Евлахов Александр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

що найбільше подобаються глядачам з

народу, найсильніше привертають їхню увагу ті вистави, які зображають не рядове, буденне

життя , а щось, що виходить з ряду, наприклад, відрізняється трагічним або героїчним характером

або що дуже кумедне, що вражає і викликає нестримний сміх. Глядачі з народу люблять в театрі

або вжахнутися, або посміятися».

І абсолютно марно говорять, ніби в літературі і мистецтві ми шукаємо якоїсь «правди», якогось

«реалізму». Вірячи у те, що так могло або може бути, ми ні на хвилину не сумніваємося в тому, що

цього немає.

Які засоби існують для цього у поезії і мистецтва?

Саме про це запитав якось лондонський єпископ актора Беттертона, поставивши йому таке

питання: «Чим пояснити ту обставину, що актор на сцені справляє таке сильне враження на

слухачів вигаданими речами, неначе вони дійсно відбуваються, тоді як ми в церкві говоримо про

дійсні події і не відчуваємо до своїх слів більше віри, так ніби-то вони вигадані?

– Мілорд, – відповів Беттертон, – немає нічого зрозумілішого за це: ми, актори, говоримо про

вигадані речі так, ніби вони дійсно існували; ви ж на кафедрі говорите про дійсні події так, ніби-то

вони вигадані.

Він вирішив питання абсолютно правильно: справа не в тому, що говорять актор на сцені і

єпископ в церкві, бо у такому разі результат повинен бути зворотний, а в тому, як вони це

говорять: тоді як до послуг актора є особливі засоби його мистецтва, здатні примусити вірити (у

умовному значенні) всьому, що він скаже, у єпископа цих засобів немає. Не що, а як примушує нас

«одурювати» самих себе – в цьому весь секрет магічної дії мистецтва і поезії.

ДОТЕПНО І ЗМІСТОВНО, з оцінки творчості О. Євлахова В. Івановим

Дослідження здійснюється з здоровим тактом мислителя; воно живе, дотепне, змістовне і є

доказом великої і різнобічної ерудиції автора.

НЕ ЗА ПРОДУКТАМИ ФАНТАЗІЇ, з статті М. Піксанова в «Літературній енциклопедії»

«Вступ до філософії художньої творчості», «Реалізм чи ірреалізм? Нариси з теорії художньої

творчості». У сумі це складає понад 2500 сторінок, або 160 друкарських аркушів. Важко і в

західно-європейській науковій літературі підшукати аналогію такій роботі, в російському ж

літературознавстві – це випадок безприкладний.

…На тлі епігонів культурно-історичного методу і безпринципних збирачів сирих матеріалів Є.

виділяється сміливою спробою відірватися від зжитої традиції і поставити питання літературної

методології заново. Він протестує проти «культу фактів». У «Вступі» ним піднімає питання про

загальну наукову методологію і про те, чи наука історія літератури.

Мобілізуючи велику історіографію, Є. критикує різні методи, котрі застосовувалися в

літературознавстві: етичний, публіцистичний, філологічний, порівняльний, історичний,

етнопсихологічний, еволюційний, біографічний. Перші два він вважає «ненауковими», інші –

науковими, проте «нераціональними»; у четвертому томі «Вступу» передбачалося дати «побудову

раціональної методології історії літератури», однак той не вийшов за обставинами військового і

революційного часу.

Слід визнати, що в ряді окремих випадків Є. вдалося сказати свіже і влучне слово; нерідко він

передбачає постановку питання в новітньому літературознавстві. Так, його міркування на тему: чи

наука літературознавство – співвідносні розділу про «номологічні узагальнення» в пізнішій книзі

П. Н. Сакуліна «Синтетична побудова історії літератури».

Після Є. не новими здаються характеристики методів академіка Перетца. Критика так зв.

«біографічного методу» у Є. попереджає вислови формалістів і заперечення літературознавців

групи В. Ф. Переверзєва. Передбачає формалізм і теза Є.: «історія літератури – історія поезії,

історія поезії – історія форм».

Сюди ж прилучаються цікаві вислови Є. про телеологію художніх прийомів (що має відоме

значення і для проблем творчої історії), а також – про співвідношення форми і змісту. Сам

володіючи різноманітними пізнаннями у області інших мистецтв, Є. наполегливо зближує

літературознавство з мистецтвознавством, чому були абсолютно чужі літературознавці-дидактики.

У непомірно розпухлому міркуванні «Реалізм чи ірреалізм?» Є. бореться з традиційною

пристрастю історико-культурного методу до так зв. «художньому реалізму», іронізує над тими,

хто «пише про російську жінку за романами Тургенєва і Гончарова й ін., досліджує