Багрицкий Эдуард [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

БАГРИЦЬКИЙ Едуард Георгійович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач. Псевдоніми – Якийсь Вася, Ніна Воскресенська, Робкор Горцев.

З міщанської родини.

Народився 22 жовтня (3 листопада) 1895 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 16 лютого 1934 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похоронну процесію

супроводжував ескадрон кавалеристів. Похований на Новодівочому цвинтарі.

Навчався в Одеських реальному училищі, курсах землемірів.

Служив діловодом в 25-у Східно-персидському лікарняно-харчовому загоні (1917-1918), інструктором політвідділу Особливого партизанському загону ім. ВЦВК (1918-1919), Друкувався в газетах «Одеські вісті», «Яблучко», «Перо в бік», «Облава», «Моряк».

Як літератор дебютував віршами «Срібні труби», «Авто в хмарах», «Осінь», «Слов’яни», «Сьоме

простирадло» в одеських декадентських альманахах (1915).

Потім настала черга наступних доробків: «Олександрові Блоку» (1922), «Дума про Опанаса»

(1926), «Птахолов», «Біль Уленшпігель», «Трактир», «Кавун», «Лютий» (1933-1934).

Перу Б. належать збірники: «Південний захід» (1928), «Переможці» ,»Остання ніч» (обидва –

1932).

Б. перекладав російською мовою М. Бажана, Р. Бернса, А. Рембо, Я. Купали, Н. Хікмета.

Вже після раптової смерті поета вийшло двотомне зібрання його творів (1938). Помер він від

астми, якою страждав з дитинства.

Дружину Б., Лідію Густавовну, репресували.

Про нашого земляка Одеською кіностудією знято художній фільм «Поет».

Його ім’я присвоєно одній з московських вулиць (1961).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Маяковський, М. Дементьєв, К. Паустовський, М.

Петрова, В. Нарбут, І. Бабель, Ю. Олеша, В. Катаєв, А. Тарковський, І. Ільф, Є. Петров, Б. Ручйов, Я. Смєляков, М. Лисянський, Є. Долматовський та ін.

***

СТИМУЛЮЄ УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ, з творчого кредо Е. Багрицького

Ходиш годинами містом, бродиш з собакою і рушницею лісом – нічого не виходить. Але ось під

ноги потрапив камінь. Ти спотикаєшся – і ланцюг асоціацій починає працювати. Перший образ

виникає випадково, мов постріл із-за рогу, а машина зарухалася. Починається

НЕ ПРИГАДАЮ НІЧОГО ДОБРОГО, передсмертні слова Е. Багрицького

Яке у вас обличчя гарне, – у вас, мабуть, було гарне дитинство. А я згадую своє дитинство і не

можу пригадати жодного гарного дня.

ВОРОГ, вірш Е. Багрицького «Стискує розбиту ногу»

Сжимает разбитую ногу

Гвоздями подбитый сапог,

Он молится грустному богу:

Молитвы услышит ли бог?

Промечут холодные зори

В поля золотые огни...

Шумят на багряном просторе

Зеленые вязы одни.

Лишь ветер, сорвавшийся с кручи,

Взвихрит серебристую пыль,

Да пляшет татарник колючий,

Да никнет безмолвно ковыль.

А ночью покроет дороги

Пропитанный слизью туман,

Протопчут усталые ноги,

Тревогу пробьет барабан.

Идет, под котомкой сгибаясь,

В дыму погибающих сел,

Беззвучно кричит, задыхаясь,

На знамени черный орел.

Протопчет, как дикая пляска,

Коней ошалелый галоп...

Опускается медная каска

На влажный запыленный лоб.

Поблекли засохшие губы,

Ружье задрожало в руке;

Запели дозорные трубы

В деревне на ближней реке...

Сейчас над сырыми полями

Свой веер раскроет восток...

Стучит тяжело сапогами

И взводит упругий курок...

ЗАГОТУВАВ ЙОМУ ПАСТКУ, з книги В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»

Він уже був одружений удові військового лікаря. В нього нещодавно народився син. Він помітно

потовстів й опустився.

Він жив газетною поденницею…

Жив в халупі на Молдаванці. Його з’їдала бронхіальна астма. Цілісінькими днями за старою

звичкою він сидів на матраці, склавши по-турецьки ноги, кашляв, задихався, палив спеціальний

порошок проти астми і з надсадою вдихав його селітровий дим.

Проте вірші «для душі» писати не кинув.

Приїхавши з Москви і побачивши цю картину, я зрозумів, що залишатися птахолову в Одесі не

можна. Він загине.

На пропозицію перебиратися до Москви він відповів якось невизначено: так, звичайно, це було б

чудово, але й тут непогано, втім, справді, шолудиво, проте я звик. Тут Ліда і Сєвка, тут хороша

бринза, дині, кавуни, варена пшінка…

– До біса! – сказав я. – Або зараз, або ніколи! … Кажи прямо: їдеш чи ні?

…Птахолов подумав, похилитав головою і солідно сказав:

– Добре! Їду. А коли?

– Завтра, – відрізав я, розуміючи, що залізо потрібно кувати, доки воно гаряче.

– А що я одягну в дорогу?

– Що є, те й одягнеш, – грубо сказав я.

– А їсти? – зовсім уже поникли голосом запитав він.

– В потязі є вагон-ресторан.

– Ну, це ти мені не заливай!

– Уяви собі!

Я добре вивчив характер птахолова. Я знав, що він не обдурить і на вокзал прийде. Проте я

відчував, що в останній момент він може передумати. І тому я заготував йому пастку…

МЕТУШИВСЯ МІЖ ДВОМА ТАБОРАМИ, зі спогадів О. Суркова «Олексій про Едуарда

Багрицького»

Багрицький почав писати в ті роки, коли Росію струшували трагічні події першої світової війни і

революційні бої, в ході яких Одеса неодноразово переходила з рук у руки. І якщо молоді вірші, які

він читав в літературних гуртках ще несли відбиток книжковості і наслідувальності, виявляючи

безсумнівний талант автора, те незабаром, слідом за ними, стали з’являтися добутки, відзначені, за

висловом Баратинського, «обличчя не загальним виразом».

У середині 20-х років, коли в країні був ще в розпалі НЕП, ...коли в столиці кипіли палкі сутички

поетичних шкіл і шкілок, Едуард Багрицький з’явився до Москви.

У 1925 році була надрукована його поема «Дума про Опанаса», яка відразу зробила ім’я автора

знаменитим у літературному середовищі, і вийшла у світ перша книга віршів «Південно-Захід».

…Його сутулувата фігура, одягнена в незмінне шкіряне пальто, його голова з орлиним профілем, увінчана сивуватою буйною шевелюрою, стала невід’ємною приналежністю літературних

диспутів і суперечок. І усюди його оточувала гучна поетична молодь, тому що з перших до

останніх днів свого життя в літературі з особливою чуйністю й увагою він ставився до початківців, не тільки збагачуючи їх своїм творчим досвідом, але й прищеплюючи смак до справді високих

поетичних творів російської і світової поезії.

Прийшовши у поезію в складні переломні роки, залишаючись вихідцем із дрібнобуржуазного, дуже специфічного одеського середовища, Багрицький приніс у поезію відгуки свого складного

духовного і поетичного становлення.

«Співаком без лютні, воїном без зброї» хотів він бути в поезії, подібно герою своїх віршів, романтичному птахолову Диделю. На ряді його віршів, які складають книгу «Південно-Захід», лежить печатка модного для тієї пори поетичного відступництва:

Ми іржаве листя на іржавих дубах.

Ледь вітер, ледь північ, і ми облітаємо.

...Над нами сурмлять сурмачі молоді,

Над вами сходять сузір’я чужі,

Чужі прапори над нами шумлять.

Через цю світоглядну невизначеність молодого поета і романтичний герой його чудової поеми, український батрак Опанас, метушиться між двома таборами …і трагічно гине від своєї соціальної

неприкаяності.

І є історична закономірність у том, що прах поета до його останнього притулку супроводжував

загін кавалеристів.

НЕСТОРА МАХНА ЗОБРАЗИВ АНТИСЕМІТОМ, з автореферату дисертації Л. Сахновської

«Дума про Опанаса» Е. Г. Багрицького: ідейно-образна структура»

О браз Н. Махна в поемі «Дума про Опанаса» – негативний, якщо судити за наявними на сьогодні

історичними дослідженнями і матеріалами – перекручений, і разом з тим Е. Багрицькому не можна

дорікнути в упередженості чи зловмисності. Негативне ставлення до гуляйпольського «батька»

сформувалося ще до написання поеми... Крім того, з часу громадянської війни пройшло досить

багато часу, коли багато чого забулося...

Тому в пам’яті залишилося те, що Н. Махно воював фактично з усіма політичними режимами. Це

додавало його діям відтінку нелогічності і невиправданості. Повстанці самі забезпечували себе

зброєю і продовольством, не мали можливості лікувати важко поранених. Тому й у «Думі про

Опанаса» Н. Махно з’являється як безсердечний грабіжник і розбійник. Його конфлікти з

центральною владою закінчилися тим, що «батька» визнали бандитом, а після його втечі за кордон

ще й карним злочинцем. Саме таким представив його в «Думі про Опанаса» й Е. Багрицький. На

поемі позначилося й те, що ниці вчинки окремих людей з повстанського руху часто

приписувалися самому Н. Махну, чи розумілися як ним санкціоновані.

Поет зобразив Н. Махна як антисеміта, приписав йому вбивства священнослужителів, що

насправді було не так. Подібні докори різко і переконливо спростовані в спогадах і виступах

самого Н. Махна, П. Аршинова (Марина) і навіть В. Антонова-Овсієнка, сучасних роботах з

історії.

ВІРШІ ТАРКОВСЬКОГО НЕ ПОДОБАЛИСЯ, з інтерв’ю О. Калашникової С. Ліпкіну

– Ви писали про Багрицького... Він справляв приємне враження?

– Дуже. Любив жартувати. В Кунцеві він жив у хаті, кімната була розділена навпіл, але не до стелі, позаду кухня і кімната дружини. Я до нього приходив через день, він мене влаштував поруч.

– Який це був час?

– 1929-й рік. Якось я прийшов, а між акваріумами на високому столі сидить літня людина, іншого

місця не знайшлося. Багрицький завжди напівлежав на старому диванчику.

Це був Михайло Кузьмін, він цінував вірші Багрицького. Приїхавши з Ленінграда, він вирішив

познайомитися з Багрицьким. З усієї нашої групи Багрицький ставив на перше місце Штейнберга, потім мене. Як він відносився до Марусі Петрової як поета, було незрозуміло... але ласкаво.

Вірші Тарковського, не виключено, найталановитішого з нас, йому не подобалися, він вважав, що

вони схожі на мандельштамівські...