Булгаков Михаил [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

допоможе, яким би він ні був: білим, червоним і навіть коричневим! Терор паралізує

нервову систему.

… Їжа – штука хитра. Їсти треба вміти, а уявіть собі – більшість людей їсти зовсім не вміють.

Потрібно не тільки знати, що з’їсти, але й коли і як. І що при цьому говорити. Якщо ви піклуєтеся

про своє травлення, маю добру пораду – не говоріть за обідом про більшовизм і медицину. І –

боже збав – не читайте до обіду радянських газет. Пацієнти, які не читають газет, почуваються

чудово. Ті ж, яких я спеціально змушував читати «правду», – втрачали у вазі.

…З 1903 року я живу в цьому будинку. І ось протягом цього часу аж до березня 1917 року не

траплялося жодного випадку – підкреслюю червоним олівцем, жодного! – щоб з нашого під’їзду

внизу при незамкнених дверях пропала бодай одна пара калош. У березні 17-го року в один

прекрасний день пропали всі калоші.

Чому, коли почалася вся ця історія, усі стали ходити в брудних калошах і валянках мармуровими

сходами? Чому калоші потрібно тепер замикати? І ще приставляти до них солдата, щоб хтось їх не

поцупив?

Чому забрали килим з парадних сходів? Хіба Карл Маркс забороняє тримати на сходах килими?

Хіба де-небудь у Карла Маркса сказано, що 2-й під’їзд калабухівського будинку на Пречистенці

треба забити дошками і ходити через чорний двір? Кому це потрібно?

…Розруха. Це – міраж, дим, фікція. Що таке ця ваша розруха? Баба з ключкою? Відьма, що вибила

все скло, згасила всі лампи? Так її зовсім і не існує. Це ось що: якщо я, замість того, щоб

оперувати щовечора, почну в себе в квартирі співати хором, у мене настане розруха. Якщо я,

входячи у вбиральню, почну, вибачите за вираз, мочитися повз унітаз і те ж саме будуть робити

Зіна і Дарина Петрівна, у вбиральні почнеться розруха. Отже, розруха не в клозетах, а в головах.

ПРОШУ ДОЗВОЛУ ТЕРМІНОВО ЗАЛИШИТИ МЕЖІ КРАЇНИ, з листа М. Булгакова урядові

СРСР від 28 березня 1930 р.

Зробивши аналіз моїх альбомних вирізок, я знайшов у пресі СРСР за десять років моєї

літературної роботи 301 відгук про мене. З них: похвальних – 3, вороже-лайливих – 298. Писали

«про Булгакова, який чим був, тим і залишиться: новобуржуазним поріддям, що бризкає

отруєною… слиною на робітничий клас і його комуністичні ідеали» («Комс. правда», 14/X-1926

р.).

…Я не доводжу з документами в руках, що вся преса СРСР, а з нею разом і всі установи, котрим

доручено контроль за репертуаром, протягом усіх років моєї літературної діяльності одностайно і

з незвичайною люттю доводили, що твори Михайла Булгакова в СРСР не можуть існувати. І я

заявляю, що преса СРСР абсолютно права.

…Я прошу уряд наказати мені терміново залишити межі СРСР у супроводі моєї дружини Любові

Євгенівни Булгакової. Я апелюю до гуманності радянської влади і прошу мене, письменника, який

не може бути корисним у себе, на батьківщині, великодушно відпустити на свободу. Якщо ж і те,

що я написав, непереконливо, і мене приречуть на довічне мовчання в СРСР, я прошу Радянський

Уряд дати мені роботу за спеціальністю і направити мене в театр як штатного режисера.

Я підкреслено прошу про категоричний наказ про направлення, тому що всі мої спроби знайти

роботу в тій єдиній сфері, де я можу бути корисним для СРСР як винятково кваліфікований

фахівець, потерпіли повне фіаско. Моє ім’я зробили настільки одіозним, що пропозиції роботи з

мого боку викликали переляк.

…Я прошу про призначення мене лаборантом-режисером у 1-й Художній Театр – у кращу школу,

очолювану майстрами К. С. Станіславським і В. І. Немировичем-Данченком. Якщо мене не

призначать режисером, я прошуся на штатну посаду статиста. Якщо і статистом не можна – я

прошуся на посаду робітника сцени. Якщо ж і це неможливо, я прошу Радянський Уряд вчинити зі

мною як він знайде за потрібне, але як-небудь нехай вчинить, бо у мене, драматурга, який написав

5 п’єс, відомого в СРСР і за кордоном, у наявності, у даний момент, – убогість, вулиця і загибель.

«Я НЕЗАБАРОМ ПОМРУ», зі спогадів В. Катаєва

Він (Булгаков М. – авт.) сказав:

– Я старий і тяжко хворий.

Цього разу він не жартував. Він був дійсно смертельно хворий і як лікар добре це знав. У нього

було змучене землисте обличчя. У мене стислося серце.

– На жаль, я нічого не можу вам запропонувати, окрім цього, – сказав він і дістав із-за вікна

пляшку холодної води. Ми цокнулися і відпили по ковтку. Він з гідністю ніс свою бідність.

– Я незабаром помру, – сказав він