Мочульский Константин (fb2)

- Мочульский Константин [Справочник-дайджест] 20 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Николай Михайлович Сухомозский

Настройки текста:




МОЧУЛЬСЬКИЙ Костянтин Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Літературознавець, філолог.

З педагогічної родини. Батько, Мочульський В., – професор.

Народився 28 січня (9 лютого) 1892 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 21 березня 1948 р. в м. Комбо (Франція). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету (1914).

Працював викладачем Петроградського (1916-1918), Новоросійського (1918-1920), Софійського

(1920-1922), Сорбоннського (1924-1940) університетів.

Друкувався в газеті «Одеський аркуш», журналах «Російська думка», «Сучасні нотатки»,

«Кільце».

Як літературознавець дебютував доробком «Histoire de la literature russe» (1934).

Потім настала черга наступних книг: «Духовний шлях Гоголя» (1934), «Володимир Соловйов.

Життя й вчення» (1936), «Великі російські письменники XIX століття» (1939), «Достоєвський.

Життя й творчість» (1942). Після смерті були надруковані праці: «Олександр Блок» (1948),

«Андрій Білий» (1955), «Валерій Брюсов» (1962), «Гоголь. Соловйов. Достоєвський» (1995).

У своїх книгах М. постійно звертався до проблем філософського змісту творчості осіб, про яких

писав, а також філософічності російської літературної традиції взагалі. Його доробки не можна

назвати літературознавчими в точному значенні цього слова, вони мають філософський характер, змістовно розкривають тему релігійно-філософського розуміння творчості.

Пам’яті М. присвячений № 7 журналу «Православна думка» (1949).

Більшовицької революції наш земляк не сприйняв й емігрував: спочатку до Болгарії (1920), а

потім Франції (1924).

Роботи М. вперше у перекладі вийшли у Москві (1995).

Серед друзів та близьких знайомих М. – С. Булгаков, Г. Мацієв, Г. Ахматова, Ж. Шюзвіль, С.

Лифар, Ю. Скобцов, М. Цвєтаєва, С. Кусевицький, М. Гумільов, О. Мандельштам, С.

Андронікова-Гальперін та ін.


***

У НЕЩАСТІ

, з життєвого кредо К. Мочульського

Віра сильнішає у нещасті.


СМИРЕННІСТЬ – ЖАХЛИВА СИЛА, з книги К. Мочульського «Достоєвський. Життя і

творчість»

Зустріч з Христом (у Ф. Достоєвського – авт.) відбулася на каторзі через прилучення до страждань

російського народу...

Пошуки Бога боліснішими; знівеченій душі посилалися благодатні хвилини заспокоєння й любові.

І головне: «сяюча особистість» Христа ввійшла в життя каторжника й зайняла в ній центральне

місце – НАЗАВЖДИ. Зустріч з Христом серед розбійників стала джерелом світла, промені якого

розлилися по всіх його добутках післякаторжанського періоду.

…У процесі самопізнання розкривається особистість, могутня у своєму завданні («образ Божий») і

неспроможна в даності (у гріху). Богоподібність її – у волі, але від волі й зло. «Отут диявол з

Богом бореться, а бойовище – серця людей», – говорить Митя Карамазов.

Самопізнання є прийняття боротьби, життєве викорінення добра й зла. Ось чому романи

Достоєвського – «романи-трагедії»... Всі вони – акти єдиної духовної трагедії, одкровення

«глибокого таїнства його душі».

Немає у світовій літературі історій повніших «захоплюючого інтересу».

…Ця лагідна людина (князь Мишкін – авт.), хвороблива й безпомічна, як дитина, породжує

навколо себе вихор пристрастей і подій. Його безсилля стає страшною силою. «Закон князя» не

може співіснувати з законом занепалого світу, їхнє зіткнення неминуче, трагічна боротьба

вирішена.

Люди, які втратили Бога, втратили реальність: вони живуть серед фантазмів і фікцій. Їхні

відносини й порядки засновані на умовностях. Князь, щоправда, ще вторгається в світ неправди.

Люди тягнуться до нього, як до світла, і відштовхуються від нього, як від ворога. «Смиренність –

страшна сила», – говорить він. Вища реальність знищує нижчу, правда вбиває неправду. Лагідний

князь одним своїм існуванням підриває основи грішного миру.


ДУША ЖИЛА В МІСТИЧНИХ МРІЯХ, з книги К. Мочульського «Володимир Соловйов.

Життя і вчення»

Він (В. Соловйов – авт.) жив у казковому світі, в якому всі предмети оживали й вступали в гру: ранець звався Гришею, олівець був Андрійком.

Начитавшись «Житій Святих», хлопчик уявляв себе аскетом у пустелі, уночі скидав із себе ковдру

й мерз «у славу Божу». Фантазія розвилася в нього дуже рано: він розігрував усе, що йому читали; то він був російським селянином і поганяв стілець, наспівуючи, то іспанським ідальго, котрий

декламував кастильські романси...

На поверхні були ігри з братами й сестрами, казки й вірші, а в глибині душа дитини жила в

таємничому світові, у баченнях і містичних мріях, і ця «нічна свідомість», напівдійсність й

напівсон, почуття, майже невимовні словами, і визначили всю його подальшу долю.

ВІДМОВА ВІД «ЗАТИШКУ ТЕМНОСИНЬОЇ КІМНАТИ», з рецензії К.

Мочульського «Анна Ахматова. «Anno Domini»

Цей збірник складається з трьох частин: крім передруку повністю вже відомого

нам «Подорожника», у ньому поміщено 14 віршів, об’єднаних заголовком «Anno

Domini MCMXXI» (всі вони написані в 1921 році), 15 віршів, названих «Голос

пам’яті», котрі відносяться до різних епох від 1914 до 1921 років.

На сторінках цієї книги відбиті етапи восьмирічного творчого шляху; у ній

перемежовуються різні манери, сплітаються несхожі мотиви, звучать

співзвуччям дисонуючі голоси. Важко проводити межі, коли проміжок часу

порівняно невеликий, а еволюція техніки поета так поступова й органічна. Все-

таки, думається, своєрідність художньої фактури Ахматової епохи «Чоток» може

бути досить ясно розпізнана від стилю «Білої зграї». Вірші 21 року, у свою

чергу, виділяються особливостями нової «третьої» манери.

Вірші «Чоток» – граціозні й ледь вигадливі. Вони переливаються ніжними

відтінками й примхливими зламами, ковзають поверхнею душі. При блискаючій

грі дрібних хвиль глибини залишаються незбуреними. …Це вірші interiera,

«чарівних» дріб’язків, естетичних радощів і суму. Мотиви нерозділеного

кохання, туги й очікування ще не закріплені болем і розпачем.

В «Чотках» уже знайдена різка виразність слова, але ще немає пафосу; є

манера, але відсутній стиль.

Епоха «Білої зграї» знаменує собою (1915-1917 рр.) різкий злам ахматівської

творчості, величезний зліт до пафосу, поглиблення поетичних мотивів і

закінчена майстерність форми. Поет залишає далеко за собою коло інтимних

переживань, «затишок темно-синьої кімнати», клубок різнобарвного шовку

мінливих настроїв, вишуканих емоцій і примхливих наспівів. Він стає суворішим,

суворішим й сильнішим. Він виходить під відкрите небо і від солоного вітру й

степового повітря росте й міцніє його голос.


МОЄ ЖИТТЯ ТЕБЕ НЕ ПОТРИВОЖИТЬ, вірш К. Мочульського, записаний в

альбом Г. Ахматовій

Своей любовию не запятнаю,

Не затуманю ясности твоей.

Снежинкою у ног твоих растаю,

Чтоб ты была спокойней и светлей.

В твоих глазах я не оставлю даже

Неуловимого воспоминанья.

Когда умру, Господь мне верно скажет,

Кому нужны были мои страданья.

Ни жизнь моя тебя не потревожит,

Ни смерть моя тебя не огорчит,

Но сладко верить, что на смертном ложе

Твой милый образ душу посетит.


ЦІ ЛЮДИ БУЛИ ІНТЕЛЕКТУАЛАМИ, зі спогадів Г. Мацнєва

Звичайно, російська культура справила на мене колосальний вплив. У кожної людини є своє

емоційне середовище, яке формується з того, що ви читали, чули в дитинстві й в отроцтві. У віці

16 років я багато читав Достоєвського, він був для мене Богом.

І я постійно обертався в російському середовищі. В дитинстві я зустрічав багатьох людей ще з

старої російської еміграції. Це були блискучі люди, наприклад, Адамович. Костянтин

Мочульський, автор чудової книги про Достоєвського, був моїм хрещеним батьком.

Ці люди були інтелектуалами, говорили п’ятьма мовами, і хоча багато хто з них жив в дуже

скрутних матеріальних умовах, всі вони були високо освічені. Це було дуже цікаве середовище. У

мого батька збиралося ціле товариство, набагато культурніше й витонченіше, ніж французька

буржуазія. Я виріс серед них. Але, звичайно, я одержав французьку освіту, ходив до ліцею, як і всі

французи.


НА ВСЕ ВОЛЯ БОЖА, з листа С. Пиленко Г. Федотову від 17 грудня 1947 р.

Скільки за ці роки пішло гарних людей, дорогих друзів – Ілля Іс<идорович>, от<ець> Сергій

Булгаков. Обоє для мене дуже дорогі, а тепер Мочульський! Зараз одержала листа, він пише: «і

духовно мені чудово. Це головне. Але, видно, що кінець уже близький».

Я тільки що днями одержала його книгу «Достоєвський», прекрасно видану. Ми тепер щовечора

читаємо її вголос.

Так і згадуєш його лекції про Дост<оєвського>. Книгу він мені вручив з сердечним написом, але

особливо мене торкнуло те, що він присвятив її «Світлій пам’яті мого друга Юри Скобцова».

Ко<стянтин> Вас<ильович> завжди говорив, що нікого так не любив, як Юру. Юра, коли був

маленьким, був ледачий і К. В. його приохотив до навчання. Юра вже кінчав Сорбонну й

пр<еподобний> Peo задав йому написати кандидатський твір про походження свята Покрова

Богородиці й про знамениті Його храми. І ось, замість твору, розстріл, без усякої провини. Дуже

все це жахливо, але на все воля Божа!

Поважаюча Вас і віддана Софія Пиленко


НЕХАЙ МОЧУЛЬСЬКИЙ ЗАМОВИТЬ ЗА МЕНЕ СЛОВО, з листа М. Цвєтаєвої С.

Андроніковій-Гальпериній від 16 вересня 1931 р.

Дорога Саломеє, нині ранком послала на Вашу адр<есу> листа Мочульському з ось яким

проханням: він – друг перекладача Шюзвіля, а Шюзвіль учасник ви<давницт>ва «Bossard» і, крім

того, знає мене 14-літньою гімназисткою в Москві (я тоді писала французькі вірші, а Шюзвіль –

здається – російські). Словом, Шюзвіль усіляко до мене розташований, проте, на жаль,

«боязкуватий був Ваня (Jean Chuzeville!) бідний», боїться «нових» віршів, – отож, мені потрібно, щоб Мочульський замовив слово за мого «Молодця», напирав не на його лівизну, а на народність

(епічність).


ПЕРЕТВОРИВ СОЛОВЙОВА В ПЕРСОНАЖ КОМІЧНОЇ ОПЕРИ, з розвідки Д.

Галковського «Нескінченний глухий кут»

Мочульський, будучи емігрантським саморобником (гаснуча російська думка породила тоді цілу

плеяду подібних компіляторів), лиш слухняно відтворив звичайний тон соловйовства. Того

горезвісного соловйовства, яке остаточно перетворило особистість самого Соловйова в те, що

німці називають «персонажем комічної опери».


Document Outline

16_sept_1931






MyBook - читай и слушай по одной подписке