загрузка...
Перескочить к меню

Гайдебуров Павел (fb2)

файл не оценён - Гайдебуров Павел [Справочник-дайджест] 25K (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:




ГАЙДЕБУРОВ Павло Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, видавець.

З сім‘я священика. Брат, Гайдебуров В., – журналіст, поет, публіцист, літературний критик. За сі-

мейними переказами, предки Г. були кошовими отаманами Запорозької Січі.

Народився в 1841 р. в м. Миколаєві Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 31.12 1893 (12.1.1894) в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Смоленському православному цвинтарі.

Закінчив Херсонську гімназію (1857), навчався на фізико-математичному (1857-1860) та юридич-

ному (1860-1861) факультетах Петербурзького університету, звідки його виключили за участь в

студентських заворушеннях.

Працював завідуючим відділом в журналі «Основа» (1861-1862), кореспондентом газети «Нариси»

(1863), ведучим колонки в газеті «Санкт-Петербурзькі відомості» (1863-1865), журналі

«Сучасник» (1866), фактичним редактором газети «Прилюдний суд» (1867), завідувачем відділом

в журналі «Діло» (1867-1869), редактором-видавцем газети «Тиждень» (1869-1894).

Як літератор дебютував в журналі «Син Вітчизни» оповіданням «Дивна доля» (1857).

Потім настала черга перекладу на російську мову шевченківських «Гайдамаків» (1861), книг «Наг-

лядач» (1862), «Старчиха», «Дві миттєвості» (обидві – 1863).

Очолюваний нашим земляком «Тиждень» впродовж 1868-1879 рр. отримав 14 (!) офіційних

пересторог, ще 4 рази його вихід цензура призупиняла. На долю редакції припало 20 (!!) судових

процесів, з яких вона завжди виходила переможницею. Понад те, розкритикований в одній з

кореспонденцій земський начальник п. Жеденьов стріляв в журналіста М. Меншикова (1896).

Самого В. свого часу за «неправильні» погляди запроторили до Петропавловської фортеці (1861), після звільнення з якої він довгий час перебував під таємним наглядом поліції.

Перший роман – «На півдорозі» (1868) – до друку заборонила цензура. Така ж доля спіткала коме-

дію «Фантазерка» (номер «Жіночого журналу», де твір було видруковано, конфіскували і знищи-

ли).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Л. Толстой, М. Салтиков-Щедрін, М. Лєсков, Г.

Успенський, Д. Мінаєв, М. Стопановський, І. Янжул, В. Соловйов, Я. Полонський, В. Курочкін, Г.

Єлісєєв, Ю. Россель, В. Богданов, Є. Рагозін, П. Червінський, М. Меншиков та ін.


***

ІСТОРІЯ ЖУРНАЛІСТИКИ,

з громадянського кредо П. Гайдебурова

Історія цих кімнат (у квартирі М. Некрасова – авт.) є історія взаємовідносин цілої епохи, історія

російської журналістики.

ЧИ НЕ ОПУБЛІКУЄТЕ РОМАН, з листа Л. Толстого П. Гайдебурову від 14 листопада 1890 р.

Ясна Поляна.

Дорогий Павле Олександровичу!

Я запропонував Льву Павловичу Никифорову перекласти російською роман Едни Лаєль

«Донаван», і він погодився на це і перекладає чи вже переклав його. Роман дуже цікавий за

серйозністю змісту: етичне і релігійне питання в їх взаємних стосунках. …Що переклад гарний, в

цьому я не сумніваюся, тому що знаю, що Никифоров пристойно володіє і тією, і другою мовами.

Так ось, чи не надрукуєте ви роман? Коли і за яких умов?

Лев Павлович і перешле чи передасть вам цього листа.

Люблячий вас Л. Толстой.


ЗАХИСНИК АВТОРІВ-ПОЧАТКІВЦІВ, з книги В. Вересаєва «Спогади»

«Тиждень» був щотижневою суспільно-політичною газетою, і при ньому щомісячно – книжка

белетристики. Газета була дуже поширеною, особливо в провінції. Редактором її був Павло

Олександрович Гайдебуров. Він дуже уважно ставився до авторі-початківців, вивів в літературу

цілий низку молодих письменників.

...Негайно ж помчав до редакції. Гайдебуров, з каштановою бородою і високим лисим лобом, зустрів мене привітно і сказав:

– Оповідання написане дуже добре, я б його охоче помістив, але воно дуже мале, не підходить до

наших книжок за розмірами. Чи не могли б ви написати ще два невеликі оповідання, теж з

дитячого життя, – тоді всі три пішли б разом.

– Добре. Напишу.


ШВИДШЕ ЗА ІНШИХ НАДРУКУЄ, з листа Л. Толстого дружині

1891 р. Листопада 23. Бегичівка.

Зайнятий я дуже. Стаття моя про їдальні, здається, готова, але ще не переписана. Сподіваюся

завтра вислати її тобі.

Ти переглянеш і пошлеш Гайдебурову. Він завжди такий бажаний, а я його обходжу для

Р[осійськийх] [Відомостей], зовсім мені далеких.

Крім того, він скоріше за інших надрукує.

Утім роби, як знаєш. Я бачу, що ти живеш цією справою не менше нашого.

Л. Толстой.


ПРИВЕРТАВ УСІХ, з книги І. Янжула «Спогади про пережите і бачене в 1864-1909 рр.»

З інших письменників... я найближче був знайомий з поважним Павлом Олександровичем

Гайдебуровим, редактором, якщо не засновником, відомого «Тижня», одного з наших поширених

органів друку, загиблого, на жаль, в повному розквіті від злої долі у вигляді безжальної цензури. ...

Коли я познайомився з Павлом Олександровичем, він ще був на початку свого літературного

успіху. «Тиждень» лише почав розповсюджуватися, і він жив досить бідно, ...але потім швидко, в

декілька років, особливо коли з’явився додаток у вигляді «Книжок «Тижня», журнал і редактор

прекрасно розквітнули. Родина переїхала в хорошу квартиру, завели прекрасні меблі і розширила

коло знайомств і співробітників.

... Дуже скоро у Гайдебурових розвелася безліч знайомих як в літературних, так і вчених колах.

Уважний, люб’язний і різноманітно досвідчений господар привертав усіх.

НЕ ХОЧУ ЙОГО ОБРАЗИТИ, з листа Л. Толстого дружині

1891 р. Листопада 28. Бегичівка.

…Надсилаю тобі статтю про їдальні. Мені не хотілося б не скривдити Гайдебурова , який надіслав

теж пожертвування з своєї газети і скромно писав Тане: чому ваш батько мене забув? Але я

готовий згодитися з тобою і віддати в Р[осійські] В[ідомості].

Ти прочитай, виправ, перепиши (можна й не переписувати), зазнач пожертвування твої й Тані та

поклади.

Коли щось не так чи трапиться затримка в чому-небудь, то ми під’їдемо, і я поправлю.

Кваплюся писати, аби відіслати лист з Писарєвим.

Л. Толстой.


ПРО КАРНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕ МОЖЕ БУТИ Й МОВИ, з промови адвоката на захист

П. Гайдебурова в суді

Пана Гайдебурова звинувачують за статтею 39, отже, він потрапляє під санкцію цієї ж статті, а

вона передбачає адміністративне стягнення. Отже, хай його і карають, якщо можуть,

адміністративно: доганою, зауваженням і т.п. Але тільки не в суді, тому що його провина не

підлягає жодному судовому покаранню.

Провину Гайдебурова в звинувачувальному акті належало б сформулювати у такий спосіб:

надрукування твору, який хоч і не підлягав цензурі, але щодо якого був привід сумніватися. Але

оскільки подібний злочин не передбачений кодексом, то про кримінальну відповідальність

Гайдебурова не може бути й мови.

На доказ того, що сумнів у духовному змісті книги мав в пана Гайдебурова виникнути,

звинувачувальний акт приводить два факти:

1) що в грудні 1865 р. інший видавець Вундт надав Цензурному комітетові 2-й том «Про душу» і

одержав відповідь, що духовна цензура забороняє випуск цього твору;

2) що він сам, викреслив багато чого в оригіналі, отже, передбачав, що цензура несприятливо

поставиться до книги.

Що стосується першого факту, то він нічого не доводить і навіть до справи не клеїться: Гайдебуров не знав і не зобов’язаний був знати, що написала духовна цензура іншому видавцеві.

Що стосується другого факту, то він цілком справедливий, тобто, Гайдебуров скоротив і

викреслив багато чого з «Душі людини та тварин»; але що ж з цього випливає? Що він знав, що

твір Вундта підлягає цензурі? Анітрошки. Він цього не знав, він цього не знає; і тепер він

переконаний, що книга не підлягає розгляду духовної цензури, хоча в ній і були деякі уривки, котрі, через наші цензурні правила, підлягали виключенню.

Настав час вивести суперечку з тієї колії, в яку вона загнана звинувачувальним актом, і повернути

її на іншу дорогу. Я прямо ставлю питання: чи підлягав 2-й том перекладу Вундта в тому вигляді, в якому його видруковано, розгляду духовною цензурою чи не підлягав? І стверджую: не підлягав.

Що визнає навіть сторона обвинувачення.

Я б міг ґрунтуватися на цьому визнанні, проте суд має змогу піти далі, ніж прокурорська влада; я

прошу суд уважно вникнути в зміст твору. Завдання досить важливе і варте зусиль. Воно полягає в

тому, щоб провести точну межу між інтересами світськими і духовними; між тим, про що можна

вільно писати, і тим, про що писати без попереднього запиту не дозволяється; між богослов’ям і

філософією.

Від авторів. Окружний суд за ненадання вищезгаданої книги цензурі наклав на П. Гайдебурова

тижневий арешт й оштрафував на 25 рублів.

С.-Петербурзька судова палата, розглянувши справу в апеляційному порядку, затвердила 14 липня

1867 р. вирок Окружного суду щодо кримінальної відповідальності Гайдебурова, але змінила його

щодо книги, яку вона поклала передати на розгляд духовної цензури.

Карний касаційний департамент Сенату 8 листопада 1867 р. скасував це рішення на тій підставі, що не існує жодного наукового твору, який б не мав прямого чи непрямого відношення до

предметів духовних.... В результаті П. Гайдебурова виправдали.


ДОБРЯЧИЙ МОРАЛЬНИЙ СТУСАН, з книги В. Вересаєва «Спогади. В студентські роки»

Якось в студентській читальні проглядаю газету «Тиждень». І раптом в кінці, у відповідях

редакції, читаю: «Петербург, Василівський острів. В. В. С-вічу. Просимо зайти до редакції». Це –

мені. Місяць тому я послав туди невелике оповідання з дитячого життя під заголовком

«Мерзенний хлопчисько».

«Тиждень» був щотижневою суспільно-політичною газетою, і при ній щомісячно – книжка

белетристики. Газета була дуже поширена, особливо в провінції. Редактором її був Павло

Олександрович Гайдебуров. Він дуже уважно ставився до авторів-початківців, вивів в літературу

низку молодих письменників.

Негайно ж помчав до редакції. Гайдебуров, з каштановою бородою і високим лисим лобом,

зустрів мене привітно і сказав:

– Оповідання написане дуже добре, я б його охоче помістив, проте воно дуже коротеньке, не

підходить до наших книжок за розміром. Чи не могли б ви написати ще два невеликі оповідання, теж з дитячого життя, – тоді всі три пішли б разом.

... Восени 1889 року я послав до «Тижня» оповідання під заголовком «Порив». Дуже швидко від

редактора П. О. Гайдебурова одержав листа, що оповідання прийняте і піде в найближчій «Книжці

«Тижня». «Оповідання дуже добре написане, – повідомляв редактор, – але йому шкодить

неясність основного мотиву». Читав і перечитував листа без кінця. Була велика радість: перше моє

значного розміру оповідання вийде в щомісячному журналі.

Прийшла листопадова «Книжка «Тижня». Жадібно схопився за неї, розгорнув: «Порив»,

оповідання В. Вікентьєва. Став читати – і руки опустилися. Оповідання було скорочене майже

удвічі, викреслені були місця, абсолютно необхідні для розуміння сенсу розповіді і дії, що

розгортається в ньому, кінець був редактором викинутий і прироблений свій. Давно я не відчував

себе таким нещасний, як цього дня, коли побачив у пресі першу свою велику річ. Хотілося

плакати.

Набагато пізніше, коли я вже міг міркувати неупереджено, я все-таки залишився при думці, що

виправлення і скорочення були зроблені Гайдебуровим поспішно, невміло і недбало...

...У рідкісні хвилини відпочинку від іспитів я писав оповідання під заголовком «До ядра». На

різдвяні канікули поїхав додому, там закінчив і в кінці грудня відправив його Гайдебурову в

«Тиждень». Умовою поставив висилку мені «Тижня» за 1891 рік; про гонорар не згадав. Про долю

оповідання просив Гайдебурова сповістити мене до від’їзду з Тули, аби можна було при проїзді

Петербургом особисто побачитися з Гайдебуровим, у випадку, якщо буде потрібні в оповіданні

зміни чи скорочення: дуже боляче пам’яталася мені розправа, учинена редакцією над моїм

першим оповіданням.

Напередодні від’їзду до Дерпту одержав січневу «Книжку «Тижня» і два перші номери самого

«Тижня». Листа ніякого не було. Приїхав до Петербургу, пішов в редакцію на Івановську вулицю, подзвонив.

– Можна бачити пана редактора?

– Він сьогодні не приймає.

Я пояснив, що в Петербурзі проїздом, і просив передати Гайдебурову мою візитну картку.

– Він дуже зайнятий, все одно не прийме.

Ледь уламав передати картку.

– Подайте.

Гайдебуров встав назустріч.

– Я вам дуже вдячний, що ви зайшли. Мені хотілося з вами познайомитися особисто. Сідайте.

Почав мене розпитувати, хто я і що я. Я запитав, чи прийняте моє оповідання.

– Я його ще не прочитав, дуже багато було роботи. Але воно все одно буде надруковане. Я вам

взагалі хотів сказати: у вас є безперечна белетристична жилка, і я б вам радив нею не нехтувати.

Ваші оповідання носять характер деякої ескізності, недбалості, неначе ви самі не надаєте їм

ніякого значення.

...Вийшов проводжати мене до передпокою.

– За те оповідання ви не одержали гонорару?

– Ні.

– Ну, за це я вам вишлю. На дерптську адресу?

Коли я вийшов з редакції, Петербург здався мені набагато красивішим, ніж раніше.

Проте нове оповідання – на жаль! – надруковане не було. Визнане було невдалим. Після всього

того, що мені сказав при побаченні Гайдебуров, стусан здавався особливо важким.




Вход в систему

Навигация

Поиск книг

 Популярные книги   Расширенный поиск книг

Последние комментарии

Последние публикации

Загрузка...