Боске Ален [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

БОСКЕ Ален

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: французький.

Прозаїк, поет, публіцист, літературознавець, перекладач, журналіст. Справжнє прізвище – Біск

Анатолій Олександрович.

З письменницької родини. Батько, Біск О., – поет, перекладач.

Народився 28 березня 1919 р. в охопленому полум’ям громадянської війни м. Одесі, яке

переходило з одних рук до інших (нині – адміністративний центр однойменної області України).

Помер 17 березня 1998 р. в м. Парижі (Франція).

Навчався в Брюссельському вільному університеті, французькій Сорбонні.

Працював заступником головного редактора нью-йоркської газети «Вільна Франція» (1942-1943),

в лондонській штаб-квартирі Ейзенхауера (1944-1945), в берлінському штабі союзних військ

(1945-1951), викладачем в низці американських університетів (з 1959).

Воював в трьох арміях – бельгійській, французькій, американській. Брав участь у відкритті

другого фронту і висадці союзників в Нормандії.

Член Бельгійської академії наук.

Член Квебекської академії.

Президент Європейської поетичної академії.

Друкувався в «Monde», «Nouvelles littéraires», «Figaro», «Nouvelle Revue française», Quotidien de Paris».

Голова французької академії «Малларме».

Як літератор дебютував збірником віршів «Premier Testament» (1957).

Потім настала черга романів «Російська мати», «Дитина, якою ти був», «Людина для іншої

людини», книг віршів.

Всього перу нашого земляка належить півтора десятка романів, близько тридцяти поетичних

збірок.

Перекладав М. Цвєтаєву, Г. Ахматову, М. Волошина, В. Хлебнікова.

Крихіткою разом з батьками емігрував до Болгарії (1920), потім – Бельгії (1925) США (1942) і, нарешті, Франції (1950-і).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – А. Бретон, Б. Шрейбер, Р. Келуаз та ін.

***

ПРОЖИТИ НЕПОМІЧЕНИМ

, з життєвого кредо

А. Боске

З блиском прожити непоміченим.

ДАТИ ПО ПИЦІ ВСІМ ПЕРЕХОЖИМ, з роману А. Боске «Російська мати»

Париж, жовтень 1976

Смерть матері мені, синові, полегшення.

Цей вірш, страшний і злий, склав я раптово, йдучи від тебе після дурної сварки, коли

безглуздості і дурниці, вільні й мимовільні, зірвалися з губ каменепадом. Було холодно, гуляв

вітер осінній-сірий між опалим листям і хмарами – п’яненькими коровами в небесній каламуті.

Вітрини на Гренель і на Сен-Доміник здавалися нудними і потворними, як роздратована суперечка

сина з матір’ю. Зараз, тут, на мокрій вулиці, відчубучити б номер: вкрасти з лотка і розчавити

черевиком апельсин, мляве яблучко, гнилий банан або купити дрібничку, іграшку паскудну,

ляльку, яку улюбленому чаду дарувати посоромишся, і на людях розірвати її, вирвати пластмасові

лялькові очки, витрусити ватяний тельбух. І заразом дати по пиці всім перехожим, хто більший, ніж я, слабак і старий: слабкість – ганж, а старість – смертний гріх. І не прошу прощати мене, тому

що прощення мені немає, я був свинею, є і буду, мабуть, до моста Інвалідів. Злий на матір, на себе

і тепер для повноти щастя – на Париж.

Я повторив свій вірш і залишився задоволеним: цезура на місці, слова звучні, а явний виклик і біль

зачеплять хоч кого. І нітрохи не література, думаю, а дуже життєво, тому що література моя – і є

моє життя.

І, ледве склавши, я прокляв цей чортовий вірш. Я спробував забути його і запам’ятав остаточно.

Спершу викрикував його в туманну далечінь, і резонував він зло, глухо, фальшиво. Тоді я

підскочив до першої стрічної фізіономії, пом’ятої і вульгарної: тітка років п’ятдесяти, одягнена

ніяк, ні риба ні м’ясо, може, совбезівський бухгалтер, може, міністерська вахтерша, очі верткі, лоб

опуклий – немов переборює сильну боязкість. Я загородив тітці дорогу, помовчав три секунди і

сказав, карбуючи слова:

– Смерть матері мені, синові, полегшення.

Тітка зніяковіла. Зараз, думаю, стене плечима, похитає головою або погрозить пальцем. Я й сам

зніяковів, і вона, відзначивши це, різко обійшла мене і пішла мовчки. Увійшовши у смак, я

вирішив повторити маневр. Страшне заклинання терзало і викликало апокаліптичні бачення.

Скоріше висловити і викинути, на кого завгодно звалити з себе тяжкий вантаж! Назустріч

поспішав перехожий в дорогому піджаці і капелюсі, людина моїх років, вусики акуратні, хода

витончена. Я пробурмотів, марно силячись приховати незручність:

– Прошу вибачення. Смерть