Загоровский Павел [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

Загоровський.

...Ось – чорною клейонкою оббиті двері, візитна картка: «Павло Леонідович Загоровський». Що ж

отак тупцювати біля порогу, треба дзвонити. Ми пошукали кнопочку дзвінка, не знайшли, постукали. Двері відкрив сам господар.

– А-а! Чудово, чудово! Сюди, будь ласка...

Через крихітний передпокій завів нас до такого ж крихітного кабінетику, де була затишна тіснота

від книжкових полиць і людей; де пронизливий дівочий голос в загальному гулі голосів кричав

щось про балалайку, а похмурий, глухий бас уперто заперечував: «Дозвольте, Танечко, яка ж це

рима, це казна-що, а не рима...»

– Знайомтеся, – сміючись, сказав Загоровський. – Ось, прошу, почнемо із сперечальників: Таня

Русанова, поетеса (жест рукою у бік худенької, непосидючої дівчини)... Пузанов Веньямін

Петрович, прозаїк...

Дівчина так і зметнулася.

– Ось ви, ось ви, – налетіла на нас з Ісаком, – ось ви скажіть йому – який асонанс! «Балалайка –

яскраво-червоним лаком»! Га? Як звучить!

– Казна-що! – басив Веніамін Петрович. – Причому тут яскраво-червоний лак, не розумію...

...Коли закінчилася церемонія знайомства, нам веліли читати. «Такий порядок, – сказав Павло

Леонідич. – Новачки читають першими».

...Таня різко, образливо заперечила, і вони знову зчепилися. Але тут нас покликали пити чай, і так, не одшумівши, сперечальники пішли до столу і взялися за бутерброди з ковбасою. Олена

Михайлівна Загоровська старанно пригощала нас, було дивно просто і добре, по-домашньому. І

розмова крутилася вже не про суть виниклої в кабінеті суперечки, а, з веселими жартами, про

самих сперечальників.

– Та це у них вічна історія, – із сміхом сказав Павло Леонідич (він якось по-особливому сміявся, немов вибухав сміхом). Уявіть собі, мало не до бійки доходять... І знаєте що? – заховав сміх, спохмурнів, з професорською строгістю: – Це необхідно увічнити, товариші. На всіх місцях, де

відбувалися їх сутички, я пропоную зробити такі меморіальні написи:

Прохожий, стой! Остановись!

Такого-то числа и года

На этом месте подрались

Русанова и автор «Меда»!

– А що це – мед? – запитав я.

– Мед? Ах, адже ви ще не знаєте... Ось, – Загоровський серйозно, але вже не по-професорськи, а

світськи-гречно, як роблять це в світлицях «хороших будинків» (дивно мінялося його обличчя!), –

ось, рекомендую, автор книжечки віршів під назвою «Мед» (жест убік Пузанова)... У двадцять

першому (році – авт.) жителі міста Курська з раннього ранку стали в довгу чергу...

– Павле Леонідичу! – піднявши руки, змолився Пузанов. – Змилуйтеся, пощадіть!

– Ні вже, дозвольте! Адже яскрава ж сторінка в історії курського літературного життя може

зникнути безслідно. – Загоровський вибухнув, порснув. – Річ у тому, що, надрукувавши власним

коштом книжечку, поет вирішив її ще й розрекламувати. У чисто американському дусі. Що ж він

робить? На аркушах з учнівського зошита пише від руки всього два слова: «В. Пузанов. Мед» – і

розклеює аркушики на стовпах і огорожах Курська. Тепер дозвольте довести до вашого відома, що

в дореволюційному Курську процвітав бакалійний магазин якогось Пузанова – однофамільця, а в

місті голодно, і не лише цукру чи меду – сахарину не знайдете... І раптом – мед! Мед! Ну, ось і

вишикувалися куряни, ...біля Церобкоопу, де колись був пузанівський магазин...

Всі валилися від сміху, сміявся, звичайно, і я.

ЛИЦАРСЬКЕ ЗНАЙОМСТВО, з книги Н. Штемпель «Мандельштам у Воронежі»

Якось я запропонувала Павлу Леонідовичу познайомитися з Осипом Емілевичем. Він погодився.

У обумовлену годину ми пішли до Мандельштама і вже майже дісталися будинку, як раптом

Павло Леонідович говорить, що сьогодні не піде. Я обурилася: «Боїтеся»? «Ні, просто я не в

формі», – відповів він.

Я не повірила і пішла одна, вирішивши, що більше, звичайно, нав’язувати йому це знайомство не

буду. Через декілька днів Павло Леонідович сам попросив мене піти з ним до Осипу Емілевича.

Симпатія між ними виникла відразу, неначе вони були давно знайомі. Нарешті Осип Емілнвич

знайшов рівного собі співрозмовника. Я сиділа на кушетці, втискуючись в кут, і тихо раділа, мовчки слухаючи їх жваву розмову, – вони буквально дорвалися один до одного і, здавалося, забули про усе на світі.

З того часу Павло Леонідович не дуже часто, але систематично бував у Мандельштамів. Заходили

і вони до нього на декілька хвилин, зазвичай вдень, аби не впадало у вічі. Павло Леонідович за

можливістю допомагав опальному поетові: страшно бентежачись, він