Горбатов Борис [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ГОРБАТОВ Борис Леонтійович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, публіцист, журналіст.

З родини службовців.

Народився 2 (15 липня) 1908 р. в селищі Петро-Мар’ївці Бахмутського повіту Катеринославської

губернії Російської імперії (нині – м. Первомайськ Луганської області України).

Помер 20 січня 1954 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).

Був спеціальним кореспондентом газет «Правда», «На славу Батьківщині».

Двічі лауреат Державної премії СРСР (1946; 1952).

Секретар Спілки письменників СРСР.

Співзасновник об’єднання пролетарських письменників Донбасу «Забій».

Друкувався в газетах «Всесоюзна кочегарка», «Комсомольська правда», «На славу Батьківщині»,

«Правда», журналі «Новий світ».

Як літератор дебютував в газеті «Всесоюзна кочегарка» оповіданням «Ситі і голодні» (1922).

Потім настала черга книг «Осередок» (1928), «Гірський похід» (1932), «Комінтерн» (1932),

«Майстри» (1933), «Моє покоління» (1933), «Звичайна Арктика» (1940), «Нескорені» (1943),

«Донбас» (1951).

Перу нашого земляка належать публіцистичні твори «Листи товаришеві» (1941-1942), «Олексій

Куликов, боєць» (1942), «В Японії і на Філіппінах», «Людина із стану «ета» (1950), «Олексій

Гайдаш» (1955), п’єси «Одна ніч» (1956).

Г. – автор кіносценаріїв «Донецькі шахтарі», «Нескорені», «Це було в Донбасі».

За мотивами повісті «Нескорені» кінорежисер М. Донськой зняв однойменний художній фільм, а

композитор Д. Кабалевський написав оперу «Сім’я Тараса».

Після смерті вийшло зібрання творів у п’яти томах (1955-1956).

Нині у м. Первомайськ функціонує літературне об’єднання імені Г.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – К. Симонов, В. Алексєєв, Д. Кабалевський, М. Блейман, Л.

Луков, С. Кулібай, М. Донськой та ін.

***

МОЯ БАТЬКІВЩИНА – ДОНБАС,

з життєвого кредо Б. Горбатова

Я – патріот своєї донецької батьківщини, і кожен камінь в ній, і кожна травичка в донецькому

степу мені милі до сліз.

...Знаю, донецький степ багатьом людям здасться і сірим, і убогим, особливо зараз, в осінь, коли

полин померхнув, а земля скута морозами. А для мене немає нічого прекраснішого, ніж цей степ, навіть восени. І не тільки тому, що я в ньому народився, а й тому, що знаю я таку його красу, якої

ніде на землі не знайдеш.

...Немає на землі хлопців кращих за донбасівських хлопців, і заходу гарнішого, ніж захід над

копром, і запаху ріднішого, ніж гіркий, до солодкості гіркий запах вугілля і диму.

КРАЩЕ ПОМОВЧАТИ, афоризм Б. Горбатова

Людині, яка сама нічого не знає, ні про що і розповідати людям.

ЗАЯЧЕ СЕРЦЕ, з оповідання Б. Горбатова «Дезертир»

Здрейфив.

Просто здрейфив Кирило Журба, молода людина з села Кошаринці.

Кинув гвинтівку.

Тікав.

Тікав, ніг під собою не чуючи. Залишив товаришів. Втратив совість. Забув честь.

Нічого не пам’ятає. Як біг – не пам’ятає, що кричав – не пам’ятає. Лише пам’ятає, як тряслися в

тваринному страху щелепи та тремтіло заяче серце...

І ось далеко позаду залишився бій, замовкли вигуки, стихли постріли.

Тиша...

Впав у жито Кирило Журба. Упився нігтями в землю. Загарчав від радості:

– Жити буду! Довго жити буду!

І заплакав.

У цю мить на шосе виник гуркіт. У бій йшли машини. Везли людей, везли набої. Знову

заметушився в жаху Кирило Журба. Знайдуть! Знайдуть його!

Господи боже, куди ж сховатися?

Встав навпочіпки. Озирнувся. Величезне блакитне небо над головою. Широкий степ навколо. І на

всі боки горбаті, як мости, дорогі. Велика грейдерна – до міста. Вузенькі, припушені золотою

соломою, – до сіл.

А якщо узяти всі дороги, як віжки, до рук і розібрати, легко знайдеться серед них маленька

поганенька доріжка до рідних Кошаринців.

Онде, за узгір’ям, починаються масиви кошаринської озимини – минулої осені Кирило сам її сіяв,

– жито його заховає. А далі, поруч з річкою, село, там народився Кирило, тими вулицями бігав

босоногим хлопчиком, – рідне село укриє. Там в селі мати, і сестра Женя, і чорноока дівчина

Настя, – вони його заспокоять, приголублять, в теплих, м’яких подушках заховають.

Встав Кирило Журба. Обтрусив з колін землю. І пішов до рідних Кошаринців...

ЛЮДИ-ПІСНІ, з оповідання Б. Горбатова «Після смерті»

Про життя лейтенанта Воганова можна розповісти трьома словами: дитинство, школа, училище. А

про смерть його треба писати томи і складати пісні. Буває так, що в найдовшому житті є всього

три години, які всього життя варті. У Воганова це були три останні години.

Було дано йому в ці години піднятися на нелюдську висоту подвигу, коли немає вже ні життя, ні

смерті, ні рубежів століть, – є лише вічність і безсмертя. У ці години дотла згоріло життя Федора

Воганова. Але німецькі танки не пройшли!

Весь полк вийшов зустрічати батарею Воганова, коли вона поверталася з передової. Весь полк

шанобливо і здивовано дивився на цих людей і ці гармати так, немов вперше їх бачив. Відтепер це

були люди-легенди, люди-пісні ці напівспалені гармати належали вже музеям та історії, але самі

артилеристи нічого не знали про це: похмуро і мовчки йшли вони поряд з лафетом, на якому тихо

колисалося тіло їх командира.

Федю Воганова поховали під тополею, за околицею. Відзвучали промови. Відгриміли прощальні

залпи. Писар, філософськи зітхнувши, викреслив лейтенанта Воганова із списків особового

складу, і полк повернувся до звичайного життя.

Але увечері у всіх батареях, у всіх бліндажах, на кухні, на медпункті тільки й було розмов, що про

подвиг і смерть Воганова.

Розпитували очевидців, самі намагалися пригадати. І ті, хто не бачив ніколи живого Воганова, картали себе:

– Як же! Жила серед нас така людина, а я прогавив...

КОЛІНАМИ В ЗЕМЛЮ, з оповідання Б. Горбатова «Влада»

Бігти вже не можна було, і він поповз. Він поповз до бійців і голосно, аби його почули всі, весело

вигукнув:

– Ну, орли, що ж ви? Свинцевого дощику злякалися?

Ось так і треба було: не наказом, не окриком – жартом, тому що в інструментальній скриньці

комісара не знайти ключа до простого серця вірнішого і надійнішого, ніж жарт.

– Ну, орли? Гей, орли! Підіймайтеся, простудитеся. Вперед!

Однак ніхто не посміхнувся його жарту, ніхто не відгукнувся, і ніхто не піднявся на його заклик.

Він поповз тоді уздовж всього бойового порядку – можливо, його не чули? Він підповзав мало не

до кожного з бійців, обіймав і торсав за плечі, шукав очі, але люди ховали від нього очі, відвертали голови і ще більше заривалися в траву.

І тоді він зрозумів: немає у нього ніякої влади над ними.

Він підвівся на коліно і озирнувся з тугою: навколо лежали його хлоп’ята, його народ. Ось він знає

їх: цьому, сибірякові, він порадив якось, що відповісти дружині на лист; того, уральця, приймав до

партії, а цей, земляк, донбасівець, ймовірно коногін, – відважний танцюрист і свистить мов

розбійник, ще недавно комісар бачив, як він танцює, і плескав йому. Що ж він тепер коліна в

землю?

ПОВІДКОПУВАЛИ ЧОЛОВІКІВ, з нарису Б. Горбатова «Весна на півдні»

Я не знаю, що це було, – мрія, віра, упевненість, знання. Але навіть в найгіркіші дні відступу ми ні

на хвилину не сумнівалися: ми повернемося. Ми повернемося до тебе, Одесо. Ми побачимо твої

лимани, Миколаїв. Ми ще будемо жменями пити воду з Південного Бугу.

Ні, я не ображу наше відчуття. Слово «віра» до нього не підходить. Цього слова мало. Сила нашої

правди – ось що жило завжди в нас.

...Вони дуже ослабли з голоду. Я бачив, як жінки везли своїх чоловіків на тачках – рухатися самі ті

ще не могли.

– Ось викопала, – сказала мені, гордо посміхаючись, жінка. – Він у мене закопаний був. Ховався.

Чоловік збентежено усміхається. Йому ніяково, що його везе на тачці дружина.

– Ослабів, – тихо сказав він. – Але нічого, відійду, ще повоюю.

1944 р., квітень

ДІМ, зі спогадів К. Симонова

Дім його був – Донбас. Горбатов не приїжджав сюди в творчі відрядження з Москви, ні, він

повертався сюди додому, а все інше – життя в Москві, і життя на Уралі в тридцяті роки, і численні

його поїздки – все це були різні короткочасні і довготривалі відрядження звідси, з Донбасу.

СВІТЛО РОМАНТИКИ, з кореспонденції Ю. Узикова «Борис Горбатов на башкирській землі»

22 лютого 1935 року літак Героя Радянського Союзу Василя Молокова, що здійснював переліт до

Арктики, зробив вимушену посадку на янаульському летовищі. Декілька днів продовжувалася

заметіль, на Уральським хребтом стояли густі тумани, погода була нельотною.

Скориставшись нельотною погодою, янаульці влаштували в клубі зустріну з екіпажем літака.

...За таких ось обставин знайомився вперше з башкирською землею Борис Горбатов.

...Переліт з Янаула до Діксона проходив в дуже скрутних умовах. Подолавши негоду, здійснюючи

посадки на поганих аеродромах, літак прилетів на Діксон, де авіаторів чекала радісна зустріч.

Думали, що зупинка буде короткочасною, і Горбатов відлетить разом з Молоковим. Але вийшло

по-іншому. Треба було везти на Велику землю двох тяжкохворих. Письменник залишився на

Діксоні на п’ятимісячну зимівлю.

...Борис Горбатов талановито жив і талановито писав. Його твори відобразили біографію країни

впродовж декількох десятиліть. Вони осяяні світлом високої романтики автора. Кращі з них

перекладені і на башкирську мову.

СЬОГОДНІ ГАРМАТИ НЕ СТРІЛЯЮТЬ, з статті Г. Плотниченка «Співець шахтарського

краю»

У перший же день Великої Вітчизняної війни був мобілізований до фронтової газети «На славу

Батьківщині».

Дорогами війни Борис Горбатов пройшов від Чернівців до Кавказьких гір і від Кавказьких гір до

фашистського лігва – Берліна.

Свій переможний репортаж «Капітуляція» з поваленої столиці рейху Горбатов і Мержанов

(військкори «Правди») завершили історичною фразою: «Перемога! Сьогодні людство може вільно

зітхнути. Сьогодні гармати не стріляють!»

РЕЗЕРВИ МУЗИК ВИЧЕРАПАНІ, з нарису М. Блеймана «Гармоністи»

– Ніколи більше не працюватиму з Луковим, – сказав мені Горбатов і сердито поправив окуляри.–

Виробляє казна-що!

...Проникливий і розумний письменник, Горбатов був одночасно в чомусь наївним. Він ніколи не

втрачав здатності дивуватися і захоплюватися, реагував на все безпосередньо і швидко.

Великий і важкий Луков був зазвичай обачливий. Він умів лавірувати в складних умовах

кіновиробництва, умів підрахувати шанси на успіх. Але, приступаючи до роботи, ставав раптом

імпульсивним, і всі його розрахунки поступалися темпераменту.

Горбатова і Лукова зближувала майже дитяча безпосередність характерів.

І ось, бачте, посварилися.

...У сценарії була сцена, якою Горбатов дуже дорожив. Це освідчення в коханні молодого гірника і

донбасівської дівчини.

Луков ...сказав операторові:

– А що, якщо ось тут... – Він показав палицею місце... Хай тут пройдуть два гармоністи... Хай

грають. Це створить колорит.

...Луков подивився у вічко апарату. Коли випрямився, обличчя було чорним.

– Дванадцять! – прохрипів він раптом виниклому перед ним асистентові.– І негайно!

Асистент вже вичерпав всі резерви гармоністів селища...