Гедройц Вера [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

class="book">На устах твоих смерти загадка.

И бровей скорбная складка

Мира иного.

Глаз полузакрыт-полувиден,

Певец сёл и темного бора.

Покой твой мне завиден.

Встретимся скоро.

ДАЙ ПОМЕРТИ, вірш В. Гедройц «Не треба, ні» *

Не надо – нет – не разжимай объятий,

Не выпускай меня – не надо слов.

Твой поцелуй так жгуче ароматен,

И, как шатер, беззвезден наш альков.

Еще – опять – века изжить в мгновенье,

Дай умереть – сама умри со мной.

Ночь молчаливая льет чары исступленья,

Росою звонкою на землю сводит зной.

Вот распахнулись звездные палаты,

В лобзаньи слившись жизнию одной,

Не надо – нет – не разжимай объятий,

Дай умереть! Сама умри со мной!

*Вірш, здогадувано, присвячено графині М. Нірод.

КУПЦІ ВЕЗЛИ МЕД ПОРАНЕНИМ, з щоденника В. Гедройц

20.VII.1914

Ці дні ніби в чаду. Роботи завжди було багато, а тепер, коли в короткий термін потрібно відкрити

велику кількість шпиталів, хотілося б, щоб день був удвічі довшим. У мене щодоби не менше

п’яти порожнинних операцій у Палацевому шпиталі, де я виконую обов’язки головного лікаря.

Шпиталь цей тільки так гучно називається, а, насправді, це просто міський госпіталь з

відділеннями хірургічним і акушерсько-гінекологічним…

Оскільки це єдина лікарня в Царському Селі, то вона вічно переповнена, А, зважаючи на те, що

підвальний поверх зайнятий злидарями, нещасними дідусями та бабусями, можна щиро

констатувати: народу тут набито, як оселедців у бочці. І робити справу за обмеженої кількості рук

важко.

Понад 30 домовласників запропонували свої особняки і все обладнання для лазарету. Інші

жертвували гроші, і в короткий час, за енергії Євгенія Сергійовича Боткіна, Сергія Миколайовича

Вільчевського і моєї скромної допомоги, 30 лазаретів в Царському Селі були готові до прийняття

поранених. А щоб не млоїти їх пересиланням Петербургом, влаштували евакуаційний пункт, начальником якого призначили Вільчевського. Потрібно віддати належне його енергії й умінню

використовувати всі сили...

Роботи ж все прибувало, і потрібно сказати, що півзаходами не обмежувалися. Так, з перших днів

почалася підготовка санітарних потягів імені Імператриці і Великих князівен, які мали везти

поранених прямим маршрутом у Царське Село безпосередньо з бойових позицій. Потяги ці були

облаштовані просто, але забезпечені усім необхідним; завдяки швидкій доставці поранених для

операцій врятували життя не одному з цих страждальців.

Усі придворні автомобілі й екіпажі віддали для перевезення поранених.

…Квіти з оранжерей, солодке придворних кондитерів – усе це направлялося в лазарети. Здавалося, чавунні ґрати Олександрівського палацу розкрилися і подих народного життя обпік душі її

мешканців.

І щодня чорне ландо з трьома сестрами милосердя* ковзало по зарослим зеленню вулицям

мирного містечка, зупиняючись те перед одним, то перед іншим лазаретом.

27.VIII.1914

Почалося моє читання лекцій в Олександрівському палаці. Було домовлено, що читати я буду з 6

до 7 вечора щодня і їздитиму у власному екіпажі, а не в придворному. У мене в той час була

маленька розумна селянська конячка, названа Сашком, запряжена в довгі голоблі дрожок; вона

мала дуже непрезентабельний вигляд. Не дивно, що коли мій милий Сашко, що скакав десь

наприкінці голобель, кучер Яків, гордий тим, що їде в палац, і, нарешті, я, в англійському костюмі, чоловічому капелюсі, з розбірним анатомічним манекеном і хірургічними кресленнями, з’явилися

перед ґратами палацу, то околодочний наглядач відмовився нас пропустити.

Тільки після тривалої телефонної розмови ворота відкрилися і Яків, розчепіривши лікті і махаючи

синіми новими віжками, під’їхав до лівого ґанку, на якому нас очікував чудовий у своїй

нерухомості швейцар з булавою, яка заважала йому нести мій хірургічний вантаж.

Зізнаюся ще, що перед початком першої лекції мене цікавило питання зовсім стороннє, а саме – чи

побачу я арапа. Арапа, що займав мою уяву ще в дитинстві.

... І я його справді побачила, як тільки увійшла до великого передпокою з каміном, стіни якого

прикрашали роги забитих на полюванні лосів. Арап цей відповідав моєму дитячому уявленню: дуже чорний, з темними губами, в яскравій червоній куртці і таких же панталонах, з довгим

ятаганом на поясі.

...Вражала тиша палацу, така тиша, що поскрипування моїх нових чобіт здавалося мені