Нейгауз Генрих [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

НЕЙГАУЗ Генріх Густавович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Піаніст, педагог.

З інтелігентської родини. Батько, Нейгауз Г., – учитель музики; мати, Блуменфельд О., – піаністка;

дядько, Блуменфельд Ф., – піаніст, диригент, композитор; двоюрідний брат, Шимановський К., –

композитор.

Народився 12 квітня 1888 р. в м. Єлизаветграді Херсонської губернії Російської імперії (нині – м.

Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).

Помер 10 жовтня 1964 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Закінчив Школу майстрів при Віденській академії музики та сценічної майстерності (1914),

Петербурзьку консерваторію (1915).

Працював викладачем Московської консерваторії (1922-1964).

Народний артист РРФСР.

Заслужений діяч мистецтв РРФСР.

Дебютував на Вестфальдському музичному фестивалі в Дортмунді (1904).

Н. – автор книги «Про мистецтво фортепіанної гри. Нотатки педагога» (1958).

У м. Київ існує Товариство ім. Г. Нейгауза.

У м. Кіровоград функціонують дитяча музична школа №1 ім. Г. Нейгауза; народний музей Генріха

Густавовича Нейгауза; щовесни проводиться фестиваль піаністів «Нейгаузівські музичні зустрічі».

Фестивалі імені Н. також проводяться у Саратові (РФ), Телаві (Грузія).

У м. Москва з нагоди 120-річчя від дня народження нашого земляка пройшли вечори фортепіанної

музики (2008).

Що стосується особистого життя, то наш земляк за підозрою, що він – німецький шпигун, зазнав

арешту, просидів вісім місяців на Луб’янці і, зрештою, був висланий до Свердловська (1942).

Серед друзів та близьких знайомих Н. – П. Коханський, С. Ріхтер, Я. Зак, Л. Годовський, В. Асмус,

К. Ігумнов, Б. Яворський, Е. Гілельс, Є. Малінін, В. Крайнєв, О. Любімов, І. Андронніков, М.

Вільмонт, С. Фейнберг, Б. Пастернак, Р. Фальк, О. Габрічевський та ін.

***

ВНИКАТИ В НАСТРІЙ,

з професійного кредо Г. Нейгауза

Необхідно вникати в настрій – адже саме в цьому, ледве уловимому і такому, що не до кінця

піддається нотному запису, вся суть задуму, весь образ.

ЧУВ УСЕРЕДИНІ СЕБЕ МУЗИКУ, зі спогадів Г. Нейгауза

Коли мені виповнилося вісім чи дев’ять років, я став спершу помалу, а потім все більше і дедалі з

більшим азартом імпровізувати на роялі. Іноді (це було небагато пізніше) я доходив до повної

одержимості: не встигав прокинутися, як вже чув усередині себе музику, свою музику, і так майже

весь день.

...У шістнадцять-сімнадцять років я став «міркувати»; здатність усвідомлювати, аналізувати

прокинулася, я поставив весь свій піанізм, все своє піаністичне господарство під питання. Я

вирішив, що не знаю ні інструменту, ні мого тіла і все треба починати спочатку. Я місяцями (!)

став грати прості вправи і етюди... з однією лише метою: пристосувати мої руки і пальці цілком до

законів клавіатури, здійснювати до кінця принцип економії, грати «раціонально», як раціонально

влаштована піанола; звичайно, моя вимогливість до краси звучання була доведена до максимуму

(слух у мене завжди був хороший і тонкий) і це було, ймовірно, найціннішим за весь той час, коли

я з маніакальною одержимістю прагнув лише витягувати «якнайкращі звуки» з рояля, а музику,

живе мистецтво, буквально замкнув на ключ на дні скрині і довго-довго не діставав його звідти

(музика продовжувала своє життя поза роялем).

НА КОНЦЕРТИ З’ЯВЛЯЛИСЯ НАВІТЬ РОЗСТРІЛЯНІ, з книги Г. Нейгауза «Роздуми,

спогади, щоденники»

У Єлизаветграді, після того, як пішли австрійці й зазнали поразки петлюрівці (ми всіх цих принад

спробували, навіть короткої махновської інтермедії, навіть погромів григор’євських банд), коли

остаточно перемогли більшовики, ми з Карлом Шимановським, скрипалем Лип’янським,

композитором В. Дешевовим і скрипалем Б. Гайсинським, який незабаром помер, утворили – на

розпорядження уряду – МУЗО при місцевій Наросвіті. Спочатку діяльність наша була невпевнено-

невизначена, надто все було нове й незвичайне, згодом же ми зосередилися на влаштуванні

концертів власними силами...

Концерти, які ми влаштовували у великому гарному залі колишньої жіночої гімназії, мали такий

успіх, що місцеві дотепники говорили, ніби на них з’являються навіть розстріляні. Єлизаветград

ніколи ще не переживав такого «розквіту» музичного життя, як ...літа 1919 року.