Корвин-Пиотровский Владимир [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

class="book">тому провиною не його Муза, а наш читацький гріх...

Бачу його зараз перед собою. Бачу людину невисокого зросту, з досить різкими рисами обличчя, які не дуже запам’ятовуються, словом, не дуже представницького, зате такого, що привертає до

себе розумними, а часто й гострими розмовами. До того ж, не можна було не цінувати в ньому

того, що він був на рідкість вірним товаришем, і це відчуття товариства, категорія вже майже

зникла з нашого ужитку, ніколи його не полишало.

Згадаю тільки, що, коли на початку п’ятдесятих років відбувалося вшановування журналу

«Новосілля», що перебрався тоді із-за Океану на береги Сени, я виступав на ньому з

гумористичним оглядом, в якому поіменно перераховував всіх його головних співробітників.

Зокрема, кажучи про один з моїх візитів до Піотровського, я розповів, що на стіні його кабінету

нібито споглядав дві гравюри Луки Кранаха, котрі зображали наших прародителів, Адама і Єву, причому під ними красувалися дві металеві пластинки з написами «Адам Корвін-Піотровський» і

«Єва Корвін-Піотровська». Додам, що ця незлобива насмішка ніяк нашої старої дружби не

підточила.

Поетичну кар’єру Піотровський починав ще в двадцятих роках в Берліні. Там він

випустив дві свої перші поетичні збірнички, ще досить незрілі, «Полин і зірки» і «Кам’яне

кохання», та ще невелику книжечку грайливих, псевдо-»ренесансних» оповідань, від яких

згодом всіляко відхрещувався. Це були «гріхи молодості», не більше.

Характерною рисою поезії Піотровського, його слабкістю була її метрична

одноманітність...

СПАДКОЄМЕЦЬ КОРОЛІВСЬКИХ КОРОН, з статті Є. Євтушенка «Безсоння

випадковий співрозмовник»

«Безліч імен є у мене, але всі вони чужі. Я – пізній гість, що зайшов ненароком, Безсоння

випадковий співбесідник». Так говорить волоцюга Глюк в драматичній поемі Корвін-

Піотровського про себе, а заразом, як повелося, і про автора. Але це неправда, що авторові

всі імена чужі, хоча є серед них навіть королівські.

У 1998 році в Санкт-Петербурзі вийшов каталог «Про музу російську, що покинула дім».

Там була надрукована біографія Володимира Корвін-Піотровського, де чорним по білому

написано, що він походить з роду угорських королів. Ця легенда запущена самим поетом.

...У одній з поем це виражено так: «Спадкоємець слави європейської – Угорської та інших

корон».

Потім і цей родовід здався йому коротким і в одному з останніх своїх листів він вже вів

свій рід від римського сенатора Марцелла Корвуса, відзначеного Сенекою за

красномовство і згаданого Горацієм. На цю тему, із старанністю і старанністю прямо

вражаючою, готовий він був писати справжні дослідження і вести розмови з

найсерйознішою переконливістю, котра ставила в безвихідь, а часом і дратувала

співрозмовника.

Втім, хто знає – можливо, все це правда.

...Вірші його не були оригінальними, ...зате вони були витримані в сконденсованій... з

багатьох поетик класичній формі, дуже часто навіть одноритмовій, однак без

монотонності, яка виникає в основному із-за беззмістовності. Це була строга романтична

поезія з різкими вкрапленнями гіркого сарказму...

Ось автопортрет Корвіна :

Я вершник в згубній битві

З усохлою трояндою на грудях.

Немає нічого затертішого в поезії, ніж троянда, бо ця квітка була використана-

перевикористана тисячі разів любителями солодких банальностей, що їдко висміяв ще

Пушкін. Але у Корвіна-Піотровського був культ саме троянди. Подивіться, як маніакально

він повертається до неї. Для нього троянда – це як для режисера постійна актриса, котра

грає абсолютно різні ролі. «Високий Париж, і повітря чисте. Повисла троянда на ґратах».

Вона виглядає тут, як самогубиця, або як арештантка, вбита при спробі перелізти через

огорожу.

У Корвін-Піотровського, можливо, знайдеться дюжина шедеврів. «Не так вже багато», –

скажете ви? А спробуйте самі.

НАВІТЬ РОЗСТРІЛЮВАЛИ НЕВМІЛО, з розвідки В. Леонідова «Всю ніч шумлять

дерева в Тюїльрі»

Він кілька разів був буквально на волосок від смерті. То під час громадянської війни, коли

його, артилериста Білої армії, буквально диво врятувало від розстрілу в полоні. То опісля

тридцять з гаком років, коли, будучи вже більш ніж відомим учасником Руху Опору, чекав

страти в гестапівській в’язниці в містечку Монлюк біля Ліона.

Згодом Володимир Львович Корвін-Піотровський, передуючи одній з антологій поезії