Гедройц Вера [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Гедройц Вера [Справочник-дайджест] 23 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ГЕДРОЙЦ Віра Гнатівна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Хірург, прозаїк, поет. Псевдонім – Сергій Гедройц. Першою в історіїсвітової медицини почала

виконувати порожнинні операції.

З дворянської родини. Батько, Гедройц Г., – мировий суддя.

Народилася 26 березня (7 квітня) 1876 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Померла влітку 1932 р. в м. Києві СРСР (нині – столиця України). Похована на Спасо-

Преображенському (нині – Корчуватському) цвинтарі.

Навчалася в Брянській жіночій прогімназії, на петербурзьких курсах П. Лесгафта, закінчила меди-

чний факультет Лозаннського університету (1893-1898).

Працювала асистентом в клініці (1898-1900), хірургом на Мальцевських заводах (1900-1905), головним хірургом лікарень Мальцевських заводів та Людвинівської лікарні (1905-1909), старшим

ординатором Царськосільського та Павловського госпіталів, домашнім лікарем августійшої

родини (1909-1917), хірургом 6-ї Сибірської стрілецької дивізії (1917-1918), лікарем однієї з

київських дитячих клінік (1918-1921), викладала в Київському медичному інституті (1922-1930).

Кавалер золотої медалі «За старанність» на Ганнинській стрічці, срібної медалі на Георгієвській

стрічці, відзнак Червоного Хреста I, II і III ступенів, володарка іменного жетону Об’єднаного

всеросійського дворянства.

Наша землячка особисто навчала імператрицю та їх доньок навичкам медичної сестри.

Друкувалася в журналах «Альманах муз», «Гіперборей», «Заповіти», «Новий журнал для всіх»,

«Червоний ангел», «Світлий промінь», «Північні нотатки», «Сучасник».

Як літератор дебютувала збірником «Вірші і казки» (1910)

Потім настала черга збірки віршів «Вег» (1913), поеми «Дон Жуан» (1916).

Перу нашої землячки також належать книги «Китайські оповідання» (1913), «Розмови про

хірургію для сестер і лікарів» (1914), «Дракон» (1915), «Галіцийські оповідання» (1918),

«Жупанчик» (1930), «Лях» (1931).

Г. – автор циклу мемуарів «Життя». Які, слід відзначити, надзвичайно цікаві, якщо не авантюрні.

За нетрадиційну сексуальну орієнтацію нашу землячку вислали в батьківський маєток під нагляд

поліції (1892) .

Врешті-решт їй повертають княжий титул та дозволяють взяти дівоче прізвище (1907).

Повернувшись до Києва, Г. як чоловік і дружина живе з графинею М. Нірод.

Померла вона внаслідок раку – через рік після операції з видалення матки. Поруч з Г., за тією ж

самою огорожею, поховано архієпископа Єрмогена.

У с. Дятьково Брянської області РФ функціонує музейний куточок нашої землячки.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – В. Авдієва, С. Єсенін, М. Нірод, В. Розанов, М. Гумільов, Р. Іванов-Розумник, Ц. Ру, Г. Ахматова, В. Розумовський, А. Вирубова, В. Чоботарьова, Л.

Поволоцький, В. Вейншток та ін.


***

ЛІКАР НЕ ВОЮЄ

, з професійного кредо В. Гедройц

Лікар не воює, він бере у війні участь.


ЖАХЛИВІ ПЛОДИ РЕВОЛЮЦІЇ, з політичного кредо В. Гедройц

Умер Блок, повесился Есенин,

Николай расстрелян Гумилев,

Град Петра, что перестроил Ленин,

Это все плоды твоих даров.


НА ДЕСЯТИЛІТТЯ ВИПЕРЕДИЛА ЄВРОПУ, з оцінки діяльності В. Гедройц Д. Беннетом

Ми на Заході усвідомили, що вона першою в історії медицини почала робити порожнинні

операції, і не у тиші лікарняних операційних, а беспосередньо на театрі військових дій, під час

російський-японської війни 1904 року. У той час в Європі ми просто залишали без всякої

допомоги людей, поранених в живіт. Іншим європейським країнам було потрібно ціле десятиліття, аби освоїти техніку порожнинних операцій, яку княжна Віра розробила самостійно, без чиєїсь

підказки і в неймовірно скрутних умовах.

НЕЗАБАРОМ ЗУСТРІНЕМОСЯ, вірш В. Гедройц «Сергію Єсеніну»

Я тебя помню в голубой рубашке

Под сенью радушного крова.

Ты пил из фарфоровой чашки

Чай у Разумника Иванова.

Точно лен, волнистые пряди

По плечам твоим спускались,

Из-под длинных ресниц ограды

Глаза смеялись.

Ты был молод, почти ребенок,

Смех звучал безмятежно,

И был ты странно робок

И странно нежен.

Через годы, рдяные годы

Выросли крылья-руки,

Ты стал певцом свободы,

Тоски и муки.

Не узнать нам, что бушевало

В груди могучей,

Какие страсти сердце рвали,

Свивались тучи.

И теперь мы встретились снова.

На устах твоих смерти загадка.

И бровей скорбная складка

Мира иного.

Глаз полузакрыт-полувиден,

Певец сёл и темного бора.

Покой твой мне завиден.

Встретимся скоро.


ДАЙ ПОМЕРТИ, вірш В. Гедройц «Не треба, ні» *

Не надо – нет – не разжимай объятий,

Не выпускай меня – не надо слов.

Твой поцелуй так жгуче ароматен,

И, как шатер, беззвезден наш альков.

Еще – опять – века изжить в мгновенье,

Дай умереть – сама умри со мной.

Ночь молчаливая льет чары исступленья,

Росою звонкою на землю сводит зной.

Вот распахнулись звездные палаты,

В лобзаньи слившись жизнию одной,

Не надо – нет – не разжимай объятий,

Дай умереть! Сама умри со мной!

*Вірш, здогадувано, присвячено графині М. Нірод.


КУПЦІ ВЕЗЛИ МЕД ПОРАНЕНИМ, з щоденника В. Гедройц

20.VII.1914

Ці дні ніби в чаду. Роботи завжди було багато, а тепер, коли в короткий термін потрібно відкрити

велику кількість шпиталів, хотілося б, щоб день був удвічі довшим. У мене щодоби не менше

п’яти порожнинних операцій у Палацевому шпиталі, де я виконую обов’язки головного лікаря.

Шпиталь цей тільки так гучно називається, а, насправді, це просто міський госпіталь з

відділеннями хірургічним і акушерсько-гінекологічним…

Оскільки це єдина лікарня в Царському Селі, то вона вічно переповнена, А, зважаючи на те, що

підвальний поверх зайнятий злидарями, нещасними дідусями та бабусями, можна щиро

констатувати: народу тут набито, як оселедців у бочці. І робити справу за обмеженої кількості рук

важко.

Понад 30 домовласників запропонували свої особняки і все обладнання для лазарету. Інші

жертвували гроші, і в короткий час, за енергії Євгенія Сергійовича Боткіна, Сергія Миколайовича

Вільчевського і моєї скромної допомоги, 30 лазаретів в Царському Селі були готові до прийняття

поранених. А щоб не млоїти їх пересиланням Петербургом, влаштували евакуаційний пункт, начальником якого призначили Вільчевського. Потрібно віддати належне його енергії й умінню

використовувати всі сили...

Роботи ж все прибувало, і потрібно сказати, що півзаходами не обмежувалися. Так, з перших днів

почалася підготовка санітарних потягів імені Імператриці і Великих князівен, які мали везти

поранених прямим маршрутом у Царське Село безпосередньо з бойових позицій. Потяги ці були

облаштовані просто, але забезпечені усім необхідним; завдяки швидкій доставці поранених для

операцій врятували життя не одному з цих страждальців.

Усі придворні автомобілі й екіпажі віддали для перевезення поранених.

…Квіти з оранжерей, солодке придворних кондитерів – усе це направлялося в лазарети. Здавалося, чавунні ґрати Олександрівського палацу розкрилися і подих народного життя обпік душі її

мешканців.

І щодня чорне ландо з трьома сестрами милосердя* ковзало по зарослим зеленню вулицям

мирного містечка, зупиняючись те перед одним, то перед іншим лазаретом.

27.VIII.1914

Почалося моє читання лекцій в Олександрівському палаці. Було домовлено, що читати я буду з 6

до 7 вечора щодня і їздитиму у власному екіпажі, а не в придворному. У мене в той час була

маленька розумна селянська конячка, названа Сашком, запряжена в довгі голоблі дрожок; вона

мала дуже непрезентабельний вигляд. Не дивно, що коли мій милий Сашко, що скакав десь

наприкінці голобель, кучер Яків, гордий тим, що їде в палац, і, нарешті, я, в англійському костюмі, чоловічому капелюсі, з розбірним анатомічним манекеном і хірургічними кресленнями, з’явилися

перед ґратами палацу, то околодочний наглядач відмовився нас пропустити.

Тільки після тривалої телефонної розмови ворота відкрилися і Яків, розчепіривши лікті і махаючи

синіми новими віжками, під’їхав до лівого ґанку, на якому нас очікував чудовий у своїй

нерухомості швейцар з булавою, яка заважала йому нести мій хірургічний вантаж.

Зізнаюся ще, що перед початком першої лекції мене цікавило питання зовсім стороннє, а саме – чи

побачу я арапа. Арапа, що займав мою уяву ще в дитинстві.

... І я його справді побачила, як тільки увійшла до великого передпокою з каміном, стіни якого

прикрашали роги забитих на полюванні лосів. Арап цей відповідав моєму дитячому уявленню: дуже чорний, з темними губами, в яскравій червоній куртці і таких же панталонах, з довгим

ятаганом на поясі.

...Вражала тиша палацу, така тиша, що поскрипування моїх нових чобіт здавалося мені чи не

громом. І чого вони надумали так скрипіти?!

*Імператриця Олександра Федорівна та великі княжни Тетяна й Ольга.


ЇЇ ЗАСЛУГИ – ПОЗА ВСЯКИМ СУМНІВОМ, з висновку Санітарної ради Жиздрінського

повіту Калузької губернії в 1908 р.

Її вплив на розвиток серйозної хірургічної діяльності в повіті величезний і поза сумнівом. Лікарі, завдяки її люб’язності, можуть знайомитися з операційною технікою всіх серйозних операцій, новими способами хірургічного лікування.

Рада визнає її заслуги перед повітом. Складений нею звіт показує, що немає жодної області

хворого людського тіла, якого б не торкнулася талановита рука Віри Гнатівни, повертаючи

хворому життя і здоров’я.

КОЛЕГИ ВЛАШТУВАЛИ ОВАЦІЮ, зі спогадів В. Розумовського

В. І. Гедройц, перша жінка-хірург, яка виступала на з’їзді з серйозною і цікавою доповіддю, котра

супроводжувалася демонстрацією. Жінка поставила на ноги чоловіка, який до її операції повзав на

череві як черв’як. Пам’ятається мені і галаслива овація, влаштована їй російськими хірургами.

В історії хірургії, мені здається, такі моменти повинні відзначатися.


НЕ ЖИТТЯ, А ЗАХОПЛЮЮЧИЙ РОМАН, зі спогадів І. Авдієвої

Люблячи Віру Гнатівну Гедройц, я навчилася у неї любити все те, що піднімає життя над рівнем

міщанства, що фарбує будні в свята. Все її життя було захоплюючим романом...

Велика, трохи огрядна, вона вдягалася по-чоловічому. Носила піджак і краватку, чоловічі

капелюхи, шубу з бобровим коміром. Стриглася коротко. Для її зросту руки і ноги у неї були малі, проте на диво гарні. Риси обличчя – сухуваті і дуже тонкі для огрядної фігури – при усмішці

молоділи.

Про себе говорила в чоловічому роді: «Я пішов, я оперував, я сказав».


РИДАЛА, МОВ ДИТЯ, зі спогадів В. Чоботарьової

До царської сім’ї княжна Гедройц ставилася з любов’ю і пошаною. Дізнавшись про Лютневу

революцію і зречення царя, Віра Гнатівна ридала, мов дитя безпорадне. Як могла, вона прагнула

врятувати царськосільський лазарет від розорення в період загальної плутанини і ломки засад. У

цей смутний час у неї з’явилося немало недоброзичливців, які пригадали їй близькі стосунки з

найяснішою сім’єю й інші «промахи».

... Йде всім Царським страшне цькування її – всі дрібні випадки особистих зіткнень, нікчемних

медичних промахів, все перемивається і виноситься назовні. Вона зараз така загнана суспільною

роботою, така засмикана, що страшно дивитися, а життя лазарету теж розповзається, всі в ліс

дивляться; кухарі, санітари грублять, господарський комітет плутає, ніхто не знає, до чиєї

компетенції належить та чи інша справа, все гальмується, тріщить.


ПУСТИЛА КУЛЮ СОБІ В СЕРЦЕ, з книги Н. Воронцової-Юр’євої «Віра Гедройц: княжна, геній-хірург, лесбіянка»

У Лозанні вона зустрічає жінку, в яку закохується зі всією силою своєї душі. Кохання виявляється

взаємним.

...Весь цей час вона багато і напружено працює – і болісно чекає, коли кохана приїде з Лозанни до

Росії. Проте замість коханої з Лозанни надходить лист: «Не чекай, я рвуся до тебе, але не можу

залишити дітей і справу. Розбиваючи своє, а мабуть, і твоє життя, я виконую обов’язок, що ліг

тягарем на наші плечі. Віро, я так страждаю!».

Удар дуже сильний. Втомлені нерви не витримують. Прийшовши на чергування в лікарню, Гедройц дістає з робочого столу браунінг і, не роздумуючи, стріляє собі в серці. Лише випадок

рятує її – колеги, що ненароком затрималися в лікарні, прибігають на постріл і терміново

оперують Гедройц.