Серед снігів у забутій Небом хатинці не жеврів жоден вогник; замість каміна темніла свіжа мурована кладка. Він сидів, натягнувши на вуха вовняну шапочку, і чекав сходу місяця. Маленьке віконце світліло товстою кіркою паморозі — його скрижанілим подихом.
Завивання вітру в коминковій трубі. Віддалене виття вовків.
Він був сам-один посеред засніженої пустелі, посеред білого лісу, посеред вимерзлого світу; було холодно, і він мріяв зігрітися.
Кінець-кінцем білий місячний промінь ліг на віконце знадвору. Холодні візерунки набули форми й об’єму; місяць піднімався чимраз вище, й крижана картина оживала та змінювалася.
Тенета ледь помітних ліній. Різнобарвні стрічки, тугі, наче змії; біле віття мертвих дерев. Біла шерсть неіснуючих звірів. Важке, сповнене снігом колосся.
Він примружив сльозаві очі. Звуки; голоси звіддаля. Тіні-Обличчя. Переплетені трави. Сокира ката на порожній пласі; реготлива юрба, цівка піску, що збігає по сходах, золотавий блиск…
Він подався вперед.
Золота пластина з фігурним прорізом. Жовтий метал, укритий багатьма пластами могутності, так само, як укрита шар за шаром грудка снігу чи як хлібний шмат, одягнений у масло, й у мед, і в сир…
Золота пластина, виросла до розмірів гігантських дверей. Проріз, що перетворився на високий прогін; і завмерла у просвіті людська постать.
Сизе дитя у колисці. Голий малюк із трьома пуповинами замість однієї.
Три обличчя. Старше, молодше на крихту і третє, хистке, наче занесене піском. Три жінки.
Три нитки. Три корені. Три дороги.
Він подався вперед.
Місяць згас, з’їдений випадковою хмарою; танок тіней на склі обірвався. Натягнувши ще трохи вовняну шапочку, він відкинувся на спинку крісла й у знемозі заплющив очі.
Хай він не знає, де шукати, — але сьогодні перед ним уперше постав предмет його пошуків…
За тьмяними шибами жив своїм життям засніжений ліс і металася поміж нагими стовбурами гола, скрижаніла луна віддаленого вовчого виття. А тоді долинув інший звук, неголосний і мирний, химерний і жахаючий.
У віконце стукнули. Знадвору.
Він здригнувся. На біле непрозоре скло впала тінь.
Випадковий мандрівець? Серед ночі? Серед лісу? Тут?..
— Чуєш мене?
Голос не був ані застудженим, ані втомленим.
— Ти впевнений, що воно того варте? Що це потрібно тобі?
Крізь шар інею потроху проступали риси обличчя. Відтіля, ззовні, дивився кощавий старий з лихими, пильними очима.
— Ти впевнений, що?..
— Наді мною нема твоєї влади, Мандрівцю, — глухо мовила людина у вовняній шапочці.
— Ти впевнений?..
Страх охопив його чи інше почуття — але, намацавши у темряві палицю, він, коротко змахнувши, запустив її в запушене памороззю скло.
Із дзенькотом приснули навсібіч осколки. Стрибнув в обличчя крижаний вітер; за вікном був ліс, була ніч, а ще гладкий незайманий сніг, біла скатертина, що й не пригадує навіть людських слідів.
Тоді він стяг свою шапочку, оголивши великий, лисий наче бубон череп. Ретельно витер холодний піт із чола.
Вітер жбурнув пригорщу снігу в розбите вікно.
Він мерз. Нестерпно. Нелюдськи.
Стіни пахли гнилим дрантям, і смолоскип тюремника мерехтів десь високо-високо, коли він — тюремник, а не смолоскип — вирік претензійно-врочисто:
— Безневинні, спокійними будьте, Суддя ж бо підтвердить вашу безвинність! Винні, те… ре… тре-мтіть, Суддя ж бо пе… про-зрить ваші душі до глибіні задумів і покарає нещадно!
Слова були завчені, а голос такий сиплий і пропитий, що навіть тут, на дні кам’яного мішка, мені привидівся сивушний запах з надр віщаючої горлянки.
— Тож хай здійсниться правосуддя! — виголосив тюремник значуще. Постояв хвильку, милуючись нашими задертими обличчями, а потім забрязкотів засувами, заскрипів лебідкою — і грюкнув над Судною камерою залізною кришкою. Наче супову каструлю накрив.
— Світле Небо, порятуй, захисти, — застогнав у темряві злодюжка. — Ой, не буду більше, ані пальчиком, ні грошика не візьму, лиш помилуй, ой…
Решта мовчали.
Мовчав одноокий розбійник, спійманий у лісі багацько місяців тому, котрий очікував Судної ночі мало не півроку. Мовчав старий, такий благопристойний на вигляд, що хоч цукром посипай, а звинувачуваний, між іншим, у зґвалтуванні й убивстві дівчиська-робітниці. Й єдина в камері жінка теж мовчала — я й не знав достеменно, за що спустили її до цієї ями.
— Урятуй, світле Небо… Я більше не буду… — пхинькав злодюжка.
Очі потроху звикали до темряви. Старий стукав, як дятел, намагаючись видобути іскру зі свого кресала. Розбійник сопів. Густе застояне повітря в камері, наче смола в цебрі, — завмерло нерухомо, ні подуву, ані слабенького протягу, подумалося, що скоро втоплюся в цих ароматах — вогкість, гниле шмаття, розбійник смердить, від дамочки тхне немитим тілом укупі з солодкими парфумами, та
Последние комментарии
7 минут 21 секунд назад
28 минут 6 секунд назад
3 часов 9 минут назад
10 часов 33 минут назад
16 часов 17 минут назад
17 часов 24 минут назад