Ермоленко-Южина Наталья [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

class="book">не прибрали ще рояль після якоїсь балетної репетиції, розкрив клавір і сказав: «Надіє Василівно, я

написав казна-що, ніхто не може співати: одній – низько, інший – високо. Я дам всі пунктуації, все, що ви захочете, спробуйте заспівати».

І я цілий місяць учила і репетирувала ... цю нещасливу Франческу.

ВИСТУПИ ЗАХОПИЛИ, з монографії Л. Короткіної «З чудових сивих каменів минулого

будуйте світле майбутнє»

Реріх потрапив у Парижі, як він повідомляв в листах до нареченої, в «краще російське

товариство». Він зустрічався з ректором Варшавського університету, професором-психіатром П. І.

Ковалевським, з польським письменником і юристом К. Валишевським, відомим юристом,

професором цивільного права в Московському університеті Ю. С. Гамбаровим.

Микола Костянтинович відвідував концерти і театри. У листах на батьківщину він повідомляв про

нові спектаклі, про концерти молодої російської співачки з «чарівним і сильним голосом», які його

захопили. Це була, мабуть, відома в майбутньому співачка Н. С. Єрмоленко-Южина, що виступала

у той час в Парижі.

АМАЗОНКА-ВАЛЬКІРІЯ, з статті О. Москальця «Наталія Єрмоленко-Южина: забуття після

еміграції»

У 1964 році під час гастролей Великого театру до «Ла Скала» радянські артисти з благоговінням

розглядали фотографії Єрмоленко-Южинойї в музеї прославленого театру. Але про долю самої

співачки на той час їм не було відомо вже нічого...

Родина киянина Степана Дмитровича Плуговського жила на Верхній Солом’янці, на тодішній

вулиці Великій, 58. Звідти його донька Наталка часто їздила на Пирогова, 5, де розташовувалися

музичні курси З. І. Худякової, і на Маловолодимирську, 31 (нині – вулиця Олеся Гончара), до

свого педагога співачки Марії Зотової.

...Зовнішність амазонки-валькірії і щонайпотужніший голос дозволяли їй не тільки справлятися з

неймовірними вокальними складнощами вагнерівських партій, але й виглядати ідеальним

сценічним втіленням епічних героїнь-воячок. Нижні ноти співачки були настільки насиченими, що

до її репертуару увійшла навіть партія Марини Мнішек в «Борисі Годунові» Мусоргського, зазвичай виконувана меццо-сопрано.

Виступаючи партнеркою Шаляпіна, Єрмоленко-Южина співала головні партії в таких спектаклях, як «Юдіфь», «Мефістофель», «Демон», «Князь Ігор», «Псковитянка». Саме з її участю пройшов

дебют Шаляпіна в «Піковій пані» на сцені Великого театру.

Статті про Єрмоленко-Южину в радянських енциклопедіях і музичних словниках незмінно

закінчувалися фразою: «З 1924 року живе в Парижі». Так було до початку 80-х. І ніхто не

замислювався щодо секрету «кавказького» довголіття співачки, яка, якщо вірити довідникам, прожила мало не сто років.

Насправді все виявилося набагато сумнішим – вона передчасно померла в 1937 році. Проте на

батьківщині про це дізналися... мало не через півстоліття.

ЗА НУЛЬОВОЇ ТЕМПЕРАТУРИ, з статті В. Голєва «Кустодієв і шуба Шаляпіна»

Кустодієв був мав сил відірвати очі від рум’яного обличчя Шаляпіна, від його багатої шуби.

Здавалося, і брови непомітні, білясті, і очі бляклі, сірі (не те що у південців), а красень! Співак –

геній, і його зовнішність повинна зберегтися для нащадків. А шуба! Яка шуба на ньому!

— Федоре Івановичу! Попозували б мені в цій шубі, – попросив Кустодієв.

— Чи добре, Борисе Михайловичу? Шуба хороша так, можливо, але крадена вона, – пробурчав

Шаляпін!

— Жартуйте, Федоре Івановичу?

— Та ні. Тиждень тому одержав її за концерт від якоїсь установи. Грошей або муки у них не було

мені заплатити. Ось і запропонували шубу.

-Ну, ми її ...на полотні. Бо занадто вона гладка та шовковиста.

Кустодієв узяв олівець, папір, почав робити начерк, швидко і весело поглядаючи на Шаляпіна.

Рука відразу знайшла легкість в малюнку, а лінії – музичність.

— Потерпіть трішки, Федоре Івановичу... Чимось ви неначе засмучені?

Шаляпіну хотілося сказати: обурений він тим, що в театр набрали нових хористів, які не знають

музичної грамоти, що Єрмоленко-Южина має співати мало не за нульової температури, що в

театрі маса безладу...

Сказати все це Кустодієву? Художникові, який працює в нетопленій майстерні? Скаржитися на

тяжкість життя людині, прикованій до візка?

МАНДРІВНИЙ СОБАКА, з кореспонденції О. Мінаєвої «Літературні кафе Санкт-Петербурга

початку XX століття»

Найпростіші, дерев’яні не фарбовані столики і табурети «Мандрівної собаки»