Векслер Владимир [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

випробування

невдачами і успіхами.

Всі його вчинки диктувалися переконаннями, і це був єдиний критерій. Він міг публічно заявити

про своє негативне ставлення до якоїсь роботи і також публічно оголосити про свою неправоту в

тій чи іншій оцінці.

Невгамовний розум Володимира Йосиповича породив таку велику кількість прискорюючих

систем, багато з яких реалізовані і, безумовно, багато які ще чекають, а деякі і не дочекаються

свого втілення в життя.

ВІД ГАЛОШ НЕ ВІДМОВИВСЯ, зі спогадів Є. Сидорової «Про батька»

Батько прагнув відучити мене сліпо наслідувати моду і примусити думати і вчиняти самостійно, а

не «як всі». Його улюбленими приказками були: «Ще в Біблії сказано, що дурнів багато» і «Голова

дана людині для того, щоб думати, а не для того, щоб забивати голи» (футбол батько не любив).

Він завжди сердився, якщо я бездумно повторювала чужі слова, і вимагав власної думки.

...Цікаво, що разом з постійним прагненням «освічуватися» батько був переконаний в тому, що

надлишок знань шкодить творчості. Він вважав, що людям, яких «все знають», зробити щось

заважає «внутрішній цензор», який нагадує або про те, що щось подібне вже зроблене, або про те, що існують дані, котрі суперечать виниклій ідеї. В результаті чоловік роззброюється і пасує. А

менш освічений дослідник, той, хто не знає, що «такого бути не може, тому що не може бути

ніколи», опиняється у вигіднішому положенні. Зокрема, він стверджував, що принцип

автофазування він зміг «вигадати» виключно завдяки тому, що був не настільки освіченим, як

фізики-теоретики.

...Мама жартома говорила, що до чужих батько ставиться набагато краще, ніж до своїх. Як

характерний приклад можна навести такий.

У батька досить рано з’явилася службова машина. Проте він ніколи не дозволяв використовувати

її для домашніх справ. Я добре пам’ятаю, як мама возила в рюкзаку продукти і в’язки дров...

Батько, звичайно, розумів, що мамі з її хворими легенями і важко і шкідливо їздити до нас по двічі

в тиждень після роботи і возити необхідні запаси, тим паче, що від станції до дачі треба було ще

хвилин 30 йти. Він часто умовляв її відмовитися від «цієї проклятої дачі» і залишити нас на літо в

Москві, але про те, щоб хоч би раз відвезти її і продукти на державній машині, не було й мови.

До найостанніших років він все-таки вважав за краще забезпечити мене грошима на таксі, а не

службовою машиною.

...У нас не з’явилося ні власної машини, ні дачі, ні якихось цінностей. У мами ніколи не було ні

золотих ланцюжків, ні кілець, ні сережок... Я пам’ятаю, що в дитинстві, якщо я захоплювалася

побаченими на комусь прикрасами – намистами, брошками, батько завжди говорив: «А як щодо

кільця в ніс?».

...Із смішних штрихів згадую його любов до звичайних гумових калош. Одного разу, вже будучи

академіком і приїхавши на якесь «високе» засідання, він, залишаючи свої улюблені калоші в

гардеробі, попросив поставити їх так, щоб їх ніхто не сплутав з своїми. На це гардеробник із

сміхом сказав: «Та що Ви, калош, окрім Вас, в Москві ні у однієї людини немає».

Батько приїхав додому і дуже веселився із цього приводу, але від калош не відмовився.