Перескочить к меню

Ахматова Анна (fb2)

- Ахматова Анна [Справочник-дайджест] 21K (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



АХМАТОВА (ГОРЕНКО) Ганна Андріївна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач.

З військової родини. Батько, Горенко А., – морський офіцер.

Народилася 11 (23) червня 1889 р. в селищі поблизу м. Одеси Російської імперії (нині – в межах

однойменного обласного центру України).

Померла 5 березня 1966 р. в м. Домодєдово Московської області СРСР (нині – Московська область

РФ). Похована в м. Комарово Ленінградської області РФ.

Навчалася в Маріїнській гімназії (1900-1906) в Царському Селі (нині – м. Пушкін Ленінградської

області РФ), Києво-Фундуклєєвській жіночій гімназії (1906-1907), на юридичному відділенні

київських Вищих жіночих курсів (1908-1910).

Друкувалася в журналах «Gaudeamus», «Російська думка», «Загальний журнал», «Північні

нотатки», «Аполлон», «Гіперборей», «Щомісячний журнал», «Нива».

Як літератор дебютувала віршем «На руці його багато блискучих перснів» в паризькому

щотижневику «Сиріус» (1907).

Перша збірка «Вечір» вийшла 1912 р. Потім були «Чотки» (1914), «Біла зграя» (1917),

«Подорожник» (1921), «Anno Domini. MCMXXI» (1921), «З шести книг» (1940), «Моя азіатка»

(1942-1944), «Біг часу» (1965).

Виступала з віршами на Вищих (Бесстужевських) жіночих курсах (1913), в Тенішевському

училищі (1914), міській думі (1915), Ленінградській філармонії (1926), на Ленінградському фронті

(1944).

А. Перекладала з болгарської, вірменської, грузинської, ідіш, італійської, корейської, латиської, литовської, осетинської, польської, румунської, сербської, української мов. Що стосується

останньої, то найбільше наша землячка перекладала поезії І. Франка.

Була виключена як «непролетарський поет» спочатку з Ленінградського відділу Всеросійської

Спілки письменників (1925), а потім – і з Спілки письменників СРСР (1946). Постановою ЦК

КПРС «Про журнали «Зірка» та «Ленінград» творчість Г. Ахматової засуджена як ідеологічно

чужинська (1946). У зв’язку з такою «лінією партії» не виходять уже готові до друку книги

поетеси. Матеріально бідує. Її виселяють з престижного Фонтанного Будинку на вул. Червоної

Кінноти (1952).

Трагічним було особисте життя А. Її першого чоловіка М. Гумільова, заарештувавши, розстріляли

(1921). Сина – Л. Гумільова арештовували тричі, двічі він відсидів тривалі терміни, між якими

встиг побувати добровольцем на фронтах другої світової війни. Третього чоловіка – М. Пуніна

арештовували двічі, він відбував покарання невідомо за що, де й помер (1953). Двічі арештовували

близького друга А. Поета О. Мандельштама, який під час відбуття другого терміну помер.

Після смерті Й. Сталіна А. Віще передбачила: «Тепер арештанти повернуться, і дві Росії, заглянуть одна одній в очі: та, що саджала, і та, яку посадили. Почалася нова епоха».

Цікаво, що на другий день після того, як А. Пішла з життя, Всесоюзне радіо цинічно повідомило

про «смерть видатної поетеси Ганни Андріївни Ахматової».

У с. Слобідці Шелеховська Хмельницької області функціонує музей поета (1989).

У м. Санкт-Петербург (РФ) відкрито пам’ятник нашій землячці (2006).

У м. Москва (РФ) відкрито будинок-музей А. (2012).

Серед друзів та близьких знайомих А. – К. Бальмонт, В. Маяковський, С. Єсенін, Пастернак, О.

Блок, М. Булгаков, В. Брюсов, Є Замятін, М. Зощенко, В. Каверін, М. Цвєтаєва, О. Толстой, Маршак, Качалов, Станіславський, О. Мандельштам, Б. Пільняк, Л. Сейфулліна та ін.


***

СМІЛИВІШЕ,

з життєвого кредо Г. Ахматової

Хто чого боїться, те з ним і стається.

СЛАВА І НОГИ, з творчого кредо Г. Ахматової

Слава – це коли кожен може об тебе витерти ноги.


ЯКЩО ПІДЕШ, Я ПОМРУ, романс Г. Ахматової «Стисла руки»

Сжала руки под темной вуалью...

«Отчего ты сегодня бледна?»

– Оттого, что я терпкой печалью

Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,

Искривился мучительно рот...

Я сбежала, перил не касаясь,

Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: «Шутка

Все, что было. Уйдешь, я умру».

Улыбнулся спокойно и жутко

И сказал мне: «Не стой на ветру».

ЦЕЙ МОЖЕ МЕНЕ ПРИБОРКАТИ, з вірша Г. Ахматової «Було задушливо»

Было душно от жгучего света,

А взгляды его – как лучи.

Я только вздрогнула: этот

Может меня приручить.

………………………………….

Не любишь, не хочешь смотреть?

О, как ты красив, проклятый!

И я не могу взлететь,

А с детства была крылатой.


ОСТАННІЙ ТОСТ, вірш Г. Ахматової «Я п’ю за зруйнований дім»

Я пью за разоренный дом,

За злую жизнь мою,

За одиночество вдвоем,

И за тебя я пью, –

За ложь меня предавших губ,

За мертвый холод глаз,

За то, что мир жесток и груб,

За то, что Бог не спас.


ЯКЩО НЕ БАЧУ ТЕБЕ, вірш І. Франка у перекладі Г. Ахматової

Коль не вижу тебя –

Мне минуты, как век, бесконечны.

Коль увижу тебя –

Вновь страдаю от раны сердечной.

Коль не вижу тебя –

Я окутан морозом и мглою,

А увидев тебя –

Опален я горящей смолою.

Чтоб увидеть тебя –

Понесут меня ангелов руки.

А увижу тебя –

Гонят прочь меня адские муки.

Я утратил покой

И с тобой, и в разлуке с тобою,

Я не принят землей

И отвергнут небес синевою.


ПРОЛАЗИЛА ПІД СТІЛЬЦЕМ, зі спогадів Л. Ільяшенко-Панкратової

З Ахматовою я зустрічалася тільки на «Бродячій собаці»... Розійшовшись, вона показувала свій

незвичайний цирковий номер. Сідала на стілець і, не торкаючись ні руками, ні ногами підлоги, пролазила під стільцем і знову сідала. Вона була надзвичайно гнучкою.

ТАК ХОЧЕТЬСЯ ПОМЕРТИ, з книги П. Лукницького «Зустрічі з Г. Ахматовою»

1.01.1925

Я не люблю власного почерку... Дуже не люблю...

Я збирала все, що було в моїх подруг написане мною, – і знищувала...

Коли я в Царському Селі шукала на горищі в купі паперів листа Блоку, я, коли знаходила що-

небудь написане мною, знищувала...

Не читаючи – усе...

Люто знищувала...

12.01.1925

Всі книги, що належали Г. Ахматовій, перебували разом із книгами М. Г. у Гумільова. (Тепер

вони – у Пушкінському будинку). Були серед них книги О. Блока, надписані ним Г. Ахматовій.

(О. Блок якось прийшов до ГА й всі книги відразу надписав.)

На одній із книг був його вірш, написане Г. Ахматовій. ГА розповідає, що їй стало відомо: книга

ця перебуває в М. Оцупа, який знімає її з полиці й показує своїм знайомим. У числі таких

знайомих був, очевидно, і Вс. Рождественський, котрий після сварки з Оцупом «з милою

посмішкою сказав:

– А ось ви знаєте, в Оцупа ваша книжка, така-то».

При зустрічі з М. Оцупом ГА запитала його про книгу. Він відповів: «Не пам’ятаю, не пам’ятаю...

Прийду додому – подивлюся».

Оцуп допомагав М. Г. перевозити його бібліотеку й, очевидно, скористався тоді можливістю

«придбати» книгу.

27.02.1925

Були часи, коли О. Мандельштам сильно залицявся до неї.

«Він був мені фізично неприємний. Я не могла, наприклад, коли він цілував мені руку».

Один час О. М. часто їздив з нею на візниках. ГА сказала, що потрібно менше їздити, аби

уникнути пліток.

«Якщо б усякому іншому сказати таку фразу, він би ясно зрозумів, що він не подобається жінці...

Адже якщо людина хоч трохи до вподоби, жінка не порахується ні з якими розмовами. А

Мандельштам повірив мені, що це так і є...»

2 і 3.03.1925

Коли 1924 року їздила до Москви, не було відбою від відвідувачів і відвідувачок. Їй не давали

спокою ні на жодну хвилину. Впродовж цілого дня не могла ні на півгодини прилягти – украй

замучили її. Увечері, за півгодини до виступу, коли стала одягатися, пролунав стукіт у двері – три

невідомих дівиці прийшли читати свої вірші. ГА намагалася від них відскіпатися, сказала їм

через двері, що одягається, що через півгодини їй потрібно їхати. Дівиці наполягали: «Так ви

одягайтеся, тільки пустіть нас, ми вам заважати не будемо»...

Довелося впустити їх, продовжувала одягатися, а дівиці тим часом читали вірші.

…Переконано говорить про себе: «Я чорна»... На підтвердження розповіла кілька фактів.

Ніколи не звертала уваги на одного, який шалено був у неї закоханий. Він страждав жорстокими

сухотами, від яких згодом і помер.

Якось, зустрівшись з ним, запитала: «Як ваше здоров’я?». І раптом з ним трапилося щось

надзвичайне. Страшно змішався, опустив голову, знітився до краю. …Потім, через кілька годин, запитала його про причину такого замішання. Він тихо, сумно відповів: «Я не звик, що Ви мене

зауважуєте!».

ГА – мені: «Адже ви подумайте, який це жах?! Ви бачите, яка я...».

…Впродовж свого життя любила лише один раз. Тільки раз.

«Але як це було!»

У Херсонесі три роки чекала від нього листа. Три роки щодня, незважаючи на спеку, за кілька

верст ходила на пошту, а листа так і не одержала.

…Я говорив про Вс. Рождественського щось і на закінчення сказав: «Я злий на нього».

«А я ні на кого не зла... Хіба потрібно це?» – відповіла ГА.

3 і 4 березня

– Хочете, я подарую вам намистинку?

– Хочу.

Відійшла від грубки, витягла скриньку й дала мені три намистинки.

– Коли я помру, усі зберуться й складуть із них одне ціле...

22.03.1925

Говорила про те, як потрібно ставитися до книг. Говорила, що зайве купувати й нерозрізаними

ставити на полицю, як робить багато бібліофілів. Це добре, коли книги втрачають свою первісну

чистоту.

Книги люблять, коли з ними погано поводяться – рвуть, бруднять, втрачають... Можна й

потрібно робити в книгах позначки.

«Якщо вийшла книга в 40000 примірників і в мене 3 вкрали, а один я згубила в трамваї – це на

краще: скоріше розійдеться видання, скоріше видадуть друге, більше буде читачів!»

…Так хочеться померти!.. Коли подумаю про це, такою веселою роблюся! А про що-небудь інше

– страшно і подумати».


З’ЯВИЛАСЯ ІНКОГНІТО, з повідомлення телеканалу «1+1» «Сенсацією в ахматовознавстві

можна назвати заяву пенсіонера з Хмельниччини»

Василь Славинський доводить, що після революції Ганна Ахматова бувала на Поділлі, у

колишньому маєтку старшої сестри своєї матері. Раніше вважалося, що після Жовтневого

перевороту вона у цих краях не з’являлася.

Поет до революції часто бувала на Поділлі у своїх родичів. Останній її приїзд біографи

зафіксували 1914 року. Але є людина, яка доводить, що опальна на той час Г. Ахматова побувала

на могилі своєї матері у Слобідці Шелеховській 39-го року. Ця людина оперує не архівними

матеріалами, а власною пам’яттю: Василь Славинський спілкувався з жінкою.

Бабуся хмельницького пенсіонера на світанку минулого століття жила у родовому маєтку Вакарів, де поміщицею була старша сестра матері Ахматової. Інші п’ять тіток теж мешкали у сусідніх з

Слобідкою Шелеховською селах. Коли на вакації до тітки приїжджала – за пророчим визначенням

Цвєтаєвої – «Ганна всія Русі», то вона приятелювала з бабусею Славинського – сільською

ворожкою. У 39-му Ахматова з’явилася у цих краях інкогніто.

Значущість гості колишній інженер відкрив для себе не так давно, коли вийшов на пенсію і

захопився поезією. Творчість Ахматової покликала вивчити її біографію. Вже тоді все збіглося –

ніхто, окрім неї, на Поділлі у роки репресій з’явитися не міг.

Останнього свого приїзду Ахматова на Поділлі пробула кілька днів.




Вход в систему

Навигация

Поиск книг

 Популярные книги   Расширенный поиск

Последние комментарии

Последние публикации