Перескочить к меню

Войтоловский Лев (fb2)

- Войтоловский Лев [Справочник-дайджест] 26K (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



ВОЙТОЛОВСЬКИЙ Лев Наумович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Лікар, журналіст, публіцист, літературознавець. Криптонім – Л.В.

З міщанської родини.

Народився 17 (29) лютого 1876 р. в с. Старому Пирятинського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – Яготинський район Київської області України).

Помер 17 листопада 1941 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив 1-у київську гімназію (1893), навчався в Київському університеті (1893-1897),

однак за участь у студентському страйку був виключений та висланий до Харкова. Там

продовжив освіту, закінчивши медичний факультет Харківського університету (1900). На-

вчався на філологічному факультеті Новоросійського університету (1904), але був

мобілізований на фронт.

В якості лікаря В. пройшов три війни: російсько-японську (1904-1905), першу світову

(1914-1918) та радянську громадянську (1918-1920). В останній зазнав контузії, внаслідок

якої втратив зір.

Працював в київській клініці душевнохворих (з 1905), редактором відділу літератури газе-

ти «Київська думка» (1907).

Друкувався в газетах «Київські відгуки», «Київська думка», «День», журналах «Друг на-

роду», «Правда», «Сучасний світ».

Як літератор дебютував статтею газеті «Київські відгуки» (поч. 1900-х).

Потім настала черга доробків: «Роль відчуття в колективній психології» (1904), збірників

нарисів «Японія та японці» (1906) та «Начерки психології колективізму» (1909), двотом-

ної «Історії руської літератури XIX та XX ст.» (1926-1928), спогадів «Слідами війни»

(1931).

Видрукував низку книг з психології колективізму.

Серед друзів та близьких знайомих В. – І. Бунін, М. Горький, Д. Бєдний, О. Боровський, Л.

Сейфуліна, О. Мандельштам, Д. Заславський, М. Морозов, А. Луначарський, С. Вольський

та ін.


***

ГЛИБОКА КРИЗА

, з літературного кредо Л. Войтоловського

Російське мистецтво переживає глибоку кризу, обумовлену кризою соціальною і

політичною.

НЕ ДАСИ РАДИ, з фронтових нотаток Л. Войтоловського

– Хіба з німцями так важко воювати?

– Важко, – відповідає хор голосів.

– Міцний народ.

– Хитрий надзвичайно.

– Хитріший хитрого. Його не зіб’єш.

– З австрійцем легше воювати?

– Так, з ним трохи легше. Він лякливий. Зараз в полон здається.

– ...Німчура – той лютий. Хитрий. Сильний. З ним не даси ради.

ТРУПИ ВІДКИДАЙТЕ УБІК, з книги Л. Войтоловського «Слідами війни»

Брехня офіційна й газетна опанувала всіма розумами і вчинками.

І ще одна особливість цієї породи, яку на фронті охрестили назвою «Тилова сволота»:

вона вдається до якогось стихійного розгулу. Тил стає постачальником і розплідником

небувалої, масової проституції.

Вчорашній день я провів в Бистржіцах, де 800 здоровенних артилеристів з ранку до ночі

азартно грають в карти, бенкетують і ганяються за сільськими бабами. Увечері я

спостерігав цікаву картину.

Солдати поверталися з лазні. На артилерійських возах поряд із загорілими легінями сиділи

червоні, розпарені баби. ...Вони сиділи живописними парами в позах, які не залишають ані

найменших сумнівів.

Питаю наших артилеристів:

– Ви вже тут, здається, повінчатися встигли?

Браві, кряжисті, вони випинають груди і відповідають, крутячи вуси:

– А що нас не любити? Чим погані?

– Людині здоровій без баби тягаря тутешньою не підняти.

– Всяка баба ласку любить; хоч наша, хоч полька; всяку бабу шкодувати треба.

– Спершу ви, – говорю я, – за вами інші, треті, четверті, так до кінця війни: хто на постій

прийде, той і буде бабиним посібником.

– Кому охота – нехай, – сміється Млинцов. – Баба не мило: не змилиться..

...Коли я повернувся на вокзал, то наткнувся на страшне видовище: вся платформа кишіла

пораненими. Їх тільки що вивантажили з вагонів, і вони валялися на голій цементній

підлозі. Валялися, борсалися і викрикували незрозумілі слова. У багатьох судорожно

стукали зуби; змучені очі; сіро-попелясті обличчя. Більшість з них не могла самостійно

пересуватися.

Вони відчували неймовірні муки, і, хватаючи за ноги санітарів, зверталися до них з

благаннями і скаргами. Декілька лікарів у халатах носилися з криками платформою і з

відчаєм повторювали:

– Ну що робити? Що робити?

Один з них міцно за мене вхопився:

– Я вас не відпущу! Ви повинні нам допомогти, колего. Хіба ми в змозі зробити стільки

перев’язок? Адже їх підвозитимуть всю ніч, всю ніч!

Не пройшло й п’яти хвилин, як, одягнені в білі халати, ми з Коноваловим опинилися в

повній кабалі у лікарів санітарного пункту. Ми тягали поранених з вагонів, знову

вантажили їх у вагони, роззували, знімали одяг, перев’язували, розв’язували. Нас лаяли,

штовхали, просили тужливим голосом. Нудило від... поту і крові. Нили ноги, спина і

плечі. Безпорадні пальці ковзали обличчям, хапалися за халат, чіплялися за шию. А

кількість сірих шинелей і глоток, що стогнуть, на платформі не зменшувалася. Час від

часу хтось грубо накидався на нас: «Чого трупи тягнете? Відкидайте убік».

І ми з тупою байдужістю кидали додолу нерухому купу м’яса, щоб замінити її іншою,

такою ж нерухомою, але ще кричущою і такою, що мучиться від болю.

Тільки удосвіта до нас з’явилася зміна, повели нас на пункт, дали вмиватися, обігріли і

напоїли чаєм. Якийсь лікар в шкіряній куртці нервово крокував з кута в кут, викрикуючи

роздратованим голосом:

– Це не війна, а шинок. Десятки госпіталів стоять не розгорненими в тилу. Сотні лікарів

хитаються без діла. А ми тут падаємо від втоми... На біса нам кавалерія? Яка від неї

користь? Треба зняти її з коней і погнати всіх кавалеристів в окопи. А на коней посадити

лікарів і створити з них санітарну кавалерію. Летючі санітарні загони. І кидати їх з місця

на місце у міру потреби...

КОЖНОЇ ТВАРІ – ТА НЕ ПО ПАРІ, з рецензії Л. Войтоловського на збірник М.

Гумільова «Перли»

За виконаним мною утомливим, але корисним підрахунком на сторінках „Перлів» п.

Гумільова фігурує 6 зграй здорових собак, 2 зграї скажених, 1 зграя скажених вовків, 5

вовків-одинаків, 4 буйволи, 8 пантер (не рахуючи двох, намальованих на обкладинці), 3

слони, 4 кондори, декілька «рудих тюленів», 5 барсів, 1 верблюд, 1 носоріг, 2 антилопи,

лань, фламінго, 10 павичів, 4 папуги (з них – один антільський), 3 тигри і безліч дрібної

пернатої тварюки.

Вважаю, що за такої невичерпної кількості тваринного царства книзі п. Гумільова

правильніше було б іменуватися не «Перли», а «Звіринець».

БЛАГОСЛОВЛЯЮ ДОЛЮ, з листа Л. Войтоловського родині

Як перенести на папір ту кипучу радість, ту буйну радість, якою зараз горять солдатські

обличчя на фронті? ...Вирує і котиться великий потік революції по всьому фронту. Він

захопив і захоплює в бурхливому прагненні мільйони солдатських сердець, усі свіжі,

молоді сили народної армії. В цьому потоці кипить і клекоче жива народна душа, яка

голосно, відкрито й урочисто заявляє, що новий світ не тільки народився, що політичний

розвиток не тільки торкнувся мас, але вже стає їхньою глибокою потребою.

Мимоволі дивуєшся, слухаючи сірих і буденних ораторів у солдатських шинелях: де ці

прості серця навчилися загорятися такою любов’ю до свободи? Що надало їхнім словам

такої гордої пристрасності? Не знаю, не знаю…

У ці дні я скутий якоюсь чудесною загадкою, щирий зміст якої відкриється лише багато

десятиліть потому. А зараз, у цю хвилину, я благословляю долю, яка надала мені

можливість бути свідком цього священного видовища.


ПСИХОЛОГІЯ МАС, з розвідки Г. Андрєєвої «До історії становлення соціальної

психології в Росії»

Свій внесок в становлення соціальної психології з боку суміжних дисциплін вніс і

журналіст Л. Н. Войтоловський. Із його точки зору, предмет колективної психології –

психологія мас.

Він розглядає низку психологічних механізмів, які реалізуються в натовпі і забезпечують

особливий тип емоційної напруги, що виникає між учасниками масової дії. Метод

дослідження – аналіз звітів безпосередніх учасників, а також спостережень свідків.

Публіцистичний пафос робіт Войтоловського виявляється і в закликах аналізувати

психологію мас в тісному зв’язку з суспільними рухами політичних партій.

СМЕРТЕЛЬНА ОТРУТА ВВОДИЛАСЯ В СУСПІЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ, зі спогадів А.

Карпової

Коло інтересів і занять батька (Войтоловського Л. – авт.) було надзвичайно широким: медицина, соціальна психологія, філософія, література, мистецтво. Читав і писав він

постійно – сидячи, вживаючи їжу, лежачи, за всякої обстановки, про що свідчать хоча б

фронтові нотатки, які згодом стали солідною книгою «Слідами війни» і шляхові нариси –

плід подорожей та роз’їздів. Нотатки велися в похідній обстановці, на бівуаках, між

боями, в госпітальних наметах, де траплялося. А оскільки у нас на квартирі нерідко

проводилися обшуки, мама дуже дотепно зберігала записні книжечки батька в

банківському сейфі. Цінностей у нас, само собою, ніяких не було: жили на літературні

гонорари тата і мамині – за уроки гри на роялі.

…Не раз були обшуки. Один з них стався на дачі і чомусь асоціюється у мене з пожежею

– чи то під час обшуку щось підпалили, чи я просто дуже налякалася. У той час мені було

шість років. Я спала. Розбудили гикання та лемент. Нас підняли з постелі, одягли і зігнали

в купу. Дачу зі свистом оточили поліцейські й козаки. Вони перерили весь будинок і сад,

але той, кого вони шукали, встиг зникнути. Хто в нас тоді переховувався, не пам’ятаю.

…Рік 1934. Ми живемо в Ленінграді. Мені 32 роки. Я – історик Заходу. Працюю в

Ленінградській Вищій школі Профруху й одночасно навчаюся в аспірантурі.

Микола Гнатович Карпов, мій чоловік, – професор Військово-механічного й

Сільськогосподарського інститутів. У нас двійко дітей: хлопчик Льоня семи років та

дівчинка Валюша трьох років.

…Для мене усе почалося так: на світанку темного грудневого ранку підхопилася від

дрібного стукоту в нашу квартиру на Василівському острові.

– Відкрий, відкрий же скоріше! – почула голос чоловіка старшої сестри.

– Що трапилося?!

– Миколу Гнатовича заарештували вночі й кудись відвезли. Тільки що дзвонила мама...

Синок хворів на скарлатину, у нас був карантин. Коля забрав маленьку дочку в Дитяче

Село і тимчасово жив з нею там. Моя мама Ганна Іллівна Войтоловська якраз поїхала їм

допомагати...

…Вчора і сьогодні для мене розійшлися, як розведений вночі міст. У перших числах січня

мене виключили з аспірантури, звільнили з роботи. Кимсь нагорі я вже відзначена особою

міткою. Ставлення оточення у цей період скоріше співчутливе. Страх за себе, підозрілість, двоєдушність і інше прийдуть пізніше. Для того, щоб обкраяти свідомість і совість,

потрібно і час, і нищівні удари. Доки ж розум охоплений здивуванням.

…Прямую до директора Звєрєвої. Її вже немає – знята. Секретарка направляє до

завідувача навчальною частиною І. Шерешевського. Він швидко зводиться мені назустріч,

тепло потискує руку і, не мучачи невідомістю та невизначеністю, говорить:

– У нас з’явилося розпорядження відсторонити вас від роботи, на час... поки чоловік

сидить.

…Рішення винесли воістину соломонове: «Звільнити, прикласти всі зусилля для

влаштування на роботу».

…Смертельна отрута доза за дозою вводиться в суспільний організм. Непросто повірити в

неймовірне, переконати в продажності непідкупних, у відступництві – вчителів, змусити

увірувати в те, що арешти, насильство, кров, смерть відбуваються задля порятунку. Для

цього потрібні роки і надзвичайні заходи. І вони запущені в хід всіма каналами. Наступ на

суспільну свідомість продовжується, нарощуються темпи, винаходяться все нові засоби,

які придушують страхом, сіяють паніку.

…Дізналася, що Коля сидить в камері-одиначці без книг і газет. Звинувачують його в

підпільній діяльності, оскільки в минулому він належав до опозиції. Жодне з

пред’явлених йому обвинувачень не підписав і сформулював відповідь так: «Всі

обвинувачення вважаю наклепницькими і з презирством їх відкидаю».

Слідство закінчене. Чекає вироку. Слідчий у нього Райхман. Я не сказала Колі, що мене

звідусіль попрохали. Допомогти він не може, а мук додалося б. Говорила, що діти здорові,

що арешти продовжуються і ширяться.

Щось скувало мене зсередини і це було страшно обтяжливо. Я не хотіла його засмучувати,

і це заважало донести до нього справжнє тепло. Страшилася всього особистого,

найгіркішого. Коля почувався спокійнішим і впевненішим за мене.

…Декілька днів по тому через віконце в НКВС повідомили, що Коля засудили до трьох

років таборів. Біля «великого будинку» на Ливарному в чеканні обіцяного побачення

простояли з семирічним синочком на морозі вісім годин. Кожні 40-50 хвилин нам

відповідали: «Чекайте, викликають». І ми чекали. Льоня стомився, але терпляче мовчав,

не скаржився, не тупотів ногами, щоб зігрітися, не випускав з рук саморобного подарунка

татусеві, а тільки перекладав його з однієї ручки в іншу. Це було 13 лютого, в день

народження Колі. Тому Льоня обов’язково хотів його побачити і привітати подарунком.

Він уже багато чого розумів.

А поки ми чекали...

Об 11 годині вечора нам нарешті сказали, що Колю давно вже відвезли на Московський

вокзал для відправлення в Карелію. Ми кинулися туди і, звичайно, вже нікого не знайшли.

Так що багатогодинне чекання з дитиною біля будинку ГПУ було знущальним

розиграшем слідчого Райхмана. Він прекрасно був обізнаний, коли і куди везуть етап, але

морив нас на морозі, аби ми не могли зустрітися.

…В 1937 і в 1939 рр. приходили й за батьком з ордером на арешт, і тільки сліпота та

розлад нервової системи його врятували…




Вход в систему

Навигация

Поиск книг

 Популярные книги   Расширенный поиск

Последние комментарии

Последние публикации