Кисунько Григорий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

ПРО», присвяченій пам’яті Г. Кисунька

В ті роки керівництво країни сформулювало декілька стратегічних завдань в оборонній області.

Зокрема, необхідно було розробити оборонну систему, здатну забезпечити перехоплення

балістичних ракет, які несуть ядерний або термоядерний заряд. Для цього у складі

Конструкторського бюро-1, що займалося проблемами ППО, було створено СКБ-30. Перед

колективом стояло надскладне завдання.

Думки фахівців розділилися. Багато хто стверджував, що ця проблема взагалі нерозв’язна, в

усякому разі в осяжному майбутньому. Меншина на чолі з Григорієм Васильовичем Кисунько

вважала інакше і вже мала план проведення робіт на найближчий період.

Особливі складнощі викликало завдання забезпечення виявлення і подальшого супроводу

головних частин балістичних ракет. Для вирішення цієї проблеми в небачено короткі терміни був

розроблений експериментальний радіолокатор РЕ-1 з величезним на ті часи п’ятнадцятиметровим

повноповоротним дзеркалом. Його розвернули на створеному для цієї мети полігоні в Казахстані

на березі озера Балхаш поблизу станції Сари-Шаган.

КОНСТРУКТОРСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ, з статті К. Смирнова «Зате ми робили антиракети»

Генеральним конструктором першої радянської системи протиракетної оборони (ПРО) був

Григорій Кисунько. Особа – не меншого масштабу, ніж Сергій Корольов та інші наші космічні

конструктори. Знайомлячи Корольова і Кисунько, керівник ВПК Дмитро Устинов сказав, що той,

хто робить ракети, і той, хто їх збиває, повинні знати один одного в обличчя.

Потім ці дві людини, загалом кожен – з непростим характером, працювали до самої смерті

Корольова в прихильності один до одного.

Якось Кисунько дуже допоміг Корольову в драматичній «збійній» ситуації при підготовці старту

ракети з кулькою першого супутника. І нікому не сказав про це ні слова. У відповідь на подяку

махнув рукою: «Що ви, Сергію Павловичу, звичайна конструкторська солідарність».

СИСТЕМА НЕ ЗАІРЖАВІЛА, з статті О. Долініна і О. Багатирьова «Той, що сказав «А» про

ПРО»

4 березня 1961 року бойові обслуги Збройних Сил СРСР вперше здійснили перехоплення головної

частини балістичної ракети протиракетою В-1000. ...Пригадаємо, як починалася протиракетна

оборона і хто стояв біля її витоків.

Це був генерал-лейтенант Григорій Васильович Кисунько. ...Декого дратувала його

безкомпромісність. Знаходилися «доброзичливці», які в сталінські часи писали на нього супліки.

Але справа перемогла все.

Система Кисунька не заіржавіла і до цього дня. Ідеї його могутньо пробиваються через пласти

часу. І на практиці, і в «чистій» науці внесок Кисунька незаперечний.

Саме йому належать піонерні роботи з теорії розповсюдження електромагнітних хвиль в

радіохвилеводах. Саме Кисунько створив системний напрям в прикладній радіофізиці, ключову

роль в якому грають розробка і застосування електронно-обчислювальних машин у великих

системах в режимі реального часу.

І все ж зоряна година Кисунька пробила 4 березня 1961 року. Цього дня його система «А» –

експериментальний полігонний комплекс – заявила про себе в повний голос. Тоді її головна

ударна сила – спеціальний перехоплювач Петра Грушина (протиракета, яка іменується в

просторіччі Ганнушкою) – розвалила на шматки «Сандал» – балістичну ракету Р-12 Михайла

Янгеля з головною частиною, «пожертвувану» для випробування стратегічними ракетниками.

…Помер Григорій Васильович у 80-річному віці. «За декілька годин до смерті, вночі, – розповідає

вдова конструктора Броніслава Ісаївна, – Гриша сказав: «Мені потрібно подзвонити хлоп’ятам. Я

вирішив завдання, яке вони мені дали».

ЦІНУВАВ ДРУЖБУ, зі спогадів О. Губенка

З першої ж зустрічі з Г. В. Кисуньком у нас склалися відносини взаєморозуміння і

відповідальності в рішенні таких складних задач. Будівельник і учений – ми довгі роки життя і

роботи йшли поряд, допомагаючи один одному, вселяючи упевненість в справу, якій служили.

Як виявилось, знали ми один одного дуже давно, проте за давністю років не підозрювали про це.

Свого часу я будував в Маріуполі великий завод, і ось якось привели мені школяра-

десятикласника, який запевняв, що йому необхідно 4 труби. ‘Навіщо вони тобі?’ – запитав я у

хлопчини, який не був схожий на хулігана. Він доводив, що труби йому потрібні для монтажу

радіопередавача. – «Якщо не вийде, поверну», – сказав він. Я наказав видати йому все