загрузка...
Перескочить к меню

Евлахов Александр (fb2)

файл не оценён - Евлахов Александр [Справочник-дайджест] 20K (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



ЄВЛАХОВ Олександр Михайлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, критик, історик літератури. Псевдоніми – Lachos, А. Єв-хов.

З учительської родини.

Народився 27 липня (8 серпня) 1880 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 28 травня 1966 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Північному цвинтарі.

Закінчив П’ятигорську прогімназію і Владикавказьку гімназію, навчався на фізико-математичному

(1898-1899) й історико-філологічному (1899-1903) факультетах Петербурзького університету,

закінчив Петербурзький археологічний інститут (1902), медичний факультет Бакинського

університету (1920-1925).

Працював викладачем у гімназії К. І. Мая (1902-1908), в Петербурзькому, Київському,

Варшавському, університетах (1908-1920), ректором Ростовського державного університету

(1920), викладачем в Баку, Ташкенті (1928-1934), Ленінградській консерваторії (1934-1944).

Член міланського Леонардівського інституту (1909).

Друкувався в газетах «Казбек», «Київський вісник», «Варшавське слово», «Наша газета»,

«Єйський аркуш», «Приазовський край», журналах «Російське багатство», «Журнал теоретичної і

практичної медицини», «Мальовнича Росія», «Журнал Міністерства народної освіти»,

«Історичний вісник», збірнику «Пісні хвилини».

Як літератор дебютував в газеті «Казбек» віршами (1897).

Потім настала черга фундаментальних досліджень «Тургенєв – поет світової скорботи» (1904),

«Пушкін як естетик» (1909), «Таємниця генія Гоголя», «Геній-художник як антигромадськість»

(обидва – 1910), «Принципи естетики Бєлінського» (1912), «В пошуках Бога. Етюд про Данте»,

«Російська література про західних письменників» (обидва – 1913), «Де дійсний суб’єктивізм і

дилетанство», «Надірвана душа» (обидва – 1914), «Купрін у ямі реалізму» (1915), «Гергарт

Гауптман. Шлях його творчих пошуків» (1917), «Ернест Ренан», «Психологія творчості як

біологічна проблема» (обидва – 1925), «Артур Шніцлер» (1926), «Конституціональні особливості

психіки Л. М. Толстого» (1930).

Наш земляк – автор тритомного «Вступу до філософії художньої творчості» (1910-1912; 1917) та

фундаментального доробку «Реалізм чи ірреалізм? Нариси з теорії художньої творчості» (1914).

Його перу також належить низка поетичних доробків, серед яких найвідоміші романс-елегія

«Щаблями життя» (1909), вірш «Росія» (1942).

Серед друзів та близьких знайомих Є. – В. Іванов, А. Луначарський, Б. Асаф’єв, Д. Петров, П.

Семенов, Ю. Айхенвальд, О. Веселовський, Л. Андрєєв та ін.


***

АМОРАЛЬНОГО ДЛЯ МИТЦІВ НЕ ІСНУЄ, з творчого кредо О. Євлахова


Історія поезії і мистецтва знає небагато творів, які були б абсолютно вільні від докорів з боку

моралі. Навпаки, як в давнину, так і в новітній час художників і поетів не раз звинувачували

в аморальності і шкідливому впливі на суспільство.

Вказати на всі художні твори, що свого часу піддалися переслідуванню або докорам в

аморальності, неможливо. Це означало б скласти довгий мартиролог художників і

письменників.

РЕАЛІЗМ У МИСТЕЦТВІ НІКОМУ НЕ ПОТРІБЕН, з книги О. Євлахова «Вступ до філософії

художньої творчості»

Чудові факти, почерпнуті зі спостережень над простим народом. Чого вимагає простолюдин від

поетичного твору – наприклад, від драми, коли йде до театру? Його надумали напхати

«серйозними», «повчальними» уявленнями, на нього хотіли вплинути «ідейністю». І що ж?

Один із стовпів сучасного соціалізму, Вандервельде, із сумом зізнається, що робочі «охочіше

слухали недільними вечорами різні старі мелодрами», ніж п’єси з соціальною тенденцією, які

спеціально для них ставилися в «Брюссельському Народному Будинку». І ми охоче тому віримо...

Щеглов повідомляє з своєї практики такий випадок. Після вистави «Справа («Віджитий час»

Сухово-Кобиліна в Олександрінському театрі на питання про те, чи сподобалася йому драма, один

хлопець відповів: «Зважте, чому ж тут подобатися? Аніякісінької, так би мовити, опори для життя!

Після такої вистави – хоч зараз у Фонтанку кинутися!». При постановці ж «Гамлета» на сцені

московського «Скомороха» на початку 90-х років, за свідченням того ж автора, особливо впливав

на просту публіку введений в п’єсу фантастичний елемент.

Взагалі, за словами Олексія Веселовського, досвід показав, що найбільше подобаються глядачам з

народу, найсильніше привертають їхню увагу ті вистави, які зображають не рядове, буденне

життя , а щось, що виходить з ряду, наприклад, відрізняється трагічним або героїчним характером

або що дуже кумедне, що вражає і викликає нестримний сміх. Глядачі з народу люблять в театрі

або вжахнутися, або посміятися».

І абсолютно марно говорять, ніби в літературі і мистецтві ми шукаємо якоїсь «правди», якогось

«реалізму». Вірячи у те, що так могло або може бути, ми ні на хвилину не сумніваємося в тому, що

цього немає.

Які засоби існують для цього у поезії і мистецтва?

Саме про це запитав якось лондонський єпископ актора Беттертона, поставивши йому таке

питання: «Чим пояснити ту обставину, що актор на сцені справляє таке сильне враження на

слухачів вигаданими речами, неначе вони дійсно відбуваються, тоді як ми в церкві говоримо про

дійсні події і не відчуваємо до своїх слів більше віри, так ніби-то вони вигадані?

– Мілорд, – відповів Беттертон, – немає нічого зрозумілішого за це: ми, актори, говоримо про

вигадані речі так, ніби вони дійсно існували; ви ж на кафедрі говорите про дійсні події так, ніби-то

вони вигадані.

Він вирішив питання абсолютно правильно: справа не в тому, що говорять актор на сцені і

єпископ в церкві, бо у такому разі результат повинен бути зворотний, а в тому, як вони це

говорять: тоді як до послуг актора є особливі засоби його мистецтва, здатні примусити вірити (у

умовному значенні) всьому, що він скаже, у єпископа цих засобів немає. Не що, а як примушує нас

«одурювати» самих себе – в цьому весь секрет магічної дії мистецтва і поезії.

ДОТЕПНО І ЗМІСТОВНО, з оцінки творчості О. Євлахова В. Івановим

Дослідження здійснюється з здоровим тактом мислителя; воно живе, дотепне, змістовне і є

доказом великої і різнобічної ерудиції автора.


НЕ ЗА ПРОДУКТАМИ ФАНТАЗІЇ, з статті М. Піксанова в «Літературній енциклопедії»

«Вступ до філософії художньої творчості», «Реалізм чи ірреалізм? Нариси з теорії художньої

творчості». У сумі це складає понад 2500 сторінок, або 160 друкарських аркушів. Важко і в

західно-європейській науковій літературі підшукати аналогію такій роботі, в російському ж

літературознавстві – це випадок безприкладний.

…На тлі епігонів культурно-історичного методу і безпринципних збирачів сирих матеріалів Є.

виділяється сміливою спробою відірватися від зжитої традиції і поставити питання літературної

методології заново. Він протестує проти «культу фактів». У «Вступі» ним піднімає питання про

загальну наукову методологію і про те, чи наука історія літератури.

Мобілізуючи велику історіографію, Є. критикує різні методи, котрі застосовувалися в

літературознавстві: етичний, публіцистичний, філологічний, порівняльний, історичний,

етнопсихологічний, еволюційний, біографічний. Перші два він вважає «ненауковими», інші –

науковими, проте «нераціональними»; у четвертому томі «Вступу» передбачалося дати «побудову

раціональної методології історії літератури», однак той не вийшов за обставинами військового і

революційного часу.

Слід визнати, що в ряді окремих випадків Є. вдалося сказати свіже і влучне слово; нерідко він

передбачає постановку питання в новітньому літературознавстві. Так, його міркування на тему: чи

наука літературознавство – співвідносні розділу про «номологічні узагальнення» в пізнішій книзі

П. Н. Сакуліна «Синтетична побудова історії літератури».

Після Є. не новими здаються характеристики методів академіка Перетца. Критика так зв.

«біографічного методу» у Є. попереджає вислови формалістів і заперечення літературознавців

групи В. Ф. Переверзєва. Передбачає формалізм і теза Є.: «історія літератури – історія поезії,

історія поезії – історія форм».

Сюди ж прилучаються цікаві вислови Є. про телеологію художніх прийомів (що має відоме

значення і для проблем творчої історії), а також – про співвідношення форми і змісту. Сам

володіючи різноманітними пізнаннями у області інших мистецтв, Є. наполегливо зближує

літературознавство з мистецтвознавством, чому були абсолютно чужі літературознавці-дидактики.

У непомірно розпухлому міркуванні «Реалізм чи ірреалізм?» Є. бореться з традиційною

пристрастю історико-культурного методу до так зв. «художньому реалізму», іронізує над тими,

хто «пише про російську жінку за романами Тургенєва і Гончарова й ін., досліджує дійсність за

продуктами фантазії».

За останній час Є. від колишніх естетичних і психологічних установок перейшов до біологічного

усвідомлення літератури, для чого, будучи вже професором літературознавства, вчився на

медичному факультеті.


ДАВНО НЕ ПЕРЕВИДАВАЛИ, з дослідження Б. Ланіна «Уроки Олександра Михайловича

Євлахова»

Олександр Євлахов – напівзабуте ім’я. Автор поетичної збірки, оперного лібрето «Княжна Мері»,

десятків оповідань, літературний критик, педагог, естет, лікар-психіатр. Мислитель такого

масштабу, професор такої широкої освіченості міг з’явитися в Росії лише в епоху Срібного

століття.

Перш за все Євлахов був великим поборником чистого мистецтва. Понад те – чистого, якщо

можна так виразитися, літературознавства. Для нього сама методологія дослідження стає

ненауковою, якщо звертається до етичного тлумачення літературного твору.

Найбільша робота Євлахова, присвячена філософії художньої творчості, – «Вступ до філософії

художньої творчості. Досвід історико-літературної методології» переповнена цитатами з робіт

різними мовами. Рецензенти дорікали йому в цій перенасиченості цитатами, говорили про те, що

його власні ідеї при цьому йдуть в тінь, затуляються цитатами. Проте думки самого Євлахова

вирізнялися в його працях не тільки чітко, але й вельми образно.

Євлахов був не тільки літературознавцем. Його роботи з музики до цих пір є ключовими для

розуміння, скажімо, Моцарта й Шопена. Проте най ціннІяим внеском Власова в методологію

гуманітарних досліджень стало звернення до психологічних основ мистецтва. Він стверджував: «З

біологічної точки зору художню діяльність можна розглядати лише як результат складнішого і

тоншого пристосування організму до зовнішнього середовища за допомогою нервової системи».

На жаль, Власова не перевидавали навіть під час перебудови. Єдине виключення – брошура

«Конституціональні особливості психіки Л. М. Толстого».




Вход в систему

Навигация

Поиск книг

 Популярные книги   Расширенный поиск книг

Последние комментарии

Последние публикации

Загрузка...