Войтоловский Лев [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

- Войтоловский Лев [Справочник-дайджест] 26 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

плід подорожей та роз’їздів. Нотатки велися в похідній обстановці, на бівуаках, між

боями, в госпітальних наметах, де траплялося. А оскільки у нас на квартирі нерідко

проводилися обшуки, мама дуже дотепно зберігала записні книжечки батька в

банківському сейфі. Цінностей у нас, само собою, ніяких не було: жили на літературні

гонорари тата і мамині – за уроки гри на роялі.

…Не раз були обшуки. Один з них стався на дачі і чомусь асоціюється у мене з пожежею

– чи то під час обшуку щось підпалили, чи я просто дуже налякалася. У той час мені було

шість років. Я спала. Розбудили гикання та лемент. Нас підняли з постелі, одягли і зігнали

в купу. Дачу зі свистом оточили поліцейські й козаки. Вони перерили весь будинок і сад,

але той, кого вони шукали, встиг зникнути. Хто в нас тоді переховувався, не пам’ятаю.

…Рік 1934. Ми живемо в Ленінграді. Мені 32 роки. Я – історик Заходу. Працюю в

Ленінградській Вищій школі Профруху й одночасно навчаюся в аспірантурі.

Микола Гнатович Карпов, мій чоловік, – професор Військово-механічного й

Сільськогосподарського інститутів. У нас двійко дітей: хлопчик Льоня семи років та

дівчинка Валюша трьох років.

…Для мене усе почалося так: на світанку темного грудневого ранку підхопилася від

дрібного стукоту в нашу квартиру на Василівському острові.

– Відкрий, відкрий же скоріше! – почула голос чоловіка старшої сестри.

– Що трапилося?!

– Миколу Гнатовича заарештували вночі й кудись відвезли. Тільки що дзвонила мама...

Синок хворів на скарлатину, у нас був карантин. Коля забрав маленьку дочку в Дитяче

Село і тимчасово жив з нею там. Моя мама Ганна Іллівна Войтоловська якраз поїхала їм

допомагати...

…Вчора і сьогодні для мене розійшлися, як розведений вночі міст. У перших числах січня

мене виключили з аспірантури, звільнили з роботи. Кимсь нагорі я вже відзначена особою

міткою. Ставлення оточення у цей період скоріше співчутливе. Страх за себе, підозрілість, двоєдушність і інше прийдуть пізніше. Для того, щоб обкраяти свідомість і совість,

потрібно і час, і нищівні удари. Доки ж розум охоплений здивуванням.

…Прямую до директора Звєрєвої. Її вже немає – знята. Секретарка направляє до

завідувача навчальною частиною І. Шерешевського. Він швидко зводиться мені назустріч,

тепло потискує руку і, не мучачи невідомістю та невизначеністю, говорить:

– У нас з’явилося розпорядження відсторонити вас від роботи, на час... поки чоловік

сидить.

…Рішення винесли воістину соломонове: «Звільнити, прикласти всі зусилля для

влаштування на роботу».

…Смертельна отрута доза за дозою вводиться в суспільний організм. Непросто повірити в

неймовірне, переконати в продажності непідкупних, у відступництві – вчителів, змусити

увірувати в те, що арешти, насильство, кров, смерть відбуваються задля порятунку. Для

цього потрібні роки і надзвичайні заходи. І вони запущені в хід всіма каналами. Наступ на

суспільну свідомість продовжується, нарощуються темпи, винаходяться все нові засоби,

які придушують страхом, сіяють паніку.

…Дізналася, що Коля сидить в камері-одиначці без книг і газет. Звинувачують його в

підпільній діяльності, оскільки в минулому він належав до опозиції. Жодне з

пред’явлених йому обвинувачень не підписав і сформулював відповідь так: «Всі

обвинувачення вважаю наклепницькими і з презирством їх відкидаю».

Слідство закінчене. Чекає вироку. Слідчий у нього Райхман. Я не сказала Колі, що мене

звідусіль попрохали. Допомогти він не може, а мук додалося б. Говорила, що діти здорові,

що арешти продовжуються і ширяться.

Щось скувало мене зсередини і це було страшно обтяжливо. Я не хотіла його засмучувати,

і це заважало донести до нього справжнє тепло. Страшилася всього особистого,

найгіркішого. Коля почувався спокійнішим і впевненішим за мене.

…Декілька днів по тому через віконце в НКВС повідомили, що Коля засудили до трьох

років таборів. Біля «великого будинку» на Ливарному в чеканні обіцяного побачення

простояли з семирічним синочком на морозі вісім годин. Кожні 40-50 хвилин нам

відповідали: «Чекайте, викликають». І ми чекали. Льоня стомився, але терпляче мовчав,

не скаржився, не тупотів ногами, щоб зігрітися, не випускав з рук саморобного подарунка

татусеві, а тільки перекладав його з однієї ручки в іншу. Це було 13 лютого, в день

народження Колі. Тому Льоня обов’язково хотів його побачити і привітати