плід подорожей та роз’їздів. Нотатки велися в похідній обстановці, на бівуаках, між
боями, в госпітальних наметах, де траплялося. А оскільки у нас на квартирі нерідко
проводилися обшуки, мама дуже дотепно зберігала записні книжечки батька в
банківському сейфі. Цінностей у нас, само собою, ніяких не було: жили на літературні
гонорари тата і мамині – за уроки гри на роялі.
…Не раз були обшуки. Один з них стався на дачі і чомусь асоціюється у мене з пожежею
– чи то під час обшуку щось підпалили, чи я просто дуже налякалася. У той час мені було
шість років. Я спала. Розбудили гикання та лемент. Нас підняли з постелі, одягли і зігнали
в купу. Дачу зі свистом оточили поліцейські й козаки. Вони перерили весь будинок і сад,
але той, кого вони шукали, встиг зникнути. Хто в нас тоді переховувався, не пам’ятаю.
…Рік 1934. Ми живемо в Ленінграді. Мені 32 роки. Я – історик Заходу. Працюю в
Ленінградській Вищій школі Профруху й одночасно навчаюся в аспірантурі.
Микола Гнатович Карпов, мій чоловік, – професор Військово-механічного й
Сільськогосподарського інститутів. У нас двійко дітей: хлопчик Льоня семи років та
дівчинка Валюша трьох років.
…Для мене усе почалося так: на світанку темного грудневого ранку підхопилася від
дрібного стукоту в нашу квартиру на Василівському острові.
– Відкрий, відкрий же скоріше! – почула голос чоловіка старшої сестри.
– Що трапилося?!
– Миколу Гнатовича заарештували вночі й кудись відвезли. Тільки що дзвонила мама...
Синок хворів на скарлатину, у нас був карантин. Коля забрав маленьку дочку в Дитяче
Село і тимчасово жив з нею там. Моя мама Ганна Іллівна Войтоловська якраз поїхала їм
допомагати...
…Вчора і сьогодні для мене розійшлися, як розведений вночі міст. У перших числах січня
мене виключили з аспірантури, звільнили з роботи. Кимсь нагорі я вже відзначена особою
міткою. Ставлення оточення у цей період скоріше співчутливе. Страх за себе, підозрілість, двоєдушність і інше прийдуть пізніше. Для того, щоб обкраяти свідомість і совість,
потрібно і час, і нищівні удари. Доки ж розум охоплений здивуванням.
…Прямую до директора Звєрєвої. Її вже немає – знята. Секретарка направляє до
завідувача навчальною частиною І. Шерешевського. Він швидко зводиться мені назустріч,
тепло потискує руку і, не мучачи невідомістю та невизначеністю, говорить:
– У нас з’явилося розпорядження відсторонити вас від роботи, на час... поки чоловік
сидить.
…Рішення винесли воістину соломонове: «Звільнити, прикласти всі зусилля для
влаштування на роботу».
…Смертельна отрута доза за дозою вводиться в суспільний організм. Непросто повірити в
неймовірне, переконати в продажності непідкупних, у відступництві – вчителів, змусити
увірувати в те, що арешти, насильство, кров, смерть відбуваються задля порятунку. Для
цього потрібні роки і надзвичайні заходи. І вони запущені в хід всіма каналами. Наступ на
суспільну свідомість продовжується, нарощуються темпи, винаходяться все нові засоби,
які придушують страхом, сіяють паніку.
…Дізналася, що Коля сидить в камері-одиначці без книг і газет. Звинувачують його в
підпільній діяльності, оскільки в минулому він належав до опозиції. Жодне з
пред’явлених йому обвинувачень не підписав і сформулював відповідь так: «Всі
обвинувачення вважаю наклепницькими і з презирством їх відкидаю».
Слідство закінчене. Чекає вироку. Слідчий у нього Райхман. Я не сказала Колі, що мене
звідусіль попрохали. Допомогти він не може, а мук додалося б. Говорила, що діти здорові,
що арешти продовжуються і ширяться.
Щось скувало мене зсередини і це було страшно обтяжливо. Я не хотіла його засмучувати,
і це заважало донести до нього справжнє тепло. Страшилася всього особистого,
найгіркішого. Коля почувався спокійнішим і впевненішим за мене.
…Декілька днів по тому через віконце в НКВС повідомили, що Коля засудили до трьох
років таборів. Біля «великого будинку» на Ливарному в чеканні обіцяного побачення
простояли з семирічним синочком на морозі вісім годин. Кожні 40-50 хвилин нам
відповідали: «Чекайте, викликають». І ми чекали. Льоня стомився, але терпляче мовчав,
не скаржився, не тупотів ногами, щоб зігрітися, не випускав з рук саморобного подарунка
татусеві, а тільки перекладав його з однієї ручки в іншу. Це було 13 лютого, в день
народження Колі. Тому Льоня обов’язково хотів його побачити і привітати
Последние комментарии
8 минут 45 секунд назад
12 минут 34 секунд назад
9 часов 43 минут назад
9 часов 46 минут назад
9 часов 58 минут назад
10 часов 15 секунд назад