Виноградский Сергей [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

ВИНОГРАДСЬКИЙ Сергій Миколайович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Мікробіолог. Один з фундаторів світової мікробіології. Фундатор першого об’єднання

мікробіологів на теренах Російської імперії і другого – в Європі. В мікробіології існує науковий

термін «хемосинтез мікроорганізмів Виноградського».

З родини правознавців. Батько, Виноградський М., – юрист, підприємець, засновник банку.

Народився 1 (13) вересня 1856 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 24 лютого 1953 р. в м. Брі-Конт-Робері (Франція). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив другу київську гімназію (1873), навчався в Київському університеті (1873-1876),

Петербурзькій консерваторії 1876), природознавчому відділенні Петербурзького університету

(1877-1881). У вузі готувався до професорського звання (1881-1885).

Працював в страсбурзькій лабораторії де Барі (1885-1888), Інституті гігієни Цюріхського

університету (1888-1889), завідуючим відділом загальної мікробіології (1890–1902), директором

(1902-1912) петербурзького Інституту експериментальної медицини, спеціалістом з землеробства

й ґрунтознавства в м. Подольськ Московської губернії (1912-1918), завідуючим

агробактеріологічним відділом Пастерівського інституту під Парижем (1922-1953).

Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1894).

Почесний член Російської академії наук (1923).

Член Французької академії наук

Член Лондонського королівського товариства, почесний член Московського товариства любителів

природознавства, антропології й етнографії (1901), член Французького сільськогосподарського

товариства (1902), неодмінний член Російської медичної ради (1904).

Лауреат премії Левенгука, яка присуджується раз в 10 років.

В. довів участь мікроорганізмів в кругообігу речовини в природі, розділив мікроби на автохтонні й

аллохтонні, відкрив хемоавтотрофні мікроорганізми, явище хемосинтезу (1887), виділів з ґрунту

азотофіксуючі бактерії (1893), одержав нові дані щодо аеробних розкладу целюлози та фіксації

вільного азоту, нітрифікації, вперше запровадив метод вибірних поживних середовищ.

Основні його книги: «Ueber Schwefelbakterien» (1887), «Ueber Eisenbacterien» (1888), «Zur

Morphologie u. Physiologie der Schwefelbacterien» (1888), «Recherches sur les organismes de la

nitrification» (1890), «Залізобактерії як аноргоксиданти» (1920), «Мікробіологія ґрунту, проблеми й

методи» (1949).

Більшовицької революції наш земляк не сприйняв і емігрував спочатку до Швейцарії й Югославії

(1918-1922), а потім – до Франції (1922), де і доживав віку.

В. – єдиний емігрант з СРСР, якому присвоїли звання почесного члена Російської академії наук

(1923) і видрукували, переклавши з французької, книгу «Мікробіологія ґрунту, проблеми й

методи» (1952).

У Москві видано книгу Г. Заварзіна «Три життя великого мікробіолога: документальна повість

про Сергія Миколайовича Виноградського» (2009).

Серед друзів та близьких знайомих В. – С. Ваксман, І. Павлов, Д. Заболотний, А. де Барі, Д.

Менделєєв, О. Бутлеров, І. Сєченов, В. Омелянський, Е. Ру та ін.

***

СПОКУТУВАННЯ,

з життєвого кредо С. Виноградського

Хто жив, працюючи, заслуговує спокутування.

ГЕТЬМАНСЬКОГО РОДУ, з розвідки В. Калити «Когорта славетних»

Петербург, 1902 рік. Інститут експериментальної медицини, заснований самим принцем

Ольденбурзьким, близьким родичем російського імператора. Завдяки високому заступництву цей

науковий заклад і став одним із найперспективніших у Росії. Попрацювати, виконати складні

дослідження, підготуватися до професорського звання сюди з’їжджалися з усієї імперії. Були й з

України. Тут закінчував докторську дисертацію Данило Заболотний з Поділля, котрий згодом

стане славетним ученим-чумологом, Василь Омелянський з Полтавщини – автор першого в Росії

підручника з мікробіології. Та ось товариство земляків-українців поповнилося київським

клініцистом Миколою Стражеском.

Зі Стражеском склалася делікатна ситуація. Готуючи докторську дисертацію з проблеми

ферментації у кишках, 28-річний науковець унаслідок численних досліджень подав своєму

науковому керівникові академіку Івану Павлову, згодом Нобелівському лауреату, дані, які

суперечили погляду вчителя. Павлов нервував, доводячи власну правоту і помилку учня. А він же,

академік, мав бути й офіційним опонентом дисертанта з України. Як тут бути – відмовитись від