Бернштейн Илья [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

чай. – З поваги до пам’яті....

– Дурощі які, – посміхнувся начальник, – у мене ось Декрет є про новий правопис. Він витягнув із

столу копію якоїсь ухвали з ліловими штемпелями і помахав нею в повітрі.

– Це нонсенс, книга почата за старого режиму і повинна...

– Ніхто тепер нікому нічого не винен, – дзвенячи вставними зубами, роздратовано посміхнувся

директор.

– Але, помилуйте, ви можете собі уявити книгу, яка наполовину написана російською, а на іншу

половину...

– Звичайно, можу, все наше життя є така наполовину написана книга, – з ненавистю посміхнувся

Іонов, – якби знати ще, яка половина.

– Книга повинна...

– Ні!

– Ми скаржитимемося Луначарському!

– Та хоч Папі Римському!

Атмосфера емоційно напружувалася.

Через хвилину директор видавництва поправив пенсне, і обнадійливо посміхнувся співбесідникам.

– Зараз все залагодимо, товариші.

Всі завмерли в очікуванні. Він піднявся з крісла, урочисто обійшов навколо столу, наблизився до

вчених і вправно розкрив валізку, що висіла у нього на боці. Філологи витягнули шиї, намагаючись розгледіти вміст. Іонов в одну мить вихопив звідти маузер і, гарненько

розмахнувшись, вліпив рукояткою між очей щонайдовшому. Склянки підстрибнули, ложечки

брязнули. Тіло в пальто впало, не ворушачись, з розкритим ротом кольору несвіжої лососини.

– Ось так у нас в Країні Рад проходить боротьба розумно організованої волі трудових мас проти

стихійності в людині, яка за суттю своєю є не нічим іншим, як інстинктивним руйнівним

анархізмом особи, – крокував уздовж дивана, де сиділи приголомшені слухачі, Іонів. – Диспут з

питань орфографії оголошую закритим.

Книжка Блока вийшла раніше терміну наполовину з «єрями» і «ятями» і сьогодні є величезною

колекційною рідкістю.

КРОКОДИЛЯЧІ СЛЬОЗИ, з книги В. Кузнєцова «Таємниця загибелі Єсеніна»

Критик Оксенов записав у «Щоденнику» слова, ніби-то сказані Єсеніним: «Таких, як Іонов, я

люблю». Можливо, поет, що залежав від видавця, і кинув таку фразу. Проте ми знаходимо у нього

про ту ж людину інші, холодні і різкі відгуки.

Прекраснодушний Оксенов по-дитячому розгубився, побачивши в «Англетері» знівечене обличчя

Єсеніна, але, на жаль, не задумався, куди міг зникнути з 5-го номера піджак покійного. А міг би.

Не вистачило мужності і зіркості, як і у багатьох «шанувальників» поета. Також бракувало

Оксенову і мудрості побачити підоснову відносин два абсолютно різних за духом і культурою

людей.

Співчуття Іонова єсенінській біді було офіційно-показним, віддавало нарочитістю. Про такого

роду фарисеїв писав дружині в 1917 році зацькований більшовиками Р. В. Плеханов. «Як мало ти

знаєш цих людей! Вони здатні підіслати найманого вбивцю, а після вбивства проливати

крокодилячі сльози».

У Іонова не знайшлося жодного доброго слова пам’яті поета на партійних зборах Лендержвидаву, які відбулися 29 грудня 1925 і 2 січня 1926 років (протоколи збереглися).

Шуряк Г. Зіновієва, якщо вірити спогадам Павла Лукницького (до них слід ставитися вельми

обережно), більше за інших клопотався при прощанні з труною Єсеніна, навіть зайняв у якоїсь

жінки грошей на квиток одному з пасажирів сумного вагону. Але, – зверніть увагу! – проводжали

труну до Москви, окрім Софії Толстої-Єсеніної і Василя Насєдкіна, ще й Ілля Садоф’єв і Вольф

Ерліх.

Двох останніх – відкинемо сумніви – спорядив Іонов за підказці якогось режисера офіційних

похоронів (через декілька днів він і сам відправився до Москви, передавши директорські

повноваження Поликовському).

Виходить, від імені ленінградських літераторів наглядали за ходом подій – секретний співробітник

«Вова» і Садоф’єв, котрий «стукав» в ті ж таємні двері.

КРИЧАВ ЄСЕНІНУ «ДУБИНА ТИ», з щоденника В. Полонського

12.VII.1924

Був у Ленінграді. ...Іонов – скуйовджений, електричний, кипить, торгується, свариться, захоплюється своїми книжками. Ляскає книгою по столу, вертить перед очима, мацає, перегортає

сторінки, порівнює з колишніми, хвастає дешевизною: «Ви подивіться, як видавали раніше і як

видаю я», – і тицяє пальцем в ціну, приховуючи від недосвідченого, що рублева книжка

дореволюційна видавалася в 3000, а рублева нинішня в 30000 [примірників].

Але хороший працівник: закоханий у свою справу, ентузіаст. Таких мало було і раніше.

Біля нього – мурашник літераторів. Усі зіщулюються, кланяються, просять: левіафан. Приходив

при мені