Винценз Станислав (fb2)

- Винценз Станислав [Справочник-дайджест] 19 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Николай Михайлович Сухомозский

Настройки текста:



ВІНЦЕНЗ Станіслав Феліксович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: польський.

Письменник.

З родини підприємців. Батько, Вінценз Ф., – власник найдавніших в Європі місцевих

нафтопромислів.

Народився 30 листопада 1888 р. в с. Слободі Рунгурській Австро-Угорської імперії (нині – с.

Слобода Коломийського району Івано-Франківської області України).

Помер в 1971 р. в м. Лозанні (Швейцарія). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив Коломийську гімназію, Віденський університет (1914).

Як літератор дебютував дослідженням ,,Філософія релігії Гегеля» (1914).

Потім настала черга книг «На високій полонині», «Спогади про Івана Франка», «На боці пам’яті»,

«Діалоги з Совєтами», «З перспективи мандрівки», «На боці діалогу».

З владою порозуміння не знаходив: зазнав арешту після невдалої спроби нелегального перетину

угорського кордону (1939).

Не сприймаючи більшовизму, емігрував: спочатку до Угорщини (1940), потім – Німеччини (1946)

далі – до Франції (1947) і, зрештою, – Швейцарії.

Кафедра української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського

національного університету імені Івана Франка провела міжнародний симпозіум «Станіслав

Вінценз: Україна і європейська культура» (1991).

У м. Івано-Франківськ (Україна) та м. Ополє (Польща) відкрито меморіальні дошки І. Франкові та

С. Вінцензу (2006).

У с. Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області з нагоди 120-ої річниці від

дня народження земляка відкрито його кімнату-музей (2008).

Серед друзів та близьких знайомих В. – І. Франко, В. Полєк, Ю. Яновський, П. Козланюк, І. Ле та

ін.


***

ВІДКРИВАТИ ГУЦУЛЬСЬКІ БАРВИ

, з життєвого кредо С. Вінценза

Гуцульський епос – це один з небагатьох уже в Європі міфічних переказів, і я, виявляючи свої

почуття до українського народу, не можу зробити нічого кращого, як офірувати йому свою

книжку. Аби він повернув собі те, що є його власністю і що має тепер далеко не кожен із

європейських народів.

…Моє призначення – відкривати світові барви та історію Гуцульської Верховини.


ПАМ’ЯТЬ ПРОМОВЛЯЄ, з творчого кредо С. Вінценза

Пам’ять про Франка промовляє до мене не тільки політично, суспільно і навіть героїчно, але й ...

літературно.


МОРАЛЬНІСТЬ – ПОНАД УСЕ, афоризм С. Вінценза

Не національність, а моральність визначає стосунки між людьми.


НАЛЕЖИТЬ І ПОЛЬЩІ, І УКРАЇНІ, з листа С. Вінценза В. Полєку

Мій твір був задуманий і відчутий по-українськи… по-гуцульськи, а вже пізніше написаний після

важких зусиль відшукування того оригінального виразу й відтворення по-польськи, тобто він

належить і Польщі, і Україні разом.


ПАМ’ЯТНИК СТАРОЇ МОВИ, з оцінки С. Вінцензом творчості П. Шекерика-Доникового

Був людиною талановитою, якщо не геніальною, і сотворив твір, який... буде гордістю

саморідного письменства і пам’ятником старої мови, якому немає рівного.


РОЗІЙШЛИСЯ ПРАВИТИ СВІТОМ, переказ С. Вінценза про Писаний Камінь

Один з переказів заснував майже 100 років тому відомий польський етнограф Станіслав Вінценз.

...Коли зійшли первісні води, а Карпати тільки почали рости, чи з землі чи з води вийшли велети –

ясноволосі синьоокі титани. Росли вони нібито разом із горами, сили набиралися – і невдовзі рід

той став чисельним і могутнім.

Одного разу навесні заграв їхній ватажок на трембіті-зібрав усіх братів своїх і сказав їм важливе

слово. Взяли вони після того готувалися до далеких мандрів; руду шукали, зброю кували, кораблі

будували. І пустилися підкоряти далекі краї і країни.

Гуляли велети морями й берегами: здобували царства і найгарніших жінок, закладали держави і

писали закони бойовими сокирами на каменях і на скелях. Не було їм рівних, ані в січах на полі

битви, ані в бесідах, ані в любові. Врешті вони стали правити всюди. Були державцями мудрими,

справедливими. Будували міста і дороги, збирали скарби і знання. І хоча почали говорити різними

мовами, прадавній край свій не забували. Таємно мали у Верховині вони над собою одного

короля-віщуна, який із небесного світу голоси чув, накази отримував і всім велетам передав.

Якось навесні знову почули титани далекий поклик трембіти. Полишали вони свої палаци і

зібралися у Карпатах. Великий володар прощався з життям і з братами. Перед смертю заповів їм у

битвах голів не рубати, людської крові не проливати. І берегти таємницю свого походження.

Винесли велети померлого короля на гору, домовину його кам’яну ближче до неба поклали ( ця

брила, очевидно, і є Писаним Каменем). Сокирами своїми вирубали на ній обереги. Стражниками

до неї поставили тутешніх старців. І розійшлися правити світом.


НЕПОВТОРНА ВІЗІЯ ГУЦУЛЬЩИНИ, з статті А. Ємчук «115-ліття Станіслава Вінценза»

Детально описує деякі реалії: будівництво хати, строї гуцулів, розпалювання «живої» ватри, бо на

його глибоке переконання (і цілком слушне!), все це настільки важливо та несе в собі таку кодову

й символьну систему, що про неї просто неможливо не написати, не оминувши найменшу деталь,

– тут усе пов’язане між собою та поєднане в ланкову систему. Тому, коли читаєш «На високій

полонині», дивуєшся, як не надавав значення, не знав, а інколи й не помічав узагалі таких суттєвих

моментів в існуванні гуцулів. Якщо своїм твором автор спонукає читача до аналізу та синтезу

прочитаного, якщо під час читання переживаєш, радієш, а інколи на очі навернеться несподівана

сльоза, – такий твір можна цілком заслужено вважати справжнім; отже, автор зумів віднайти ту

мелодію душі, яка зворушує та хвилює.

«На високій полонині» – це своєрідна візитка творчості Станіслава Вінценза. Перша частина цього

твору була надрукована ще 1936 року в Варшаві. Твір тоді отримав схвальні відгуки, а автор

продовжував натхненно працювати над розширеним варіантом викладу своєї неповторної візії

Гуцульщини. Його праця тривала близько 26 років. Наступна частина «Нові часи» з’явилася

друком лише в 70-х (том 1-й «Звада» опублікований 1970 року в Лондоні, том 2-й «Листи з неба»

– у 1974 році, вже після смерті письменника), завершальну частину «Барвінковий віночок» уперше

надруковано 1979 року.


НАЙСМІЛИВІШИЙ ЗАДУМ, з розвідки А. Вінценза «Краків – місто серединне»

Унія була «одним із найсміливіших задумів вселенської Церкви, найбільшим на протязі останніх

кількох сотень років на цілому сході Європи» (Станіслав Вінценз). Вона теж є частиною Середньої

Європи і того спадку Речі Посполитої, якого ми дійсно не маємо соромитися.


У ТРИ КРАЇ ТІКАТИ, зі збірки «Ходили Опришки»

Опришківство виникло в специфічних умовах Карпат і було основною формою класової боротьби

селянства проти феодально-кріпосницького гніту. Бескиди і пасмо Чорногорії, пограниччя трьох

феодальних держав – Речі Посполитої, Молдавії та Австро-Угорщини – давали можливість легко

маневрувати, були зручними для ведення партизанської війни. «У трьох краях можна було

вчиняти «напади, у три краї тікати, а в жодному з них не було ладу»,– з афористичною точністю

сказав про це Станіслав Вінценз у своєму поетичному творі «На високій полонині». Неприступні

верхи, непрохідні пущі, глибока конспірація, співчуття і підтримка селян, тактика раптових ударів

забезпечували успіх боротьби народних месників проти феодального гніту.


ГОМЕР КАРПАТ, з замітки В. Моравського «Вінцензіана: статті, листи, фрагменти творів»

Під такою назвою Коломийське ВПТ-»Вік» в 2008 році видало книгу М. М. Васильчука, кандидата

філологічних наук, доцента. Він – редактор-упорядник книги-збірника.

У збірнику представлено матеріали про життя і творчість польського письменника Станіслава

Вінценза, який у своїй творчості оспівав українські Карпати та їхніх мешканців, побут і духовний

світ гуцулів. Подано також фрагменти його творів в українському перекладі.

«Вінцензіана: статті, листи, фрагменти творів» є значним вкладом у барвінковий вінок Станіславу

Вінцензу. Так написала в своїй статті Ярослава Ткачук, директор Коломийського музею народного

мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. Видання книжки здійснено коштом

музею.

Дуже цікавими є дослідження і статті: «Гуцульщина у кореспонденції С. Вінценза»; Олександри

Комаринець – «Діалоги продовжуються»; Ростислава Єндика – «Станіслав Вінценз – співець

Гуцульщини»; Володимира Погребенника – «Іван Франко та Станіслав Вінценз»; Миколи Лесюка

– «С. Вінценз як знавець гуцульського діалекту», статті Ігоря Пелипейка, Миколи Савчука,

Ярослави Ткачук, Романа Федоріва та інших.

ПЕРЕСУВАВСЯ «ЛОКАЛЬКОЮ», з кореспонденції М. Васильчука «Поки машиніст

випорожнював гальбу«

У пам’яті старожилів, а ще у численних фотознімках збереглися спогади про Коломию як про

місто, через центр якого проходила залізниця. Вона проіснувала вісім десятиліть: від 1887 до 1968

року. Лінія вузькоколійки тяглася від залізничного вокзалу, через центр Коломиї (повз саму

ратушу), до річки Прут. Потяг, переїхавши мостом, повертав праворуч. Подолавши з десяток

кілометрів, він гальмував у селі Слобода, в урочищі Ропа, де видобували нафту. Цю локальну

залізницю («локальку») будували англійські інженери, які перед тим споруджували подібні

залізниці в Індії та інших британських колоніях. Нею возили не лише нафту-сирець, а й пасажирів.

Ще й нині збереглися соковиті оповіді про те, як містом їхав паротяг, гуркочучи так, що

здригалися всі довколишні будівлі, і викидаючи клапті густої масної сажі, яка обсідала все

довкола, в тому числі і стіни ратуші. Неподалік ратуші була зупинка: машиніст ішов пити гальбу

бочкового пива, яким торгували на ринку, а тим часом пасажири (здебільшого селяни з

довколишніх сіл, які приїздили торгувати) всідалися зі своїми бесагами у потяг, щоби добратися

додому. Серед пасажирів були і гімназисти, зокрема й майбутній класик польської літератури,

уродженець Слободи Станіслав Вінценз.






MyBook - читай и слушай по одной подписке