Закржевский Александр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ЗАКРЖЕВСЬКИЙ Олександр Карлович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, критик.

З чиновницької родини.

Народився 9 (21) травня 1886 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 30 травня (12 липня) 1916 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Похований на Байковому цвинтарі.

Навчався в Київському міському училищі, проте його не закінчив.

Працював відповідальним секретарем журналу «Світ мистецтв» (1907-1909).

Член Київського релігійно-філософського товариства (1912).

Друкувався в газетах «Київське слово», «Київський тиждень», журналах «Вогні», «Сучасник»,

«Заповіти», «Християнська думка», «Світ мистецтв».

Як літератор дебютував в газеті «Київське слово» оповіданням «Точка життя» (1904).

Потім настала черга оповідань «Пісня минулого», «Ялинка» (обидва – 1904), «Sanctus Dolor»

(1909), «Втомлений спокій», «Мерехтливий образ» (обидва – 1912).

Наш земляк – автор книг «Надлюдина над безоднею», «Підпілля» (обидві – 1911),

«Карамазовщина» (1912), «Релігія. Психологічні паралелі» (1913), «Лицарі божевілля» (1914),

«Лермонтов і сучасність» (1915), «Самотній мислитель» (1916).

З середини 1914 р. З. тяжко захворів і, зважаючи на злидні, доживав свої дні в готелі жіночого

Покровського монастиря.

Серед друзів та близьких знайомих З. – М. Пантюхов, В. Розанов, В. Іванов, О. Прохаско, В.

Екземплярський, Л. Шестов, В. Істомін, Я. Янишевська, П. Сльозкін, граф Де-ля Барт, П. Семенов,

В. Полонський та ін.

***

Я – ПОМИЛКА

, з життєвого кредо О. Закржевського

Я – помилка. І життя моє – помилка. І книги мої – теж.

Я не живу, а гнию… Я не можу вірити в Бога, тому що відчуваю: замість Бога – ніщо.

БАТЬКИ ПРИРІКЛИ МЕНЕ НА СМЕРТЬ, зі спогадів О. Закржевського

Я народився від старих батьків, і мене ще до народження прирекли на смерть і надзвичайно

дивувалися, що я ще не вмер…

Крихітним ще, аби сховатися від усіх, я забивався у велику шафу і там просиджував, голодний,

цілісінькі дні…

Я задихався… від нестачі повітря і від сліз, від образи, від ненависті…, від жаху.

МУЖ ЧЕСТІ, з листа К. Чуковського О. Ремізову від 22 березня 1912 р.

Дорогий О[лексію] М[ихайловичу]. Привіт Вам з Києва, де живуть Ваша Наташа і –

Закржевський. О, Ви безсоромник, навіщо Ви сказали мені, що це безвусий юнак. Це високочолий

муж, «муж честі й поради» – а Ви, безумовно, «глаголиця». Серафимі Павлівні сердечні вітання з

її майже рідного міста...

ЛЮБИМО ПО-НОВОМУ, з листа К. Чуковського В. Розанову від 22 березня 1912 р.

Дорогий В[асилю] В[асильовичу]. Зараз я в Києві – і у мене – хто б Ви думали? – Олександр

Карлович Закржевський і що ми робимо – ми упиваємося, п’ємо, поглинаємо В[аше ]

«Усамітнене». Вітаю Вас і Варвару Дмитрівну з сонцем, з весною, з святом! Любимо Вас по-

новому і як перше!

Ваш К. Чуковський, Олек. Закржевський.

ПЛОДОВИТИЙ АВТОР, з книги Д. Мирського «Літературна критика»

Метафізична критика квітнула в руках «релігійних філософів» і декого з символістів. Першим

висунув її теорію Волинський. У книзі про російських критиків він засудив їх за відсутність

філософського погляду і здійснив свою теорію на практиці в книгах про Лєскова і про «Бісів»

Достоєвського (Книга великого гніву). Великими майстрами метафізичної критики були Розанов,

Мережковський, Гершензон і В’ячеслав Іванов. Розанов, без сумніву, був найбільшим. Його

інтуїтивний геній навіть в своїх помилках з неймовірною гостротою бачив те, що було приховане

від інших, і деякі його сторінки, особливо про Гоголя, належать до високих досягнень високої

критики. Проте він ніколи не буває зацікавлений в першу чергу в літературних цінностях, і його

книги – філософія, а не критика.

...В цілому метод цей абсолютно незадовільний, тому що підпорядковує критикованого

письменника метафізичним переконанням критика. Роботи критиків-метафізиків можуть бути (і

часто бувають) прекрасною літературою і першокласною філософією, але це не критика.

Метафізичний метод був засвоєний багатьма молодими авторами, особливо в десятиліття після

першої революції і існує й зараз, хоча мода на нього минула. Плодовитим критиком цієї школи був

нещасний Олександр Закржевський, який рано розпочав свою діяльність і чиї численні книги, що

виходили перед революцією, хоч і не відрізнялися розумінням розкуповуваних авторів, характерні

для того перебігу думок, який нагадує «підпільну людину» Достоєвського і був у той час дуже

поширений серед інтелігенції.

СПЕЦІАЛІЗУВАВСЯ НА МОДЕРНІСТСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ, з автореферату дисертації А.

Бойко «Преса православної церкви в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століття: тематика і

проблематика»

У підрозділі 3.4 «Внесок православних публіцистів у розвиток журнальної літературно-художньої

критики та мистецтвознавства» міститься побудована на архівних матеріалах, що вперше введені в

науковий обіг, а також на джерельній базі газетах і журналах – інформація про літературно-

критичну діяльність авторів церковних часописів, зокрема І. Артинського, В. Барвінка, М.

Петрова, Л. Соколова, О. Закржевського та ін. Їх журнальні публікації аналізуються на

біографічному та історичному тлі. Встановлено конкретний внесок кожного з цих публіцистів у

розвиток літературно-художньої критики і мистецтвознавства. Так, відзначається, що І.

Артинський та О. Закржевський спеціалізувалися на модерністській літературі, тенденційно

висвітлюючи майже всі аспекти сучасного їм художнього життя. М. Петров досліджував

українську літературу ХVІ-ХVІІІ ст., фольклор, народну драму тощо. Наголошується на значенні

наукових розвідок М. Петрова у становленні національної самосвідомості – він одним із перших

довів, що українська культура формувалась у принципово іншому історичному контексті, ніж

російська. Вказується на значенні публікацій В. Барвінка для збереження та вивчення художньої

спадщини українського народу, зокрема на його спробі психологічного обґрунтування народних

обрядів, свят тощо.

Акцентується роль вказаних публіцистів у становленні та оформленні неповторного обличчя

кожного з часописів, з якими вони співпрацювали. Підкреслюється, що літературознавчі та

культурологічні статті, що з’являлися на шпальтах церковних часописів, підвищували рівень

культури аудиторії, допомагали виховувати художній смак, орієнтуватись у мистецькому

контексті.

Висвітлено роль вище означених осіб у розвитку української культури. Відзначено домінантні

особливості їх публікацій, концепції та жанрово-стильові особливості статей, місце у

тогочасному журналістському процесі, тощо. Акцентується значення виступів у пресі цих

представників духівництва для збереження церковної спадщини, розвитку культури України,

формування художніх смаків та уподобань тощо.

Наголошено на прагненні духівництва прищепити суспільству повагу до високої культури,

пропагувати художню літературу і досягнення мистецтва на шпальтах церковних часописів і тих

видань, які ми відносимо до православної періодики.

ПЕСИМІЗМ ПРИТАМАННИЙ ЮНИМ, з розвідки М. Петровського «Що ж ти на лекціях

співаєш»

У огляді літератури за 1910 рік критик (Чуковський К. – авт.) відзначав, що «в Києві вийшла дуже

страшна книга «Підпілля» – поза сумнівом, гімназиста п. Ол. Закржевського». У огляді літератури

за 1911 рік – згадував «верескливу, пискляву брошуру наймолодшого критика А. Закржевського

«Надлюдина над безоднею».

Вік автора Чуковський вказував, мабуть, кепкування заради: тільки зелені молодики, давав він

зрозуміти, бувають такими песимістами, як п. Закржевський.

ПАМ’ЯТЬ ЖИВА, з дослідження М. Філіппенка «Київське релігійно-філософське товариство

(1908-1919)»

Хотілося б згадати ще про дві події в житті Київського релігійно-філософського товариства, які не

пов’язані безпосередньо з його діяльністю, але є живим свідоцтвом істинно християнського

ставлення один до одного. 30 травня 1916 року у віці 30-ти років помер літератор О. К.

Закржевський.

…Ще раніше, аби полегшити його страждання (у нього був туберкульоз і нефрит), хворого, на

прохання Великої Княгині Єлизавети Федорівни, вдалося влаштувати в готель Покровського

монастиря, оскільки він потребував і догляду, і в духовної підтримки. Тут йому «було надано

прекрасне приміщення, він був оточений дбайливим доглядом сестер обителі і, найцінніше, мав

любляче відношення до себе з боку місцевих священиків отця Димитрія Іванова і отця Андрія

Скрипчинського. Для Олександра Карловича було великим задоволенням відвідувати храм,

особливо у великі свята і на Пристрасній седмиці. Проте до сповіді і причащання вдавався не

часто, гноблений болячками і замучений релігійними сумнівами. Під час останньої хвороби

прагнув говіти і прохав друзів запросити священика... За дні свого перебування в Покровському

монастирі хворий не раз причащався і сповідався. Останній раз причастився Олександр Карлович

29 травня напередодні смерті, і на цього разу відчув особливе прояснення».

Пам’ять членів товариства про нього виявилася не тільки в тому, що вони були присутні на

відспівуванні покійного і похованні, що публікації про О. К. Закржевського з’явилися уже в

червневих номерах газети «Київська думка» і в журналі «Християнська думка», але й в тому, що

через два роки, коли країну лихоманило від змін, і Київ кілька разів переходив з рук до рук, 12

червня (30 травня) 1918 року «Київська думка» писала: «Сьогодні, в день других роковин смерті

письменника О. К. Закржевського, в церкві ремісничого училища (Кадетське шосе, 22)

відбудеться панахида в 6½ годині вечора».