АХМАТОВА (ГОРЕНКО) Ганна Андріївна
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, перекладач.
З військової родини. Батько, Горенко А., – морський офіцер.
Народилася 11 (23) червня 1889 р. в селищі поблизу м. Одеси Російської імперії (нині – в межах
однойменного обласного центру України).
Померла 5 березня 1966 р. в м. Домодєдово Московської області СРСР (нині – Московська область
РФ). Похована в м. Комарово Ленінградської області РФ.
Навчалася в Маріїнській гімназії (1900-1906) в Царському Селі (нині – м. Пушкін Ленінградської
області РФ), Києво-Фундуклєєвській жіночій гімназії (1906-1907), на юридичному відділенні
київських Вищих жіночих курсів (1908-1910).
Друкувалася в журналах «Gaudeamus», «Російська думка», «Загальний журнал», «Північні
нотатки», «Аполлон», «Гіперборей», «Щомісячний журнал», «Нива».
Як літератор дебютувала віршем «На руці його багато блискучих перснів» в паризькому
щотижневику «Сиріус» (1907).
Перша збірка «Вечір» вийшла 1912 р. Потім були «Чотки» (1914), «Біла зграя» (1917),
«Подорожник» (1921), «Anno Domini. MCMXXI» (1921), «З шести книг» (1940), «Моя азіатка»
(1942-1944), «Біг часу» (1965).
Виступала з віршами на Вищих (Бесстужевських) жіночих курсах (1913), в Тенішевському
училищі (1914), міській думі (1915), Ленінградській філармонії (1926), на Ленінградському фронті
(1944).
А. Перекладала з болгарської, вірменської, грузинської, ідіш, італійської, корейської, латиської, литовської, осетинської, польської, румунської, сербської, української мов. Що стосується
останньої, то найбільше наша землячка перекладала поезії І. Франка.
Була виключена як «непролетарський поет» спочатку з Ленінградського відділу Всеросійської
Спілки письменників (1925), а потім – і з Спілки письменників СРСР (1946). Постановою ЦК
КПРС «Про журнали «Зірка» та «Ленінград» творчість Г. Ахматової засуджена як ідеологічно
чужинська (1946). У зв’язку з такою «лінією партії» не виходять уже готові до друку книги
поетеси. Матеріально бідує. Її виселяють з престижного Фонтанного Будинку на вул. Червоної
Кінноти (1952).
Трагічним було особисте життя А. Її першого чоловіка М. Гумільова, заарештувавши, розстріляли
(1921). Сина – Л. Гумільова арештовували тричі, двічі він відсидів тривалі терміни, між якими
встиг побувати добровольцем на фронтах другої світової війни. Третього чоловіка – М. Пуніна
арештовували двічі, він відбував покарання невідомо за що, де й помер (1953). Двічі арештовували
близького друга А. Поета О. Мандельштама, який під час відбуття другого терміну помер.
Після смерті Й. Сталіна А. Віще передбачила: «Тепер арештанти повернуться, і дві Росії, заглянуть одна одній в очі: та, що саджала, і та, яку посадили. Почалася нова епоха».
Цікаво, що на другий день після того, як А. Пішла з життя, Всесоюзне радіо цинічно повідомило
про «смерть видатної поетеси Ганни Андріївни Ахматової».
У с. Слобідці Шелеховська Хмельницької області функціонує музей поета (1989).
У м. Санкт-Петербург (РФ) відкрито пам’ятник нашій землячці (2006).
У м. Москва (РФ) відкрито будинок-музей А. (2012).
Серед друзів та близьких знайомих А. – К. Бальмонт, В. Маяковський, С. Єсенін, Пастернак, О.
Блок, М. Булгаков, В. Брюсов, Є Замятін, М. Зощенко, В. Каверін, М. Цвєтаєва, О. Толстой, Маршак, Качалов, Станіславський, О. Мандельштам, Б. Пільняк, Л. Сейфулліна та ін.
***
СМІЛИВІШЕ,
з життєвого кредо Г. Ахматової
Хто чого боїться, те з ним і стається.
СЛАВА І НОГИ, з творчого кредо Г. Ахматової
Слава – це коли кожен може об тебе витерти ноги.
ЯКЩО ПІДЕШ, Я ПОМРУ, романс Г. Ахматової «Стисла руки»
Сжала руки под темной вуалью...
«Отчего ты сегодня бледна?»
– Оттого, что я терпкой печалью
Напоила его допьяна.
Как забуду? Он вышел, шатаясь,
Искривился мучительно рот...
Я сбежала, перил не касаясь,
Я бежала за ним до ворот.
Задыхаясь, я крикнула: «Шутка
Все, что было. Уйдешь, я умру».
Улыбнулся спокойно и жутко
И сказал мне: «Не стой на ветру».
ЦЕЙ МОЖЕ МЕНЕ ПРИБОРКАТИ, з вірша Г. Ахматової «Було задушливо»
Было душно от жгучего света,
А взгляды его – как лучи.
Я только вздрогнула: этот
Может меня приручить.
………………………………….
Не любишь, не хочешь смотреть?
О, как ты красив, проклятый!
И я не могу взлететь,
А с детства была крылатой.
ОСТАННІЙ ТОСТ, вірш Г. Ахматової «Я п’ю за зруйнований дім»
Я пью за разоренный дом,
За злую жизнь мою,
За одиночество вдвоем,
И за тебя я пью, –
За ложь меня предавших губ,
За мертвый холод глаз,
За то, что мир жесток и груб,
За то, что Бог не спас.
ЯКЩО НЕ БАЧУ ТЕБЕ, вірш І. Франка у перекладі Г. Ахматової
Коль не вижу тебя –
Мне минуты, как век, бесконечны.
Коль увижу тебя –
Вновь страдаю от раны сердечной.
Коль не вижу тебя –
Я окутан морозом и мглою,
А увидев тебя –
Опален я горящей смолою.
Чтоб увидеть тебя –
Понесут меня ангелов руки.
А увижу тебя –
Гонят прочь меня адские муки.
Я утратил покой
И с тобой, и в разлуке с тобою,
Я не принят землей
И отвергнут небес синевою.
ПРОЛАЗИЛА ПІД СТІЛЬЦЕМ, зі спогадів Л. Ільяшенко-Панкратової
З Ахматовою я зустрічалася тільки на «Бродячій собаці»... Розійшовшись, вона показувала свій
незвичайний цирковий номер. Сідала на стілець і, не торкаючись ні руками, ні ногами підлоги, пролазила під стільцем і знову сідала. Вона була надзвичайно гнучкою.
ТАК ХОЧЕТЬСЯ ПОМЕРТИ, з книги П. Лукницького «Зустрічі з Г. Ахматовою»
1.01.1925
Я не люблю власного почерку... Дуже не люблю...
Я збирала все, що було в моїх подруг написане мною, – і знищувала...
Коли я в Царському Селі шукала на горищі в купі паперів листа Блоку, я, коли знаходила що-
небудь написане мною, знищувала...
Не читаючи – усе...
Люто знищувала...
12.01.1925
Всі книги, що належали Г. Ахматовій, перебували разом із книгами М. Г. у Гумільова. (Тепер
вони – у Пушкінському будинку). Були серед них книги О. Блока, надписані ним Г. Ахматовій.
(О. Блок якось прийшов до ГА й всі книги відразу надписав.)
На одній із книг був його вірш, написане Г. Ахматовій. ГА розповідає, що їй стало відомо: книга
ця перебуває в М. Оцупа, який знімає її з полиці й показує своїм знайомим. У числі таких
знайомих був, очевидно, і Вс. Рождественський, котрий після сварки з Оцупом «з милою
посмішкою сказав:
– А ось ви знаєте, в Оцупа ваша книжка, така-то».
При зустрічі з М. Оцупом ГА запитала його про книгу. Він відповів: «Не пам’ятаю, не пам’ятаю...
Прийду додому – подивлюся».
Оцуп допомагав М. Г. перевозити його бібліотеку й, очевидно, скористався тоді можливістю
«придбати» книгу.
27.02.1925
Були часи, коли О. Мандельштам сильно залицявся до неї.
«Він був мені фізично неприємний. Я не могла, наприклад, коли він цілував мені руку».
Один час О. М. часто їздив з нею на візниках. ГА сказала, що потрібно менше їздити, аби
уникнути пліток.
«Якщо б усякому іншому сказати таку фразу, він би ясно зрозумів, що він не подобається жінці...
Адже якщо людина хоч трохи до вподоби, жінка не порахується ні з якими розмовами. А
Мандельштам повірив мені, що це так і є...»
2 і 3.03.1925
Коли 1924 року їздила до Москви, не було відбою від відвідувачів і відвідувачок. Їй не давали
спокою ні на жодну хвилину. Впродовж цілого дня не могла ні на півгодини прилягти – украй
замучили її. Увечері, за півгодини до виступу, коли стала одягатися, пролунав стукіт у двері – три
невідомих дівиці прийшли читати свої вірші. ГА намагалася від них відскіпатися, сказала їм
через двері, що одягається, що через півгодини їй потрібно їхати. Дівиці наполягали: «Так ви
одягайтеся, тільки пустіть нас, ми вам заважати не будемо»...
Довелося впустити їх, продовжувала одягатися, а дівиці тим часом читали вірші.
…Переконано говорить про себе: «Я чорна»... На підтвердження розповіла кілька фактів.
Ніколи не звертала уваги на одного, який шалено був у неї закоханий. Він страждав жорстокими
сухотами, від яких згодом і помер.
Якось, зустрівшись з ним, запитала: «Як ваше здоров’я?». І раптом з ним трапилося щось
надзвичайне. Страшно змішався, опустив голову, знітився до краю. …Потім, через кілька годин, запитала його про причину такого замішання. Він тихо, сумно відповів: «Я не звик, що Ви мене
зауважуєте!».
ГА – мені: «Адже ви подумайте, який це жах?! Ви бачите, яка я...».
…Впродовж свого життя любила лише один раз. Тільки раз.
«Але як це було!»
У Херсонесі три роки чекала від нього листа. Три роки щодня, незважаючи на спеку, за кілька
верст ходила на пошту, а листа так і не одержала.
…Я говорив про Вс. Рождественського щось і на закінчення сказав: «Я злий на нього».
«А я ні на кого не зла... Хіба потрібно це?» – відповіла ГА.
3 і 4 березня
– Хочете, я подарую вам намистинку?
– Хочу.
Відійшла від грубки, витягла скриньку й дала мені три намистинки.
– Коли я помру, усі зберуться й складуть із них одне ціле...
22.03.1925
Говорила про те, як потрібно ставитися до книг. Говорила, що зайве купувати й нерозрізаними
ставити на полицю, як робить багато бібліофілів. Це добре, коли книги втрачають свою первісну
чистоту.
Книги люблять, коли з ними погано поводяться – рвуть, бруднять, втрачають... Можна й
потрібно робити в книгах позначки.
«Якщо вийшла книга в 40000 примірників і в мене 3 вкрали, а один я згубила в трамваї – це на
краще: скоріше розійдеться видання, скоріше видадуть друге, більше буде читачів!»
…Так хочеться померти!.. Коли подумаю про це, такою веселою роблюся! А про що-небудь інше
– страшно і подумати».
З’ЯВИЛАСЯ ІНКОГНІТО, з повідомлення телеканалу «1+1» «Сенсацією в ахматовознавстві
можна назвати заяву пенсіонера з Хмельниччини»
Василь Славинський доводить, що після революції Ганна Ахматова бувала на Поділлі, у
колишньому маєтку старшої сестри своєї матері. Раніше вважалося, що після Жовтневого
перевороту вона у цих краях не з’являлася.
Поет до революції часто бувала на Поділлі у своїх родичів. Останній її приїзд біографи
зафіксували 1914 року. Але є людина, яка доводить, що опальна на той час Г. Ахматова побувала
на могилі своєї матері у Слобідці Шелеховській 39-го року. Ця людина оперує не архівними
матеріалами, а власною пам’яттю: Василь Славинський спілкувався з жінкою.
Бабуся хмельницького пенсіонера на світанку минулого століття жила у родовому маєтку Вакарів, де поміщицею була старша сестра матері Ахматової. Інші п’ять тіток теж мешкали у сусідніх з
Слобідкою Шелеховською селах. Коли на вакації до тітки приїжджала – за пророчим визначенням
Цвєтаєвої – «Ганна всія Русі», то вона приятелювала з бабусею Славинського – сільською
ворожкою. У 39-му Ахматова з’явилася у цих краях інкогніто.
Значущість гості колишній інженер відкрив для себе не так давно, коли вийшов на пенсію і
захопився поезією. Творчість Ахматової покликала вивчити її біографію. Вже тоді все збіглося –
ніхто, окрім неї, на Поділлі у роки репресій з’явитися не міг.
Останнього свого приїзду Ахматова на Поділлі пробула кілька днів.
Последние комментарии
2 часов 40 минут назад
3 часов 35 секунд назад
3 часов 25 минут назад
3 часов 29 минут назад
13 часов 15 секунд назад
13 часов 3 минут назад