Українська драматургія. Золота збірка [Михайло Петрович Старицький] (fb2) читать онлайн

Українська драматургія. Золота збірка

ДВА СТОЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМИ

Виникнення і становлення української класичної драматургії припадає на першу половину ХІХ ст., коли в передових українських колах почало розвиднюватись на розвиток рідної культури, зростання національної гідності, вивчення історії свого народу, його мови тощо. Тенденції такого поступу мали здебільшого фольклорний характер, дозволений імперським урядом для малоросійських аборигенів, хоча перші в Україні журнали на кшталт «Украинского вестника» і «Харьковского Демокрита» (почали видаватися 1816 р.), а також «Украинский журнал» (виходив від 1824 р.), крім історичних, географічних та етнографічних, містили також літературні матеріали. Так само в «Кратком очерке истории Харьковского университета» Дмитро Багалій, згадуючи науково-літературний рух в Харкові 1840-х рр., і вирізняючи з-поміж інших професорів Гулака-Артемовського, Метлинського, Срезневського, Квітку-Основ’яненка і Костомарова, а також видавців Н. Бецького та О. Корсуна, значить зокрема про останнього з них: «Корсун издал малорусский литературный сборник «Сніп», в котором, между прочим, помещена трагедия Костомарова «Переяславська ніч» и его же переводы из Байрона». Це було у Харкові 1841-го р. — від того часу темний період репресій та туподумства тривав аж до початку ХХ ст. майже сімдесят років.

Що ж до питомо української драми, то, власне, як твір для театру, вона з’явилася фактично лише в 90-х рр. XIX ст., починаючи з п’єс тодішніх корифеїв — М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), оскільки розмірене імперське життя цього періоду пред’явило свої вимоги і до таких суспільно значимих галузей мистецтва, як театр і драматургія. Тож у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах Російської імперії засновуються професійні театри, що, порівняно з існуючим до того часу вертепним театром та шкільною драмою, було рішучим кроком на шляху подальшого розвитку народного театру. Зрозуміло, що про національну українську виставу ще не йшлося, оскільки усе це було явищем загальноросійського сценічного мистецтва, в якому мішані російсько-українські та польсько-українські театральні трупи ставили переважно російські п’єси. Але важливо, що заснування таких театрів певною мірою сприяло створенню українського національного репертуару.

Отже, не все так просто було з розвитком саме українського професійного театру, а не самодіяльної забави на поталу розвеселеній слобідській публіці. Звісно, постави п’єс різних напрямів і стилів вимагали також різної манери гри, натомість у тогочасному «українському» театрі переважало «водевільне» й «фарсове» виконання етнографічного репертуару. Втім, саме завдяки йому закладалися підвалини для українського національного театру, до того ж втілені у творчості таких виконавців, як Соленик, Дрейсіг, Зелінський, Угаров, Зубович. «Для розвою справжньої, високої драми потрібні дуже вигідні, сприятливі умови, — наголошував у 1913 р. Микола Вороний, — насамперед треба, щоб народ мав міцне політичне становище, високу своєрідну культуру, вільну національну освіту, яка б могла розвивати найрізноманітніші ознаки народного життя, і, нарешті, повну можливість черпати поетичний матеріал з усіх своїх національних і історичних скарбів. Коли сих умов не буде, то драматична творчість не вийде за межі п’єс етнографічного характеру…» Чи існували такі умови в українському суспільстві? І яким взагалі було «українство» за описуваних часів? Чи виховували це чуття у тодішніх «українських» шляхетних родинах? Як взагалі відбувалась не примусова, немов у майбутніх 1920-х, а природна «українізація» у малоросійських родинах імперії? «Смуток молодої душі — се мов той цвіт лілії, / котру всі люблять, а ніхто в дійсності / до грудей не припне», — ці рядки О. Кобилянської, присвячені Христі Алчевській, можуть бути рефреном до тодішнього стану «внутрішнього» українства в душах принишклих малоросів.

Отже, сприятливих умов на розвиток національної естетики тодішня українська драматургія не мала, тому початок її професійного існування був позначений етнографізмом. Воно й не дивно, адже за згадуваних часів у Російській імперії годі було мріяти про будь-яке оприлюднення літературного твору того чи іншого жанру українською мовою, адже така була «об’єктивна даність», накинута владою. Так, наприклад, Валуєвський циркуляр 1863-го р. разом із «таємним актом» 1876 р., якими, по суті, заборонялося «все українське», діяли аж до початку XX ст. Самий лише часопис «Киевская старина» (1882–1906), що від 1902 р. виходив під редакцією В. Науменка як «Україна», залишався єдиним національним друкованим виданням, яке вміщувало на своїх шпальтах твори українського письменства рідною мовою. Проте навіть з оприлюдненням «царських вольностей» становище української культури не поліпшилося, оскільки вже 24 листопада 1906 р. виходять «Тимчасові правила про друк», якими було приборкано стихійну хвилю діяльності українських видань. Тому не вільно забувати, що відносно ліберальне ставлення царського уряду на початку ХХ ст. до соціально-економічних зрушень в імперії не мало ніякого відношення до України. Хоча й почала існувати державна Дума, а цензуру було загалом скасовано — щодо суспільно-політичного життя в Україні можна сказати, що жорстоке приборкання «всього українського» під цю пору навіть посилилось. Навіть радикали не йшли у своїх вимогах далі заснування української преси та українізації шкіл. Також серед ширшого загалу російської інтелігенції в Україні набувала сили політика додатків до платні за «обрусіння краю».

Але хіба лише в самій Україні бракувало «національної свідомості» у широких верствах населення? Попри офіційно-імперський, але виключно російський націоналізм, що межував із шовінізмом, посполите людство Російської імперії 1900-х рр. перебувало у зручних тенетах «національних» стереотипів колоніального зразка і вульгарно-етнічного наповнення. «Девяностые годы слагаются в моем представлении из картин разорванных, но внутренне связанных тихим убожеством и болезненной, обреченной провинциальностью умирающей жизни», — журився Осип Мандельштам. Тому не дивно, що боротьба індивіда із самим собою на тлі загальноімперського «все благоденствує» і водночас внутрішньо-суспільних катаклізмів відбувалась саме в драматургії. «Нова драма, — значив Микола Вороний, — малює боротьбу індивідуума з самим собою; се драма почувань, передчувань, докорів сумління, драма неспокою, вагання волі, ляку і жаху; се страшливий образ кривавого побоїща в душі людини». Втім, особливо «кривавими» ці душевні «побоїща» не були хоча б через брак національної свідомості в душах як авторів, так і виконавців тодішнього «українського» театру. Загалом його природі, естетиці, а також національним засадам рідко щастило на гідних інтерпретаторів в галузі відповідного репертуару. З часом малоросійські водевілі змінилися хіба що на історичні фарси й бурлескну інтерпретацію героїчної минувшини. При цьому будь-яка освічена людина в ХІХ ст. вважала за потрібне описати милі «етнографічному» серцю зойки наймитів на панщині, або співи приблудних кобзарів під парканом рідної садиби. Так уже повелося, що не самі лише дурні з поганими дорогами, по яких мчалася гоголівська птиця-трійка, звели до фольклорного блазнювання українську культуру. Горезвісне малоросійське дилетантство надійно всадовили її в міщанську кибитку Чичикова, пустивши світом з дурною славою жебрачки, оскільки українські етнографи-романтики не допускали у своїх ідеалістичних ілюзіях, щоби святий образ «кобзаря» здавався сліпим дідом у супроводі поводиря. І хапалися самостійно відроджувати фольклорну майстерність в одній окремо узятій утопічній Україні, чи пак Малоросії. Таким чином, лише чергові варяги у вигляді Ібсена, Метерлінка, Гауптмана, Стріндберга, Шоу, Чехова, які представляли нову європейську драму, вплинули на розвиток української драматургії вже за часів модерну, себто на межі ХІХ — ХХ ст., отримавши для себе додаткову модифікацію у вигляді творчості таких українських митців, як Леся Українка та В. Винниченко.

З одного боку, вважається, що перші паростки нового українського театру нерозривно пов’язані ще з творчістю І. Котляревського, який визначив характерні шляхи розвитку вітчизняної драматургії, коли рівно через двісті років після першої української вистави в Кам’янці Струмиловій (дві інтермедії до драми Якуба Гаватовича), в 1819 р. на сцені Полтавського театру з’явилася його «Наталка Полтавка». З іншого боку, попри успішне варіювання сюжетів свого великого попередника, такі менш уславлені автори, як В. Гоголь, Я. Кухаренко і особливо Т. Шевченко й Г. Квітка-Основ’яненко, які відображали реальне життя, з часом сприяли розширенню ідейно-тематичного діапазону всієї української культури. Хоч як не дивно, але саме прагнення пов’язати твір із конкретними, баченими автором фактами, наповнити його елементами побутової сатири сприяло активному втручанню мистецтва в життя, витворивши аутентичний стиль «української драматургії». Ним виявилась звичайнісінька трагікомедія, себто мілка «національна» філософія на глибоких «малоросійських» місцях. Утім, навіть усупереч улюбленим традиціям бурлеску з його поглядом на народну мову як на щось придатне тільки для низьких жанрів, у драматургії, починаючи з Котляревського, все частіше виявляється прагнення до більш широкого, філософського застосування української літературної мови. Звісно, спочатку це була таки глибша філософія, зокрема в соціально-психологічній драмі «Украдене щастя» (1894), сюжет якої І. Франко побудував на живих джерелах народної творчості — численні пісні про жіночу долю, що їх автор називав «жіночими невольничими псалмами», лягли в основу сюжету. Але по тому будь-яку «філософію» заступила ідеологія тієї чи іншої верстви, до якої належав автор певного твору. Так, вважається, що нову українську драму характеризує в першу чергу те, що вона звернулась до зображення життя, побуту, моралі, інтересів селянина — найбільш численної тоді верстви трудящих. Мовляв, на сцені з’являються картини реальної дійсності, образи живих людей; представники народу стають позитивними персонажами літератури. І жодної тобі філософії!

Але, спитаймося, чи була в Україні власна філософія театру? І розгублено розведемо руками: а таки не було! В українській традиції взагалі прийнято вишукувати історичні свідоцтва національних трагедій де завгодно, тільки не у себе за пазухою, себто в душі. Наприклад, мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ гуманітарної практики. Та й звідки цим основам узятися? В Україні ніколи не було власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в європейському сенсі слова, адже обговорення політичного питання завжди заборонялося владою. Натомість побутував специфічний дискурс — філософування, в основі якого — проблеми призначення України, майбутнє українського народу і т. ін. У суті речі, основна методологія малоросійського філософування зокрема в театрі — це самопізнання і самоаналіз, ґрунтовані на матеріалі всесвітньої історії. Саме ця методологія була виведена свого часу з філософії Г. Шелінґа і запроваджена в українських гуманітарних колах в якості універсального засобу пізнання світу.

Відтак, обміління філософсько-літературного дискурсу розпочалося набагато раніше. Слідом за епохою класицизму з її звинуваченнями панам-глитаям, модерна українська драма часів символізму кінця ХІХ ст., як і будь-яка велика «гуманітарна» форма, втрачає епічну точність. Головним завданням автора-риторика стає утворення певного словесного й образного марева. Новий світ сам повинен скластися у цьому первородному хаосі слів, ну й викристалізуватися з нього лише завдяки незначним посередницьким зусиллям згаданого автора. Альтернативою цьому хаосу, а також відчуттю вичерпаності психологічної сюжетної драми була модерністська вакханалія нових форм у театрі. У глядача залишалося враження риторичної музики, але загальноприйнятою така філософія «національного» театру, як заклик до дії, звичайно ж, не ставала. Натомість найпопулярнішим жанром, викликаним катастрофізмом мислення епохи модерну, стала трагікомедія, себто сміх крізь сльози — цей споконвічний прояв малоросійської вдачі й загалом культурної естетики, втілений, нарешті, у театрі. «Комедія ця дуже серйозна, — чи не даремно бідкався Карпенко-Карий щодо своєї п’єси «Хазяїн», — і я боюся, що буде скучна для публіки, котра від комедії жде тільки сміху». Мовляв, чи потрібна філософська трагедія свинопасам і гречкосіям, для яких жування і мовчанка за столом стають космосом, а не бенкетом риторичної уяви?

Таким чином, для класичної української драми важив виключно такий тип художнього мислення, як реалізм, що вирізняв людину насамперед як невід’ємного складника природного й соціального середовища, обмежуючи на різний штиб модерністські, чи пак «фрейдистські», підходи й засоби в зображенні її внутрішньо-психологічного світу. Мабуть, саме тому так довго й тавтологічно тривала драма української класичної драматургії.

Ігор Бондар-Терещенко

Iван Котляревський Наталка Полтавка

Действующие лица:

й.

— вдова старуха.

— дочь ее.

— любовник Наталки.

— дальний родственник Терпилихи.

— выборный села.

Действие I

Театр представляет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи.

Явление 1

( )

Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нуждi i горi i проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може () забув, що я живу i на свiтi. Ти був бiдним, любив мене — i за те потерпiв i мусив мене оставити; я тебе любила i тепер люблю. Ми тепер рiвня з тобою: i я стала така бiдна, як i ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очi мої на тебе iще раз i навiки закриються…

Явление 2

й. Благоденственного i мирного пребиванiя! (.)Удобная оказiя предстала здiлати о собi предложенiє на самотi.

() Здоровi були, добродiю, пане возний!

й. «Добродiю»! «Добродiю»! Я хотiв би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишепом’янутим iм’ярек.

а. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство i розум.

й. Не о сем, галочко, — теє-то як його — хлопочу я, но желаю iз медових уст твоїх слишати умилительноє названiє, сообразноє моєму чувствiю. Послушай:

Не в состоянiї поставить на вид тобi сили любвi моєй. Когда би я iмiл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов в Статутi iлi сколько зап’ятих в Магдебурзьком правi, то i сих не довлiло би навосхваленiє лiпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечностi.

а. Бог з вами, добродiю! Що ви говорите! Я рiчi вашей в толк собi не возьму.

й. Лукавиш — теє-то як його — моя галочко! i добре все розумiєш. Ну, коли так, я тобi коротенько скажу: я тебе люблю i женитись на тобi хочу.

а. Грiх вам над бiдною дiвкою глумитися; чи я вам рiвня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бiдна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не пiд пару.

й. Iзложенниї в отвiтних рiчах твоїх резони суть — теє-то як його — для любовi ничтожнi. Уязвленное частореченною любовiю серце, по всiм божеським i чоловiчеським законам, не взираєть нi на породу, нi на лiта, нi на состоянiє. Оная любов все — теє-то як його — ровняєть. Рци одно слово: «Люблю вас, пане возний!» — i аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вiрном i вiчном союзi з тобою.

а. У вас єсть пословиця: «Знайся кiнь з конем, а вiл з волом»; шукайте собi, добродiю, в городi панночки; чи там трохи єсть суддiвен, писарiвен i гарних попiвен? Любую вибирайте… Ось пiдiть лиш в недiлю або в празник по Полтавi, то побачите таких гарних, що i розказати не можна.

й. Бачив я многих — i лiпообразних, i багатих, но серце моє не iмiєть — теє-то як його — к ним поползновенiя. Ти одна заложила єму позов на вiчнiї роки, i душа моя єжечасно волаєть тебе i послi нишпорной даже години.

а. Воля ваша, добродiю, а ви так з-письменна говорите, що я того i не зрозумiю; та i не вiрю, щоб так швидко i дуже залюбитись можна.

й. Не вiриш? Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тiлько ви перейшли жити в нашеє село. Моїх дiл околичностi, возникающiї iз неудобних обстоятельств, удерживали содiлати признанiє пред тобою; тепер же, читая — теє-то як його — благость в очах твоїх, до формального опредiленiя о моєй участi, открой мнi, хотя в термiнi, партикулярно, резолюцiю: могу лi — теє-то як його — без отсрочок, волокити, проторов i убитков получити во вiчноє i потомственноє владiнiє тебе — движимоє i недвижимоє iмiнiє для душi моєй — з правом владiти тобою спокойно, безпрекословно i по своєй волi — теє-то як його — розпоряджать? Скажи, говори, отвiчай, отвiтствуй, могу лi бить — теє-то як його — мужем пристойним i угодним душi твоєй i тiлу?

()

()

Так, добродiю, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре iм’я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дiвки, коли об нiй люди зашепчуть…

Музыка начинает играть прелюдиум. Наталка задумывается, а возный рассуждает и смешные показывает мины на лице.

Явление 3

. И после , показавшись на сцену, поет.

По мере приближения выборного к оркестру, Наталка подходит к ведрам, берет их и уходит домой.

й. Чи се — теє-то як його — нова пiсня, пане виборний?

й. Та се, добродiю () не пiсня, а нiсенiтниця. Я спiваю iногдi, що в голову лiзе, — вибачайте, будьте ласкавi, я не добачив вас.

й. Нiчого, нiчого. Вiдкiль се так? Чи з гостей iдете — теє-то як його?..

й. Я iду iз дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засiдатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, — випили по однiй, по другiй, по третiй, холодцем та ковбасою закусили, та вишнiвки з кварту укутали, та й, як то кажуть, i пiдкрiпилися.

й. Не розказовав же пан Щипавка якої новини?

й. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тiлько засiдателям, но самому комiсаровi уже не те, як давно було… Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити.

й. Ох! правда, правда; даже i в повiтовом судi, i во всiх присутственних мiстах унинiє воспослiдовало; малiйшая проволочка iлi прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленiє; а взяточок, сирiч — винуждений подарочок, весьма-очень iскусно у iстця iлi отвiтчика треба виканючити. Та що i говорить! Тепер i при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на свiтi.

й. Зате нам, простому народовi, добре, коли старшина, богобоязлива i справедлива, не допуска письменним п’явкам кров iз нас смоктати… Та куди ви, добродiю, налагодились?

й. Я намiревал — теє-то як його — посiтити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку () остановився побалакати з нею.

() Наталку? А де ж ()вона?

й. Може, пiшла додому.

й. Золото — не дiвка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Кромi того, що красива, розумна, моторна i до всякого дiла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матiр свою; шанує всiх старших себе; яка трудяща, яка рукодiльниця; себе i матiр свою на свiтi держить.

й. Нiчого сказати — теє-то як його — хороша, хороша i уже в такiм возрастi…

й. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та iще i бiдна. Нiхто i не квапиться.

й. Однако ж я чув, що Наталцi траплялись женихи, i весьма пристойнiї, наприклад, тахтауловський дячок, чоловiк знаменитий басом своїм, iзучен ярмолоя i дуже знаєть печерсько-лаврський напiв; другий волосний — теє-то як його — писар iз Восьмачок, молодець не убогий i продолжающий службу свою безпорочно скоро год; третiй — пiдканцелярист iз суда по iменi Скоробреха i многiї другiї, но Наталка…

й. Що? Одказала? Добре зробила. Тахтауловський дяк п’є горiлки багато i уже спада з голосу; волосний писар i пiдканцелярист Скоробреха, як кажуть, жевжики обидва i голi, вашецi проше, як хлистики, а Наталцi треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умiв хлiб робити i щоб жiнку свою з матiр’ю годовав i зодiгав.

й. Для чего же неписьменного? Наука — теє-то як його — в лiс не йде; письменство не єсть преткновенiє iлi помiха ко вступленiю в законний брак. Я скажу за себе: правда, я — теє-то як його — письменний, но по благостi всевишнього єсмь чоловiк, а по милостi дворян — возний, i живу хоть не так, як люди, а хоть побiля людей; копiйка волочиться i про чорний день iмiється. Признаюсь тобi, як приятелю, буде чим i жiнку — теє-то як його — i другого кого годовати i зодiгати.

й. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хiба в ченцi постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очi не нависла? Хiба хочете, щоб вам на весiллi сю пiсню спiвали? Ось слухайте.

()

й. Коли другiї облизня поймають, то i ми остерегаємся. Наталка многим женихам пiднесла печеного кабака; глядя на сiє, i я собi на умi.

й. А вам що до Наталки? Будто всi дiвки на неї похожi? Не тiлько свiта, що в вiкнi; сього дива повно на свiтi! Та до такого пана, як ви, у iншої аж жижка задрижить!

() Признáюсь йому в моєй любвi к Наталцi. Послухай, пане виборний! Нiгде — теє-то як його — правди дiвати, я люблю Наталку всею душею, всею мислiю i всiм серцем моїм, не могу без неї жити, так її образ — теє-то як його — за мною i слiдить. Як ти думаєш? Як совiтуєш в таковом моєм припадцi?

й. А що тут довго думати? Старостiв посилати за рушниками, та й кiнець. Стара Терпилиха не зсунулась iще з глузду, щоб вам одказати.

й. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже їй говорив, як то кажуть, надогад бурякiв — теє-то як його — так де! Нi приступу!

й. Що ж вона говорить, чим одговорюється i що каже?

й. Она iзлагаєть нерезоннiї — теє-то як його — причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном; себе бiдною, а мене багатим; себе простою — теє-то як його — а мене возним; i рiшительний приговор учинила — що я їй, а она мнi не рiвня — теє-то як його.

й. А ви ж їй що?

й. Я їй пояснил, що любов все равняєть.

й. А вона ж вам що?

й. Що для мене благопристойнiє панночка, нiж простая селянка.

й. А ви ж їй що?

й. Що она — теє-то як його — одна моя госпожа.

й. А вона ж вам що?

й. Що она не вiрить, щоб так дуже — теє-то як його — можна полюбити.

й. А ви ж їй що?

й. Що я її давно люблю.

й. А вона ж вам що?

й. Щоб я одв’язався од неї.

й. А ви ж їй що?

() Що? Нiчого!.. Тебе чорт принiс — теє-то як його — Наталка утекла, а я з тобою остався.

й. Ой ви, письменнi! Вгору деретеся, а пiд носом нiчого не бачите: Наталка обманьовала вас, коли говорила, що ви їй не рiвня. У неї не те на серцi…

й. Не те? А що ж би такеє?

й. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтавi i покiйний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець вирiс славний, гарний, добрий, проворний i роботящий; вiн од Наталки старший був годiв три або чотири; з нею вигодовавсь i зрiс вкупi. Терпило i Терпилиха любили годованця свого, як рiдного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат з сестрою. Но Терпило, понадiявшись на своє багатство, зачав знакомитись не з рiвнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями i цехмистрами — пив, гуляв i шахровав грошi; покинув свiй промисел i мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра i вигнав його iз свого дому; послi, як не стало i послiднього сього робiтника, Терпило зовсiм iзвiвся; в бiдностi умер i без куска хлiба оставив жiнку i дочку.

й. Яким же побитом — теє-то як його — Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селi?

й. У Терпила в городi на Мазурiвцi був двiр — гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом i садком. Терпилиха по смертi свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собi хатку i тепер живе, як ви знаєте.

й. А вишереченний Петро де — теє-то як його — обрiтається?

й. Бог же його зна. Як пiшов з двора, то мов в воду упав, i чутки нема. Наталка без душi його любить, через його всiм женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує.

й. Наталка неблагорозумна: любить такого чоловiка, которго — теє-то як його — можеть бить, i кiстки погнили. Лучче синиця в жменi, як журавель в небi.

й. Або, як той грек мовляв: «Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник»… А я все-таки думаю, коли б чоловiк добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться.

й. Сердечний приятелю! Вiзьмися у Наталки i матерi хожденiє iмiти по моєму сердечному дiлу. Єжелi виiграєш — теє-то як його — любов ко мнi Наталки i убiдиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанiї, то не пожалiю — теє-то як його — нiчого для тебе. Вiр — без данi, без пошлини, кому хочеш, позов заложу i контроверсiї сочиню, — божусь в том — єже-єй! єй!

() Що ж? Спрос не бiда. Тут зла нiякого нема. Тiлько Наталка не промах!.. О, розумна i догадлива дiвка!

й. Осмiлься! Ти умiєш увернутись — теє-то як його — хитро, мудро, недорогим коштом; коли ж що, то можна i брехнути для обману, приязнi ради.

й. Для обману? Спасибi за се! Брехать i обманьовать других — од Бога грiх, а од людей сором.

й. О, простота, простота! Хто тепер — теє-то як його — не брешеть i хто не обманиваєть? Повiр мнi: ежелi б здесь собралося много народу i зненацька ангел з неба з огненною рiзкою злетiв i воскликнул: «Брехуни i обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!..» — єй-єй, всi присiли би к землi совiстi ради. Блаженна лож, когда биваєть в пользу ближнiх, а то бiда — теє-то як його — що часто лжем iлi ради своєй вигоди, iлi на упад других.

й. Воно так, конечне, всi люди грiшнi, однако ж…

й. Що «однако ж»? Всi грiшнi, та iще i як!.. I один другого так обманюють, як того треба, i як не верти, а виходить — кругова порука. Слухай. ()

й. Воно так! Тiлько великим грiшникам часто i даром проходить, а маленьким грiшникам такого задають бешкету, що i старикам невпам’ятку. Добре, пане возний, я вас поважаю i зараз iду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого веде, — може, воно i добре буде, коли ваша доля щаслива.

()

Сцена переменяется й представляет внутреннось хаты Терпилихи.

Явление 4

прядет, шьет.

а. Ти оп’ять чогось сумуєш, Наталко! Оп’ять щось тобi на думку спало?..

а. Менi з думки не йде наше безталання.

а. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свiй на Мазурiвцi, покинули Полтаву i перейшли сюди жити; покойний твiй батько довiв нас до сього.

а. I, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старостi, а умерти бiдним; вiн не виноват.

а. Лучче б була я умерла: не терпiла б такої бiди, а бiльше через твою непокорность.

() Через мою непокорность ви бiду терпите? Мамо!

а. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе — розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду?

а. В надежду на Бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать — хорошi люди!

а. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко — чому не люди? Кого ж ти думаєш — може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, — мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею.

а. Хотя б i протопопшею, то Бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi — нехай вони собi тямляться!

а. Знаю, чом тобi всi не люб’язнi; Петро нав’яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя.

а. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам’ятує об нас, та боїться вернуться.

а. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде.

( )

()

О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй()

() Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає — може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає.

а. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує, що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi — о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.

а. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.

Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори твої положать мене в домовину. ()

а. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра i не буду нiколи плакати.

а. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi! Прошу тебе: викинь Петра з голови — i ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас?

()

Явление 5

() Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матерi треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… ( .)

Явление 6

, и .

й. Помагай-бi, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш?

а. Ат, живемо i маємося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне.

а. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть.

й. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то i мáла, хто вас обороняв би.

а. Я сього тiлько i хочу, так що ж…

й. А що такеє? Може, женихiв нема, абощо? А може, Наталка?..

а. То бо то i горе! Скiлько не траплялись i хорошi людцi, так: «Не хочу та й не хочу!»

й. Дивно менi та чудно, що Наталка так говорить; я нiколи б од її розуму сього не ждав.

а. Так то вам здається, а нiхто не вiда, хто як обiда.

а. От так все вона — приговорками та одговорками i вивертається; а до того iще як придасть охання та сльоз, то я i руки опущу.

й. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дiвка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не iз города ти таку примху принесла з собою? О! там панночки дуже чваняться собою i вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, iнший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли i воєнний, то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послi i на їх нiхто не гляне.

а. Не рiвняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую i не перебираюженихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Чи уже ж ви хочете спхнути мене iз мосту та в воду?

й. Правда, замуж вийти — не дощову годину пересидiти; але менi здається, якби чоловiк надежний трапився, то б не треба нi для себе, нi для матерi йому одказовать; ви люди не багатi.

а. Не багатi! Та така бiднiсть, таке убожество, що я не знаю, як дальше i на свiтi жити!

а. Мамо! Бог нас не оставить: єсть i бiднiйшi од нас, а живуть же.

а. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх!

а. Хто живе чесно i годується трудами своїми, тому i кусок черствого хлiба смачнiший од м’ягкой булки, неправдою нажитої.

а. Говори, говори! А на старостi гiрко терпiти нужду i во всiм недостаток. () Хоть i не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина; вона обiщала для мого покою за першого жениха, аби б добрий, вийти замуж.

й. Об розумi i добрiм серцi Наталки нiчого i говорити; всi матерi примiром ставлять її своїм дочкам. Тiлько нiгде правди дiвати, трудненько тепер убогiй дiвцi замуж вийти; без приданого, хоть будь вона мудрiйша од царя Соломона, а краща од прекрасного Iосифа, то може умерти сiдою панною.

а. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалiй послi на себе, а не на другого кого.

() Я i так терплю горе!

й. Та можна вашому горю i пособити; ()у мене єсть на примiтi чолов’яга i поважний, i багатий, i Наталку дуже собi уподобав.

() От i бiда менi!

а. Жартуєте, пане виборний!

й. Без жартiв, знаю гарного жениха для Наталки. А коли правду сказати, то я i прийшов за його поговорити з вами, панi Терпилихо.

() А хто такий той жених?

й. Наш возний, Тетерваковський. Ви його знаєте… Чим же не чоловiк?

а. Возний? Чи вiн же менi рiвня? Ви глумитеся надо мною, пане виборний!

а. Я так привикла к своєму безталанню, що боюся i вiрити, щоб була сьому правда.

й. З якого ж побиту менi вас обманьовати? Возний Наталку полюбив i хоче на нiй женитись; що ж тут за диво? Ну, скажiте ж хутенько, як ви думаєте?

а. Я душею рада такому затевi.

й. А ти, Наталко?

а. Бога бiйтесь, пане виборний! Менi страшно i подумати, щоб такий пан — письменний, розумний i поважний — хотiв на менi женитись. Скажiте менi перше, для чого люди женяться?

й. Для чого? Для того… а ти буцiм не знаєш?

а. Менi здається, для того, щоб завести хазяйство i сiмейство; жити люб’язно i дружно; бути вiрними до смертi i помагати одно другому. А пан, которий жениться на простiй дiвцi, чи буде її вiрно любити? Чи буде їй щирим другом до смертi? Йому в головi i буде все роїтися, що вiн її виручив iз бiдностi, вивiв в люди i що вона йому не рiвня; буде на неї дивитися з презирством i обходитися з неповагою, i у пана така жiнка буде гiрше наймички… буде крепачкою.

а. От так вона всякий раз i занесе, та й справляйся з нею. Коли на те пiшло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкóва.

й. Петро? Де ж вiн? А скiлько рокiв, як вiн пропада?

а. Уже рокiв трохи не з чотири.

й. I Наталка так обезглуздiла, що любить за пропастившогося Петра? I Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рiдну свою при старостi, в убожествi, всякий час з заплаканими очима i туж-туж умираючу од голодної смертi, — не зжалиться над матiр’ю? А ради кого? Ради пройдисвiта, ланця, що, може, де в острозi сидить, може, умер або в москалi завербовався!..

В продолжение сего монолога мать и дочь плачут.

а. Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця, покорность твоя жизнi i здоров’я менi придаєть. За твою повагу i любов до мене Бог тебе не оставить, моє дитятко!

а. Мамо, мамо! Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, i коли менi Бог поможеть осушити твої сльози, то я найщасливiша буду на свiтi, тiлько…

й. А все-таки «тiлько»! Вже куда не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю, — мовчи та диш!

а. Так, дочко моя! Коли тобi що i наверзеться на ум, то подумай, для кого i для чого виходиш за возного замуж.

а. Так я сказала уже, що все для тебе зроблю, тiлько щоб не спiшили з весiллям.

й. А нащо ж i одкладовать в довгий ящик; адже ми не суддi.

а. Да треба ж таки прибраться к весiллю: хоть рушники i єсть готовi, так iще дечого треба.

й. Аби рушники були, а за прибори на весiлля не турбуйтеся: наш возний — чоловiк, не взяв його кат — на свiй кошт таке бундючне весiлля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сьогодня зробимо сватання, i ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собi з паном женихом i за весiлля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости прийдуть! Пам’ятуй, що ти обiщала матерi. Прощайте, прощайте!

а. Прощайте, пане виборний. Спасеть вас Бог за вашу приязнь.

Явление 7

() Не минула мене лиха година; возний гiрше реп’яха причепився. А здається, що Макогоненко до всей бiди привiдця. Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi шукати? Кого просити? Горе менi! Добрi люди, помогiте менi, пожалiйте мене! А я од всього серця жалiю об дiвках, якi в такiй бiдi, як я тепер. (.)Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра iз мого серця i наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навiки… ( .)

Действие II

Театр представляет прежнюю улицу.

Явление 1

()Один собi живу на свiтi, як билинка на полi; сирота — без роду, без племенi, без талану i без приюту. Що робить — i сам не знаю. Був у городi, шукав мiста, но скрiзь опiзнився. () Одважусь в пекло на три днi! Пiду на Тамань, пристану до чорноморцiв. Хоть iз мене i непоказний козак буде, та єсть же i негiднiйшi од мене. Люблю я козакiв за їх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. Заспiваю лиш пiсню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.

Так i я з чорноморцями буду тетерю їсти, горiлку пити, люльку курити i черкес бити. Тiлько там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, iз розумом не треба висоватись; та се невелика штука. I дурнем не трудно прикинутись.

Явление 2

а.

( )

() Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий.

()Яке се село? Воно менi не в примiту.

( ) Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешнiй.

о. Нi, пане брате.

а. Вiдкiль же ти?

о. Я?.. (.)Не знаю, як би тобi i сказати — вiдкiль хочеш…

а. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився?

о. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю.

а. Та що ж ти за чоловiк?

о. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер iду в Полтаву.

а. Може, у тебе родичi єсть в Полтавi або знакомi?

о. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або родичi у сироти?

а. Так ти, бачу, такий, як i я — безприютний.

о. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут.

а. О братику () Знаю я добре, як тяжко бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити.

о. Правда твоя, брате; но я, благодаренiє Богу, до сього часу прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рiдного брата. Будь моїм приятелем…

Явление 3

Те же и выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковым платком.

— в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье.

выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною.

и стоят в стороне поотдаль, а выборный громко говорит в дверь Терпилихи.

й. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло єсть.

()Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.

й. Та надворi швидше провiтриться.

а. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить.

й. За всi голови! (.)Не стидно, хоть на сватаннi i через край смикнув окаянної варенухи. (.)Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города?

й. Не обрiтається лi в городi новинок каких курйозних?

й. Адже ти був на базарi — що там чути?

а. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пiшки, що аж дивитись мило.

й. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество говорить, чи мило, чи нi?

й. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви думаєте, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись.

й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж i строїть.

а. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б од вiтру самi попадали i подавили б своїх хазяїнiв. Коли прислухатись, хто бiльше гримає на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави!

й. По крайнiй мiрi — теє-то як його — чи не чути чого об обидах, спорах i грабежах i — теє-то як його — о жалобах i позвах?

й. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки продавав… (.)Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — вiн заручився.

а. Поздоровляю вас, добродiю… А з ким же Бог привiв?

й. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць дiвицею.

й. Не скажемо, нехай кортить! (.)А се що за парубок?

а. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток.

й. Хiба-развi — теє-то як його — iз Коломака через наше село дорога в город?

о. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.

Выборный и возный уходят.

Явление 4

а.

о. Се старший в вашiм селi?

а. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний — так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить!

о. А то, другий?

а. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда — хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотається; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

о. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?

а. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неї багато женихiв залицялись.

() На Наталцi!.. (.)Но Наталка не одна на свiтi. (.)Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?

а. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий їх родич i знаю їх бiдне поживання.

о. Де ж вони перше жили?

а. В Полтавi.

()В Полтавi!..

а. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

о. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр’ю тут живуть i як вони прозиваються?

а. Як тут вони живуть… ( .)Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька.

() Так вiн умер!

а. Що з тобою робиться?

о. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?

а. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка.

Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно.

( - ) Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:

А що, може, не одгадав? ()

о. Так, угадав!.. Я — той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер…

а. Що ж тепер? Iще ми нiчого не знаємо, може, i не її засватали.

о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти їх родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.

а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?

о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо їй вспоминати об тiм, якого так легко забула!

а. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю її, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. ( .)

Явление 5

()Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим пóтом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (.)

Во время пения выходит на сцену, слушает и по окончании подходит к Петру и говорит.

Явление 6

и.

й. Ти, небоже, i спiвака добрий.

о. Не так, щоб дуже — от аби-то.

й. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк?

о. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву.

й. Де ж ти бував, що ти видав i що чував?

о. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнiї, заходив i в Харков.

й. I в Харковi був? Лепський то десь город?

о. Гарний город; там всього доброго єсть, я i в театрi був.

й. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко?

о. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистроєний великий будинок. Туда ввечерi з’їжджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю.

й. На комедiю () Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона?

о. I не раз бачив. Се таке диво — як побачиш раз, то i вдруге схочеться.

Явление 7

Те же и.

й. Що ти тут, старосто мiй, — теє-то як його — розглагольствуєш з пришельцем?

й. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили.

й. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (.)Продолжай, вашець…

о. На комедiї однi виходять — поговорять, поговорять та й пiдуть; другi вийдуть — те ж роблять; деколи пiд музику спiвають, смiються, плачуть, лаються, б’ються, стрiляються, колються i умирають.

й. Так таке то комедiя? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смертi; нехай їй всячина!..

й. Они не убиваються i не умирають — теє-то як його — настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити!

й. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство?

й. Не лицемiрство, а лицедiйство.

й. Ну, ну! Лицедiйство…

о. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся, був Климовський, Прудиус i Грицько.

й. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили.

о. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому i дуже поперевертав слова.

й. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив i наколотив гороху з капустою.

о. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний козак: служив в полку пана Кочубея на баталiї з шведами пiд нашою Полтавою.

й. В полку пана Кочубея? Но в славнiї полтавськiї времена — теє-то як його — Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.

й. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта, шануючи Бога i вас.

й. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сiє малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту.

о. Там i Iскру почитують.

й. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i пострадал вмiстi з Кочубеєм, мало не за год до Полтавськой баталiї; то думать треба, що i полк не єму принадлежал во врем’я сраженiя при Полтавi.

о. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нiбито царську казну затаїли.

й. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм’ї не без виродка — теє-то як його. Хiба єсть яка земля, праведними Iовами населена? Два плута в селi i селу безчестя не роблять, а не тiлько цiлому краєвi.

й. От то тiлько нечепурно, що москаль взявся по-нашому i про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обичаїв i повiр’я нашого. Коли не пiп…

() Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущої моєї тещi.(.)

Явление 8

()Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для которої одважовав жизнь свою на всi бiди, для которої стогнав пiд тяжкою роботою, для которої скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку своєю вiчно! I коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тогдi достається другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (.)

Явление 9

а.

о. А що, Миколо! яка чутка?

а. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з виборним. Та тобi б треба притаїтись де-небудь. Наталка обiщала на час сюда вийти.

о. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?

а. Я кликну тебе, коли треба буде.

Петро прячется.

Явление 10

а.

() Що ти хотiв сказати менi Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються.

а. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за возного?

() Посватана… Що ж робить, не можна бiльше сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала її своїм одказом.

а. Ну, що ж? Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже?

()Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалiв би i мене, i його.

а. Петра? (.)

() Що ти менi згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бiдна! (.)Бачиш Ворскло?.. Або там, або нi за ким.

( ) Бачиш ту сторону? Отже, i в Ворсклi не будеш, i журитись перестанеш.

а. Ти, менi здається, побувавши довго в городi, ошалiв i совсiм не тим став, що був.

а. Коли хочеш, то я так зроблю, що i ти не та будеш, що тепер.

а. Ти чорт знаєть що верзеш, пiду лучче додому. (.)

() Пожди, одно слово вислухай, та й одв’яжись од мене.

а. Говори ж — що такеє?

а. Хочеш бачити Петра?

а. Що ти? Перехрестись! Де б то вiн взявся?

а. Вiн тут, та боїться показатись тобi, потому що ти посватана за возного.

а. Чого ж йому боятись? Нам не грiх побачитись, я iще не вiнчана… Та ти обманюєш!..

а. Не обманюю — приглядайся! Петре, явись!

Наталка при появлении Петра вскрикивает: «Петро!» Петро вскрикивает: «Наталка!», оба стремятся друг к другу, обнимаются.

Немая сцена.

()

о. Наталко! В який час тебе я встрiчаю!.. I для того тiлько побачились, щоб навiки розлучитись.

а. О Петре! Скiлько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе i затим не питаюся, чи iще ти любиш мене, а за себе — божусь…

() Об любовi поговорите другим разом, лiпшим часом; а тепер поговорiте, як з возним розв’язаться.

а. Не довго з ним розв’язаться: не хочу, не пiду, та й кiнцi в воду!

о. Чи добре так буде? Твоя мати…

() Мати моя хотiла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися.

о. Возний — пан, чиновний i багатий, а я не маю нiчого. Вам з матiр’ю треба подпори i защити, а я через себе ворогiв вам прибавлю, а не помощ подам.

а. Петре! Не так ти думав, як одходив!

о. Я одинаковий, як тогдi був, так i тепер, i скажу тобi, що i мати твоя не согласиться промiняти багатого зятя на бiдного.

а. Трохи Петро неправду говорить.

а. Одгадую своє нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi!

а. Так, Наталко! Молись Богу i надiйся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як i щастя на вашiй сторонi буде.

а. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi за ким не буду. У мене рiдна мати — не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.

о. Дай Боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.

а. Петре! Любиш ти мене?

о. Ти все-таки не довiряєш? Люблю тебе бiльше, як самого себе.

а. Дай же менi свою руку! (.)Будь же бодрим i менi вiрним, а я навiк твоя.

а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержує. (.)За се заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно i без тебе славне. (.)

о. Отже iдуть…

а. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступає хмара, i буде великий грiм.

Явление 11

Те же, , а.

й. Що ви тут так довго роздабарюєте?

й. О чем ви — теє-то як його — бесiдуєте?

() Ох, менi лихо!

а. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.

а. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара!

о. Нi, се не мара, а се я — Петро, i тiлом, i душею.

()Що се за Петро?

й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвiт, ланець.

() Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то як його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишнiй.

а. Почому ж вiн лишнiй?

а. I вiдомо — лишнiй, коли не в час пришов хати холодити.

о. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з Богом те, що начали.

а. Не так-то легко можна окончити те, що вони начали.

й. А по какой би то такой резонной причинi?

а. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю.

й. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч — теє-то як його — ти одружилася зо мною.

а. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нiчого не значать.

() Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая хустка суть доказательства добровольного i непринужденного єя согласiя бить моєю сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите пеню i посидите на вежi.

й. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в колоду.

() Батечки мої, умилосердiтесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжiте i до вiнця ведiте.

а. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним нiколи не буду.

а. Що то тепер скажуть?

й. От вам i Полтавка! Люблю за обичай!

а. Вислухайте мене, мої рiднiї! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою i смiлою; а як прийшов сей () шибеник, пройдисвiт, то i Наталка обезумiла i зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите вiдсiль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона i мене послухала.

и () Вон, розбишако, iз нашого села зараз… I щоб твiй i дух не пах! А коли волею не пiдеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять.

а. Зслизни, маро!

о. Утихомиртесь на час i вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те i Богу, i людям iзвiсно; но щоб я Наталку одговорьовав iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв несогласiє в сiм’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долi, послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! ( . .)

() Добрий Петро! Серце моє против волi за його вступається!

Наталка плачет, возный рассуждает.

й. Що не говори, а менi жаль його.

а. На чiм то все се окошиться?

() Ти, вашець, — теє-то як його — куда тепер помандруєш?

о. Я iшов в Полтаву, но тепер пiду так, щоб нiколи сюда не вертатись… Iще пару слов скажу Наталцi. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву i для тебе в дальнiх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли i згодовалися вкупi у твоєї матерi, нiхто не воспретить менi почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — все твоє: на, возьми! (- .)Щоб пан возний нiколи не попрекнув тебе, що взяв бiдну i на тебе iздержався. Прощай! Шануй матiр нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.

а. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грiшми можна од його одкупитися: воно тут! (.)Не треба менi грошей твоїх. Вони менi не поможуть. Но бiдою нашою не потiшаться вороги нашi… I моїй жизнi конець недалеко… (.)

( )Петре!

() Мамо! Кого ми теряємо!

() А тобi як вiн здається?

й. Такого чоловiка, як Петро, я зроду не бачив!

() Размишлял я предовольно, i нашел, что великодушной поступок всякiї страстi в нас пересиливаєть. Я — возний i признаюсь, что от рожденiя моєго расположен к добрим дiлам; но, за недосужностiю по должностi i за другими клопотами, доселi нi одного не здiлал. Поступок Петра, толiко усердний i без примiсу ухищренiя, подвигаєть мене на нижеслiдующеє…(.)Ветхая деньми! благословиши лi на благоє дiло?

а. Воля ваша, добродiю! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.

й. Добрий Петре i бойкая Наталко! Приступiте до мене! ( .)Благослови дiтей своїх щастям i здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки i уступаю Петру во вiчноє i потомственноє владiнiє з тим, щоб зробив її благополучною. (.)Поєлiку же я — возний, то по привiлегiї, Статутом мнi наданой, заповiдаю всiм: «Где два б’ються — третiй не мiшайсь!» i твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.

и ( ) Матинаша рiдная, благослови нас!

а. Бог з’єднаєть вас чудом, нехай вас i благословить своєю благостiю…

а. От таковi-то нашi полтавцi! Коли дiло пiде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.

й. Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернiї.

о. Наталко! Тепер ми нiколи не розлучимося. Бог нам помiг перенести бiди i напастi, вiн поможе нам вiрною любовiю i порядочною жизнiю буть примiром для других i заслужить прозвище добрих полтавцiв. Заспiвай же, коли не забула, свою пiсню, що я найбiльше люблю.

а. Коли кого любиш, того нiчого не забудеш.

Григорій КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО Сватання на Гончарівці

Действующие лица:

— обыватель из-за Лопани.

— жена его.

— дочь их.

— помещичий крестьянин.

— обыватель из-за Харькова.

— сын его.

— отставной солдат.

— обыватель из Заиковки.

и, ы.

Действие в городе, на Гончаровке.

Действие первое

Улица на Гончаровке. Вдали видна Холодная гора.

Явление первое

( )

()

( ) А куди-то вже потяг, йолопе? Чи то вп’ять на вольну? Вернися лишень сюди!

( ) От чортова доглядачка! Таки i вздрiла! ( .)Чого там вертатися? Нiколи!

а. Яке там нiколи припало? Вернися, бузовiре! ( .)Вернись, кажу тобi, вернись! Чи хоч, щоб за патли вп’ять притягла? (- .)Вернись, вернись, вернись!

() Т’адже i вернувсь! Ну, чого там так пильно припало?

а. А кажи, куди було помандрував?

( ) Та де тобi помандрував? Тiльки хотiв було йти до шевця, щоб чобiт залатав.

а. Яке тепер латання? Недiленька свята; забув єси, католиче? Чи з глузду спився? Ще добрi люди i з церков не повиходили, а ти вже i на вольну швандяв! Знаю я тебе! оце було б так, як позавчора: п’ятiнка свята, люди нi рiсочки у рот не беруть, а вiн на вольнiй, та так впився, що не змiг i додому дiйти. Ввалився у провалля оттам на Холоднiй горi та й спав цiлу нiч. Ще то навдивовижу, як тебе москалi не обiдрали? Чи то ж не стид та й не сором? Гай, гай! Побила мене лиха година та нещаслива! Занапастила я свою головоньку з таким п’яницею! Тiльки б йому по вольним i шлятись!..

п. Оттак пак! А чому вольну зробили далеко? Постановили б її ось тут, на нашiй вулицi, так би я випив та й додому потрапив би, а то бiда! Iдеш, iдеш, поки до тiєї вольної дiйдеш!

а. А, дурний та божевiльний! А про те не кажуть, що нащо б то пити? Ось коли б кабатчики та вiдмежували б геть по Залютин, то-то б я спасибi сказала!

п. Холодком i туди недалеко. Аби б туди дiйти, а то й байдуже!

а. Бач, п’яницi море по колiно! Вiн знай своє товче! Я тобi кажу, нащо ти п’єш? Чи мало ти худоби пропив? Був хазяїн як хазяїн; були волики, була й коровка. Була й одежа, неначе у якого мiщанина; усе позбував, усе попропивав, звiвся нiнащо. Одним одна свитина, а пояса i шапки катма!

п. Брешеш-бо, не усе попропивав: шапка i тепер цiлiсiнька у тебе у скринi, а пояс застановив.

а. А бодай тебе заставляла трясця та болячка! Нащо ти заставляв?

п. Оттак пак! Чи я ж винен, коли шинкар у борг не дає?

а. Та нащо ти п’єш?

п. Але, нащо! Шинкар дуже до мене добрий, хоч опiвночi прийду, то й вiдчиня; та таки i горiлка не розведена. Вже пак до кабатчикiв не пiду. Та нащо i горiлку вигадали, коли її не пити? Якби її не було на свiтi, то я б i не пив. Тогдi б послухав тебе.

а. Ох, моя головонька бiдна! Що менi з п’яницею робити? Усе одно товче: усе пить та пить. А за що вже й пити? Коли б не своїми бубликами торгувала, то досi усi б з голоду попухли! Який мене гаспид понiс за сього п’яницю? — Була козир-дiвка: чи на вулицi, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядцi, — усiм була голова; на жарти, на скоки, — усiм була приводниця! А й казала покiйнiй матерi: «Не вiддавай мене, мамо, за мужика, за хлiбороба, я собi дiвка не проста: мiй дiдусь та був на Iванiвцi попом; та його мати — що вона протiв мене? Вона сластьоним торгувала, а я собi бублейниця, та ще й перва по базарю. Старша сестра за школяром, може, й за мене лучиться панич з правленiя». Так-таки iди та iди! От же i пiшла; от i живу! Люди у щастi та у багацтвi i не чують, як живуть; а я занапастила себе. Де мої молодiї лiта? Де моя дiвичая краса? Усе заїв оцей п’яниця, шибеник, харцизяка, воло… ( .)А куди-то, куди? Тривай лишень! (-.)Ось так же, коли честю не слухав.

ДУЭТ

а. Сиди, сиди собi там, мандрований цуцику! Та й гляди: ось тiльки хоч ногою вийдеш, то не побоюся грiха, битиму, кажу тобi, що битиму. Коли б менi знати, як то у панiв бува? Адже розказувала клюшниця отого пана, що у великих хоромах з зеленим верхом живе, так, каже, панi так над паном вередує, що i крий Боже! I чого б то нi забажала, — чи мочених кисличок, чи нiмецьких медяничкiв, чи якої хустки або одежi, то усе i є: хоч опiвночi забажа чого, то усе їй i поставля, i без її волi з хати не iде. Через що-небудь же вона так їм овладала? Вже ж не приходиться жiнцi мужика бити; хiба у панiв така мода? А дуже б добре було, якби ми по-панськи вередували над мужиками!

Явление второе

Те же и а.

а. Дай Боже день добрий! З недiлею будьте здоровi.

а. Спасибi, будьте i ви здоровi. Як ся маєте?

а. Та до якого часу, ще б то i не теє.

а. А вашi за-харкiвцi, чи усi живi?

а. Та вже нашим за-харкiвцям така прийшла бiда, що й сказати не можна.

а. А що там за бiда?

а. Там таких салдатiв найшло, що й сказати не можна! Таки що вулиця, то й салдат на кватерi. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро їх, кажуть, прийшло. Така бiда! — А старий ваш дома?

а. Та через силу дома. Оце тiльки спинила мандрувати.

а. А куди ж то?

а. Та ви знаєте його натуру? Йому нi празника, нi недiленьки; усе б йому шваньдять по шинкам.

а. Ось, знаєте, що я вам посовiтую: така була в мене перша жiнка, п’яниця непросипенна. От же я її i повiз до знахура; вiн i дав їй якоїсь води, та й побожився, що вже, каже, не буде бiльш пити. Що ж? мабуть би, i перестала, та не до горiлки їй було; пробi кричала, що у животi пече, та до вечора і вмерла. Ось повезiте лишень i ви по знахурам, то й вам таке щастя буде.

а. Та я ж возила, i де то вже не була! Була i у Тишках, була i у Деркачах, об правiй середi аж у Водолагу їздила; так що ж? Усi ув один голос кажуть: «Починено та й починено». Та, спасибi, вже у Островерхiвцi ворожка, так та заочi вiдгадала; каже, що любощiв давано, та, не вмiючи, переборщили. А хто ж то й дав, так навдивовижу! Каже, дала йому чорнява молодиця, а в неї хата з немазаним верхом. От як ув око улiпила! Чи знаєте Грициху, старого Пискавки невiстку? Вона, вона йому починила! Адже ж сама чорнява, та й верх на хатi немазаний. Я ще її, падлюку, буду позивати, щоб не вiдбивала мужика. — Ну, одже ж то ворожка i дала менi зiлля та й каже: «Звари та й дай йому якраз на молодику, у глуху пiвнiч, як першi пiвнi заспiвають», а я, собi на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що перших пiвнiв не почула та дала, як другi заспiвали. Що ж: як випив, як зскоче, як дерне з хати, та на вулицю, а там як чкурне, так аж ляпотить; та й поченчекував аж на Косолапiвку. Пив, пив, три дня там пив, усе з себе попропивав. Вже сама знайшла та насилу додому доволокла. Та вiд того часу ще гiрш п’є. Та вже хiба крадькома вирветься, а то як того цуцика на верьовцi держу.

а. Де ж вiн тепер?

а. Оттам заперла, нехай висидиться.

Прокiп () Била жiнка мужика, за чуприну взявши…

а. Бач, де обiзвався! — Здоров, приятелю; а ходи ке сюда!

п. Рада б душа в рай, так грiхи не пускають. Як жiнка скаже.

() Випустiть-бо його, будьте ласкавi. Маю до вас дiло.

а. Ану вже iди сюди, iди! (.)

ТЕРЦЕТ

а. А що? Дочка в вас є?

i а. Є, є!

а. Така, що треба годувати?

а. Хоч сьогоднi вiддавати.

а. Сина маю.

i а. Знаю.

а. Так вiддайте!

а. Потурайте! Чи вiн нам рiвня?

п. От i треба добувати. Та на вольну швидш чухрати. А де твоя гривня?

(мужу). Вiдв’яжися; врагова дитина! (.)

а. Гай, гай! Товкуєте не знать об чiм! Горшка окропу не стоїть. Та хоч би i зовсiм дурний був, так не узяв його кат, буде багатий пiсля моєї смерти; аж розумнiй жiнцi за ним i добре буде. Слава тобi, господи! Є воликiв пар, може, двадцятеро; ходимо у Крим за сiллю i за рибою на Дiн, i усякую хуру беремо, чи у Кирсон, чи ув Одесу. Є й коров’ят з п’ятнадцятеро, та овечат там чи двi сотнi, чи й бiльш; батракiв дома з десяток, та при скотинi на бразi скiльки є. Буде чим орудувати; перепадатиме копiйка. А мiй же Стецько та не зовсiм i дурний: вiн, собi на лихо, трошки непам’ятливий та нерозсудливий, та до сьома не налiчить, та не зна, що руб, а що гривня; а то зовсiм парень друзяка. Та й яка нужда, що нiчого не зна; жiнка навчить i усьому товк дасть, та й буде панею жити. Коли схоче яке ремество держати, чи коцарювати, чи по-вашому бублейничати…

п. Або й шинкарювати; i то дiло дуже добре!

а. Та що захоче, то вже не пiде до людей позичати. Нуте, чого тут думати? Так чи не так, так я пiду по других; бачите, вже не рано.

() А що, Прокопе, як думаєш?

п. Ти думай, а я вже за тобою.

Поют.

Обнявшись, приплясывают.

а. Е! тривайте лишень: ще треба дiвки спитати, як-то вона ще скаже?

а. Хiба вона часом i не туди?

а. Та таки трошки вередливенька. То скаже: не варiте з салом, а з яловичиною; то м’яса не схоче, а сала забажа; то тараня солона, та що-небудь i вигадує; така вже собi нiжна! То щоб i з женихами не стала вередувати.

а. Та вона ж не панянка! Нехай вже тi вередують, поки довередуються до свого. Та нiчого грiха таїти, тепер i усюди така мода: нашi мужички — так усе б то за мiщан; а мiщанка вже i об купцевi не дуже дума, а щоб вискочити за палатського або за скубента! то i гляди: дiвують, сердешнi, до того, що можна буде їми на Донцi греблю загатити. — А з своєю як хочете, а я людей пришлю. Не наробiть тiльки бешкету.

а. Та не бiйтесь, не бiйтесь, присилайте-таки старостiв; вже ж вона не без розуму, вмiє розсудити.

а. Спасибi ж за ласку. Ждiть вiд нас людей по закону, увечерi; а я Стецька пришлю, нехай з дiвкою… Я щось її не знаю; а як її зовуть?

а. Та Уляна ж i досi.

п. Та ще й Прокiпiвна.

а. Так нехай мiй Стецько з Уляною, як там треба, поговорють; а ви її навчiть, щоб часом не брикалась. Прощайте до якого часу.

Повторяют последний куплет.

()

Обнявшись, приплясывают, потом Кандзюба уходит.

п. От же скверно, що свата без чарки горiлки вiдпустили! Чому б то дома про нужду не держати? Тепер треба збiгати на вольну та на сватання придбати.

а. А вже ти менi з тою вольною остив та споганiв! I як би то ти пронiс вiд об’їздчикiв?

п. Але! будьто i первина! Через лiсок, та через ярок, та вскочив у садок, та й дома, от їм i дуля пiд нiс! Так посилай же.

а. Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило! Iди лишень додому, я пiдожду Уляни, та й прийду, i сядемо обiдати.

() Та вже i пiду. Таки-то i урвався на вольну! (.)

Явление третье

и а.

а. Здоровi, мамо, були! 3 недiленькою будьте здоровi.

а. Спасибi, будь i ти здорова! Де-то ти так рано ходила? Поки я упоралась, дивлюсь, вже тебе i нема.

а. Ходила, мамо, на базар, поки до ранньої, та купила дещо. Ось скиндячки у коси, а оце шпалерiв купила на голуби та на квiтки. А оце, бач, так обiщалась: на тi грошi, що по п’ятинкам заробляла, так вiдкладала, та, зiбравши, от i купила, платок. Бач, який? (.)I не гарний, скажеш? Великий та модний, з квiтками; тепер усюди такi на мiщанках.

() Нащо було тратитись? Мабуть, i дорогий?

а. Дала я за нього сiм кiп та золотого з п’ятаком; та вже торгувалась, торгувалась! Морока та й годi! Бiля круглого трахтиря чугуєвська перекупка, так аж забожилась, що не можна дешевше. Та ще там смiх: вона узяла, та на мою голову примiряє i каже: виш, як тобi к лицю! — А тут де узявсь пан, таки справжнiй пан; тут хрест () а тут кавалерiя () та й каже: «От славная девушка! Пристало, пристало. Вот красавица!» — А я як засоромилась. Ув очах почервонiло, та не знаю, куди й дивитись; а вiн усе хвалить та смiється.

а. Потурай панам, чого вони не набрешуть! То вiн над тобою глузував.

а. Будто б то пани i брешуть? Вони сього не вмiють i над дiвкою не будуть гнущатись. Вони письменнi.

а. Та знаю я i письменних. Є, душко, з них усяковi. Чи мало тут на Гончарiвцi дiвчат з ума позводили i письменнi, i купцi, i усякi? Хто молодого чоловiка зупинить!

а. Та сей, мамо, вже пiдтоптаний.

а. Потурай, потурай! Такий ще бiльш лиха наробить, чим молодий. Ох, знаю я такiвських! — Та скажи ж ти менi, нащо тобi сей платок?

а. Оттак, нащо? Лучиться чоловiк, от у мене i хустка. Рушники є, хустки не було, тепер пiде йому на хустку, а як вийду замiж, так буду сама пов’язуватись. Тепер вже така мода, що очiпкiв не носють, i на попадях не побачиш; не так, як ви усе у очiпцi, по-старосвiтськи.

а. Тим-то й горе, що новина старовину прогонить. Потурай людям! Покинули свiй закон, та усе б то по-панськи, то й нашi будуть, як паннi з мужиками жити. А се добре зробила, що купила хустку. Увечерi жди старостiв, казали, прийдуть.

() Якi там старости? Вiд кого б то?

а. Чи знаєш iз-за Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Вiн колись до нас заходив з монастиря на спаса.

а. От за того старого? Лисого?

а. Тю-тю, дурна! — За Стецька, його сина, коли знаєш.

а. За того божевiльного? Се ще краще! Та вiн, мамо, зовсiм дурний!

а. Дурний! — Так багатий.

а. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема.

а. Глузду нема, так багатий.

а. Як i по нашiй вулицi йде, то малi дiти з нього смiються.

а. Нехай смiються, а вiн собi багатий.

а. А як прийшов раз до нас на Оснiв’янську мойку, так там такий з нього регiт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого iти; неначе усi люди повимирали.

а. Так кажу тобi, що багатий! Скiльки пар волiв чи усякої худоби! У нього будеш у золотi ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на свiтi луччого щастя, як з дурнем жити! Вiн тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч i налає, так тiльки крикни на нього, то вiн i замовче. Куди схочеш, пiдеш; як задумаєш, так i худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобi воленьки; нi погуляти, нi в хорошi походити. А сварка, а лайка, а бiйка!.. Ось i мiй п’яниця: що з нього, що вiн не дурний? Коли б пак одурiв, то я б зрадувалась.

а. Та вже, мамо, що хочете, кажiте, а я за того дурня, за того бецмана не пiду та й не пiду.

а. Нiчого вередувати. За такого багатого не пiдеш, так кого ще тобi треба? Чи якого повитчика будеш ждати? Та доки нам тебе i содержати? Бач, батько п’яниця непросипенний; я своїми бубликами тiльки вас i содержу, та вже i в мене сила не та; звалюсь, хто вас буде годувати?

а. Чим я тобi, мамо, у тягiсть? Лiтом на мойцi — слава тобi, господи, — скiльки заробляю? А зимою пряду; та й зiбрала чимало: повнiсiнька скриня на колесах. Коли ж я стiльки у дiвоцтвi зiбрала, то можу себе i содержувати, i зодягати i без мужика-дурня.

а. Те-таки, що зiбрала, то гаразд, а що за багатим мужиком бiльш збереш, так то ще лучче. Послухай мене, Улясю! Послухай мене, доню! Не дрочись! Iди за Стецька, даром що дурний. Бач, нiхто не трапляється. За кого ж тебе i вiддати? Де тi люди?

() Мамо!.. Я б вам… щось сказала…

а. Ану, кажи.

а. Адже ви знаєте Олексiя?

а. Якого се?

() Коваля. Ось чи впам’ятку вам, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплiю зробив?

()Еге-ге-ге! Коваль? Знаю. А що? Чи не дума вiн?

() Атож!

а. Нехай собi i у головi не доклада. Чи можна, щоб я за нього вiддала? Хiба вiн тобi казав?

а. Еге!

а. А ти що? А ти йому i не плюнула межи очi?

а. От так пак! А за що?

а. Щоб не сiкався за нерiвню. Чи не думаєш ти за нього?

а. Атож!

а. Та що се ти узяла у голову? Чи вiн же тобi рiвня? Правда, вiн парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п’є, з бурлаками не гуля, протiв мене звичайний; усе правда. Так що ж? Крепак!

а. Що нужди, мамо, що крепак. Пани у нього добрi, про них усюди така чутка iде.

а. Та хоч вони i добрi, та пани! Як-таки се можна, щоб тобi з волi та у неволю; була казенна, та пiдеш у пiдданство; була городянка, та станеш селянкою!

а. Де б я нi була, чим би я нi стала, то менi i байдуже. Менi за ним буде усюди добре, бо я люблю його!

а. А того i не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?.. Ох, менi лихо! Мою Улясю та на панщину!

а. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо нi подушних, нi десятських, нi хвонарних; усе то пани за своїх людей платють. Та i на мойцi — чи мало там панських? Так усi-то, крий Боже, як то хвалються, що як добре за панами жити!

а. Та вже ж, Улясю, як собi хоч, а я тобi мати, так я тобi скажу: скорiш в мене на долонi волосся виросте, чим я вiддам тебе за Олексiя. Та вже тут нiчого патякати: я вже старому Кандзюбi казала, щоб сьогоднi i старостiв присилали.

а. Ох, менi лихо! сьогоднi?..

а. Сьогоднi, сьогоднi. Чого тут вiдкладати? Постiй же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собi любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна…

а. Об чiм з таким дурнем i говорити? Я не вмiю…

а. Потурай! Дiвка з парубком аби б зiйшлись, а то найдуть, об чiм говорити, а часом i мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. — Посидь же за воротами, а я пiду лагодити обiдати. (.)

() Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневi достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп наругається над моєю русою косою? Що менi у його багатствi? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю i борщу, i усякої страви, та як воно буде розведено моїми слiзоньками, чи пiде ж у душу? Буде i одежа хороша, i постiль бiла, та коли стiна нiма, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку узяти? З Олексiєм пiшла б на край свiта, старцевому сухаревi буду рада, з калюжi водицi нап’юся, аби б вiн, мiй милий, мiй голубонько сизий, мiй Олексiєчко, менi подав! Коли ж горе i бiда постигне, то аби б вiн був бiля мого серденька, вiн не дасть менi сплакнути; а як приголубить мене, то i усю бiдоньку забуду. (.)

Явление четвертое

и выходит скоро; разинув рот и размахивая руками, идет и, увидев Уляну, останавливается, сам с собой смеется, охорашивается; подходит и боится; осматривает Уляну сзади и с восторгом говорит.

о. Та й патлата! ( .) А що в вас варили?

( ) Нiчого!

() Ну!.. ну!.. а тепер… що?

а. Що?

о. Що?

а. Що?

о. Що?

а. Що? Нiчого.

о. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її розпитувати! Я усе позабував.

а. Так пiди до батька та i розпитай, коли позабував єси!

о. Так вiн-бо добре казав, не iди, каже-говорить, вiд неї, поки обо всiм не домовишся.

а. Нi об чiм нам домовлятися.

о. Як нi об чiм, коли вже ти за мене iдеш?

а. Нi, голубчику, сього нiколи не буде.

о. А чом не буде?

а. Тим, що я за тебе не пiду.

о. А чом не пiдеш?

а. Тим, що не хочу.

о. Та чому не хочеш?

а. А не хочу — тим, що не хочу.

о. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти пiдеш.

а. Не пiду.

о. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся, та пiсеньки заспiвай, то вона i пiде. От я i заспiваю:

А що? чи хороша моя пiсня?

а. Така точнiсiнько, як ти, що нiчого i не второпаєш. Ось слухай, яку я тобi заспiваю. (.)

(). Погана! Який тебе нечистий такої навчив? Як я її розслухав, так вона дуже погана! Зачим ти її спiваєш? Га?

а. Та я тобi i спiваю i кажу, що не люблю тебе i не пiду за тебе.

о. Так себто батько збрехав? Ну, ну! Ось тiльки скажи йому, що вiн бреше, то так по пицi ляпанця i дасть. (.)Я вже пробував.

а. Так що ж? То батько твiй, а то я тобi кажу, що не хочу.

о. Не треба менi твого хотiння, пiдеш i без нього. Батько ще казав, щоб ти не дрочилась.

а. А чого менi дрочитись? Я не скотина, нехай Бог милує! А щоб я пiшла за тебе, то навряд. Я ж кажу, що наше сватання ще вилами писане.

о. Ей!.. чи Прiсько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай, та iди. Ось коли б ти вже була моя жiнка, та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобi пику побив, як менi батько часом б’є; а то ще тепер не можна. Батько казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хоч, а тепер не можна. Дарма! я i пiдожду. А поки ще ласкою просю: пiди за мене!

() Що менi з дурнем товковати? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостанусь та буду його пiддурювати.

Явление пятое

Те же и й, увидев их вместе, тихо подходит и подслушивает.

о. Оце ж увечерi і старостiв пришлемо. Чи присилать?

а. А як же? присилай, присилай. (.)Побачиш, якого облизня пiньмають.

о. А пiч колупатимеш?

а. Як-то вже не колупатиму? Оттак усю поковиряю. (.)

() Бач, яка жартовлива! Але трохи баньок не виколупала. Зачим так робити?

а. Затим, що я тебе шаную () — як ту собаку рудую!

( ) От тобi i правда на свiтi! Послухаю, що дальш буде.

о. Ну! Кажи ж ти менi: як ми оженимось, то що будемо робити? Га? кажи, кажи.

а. Ти знаєш, а я не знаю.

о. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаєш?

а. Та не знаю. Ну тебе зовсiм.

() Еге! так я тобi усе розкажу: нiгде правди дiти. Мене батько навчив. Чи сказати? (.)Напечемо коржiв, зомнемо маку, та намiшаємо з медом, та й посiдаємо, та й їстимемо. I не мудро, скажеш? ( .)А що то в тебе? Хустка? Чи не менi то?

а. Кому ж, як не тобi, мiй вороне чорнесенький! (.)Твоїй пицi вона i пристала.

о. А ке сюди, я примiряю.

а. Та нехай же увечерi, сама тобi почеплю () що i у дверi не потовпишся.

о. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще зроду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що усi ж то, усi, куди оком закинеш, усi женються. Будеш же менi головоньку мити i голубити?

а. Змию, змию () що тебе i чорт не пiзна. Цур вже йому! прожену його вiдсiля та й втечу додому. (.)А приголублю ось так: ось ходи сюди. ( .)

() Здорова, Уляно! Нехай тобi Бог помага!

( ) А, мiй Олексiєчку! Де ти узявся? Я тебе цiлий ранок бажала.

( ) Дурний, що i прийшов, не чув би об своїм нещастi.

() Ох, менi лихо! А що там за нещастя?

й. Тобi лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на свiтi! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе засватавшись!

() Спасибi.

й. Так оце увечерi до Уляни i за рушниками пришлеш?

о. Пришлемо.

й. Боже ж вам помагай! (.)

о. Спасибi.

() Прощай, Уляно!

о. Iди здоров!

() О батечки! що менi робити? Вiн нiчого не зна, та й сердиться i утiка, коли менi свiт не милий. Як би його зупинити? (.)Олексiю!

() Схаменулась! Нехай покортить! ( .)

а. Олексiю-бо!

() А чого там?

а. Чого-бо ти сердишся?

( ) Чи се ж таки правда, що ти iдеш за його?

а. Так що ж, що правда?

()

Уляно, Уляно! як же менi не сердитись? Як менi стояти i слухати, що ти, забувши, як десять разiв божилася, ген там, на Холоднiй горi, у лiску, як з тобою за горiхами ходили, що нi за кого не пiдеш, опрiч мене, а тут при менi кажеш, щоб присилав за рушниками… Грiх тобi, Уляно! Занапастила ти мене! Я ж кажу: коли се правда, що ти iдеш за Стецька, що у посмiх на увесь город за навiженного, за дурня…

( )Брешеш, брешеш, брешеш! Оце вже, голубчику, брешеш! Тривай лишень: я ще не зовсiм дурний, а батько каже, коли ще й вiн не бреше, що в мене не усi дома. Та дарма: хоч би i дурний, так хiба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю.

й. Так що ж у тiм, що оженишся, та як не вмiтимеш жiнку содержать? Треба її годувати. Ніякої худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмiєш ти що робити?

о. Робити, пожалуй, вмiю, так талану щось нема. Раз батько таки протурив мене на тiк. Дарма, я i пiшов, узяв цiп i молотю з дядьком Панасом, а вiн ще, братику, лисiший, чим мiй батько. Я чи вдарив раз по сноповi, чи нi, а його як учищу замiсть снопа та по лисинi, а вiн як гепне об землю, так сторчака i дав! (.)А я собi: ких, ких, ких! кишки порвав регочачись. Годi пiсля того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та у дорогу ходити.

й. Ходив же ти у дорогу?

о. Ходив.

й. А куди?

о. З хурою, до моря.

й. До якого мiсця?

о. Аж до Основи.

() Крий Боже, як далеко! Аж двi верстви!

а. О, щоб тебе, Стецю! i мене розсмiшив.

й. За чим же ти ув Основу з хурою ходив? Чи не в бiр по шишки?

о. По шишки! Тю-тю! ще й смiється. Кажуть тобi, пiшла хура до моря, за рибою. От i менi батько дав пару волiв: нехай, каже, хлоп’я привчається. От ми iдемо, iдемо, усе iдемо, усе iдемо… аж гульк! прийшли ув Основу. Там чорт надай дядькiв, Дикані, коли знаєш; та й закликали мене обiдати. От я й сiв та й обiдаю, усе обiдаю… та й забув про хуру, а вона, брат, як учистила, та аж до Пилипового села, а я усе обiдаю, усе обiдаю… та як пообiдав, та й потяг у солому, таки до дядькiв на тiк, та як дав хропака, так аж геть-геть до вечора. Ну, знаєш, батько побiг провiдати хури, та й нагнав, та й питається: а де Стецько? А Стецька катма! (.)Хропе, сердега, у соломi, мов пан на подушках. Аж гульк батько у солому, як потягне мене рубанцем! Аж я спросоння як злякаюсь, як побiжу та через городи! А батько як гукне: хлопцi, сюди! Тут, брат, неначе з псюрнi хорти до дертi, так хлопцi повибiгали, та мене ловити, та й пiймали, узяли менi руки скрутили, та зв’язали гарненько, та у город, та до волосного правленiя, та у колоду, а уранцi i у привод…

й. Так тебе i у привод водили? Я сього i не чув.

о. Водили, голубчику! Сказано, слухай батька, та невтiкай.

й. Що ж тобi було у приводi?

о. Потилицю виголили та й пустили. Не що!

й. Через що тебе не прийняли у салдати?

о. Та так, бiда сталася: не зумiв пальцiв перелiчити. (.)Та й до бiса ж їх на руках. Станеш їх лiчити, та так один одного i попережа. Ось бач! (.)На якого гаспида так багацько пальцiв? Еге? А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем та зложила собi дулю? Еге! Не можна-бо, хоч як, та не можна.

(-)Уляно, Уляно! А iди обiдати!

а. Зараз, мамо, прийду.

а. Коли Стецько тут, клич i його.

о. Ось-осьдечки я. Обiдати? Зараз. Що то вже я люблю обiдати! Я б i вдень i вночi усе б обiдав. (.)

й. Що, Уляно, чула? От за якого дурня iдеш!

а. Чи я ж сама за нього iду, чи що?

й. А як же? коли i за рушниками велiла присилати? Я сам чув. Прощай, Уляно! Бог з тобою! Тiльки мене i бачила. Сам собi смерть заподiю.

( ) Олексiєчку, мiй голубчику! I я без тебе не хочу на бiлiм свiтi жити! Не вмирай без мене, озьми i мене з собою! Не покинь мене сиротинкою!

( ) Так се правда? Де ж твоя божба, Уляно? Тяжко моєму серцю, коли вже й ти не держиш правди i мiняєш того, хто тебе любив, вiд щирого серця… дуже, дуже любив… i мiняєш на кого? Не боїшся ж ти Бога, га?

() Бога я боюсь, люблю тебе, мiй лебедику, мiй сизий голубоньку; час вiд часу бiльш люблю, чим уперш на вулиці зiйшлися. Не покинула б я тебе нiзащо на свiтi; що ж будеш робити? Не моя воленька: мати силує!

й. Ти ж їй казала, що мене любиш?

а. Казала усе: казала, що не хочу за Стецька, казала, що коли не за тебе, то й нi за кого не пiду; так i говорити не дає. Та вже ж: на усе пiду, а за Стецьком не буду. Приголуб же мене у останнiй разочок! (.)

ДУЭТ

Обнимаются.

(-) Чи то тебе довго ждати? Вже й борщ поїли, i яловичину покришили, а вона i не iде. (.)Бач, з ким тут, вона! Мати не збрехала, казала, що вона, мабуть, з Олексiєм розмовля; а вона добре розмовля, що женихається! Iди ж, iди. Казала мати, що коли, каже, честю не послуха, то жени її у потилицю!

а. Та iду, зараз iду. — Олексiєчку! не втiкай вiдсiля; я швидко вийду. За слiзоньками i не їстиму нiчого та й поспiшу до тебе. Послiдня наша годинонька, тiльки i наговоритися з тобою. (.)

о. Вийдеш, вийдеш, коли-то ще пущу. ( .)А ти чого тут, пробишака?

й. Чого? Я до Уляни приходив.

о. До Уляни? А зась не знаєш? До Уляни!

й. Що? ще i сей став на мене гримати!

о. А то ж i не гримати? Одарка казала: прожени його.

й. Ти мене проженеш? О, вражий сину? Через тебе така напасть! ( . .)Задушу, анахтемську вiру! О, якби не боявсь грiха, тут би i амiнь моєму супостатовi! (.)Згинь з очей, католиче!

Стецько до чрезвычайности испуганный, не может кричать, а стоит в углу и во все время стонет и дрожит.

() Дурний i я, що з дурнем зв’язався. Що менi робити? Де ськати помочi? Тяжко моєму серцю! Сам би на себе руки пiдняв! Похожу по горi, поки Уляна вийде; чи не придумаю чого? (.)

( ) Пробi, ратуйте, ратуйте! Хто в Бога вiрує, ратуйте! Ой, ратуйте!..

Явление шестое

выбегают.

( ) Що, що тут таке? Чого ти кричиш?

п. Чи не об’їздчики кого з горiлкою злапали?

ТЕРЦЕТ

Уводят Стецька с собою.

Действие второе

Та же улица.

Явление первое

( ) Што за прiятной оцей Харков! Єй, iстинно! i за границею таково не видал! Таки што хозяїн, то i доброй чалавєк. Той тебя просiт абєдать, другой на кунпанiю; та всьо с потчиванньом та з ласковим словом. Вот усю Туреччину, Францiю i Рассєю прахадiли, а нєтутє такого приятного города! То-то Харковская Русь матушка! Та так усi нашаво брата поважають! Нi хрестини, нi свадьба у знайомих не буваїть, штоб без меня то абашлось. Правда i то, што уж нiхто так парядка не дасть, как я. ( .)Павидав-таки свiту я на свайом вiку! I гдє-то не пабував? Так куди мужику протiв нашаво брата справиться-та, хоч у дружках iлi у старостах, алi у кумах. Все закони знаю, аттаво i усе ка мне. Вот i у вечеру пайдьом старастаю девку сватать; так акрама таво, што от Шкуратихи рушник шумит, та i старой Кандзюба на радощах, што засватаю сина йово дурака, чим-небудь таки паступиться-та. Вот i будет на табак (.)В свєтi только живи умеючи, а то не пропадьош з голоду. (.)

Явление второе

й.

( ) Ходив, ходив — а все-таки не знайшов свого щастя. Був i на кладбищi, позавидував покiйникам: їм-то нi печалi, нi воздиханiя, як спiвають дяки. Лежать собi i вже нi об чiм не думають; а наш братчик терпи! Думай собi та гадай, та нiчого не видумаєш. (.)

( )Обiщала ж Уляна пiсля обiда вийти; пiдожду, коли не збреше. Що ж їй скажу? Що ж я видумав? Нiчого. Зiйдемось, посумуємо, поплачемо… та й тiльки; а увечерi гаспидський Стецько буде хусткою вихвалятися!

() Та он же. Алексiй! (.)Паслушай, маладец!

( ) Га? (.)Здрастуйте, господа служивий! ( .)

к. Алексiй! Ти меня i не познал?

( ) Нi, щось не пiзнаю. А вiдкiля ви?

к. Та вiдтiля, вiдкiля i ви… Та што тут, нєгде дєтись: я Осип, дядюшка твой.

()А! так i є. (.)Здоровi ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас та й не пiзнав. А що? годiв чотири є?

к. Та так-таки што есть. Втямки тєбе, как ми з палком iшли на Туреччину через Харков i я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут i тебя видав.

й. Та знаю ж, знаю. Тодi мене привезли вiддавать у ремество.

к. Так ти усьо у городе i живьош? Што ж я з табой нiгдє не пастречался? А у каком ремествi?

й. Та в ковалях, i вже в роботниках, на заводi куби делаємо. Сто двадцать рублiв беру у год.

к. Честной парень, сполать! Што ж твої батюшка i мать, сестра моя, живенькi?

й. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава Богу, ще жива! Брати поженились, а меньшу сестру у двiр узяли за баришнею, а тi повиходили у наше ж таки село. Я там заговiвши був. Що ж ви до нас не навiдаєтесь? Чи ви тепер у отпуску, чи як?

к. Iз палявих, був у нехвалитах, а далi чистую палучил. Хатєл, штоб таки навiдатись до сваїх; хоч би сестру павiдать. Десять гадов, как її видав; було замиренiє, так у отпуск прихадiл. Ти iщо був махенький, не помнiш. Тепер хатєл, штоб не буть без служби, паїскать себе мєстечка, так што-то не то. Саветовали до аткупщика на заставу, так я, брат, салдат i чесную душу iмєю; нам туда не рука.

й. От вже думаю, походили по свiту, навидались усячини!

() Уж я то не пахадiл? Єсть лi такая старана, где б я не пабувал? Були ми i у Францiї, усю Нiмецiю прайшли, у Рассєї стояли, та i у Туреччину завертали-ста! Што то, батюшки, свет великий! Как ви живьоте сдеся у глушi, так i думаєте, што только i света, што над вами? Нет, брат! Пайди вот, как ми-та, так, господи, сколька, гадов надобно, штоб увесь ево прайти! вот как ми iсхадили-ста.

й. Набачились, мабуте, усякого дива! Що то, якби коди гуляючи послухати!

к. Вот как даждьом ражественських свят, так пайду у ваше село i тебя азьму з сабой, там уж буду разказовать. Будет чаво паслушать пра чужиї землi. Усяк, хто нi разказує, усяк брешет, усьо не так; я до всєво приглядался. Там, брат, усьо не так, как у нас. Прийдьош у Францiю, так там усьо француз нагало; а у Нiмецiї — другой народ, немец до єдиного, а уж нашаво i не спращуй; у Туреччину прийди, так куда нi абернись, усьо турки, усьо турки; аж сумно! А во всякой землi гаворят не по-нашому. А как? вот видиш, я тебе i ето разталкую. Вот у нас, примером сказать, хлєб: вот i я, i ти, i усяк знает, щто то хлєб, а у них так iначе завьоться. Алi вот i вода; ну, малая дитина у нас назавьот воду водою, у них — так i не вмєют так назвать. Умново в них нiчаво не спрашуй, усьо па-своєму i савсем не так, как у нас.

й. Господи милостивий. Яких-то людей на свiтi нема! Де ви, дядюшка, на хватерi? Я б до вас прийшов колись би послухати.

к. Та я так — то у аднаво приятеля паживу, то у другова, та дечем i прамишляю. Спасiба харковцам, палюбили меня! Де христини, де сватьба, то уж без Осипа Скорика не абайдьоться, патаму што увесь закон знаю; какой парядок у каком случає падать, i где какоє слово приставить, i где набрехеньку випустить. Та i к тому ж, как стаяли з палком у Ягатинi, так там старик хазяїн, та i палюбил меня i паказал дешто; так я i знаю алi кров замовить, алi от гадюки загаварiть, скотину iсправiть, когда ведьма, доївши, iспортить, i прочего дечаво знаю. Хадивши как я по Фрацiї i по Туреччинi, чавото чалавєк не навчиться? А ат таво i хлєбушка перепадает. Вот i сей вечер, прахал адин приятель висватать сина; та хоч он i дурачок, та я знаю, как тут павернуть. Узять греха на душу пабольш брехать, как абнаковенно при сватаньє…

() До кого ж се ви iдете старостою?

к. А вот пайдьом до Прокопа Шкурата, вот он тут i живьот; а дєвка, брат, важная!

й. Та що се ви зо мною робите?.. Се ви мене, дядюшка, буцiм живого рiжете!.. Се ви менi смерть заподiваєте!

к. Што ти гавориш? Нешта дєвка тебе приглянулась?

й. Та не то що приглянулася, а ми вже бiльш пiвгоду з нею любимося, i побожилися, i заприсяглися, щоб нам не розлучатись, а тепер, як постигла нас лихая годинонька, що її силують за Стецька Кандзюбенка, так нам i свiт не змилився! Поможiть, будате ласковi! Не iдiть сватать за Стецька, а ходiм зо мною до Шкуратiв та поговорiте об менi. Ви таки свiту навидались; знаєте i хранцюзьке слово, i турецьке; зробiть так, щоб Уляну за мене вiддали i щоб не дали менi з журби пропасти, та щоб не загубили i її! Бачите, яка ходить!

Явление третье

Те же и, вышед за ворота и увидев Скорика застыдилась и хочет воротиться.

й. А iди, Улясю; а iди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мiй рiдний дядюшка вернувся з походу. ( .)Ось розкажи йому, як ти мене любиш.

а. Здiлайте милость, уступiтесь за мене, бiдную, нещасную! Хотять менi свiт зав’язати, хотять мене силою вiддати за Стецька, за того дурного…

к. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францiю, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччинi — марушка, а у Рассєї — девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, как тєбя аддать за Стецька, кагда ти любиш маво племянника!..

а. Ох, батечку! Як ясе ви оце вiдгадали, що я його люблю?

() Ну, да так; не усьо спраста. Ходили таки па паходам, видали свєту, та дешто i знаем. Ну, так ти любиш єво?

() Менi стидно сказати! Адже ви знаєте?

к. Ну, Алексiй тебя любiт?

() О! про його скажу: вiн мене любить так, що i сказати не можна, i каже, що краще мене нема нi меж селянами, нi меж городянами. Я б i про себе сказала б вам, як я його люблю, так не годиться про се розказувати. Я тiльки матерi сказала, що люблю його дуже-дуже i що краще його i у всiм Харковi нема. А вам сього не скажу.

к. Што ж матушка? Каково чорта вона ретирується-та?

а. Каже, що крепак. Боїться, щоб мене у селi не обiждали.

к. Крепак? Та што ж за бiда? Вана не хадила по свєту, так нiчаво i не знаєт. А вот как я хадил па паходам, так видал, што i у Францiї, i у Туреччинi, i у Рассєї за памещиками крепакам житьйо доброе. Вот i Алексiєв барин доброй, честная душа! А што меня у салдати атдалi, так єта по нагаворкам прикажчика. Так што ж? Наслужил Богу i государю, пахадил па паходам, навидался свєту i у Францiї, i у Нiмєчинє, i у Рассєї, i у Туреччинє; та i стал чалавєком, та i горюшки мнє мало-ста.

й. Постарайтеся ж i об нас, дядюшка! Киньте Кандзюбенка, ходiм до Шкуратки, та поговорiть, нехай не губить нас.

()

к. Нет, сєво не магу сделать. Я присяжной чалавек, абещал Павлу Кандзюбє iтить за рушниками i довжон сдержать слово. Только вот што: на сватаньї впалавiну буду брехать i разхвалювать дурного Стецька, а так, з воєннаво артикулу, закину i усьо дело около пальця зверну; а завтра прийду та й буду атакувать стару Шкуратку; я знаю, у ней уся сила. А когда што не то, так ми i наговорною водицею попоштуєм, татчас сдасться i думкою налево кругом! (.)

й. I, вже, до завтрього! Лучче б сьогоднi! Пожалуста, дядюшка. (.)Адже мати дома?

а. Нема! пiшла у рiзницi яловичини купувати; буде вечерю варити на те прокляте сватання. I я ж кажу: лучче б сьогоднi, як паньматка вернеться, та й поговорили б, або, може, i вiдшептали б її вiд Стецька; а то як рушники подаю, то й побоїться вiдкидатись, щоб не платити Кандзюбi безчестя за наругательство.

к. Вота, а я ж у вас на што? Сєводнi нiкак не можу, дал слово, довжон сполнить, я на то присягу принiмал, щоб стоять i у словi, i у дєлi, а назад не отдаваться. А завтра другое дело, насмотрим i на зорi i што кому присниться. Может-таки Осип Скорик што-небудь да знает-та. Уж он лi свєта не бачил? не учить єво. Разведьот беду i не такую. Потерпiть до завтрього. Авось!

а. До завтрього? Може, мене завтра на столi побачите!

й. Як тiльки здумаю, що Уляна чiпляє хустку оттому навiженому Стецьковi, то мене так трясця i трусить. (.)О! бач, який iде!

к. Жалко мнє вас, детушки! А по другой командє вот што: не только свету, што у вакне, я й сам думал, што только єго i есть, што у нас, а как пашол па усєм гасударствам, так, батюшки! какой свет бальшой! Так i ви, не тужiть. Паiськай другой девки, кагда сяя не наша. Теперича пайду тавариша у старости ськать; а ти через час мєста дожидай меня на Лопанском мосту. Я тебе новой пароль скажу. (.)

Явление четвертое

, и поет и грызет орехи.

()

Бач, де вона! А я собi сидiв, сидiв, аж спати захотiлося. I що робить, не знаю; чи iти додому, чи тут старостiв дожидатись? Нікого i спитатись. Мати повiялась кудись, а старий усе кликав мене на вольну, далi i захрiп; там так здорово хропе, що аж хата труситься. А я полiз на полицю, та й намацав горiхи, та й трощу їх. Анумо, Уляно, цятатись! А кажи: чи цiт, чи лишка? От у жменi держу.

а. Та пiди собi геть! Цiт, — тiльки вiдчепись.

() Так, вiдгадала. Оце один, два їх, п’ять, десять, три, усi!

() А ти, бачу, i лiчити не вмiєш? Оттакий козак!

( ) А ти чого тут, пробишака? Чого ти з моєю дiвчиною стоїш? Чого дивишся на неї, та ще, може, i говориш з нею? Гляди, щоб я не дав тобi щипки! Геть вiдсiля, кажу, тобi! ( .)Цур тобi! Не заньмай мене, я тобi кажу! А то побачиш, що я тобi зроблю.

( ) Ану, ну! Що ти менi зробиш?

() Що зроблю? Ось побач; ось тiльки хоч пальцем доторкнешся до мене, то як скажений закричу пробi! Ще дужче, чим тогдi.

й. Цур дурня, та масла грудка! Чуєш, я тобi кажу: не в’яжись до людей, то й я тебе не заньматиму.

о. А до яких же я людей в’яжусь? А казки, кажи!

й. Чого ти в’яжешся до Уляни, йолопе? Вона за тебе не хоче.

() Дарма.

й. Вона каже: лучче їй з мосту та у воду.

о. Дарма.

й. Вона каже, що за тобою буде пропаща.

о. Дарма.

Вона каже: лучче їй свiт за очима пiти, чим за тебе.

о. Дарма.

й. Вона каже: цур тобi, пек тобi, осина тобi, дурний, божевiльний, навiжений, католиче, бузовiре…

о. Дарма, дарма, дарма! Хоч ти менi що хоч кажи, а я тобi усе казатиму: дарма, затим що дарма. Хоч вона i не хоче, хоч вона плакатиме i вбиватиметься, хоч здохне, то менi дарма, аби б тiльки пiшла за мене.

й. Що ти будеш з таким дурнем робити! Вiн усе своє товче. Ну, ще ласкою попрошу тебе: Павлович, Степанку, голубчику! Вiдкинься вiд Уляни, не заїдай їй вiку, дай їй ще на свiтi пожити з ким другим, а не з тобою! Не бери її, я тобi спасибi скажу!

о. Так i я ж тобi, братику, ласкою скажу, що я б тебе послухав, так що ж будеш робити з моїм батьком? Оженись, каже, дурню, таки оженись; та вже аж обрид менi з сим оженiнням; так оце тiльки затим я i женитися хочу.

й. Та шукай собi другої дiвчини; се вже не твоя i не хоче за тебе.

о. Та де їх у урагової матерi знайдеш? Вже я раз ходив з старостами; ходили по усьому за-Харкову i усю Заїкiвку i Москалiвку виходили; де хоч поганенька дiвка була, усюди заходили, так нi одна не iде, як затялись.

а. Чом же вони за такого парубка та не iдуть?

о. Без сорома казка: кажуть, що дурний. «Дурний, цур йому»! — ось як кажуть. Се вже урагова мода стала, що усе за розумних хотять. Вiд сього i люди на свiтi переведуться. За дурних не iдуть, а розумних нiгде узяти, от усi люди i повиздихають, а нових людей — тпррру! — нiгде буде взяти!

а. Та й я ж тим за тебе не хочу, що ти дурний, i тобi у вiчi кажу.

( ,) Тю на твою голову! Ти тiльки сама кажеш; а мати каже, що я не зовсiм би то i дурний; так хто вас зна, хто з вас бреше. А там i дiвка каже, батько каже, i мати каже, брати кажуть, сестри кажуть, що буцiм я дурний, так вже нiгде дiтись!

й. Оттак казали за-харкiвцi, а як прийдеш свататись на Гончарiвку, то й за-лопанцi те ж скажуть.

о. Матерi трясця за-харкiвцям i за-лопанцям, коли так скажуть. А купцi так не те кажуть.

й. Хiба ж тебе i купцi знають? Як же ти до них попав?

о. Ось бач як. Послав раз батько, — та й близенький свiт! — аж за Нетечу, а я й не потрапив, та й блукаю по вулицям, та розглядаю. А тут шусть на мене конi! Машталiр як урiже мене у се плече кнутом, як гикне: падi! Я сюди; а мене другий по сьому плечу; я бачу, що непереливки: вiдсiля конi, вiдтiля пани, так я шморг у лавку, та й дивлюсь, що там робитця. А там купцi, та так обдурюють панiв, що на! (.)

й. Чим же вони обдурюють?

о. Еге! ось як. Увiйде панi у лавку, уся така цвяхована, як мак у полi. Бриль на нiй… тiльки що ув огород горобцiв полохати, та шовкове рядно нап’ято, а скрiзь так i свiтиться… (.)Вже я, братику, надивився!.. От купець i подасть шовкової ганчiрки шматок або хусточку дiряву, що менi i на онучi її не треба, та i лупить грошики, скiльки видно. А вона i хвалиться, що добро купила; а я бачу, та регочусь собi, та думаю собi: купила добро, що i на пiдтичку не годиться. Аж ось мене купець i здрiв та i каже: чаво тебе, маладець, нада? А я кажу: я не молодець, а Стецько. Тут, знаїш, скинулись по слову та i стали приятелi. Далi зiбралось їх чимало: i старi, i молодi, i лисi, i пiдслiпуватi, i усякої мастi. Регочуться з мене, а я з них регочуся та дещо вигадую. Далi заставили танцювати; як же я їм учистив гопака, так аж полягали регочучись. А далi i надавали: хто сукна на шапку, хто пояс, хто ренського, хто хустку, та прохали, щоб ще прийшов…

й. Годi ж, Стецю; тебе i до вечора не переслухаєш. Тепер кажу тобi: просив тебе ласкою; не вiдкидаєшся? Так слухай же: от нас двоє i Уляна третя; тiльки побереш рушники та побачу тебе з хусткою, то знай, що тiльки тобi i на свiтi жити!

о. Лиха матерi! А я з хусткою та залiзу аж у солому. Трясця там знайдеш!

й. I там знайду та й задушу…

о. Ось тiльки задуши, а я батьковi скажу…

Явление пятое

Те же и без шапки, крадется чрез театр.

а. А куди то, тату, мандруєте? Вернiтесь лишень! (.)Єй же то Богу, не пущу!

п. Та менi є дiло до чоловiка, — що се таке?

а. Оттак, припало дiло! та без шапки i iдете?

п. Винеси ж ке шапку.

а. Не винесу, бо пiдете на вольну, а опiсля що вiд матерi достанеться. Хiба не знаєте?

п. Оттак! усе на вольну.

о. Та винеси йому шапку, послухай; бач, як його кортить. Хоч би i на вольну пiшов, так тобi що за дiло? — Не хто ж велить, батько, хоч i поганенький, мо, ликами шитий, а усе-таки батько. Не послухала б ти мого? Вiн би тебе скрутив, що до нових вiникiв пам’ятовала б. Чи так i мужика не будеш слухати? Ну, ну! В мене гляди!

а. Не буду тебе слухати, бо не буду твоєю жiнкою.

о. Побачу, як то не будеш! Ану, старий! як скажеш: чи вона буде, чи не буде моєю жiнкою?

п. Хм!.. Я б тобi щось сказав, та тутечка не можна. Ось ходiмо зо мною прогуляймося, аж ген туди, на Лису гору.

о. Якого я там чорта забув? Не хочу.

( ) А що, чи є в тебе грошi?

о. Та ось повна кишеня; батько дав на сватання.

й. Пробiгайся ж з ним на вольну та постав йому четвертину, то вiн до тебе буде добрий i дочку присилує.

ДУЭТ

Обнявшись и приплясывая, уходят.

а. Буде ж менi тепер вiд матерi, зачiм батька не встерегла. Побiг би ти, Олексiєчку, та вернув їх.

й. Не руш його, Уляно; нехай iде, нехай Стецько заведе його на вольну та й сам зайде хоч до завтрього, так з ким старости прийдуть i як у вас без батька буде?

а. Нехай як собi знають, а я не винувата; я таки шапки не дала. Що, Олексiєчку, ось i вечiр близенько; що нам робити?

й. Хто його зна, моя рибонько! Щось i дядько не туди став гнути, усе за багатим тягне. Що-то якби я паном був, тодi б своя воля: украв би тебе по-панськи та й оженився б.

а. А опiсля i покинув би мене, як пани роблять?

й. Не говори так, моя кришечко! Хоч би я над панами пан був, хоч би ахвицером був, а все б тебе так любив, як i тепер. I хоч би менi одежi на увесь год давали, або пару волiв, або отаманом настановляли, то я б нiчого не захотiв, опрiч тебе одну.

а. Спасибi тобi, мiй соколику, що так мене любиш, та й я ж не меньш тебе. Нехай би за мене сватався не то що Стецько, та хоч би i сам хватальний, та давав би менi скiльки разкiв намиста з дукатами, та справив би баєву юпку та каламайкову спiдницю з шовковою запаскою, то от же то Богу, плюнула б йому межи очi, а пiшла б за тебе… От же й лихо! Мати iде, ще буде мене лаяти, зачiм з тобою стою.

й. Нехай iде; ще буду її ласкою прохати, чи не змилосердиться хоч трохи.

Явление шестое

Те же и а.

а. Чи се ж тобi, дiвко, звичайно середу дня з парубком на вулицi стояти? Чи се тобi хiба вечiр? Не вмiла б де у куточку постояти, щоб нiхто i не бачив, а то i маяче усiм у вiчi, як та верства! Що люди скажуть?.. Та й тобi, Олексiю, чого тут ханьки м’яти? Вже вона мов просватана; вiдрiзана скибка. Шукай собi другу, а її вже не обдурюй.

й. Нi, паньматко, нiколи я нiкого не обдурював; не моя се натура, її ж я полюбив, от вiд макотруса буде другий год; та, правду тобi скажу, так її полюбив, що коли не вiддасте за мене, то не знаю, як i на свiтi проживу. Одарiє! Не знаю, як вас по батюшцi, паньматко! Згляньтесь на Бога, не занапастiть моєй душi; кажу вам, що вмру або у салдати пiду, коли її рiшусь. Пожалiйте мене, сироту: батька у мене нема, мати при старостi, одна, нiкому її, бiдної, буде доглянути. Я буду тут-здесь на заробiтках, а Уляна i господарюватиметь i стару матiр доглядатиметь. Захочете i ви до нас перебратись? — найдемо куток, буде i хлiба шматок. Буду на вас заробляти, буду вас почитати i послухати як матiр рiднесеньку. Худого слова вiд мене не почуєте. Буде вам гарно в мене жити. Коли i було яке лихо, то усе позабуваєте, тiльки вiддайте за мене Уляну.

а. Олексiєчку, мiй голубчику! Послухай же й мене, що й я тобi скажу. Я й сама тебе люблю, мов рiднесенького сина. Парень ти протiв мене звичайний, слухняний; що озьму у руки ту чаплiю, що ти менi сковав, то зараз тебе i згадаю. Та як же за тебе вiддати? Ти собi на лихо крепак! Та й за Кандзюбенка як не вiддати? Хоч дурний — мiри нема, так багатий, не узяв його чорт i з батьком. Сама собi господиня, свекрухи нема; у хорошi походить i у волi поживе. Нi, Олексiйку, не вiддам з волi та у неволю.

й. Та яка се неволя? То ви не буваєте по селам та й не знаєте, як тепер добре за панами жити! I казеннi дiвчата, аж вибрикуючи, iдуть у села за панських; одна одну попережа.

а. Та воно, Олексiйку, i правда твоя; чула i я дечогось про се багацько: iдуть i нашi городяни за селян, та ще й за панських; та менi ось що: Кандзюбина худоба, а її до бiса! Жалко, як достанеться кому другому, а не моїй дитинi. Нехай вже, Олексiю, так буде, як воно є. Ти з Уляною розiйдись та приходь на весiлля, буцiмто нiчого i не було.

() Ой паньматко, паньматко! Ти мене такими рiчами мов гарячою шиною у серце шпигаєш! Щоб я на весiлля прийшов? Не хочу, не хочу!.. Не можу iз собою зовладати, бо любов, як сон: нi заїси, нi зап’єш, коли кого нападе. Коли ж нема у вас жалю, пiду прямо до свого барина, упаду у ноги i проситиму, щоб вiддали у салдати, та й пiду на край свiта, у Туреччину, де дядько був.

() Тогдi, мамо, тiльки ти мене i бачила!

ДУЭТ

Обнимаются. Одарка в стороне плачет.

( ) Годi ж, Улясю, годi, моя доненько! Не розривай мого, серця! Iди у хату та вбирайся; вечiр близенько, скоро старости прийдуть.

й. Тривай, паньматко! Поки ще Уляна не заручилась, поки ще менi не грiх назвати її своєю, нехай ми попрощаємось, як довг велить. ( .)Улясю! серденько, рибонько! Бачить Бог, як тяжко менi на душi!.. Не можу тобi розказати, як надривається моє серце!.. Прощай… Улясю! ( .)Прощай, моя зiрочко!.. Нехай… тобi Бог помога!.. Казав би я тобi — не забувай мене, так закон не велить; ти довжна любить i шанувать, кого тобi Бог дасть. А об менi… i не спом’яни!.. Знаю; як ти мене любила, та знатиму, яково буде твоєму серцю жити з нелюбом. Не горюй, Уляно, та не вбивайся!.. Нехай я один за нас за двох буду горе пити!.. Нехай я один буду страждати!.. Коли ж почуєш, що була вiйна, то й знай, що мене перша куля зведе з свiту… Заплач нишком, та й… як собi хочеш. ( .)

() Олексiечку! мiй лебедику, мiй соколику! На кого ж ти мене покидаєш?.. Чи так же я тебе любила, щоб пережила розлучення з тобою?.. Ще ти не далеко зайдеш вiд Харкова, а мене приньме сира земля! Дойде сяя вiсточка до тебе, мiй Олексiєчку! — не журись, поплач трошки, вiдпоминай ту, що тебе щиро до смертi любила, та i надiйсь, що Бог нас зведе на тiм свiтi докупоньки. Прощай, Олексiєчку, прощай!.. була твоя i буду твоєю! ( .)Ходiм, мамо; робiть зо мною, що хочете; уже я не тутешня!.. (.)

() Свiта не бачу за горючими слiзоньками!.. Я ж кажу: коли б менi не Кандзюбова худоба, то я б i не подумала за того стидкого та бридкого Стецька вiддати таке золото, як моя Уляна; та ба! (.)

() Усе то грошi, усе то грошi! Таки куди не подивись, усе вони на свiтi орудують! З грiшми, що не задумай, так усе i уродиться! З грiшми, хоч лежiнь, кажуть трудящий; з грiшми дурня, невiгласа, i почитують i шанують лучче, чим доброго, розумного i роботящого. З грiшми можна i бездiльничать i других обдирать, та ще замiсть щоб такого у Сибiр, так такому ще i кланяються. Та чого тут далеко ходити? З грiшми от і Стецько шанується, мов чоловiк; а вiн, по правдi сказавши… що вiн? — Стецько!

Явление седьмое

ио.

() Га! Чого? Ось-ось де я! ( .)Ге! ге!.. ге!.. Бодай тебе заво… ге! заводила лихоманка, як вiн мене за… ге!.. завiв! Одно те, що насилу дiйшов, атут ще i не потрапив, замiсть Харкова та учистив аж у Григорiвку. Було б тобi сватання! З якого б чорта рушники давати, якби я не прийшов? Ще ж i додому швандяти не близько!

()I ще з сим дурнем нiчого i не зробиш! Заслав було його, так-таки вернувся. (.)Чого ж ти вернувся? Де ти дiв свого тестя?

о. А щоб вiн злиз! Знаєш: як пiшли ми, та усе iдемо, усе iдемо… а вiн поспiша, аж сопе, та усе поспiша; а далi став тюпати пiдбiгцем; а там вже — даром що старий — став i пiдплигувати, неначе панський пристяжний; а я за ним тюпаю, усе тюпаю… та не дожену. От як бачу, що не дожену, гукнув, щоб вернувсь та узяв грошi, бо за що вiн питиме? Кинув йому зо жменю, та як потяг назад, та й не потрапив, та аж у Григорiвку просунувся, а вiдтiля вже сюди; та так утомивсь, що неначе у хрещика гравсь. — А ти чого так посупивсь, мов той кiт, що мишу упустив? Але не слуха, що йому i кажеш…

( ) Пiду тепер до дядька-салдата. Не хочу нiякої поради. Нехай вчить муштри; iду охотою у салдати… (.)

() Ану, Стецько, чи вже спочив? Ходiм, голубчику, ще до батька; може, вiн досi сердиться, що я не йду. Прийду та обую шкаповi чобети з пiдковами, одягну нову свиту… та й мудра ж! Ходiм!.. Та не близько ж iти! Аж ген-ген! I не видно вiдсiля!.. (.)

()

Действие третье

Внутренность крестьянской избы; на правой стороне длинный стол, покрытый ковром и сверху скатертью, на ней большой ржаной хлеб. По обеим сторонам стола длинные скамейки; на левой стороне сцены три маленькие скамейки. В углу, но на виду, печь.

Явление первое

лежит на скамейке за столом и спит.

( ) Гляди ж, Улясю-душко, не барись. Пов’язавши скиндячки, пришпили квiтку з правого боку, щоб знати було, що молода, та й виходь пiч колупати. Вже скоро i люди прийдуть… Та що ми без батька будемо робити? Хоч поганенький, та був; а теперички iз-за свого та треба позичати. Де то вiн шляється?.. О, лиха моя година! (.)

Прокип крепко всхрапнул.

() Дивись!.. се вiн спить! — уставай! Скоро люди прийдуть, давай порядок. Устань-бо! ( .)Та прочумайся, навiжений! Та кажи лишень: де оце ти шлявся?

() Щось невтямки, де я був.

а. Та вже нiгде бiльш, як на вольнiй.

п. А побiг би я та спитав. Чи я був там?

а. Та годi тобi: уставай, давай порядок; адже ти батько.

() А може, i справдi, що я батько?

а. Ну, тепер кажи: чого ти на вольну ходив, коли я не велiла?

п. Як чого? Пояса викупати. Хiба без пояса на сватаннi бути?

() А що ж, викупив?

() Та еж!

а. Де ж ти грошi узяв? Мабуть, у тебе є вони? Так ке сюди, на сватання треба.

п. Де узяв? Зять дав.

а. Зять? Бач, який добрий! Ще й нiчого, а вже i грошi дає. Зосталося ж в тебе? Та ну-бо, прочуняйся швидче ( )та приберись любенько: умийся, щоб хмiль пройшов, та пiдпережись гарненько. Та ке лишень грошi сюди, я сховаю, а пiсля тобi i вiддам. Або ке пояс сюди, я тебе пiдпережу, як змолоду пiдперiзувала. Ти був тогдi такий бравий! Чи впам’ятку тобi, як колись раз, ще ти парубком був…

() Ге! як на току? — знаю, знаю. Згадав! (.)Що то тогдi гарно було!

а. Давай же пояс сюди, мерщiй…

ДУЭТ

() Так оце у тебе i грошей нема? О, гаспидський чоловiк! Щастя твоє, що не такий час, я б тебе так притасувала, що б тебе i чорт не пiзнав! Та ще, може, не скоро старости прийдуть, а то опiсля серце вiдiйде. ( .)Я тобi, стара собако!.. Я тобi сивi патли пообриваю!.. ( .)Ох, менi лихо… Сiдай швидше… Цур тобi! нехай опiсля… ( .)

Явление второе

Те же и входит с покойным духом.

а. Е! се Олексiй.

й. Дай Боже вечiр добрий! Помагайбi вам на усе добре!

() Спасибi.

а. Просимо до господи. Сiдай, Олексiю, щоб, як кажуть, старости сiдали. Ти таки прийшов до нас?

й. Прийшов, тiтко, коли не виженете. Знаєте, що я вам скажу: ходив собi по вулицi та ось що змороковав. Не вiддаєте Уляни? так i бить, Бог з вами! Дядько каже: не тiльки свiта, що у вiкнi, не во гнiв вам сеє слово. Є дiвчат по усьому свiту; заплющившись, десяток нагарбаю. Невдаха женитись на Улянi — найду собi другу. А менi подозвольте подивитись, як люди сватаються; повчусь i собi.

а. Добре се ти, Олексiю, вигадав, що покинув за Уляною вбиватись, а теперечки i вона, побачивши твоє роздум’я, i сама схаменеться i полюбить Стецька. Посидь же з нами; казали дiвчата — прийдуть на сватання, i музику достанемо, от i ти з ними потанцюєш i Улянi розвадиш.

й. А де вона? Я б з нею поговорив i навiв би її на розум.

а. От там у кiмнатi убирається. — Уляно! Уляно! А ходи вже сюди! ( .)Ох, менi лихо! Оце вже старости! (.)Ти, Олексiю, сядь тут окроме бiля дверей; а ми, старий, з тобою, як голуб з голубкою. Еге! ( .)Уляно, Уляно! Iди пiч колупай; старости вже прийшли. (.)Та iди-бо; що ти не йдеш? ( .)От тут стiй, та соромся, та почервонiй-бо; бач, яка блiдна, та нi на кого не дивись, усе колупай.

()Ох, Боже мiй — i Олексiй тут!

( ) Мовчи та диш. Давай певно рушники, а з хусткою пiдожди, поки дядько-салдат навчить. ( .)

Опять так же стучат за дверью.

( ) Ну, тепер зовсiм. Починай, старий!

( ) Коли добрi люди, та з добрим словом, то просимо до господи; а коли так собi, то вибачайте.

Явление третье

и входят с палками; у первого подмышкой ржаной хлеб. в новой свите и очень больших сапогах, франтит и все охорашивается, не снимая новой высокой шапки.

() Ти ж, товаришу, как у паходах не бувал, света не видал и нечаво не знаєш, так у речах не суйся за умiлими, а ожидай команди, та только подтакуй. Вот i увесь пароль. (.)Та снiми ж шапку, новобранець! У первый раз во фрунте. (.)

() А що ви за люди, i вiдкiля Бог принiс?

() Прежде усєво позвольте во фрунт стать i без темпов вам честь отдать, а просто покланитца и добрым словом прислужитца. Прежде паслушайте нас, а после уж будет от вас приказ. Кагда будет теє, так ми i онеє; когда ж наше слово не в прийом, так ми адретируємося i проч пайдьом. А што ми не дезертьори, i не марадьори, i без худої науки, так вот вам хлеб святой у руки. (.)Пожалуйте.

()Так-таки, так.

( )Хлiб святий приньмаємо, а вас послухаємо; коли ж ваша рiч не до дiла, то не треба i вас, i вашого хлiба. Сiдайте, люди добрi; може, здалека iдете? ( .)А вiдкiля ви, панове, з якої землi?

к. Ми з землi дальної. Кали слихали, аж з Францiї.

о. Вже й видно — москаль, зараз i збрехав. Ми притьмом з-за Харкова (.)

п. Що ж то за земля? Чи далеко вона вiдсiля?

к. Не близько. Iщо аж за Москвою будет верстов сто.

ш. Так-таки, так.

п. Крий Боже, як далеко! Мабуть, на кiнцi свiта! Туди ворон нашої костi не занесе! — Хороша ж сторона?

к. Старана важная! Туда i за всєво свєту господство з’єзжаєца пажить, пагулять…

п. Чи там же кабаки, чи вольна?

к. Там об кабаках i не слишно; усе п’ють без заказу.

п. А горiлка дешева?

к. Нiпочому. Там горiльчанi каладiзя.

п. От сторона, так-так! Ще лучче Косолапiвки. Тим-то i господство туди унажа. Е, якби нам, жiнко, туди на слободу перейти, та хоч би раз у таких колодязях скупатись! Ви ж в нас постоєм, чи що?

() Нет, ми прахадяща, партийонна каманда. А вот з нами какая гисторiя, просимо паслухать. Раз у прошлом у годi були ми у паходi, у диком народi. Сємдесят городов разорили, тридцять полонили, а один траншеями осадили. А у евтом городi как раз сидел вот евтот () дикой князь. Войско ево штурмует, а он знай себе бунтует, паднiмает угору плечi i гаворит такiї речi: з городом вам атдамся завсєм, толькi патєште менє тем, оддайте мiне алi птицю, алi чорную куницю, алi красную дiвицу, какую у вас iзберу i до себя приведу. Генерал нас призвал, такиї речi i сказал: ти, Осип Скорик, па всему свету пабувал, усю Туреччину iзхадил i в Рассєю захадил, ти з ним пайди i в Нiмецiю зайди, iщiте таково дива, шукайте, i как найдьош, ему аддавайте. Вот ми как пашли, тридцать государств прашли, а такова дива не нашли. Я було у ретираду астался, так наш дикой князь затялся; усьо iшли, iшли, i учора у єтот город, — как завьотца, не знаєм, — пришли; тут разом пала нам пароша…

()Бов, бов, бов! То по москалевiй брехнi дзвонють. Яка лiтом пороша?

( ) Малчи, шпийон! Не дасть закону сполнить.

() Дарма, бреши, бреши; до чого-то воно дiйдеться.

к. Вот как пала пароша, i на парошi след увидали i слiдiть стали. Наш дикой князь татчас па следу взнал i как апеченой закричал: вот мая нi птиця, нi чорная куниця, а красна дiвиця! Пайдьом єйо ськать i на нєйо пароль узять. Вот ми па следу и пайшли i да вашово дому пришли. Тепер ми себе розсуждаем: певно, наша нi птиця, нi куниця, а красная дiвиця, у вас у хатi, тут єйо i палучить желаем. А па євтой мовi будьте усе здарови. Нашому слову канець, а ви дайте делу вiнець.

() Так-таки, так.

о. Бач, куди карлючка закандзюбилась! Не з чорта хитрий i москаль!

( ) Що се за напасть така? Вiдкiля се ви, панове хранцузи, таку бiду на нас накликаєте? I якого нам дикого князя поставляєте? Що воно таке є, кажiть? Щоб нам нашого не втопить.

к. Е, хоч наш князь i дикой, одначе он штукар великой! Как на свет родился, то iщо з сабою не бился; кагда ж ляжет спать, так ат нєво i слова не слыхать; i таки з худоби кой-што маєт, i кагда абедаєт, зубов не позичаєт, а собственними своїми кусаєт; ат вади нi разу п’ян не бивал, i нiкагда у себя грошей не крал; у кампаниї знает честь, свiчей i сала не ест; ум i разум за ним ведьотця, он на стену не дерьотця. Тепер ви дєлом розмишляйте, а нам ответ давайте.

() Колупай швидше пiч, колупай!

() Ось що ми зробимо: хлiб святий приньмаємо, доброго слова не цураємось; а щоб ви нас не порочили, буцiмто ми передержуємо куницi або краснi дiвицi, так ми вас пов’яжемо. Чи так, жiнко?

( ) Роби як знаєш. Ти батько i нам усiм голова; як скажеш, так i буде.

п. Еге! Дочко, а годi пiч колупати, давай чим оцих хранцузiв пов’язати.

() Ану, ну; до чого дiйдеться, то я i навтiкача.

( ) Iди ж, iди. Чуєш, що батько велить? Може, нiчого не придбала та вже i соромиться. Не вмiла матерi слухати, не вчилася прясти, не заробила рушникiв, в’яжи ж хоч валом. А ке лишень, що в тебе там є? (.)Та iди-бо; ще й опинається.

() Пастой! — Дєлаїш темпи, без флiгельманта. Кагда не знаете порядку, спрашуйте бувалих. Прежде надобно сполнить закон. Ми усьо знаем: видали, как єто делается i у Францiї, i у Туреччинє, i у Рассєї. Вота што: садись, мать. А ти, девка, пакланися батюсьцi i матусьцi на-троєча, дякуй за хлєб, i соль, i за науку, i праси благаславения на добройо дєло. Вот как усюда делаєтця. (.)

( ) Так-таки, так.

() Кланяйся ж у ноги, без темпов, по слову. ( .)Раз, у другой, у третьой. Полно.

() Та буде ж, буде; та годi ж, годi. Давай щвидче по чарцi.

к. Ну, тепер матусьцi: раз, у другой, у третьой. Полно.

( ) Ненечка моя рiднесенька! Лебiдочко… перепiлочко! У останнiй раз прошу тебе: не топи свого дитяти!.. Дай менi на свiтi пожити!..

Олексий стоит в стороне и, тронутый, утирает слезы.

() Годi ж, Улясю, годi, доненько! Устань же, кажу тобi. Сього вже не буде. Давай там, що є. ( .)Та кажу ж тобi, що давай. От тiльки не винесеш, то я тебе зроду не била, а тут за патли потягну.

ш. Так-таки, так.

() Боже мiй милосердний! ( .)Тепер, Олексiю, прощай на вiки вiчнi! (.)

а. Дурна, дурна! Так i я не хотiла за свого Прокопа, на стiну лiзла; а далi — й нiчогiсiнько.

о. Еге! Воно так: спершу не хоче, а далi i сама захоче.

Уляна выносит на деревянной тарелке два шитых рушника, крест-накрест положенные, и подносит прежде к Скорику и кланяется. Когда он возьмет, она другой подносит Тымишу и, отошед к стороне, плачет.

( ) Спасiба батюсьцi i матусьцi, што свайо дитя рано будили i доброму дєлу учили. Спасiба i маладой, што рано уставала, тонко пряла i харошеньки рушнички придбала!

ш. Так-таки, так.

() Ану, товаришу, зав’яжи мне, а я табе. (.)Вот так: штоб не зводили на людей напраслини. Уперьод наука. Завсем — скачи, козак. (.)А што ж? Делайте дело з канцом. Ми приведьонние, ми не стак вiноватi, зв’яжiте i колонновожатаво.

о. А князя i забули? Хоч би тобi на смiх чим-небудь оплутали.

а. Давай же, Улясю, хустку молодому.

п. Ну-бо, ну-бо, мерщiй; пора частувати.

() Вже ж, матiнко, що хоч роби зо мною: лай, бий, хоч до смертi вбий, а не дам нелюбу хустки!..

( ) Та що се ти, Уляно? Чи на тебе бiс напав, чи що? Кiнчай дiло, кажу тобi!

а. З мiсця не пiду, хоч вбий!

о. Та чого ти їй у пику дивишся? За патли та в потилицю!

ш. Так-таки, так.

() Та що се ти задумала? Як се можна хустки не давати? За якого ж ти гаспида рушники подавала? Та я з тебе дух виб’ю!.. Та я не подивлюсь, що ти молода…

() Пастой, мать, єта не просто. ( .)Наслано, я вам гаварю, што наслано; та не побаїмся насипки, умєєм i атаслать. Ми бували по свєту: бували i у Францiї, i у Туреччинi, i у Рассєї, видали види i знаєм, што к чему. У меня не долго: скажу французскойо слово, так праженьом хоч какую насилку. Пайдьом сюда, у куток. Не смей нiхто падхадить к нам. ( ..)

а. Наслано! Ох, менi лихо! А хто б то i наслав? Чи не врагова Сосюрчиха? Так i є. Колись на базарi полаялись з нею, так i похвалилась: я тобi, каже, вiддячу. А учора я i бачила, що усе округ двора сновала, чи збирала що, чи пiдкладала, а я й байдуже! От же таки i вiддячила!

( ) Цур йому, сьому сватанню: яке довге! Коли б швидше спати!

( ) Зараз, дядьку, зараз.

( ) Как рукой знял. Вибрикуючи пабєгла i зараз усьо принесьот. Ета хто-то i наслал, та не умеючи. Уж с етаким не справiтця-та! I пагразней попадались i у Франції, і у Туреччинi, i у Рассєї, i где ми па паходам хадили, та і тих за пояс затикали. Да нас же прихадили вчитця-та.

а. А що, пане старосто, якби я вас попросила: чи не можна що подiяти мому Прокоповi? П’є непросипуще! Я б вам спасибi сказала.

( ) Дано, зразу вижу, што дано; та єта хто-то з умом і дав. Много минє будет мароки. Вота, каби єго у службу, та до нашаво хвельтхвебеля, так тот би атучил. (.)Тот би без нагаворов, а просто, палочками; так би і глядеть на сивуху не стал. Тот-то служба святая. (.)

Адначе не бойся, старой, не бойся; я пашутiл()Справимся i без палочок. Недаром хадили па Францiї, па Туреччинє, да у Рассєю завертали-ста: што-небудь да знаем. А вот што сделаем: даждьом маладика, так нада-те будет єво, как ястреба, три-девять зарей виводить, та кає-што па-французськи гаварить, што знаем, а там падкурим та напоїм. ()Юк, мусье?

ш. Так-таки, так.

к. Ну, харашо, когда так; будеш дяковать.

Уляна, веселая, румяная, выносит приготовленное ею и покрытое сложенным шелковым платком, подносит к Стецьку и кланяется.

( ) Спасибi матерi… що вчила батька спати… та будила… прясти…

Пока он говорил, Олексий взял из-за него подносимый платок и проворно зацепил его за пояс. А Стецько, проговорив, схватывает, не смотря, большую тыкву. Стоит в изумлении, разинув рот, и держит ее перед собой. Уляна бросается к спешащему к ней Олексию.

()

й. Тепер ти моя на вiки вiшнi!

а. Не покину тебе до смерти!

( ) Що се, що се таке? Що се?

( ) Гарбуз! Хiба повилазило? Ось бач; хоч покуштуй!

( ) Що се таке? Та се нас обморочено!

( ) Нi, матусенько, се не морока, се правда святая, хоч перехрестись. Таке моє щастя: менi досталася хустка, а урагу мому — гарбуз.

о. Так помiняймось ке.

( ) Матусенько, моя рiднесенька! Божая воля на те, щоб я пожила ще на свiтi. Благослови ж мене i мого Олексiя!

о. Поблагослови їх оцим гарбузом по потилицi.

() Щоб я вас благословила? Нехай вас сей та той благословить. Не буде сього, не буде…

ш. Так-таки, так.

п. Та ну-бо швидше благословляй; пора по чарцi.

( ) I ти, п’яниця, туди ж? Знай свою вольну, а у моє дiло не мiшайся; тебе не довго то й битиму. А вас от як благословляю: тебе, проклятий халахуре, волоцюго, поблагословлю тiєю чаплiєю, що менi на лихо скував. Усю на тобi потрощу, та у придачу трясцями, та болячками, та стонадцять куп лихорадок. А тобi увесь гарбуз розтовчу об голову, усi патли тобi пообриваю, коси твої вирву, та таки з Стецьком i обвiнчаю, обвiнчаю, таки обвiнчаю! А ти, пройдисвiте, вон з моєї хати! Подай лишень хустку сюди; подай, подай, подай… ( .)

к. Трррр! трррр! трррр! настоящий батальной огонь. Тепер пайдьом у сикурс на штики. ( .)Послушай, паньматка, меня, бувалаво…

а. Не хочу, не хочу нiчого слухати…

к. Та паслушай…

а. Нехай вiддасть хустку Кандзюбенку, а сам вiється з хати i щоб мого двора не знав!

() Так цить же, кажу-гаварю табе. Зараз кабилою станеш, вот только скажу французское слово.

() Ох, менi ж лихо! не буду ж, не буду!

()Ану, ну: зроби її кобилою; я ще не бачив, як чоловiк звiрякою перекидається. Так коли б ще заржала; то-то б смiху було.

() Малчи i слушай камандних слов. Не бiсись, Одарко, i поблагослови своїх дєтушок.

а. Як собi хочете; бiситись не буду i благословляти не хочу. Нехай вiддасть хустку. Я в нього з горла видеру…

к. Не шумєть! Паслушай толком. Вот сколько я земель нi прахадил, бил у Францiї, у Нiмецiї, у Рассєї i у Туреччинi, та вот i до вас прийшол…

о. А за Харковом що був, так i не кажеш?

()Смирно! — Ну, так во всех землях такой закон: каму дана хустка, тот i жених, каму паднесуть гарбуз, вот как би нашему Кандзюбенку, тот ступай вон. Єта ужо спаконвєку так, i закону переменiть не можно. А хто ад єтаво закону адступиться, таму грех смертельной и на скатину падьож будет.

а. Та у нас нi волика, нi коровки. Усе мiй старий попропивав, нiчому i здихати.

к. А миру хрестьянскаво не жалеєш? А што тогда скажеш, как у всьом светi повиздихаєт скатина? Так што табе тагда будет? Зараз тебя на абвахту та пад ваєнной суд.

п. А пiд суд як пiдложуть, так там i по-поворушитись не можна.

о. Ану, ну; до чого-то воно дiйдеться?

к. Єто первое дело. А другую речь пагаваря: зачим ти не хочеш аддать дочки за Алексiя? Парень важной, разумной, ремесной, да iщо ж i племенник мой.

а. Так крепак…

к. Ех! Што мне з табой как з рекрутом гаварить! Ти воєннаво артикула не знаєш i усьо здор пореш. Паслушай меня, я присяжнай чалавек: я не мажу неправди гаварить. У казьонних мужичков начальники, а у подданих памещики камандєри, а усєм галава батюшка гасударь. Ат єво миласти приказано усєм нiкаво не абiждать. У Алексеєва барина людям житьйо славнайо, i у них усєво довольно.

п. А в них у селi чи кабаки, чи вольна?

к. Вольная, брат, вольная. На десять верстов кругом кабацкаво духа i не слихать.

п. От сторона! Так чого тут i думати? Не дрочись, Одарко!

а. Але тривай лишень!.. Так бач, пане старосто, у Кандзюбенка худоба… Серце болить, як згадаю!..

к. Ага! Так єта уж не просто. Харашо; ми умеем, как i з єтiм справiтця-та. А поставте сюда ослончик. (.)Так. Тепер азьми миску, єтима четирмя пальцами, i принеси сюда. Та сматри, iменно єтима пальцами.

а. Ох, менi лихо! Чи не будете ворожити?

к. Нiчаво, не пугайся; ето не ворожка, а снять з тебя нада-тє насипку. Ми не даром па усем мєстам хадили. Знiму, штоб ти ад неї не зачахла.

() Ох, батечку, годубчику! робiть швидше, що знаєте; так i чую, як мене з-за плечей бере. Так миску вам подати?

к. Миску, та вот ефтими пальцами. ( .)На, таваришу; падерж пачотной знак. У ефтаком дєлi не следует прапускать нікакой еволюцiї. Держи ж єво, вот так, по-нашому, ваєнному: пад курок. Да здєлай дружбу, не зварачивай єво, а то штоб либо меня, либо тебя у три погибелi не звернуло. Тепер, стара, азьми водянчик з водою i держи тутеча, а я кой-шта палажу. ( .)Вот из французскава каравая весiльная шишка; ми єйо паложим у миску. Так. Тепер усе атайдiть на аванпости, у куток, i нiхто нi пари з уст. А ти з рушником стань тут. (.)Тепер, Одарiє, лий у миску воду та приговорюй французское слово голосно: плюх, плюх, плюх! (.)Тепер на, з турецкой церкви свечичка; засвяти єйо; неси сюда, та не погаси, а то только тебе i на светi жить. (.)Дай сюда. ( .)Теперича усе зажмуртесь i не маги нiхто шевельнутца. Ну… начинається нашеє дело… Гу!.. а самаво так лихорадка и бйот. Єто умiючи наслано; та нiчаво, не пасилуєш. Одарiє, рожденная, молитвенная, крещенная, вiнчанная, покритая!.. скажи… как тебя: чи iз плечей берьот, iлi у очах рябiєт?

(.)Та… iз-за…плечей… i у очах…

к. Французская, па усьому вижу, што французская насилка; у нас, у ваєнних, єто не диковина. Злая насилка! Адначе справимся-та. (.)

( )

Банжур, мадам Одарiє, снято! Ат каво прийшло, на таво найшло. Паздравляю, мадам Одарiє! не рябей! Вота, сматрiтє усе у воду смєлаво: хоч би тебе адна скатинка, али коровка, али што-небудь iз Кандзюбиной худоби. Нiчаво нєт; усьо пашло геть. Сматрiт, сматрiт!

( ) Але i справдi! Хоч би тобi воловий хвiст, нема нiчого.

( ) Хоч би тобi одна скотина; тiльки сама моя пика зосталася.

() Так-таки, так.

( ) Чому ж там i зостатися, коли я сама бачила, як усе повиплигувало геть!

к. От так же, Одарiє, повиплигуєт i уся худоба Кандзюбина з тваєй пам’яти, как ти ефтую воду вип’єш, п’ючи єйо каждоденно по напьорстку, натощака. Как воду кончиш, так i жалковать перестанеш. А нашi молодиї, как будут любитця та, дружно жить, та не лiнуючись работать, так i зберут iщо паболш, чим у Стецька. Да вот i я: ходил па Туреччинє па Францiї, па Рассєї да i сабрал п’ятьдесят целкових; так па смерти маєй усьо запавєдаю Алексею; он меня i пахаваєт…

о. Якби менi грошi вiддав, я б тебе, урагового москаля, сього дня б у домовину. Вже я бачу, до чого воно iде.

() О, спасибi ж тобi, пане старосто! Таки як руками зняв. Тепер менi не тiльки що Стецька, та i усiї його худоби нiчогiсiнько не жалко. А Олексiя вже полюбила, мов рiднесенького сина. Ходiте ж, дiточки, сюди. ( .)Будьте ж здоровi, як вода, а багатi, як земля, а красивi, як весна!

() Ура! наша взяла!

() Тю на твою голову. Ще й весiлля не було, а вiн вже i гука. Оттака-то московська вiра!

к. Тепер, таваришу, падавай знак сюда. (.)Спасiба ж вам, данове-сватове, за ваше паслушанiє i любов. Тепер нада-тє сполнить закон i канчать дело. Сiдайте ж ви тут. (.)А ми, таваришу, тут. А маладиї пастойте.

()А князь осьдечки сяде.

() I нет, брат; уж не здивуй. Минулось твайо княжество! Али сядь себе, али вон пайди. Нуте ж, скажем законнойо слово: панове сватове!

i () А ми радi слухати.

к. Што ви жалали, то ми здєлали. А за сiї речи дайте нам горiлки гречи.

Просимо на хлiб, на сiль і на сватання!

к. Вот тепер нада-тє садавитца по закону. Молодиї! Просимо на посад. ( .)Тут батюшка, а матушка здеся, штоб близько поратись. А ми, товаришу, здесь. ( .)

п. Та мерщiй давайте отраву; пора по чарцi.

о. Бач, як попарувались! Я вже бачу, до чого воно дiйдеться.

а. Та сiдай, Стецю, з нами, та й повечеряєш. А от скоро i дружечки прийдуть, то й потанцював би з ними.

()

Собирает шапку и тыкву, прячет ее и выходит, все продолжая петь: крепачка! Затворив дверь, опять выглядывает и кричит: крепачка! и опять по временам выглядывает и то же кричит.

Между тем Одарка выносит тарелки и другие принадлежности; расставив все по порядку, подает на стол миску и проч.

() Вот тепер па трудах можно i порцiю подавать.

п. Насилу за увесь вечiр розумне слово сказали. ( .)Пожалуйте, пане старосто!

() Пожалуйте, пане свате, ви вперьод викушайте. Может, намішали французької бурди, што i на стену надерьомся. Да i у Туреччинi завсiгда приговорюють: у каво у руках, у таво i в устах.

п. Будьте ж здоровi! (.)А!.. кабацька!.. розведена! Що б то на вольнiй узяти! (.)

() Єщо п’ю за здравьє, вам скажу какое: чарочка моя кругленька, налита з краями ровненько; тим, тим ти мне мила, што оченно полна. Кагда втоплю в тебя свої уста, так вам скажу: многая лета! Не бойсь, чарка, я тебя не струшу, лейся в горло, возвесели салдацкую душу; а штоб мне не сухо пить, так при чарке вот што стану гаварить: здравствуй, батька с маткой, веселiтеся своєю дитяткой; радость вашу величайте i нас не забувайте. Здравствуй, князь с княгинею, з молодою господинею. Любiтесь, пийте, гуляйте i чоловєчество розпложайте. А, наконец, вот мой пароль: здаров’я всей кампаниї чесной! ( .)Штоб так нашi маладиї вибрикивали!

а. Кушайте ж страву, просимо. От же i дружечки iдуть.

Прокип потчует водкою пришедшихк; они не пьют, он все выпивает.

()

- ( ) Дай Боже вечiр добрий! Помагайбi вам на усе добре.

Олексий и Уляна, привстав, кланяются.

а. Спасибi, дружечки! Просимо на хлiб, на сiль i на сватання. Сiдайте сюди, дiвчата. (.)От же вам i ложечки; брусуйте, друженьки, брусуйте…

() Вот едак i у Францiї: сперва покушают страву, а там i яловичину покришуть.

-а. Та нам же при людях їсти не подоба!

-а. Лучче ми вам заспiваємо та ваших молодих возвеличаємо.

() Ех, девушки! патєште нас, патєште пiсеньками.

к.

() Ох, дружечки, сизi голубочки! Не розривайте мого серденька жалобними пiсеньками. Як здумаю та згадаю, як менi без Уляни зоставатись, так за слiзоньками свiта не бачу! Зостануся з п’яницею, i вже добра не ждати.

к. Нєчево плакать; вот тут-то i пайдьот тебє дабро.

а. Де вже добра ськати!

п. Добра? Осьде добро.

ВОДЕВИЛЬ

ФИНАЛ

i.

Общие танцы.

Тарас Шевченко Назар Стодоля

Действующие лица:

, сотник.

, дочь его.

, молодая ключница у Кичатого.

, друг его.

, друг его.

х.

, -ыы, и и от чигиринского полковника.

Действие происходит в XVII столетии, близ Чигирина^[1], в козацкой слободе, в ночь на Рождество Христово.

Акт первый

Вечер. Внутренность светлицы, богато убранной коврами и бархатом. В стороне стол, покрытый дорогим ковром; кругом скамьи под бархатом, окаймленные золотом. На столе стоят фляги, кубки й разные кушанья; горят восковые свечи. убирает стол.

() Усе! Здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнiвка, слив’янка, мед, венгерське — усе, усе. Тут i їстiвне, i випити. Коли б лишень гостi. Та що вони так довго баряться? I надоумило ж сiдоусого у таке свято, коли добрi люди тiльки колядують, сподiваться гостей, та й ще яких гостей! Старостiв од такого ж старого дурня, як i сам. Побачимо, що то з того буде. Негрiте залiзо не зогнеш. А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнiв за два до свят, то певна уже була б рiч; а то схаменувся на самiсiнький свят-вечiр та й ластиться: «I сяка й така, i добра, i розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобi i се i те, i третє, й десяте». Побачимо, побачимо, як попадеться нашому телятi вовка пiймати. (.)Не сказавши нi слова дочцi, за кого i як хоче вiддати, думає, що наша сестра — коза: поженеш, куди схочеш. Е, нi! стривай лишень, голубчику. «Ублагай її», — каже. Та i що таки той поганий хорунжий^[2]? А полковник хоч старий — нехай йому добре сниться — так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Iншому дзус, а я — так вiзьмусь. Дiвцi дiвку недовго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка — i-i! Та вже ж, як кажуть, пiймав не пiймав, а погнаться можна. Тодi, як теє то, вже ж i погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далi й нiчогiсiнько. Та й Назар таки не раз спасибi скаже.

Из боковых дверей выходит я.

а. А що? Як прибрано?.. Тим-бо й ба!

я. Що це ти, Стехо, робиш? Хiба у нас сьогоднi гостi, чи що?

а. Та ще й якi гостi, якби ви знали!

я. Якi ж там гостi i вiдкiля?

а. Угадайте.

я. Чи не з Чигирина?.. Так?..

а. Iз Чигирина, та хто такий?

я. Якi-небудь старшини?

а. То-то бо й є, що не старшини, i…

я. Та хто ж такий? Може… та нi! Сьогоднi не такий день. А менi батюшка учора i говорив щось таке.

а. Говорив, та не договорив. А я знаю, — тiльки не скажу.

() Стехо, голубочко, ластiвко моя! скажи, не муч мене.

а. А що дасте? Скажу…

я. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тiльки скажи.

а. Нiчого не треба; дайте тiльки свiй байбарак надiти сьогоднi на вечорницi.

я. Добре, надiвай, та так, щоб батюшка часом не побачив.

а. Оце ще! Хiба ж я справдi дурна? Слухайте ж. (.)Сьогоднi прийдуть старости.

()Вiд Назара! Вiд Назара!

а. Та там вже побачите, вiд кого.

я. Хiба ж не вiд Назара, Стехо? Що ж, оце мене i справдi лякаєш?

а. Я вас не лякаю, я тiльки так кажу.

я. Нi, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.

() Я нiчого не знаю. Де менi, ключницi, вiдати про панськi дiла?

я. Ти смiєшся з мене! Я запла`чу, їй-Богу, запла`чу i татові скажу.

а. Що ж ви скажете?

я. Що ти мене перелякала… Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась?

а. Оце, якi-бо ви боязкi! Вже i повiрили!

я. Ну, що ж? Вiд Назара?

а. Та вiд кого ж бiльш? Вже пак не вiд старого Молочая, нашого полковника.

я. Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз iз хати втiкаю. Менi навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тiльки у його, паскудного, i мови, що про наливку та про вареники.

а. А хiба ж се й не добре?

я. Звiсно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мiй Назар, мiй чорнобривий, усе про вiйну та про походи, про Наливайка^[3], Остряницю^[4] та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б — не наслухалась його, та все дивилась би в його карi очi. Мало дня, мало ночi.

а. Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опiсля, може, i обридне.

я. О, крий Боже! До самої смертi, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи менi, Стехо, чи ти любила коли, чи обнiмала коли козацький стан високий, що… дрижать руки, млiє серце? А коли цiлуєш… що тодi? Як се, мабуть, любо! Як се весело! ( .)

а. Гарно, гарно! А од кого це вивчились?

я. Та од тебе ж. Хiба ти забула, як на вулицi, на тiй недiлi, танцювала? Тодi ще тата не було дома… Згадала?

а. Коли се? Оце ще видумали!

Стучатся в дверь.

() Ох, лишечко! Хтось iде! (.)

а. Хто там?

() Я, я! Вiдчиняй мерщiй.

Стеха отворяет дверь. Входит а, отряхиваясь.

а. Що? Не було? Оце ж яка хуртовина!

а. Кого не було?

а. Кого? Гостей!

а. Яких гостей? Од пол…

а. Цс!.. еге ж.

а. Нi, не було.

а. Гляди ж, анiтелень!.. Отець Данило, спасибi, розрiшив. Не забудь тiльки завтра вранцi послать йому вишнiвки. Знаєш? Тiєї, що недавно доливали. Нехай собi п є на здоров’я. Та що се їх нема так довго? Чи не злякались, бува, завiрюхи? А вiтер неначе стиха.

а. Злякаються вони! Де ж пак! I в горобину нiч приїдуть для такої панночки, як наша.

а. Звичайно, звичайно.

а. Iще пак, такий старий… а панночка…

а. Сама ти стара, сороко безхвоста!

а. Дивись! Зараз i розсердились. Хiба я на вас?

а. Так що ж, що не на мене? Так на мого… ну… полковника.

а. Е, бач що! А панночка? Чи ви ж з нею говорили? Що вона?

а. А що вона? Її дiло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне: а твоє дiло навчить її, врозумить, що любов i все таке прочеє… дурниця, нiкчемне. Ти вже, думаю, розумiєш?

а. Та се розумiю, та з якого кiнця почати, не знаю. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна. Ось i сьогоднi менi говорила. «Моли, — каже, Стехо, — Бога, щоб швидше я вийшла замiж за Назара, — половину добра свого вiддам!»

а. А ти й повiрила!

а. А чому ж i нi? Вона така добренька.

а. Дурна ти, дурна! А як же я сам тобi все добро вiддам, тодi що буде? га? Що ти думаєш? (.)То-то бо i є, дурочка ти безсережна!

а. Що менi робить, коли я дурочка?

а. А то, що велять. Чуєш? Усе, що в мене є, твоє.

а. Не треба менi вашого добра; я i без нього була б щаслива, якби ви не забули бiдної Стехи i тодi, коли зробитесь великим паном. Я вас так вiрно люблю, так вбиваюсь за вами, а ви… (.)

а. От же i нагадали козi смерть! Знов своє. Сказав, так i зроблю.

а. Чи мало що люди обiщають, коли їм припаде нужда?

а. Годi не знать що базiкать. Пiди лишень до Галi та поговори з нею хорошенько по-своєму, i коли теє… то завтра i мiж нами онеє.

а. Казав пан — кожух дам, та й слово його тепле. I я тiльки грiх на душу вiзьму.

а. Який тут грiх? Дурниця все те!

а. Забожiться, що женитесь, тодi, їй-Богу, все зроблю! А без мене, кажу вам, нiчого не буде, їй-Богу!

а. От же їй-Богу, далебi!

а. Женитесь?

а. Еге!

а. На менi?

а. Як коржа, так коржа! Як спечемо, так i дамо! Уже ти менi в печiнках сидиш з своїми витребеньками.

а. Якi тут витребеньки?

а. Ну, добре, добре! Тiльки слухай. Треба дiло сконпонувати так, щоб вона не знала, вiд кого старости, а то — чого доброго — усе пiде шкереберть.

а. Та вже менi не вчиться, як дiлом повернуть. Наговорю такого дива моїй панночцi — що твiй кобзар. Старий, скажу, чоловiк, як подумаєш, усiм, усiм лучче вiд молодого. Молодий… та що й казать? нiкуди не годиться, а до того ще докучливий та ревнивий, а старий — тихий-тихий i покiрний.

а. Так, так! О, ти дiвка розумна! Iди ж до Галi, та, гляди, — гарненько побалакай з нею.

а. А потiм чи можна менi буде пiти на вечорницi? Я вже зовсiм упоралась. Пустiть, будьте ласкавi, хоч в послiднiй разочок.

а. У тебе тiльки й на думцi, що вечорницi. О, вже менi та Мотовилиха!

а. Мотовилиха? Чи не казала вам вона, стара паплюга, чого? Що ж, що я з козаками танцюю? А як ви жартуєте з молодицями, так я й нiчого!

а. Iди ж, iди та поклич менi Галю, а затим сама полагодь рушники.

а. Та вже усе напоготовi. (.)

а. Злигався я з дияволом… (.)Що ж? Не можна без цього. У такому дiлi як не верти, треба або чорта, або жiнки. (.)Чого доброго! Ще, може, й мене обдурить, тодi i остався навiки-вiчнi в дурнях. Та нi, лиха матерi! Аби б тiльки ти менi своїми хитрощами помогла породниться з полковником, а там уже що буде — побачимо. Iш ти, мужичка! Куди кирпу гне! Стривай! (.)Думай собi, голубко, та гадай, що… а воно зовсiм не так буде. Закинь тiльки удочку, сама рибка пiде. Шутки — тесть полковника!.. А що далi — се наше дiло. Аби б через порiг, то ми й за порiг глянем. У яких-небудь Черкасах, а може, у самому Чигиринi гуляй собi з полковничою булавою! I слава, i почет, i червiнцi до себе гарбай: все твоє. А пуще всього червiнцi, їх люди по духу чують; хоч не показуй, все кланятимуться… Ха-ха-ха! От тобi й сотник! Ще в Братськiм^[5] серце моє чуло, що з мене буде великий пан. Було, говорю одно, а роблю друге; за се називали мене двуличним. Дурнi, дурнi! Хiба ж як говорим про огонь, так i лiзти в огонь? Або як про чорнобриву сироту, так i жениться на їй? Брехня! Вiд огня подальш. Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах i млинах, так i будеш чоловiком, а не дурнем.

Входит Галя.

()Добривечiр, тату! Де це ви так довго барились? Ви мене кликали, чи що?

а. Та кликав, кликав.(.)Що ти не всi стрiчки почiпляла? Та нехай! Поки буде i сих. Послухай. Менi треба поговорити з тобою об важнiм дiлi. Ти знаєш, ми сьогоднi старостiв сподiваємось?

я. Сьогоднi! На первий день празника, — на самiсiньке Рiздво?

а. Так що ж? Отець Данило, спасибi, розрiшив. Гляди ж, не пiднеси гарбуза.

я. Як се можна! Хiба вiн дуже старий, чи що? Ось послухайте, якої нiсенiтницi наговорила менi Стеха. Смiх та й годi!

а. А що тобi вона наговорила?

я. Каже, буцiмто старi… та нi, не скажу, далебi не скажу, бо казна-що! Вона й сама не знає, що говорить.

а. Хiба ж не правда? Старий чоловiк краще молодого.

я. Та й вона те ж казала.

а. А тобi як здається?

я. Як таки можна? То старий, а то молодий.

а. Так, по-твоєму, молодий — краще?

я. Отож пак!

а. Помiркуй лишень гарненько, так i побачиш, що батькова правда, а не твоя. Ну, що молодий? Хiба те, що чорнi уси? Та й тiльки ж. Не вiк тобi ним любоваться: прийде пора — треба подумати об чiм i другiм. Може, коли захочеться почоту, поваження, поклонiв. Кому ж се звичайнiше? Полковницi… се я так, примiром, говорю… а не якiй-небудь жiнцi хорунжого; бо у його тiльки й худоби, тiльки й добра, що чорний ус. Повiр менi, дочко, на тебе нiхто i дивиться не захоче.

я. Та я й не хочу, щоб на мене другi дивились.

а. Не знать що верзеш ти! Хiба ти думаєш, що не обридне цiлiсiнький вiк дивиться на тебе одну? Хiба ти одна на Божiм свiтi? Є й кращi тебе. Того i гляди, що розлюбить.

я. Назар? Мене? О, нi! Нi, нiколи на свiтi!

а. Я й не кажу, що воно справдi так буде, а так, наприклад, щоб ти тямила, що ми всi на один шталт шитi.

я. О, нi! Не всi! Вiн не такий, вiн не розлюбить.

а. А що ж? Хiба вiн тобi побожився?

я. Атож!

а. А ти й повiрила!

я. Я i без божби повiрила б.

а. Дурне ти, дурне! Чи знаєш ти, що хто багацько обiщає, той нiчого не дає? Ой, схаменись та послухай батькiвського совiту. Добре, що я вже такий — що обiщав, те й зроблю. Ну, не дай я тобi приданого, — що тодi, га? Пожалуй, вiн i так тебе вiзьме: мало яких дурнiв нема на свiтi! Та що ж в тiм? Подумай, що тодi ти робитимеш?

я. Те, що i всi роблять — заробляла б.

а. А що лучче: чи самiй робити, чи дивитися, як другi на тебе роблять?

я. Як кому.

а. То-то i горе, що ти ще дурне. Я тобi б i багацько дечого сказав, та нiколи: того i гляди, що старости на порiг. А чи єсть у тебе рушники?

() Є, є! Як я рада! В мене серце не на мiсцi! Чи й вам так весело?

а. Весело, дуже весело. Iди ж, та не забудь сказати, що коли прийдуть колядувати, так щоб гнали їх у потилицю.

я. За що ж? Се ж дiло законне! Та воно ж i раз тiльки в году!

а. А старости раз на вiку.

я. Справдi, щоб не помiшали… Ще й законної речi не дадуть сповнить. Так побiжу ж я i скажу, щоб заперли ворота i хвiртку. (.)

() Здається, дiло добре йде. Вона думатиме, що Назар свата, здуру i согласиться; старости не промовляться; весiлля можна одкинути аж геть до того тижня; а через таку годину i нашого брата, мужика, угомониш, щоб не брикався, не то що дiвку. Коли б тiльки який гаспид не принiс того горобця безперого! Тодi пиши пропало. Наробить бешкету! (.)А подумаєш i те: яке йому дiло до Галi? Се ж моя дитина, моє добро, слiдовательно, моя власть, моя i сила над нею. Я отець, я цар її. Та цур йому, пек! Се дiло ще не таке, щоб об йому довго думати. Не дуже треба плошати, бо береженого Бог береже, або — як там ще кажуть — рiвнiш згладиш, тiснiш ляжеш.

( ) Приїхали, приїхали!

()Оце ж як ти мене злякала! Пiди у свою кiмнату та прийдеш, як кликну.

я. Чого у кiмнату? Я тут зостанусь, нiхто не побачить.

а. Незвичайно: закон не велить.

я. Ну, так я пiду. (.)

Хома с важностию садится за стол. За дверью стучат три раза. Входят два свата с хлебом и, низко кланяясь хозяину, кладут хлеб на стол.

и. Дай, Боже, вечiр добрий, вельможний пане!

а. Добривечiр i вам. (.. .)Добривечiр, люди добрi! Просимо сiдати; будьте гостями. А вiдкiля се вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники якi? Може, рибалки або, може, вольнiї козаки?

() I рибалки, i вольнiї козаки. Ми люди нiмецькiї, iдемо з землi турецької. Раз дома у нашiй землi випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивиться на погоду? Ходiм лишень шукати звiриного слiду». От i пiшли. Ходили-ходили, нiчого не знайшли. Аж гульк — назустрiч нам iде князь, пiднiма угору плечi i говорить нам такiї речi: «Ей ви, охотники, ловцi-молодцi! Будьте ласкавi, покажiте дружбу. Трапилась менi куниця — красна дiвиця; не їм, не п’ю i не сплю вiд того часу, а все думаю, як би її достати. Поможiть менi її пiймати; тодi чого душа ваша забажа, усе просiте, усе дам: хоч десять городiв, або тридев’ять кладiв, або чого хочете». Ну, нам того й треба. Пiшли ми по слiдам, по всiм городам, по усiх усюдах, i у Нiмеччину, i у Туреччину; всi царства й государства пройшли, а все куницi не знайшли. От ми i кажемо князю: «Що за диво та звiрюка? Хiба де кращої нема? Ходiм другої шукати». Так де тобi! Наш князь i слухати не хоче. «Де вже, — каже, — я не з’їздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куницi, сирiч красної дiвицi, не видав». Пiшли ми вп’ять по слiду i якраз у се село зайшли; як його дражнять, не знаємо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловцi-молодцi, ну слiдить, ну ходить; сьогоднi вранцi встали i таки на слiд напали. Певно, що звiр наш пiшов у двiр ваш, а з двору в хату та й сiв у кiмнату; тут i мусимо пiймати; тут застряла наша куниця, — в вашiй хатi красная дiвиця. Оце ж нашому слову кiнець, а ви дайте дiлу вiнець. Пробi, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дiвицю. Кажiть же дiлом, чи оддасте, чи нехай ще пiдросте?

( ) Що за напасть така! Вiдкiля се ви бiду таку накликаєте! Галю! чи чуєш? Галю! порай же, будь ласкава, що менi робити з оцими ловцями-молодцями.

Галя выходит на средину светлицы, останавливается и, стыдливо потупив глаза, перебирает пальцами передник.

а. Бачите ви, ловцi-молодцi, чого ви натворили? Мене старого з дочкою пристидили!.. Гай-гай! Так ось же що ми зробимо: хлiб святий приймаємо, доброго слова не цураємся, а за те, щоб ви нас не лякали, буцiм ми передержуємо куницю, або красну дiвицю, вас пов’яжемо. Прийшов i наш черед до ладу слово прикладать. Ну, годi ж тобi, дочко, посупившись стояти; чи нема в тебе чим сих ловцiв-молодцiв пов’язати? Чуєш-бо, Галю? А може, рушникiв нема? Може, нiчого не придбала? Не вмiла прясти, не вмiла шити — i в’яжи ж чим знаєш, хоч мотузком, коли ще й вiн є.

Галя уходит в свою светлицу и немедленно возвращается, неся на серебряном блюде два вышитые полотенца и кладет на хлеб, принесенный сватами; потом подходит к отцу й низко кланяется й целует руку; потом берет блюдо с полотенцами и подносит сватам — сперва одному, потом другому. Свати, взявши полотенца, кланяются Хоме.

т. Спасибi ж батьковi, що свою дитину рано будив i усякому добру учив. Спасибi й тобi, дiвко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.

Галя берет полотенца й перевязывает через плечо одному й другому, потом отходит и робко поглядывает на двери.

() Догадався, догадався! Ти хочеш i князя зв’язати. Нехай завтра обоє його зв’яжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався. Стривай, попадешся, не втечеш!

т. Вiн i сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.

а. Ну, поки вже долетить, нам нiчого ждати. Просимо сiдати. Що там є, поїмо; що дадуть, поп’ємо та побалакаємо дещо. А тимчасом ти, Галю, не гуляй, в корці меду наливай та гостям пiднеси хлiба-солi, проси з привiтом i з ласкою.

Сваты чинно садятся за стол. Галя принимает от отца чарку и флягу и подносит старшему свату. Сват не принимает.

т. Ми вам такої халепи натворили, що боїмося, щоб ви нас не потруїли… Призволяйтесь самi. (.)

Галя, посматривая на отца робко и стыдливо, подносит к губам и подает свату.

() Тепера так! Пошли ж, Боже, нашим молодим щастя, i багатства, i доброго здоров’я, щоб i внукiв женити, i правнукiв дождати…

Свата прерывает хор колядников под окнами. Все слушают со вниманием. Хома с досадою покручивает усы; Галя весело посматривает на окно. Сват в продолжение колядки повторяет.

Гарно колядують нашi козаки!

КОЛЯДКА

( ) Я ж тобi наказував, щоб нiкого не пускали! Задумалась, забула!

Входит с молодими козаками.

р. Дай, Боже, вечiр добрий! Помагай-бi вам на все добре!

Все козаки повторяют то же. Назар, не снимая шапки, в ужасе останавливается; посматривает то на гостей, то на Галю.

Все молчат.

() Спасибi, спасибi… Милостi просимо. Просимо сiдати.

Молчание продолжается. Галя, улыбаясь, украдкой поглядывает на Назара.

р. Сядемо, сядемо, аби було де: ми гостi непроханi. Може, помiшали; дак ми i пiдемо, вiдкiля прийшли. (.)Так бач, через що полковник послав мене з грамотами в Гуляйполе! (.)Весело, весело! Наливай швидше горiлки, i я вип’ю за твоє здоров’я! Не лякайся, не лякайся, наливай.

Галя в ужасе роняет поднос и флягу.

() Хто смiє знущаться над моєю дочкою?

р. Я! Хiба не бачиш? Я, Назар Стодоля! Той самий, за кого ти вчора обiщав видать дочку свою, той самий, якого ти знав ще з тiєї пори, як вiн тебе вирвав iз-пiд ножа гайдамаки! Згадай iще, що я той самий, хто й самому гетьману не дасть себе на посмiх! Пiзнав?

а. Пiзнав. (.)Що дальш?

я. Хiба ж не ти прислав?

а. Мовчи! Геть собi!

() Стривай, стiй тут! I тебе обманюють?

а. Не обманюю, а так як батько велю. Вона просватана за чигиринського полковника.

() Полковника! Учора була моя, сьогоднi полковникова, а завтра чия буде? Чуєш, Галю?

()Чую! О, чом менi не позакладало!

т. Осмiлюсь доложить…

р. Мовчи, поганець, шипотиннику!

а. Вiддай менi дочку мою. ( .)

р. Геть, Юда!

() Прохор, Максим, Iван, Стехо! Гей, хто там є? Возмiть його, харцизяку, — вiн уб’є мене!

р. Нехай Бог тебе поб’є, дiтопродавець! (.)Галю! серце моє! Промов менi хоть одне слово: ти не знала — за кого? Скажи: не знала?

( ) Не знала, їй-Богу, не знала!

() Чи чуєш ти?

а. Не чую; я оглух!

() Люди добрi, коли ви не оглухли, так послухайте. Вiн мене називав своїм сином, а я його своїм батьком, i вiн се чув тодi, а сьогоднi оглух. Де ж його правда? Чи чесний же вiн чоловiк? Правдивий, га?

Гости молчат.

( ) Вiн не чоловiк. Кинь його: таке ледащо не стоїть путнього слова! (.)

р. Стривай! Нi, вiн чоловiк, вiн називав мене сином (.)Правда?

а. Не тобi вчити, як менi кого називати. Я її батько, а не твiй: так у моїй волi оддать її за кого схочу.

р. А як же вона не захоче, тодi що?

а. Я заставлю.

р. Чи можна ж кого заставить утопиться або повiситься? Хiба ти Бог, що маєш силу чудеса творить? Хiба ти диявол, коли ти не маєш жалю до рiдної своєї дитини? Ти бачиш, у неї є серце, i їй замiсть його кладеш каменюку. Слухай: i ти ж колись був молодим, i ти ж мав коли-небудь радiсть i горе. Скажи, що чуло, що казало твоє серце, коли тобою кепкували?

а. Го-во-ри!

() Так ти глузуєш надо мною! Хiба я не стопчу тебе, як жабу? Брехун? ( .)

() Що ти робиш? Убий мене, на, рiж.

Назар молча опускает руки.

( ) Ви бачили? Хотiв мене задушити!

Сваты молчат.

() Ми не так розплатимося iншим часом. Ходiм з сього базару.

р. Не пiду! Мене вiдсiль ноги не винесуть.

т. Ну, так торгуйсь. Може, дешевше уступлять.

я. Боже мiй, Боже мiй! Вони знущаються надо мною!

а. Не знущаються, а торгуються.

т. Годi, брате, ходiм: ми опiзнились.

р. Стривай, не опiзнились. ( ) Прости мене, я згарячу забувся. Ти добрий чоловiк. Прости або зарiж мене, тiльки не кажи, що вона не моя, не кажи! Дивись: я гетьману нiколи не кланявсь. (.)Для спасенiя своєї душi, коли у тебе у серцi є Бог, для угоди всiх святих, коли ти вiруєш у кого, для спасенiя твоєї дитини, коли вона тобi мила, зглянься на мене! Нехай старости з своїм хлiбом ідуть додому. Христом-Богом молю, не занапасти її, бiдної! Кращої її нема; за що ти хочеш її убити? На голову мою! Возьми її, розбий обухом — не треба менi її: тiльки дай дочцi своїй ще пожити на свiтi, не заїдай її вiку, вона не винувата!

Хома дрожа посматривает на гостей.

( ) Кого ти просиш? Кому кланяєшся? Перед ким падаєш? Я на тебе пiсля сього й дивиться не хочу: прощай!.. Кланяється дияволу! Вiн тебе кип’ячою смолою напоїть!(.)

() Постiй, дай ще слово скажу.

() Ви покiйнiй матерi, як вона умирала, бiля домовини обiщали мене видать за Назара. Що ж ви робите? Чим я вас прогнiвила? За що мене хочете убить? Хiба ж я не дочка ваша? (.)

р. Камiнь! Залiзо! Ти огню хочеш! Буде огонь, буде! Для тебе все пекло визову… ти жди мене. (.)Бiдна, бiдна! В тебе нема батька, в тебе кат єсть, а не батько! Бiдненька, серденько моє, пташечко моя безприютна! (.)А я ще бiднiший тебе: у мене й ката нема, нiкому i зарiзати! Прощай, моє серце, прощай! Не забаримось побачиться.

Галя безмолвная падает на руки Назара. Он целует; Хома силится вирвать ее. Назар отталкивает его и снова целует Галю.

()Розкажiть полковнику, що бачили i що чули. Скажiть, що його молода при ваших очах цiлувалась зо мною.

Галя обнимает его й целует.

Бачите, бачите! Прощай же, моє серце, моя голубочко! ()Я знаю, що менi робить. Я знайду правду. Прощай! Вернусь, сподiвайся.

Галя падает без чувств. Назар, закрыв лицо руками, удаляется. Гнат и козаки за ним. Хома и сваты подбегают к Гале.

Акт второй

Внутренность простой хати, опрятно убранной. На столе горят свечи. прибирает около печки.

а. Господи, господи! Як подумаєш, коли ще ми дiвували, зачуєш де-небудь вечорницi, так аж тини трiщать; а тепер… От скоро i третi пiвнi заспiвають, а вечорницi ще й не зачинались. Нехай воно хоч i свято, звiсно — колядують, а все-таки час би. Нi, що не кажи, а свiт перемiнився. Хоть би i запорожцi… Ну, якi вони запорожцi? Тьфу на їх хисть, та й годi! Чи такi були попереду? Як налетять, було, з своєї Сiчi, так що твої орли-соколи! Було, як схопить тебе котрий, так до землi не допустить, так i носить… Ой-ой-ой! Куди то все дiвалось?.. (.)

Точнiсiнько моя доля! Неначе сю пiсню про мене зложили. Де мої молодi лiта? I слiду нема, мов поверх води поплили. ()Що ж се справдi нiхто не йде? А вже менi ся навiжена Стеха! Пiшла за дiвками та десь i застряла з козаками. I звела ж їх нечиста мати докупи! Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий чоловiк… Не взяв би вiн собi в ключницi не молоду, а розумну, вiрну, дотепну до всякого дiла та стареньку! А то… як та дзига, так i снує. Як то вiн дочку свою ще пристроїть? Бач, у полковницi лiзе! Чи довго ж то вона буде любуватися його лисиною замiсть ясного мiсяця? Ох, ох! старi, старi! Сидiть би вам тiлько на печi та жувать калачi; так нi, давай їм жiнку, та ще молоду. Як же пак, чи не так!.. От Стодоля молодець! Я його знаю, вiн протопче стежку через полковничий садок. Та й дурний би був, коли б не протоптав. Про себе скажу, що… теє… хтось iде!.. Зараз, зараз! Насилу! ()

Входят .

а. Свят, свят, свят! Вiдкiля се, якою дорогою, яким вiтром, яким шляхом занесло вас у мою хату?

т. Не питайся, голубко, стара будеш, хоч се, признаться, i не пристало твоїй пицi. Чого ж ти так насупилась?

а. Сiдайте, будьте ласкавi, сiдайте!

т. Ну, годi ж, не сердься. Мало чого з язика не спливе! Невже треба переймать, що поверх води пливе! У тебе сьогоднi вечорницi?

а. Хiба ж нашi вечорницi для вас? Ви так тiлько прийшли — посмiяться.

т. Так таки i посмiємося, коли буде весело.

() Буде весело, та не всiм.

т. Ну, се вже опiсля побачимо. А поки — ке нам чого-небудь такого, для чого чарки роблять, та й зубам пошукай роботи. Проклятий скряга i повечеряти не дав. Ну, чого ж ти рот роззявила? Мерщiй!

а. Зараз. (.)Бiдненький Назар! ( .)

Назар печально смотрит на Игната.

()Тепер же знаєш що? Вiзьми мiтлу та мети, виясни хорошенько мiсяць: бач, як насупило! А ми тимчасом побалакаєм, що треба.

а. Що се, Бог з вами! Хiба я вiдьма?

т. Я так, навмання сказав. Заткни пальцi в уха. Чи второпала?

а. А!.. ви хочете нишком побалакати. Добре, я пiду по Стеху.( .)

() Пiшла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пiзнаєш?

р. Тепер би й рiдного батька не пiзнав.

т. Розумнi люди усе так роблять: i в хоромах, як у хатi мужик. ( .)Не хочеш? Як хочеш! А я совiтував би чарочку-другу Адамових слiзок, як казав було отець економ. Не забув Братський монастир?

р. Нi, скажи лучче, нащо ти мене повiв сюди?

т. На те, щоб побалакати з тобою, як з козаком, а не з бабою. За козацьку волю i розум! (.)

р. Щасливий ти чоловiк!

т. Ти щасливiший мене.

р. О, якби ти посидiв у моїй шкурi! Ходiм, Гнате, менi тут душно.

т. Стривай, ще рано. Подивимся, як люди добрi веселяться, та посовiтуємся, куди йти.

р. Менi одно, куди не поведеш.

т. Ти вп’ять баба. Чи пристали ж козаку такi речi?

р. Гiрко менi, Гнате! Ти смiєшся, а в мене печiнки верне. Хiба ж моє горе смiшить тебе?

т. Смiшить.

р. А я думав — ти добрий чоловiк.

т. А я думав — ти козак, а ти, бачу, баба. Ну, скажи менi, чого ти дурiєш? Де твiй розум? Чи стоїть же жiнка, хоч би вона була дочка нiмецького цезаря^[6], чи стоїть вона такого дорогого добра, якчоловiчий розум?

р. Стоїть.

т. Брехня! Ти знаєш, в яку цiну поставив цар Соломон золотий плуг? Вiн каже, що при нуждi шматок хлiба дорожче золота. А я скажу: чарка горiлки козаку милiша усiх жiнок на свiтi.

р. Ти мене, Гнате, морочиш, а менi тепер треба щирого друга.

т. Добре. Я вiн i єсть, бо кажу правду. А коли хочеш, то й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.

р. Не смiйся, а дiлом кажи, що робить менi. Тобi можна i говорить, i думать.

т. Ось що. Перш усього випий горiлки. Вона i без мене наведе тебе на розум. (.)Чи не забув ще ти, як розумно розсужда латинський вiршник^[7]… як пак його… ну, той, за якого мене в Братствi випарили рiзками, як отець ректор пiймав у мене за халявою його мудрi вiршi. Вiн каже: «Дурниця все, опрiч горiлки, а iнодi i жiнка пiд руку». Оце так! (.)

() Бiдний ти, сердешний чоловiк! Я думав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того, що має й скотина. О, якби ти змiг заглянуть сюди () куди сам Бог не загляда! Та нi! Може, ти тiльки морочиш мене; може, ти тiльки так кажеш. Друг ти мiй добрий, вiрний мiй, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не муч мене: в мене вiд горя серце рветься! Нехай вже тi смiються, що живуть у пеклi: їм любо; а ти ж таки чоловiк. (.)

т. Так, я чоловiк; а ти й справдi баба, ще раз тобi скажу: казна за чим вбиваєшся.

р. Нема у тебе серця, камiнь ти!

т. Як хочеш, так i думай, а я нещаснiший од тебе, нещаснiший од твоєї собаки: вона лащиться до тебе, а ти її кохаєш; а я?.. I я, дурний, колись любив i к гадинам — жiнкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був i жизнь оддать за них… I що iз того? Чи хочеш знати?

р. Не треба, не хочу, не говори! У тебе нема Бога в серцi.

т. А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий нiкчемний пень дубовий. Прийде i твоя пора, все згадаєш. (.)Годi ж тобi, годi! Не дивись так хмарно: далебi не полегша. Дурниця все: i товариство, i любов, — цур їм! Нема їх на свiтi! Однi дурнi i дiти вiрять латинським вiршам. А лучче поговорим о долi, а тимчасом налетять сороки чорнобровi, вип’єм, пожартуєм, i вiр менi — вся дур iз голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.

(-) Та i я iзвiдав горе, та нiчому не навчився; тебе ж не хочу слухать: ти злiший диявола. (.)

т. Куди ж ти?

р. З тобою холодно, пiду у пекло погрiться.

т. Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобi покажу.

р. Найду й сам.

() Ти i справдi хочеш iти? Скажений, ти з глузду з’їхав!

р. Я нiкому не дам себе в обиду і дурного совiту не послухаю. Пусти мене.

т. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навiжений?

() Мовчи, а то тут тобi i амiнь.

() Так i я зумiю, та що потiм? З холодним мертвецем у домовину?

р. Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я пiду у Чигирин до полковника.

т. Чого?

р. Уб’ю його!

т. А як не вб’єш, тодi що? Чи не мусиш ублагать його вiдкинуться вiд Галi? Га?

р. Так чи не так, а я пiду.

т. До диявола в гостi! Чи не лучче ж, замiсть пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галi? Не хмурся та послухай, та роби так, як я тобi скажу, бо ти сьогоднi нiчого путнього не видумаєш.

р. Що дальше?

() Чи глухi тут стiни? (.)Украдьмо Галю, от i все. Чи добре?

() Прости мене…

т. Ну, що ще?

р. Ти певний друг!

т. Ну, об сьому послi. Кажи, так чи не так?

р. Так! Я ввесь твiй: говори, приказуй.

т. Слухай же. Вона, звiсно, виходила до тебе коли-небудь пiзно вечором у садок, хоть, може, й не одна?

р. З ключницею.

т. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишенi який червiнець?

р. Два.

т. Ще лучче. Се ж буде ключницi на сережки, а плахту на словах обiщай. Тiльки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жiнки наголо всi цокотухи: не для їх вигадано слово ; до того ще й дорожче запросить.

р. Нiчого не пожалую, усе вiддам, що в мене є. Де тiльки ключницю побачу?

т. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласкá хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край старої корчми з тройкою добрих вороних. Знаєш, за садком, на старiй дорозi?

р. Знаю.

т. Сю корчму i днем люди, хрестячись, обходять, а вночi нiхто не посмiє; так кращого мiсця нiчого й шукати; тiльки порайтесь моторнiш.

р. А як вона не захоче, — що тодi?

т. Хто? Ключниця чи…

р. Та й та, й друга.

т. Захочуть обидвi, тiльки ти зумiй согласити. Ключниця за червiнця пiде колядувать хоть до самого сатани; а Галя в однiй сорочцi пiде за тобою на край свiту; а як се дуже далеко, так ти спровадь її на Запорожжя, а там i сам гетьман не бiльший од чабана. Адже ти не виписувавсь iз запорожцiв?

р. Нi.

т. Так якого ж злидня ще хотiть? А хто, пак, у тебе курiнним отаманом?

р. Сокорина.

т. Знаю! О, голiнний, завзятий чоловiк! В кiрцi води диявола утопить, не то що в Днiпрi. А! здається, хтось iде.

р. О, якби твоє, брате, слово та Богу в уха!

т. Нема нiчого на свiтi легше: тiльки повеселiй, будь козаком. Мовчи. (.)Ну, вип’ємо ж чарочку за шинкарочку.

Пьют.

а. Як же я утомилась! Насилу найшла її, прокляту Стеху!

т. А що, змахнула пил з мiсяця?

а. Смiйтесь, а воно i справдi погода утихомирилась.

т. Оце ж тобi за труди.(.)

а. Цур йому, як я втомилась!.. Нi, спасибi, не пiд силу… Хiба вже для вас. (.. .)Щоб вороги мовчали й сусiди не знали! (.)

() Не хочеш — як хочеш. А менi здається, що i на свiтi нема такого горя, якого б не можна було утопити в чарцi горiлки. Чарка, друга — i чорта у воду. Так, Катерино?

а. Як кому iншому, то й кварта не поможе.

() А ти справдi не будеш пить?

р. Не буду.

т. Вольному воля, а спасеному рай. За твоє здоров’я! () Праведно спiвається в тiй пiснi, що каже: коли б мужику не жiнка, не знав би вiн скуки, коли б не горiлка, де дiвать би муки? Так у горiлку її, прокляту, у горiлку! Розумний чоловiк тебе видумав, так! (.)Та на тебе бридко й дивиться. Ну, ще ж одну та й годi вже. (.)Чи втямки тобi, як ми втiкали з Братського на Запорожжя та на дорозi зустрiли одну чорнобривеньку i ти чуть-чуть був не промiняв запорозької волi на її чорнi брови? Бач, ти забув; а я так все запрошедше знаю, та й що буде, одгадаю.

() Ох, моя матiнко, як утомилась! Шуточки? Оббiгала усi усюди! (.)Ах, Боже мiй! я i не бачу. Добривечiр вам! От вже й не думала, й не гадала! Спасибi, спасибi! Не погнушались наших слобiдських вечорниць. Так уже й не здивуйте: у нас усе абияк, не те, що у вас у Чигиринi.

т. Та у вас ще краще.

а. Годi-бо вам смiяться.

а. Чи прийде ж хто?

а. Як же? Усi прийдуть.

Гнат берет за руку хозяйку й отводит в сторону. Назар встает из-за стола и подходит к Стехе.

() У мене щось голова розболiлась; пiду подивлюсь, який мiсяць. Чуєш? А про кобзаря, мабуть, i забули. Збiгай лишень. Без його i гульня не гульня.

а. Стехо! Ти звала Кирика?

а. Моя матiночко! I забула. Я зараз збiгаю.

т. Вп’ять де-небудь застрянеш… Збiгай лучче сама.

а. Добре.

Хозяйка й Гнат уходят.

() У мене є просьба до тебе, Стехо.

а. Знаю, знаю, яка просьба: сказать панночцi, щоб вийшла до вас, як пан засне. Та тепер тiльки не те вже, що перше було. Адже ви самi знаєте, що незабаром зробилось.

р. Се не помiшає; менi тiльки одно словечко сказати. (.)На тобi; ще й плахта буде, коли услужиш.

() Не придумаю, як би се зробити. Лиха година те, що старий цiлiсiньку нiч очей не заплющить. Сердешна панночка! А як я плакала, як просила! Нi, таки на своєму поставив старий сатана.

р. Так ти зробиш? Дожидати?

а. Зроблю, зроблю, тiльки…

р. Не бiйсь! Бiльш копи лиха не буде. А коли хочеш, так i ти з нами. Ну лишень, чкурнем.

а. Куди з вами?

р. Туди, де лучче жити, де будеш ти панiєю, а не ключницею: чи второпала?

а. Глядiть, чи не дурите ви мене? I справдi думають, що як вони багатi, так усе i їх.

() Катре, Катре! А погляди, що се на мiсяцi?

и. Хiба не знаєте? Брат брата на вила пiдняв.

т. Як же се? Далебi, я не чув.

а. Нехай у хатi розкажу, я змерзла.

В продолжение этого разговора Назар объясняется со Стехой знаками й шопотом. Стеха делает утвердительний знак и отходит. Входят Гнат и хозяйка.

а. А хiба ж ви сього не знаєте?

т. Або забув, або i зовсiм не знав; не згадаю.

а. Так ось бачите, як воно. Як Христа дочитались, старший брат на Великдень, коли ще добрi люди на утренi стояли, пiшов пiдкинуть волам сiна, та замiсть сiна проткнув вилами свого меншого брата: так їх Бог так i поставив укупцi на мiсяцi, на вид усьому хрещеному миру, щоб бачили, що i скотинi грiх їсти у такий великий празник, поки пасок не посвятять, а не то що людям.

() Ач як мудро прочитала!

т. Чудо, не дiвка! Розумна i красива. (.)

() Що се, якi справдi безстиднi оцi городськi козаки! Усе б їм знущаться над нами та й тiльки.

Гнат целует ее

Ну! от iще видумали що! Неначе се звичайно! Пустiть, далебi закричу.

С шумом входят и.

е. Ай да Стеха! От моторна, i тут успiла. А старий Кичатий!..

() Ну, що? Поживились? Не бiйсь, таки не довелось поцiлувати. Хто там горло дере, що успiла? Вони тiльки так, нiчого не зробили.

() Ну, хто у вас отаман? Чи єсть музики?

а. I кобзар i музики

т. А останнє: випить i закусити?

а. Як без сього? Усе є.

т. А, та й бравiї ж молодцi! Що твої чигиринцi! (.)Котора ж iз вас пiде зо мною танцювати?

а. Пропустiть, пропустiть — музики йдуть.

Входят музиканты-жиды. Впереди слепой старик с кобзою. Девушки и козаки в беспорядке расступаются. В продолжение суматохи Назар разговаривает с Гнатом.

т. Будь-бо веселiший, не показуй виду. Стеха зумiє одкараскаться од них, тiльки нам з тобою треба попереду утiкати. Я, пожалуй, хоч i зараз пiду, а ти зостанься тут поки — так, для виду. Та чуєш: не дуже довго женихайся, а мерщiй в корчму: я там буду.

р. Добре, тiльки i ти проворнiше.

т. За мене не бiйсь Дивись, старiї знакомiй! Кузьма, яким се побитом тут опинились?

в. З хуторiв до церкви, а вечорницi по духу чуємо.

т. Мододцi? А ви, жидова, як сюди зайшли?

д. А так, шляхом. У Чигиринi нема заробiтку, а ми прочули що у пана Кичатого весiлля буде, так i прийшли сюди.

()Жидiвське ухо! (.)Ануте ж! Учистьте запорозького козачка. (.)А з вас хто бойчiший? Удар, я подивлюсь, чи так, як у нас бувало на Запорожжi! (.)Годi, не дурiй. Я ж кажу, усе буде добре.

р. Чи буде, чи нi, тiльки здiлай милость, не бався тут, iди швидше.

т. Поспiємо ще з козами на торг. Не показуйся, будь ласкав, таким сумним: все зiпсуєш. Подивимся козачка, та й годi.

Удаляются в глубину и разговаривают между собою. Музыканты заиграли. Один козак выскакивает из толпы и пляшет козачок. Гнат и Назар любуются.

т. Ай да молодець! От жвавий! Що твiй запорожець!

Танец кончается.

Ну, веселiтеся ж, люди добрi, гуляйте, хлопцi, а нам уже годi, пора їхать: до Чигирина не близько, а до свiту треба буть там. Прощайте, козаки! Прощайте, дiвчата! Прощай, хазяйко! А де ж та… Кичатого?

Стеха прячется между козаками. Гнат, поймав ее, целует.

Прощай, сердечко моє, моя розумниця, моя красавиця! Прощай!

() Ай-ай-ай! Закричу, їй же то Богу, закричу.

Назар и Гнат уходят. Хозяйка провожает их.

() Що за народ такий сi козаки! Усе б їм цiлуваться. Неначе й помоглось. () Тiтко, тiтко! А нумо ми з тобою. ( )

() Ох, мої зозуленьки! По старостi лiт менi б i не подобало.

Стеха между тем шалит с козаками, хватая за руку молодого козака, и, вертясь, приплясывает.

а. Оце яка жартовлива! Та перестанеш ти чи нi?

( )

Тра-ла-ла, тра-ла-ла,

На базарi була,

Черевички купила,

Три червiнцi дала,

А четвертий пропила

I музику найняла.

Що ж ви, родимець би вас вбив! тiльки дурно грошi берете? Кусок би вам сала, а не грошей.

В толпе хохот.

А де ж наш Кирик? Сюди його! Вiн один лучче усiх цих голодранцiв.

Выходить.

Ось вiн, мiй голубчик. Ну лишень, яку-небудь пiсеньку з приговорками або казочку-страховиночку, щоб цiлу нiч не заснулось.

ь. Добре, добре. Хочеш казочку, хочеш пiсеньку, що любиш.

а. Казку! Казку!

е. Нi, пiсню, та таку, щоб жижки затрусились. Ми ще не танцювали.

( )Натанцюєтесь iще, поки до третiх.

а. До пiвнiв ще не трохи. Казку! (.)Казку, тiтко?

а. Звiсно, казку, поки ще не так пiзно; а опiсля i слухать страшно буде.

ь. Коли казку, так казку; менi все одно.

е. Перещебетала-таки цокотуха.

с. Ач яка!

а. А що, га? Таки перещебетала!

Кобзарь садится на скамейку. Кругом него с шумом и хохотом толпятся в беспорядке козаки и девушки.

() Випий, дiдусю, для смiлостi.

() Спасибi тобi, дiвко! (.)Слухать — що їсти, в горшку не бовтати, усiв не марати, слов не пропускать, другим не мiшать.

Общий легкий шопот й смех.

а. Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина, щоб я злякалась.

с. Чуєш ти? Коли не будеш мовчать, так геть собi!

й. А то виженем!

а. А хто б посмiв! Сотник вас усiх перевiшає.

с. Дзус йому, мурому! Гляди, щоб на однiй осичинi не повiсили тебе з сотником.

а. Та замовчiть же, Бога ради! (.)Кажи, дiдусю, кажи; їх не переслухаєш.

() У венгерськiй сторонi, у цесарцiв^[8], за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тiй горi нора глибока; в норi сидить не звiр, не птиця — турецька цариця. Сидить вона сто тисяч лiт, не молодiє, не старiє, а тiлько дедалi злiє; їсть вона од схiд до захiд сонця — не хлiб печений, не курей i не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дiтей за те, що коли ще вона була у Туреччинi важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку i дочка та буде, як пiдросте, в тисячу раз краще її. От вона, справдi, як родила дочку, так зараз i з’їла її, та з того часу сидить у норi i, невгаваючи, усе їсть дiтей; не розбира, хоть хрещенi вони, а хоть нехрещенi, їсть усiх, їсть тобi всiх та й годi, — i дiвчаток, i хлопчикiв…

() I хлопчикiв! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тiєї гори.

с. А що б ти зробила?

а. Що? Задушила б.

с. Куди тобi, погане!

й. Ти й за дверi сама боїшся вийти.

а. Хто, я?

е. Та не мiшай же слухать! Не хто ж бiльш, ти!

а. Я боюсь? Хочеш, зараз пiду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.

е. Прудка дуже! За порiг не вийдеш, умреш.

а. Я вмру! Що ставиш?

е. Мої музиканти на всю; а ти?

а. Пiввiдра слив’янки, три куски сала i паляниця.

е. Добре! Тiльки щоб, знаєш, слив’янка була з панського льоху.

а. Та вже де не вiзьму, до сього вам дiла нема, а поставлю. Де мiй байбарак? (.)Гляди ж, не цурайся слова. (.)Як я вернусь, так тодi докажеш, дiдусю; а то я i не хочу. (.)

ь. Добре.

е. А щоб повiрили, так принеси цеглинку або кахлю з груби, або що хочеш, тiльки з корчми.

() Добре, добре.

а. От дiвка голiнна, так-так!

й. Чуприну їй та уси, тодi хоч у пекло…

й. Так подумають, що козак.

а. Вже козир-дiвка, не вам рiвня. Отже й пiде; тодi плати.

с. Або слив’янку пий, а салом i паляницею закусуй.

а. Побачим, побачим, чия вiзьме. Чого сидiти? Щоб не даром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте, та не по-жидiвський, а по-нашому.

Толпа в беспорядке расступается. Козак с девушкою выходит танцевать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавес тихо опускается.

Акт третий

Внутренность развалин корчмы. Стени без потолка и несколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, и является , робко припевая: «Ох, сережки!..» Она останавливается у развалившейся печи и с робостию осматривается кругом.

а. Як страшно! Де ж вони? I коней теж не видно. Чи не махнули вони собi? То-то буде добре! За два червiнцi продать своє щастя… (.)Нi, опрiч моїх, нiчиїх не видко слiдiв… Що, як вони обманили та другим шляхом?.. От тобi й сотничка! Побiжу мерщiй додому, чи не подiялось чого там. Розкажуть, що я помогла, — тодi усе пропало. (.)

Навстречу ей несет на руках ю.

а. Се ви? А тут так страшно… Чи не случилось чого?

() Нiчого не бiйсь. А конi тут?

а. Нi, я не бачила.

р. Збiгай подивись, i як нема, то бiжи мерщiй у слободу, чи не зустрiнеш на дорозi.

я. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Бiжи ж скорiш: тато прокинеться! Бiжи-бо!

а. Зараз, моя панночко; для вас на край свiту полечу. (.)

я. Що ти робиш?

а. Зараз. Се од вовкiв. (.)

я. Ходiм на дорогу: менi тут страшно.

р. Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди нiхто не ввiйде.

()Ну, роби як знаєш, а я… я все зробила… Боже! На зорi прокинеться батюшка… Ох, Назаре, Назаре! що я наробила!

р. Лучче нiчого не можна було зробить.

я. Тато мене проклене.

р. Себе нехай проклинає… Ти змерзла, моя кришечко? Вiзьми мою кирею. ( .)Спочинь, моє серденько; поклади свої нiженьки у мою шапку. (. .)Отак теплiш () теплiш, моє серденятко.

я. О, мiй голубчику, мiй сокiл ясний! Як менi тепло, як менi весело!.. Тiльки я боюсь: батюшка мiй такий сердитий.

р. Не бiйсь, моя пташечко, нiчого, поки я з тобою. Не бiйсь, тiльки люби мене. Я подумав тодi… коли…

я. Коли? Що подумав? Може, недобре?

р. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чiм-небудь недобрiм, коли на серцi така радiсть. А завтра… що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (.. .)О, мої очi, мої карi! Поглядiть на мене, мої зорi яснi! (.)Серце моє, ти не казала батькові, що пiдеш замiж за полковника? Не казала?

я. Оп’ять! Який же ти справдi!.. Я заплáчу. Адже ж вiн нiчого менi не говорив о полковниковi, так як же б я йому сказала?

р. Бiдненька! Вiн продавав тебе, а ти нiчого й не знала. Прости його. Нехай Бог милосердний на тiм свiтi за се його осудить i покарає.

я. Я молитимусь за його грiхи. Може, Бог йому простить.

р. Молись за кого хочеш, тiльки не розлюби мене, моя галочко… Я вмру тодi.

я. Який ти чудний! Ти думаєш, що я тiльки так тебе люблю. Нi, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю… Як би тобi розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так менi здається, що ти — так се я, а що я — так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самотi, то все про тебе думаю, думаю, i менi приставиться, що ти в Чигиринi перед гетьманськими хоромами на вороному конi гарцюєш, а усi гетьманшi, полковницi нi на кого бiльш i не дивляться, опрiч на тебе… У мене в очах так i потемнiє… Я заплачу, заплачу, так важко на серцi стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш?

р. Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як менi ти говориш! Промов ще раз, обiйми мене. (.)Ще, ще один, останнiй раз. (.)

я. Як менi весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? Скажи менi, Назаре.

() Увесь вiк!

я. Куди ж ми поїдемо?

р. У рай.

я. Я се знаю; та де ж вiн?

()Не питай мене тепер; я нiчого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема i не буде нi полковника, нi батька твого, де тiльки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобi хату свiтлу, свiтлу та високу, розмалюю її усякими красками — i чорними, i блакитними, i зеленими, усякими, усякими, наряджу тебе у шовк та в золото, посаджу тебе на золотiм крiслi, мов кралю, i довго, довго, поки вмру, все любуватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Нi, я нiколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посмiє i в хату нашу заглянуть.

() Ох, нi, Назаре, не кажи так! Менi страшно стало, i серце так защемiло, так заболiло, неначе чує недобру годину або яке горе.

р. Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цiлiм свiтi.

я. Не знаю, Назаре, тiльки менi щось на серцi так важко, так гiрко… Я все думала про батюшку.

р. Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай, i весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак… Се запорозький город… От як приїдемо, мерщiй у церкву, повiнчаємось; тодi i сам гетьман нас не розлучить, i будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пiснi спiвати i танцювать, а я буду грать на бандурi i розказувать тобi про славнi дiла козацькi, про Саву Чалого^[9], про Свiрговського^[10], про всiх, про всiх жвавих козакiв наших. Далi менi вигодуєш сина, молодця чорнобривого, пошлемо його в Сiч; там поставлю його перед козацькою громадою i скажу: «Любуйтеся, дивiтеся: се мiй син. Менi його вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!» Що, весело?

я. Весело, мiй Назаре, мiй миленький, а серце все-таки болить. Менi здається, що тато вже прокинувсь i мене шукає.

р. Бог зна об чiм думаєш ти! Ось зараз будуть конi, i вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластiвко!

я. Знаєш що? Ходiм додому, розбудимо його, станем перед їм на колiна… Вiн нас простить: вiн мене любить.

р. Хiба ж я його не просив, хiба ж не ставав перед ним на колiна! Адже ти бачила?

я. Бачила, ти просив… Назаре, вiн мiй батько,

р. Лучче б не знать такого батька.

я. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мiй милий, мiй чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула… Поцiлуй же мене, мiй соколе ясний, орле мiй сизокрилий. ( .)

р. О, моя радiсть, мiй сон чарiвний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас i вiтер. А нiч-то, нiч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, свiтла, як твої яснi очi. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я пiду подивлюсь на дорогу.

я. Нi, не боюсь.

р. Чого ж ти знов зажурилась?

я. Так, нiчого. Я згадала покiйницю няньку. Вона менi розказувала, що в сiй корчмi давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясминi; i що тут Богдан зустрiчав сина свого Тимофiя^[11], як козаки везли його з Молдавiї, покритого червоною китайкою; i що тут запорожцi вирiзали жидiв. З тiєї години нiхто в їй не жив: усе нiччю ходять мертвi жиди… Ух, як страшно тут!

р. Тобi твоя нянька Бог зна чого наговорила.

я. Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходiм обоє. Менi важко i на минуточку розрiзниться з тобою.

р. Я не пiду… Ти не змерзла?

я. Нi, твоя шапка така тепла. ( .)О, моя мила шапка! Надiнь її: i ти замерз.

р. Надiнь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькiй шапцi. (..)Чудо! Чорнi уси, шаблю дамаську, пiстоль за пояс — i козак хоч куди. (.)Козаче мiй чорнобривий!

()Отак краще! Постiй, я пришпилю стьожку. Знаєш, як на весiллi бува у молодого?

р. Се ти ще й завтра зробиш…

я. Ох, стривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою i хустку, що для тебе вишивала. (- .)Що, хороший? Я сама вишивала i грошi на шовк сама заробляла.

р. Спасибi, серце моє.

я. Чи не заспiвать оце пiсню про хусточку, що я в Чигринi у дядини чула?

р. Коли весела, заспiвай.

я. Нi, не весела, та менi сидiть уже остигло. Слухай же. (.)

Назар стоит задумавшись.

я. Чого ж ти зажурився? То не треба було б i спiвать…

р. Нiчого, серце моє. Возьми свою хустку. (.)Завтра знову подаруєш.

я. Нащо вона менi? Розiрви, коли вона тобi нелюба; я другу вишию. (.)Тiльки не знаю, коли. (.)

р. Не плач, моє серце. Дивись, я не журюся.

я. Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мiй голубе, мiй орле сизокрилий, скажи, моє серце!

р. Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливiший на свiтi.

я. Ба я щасливiша за тебе Нiколи ж не буду спiвать про хустку; цур їй!

р. Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу.

Дивляться одно на другого i цiлуються. Хома i Стеха крадуться iз-за стіни.

а. Сюди! Ось де вони! Сюди!

я. Батько!.. Пропала я!

() Полковниця! Полковниця!

Назар мовчки бере лiвою рукою Галю, а правою виймає шаблю. Хома торопко веде на його челядь. Стеха ховається.

() Цiлуйтеся, цiлуйтеся, голуб’ята! ()Киями його, собаку! Чого ж стали? Берiть, рвiть його!

Челядь торопiє.

р. Хто хоче в домовину, виступай на мене. (.)Ти чого хочеш?

а. Смертi твоєї, злодiю!

р. Нащо ж ти собаками цькуєш? Возьми сам, коли хочеш.

а. Я рук паскудить не хочу. Берiть його! О, пес поганий! Я розiрву тебе!

Б’ються на шаблях.

() Тату, тату! Убий, убий мене! Винна я; я прогнiвила тебе… Убий же мене, таточку, та не бери з собою!

а. Цить, кошеня крадене!

(). Цить, сатано люта!

а. Дочку оддай!

я. Не оддавай, не оддавай! Я утоплюся!

а. Топись, гадино, поки не розтоптав я тебе!

я. Топчи, души мене: я твоя дитина!

() Берiть його! Я вас перевiшаю! Я вас золотом окую!

Челядь поривається до Назара.

я. Одурить! Одурить!

а. Не одурю! Не скавучи, зiнське щеня!

Напада на Галю. Назар заступа її. Челядь напада на Назара ззаду i крутить йому руки.

а. Ха-ха-ха! Вовче, вовче! Чому ж ти не рвеш нас?

р. Цить, жабо погана!

() Тату, тату, кате мiй! Я розiрву тебе, — я день i нiч плакатимусь на тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму — не вбивай його. Я за полковника пiду…

р. Галю!

я. Нi, нi… (є.)

() Чого ж ви дивитесь? Нехай здиха собака, а ви тимчасом шкуру знiмiть.

Челядинець замахнувся києм на Назара.

а. Стривай! Ми не татари. За що його убивать? Чи єсть у кого вiрьовки, пояс або налигач, — що-небудь, скрутить йому руки й ноги?

Челядь крутить поясами Назара.

() Ох, моя пташечко, моя лебiдочко! Чи я ж знала, що так станеться? Прокинься, моя зозулечко, моя ластiвочко!

а. Отак добре! Тепер зав’яжiть йому рот. От, до ладу; у його, здається, ще й хустка у руцi. Чи не весiльна? Добре, здалась-таки на що-небудь.

Зав’язують хусткою рот.

а. Не туго, щоб стогнав. Мороз хоть i лютий, та, може, видержить. А вже як вовча тiчка нападе… а вовки здалека поживу чують… от буде снiдання, начисто гетьманське! Тепер положiть його на бiлу перину — нехай проспиться та подума, з ким жартує.

Челядь кладе Назара на снiг.

() А ця учадiла… Возьмiть її додому… Прочумається.

Челядь бере на руки Галю i несе з собою.

( )А що? Скажеш, що не люблю тебе?

а. Спасибi, спасибi. (.)Оставайсь здоров, приятелю! Не згадуй лихом. Нехай тобi присняться рушники.

Хома з Стехою шепчуться i пропадають. Назар тихо стогне. Незабаром чути за сценою гомiн.

а. Киньте її! В’яжiть його!

() Я тебе зв’яжу, недовiрку проклятий!

Незабаром вибiгає Галя i кидається на Назара.

я. Орле мiй, серце моє! (.)

р. Душно менi, душно!

()Останнiй раз говорю: оддаси Галю за Назара чи нi?

а. Нi!

т. Здихай же, собако скажена! (.)

а. Стривай. Ти знаєш наш закон козацький, то..

т. Що мене живого поховають з твоїм падлом? Знаю. ()Копайте яму. (.)

а. В’яжiть його!

Тимчасом Галя розв’язує руки у Назара.

р. О, доле моя! Серце моє!

т. Копайте яму! (.)Лукавий чоловiче, за що без сповiдi ти себе губиш i мене з собою? Прощайсь з бiлим свiтом, молись Богу.(.)Назаре, брате мiй, друже мiй! Поховай мене. Прощай! А ми…

р. Стривай!

() Стривай!

р. Пусти його, не варт вiн того. Не напасти душi своєї. (.) Iди, лукавий чоловiче, iди, куди знаєш. Не помiг тобi Бог занапастить мене; а я чужої кровi не бажаю. Iди собi!

() Назаре! сину! Батько рiдний! Зарiж мене, замуч мене, на конях розiрви, та не прощай! ( .)О, я лукавий, лукавий! О, я грiшний, проклятий!.. Дочко, доле моя! серце моє! Проси його, нехай уб’є, нехай я свiта не паскуджу! (.)Боже мiй, Боже мiй!

() Устань, молися Богу, грiшний. Коли прощають люди, то Бог милостивiший за нас.

()О сльози, сльози! Чом ви перше не лилися? Назаре, я чернець… спокутую в рясi мої беззаконiя! Бери моє добро, бери мою Галю, бери все моє! Галю! Назаре! Обнiмiться, поцiлуйтеся, дiточки мої. Я хоч i грiшний, а все-таки батько. ( .)Боже вас благослови!

Михайло Старицький За двома зайцями

Комедія із міщанського побиту. З співами і танцями в 4-х діях

Дійові люди:

— міщанин, має крамницю.

— його жінка.

— дочка їх.

— сестра Сірчисі, перекупка.

— її дочка.

— промотаний цилюрник.

я, — подруги Пронині, манірні.

— наймичка у Сірків.

— поденщиця у Лимарихи.

— був наймитом у Лимарихи, тепер слюсар.

— бублейниця

— черевичниця

— живе при монастирі, гості у Лимарихи.

и.

— жид.

, , і .

Дiя перша

Глибокий яр. Під горою наліво гарненький домик Сірків з садком; за ним баркан і знов якийсь садок і домик, направо — гора, баркан, а далі яр. На дальній горі видко Київ. Вечір.

Вихід І

. Сидять на лавці біля дому.

а. Бач, як сьогодні вечірню зарання одправили, ще й сонечко не зайшло! А то тим, що новий дячок гарно вичитує.

ч. Чим же гарно?

а. Як чим? Голосно: словами, мов горохом, сипле.

ч. Так, так! Як пустить язика, то він у його, як млинове колесо, тільки бр‑р‑р!.. І меле разом, і шеретує…

а. А твій старий мне, мне той язик, як баба вовну…

ч. Прирівняй ще цього штокала до старого дячка! Той таки і чита по-стародавньому, по‑божественному, а цей…

а. Заступається за свого шкарбуна тим, мабуть, що табакою поштує.

ч. Так що ж, що поштує!

а. А то, що і в церкві заживаєш табаку, мов маненький…

ч. Лопочи, лопочи; а ти заступаєшся за нового тим, що молодший.

а. Вигадай ще що!

ч. Та й вигадаю!

а. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати! (.)

ч. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував!

Стара мовчить надуто.

Не сердься-бо, моясивесенька!

а. Та годі вже!

ч. Чого годі? Хвалити Бога, прожили вік у добрій згоді та лагоді, діждалися й свого ясного вечора… Да не зайдет сонце во гніві вашім…

а. Та я вже на тебе не сердюся! Тільки не вередуй.

ч. Ні, ні, не буду. А нам таки справді нарікати ні на що: вік пройшов, лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок хліба, і закуток.

а. А працювали ж зате як, рук не складаючи!

ч. То що ж! Хто дбає, той і має! Неперестанно трудітеся, да не увійдете в напасть! Аби чужого хліба не заїдали та з чужої кривавиці не користувалися!

а. Здається, уже на нас, голубе, нікому й скаржитись!

ч. А хто зна? Може, й нам перепала марно чужа копійка!

а. Як же гендлювати^[12] без того? То вже нехай Бог проща! Нам же треба було дбати: дочка росла — єдиначка; треба було на посаг складати.

ч. Та так, так… А наградив‑таки нас господь дочкою — розумні!

а. І вже! Що розумні, так на весь Подол! Так не жалували ж на їх і грошей: у який кошт та наука увійшла — страх! Скільки отій мадамі до пенціона переплачено!

ч. А за який час? Довго там побула?

а. Мало хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну дитину запакувати у науку — на муку, аж до загину!

ч. Я не про теє: мені ті пенціони і не до смаку, а коли гроші за рік заплачено, то треба було б принаймні за їх одсидіти!

а. Грошей шкода було, а дитини то ні, що за три місяці змарніла та знівечилась, хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили, вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла!

ч. То нічого: одпаслися ж дома; одно тільки не гаразд…

а. Що там? Уже знов почав вередувати?

ч. Та я й мовчатиму, а тільки той пенціон…

а. Що пенціон?

ович. От тут у мене сидить! (.)

а. Ти знову?

() Та й мовчу ж!

Чути знавдалі гуртову пісню:

а. А славно співають! Я страх люблю хлоп’ячі співи!

ч. Славно, славно! Завтра неділя, а вони гукають.

а. А коли ж їм і погуляти, як не під свято! За будні натрудяться!

ч. Той розходились би спати, а то й самі не сплять і другим не дають… (.)

а. То й іди ж собі спати, хто ж боронить?

ч. Та я б уже такий, щоб і лягати, та Проні ж ждемо.

а. А правда, чого вони так забарились? Уже й ніч надворі; ти б пішов та знайшов їх!

ч. Де ж я їх буду шукати? Та їх і кавалер проведе.

а. Та проведуть… кавалерів за ними, як полови за зерном, а все-таки страшно.

ч. Не бійся — не маненькі. (.)Ой господи помилуй мене, грішного раба свого! ( .)Чого це я так позіхаю?

( ) Оце! Ти позіхаєш, а я за тобою.

() Пху на тебе, сатано! Позіхнув так, що трохи рот не роздерся!

а. Та затуляв би рота, а то так негарно дивитись, що й…

ч. А ти думаєш, мені гарно дивитись, як ти роззявиш свою вершу?

а. З якого це часу з мого рота стала верша?

ч. Та хіба ж уже не пора?

а. Пху! пху! (.)

() Розсердилась моя старенька, розгнівалась; треба піти помиритись. ( .)

Вихід II

е,.

()

Через кін переходить кілька пар: дівчата з хлопцями і самі дівчата; за остатніми уганя у циліндрі, піджаці, рукавичках. Полебезивши, одскакує до других.

() А славні тут дівчатка-міщаночки, доложу вам: чистоє амбре! Думав, що знайду між ними ту, що коло Владимира бачив, — дак нема, а вона, здається, з цього кутка. От пипочка, що просто тільки — а-ах та пере-ах! Одно слово — канахветка, только смокчи! Трохи чи я даже не улюбився у єйо, чесне слово: просто з голови не йдьоть… Господи! Що ж це я? Чи не проґавив за нею главного предмета, Проні? От тобі й на! Побігти шукать. (.)

, ()

А я бідний, безталанний,

Без пари, без хати;

Не довелось мені в світі

Весело співати!

Не довелось мені в світі

Весело співати!

Оддалеки чути, що гурт другий співає цю ж пісню.

-с. А в нас баси кращі… у них як побиті горшки!

-с. Або як старі циганські решета!

() А справді!

ь. А який тепера хор найкращий? Чи семінарський, чи братський?

-с. Звичайно, братський.

-с. А я кажу — семінарський.

-с. Ба брешеш!

-с. Ба не брешу! В семінарському хорі сам Тарас як попре горою — го-го-го! Або Орест як посуне октавою — гур-р-р, аж гори дрижать!

-с. А в братському Кирило чого варт?

-с. Ну, що ж? Кирило, та й годі.

-с. Ет!

н. А хто, по-вашому, панове, розумніший у Києві: чи семінарист, чи академіст, чи університант?

ь. Голохвостий!

() Ото ушкварив!

-с. Попав пальцем у небо!

о. Найшов розумного на смітнику! Ха-ха!

ь. А хто ж розумніший за його? Говорить по-ученому, що й не второпаєш!

н. Чи у тебе часом не загублено якої клепки?

ь. Чого ти присікався?

н. Дивіться, люде добрі, що по-свинячому хрюка, то й розумніший, значить!

і. Чого ж, справді, сміятись? Голохвостий, таки не взяв його кат, розумний, освічений; таки паном діло, і ходить, і говорить по-панському!

н. Овва! Не бачила розкошів свиня, то й саж за палаці здався!

о. Та годі вам за чортзна-що змагатись!

н. І то правда, пху!

о. Од міщан одстав, а до панів не пристав.

н. Та як же! Натягне штани-галанці, узує чоботи на рипах, та ще напне на голову капелюха, та й дметься, як шкурат на огні! Які були у батька гроші — процвиндрив, а тепер що на йому, то й при йому!

-с. А так: батько його було на базарі голив та кров пускав, баньки ставив, то й копійка водилась, а він уже, бач, і цилюрню по‑модньому…

н. Не знаю, чи голить других, а що себе обголив — то так!

-с. А який ласун до дівчат, як зводить усіх — біда!

с. Та то ж через теє Степан на нього і гори верне.

о. Боїться, значить, щоб не одбив дівчини.

н. Одбив би я йому печінки!

і. О! Він хваткий!

-с. А в тебе уже є коханка?

н. Що ти їх слухаєш? Верзуть теревені!

о. Єсть, єсть…

-с. А хто?

ь. Галя Лимаришина.

-с. Гарна?

ь. Чудо яка!

н. Ти-бо мені, гляди, і честь знай, бо язика й полатати можна!

ь. Що ж я сказав? От напасть!

і. Цитьте! Он Голохвостий іде!

Вихід III

Ті жій.

о. Здрастуйте, Свириде Петровичу, а ми вас оце згадували…

й. А, хорошо, добре…

() Шкода, що не чув!

( ) Меня таки вездє споминають: значить, моя персона у шику!

() Як свиня в дощ!

() Нєт лі у кого иногда сірника?

ь. Ось у мене єсть. (.) А мені, Свириде Петровичу, можна одну взяти?

й. На! Може, чи не угодно ще кому? Цигарка первий сорт!

о. Давайте, давайте! (.) Нічого собі!

й. Нічого! Понімаєте ви, як свині у апальцинах! Це шик — не цигарки! Каждая стоїть п’ять копеєк; значить, примєром: затягся ти, а уже п’яти копеєк нема.

ь. От дорогі!

() Бреше гладко!

о. Ви таки кидаєте силу грошей!

й. Чаво мінє дєньог жалєть? Главноє дєло сабє удовольствіє! Можеть, у меня їх іногда перегорєло сколько тисячов, дак зато ж вийшов образованним, как первий дворанин!

() Такого дворанина під тина!

і. І правда: надів жупан та й дума, що пан.

й. Тепьор, слєдственно, меня по всєх усюдах первим хвисоном принімають; а почому? Потому, што я умєю, как соблюсти свой тип, по-благородньому говорить понімаю!

() А по-собачому, добродію, часом не вмієте?

Дехто сміється.

й. Ще нєт! Прийдьоться хіба-развє од вас науку получить!

н. Ви таки, як Бог дасть, на мою науку дочекаєтесь!

() Наведіть сначала себя палітурою!

н. Цур дурня та масла грудку!

і. Та годі вам!

й. Невєжество шмаровозне! Што з вами тут фиксатуарнічать? Єщо уберешся в мужичество!

ь. Скажіть-бо, будь ласка, хоч що-небудь по-хранцюзькому!

й. Да што ви понімаєтьо?

ь. А яке убрання на вас, Свириде Петровичу, — чудо! Певно, дороге!

й. Конєшно, не копеєшне! Хвисонистої моди і загрянишного матеріалу, да і шив, можно сказать, первий магазин. От ви думаєтьо, што плаття — лиш би што, а плаття первоє дєло, потому што по платтю всякого стрічають.

() А по уму виряджають!

() От, возьмем, примєром, бруки: трубою стоять, как вилиті, чисто аглицький хвисон! А чаво-нибудь не додай, і вже хвизиномії не імєють! Або вот жильотка, — здайоться-кажеться, пустяк, а хитра штука: только немножко не потрап, і мода не та, уже й симпатії нєту. Я вже не говору про піньжак, потому што піньжак — ето первая хворма: как только хворми нєту, так і нікоторого шику! А от даже шляпа, на што уже шляпа, а как она, значить, при галавє, так і на типє парад!

о. Добре на цьому знається! Нема що!

ь. А матерія яка! Ряба, ряба та зозуляста, от би мені такого на штани!

й. Зозуляста?! Шаталанська!

ь. Що ж то значить — шарлатанська?

й. Ет, мужва! Што з тобою разговаривать.

ь. Та я так!

о. Розкажіть краще що нам! Ви ж там по світах буваєте, розумних людей чуваєте…

й. Не всьо то для простоти антересно, што для меня матеріально.

о. Та все ж, може, і нам буде інтересно. Ось ходімо на гору: поспіваємо, побалакаємо, вип’ємо мокрухи-преподобниці!

й. Хороший бил би для меня кадрель — водити з вами кумпанію!

о. Е, ви вже дерете носа до неба!

і. Та киньте його, цур йому!

н. Не знаєте хіба прислів’я: не руш добра…

() Та ходім-бо, Свириде Петровичу, не царамоньтесь!

й. Єй-Богу, нельдзя: тут, понімаєте, делікатна матерія… Кахвюру, значить, нужно підстерегти і спроворить… Одне слово, не вашого розуму дєло!

ь. Що ж воно таке?

й. Інтрижка.

ь. Як?

н. Та кинь його, ходім!

і. А й справді! Чого з ним возжатись? Ну його к бісу! Рушай далі!

Всі пішли.

Вихід IV

сам.

й. Дурні хахли! Ідіть здорові! Што значить проста мужва? Ніякого понятія нєту, ніякой делікатной хвантазії… так і пре! А вот у меня в галавє завсегди такий водеволь, што только мерсі, потому — образованний чоловєк! Да што, впрочем, про них?.. Годі, довольно! От як би Проні не пропустить! Шукаю: нігде нєту; чи не пройшла развє? Дак кудою ж пройтить їй, когда ми калавурим? Удивительне діло! Нужно подождати. Треба сьогодня на нейо рішительно налягти. Здається, я єй пондравился… Ну, да кому я не пондравлюсь? А вот, штоби Проні не випустить з рук, то необходимо. Багата: який дом, сад! А лавка, а дєнєг по скринях! Старого Сірка як струсну, то так і посипляться карбованці! Одна надія на її придане, бо іначе не можу поправити своїх ділов: такий скрут, хоч вішайся. Довгів стільки, як блох у курнику! З дому вийти удень страшно, щоб який жидюга не піймав, ей-Богу, правда. Тут особенно Йоська єсть; дак таке уїдливе, кляте, што ніяким хвисоном його не обійдеш. Де здибав, то й давай гроші, то й давай! Ну, де ж я тобі візьму, коли немає! А він, дурний, одно: давай, та й годі, вертай, що брав! Ну, што он? Какоє понятіе імієт? Сказано, жид! А ти тікай, бо посадить — чиста напасть! Так і ховаюсь, і кручусь як муха в окропі: там у цилюрні уже посадив замість себе гарсона, та що з того? Цилюрня таки лопне! От як, дасть Бог, на Проні женюсь, себто на її добрі та на її грошах, тоді я бритви через голову у Дніпро позакидаю, а заживу купцем первой гільдії, зав’ю такі моди алад’ябель! Тільки ж Проня й погана, як жаба… Та якби запустить пазури у її скриню, то ми при боці заведемо таке монпасьє, що тільки пальці облизуй! От би, приміром, ту дівчину, що коло Владимира ганяв! А-ах!

Вихід V

, , а.

() А ось і вони з кумпанією. Ну, Голохвостий, держись!

Проня, Настя і Наталка мляво ідуть і прощаються з якимсь кавалером.

й. Як би ето підойти похвисоніще, щоб так зразу шиком і пройняти? (.)Ні, не так… ()

() Голохвастов, здається?

() Бонджур! Моє серце розпалилося, мов щипсі, поки я дожидав мамзелю!

() Мерси, мусью! (.)Таки дожидався: я нарочито проманіжила.

й. Рекомендуйте мене, пожалуста, баришням! Хоч я і не знаю їх, но надєюсь, што ви не будете водить компанію лиш би з ким!

я. Разумєеться. Єто маї близькі приятельки і сасіди.

й. Рикомендуюсь вам: Свирид Петрович Галахвастов.

я. Мені здається, що ми десь стрічались.

й. Нічаво нєту вдивительного — міня знаєт увесь Київ чисто.

а. Невже?

й. Рішительно. Міня везде принімают как сваво, значить, без хвисона!

я. Там, верно, красавиць найшли порядошно.

й. Што мне краса? Натирально, перве дело ум і обхождєніє: делікатні хранцюзькі маньори, штоб вийшов шик!

я. Разумєеться, не мужицькі: фе! Мове жар!

() Який він гарний!

я. Нічого собі; тільки штукований!

а. А я вас сьогодні десь бачила.

й. Я чоловік не очень дуже посидящий: люблю у праходку з образованними людьми ходить. Ноги чоловіку, видите, для того й дадені, штоб бити ними землю; потому вони і ростуть не з голови…

() Який він розумний та гострий як бритва!

() А я ж вам не казала, що первий кавáлер!

й. Не вгодно лі, баришні, покурить папироски?

а. Што ви, я не куру!

я. І я ні; та чи пристало ж баришням?

й. Перва мода!

я. А ви не знаєтьо? Дайте мінє! ( .)

й. Может, крепкі? Я, якшто дозволите, Проню Прокоповно, принесу вам натиральних дамських.

я. Мерси! То я ковтнула какось диму…

і я. Та киньте папироску, а то ще закашляєтесь.

я. Пусте! Я ще в пенціонє курила…

й. Чим же мінє баришень прекрасних поштувати? Позвольте канахветок! ( )

() Ач, який ввічливий!

а. Настоящий хрант.

Беруть конфетки.

() Мінє так солодке обридло! Кожинного дня у нас вдома ласощов етих разних, хоч свиней годуй! Я ще больше люблю пальцини, нанаси…

й. Сю минуту видно у вас, Проню Прокоповно, не простий, а образованний вкус!

() Куди пак! Дома пироги з маком та вареники з урдою^[13] трощить, а тут — пальцини.

а. Це на нас критика.

й. Только дозвольте, Проню Прокоповно, то я вам етой всякой всячини цєлий воз притарабаню! Меня, знаєте, на Хрещатику, дак еті все купці делікатними матеріями — просто на руках носють. Бо я їм усєм дєнєг позичаю, і там перед началством звєсно — што, потому у меня будошник у струне! Дак уже все вони нападом: бери скольки хочеш, значить, етой погані — пальцин, кавунов, разних монпасье, мигдалу… Я вже просто одпрошуюсь, — што куда мінє ето переєсти все, потому луснуть, пардон, треснуть — як раз плюнуть, так нєт-таки — бери та бери! Как учеплються, то й береш, да й роздаєш уже усяким там разним, потому што пущай хоть на смєтник не викідають… Дак я вам цєлий воз…

() Того, што на смєтник викидають?

й. Што ви, Проню Прокоповно? І у думцє не било! Як же, штоб я такой мамзелі — і непоштительство… Ну й гострі ж ви! Язика з вами, представте собі, нужно держать, як у часте, на замку!

я. Ви так і понімайте!

й. Ах, ах! Да я з своєй сторони при полном акорде, лиш би з вашей сторони не було нікакого мнєнія.

я. Другим, можеть, необразованним што вгодно з губи плюнь, бо понятія нікоторого не імєють; а я в пенціонє все науки проізошла.

й. Пардон, єй-Богу, пардон! Потому у міня з язика, как з колеса в млине, так што-небудь і ляпне!

() Ходім додому, бо ця витрішкувата чапля почала з своїм пенціоном, як дурень з торбою…

() Це вона нам вибива очі!

я. Приндя чортова! ()Добраніч вам!

а. Ходім уже!

й. Што ж, баришні, так сейчас домой? Хадьомте у праходку: при мєсяце такой шик!

я. Ні, спасибі вам, ходіть здорові самі вже!

() Прощайте, нам не затиняйте, а ми вам не мішаємо!

я. Не задавайтесь на крупу, бо в решеті дірка!

а. Нічого, ваш кавалер позбирає… докласти вам воза!

Пішли.

Вихід VI

й й.

() А дулі не скушаєте? Ач, копилять як губи! З меня только хворму беруть, а од них усєх гнилицями так і тхньоть!

й. Ну й ловко ж ви їх одбрили! Ех, Проню Прокоповно, розумні ви, — без мила голите.

я. Якби мінє модніща публика, то я б себя показала! А то з кєм тут зайтись — необразованність одна! От только з вами і маєш приятность!

й. Натирально, куди їм усєм до вас? Всьо равно, што, примєром взять, — Мусатов і хранцюзька помада.

я. Мерси.

й. А в тіятрі любите?

я. Знаєте, акробати занятніщі мінє: такії красиві мущини. Я було как пойду, то так стрівожусь за них, што цєлу ноч не сплю!

й. Так ви б у таком разе гулять виходили, то я б мог хоч цєлую ноч трудиться проходкою!

я. Ноччю? Што ви? Страшно, штоб, бува, какой оказії не вийшло… ви мущина, а я баришня. Вот удньом так я люблю гулять у царському саду з книжкою безпременно, бо так приятно під дубом романа читати.

й. А ви які читали?

я. «Єруслана Назаровича», «Кровавую звєзду», «Чорний гроб»…

й. Да, ето занятні, но я вам рикомендую адин раман… вот раман, так раман… «Битва руських з кабардинцями» — а-ах! Або — «Матильда — чилі хранцюзька гризетка», або теж «Безневинна дівиця, чилі любов ухитриться». Антіресні, доложу вам! Не видержиш дочитати!

я. Ах, я такії люблю ужасть как: штоб про таку любов писалось, штоб як смола кипєла!

й. Да, штоб аж волос смалила!

я. Ах, ето ужасно жорстоко…

й. Так только здайоться-кажеться, а потом дуже прекрасно. От тольки, Проню Прокоповно, про любов би лучче самим рамана завить.

я. Конечно, занятніще, єжелі особливо кавалер душка…

() Проню Прокоповно! Дозвольте спросить, какоє такоє ви обо мне понятіє держите?

() Што ж ето ви допитуєтесь? Мінє соромно… Я баришня. (.)Ага! Дочекалась-таки!

й. Што ж, што баришня, ето нічаво, ето чистиє пустяки!

я. Я і понятія у цім нікоторого не імію…

й. Єй-Богу, не безпокойтесь!

я. Ви мінє такого жару укидаєте, што я просто шарєю… Хіба не знаєте, як безневинній дівиці стидно…

й. Коли без етого никак нельзя обойтиться: все равно прийдьоться…

я. Ах, не говоріть мінє про любов… І я до вас ужасть как… Только, будь ласка, не говоріть, пожалуста, про любов, потому ето шкандаль…

й. Што ви? Я, значить, прошу вашу руку і серце.

я. Мерси! Только тут ноччю… при мєсяцє… так мінє моторошно цеє слухать, аж сердце тьопається… Ви завтра приходьте до нас предложеніє дєлать…

() Я только боюсь родителів ваших, а то б давно зайшол…

я. Єжелі што я согласна, то вже небезпременно…

й. Ви мінє как води цілющої на рани злили, моя зозулечко. ()

я. Ах, не можу! Тікать нужно! Приходьте ж завтра безпременно; я вас адрикамендую, а ви і предложеніє зробите…

й. Прийду, прийду, моя канахветочко!

я. Душка! ( .)Ламур! (.)

Вихід VII

сам.

й. Бон-бон! ()Трам-тара-ра, ура! Наша взяла! Поздравляєм вас, Свириде Петровичу! Виграли справу! Проня, значить, тут. (.)Старі, правда, не спротивляться, потому потурають дочке у всьом. Тільки ж і гидка! Ой гидка! Да ще лізе цілуватись! Надо будєть купить доброго мила, штоб замивать після неї губи… Але зате ж все моє! От уджиґну! Годі вам, Свириде Петровичу, тепер зайцем бути, — буде, доволно! Можно будєть і самому зайців ловити, а особливо куріп’яточок… хр-р-р… Хап — і єсть! Хап — і єсть!

Вихід VIII

я.

( ) От як ми опізнилися на старім городі з мамою, уже й розійшлися всі на нашім кутку… Ні, он хтось стоїть, чи не Степан? (.)

() А, на ловця й звір біжить. (.) Ціп-ціп, куріпочко!

я. Ой, це чужий хтось! (.)

() Господи! Це ж та сама красунечка, що я коло Владимира бачив! От ціпонька! () Не тремтіть-бо: чого лякатись, моя зозулечко, — хіба з’їм?

я. От, єй-Богу, коли не пустите, то калавур закричу і будошника покличу.

й. Вигадайте! Тольки крикніть, то я такого наговорю, што зараз і в часть вас посадять.

я. За що? Що ви ґвалтуєте серед ночі, то я маю сидіти?

й. Слухайте, серденько, не лементуйте, бо я тольки поговорить хотів з вами, моя зірочко красна. Як повидів я вас коло Владимира, то з тієї ночі і пропадаю, — просто вхопили моє серце щипцями, гвоздком у голові сидите, хоч і бритви не бери в руки!

я. А справді, це той самий… Бачите: ганяли, ганяли там, та й тут переступаєте дорогу; сорому нема, а ще панич!

й. Да коли улюбльон, да так улюбльон, що хоч візьміть в руки піштолєта і простреліть тут грудь мою!

я. Так і повірили! Шукайте собі панночок!

й. Дави луччі за самих найкращих панночок; ви просто така ціпонька, що аж слина котиться, — вірте!

я. Хороша пороша, та не для вас!

() Чого ж так — не для мене? Яка ти строга, нелюб’язна! Да у мене, голубочко моя, всякого добра — паровицями^[14], да я озолочу тебе, брильянтами обсиплю на весь Київ…

я. Обсипайте кого іншого, а мені вашого золота не треба.

й. Да хіба я разві поганий? Придивись, пожалуста, первий хвисон…

я. Та що — що гарні!

() Серденько, пуколько моя! Улюбись у мене, бо, єй-Богу, застрелюсь отут зараз перед тобою, щоб тобі напасть зробить!

я. Ой, що ви кажете?

й. Потому хоч ножницями перетни моє серце, то там тільки одна любов стримить…

я. Пустіть же, якщо любите, бо, боронь Боже, хто здиба, то буде лихо…

й. Ніхто не здиба! Куріпочко моя! (.)

я. Пустіть-бо! Так не годиться! Бач який! Пустіть, бо кричатиму!

() У-ух! Пропав я! Пожар!

Вихід IX

Ті ж а.

() А то що, Галька? З паничем? Ой лихо моє! Ой нещастя моє! Добігалась, каторжна! От і устерегла! Ах ти подла! ()

Голохвостий оторопів.

() Мамо! Начепився, хто його зна хто й звідки, та й ґвалтує, як розбишака…

а. Як! Хто його знає? А ти не знаєш — свята та божа! Ах, обманщиця чортова, матері хочеш очі одвести? Так і повірили!

Тим часом Голохвостий, оправившись, хоче тікати. Секлита його за поли.

А ти, паничу, куди? Навтікача? Ні, з моїх рук так не вийдеш! Я за свою дочку тобі очі видеру з лоба!

() Хіба це ваша дочка?

а. А то ж чия?

й. На вас анітрішечки не похожа, у неї голосок, як соловейко в лузі, а ви як з бочки гуркаєте!

а. Ах ти, харцизнику! Ти ще сміятись здумав? Наробив бешкету та й зуби скалить!

й. Та не зіпайте так, бо всіх кожум’яцьких собак збентежите!

я. Мамо, голубочко, киньте його! Не робіть слави! Єй-Богу, начепився вперве!

а. Заступаєшся! Геть мені зараз додому! Ще на губах молоко не обсохло, а вона уже з хлопцем обнімається. Я тобі дома обірву оті патлі, сибірна!

() За віщо ви, мамо? Хіба я винна?

() Як би його вирватись від цієї відьми? От влопався!

() Іди звідси! Не слинь мені! Дома побалакаємо!

Галя відходить плачучи.

Вихід X

.

Голохвостий кинувся було тікати, але Секлита не випустила піджака, так що він аж злетів з одного рукава. Секлита тоді вхопила обома руками за жилетку.

а. А куди, каторжний? Щоб ще такого шелихвоста не вдержати, та не була б я Секлита Лимариха!

й. Що ви? Чи при своїм умі? Не робіть, пожалуста, шкандалю! () Я вам заплачу, я багатий…

() А щоб ти не діждав, щоб я за дочку гроші брала? Щоб я рідну дитину продавала? Не діждеш! Не втечеш! Не пущу! У мене одна дитина, як одно сонце у небі! Нащо ти зводиш її з ума?!

() От репетує бісова баба; розбудить усю вулицю! ()Та я, єй-Богу, не чіпав вашої дочки — тільки побалакав.

а. Брешеш, нащадку іродів! Сама бачила, як обнімались! Знаю я вас, паничів! Знаю, як ви обдурюєте та з ума зводите дівчат!

й. Та щоб я луснув, коли зводив!

а. Докажи, докажи! Я не повірю твоєму слову: твої слова гнилі, як яблука! Ти харциза, волоцюга!

й. Та що ж ви лаєтесь? Я не перекупка: обманювати не буду! Од вас не можна ні одпроситись, ні одмолитись!

а. Ти думаєш, що як я перекупка, то мене можна й зневажати? Я на шаг обдурю, а на карбованця вам, сибірним, правди скажу! От що! Хай збереться хоч уся вулиця, а Секлита за себе й за свою дочку встоїть. Стріляй на мене, а я таки на своєму стану, за правду стану! (.)Коли зачіпаєш, то зачіпай чесно: не безчесть мене й моєї дочки, бо ми тобі не іграшка!

() От, не вирвусь! (.)Та, присяйбі, і не думав безчестити! (.)

а. Не пручайсь! Не пущу! Ґвалт, ґвалт! Поліція! Поліція! Квартальний!

() Ой пропав я! (.)Цитьте! Не кричіть-бо!

а. Що-бо? Кричу, бо маю право! Поліція, поліція!

() Потопить, бісова баба, чисто потопить! У Сірків уже й віконниця одчиняється! Господи, ну що його робити! (.)Слухайте сюди…

а. Калавур!

Здалеку почувся свисток.

й. Ой, поліція! Шкандаль! (.) Слухайте сюди, не кричіть: я всю правду скажу: ми любимось з вашою дочкою, тільки я чесне маю на думці: я її хочу сватати…

а. Дури кого іншого, а не мене: знаємо ми вас, паничів!

й. Та я не панич, а простий міщанин, — то тільки зверху на мені образованность!

а. Брешеш!

й. Та щоб я луснув… Недалеко тут мій дом! Я родич Свинаренків.

а. Якого? Петра?

й. Еге ж, Петрів племенник.

а. Та хіба ж міщанину пристало бути свинею?

й. Єй-Богу, я вашу Галю люблю так, як золото, і хочу сватать, от хоч зараз оддайте, то візьму.

а. Присягнись мені, ходім до церкви!

й. Та чи я ж чоловіка вбив, щоб серед ночі присягати! Вірте мені, я чоловік благородний, образованний, і божусь, і присягаюсь, що не піддурюю; бодай я завтрішнього дня не діждав, бодай я завтра на своїх ремінних пасах повісився, бодай я зарізався в своїй хаті своєю бритвою, коли не вірите!

() Їж святу землю, то повірю! На, їж!

й. Хіба ж я вовк, щоб їв землю?

а. Їж, на їж, то повірю!

й. Та мене ж од тієї землі скорчить, то і чоловіка вашій дочці не буде!

а. Та ви брешете! Присягніться мені хоч на Братській!

й. Нехай мене покарають всі печерські святі! Нехай мене покриє великий лаврський дзвін, коли я брешу

а. Ні, таки присягніть навколішках до Братської!

() От, не одсахнусь. (.)Ну, хай мене поб’є Братська Божа матір, коли брешу!

а. Ну, тепер вірю, тепер вірю!

() От іще через цю каторжну бабу бруки запачкав! ()Так я незабаром до вас і на заручини.

а. Про мене, просимо; тільки за моєю Галею нічого нема — знайте!

й. Нащо мені? І свого досталь! Аби Галя!

а. Так заходьте ж; раді будемо!

й. А де ж ваша хата?

а. Зараз за яром. Спитайте Секлиту Лимариху: увесь Подол зна. Глядіть же, не обдуріть; а то і живим не випущу! Од Лимарихи не сховаєтесь!

й. Та буду ж, буду!

Секлита виходить.

Вихід XI

сам.

() Ух! Ху! От баня, так баня, аж три пота зійшло, єй-Богу! (.)От це вскочив, так вскочив — понікуди!

Завіса

Дія друга

Велика світлиця Сірків, по-міщанськи, але з претензією вбрана. Одні двері в кімнату, наліво — в пекарню, просто — вхідні.

Вихід І

сама.

( ) Ну й день! Діждалися святого літечка! Спала вже, спала, та ніяк до вечора не доспала; упріла тільки, страх! (.)А старий іще спить! Ого! Прокопе Свиридовичу! Прокопе Свири-довичу! Доки ти будеш качатись! Вставай, бо вже швидко до вечерні задзвонять! Прокопе Свиридовичу, чи ти чуєш!

( ) А-а! То ти до мене, Явдоню? Постой, трохи прочумаюся та потягнуся!

а. Ач, потягається, а якби я потягалася, то й гримав би! Та воно в свято і годиться поспати, менче гріха: як не спиш, то почнеш судити кого абощо, а воно і є спокуса… Та чого він не йде? Скучно самій. Проня пішли кудись, та вони не люблять з нами і говорити… Прокопе Свиридовичу, та вставай‑бо!

Вихід II

ч.

() Якось мені невірно… чи недоспав, чи переспав… Мовби хочеться чогось — чи хвигів, чи солоних огірків? ()Як тобі здається?

а. А як же мені про те знати! Хіба в мене твій рот?

ч. От бач, ти й не знаєш, чим мені догодити, а мене, як тебе не бачу, то й сум бере!

а. Добрий сум! Пішов в свою кімнату та й хропе, аж кімната дрижить, а я тут сама горюю: нема до кого й слова промовити.

ч. Скучила? Як ми бралися, то гули, як голубочки, і до смерті будемо густи: гулю-гулю, моя старесенька!

а. Забуркукав, мій сивесенький! ( .)

ч. А чи пам’ятаєш, Явдоню, як я присватувавсь до тебе? Як я тоді вертівся коло тебе!

а. Згадай іще колишнє! Минулося! От уже в нас і дочка на порі…

ч. Та так, так! Уже давно б час!

а. Чого давно? Ще вони молоді!.

ч. Ти уже в таких літах третьою ходила; тільки Бог прибрав.

а. Мало чого мні: мені нічого було перебирати, а Проні треба неабиякого; вони на панію повернуті і всяким делікатностям вивчені.

ч. Вивчені ж; та он з тими делікатностями й сидять, і ніхто не бере!

а. Хіба в неї було мало женихів?

ч. Так чому ж не йшла?

а. Бо простота, а нашій дочці треба або дворанина, або хоч купця.

ч. Заманулось чорти батька зна чого, а по‑мойому — наш би брат краще.

а. По-твойому б, дитину хоч за шмаровоза.

ч. Не за шмаровоза, а за міщанина, трудящого чоловіка; такий би і гроші не розтринькав, і дитину б жалував, і нас би не зневажав, держався б свого звичаю; а як вишукаєте якого-небудь гонивітра чи завалящого лодаря, то той зараз переверне все по-модньому: нас, як простих, заплює, добро все розмантачить і дочку кине.

а. Ти знов дратуватись хочеш? Чого б же він кинув Проню? Чим же вони дворанину не жінка, коли усяких мод, усяких наук знають. Це вже здурів би чисто, якби і такою розумною жінкою погребав!

ч. Толкуй! По-моєму, оті панські науки та примхи тільки перекрутили дочку: кому вона потрібна з своїми переборами? Який її дворанин візьме? Дворанин чи офіцер шукатиме жінки гарної, а наша Проня, нівроку, на тебе схожа! (.)

а. Що ж це, ти знов мене уїдати? Ото напасть! Заслужила!

Чути дзвін.

ч. Та годі, не сердься; вже до вечерні дзвонять… (.)Піти, так щось ноги болять… може, Бог простить уже.

а. Та і Проня ж просили, щоб конешне дома були, не виходили…

ч. Що ж там?

а. Про те вже вони знають… Либонь, гостя якогось важного приведуть.

ч. А! То давайте чаю або горілки.

а. Горілки і не думай, бо Проня сердитимуться, як побачать.

ч. Що ж це? Уже ні з’їсти, ні спити не можна? Та це через великорозумну дочку життя нема: і то не так, і того не роби, і туди не ступай, і в тім не ходи, і так не говори! Ох, ох, ох!

а. А тобі для дочки важко і приятність зробити? Одна ж тільки.

ч. Та одна ж, та й та нас цурається; все гримає, що ми прості, по-мужичи говоримо; соромиться батька й матері… ох, ох, ох…

а. Правда, та що ж робить, коли ми уже до них не підійдемо? Вони вже під панську стать пішли…

ч. Та панія ж, а не дитина!

а. Зате ж розумні!

ч. Ет! Отой пенціон у мене ось де! (.)

а. Ти знов уже почав?

ч. Та й мовчу ж… Та давайте ж хоч чаю абощо!

а. Химко, Химко!

Вихід III

Ті жа.

а. Чи самовар готовий?

а. Ні, ще не ставила.

а. Так наставляй же зараз.

ч. Слухай, як укинеш жару, то збігай, будь ласка, у церкву до дячка та попроси трошки табаки.

а. Збігай! Близький світ!

а. Та що це ти вередуєш! Куди ж вона, у вівтар ускочить, чи що?

ч. Та я й мовчу… Так подавай же хоч самоваря скоріще!

() Своєю душею не нагрію, як закипить, то й подам.

Вихід IV

Ті жя.

а. Де це ви, доню, ходили?

я. На Хрещатику була: ось для вас покупку принесла.

ч. Що ж там?

а. Чи не черевики купила?

( ) Ось що я вам, мамо, купила. (.)

Мати одхиляється.

а. Що це ви, дочко? Схаменіться! Чи годиться ж мені на старість убратись у чепчик, та ще з червоними стрічками?..

я. Така саме мода.

а. Пізно вже мені, дочко, до тих мод призвичаюватись!

я. Ну, вже як хочете, а оту міщанську хустку з ріжками скиньте!

а. І мати, і бабка моя таку носили, у такій уже й мене в труну положите…

я. Та що ж ви зі мною робите? Говорить не вмієте, ходить як люде не вмієте: у хаті й кругом простота, то хто ж до нас з благородних і зайде?

ч. Простота, Проню, не гріх.

я. Так нащо ж було мене по-благородньому вчити?

ч. Правда і то — пенціон! (.)

я. Та не ходіть і ви, тату, розхристаними!

ч. Жарота ж тепер.

я. То що, а все не гаразд. Он сьогодні буде у мене благородний кавалер; мене свата і прийде просить руки.

і а. О! Хто? Хто?

я. Голохвастов.

ч. Чи не цилюрник з-за Канави?

я. Не цилюрник, а палікмахтер: образований, гарний, багатий.

а. Та чи багатий же? Розпитайтесь добре!

я. Що ви знаєте?

ч. А правда, що дочка краще знають.

а. Та про мене.

я. Глядіть же, щоб усе було гаразд.

ч. Добре, добре! Я зараз пошлю за горілкою.

я. Горілки?! Ви б ще цибулі або путрі поставили!

а. А то чого ж, доню?

я. Чімпанцького треба: так водиться.

а. Та то ж дороге; та ми коло нього не вміємо й ходити.

я. І того жалієте для дочки!

а. Господь з вами! Старий…

ч. Та я й нічого… Ось і гроші. ( .)

я. Дайте Химці, а я напишу… та дивіться, як буде у нас гість, то щоб тітка не притетюрилась!

а. А що ж їй робить? Не вигнати ж сестру?

ч. Та вона не поміша: лишній родич у хаті.

я. Добрі родичі, що не знаю, як і одкадитися! Нагноїть у хаті, розговори заведе такі! Гнилицями насмердить, уп’ється.

а. Та, може, ще й не уп’ється.

я. Може? Ви мене заріжете з вашою ріднею!

а. Не годилося б так, Бог з вами!

ч. Та вона й не прийде.

я. А як прийде?

ч. Ну, вже не знаємо.

я. Тож-то, що не знаєте: чистая мука з вами! Та й ви самі, тато з мамою, більше б у пекарні сиділи, а то й ви часом ляпнете таке мужицьке, просте…

а. Вибачайте вже нам, дочко: на панію не виховувались…

ч. В пенціоні не були…

я. То все ж таки можете хоч трошки модніще себе держати: он буде зараз такий образованний, вчений…

ч. То мені хочеться послухати розумних речей; страх як люблю розумних людей!

я. То з пекарні слухайте, а то ще помішаєте об’явленію… Я вас покличу, коли треба буде. (.)

ч. Ну, ну! А що, стара? Уже нас за хвіст та і в череду!

а. Не гризи вже хоч ти, бо й самій гірко! ()

ч. Зате ж благородні! () Химко! Химко!

(-) Та чекайте, ще не кипить!

ч. Та йди, треба.

Вихід V

а.

() Нема часу! Дму, дму у того каторжного самоваря, а він і не кипить…

ч. Та тут ось треба до Кундеревича збігати, на гроші!

а. Та як же я покину самовар? Він так погасне!

ч. Та ти його розідми швидче!

а. У мене духу немає на вітряка! Я вже хвартухом махала, махала… махала… так тільки жевріє…

ч. А ти ще пеленою його помахай!

а. Дайте краще вашого чобота!

() Правда, у халяві більш вітру. Так розідми ж хутенько та й туди збігай!

() Химко! На записку!

а. У мене не десять ніг, а дві!

і. Що ти там гавкаєш? Іди, кажу!

а. От наказаніє! ()

Вихід VI

а.

() Сестра Секлита йде! Ну, що його робити?

ч. Невже? От халепа! Скажемо, що до вечерні збираємось абощо.

Химка з кімнати біжить через світлицю в вихідні двері.

() Куди це ти, Химко?

и. За вином якимсь.

и. От і добре; прицуп же й горілки, а то у вас часом нема.

и. Не казано.

ч. Може, дати уже їй чарку, щоб швидче пішла?..

а. Та чому б і не дать, так боюсь Проні; от лихо!

Вихід VII

Ті жа.

( ) Добривечір вам у хату!

а. Здрастуй, сестро!

ч. Здрастуйте!

( ) Оце втомилась! Бігала, бігала, як той хорт за зайцем, доки не випродала усіх яблук; а це думаю, давай забіжу до Сірка та ковтну чарку-другу горілки!

ч. До якого Сірка? В мене був собака Сірко, та я його давно прогнав з двору, що так погано дражнили.

а. Хіба ж вас не Сірком дражнили та й тепера дражнять усі на Подолі?

ч. Не Сірко, а Сєрков!

а. Куди ж пак? Запаніли наші! А в однім чоботі ходите!

ч. Я в своїй хаті властен і голий ходити!

( ) А хоч би й запаніли, так дочку яку маємо!

ч. Треба вам якось краще нас величати!

а. Та про мене, хоч і Сєрков чи й Рябков! (.)Чого ти з посудиною держишся? Станови її на стіл!

а. Випий, сестро, чарку, бо ми з старим зараз до вечерні виряджаємось…

ч. Та ні на кого й хати зоставити, бо й Химку заслали; то треба заперти.

а. Не турбуйтесь; ідіть байдуже: я сама тут погосподарюю! Самограя притарабаню…

() Ну, що ж тепер…

() І душі нема, як ввійдуть Проня; таке буде!

а. Та чого ви там воркочете, старі? Ще не наворкотались? Вам би уже пора скубтися! Та ну-бо, Явдохо, чого це ти надулася, як індик перед смертю!

ч. Явдохо! Знайшла Явдоху! Скажіть ще Вівдя! Коли б хоч дочка не почула!

а. Та ну вас з вашими витребеньками! Явдохо, чуєш! Чого ти набундючилась? Давай мерщій горілку!

ч. Та не кричіть-бо хоч так дуже!

а. Чому ні? Хіба в мене горло куповане?

а. Тай вуха ж у нас не позичені.

а. Запаніли! Та що балакати: давай пляшку і чарку.

а. Та чи воно не годиться? У нас така дочка!

( ) Велика цяця! Носитесь ви з нею, як з бандурою!

а. Єсть-бо й з чим: вчилась у пенціоні аж три місяці!

ч. Не абиде, а у пенціоні!

а. Чули ми вже це, чули! Аж очортіло!

Вихід VIII

Ті жя.

() Так і знала! Що це ви, до нас у гості?

() Як бачиш, небого!

я. У нас сьогодні не прийомний день.

а. О? Що ж там скоїлось? У мене дуже приємний: усі яблука спродала!

я. Необразованість! Не розумієте! у нас сьогодні прийому нема!

а. Якого прийому? Хіба нам в некрути кого оддавати?

я. З вами говорити — гороху наїстись!

а. Їж, серце, та дивись, аби не збубнявів.

я. Що ж це таке? Прийшла з доброго дива, з великого чуда та й тикається?

а. Чого-бо ти, сестро, нападаєшся на Проню?

ч. Та і «ти» казать не годиться: тепер уже старі звичаї покинули; треба по-модньому поводитись!

я. Поніма вона у моді толк! (.)Господи, як Голохвастов здибається тут з тіткою — пропала я!

а. Начхала я на ваші моди! Ви, здається, зовсім подуріли на старість!

ч. Подуріли чи не подуріли, Секлито Пилипівно, а вже до вас позичать розуму не підемо!

я. Уже б швидче до вашої Пидори обернулися.

а. А таки, небого, до неї б вам обернутись не вадило; єй-Богу, спасибі скажете!

а. Що-бо ти, справді, сестро, верзеш? Рівняєш Проню, що розумні на весь Подол, до якоїсь наймички!

я. Хіба їй розум завадить!

а. Дуже ви заноситесь перед тіткою, та цур вам! Коли пляшка й чарка на столі, то й годі! По сій мові будьмо здорові! ()Випийте хоч до мене, Прокопе Свиридовичу, викушайте! Вибачайте, що похопилася перед хазяїна, бо пелька зовсім засохла.

ч. Та це вже третя.

() Що ж це ви зі мною робите?

а. Та я попросю…

а. О? Третя? А я й забула лічити! Ну, викушайте ж! ( )

( ) Та воно конечне… (.)

() Господи, що ж це? І він почне частуватися?

а. Годі, годі, Свиридовичу! Не думай!

ч. Та одну… уже б час…

а. То це вже вам і чарки не вільно випити? Ха‑ха‑ха!

( ) Одну б!

я. Бо це не шинок.

а. Хіба в шинку тільки й п’ють?

я. Раз у раз у шинку, а в образованих домах тільки до обіду! ( .)

а. Та не беріть-бо, а краще підіть, Пронько, до пекарні, та розідміть самоваря для тітки, та й принесіть!

я. Не діждете!

а. Що це ви, сестро, вигадуєте? Щоб моя дочка після пенціона та по самовар ходили?

а. Руки не одпали б!

а. Після пенціона?!

Проня аж тремтить од злості.

() Дай мені пляшку й чарку; я замкну. ( ).

а. Пенціони, пенціони. Три дні була десь за попихача та й приндиться! Потурайте ще більш вашій Прісьці! Вона вам з великого розуму у голову ввійде!

я. Не смійте мене звати Пріською! Не вам мене вчити! Муштруйте свою Галю!

а. Чи ба! Та якби моя дочка так коверзувала, то я б їй, псяюсі, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона б до нових віників пам’ятала!

я. Оту й товчіть, а мене вже вчено!

а. Вчили вас, та мало: прийдеться ще доучувати!

а. Не вашого, сестро, розуму діло!

() Та попросіть її на виступці!

() Ви, Секлито Пилипівно, що інше, а ми що інше!

а. Я що інше? А що ж я таке? Га? Хіба не знаємо, які великі пани були Сірки? Адже ж старий Сірко, ваш батько, м’яв шкури і з того хліб їв! Я торгую яблуками і з того хліб їм, і нікого не боюсь, і докажу на всі Кожум’яки, що нікого не боюсь, навіть вашої великорозумної Пріськи! (.)

я. Не злякались і ми вас, бо руки короткі!

а. До такого носа, як у тебе, то й короткими дістану!

() Що ж це таке? Улізла у хату, насмерділа гнилицями, горілкою та ще й лається?!

ч. Гур, гур, гур! Тепер, Прокопе Свиридовичу, бери шапку та й тікай мерщі з хати! (.)

а. Чого це ти здумала дорікать мою дочку носом! Який же в неї ніс? Який? Докажи!

а. Як у чаплі!

я. Виженіть її, мамо! Вона з п’яних очей не знать що…

а. То в твоєї дочки ніс, як картопля, як печериця! І в твого чоловіка був ніс, як копиця розвернута!

а. Ти мого чоловіка не чіпай! На моїм чоловіку ніхто верхи не їздив; він не був таким хамлом, як твій чоловік!

ч. Яке я хамло?

я. Вона всіх лає, ота перекупка! Женіть її звідси!

() Мене гнати? Секлиту Лимариху гнати? Ах, ви ж, чортові недопанки, панське сміття! Перевертні дурноголові! Дочка їх дурна водить за носа, ганя на орчику^[15], як цуциків, а вони й губи розвішали!

я. Гетьте зараз звідси! Залили очі! Гетьте з хати!

а. Ти ще, шелихвістко, на тітку так смієш кричати?! Та я тебе як мазну оцим кошиком!

() Химко, Химко! Жени її, оцю п’яну!

а. Як? Секлиту Лимариху? Та я вам усім тут полатаю ваші панські морди! ( )

ч. Ой лихо од неї станеться!

а. Чи ти при умі?! Проня. Вон, вон! Мужва немита!

() На з’їж, чорногузе! ( .)Пху на вас всіх!

Вихід IX

без и.

() Ось який ваш рід!

а. Та й вам би не годилось так, адже тітка.

ч. Сестра матері…

я. То й цілуйтесь з нею!

а. Стидно, доню!

ч. Та й гріх-таки!

а. Таки дуже її зобидили: більше сюди й не прийде!

я. Баба з воза — кобилі легше!

ч. А як стане вас по Подолу славити?

а. Щоб вам не дісталося!

я. Ой Боже мій, ще й допікають! Мовчали б уже, то мені б було легше! Через ваш рід тільки сором, і людей прийняти не можна, така стидота! Іще і Голохвостов одкинеться, бо й самі ви говорите по‑мужицьки, незугарні і привітатись по-модньому!

і ч. Оце, Боже мій!

() Ой не допікайте мені! Дайте мені покій! Ідіть до кімнати!

Старі повернулись виходити.

Химко! Химко! Іди сюда та накури в хаті. Кади! Бо так на всю хату гнилицями, кислицями й тхне!

Вихід X

а

( ) Оце, схотілося вам того курива!

я. Пхе! Пхе! Так і несе, аж верне тією Секлитою! Горілка й кислиці! Кади, кади!

а. Там тітка Секлита іде по вулиці та кричить, та лається так. Мене оце здибала — од крамниці йшла — та просила, щоб я переказала вам () що ви, мов, падлюка!

Старі Сірки, вернувшись, махають на Химку руками, щоб мовчала.

() Ач, вона, каторжна!

() А тобі, дурна, слід переказувати?!

а. А я винна?

я. І наймичок таких дурних держите!

() Та тут ще під брамою якийсь панич стоїть, я й забула… Чи пускати?

я. Ой лишенько! Він чув?!

а. Хто його зна! Тітка Секлита кричала на всю вулицю!

я. Зарізала вона! Ну, що його робити?!

а. Та хто там, що ти лементуєш?

я. Та він, жених мій… Голохвастов…

а. Ой матінко! Проси ж його до госпо`ди!

я. Постой, постой! Куди його вести? Такий мотлох у хаті… От шкандаль! Прибирайте, мамо!

Всі кидаються прибирати. Проня — до дзеркала, поправляє волосся, щипа щоки.

Килима, килима дайте сюди… того великого! Мамо, швидче-бо! Тату, одсуньте дивана та поставте кріселко.

() О-о! Важке у ката… Ледве й зсунеш!

() Оцей, доню?

я. Та цей; стеліть же швидче!

а. Засапалась і не нагнусь!

я. Христа ради, швидче! Химко! Химко! Що ж це? Горілку, недоїдки перекупчині прибирай!

а. Та й приберу… мов пожар… почека!

я. Прикуси мені язика! Не знаю, що й надіти? Мантилю чи шалю? Ой Боже мій, треба пукета до грудей? ( .)Мамо, надіньте, Христа ради, чепчика! Христа ради, просю вас! Сьогодні ж такий день: усе може пропасти! І хустку картату, пожалуста!

а. Та надіну вже, що з тобою робити? (.)

() Ай, ай! Ви без чобота?!

ч. Ой лихо! Це каторжна Химка взяла до самоваря та й не принесла!

я. Та скиньте мені зараз той драний халат!

ч. Що ж, халат як халат, вислужив свою службу!

я. І того не хочете для дочки зробити?!

ч. Та іду вже, іду…

() А ти чого стоїш? Кади!

а. Та вже так покадила, що всі чорти повтікали б з хати, якби були!

я. Кади! Кади!

а. Кахи, кахи! Цур йому, аж у горлі душить! ( .)

Вихід XI

сама.

() Господи, чи все ж у мене на своїм місці? Чи по-модньому? Ой мамо моя, брансолета забула надіти! ( .)Чи шалю, чи мантилю? Не знаю, що мені більш до лиця?.. Або, може, й те й друге? Так! Нехай бачить! А книжки й нема! Коли треба, то як на злість! І, певно, знов занесла ота каторжна Химка до кухні, щоб пироги на листках саджати! Ось, слава Богу, знайшла якийсь кавалок… Все одно! Ху, господи, як у мене тіпається серце. Аж пукет по грудях скака!.. ( .)Як би його прийняти: чи ходячи, чи стоячи, чи сидячи? Ні, краще лежачи, як і наша мадама в пенціоні приймала свого любезного. ( )Ей, Химко, проси!

а. Чого просити?

я. Панича клич!

а. Так би й казали! (.)

Вихід XII

я.

( ) Честь імєю, за великоє щастя, одрикамендуватись у собственнім вашім дому!

Проня мовчить.

Нікого нєту! Ні, Проня Прокоповна тут! ()Мой найнижчий поклон тому, хто в цьому дому, а перед усього вам, Проню Прокоповно! ()Що вона, чи не спить часом? ()Горю, палаю од щастя і такого разного, милая мамзеля, што виджу вас на собственнім полу…

() Ах, це ви? Бонджур! А я так зачиталась! Мерси, што прийшли… Мамонька, папонька, ґосподин Голохвастов прийшол, пожалуйте!

й. Ви ж меня одрикомендуйте, пожалуста!

я. Авжеж.

Вихід XIII

Ті ж, старі а.

Сірчиха у кумеднім чепчику і хустці. Сірко у довгім сюртуці і великій хустці на шиї, виходять і низько кланяються.

я. Рикомендую вам мого хорошого знакомого.

( ) Свирид Петрович Голохвастов з собственною персоною. Позвольте до ручки? ()

а. Дуже раді! Вас уже так хвалили дочка наша, Проня Прокоповна… Дуже раді, просимо!

й. Проня Прокоповна по ангельской добротє, так і понімаєм, мерсі! (.) Честь імєю рикомендувать себя: Свирид Петрович Голохвастов!

ч. Дуже, дуже радий, що бачу розумного чоловіка; розумного чоловіка послухать — велика втіха! ()Дуже раді! Просимо, сідайте!

() От кресло; прошу, мусью!

Всі сідають; Голохвостий на кріслі коло неї ж направо; наліво ж на дзиґликах старі Сірки. Химка визира з пекарні; яка хвилина — тихо.

ч. Позвольте спитати: ви синок покійного Петра Голохвостова, що цилюрню держав за Канавою?

я. Ви, папонько, не знать как говорите: їхня хвамилія Голохвастов, а ви какогось хвоста вплели!

й. Да, моя хвамілія натиральна — Галахвастов, а то необразованна мужва коверкаєть.

я. Разумєється.

() Бач, я казала, що не той! А який розумний!

ч. Вибачайте, добродію, ми люди прості, що чули… Так ви, значить, не його, не цилюрника синок?

() То єсть по натурє, значить, по тєлу, как водиться; но по душе, по образованості, дак ми уже не та хворма…

я. Авжеж, образованний человєк: хіба‑развє можна його рівняти до простоти?

а. Куди нам там?!

ч. Так, так…

Яку хвилину тихо.

() Чи зараз давати вино і шклянки?

() Іди собі!

Прокіп Свиридович докірливо махає головою, а стара рукою.

ч. Гм, гм… дак ви уже цилюрні не держите?

я. Я уже раз вам гаварила: палікмахтерська, а ви все-таки цилюрня, цилюрня!

() І як-таки!..

ч. Їй-Богу, забув… стара вже пам’ять…

й. Нічаво… ето трапляється, по простотє, значить. Я, відіте лі, занімаюсь кахвюрами і комерцієй разною. У мене етого дорогого делікатного товару — паровицями; пудри, лямбра, дикалони, брильянтини!

а. І брильянти?! Господи!

ч. Я думаю, такий товар і грошви бере — страх!

я. Разумєється, не вашого: що вірьовки та гвоздки або сєрка!

а. Е, ви, дочко, так не кажіть, і на цьому товарові добрий зарібок.

я. Пхе!

й. Нащот дєнєг, доложу вам, так їх на етот делікатний товар їдьоть — страх! То єсть щоденно — сила! Ну, дак, слава Богу, у мене етой дєньги непереводно: цєлий Хрещатик мине винен. Мине уже не раз говорили мої приятелі: охвицера, митрополичі баси, маркєли… што, чаво, мол, не закупиш ти магазинов на Хрещатику? Дак я їм: на чорта той мине клопот? У меня єсть благородний матеріал, то пущай і другі торгують!

() От багатий!

( ) Правда.

я. Ви очінно добрі.

й. Мерсі! Натирально, в кожном обхожденії главная хворма — вченость. Потому єжели человєк учений, так йому уже свєт переменяється; тогди, тогди, приміром, що Химцє будєт бєлоє, то йому рябоє, што Химцє будєт цяця, то йому… пардон!.. Ви меня, Проню Прокоповно, понімаєте?

я. Разумєється, што розумний чоловєк зовсєм нічаго; вот і мині тепер все інче здається, бо я недарма у пенціонє вчилась!

а. О, то правда, що вчилась: не жаліли кошту: всяких мод зна! Які у неї плаття, шалі, сукні… яких квіток позаводить…

я. Мамонько!

й. О, Проня Прокоповна маєт скус! Єжелі когда человек подиметься разумом вгору вище од лаврської колокольні да глянет оттудова на людей, то вони йому здаються‑кажуться такі маненькі, как пацюки, пардон, криси! Позволіте папіроску?

а. Куріть, здорові! (.) Ну й розумний же!

ч. Аж страшно!

() Не вгодно лі?

ч. Спасибі, я не вживаю; от нюхати, то друге дєло, аж ніс тремтить… Ну та й та-бака ж у нашого дячка, скажу вам, і чорт його зна, що він кладе туди? Ну, цілий день ходиш та нюхаєш пучки…

() Та годі вже про вашу табаку! (.) Позвольте і мені папіроску!

ч. Вони курять?

Явдокія Пилипівна аж руками сплеснула.

() Пардон! Нєту лі іногда тут огню, бо я своєго забил!

() Химко! Химко! Падай вагню!

ч. Вагню!

Xимка виходить з повною покришкою жару.

я. Ти б іще цілий віхоть принесла! Сірників дайте, мамо!

а. Так і казали б, а то «вагню»…

Явдокія Пилипівна почина шукати.

й. Не безпокойтесь, пардон, я с етой самой покришки закурю. ( .)

Вихід XIV

без о.

я. Що ви мене соромите? Що ви тут наказали — три мішки гречаної вовни?

а. Та я ж мовчала…

я. Та ще ви так-сяк, а що батько, то й цилюрню, і хвоста, і дяка, і табаку втелющив!

ч. Не знаю вже, як з ученими…

я. Ідіть, просю вас, звідси обоє, бо помішаєте ще мені предложеніє робить.

ч. Цікаво б послухати, як то вчені…

а. Може б, хоч двері одчинити?

я. Та ідіть, ідіть, кажу… от наказаніє!

ч. Ходімо, це, бач, у них по-модньому!

а. По-модньому ж!

Виходять до кімнати, але всю тамту сцену визирають з-за дверей, підслухаючи, і Химка підслухує з пекарні.

Вихід XV

й й.

() Звольте! Закуріть!

Проня закурює, Голохвостий курить і озирається.

я. Ваша папіроска шкварчить.

й. Ето в грудє моєй-с!

я. Чого?

й. Од любви!

я. Ах, што ви!

й. То єсть тут у нутрє у меня такая стремительность до вас, Проню Прокоповно, што хоч крозь огонь готов пройтить!

() Починається, починається! (.)Ах, ето ви кавалерські надсмєшки… Может, по кому другому; у вас стольки баришень…

й. Ето ви пущаєте критику; я своєї душі, Проню Прокоповно, не покину лиш би гдє. Развє-хіба там, гдє ваша душа, — і больше в нікоторому мєстє.

я. А ви знаєте уже, яка моя душа?

й. Ах, Проню Прокоповно, не рвіть меня как пуклю! Потому відітє, какой я погібший єсть человік.

я. Чого ж погібший?

й. Потому здєсь у меня ()такоє смертєльноє воспалєніє завелось, што аж шипить!

я. Когда б заглянуть можна було вам у серце.

й. То ви би там увиділі, што золотими слов’янськими буквами написано: Проня Прокоповна Сєркова. Ах, но єжелі б золотой ключ од вашого серца та лежав у моєй душі у кармані, вот би я бив щасливий! Я би кожну минуту одмикав ваше серце і смотрєл би; не мився б, не помадився б, не пив, даже не курив би по три дні, та всьо б смотрєв би!

я. Ах, когда б же тому було правда? ()Чого він навколішки не стає?

й. Да пущай меня алад’ябль скорчить, когда, значить, брешу (.)Ну сміліше! (.)В грудє моєй — Визувій так і клекотить! Рішайте судьбу мою нещасную: прошу у вас руку й серце!

я. Ой, мамо моя! Я так стривожена… так сталось несподьовано… я… я… вас, ви знаєте… чи ви мене не обманюєте, чи любите? Я ще молода… не знаюсь у цім ділі…

й. Ви не вєритє? Так знайте ж, що я рєшітельно нікого не любив, не люблю і не любитиму, окромя вас! Без вас мінє не жити на свєтє. Да еслі б я любив так Братську ікону, то міня б янголи взяли живим на небо!

я. Так дуже любите? (.)

й. То єсть говорю вам — кип’яток!

я. Ой страшно!

й. Не безпокойтесь… обхождєніє понімаю…

я. І я вас дуже люблю! Душка мой! ( .)Я согласна… буть вашою половиною. От только спросить благословенія… Папонько, мамонько!

Голохвостий хоче встати, але Проня задержує його.

Ні, стійте!

Вихід XVI

, , й а.

Старі Сірки, раді і здивовані, важно виходять. Химка теж висовується з кухні з пляшками і шклянками.

я. Свирид Петрович Голохвастов дєлаєт мині предложеніє.

й. Прокопе Свиридовичу, і ви, Явдокіє Пилиповно! Я переговорил з вашою розумною дочкою Пронею Прокоповною про одну секретную вєщ. Я скоропостижно хочу женитися на їх, і вони согласні. Тепер я прошу у родителів, чи сдєлають вони честь поблагословить, значить, ето самоє предпріятіє.

ч. Як моя дочка, Проня Прокоповна, так хотять, то нам, старим, нічого перечити.

а. Еге ж, кажу, нічого перечити. Я ж кажу, нічого перечити.

ч. Тільки, тільки…

й. Што? Может, я не ндравлюсь?

і а. Борони Боже! Чи то можна? Чи то можна? Ми луччого жениха не хочемо для Проні, як ви, Свириде Петровичу.

й. Єжелі што так, дак кланяюсь вам низько за ваше слово. Мерсі! ( .)Про другія вєщі позвольте мині сватов прислать переговорить.

Химка пробує іти з вином, але її не пускають.

ч. Хоч і сьогодні! Я своїй дочці не ворог: що в мене в скрині, то все Пронине.

а. Все, все! аж чотири шовкові сукні, та ще й дорогі, — по три карбованці за аршин сама платила; п’ять пар черевиків на таких високих закаблуках!

я. Годі вам, мамо!

а. Що правда, то не гріх.

() Одначе поки тільки одні закаблуки… (.)Придбали ви своєй дочце, вєрно, што і получче закаблуків од черевиків.

а. Чого в моєї дочки тільки нема? Одного золота покупили…

й. А-а!

я. Годі-бо, мамонько, є ж охота розказувати.

ч. Про мене, хоч і до заручин, за мною діло не стало. Тільки, мабуть, у нашої Проні і золотого персня нема. Вони ще молоденькі, об тім не думали…

а. Де там нема? Ще позаторік купила!

ч. Коли є персні, то й поміняйтесь, діти: нехай ми, старі, на старості літ потішимось вами.

й. Чи развє нельзя, щоб скоріше весілля? Бо я здається-кажеться вмру, как прийдеться ждать долго.

я. І я б хотіла, штоб швидче.

ч. Молоді! Ну, що ж, можна і на цім тижні, — як думаєш, стара?

а. Про мене. (.)У мене все готове.

Проня наділа перстень на руку і міняється з Голохвостим.

а. Тепер і поцілуватись можна, так годиться!

Молоді цілуються.

ч. Сідайте ж, діти, рядком, а ми на вас полюбуємо ладком.

Всі сідають. Пауза.

( ) Ай, ай! Ґвалт! Я одтикала її, каторжну, одтикала, не бере; і зубами тягла і на самоварі гріла… а це як лусне, так і потекло!

ч. Пропало п’ять рублів!

Картина.

Завіса спада.

Дія третя

Кімната Лимарихи зсередини; дуже прості обставини. Прямо — двері вхідні; направо — до пекарні.

Вихід І

сам.

() Дак оце і хата Секлити? Просто, дуже просто; і хто б думав, що в такім гноїщі лежить брильянт? ( .)Одначе немаєть нікого… Чи не повернути б мені оглоблі назад? Єй-Богу, страшно, щоб я ще з великого розуму не встроїв собі штуки! Ні, лучче, во всякім разі, хоч на минуту побачитись, ману пустить: єжелі вона чула щось, то можна одбрехатись; а єжелі не чула, то заспокоїти хоч на два дні, щоб і не допитувалась… Резонт, Свириде Петровичу, резонт. Да і на Галю хоч раз гляну… Ох, тольки ох, да й тольки! (.)Одначе могу сказать, що мінє хвортунить: де ж — Проня аж пищить за мене; Сірки старі не знають, де й посадити зятя; боявся жида — не тольки укоськав, но і обдер: заказав храчну пару, цепочку купив, завтра й вінчання. От тольки Секлиту обчеркнути курячим зубом, штоб заспокоїлась, да й кури! ( )

Вихід II

а.

( ) Хто тут уліз у хату? А, це ви! Як вас величати?

й. Я, Свирид Петрович! Доброго здоров’я вам у вашій господі. Поздоровляю вас з сєгодняшнім дньом.

а. А я вже оце хотіла вас шукать по Подолу, думала, що випустила з рук, так і втекли!

й. Погано ділали, що так думали! Я вже вам казав, що я свой брат, простий, а свой не збрешеть.

а. Сідайте ж, будьте ласкаві, та побалакаємо, коли зайшли з доброю думкою.

Сідають.

й. З доброю, з доброю, пущай на мою голову стольки тисяч… скольки у мене лиха на думці!

а. Та дай Боже! Тільки отакі паничі часто дурять!

й. Ой Секлито Пилиповно, Секлито Пилиповно! Чи развє вам од Бога не гріх, що ви й досі не вірите! Чи я ж мало божився? Мало присягався?

а. Та так, так!

й. От ви тогда Бог зна що взяли в голову, а я й з дівицею ще не познакомився як слід, не то што; розпитував тільки за вас, чи можна приходити?

а. Ну, вже мовчіть: бачила, як ви розпитували!

й. От пускай я лусну, хай з етого мєста не зійду () коли я не хотєв випитати до вас дороги, штоб позволили ходити, познакомиться… Отож я вас прошу, дозвольте мені до вас приходити, да не цурайтесь меня…

а. Що ж? Ходіть, раді будемо… Тільки я вас ще добре й не знаю: кажете… родич Свинаренків… чи не син ви покойного цилюрника Голохвостого?

й. Та син же… тольки, конешно, образований, розумом вийшов на весь Подол!

а. Скажіть! Я знала небіжчика. О, в нього водилась копійчина, якщо не процвиндрили!

й. Я не з тих, Секлито Пилиповно, що процвиндрюють. Розумний чоловєк, да при достатках, як махне, дак у нього й з мертвого живе робиться. Тепер у мене і палікмахтерська, і комерція всяка, і позичаю всім: увесь Хрещатик у мене отут! (.)

а. Так ви от які! Куди ж нам до вас?

й. Ну што ж, што я розумом і багатством піднявся за хмари; але душа у мене проста, до простої й липне! А ваша Галя… то ж краса на весь Київ!

а. Мою Галю не гріх і матері похвалити; моєї Галі ні до кого й рівняти, хіба до зорі на небі! За нею женихів — аби хіть!

й. Так, так… а де пак вона?

а. На базарі ще; незабаром буде.

() Жалко, што не побачу!

а. Куди ж це ви? Вітра в хаті вхопили?

й. Звиняйте, Секлито Пилиповно, на цей раз. Я на хвилину тільки ускочив, а то у мене діла, аж пищать: цилюрню на Хрещатику строю… робочі ждуть!

а. Я вас од своїх іменин не пущу…

й. Невже ваші сьогодні іменини? От Бог напутив! (.)Це, однако, погано: сюди натешеться гостей… (.)Поздоровляю ж вас з святими вашими іменинами! ()Дай Боже вам щастя і здоров’я і чого тільки забажаєте! ()

а. Та годі вже, годі! От цілується! (.)Але ж і гарний оцей вражий панич! Як мед з маком, аж губи злипаються!

й. Так тепер уже звиняйте… А от з неділі мені будєть йогда, так позвольте заходить до вас хоть щодня: ви меня добре взнаєте, я вас; з дєвушкой обзнакомимся, а тогда уже, как Бог благословить…

а. Заходьте, заходьте, просимо…

() Так уже на цей раз прощайте.

а. Та як же? Щоб я вас пустила оце, не попоштувавши запіканкою, пирогами?

й. Нікогда… (.)Впрочем, запіканка і пироги… (.)Ну, развє одну чарку можна.

а. Якже, якже! Та ще й запіканка! Ви такої, дарма що багаті, зроду не пили! Ось я зараз! (.)

Вихід III

сам.

й. Одначе треба черкнуть чарочку-другу да і тікать, потому сюди налізе всякої свиноти, ще почнуть язика чесать… Ні, ні, недобре! Хоча й досадно, што Галі не бачив; ну, да ми надолужимо опісля… когда б тільки весілля одбути, а там — хоч голову свою заставлю, а… ух, пипонька, пуколька моя!

Вихід IV

я.

() Пидоре! Забери там яблука! Ой, хто це?

й. Це я, кралечко! Здрастуйте, моя зозулечко!

я. Це ви?

й. Своєю персоною. Не видержав, бо розгорівсь, як камфорка, моя щіточко! (.)

я. Ох, лишенько! Ідіть, будь ласка, бо матері поки нема; як застукають, то знов таке буде…

й. Яким сортом? Адже ваша мати мені слово дала…

() Так і повірили!

й. Та не пручайтесь-бо, потому што у мене аж печінки пручаються!

() Пустіть-бо! (.)

Вихід V

сам.

й. Виприснула… Хистка, як лозиночка, в’юнка, мов вуж! Але ж і ягодка! Як повидів її, ну просто все в головє замакотрилось! Просто, як только в руках її подержиш, дак так робиться у тебе унутрі, як у самоварі, аж гуде! Ну й дівчина ж! Да за таку ж дівчину, доложу вам, можна всього себя обголити чисто і піти по Хрещатику таким хвисоном… Єй-Богу, можна, даже по морозу! Не видержу, треба її діждатись, хоть раз ще глянуть!

Вихід VI

а.

( ) Ну, спочатку покушайте моєї настояночки на горіхових листях та оцими пиріжками закусіть, з потрібкою…

й. Викушайте ж самі!

а. Пошли ж вам Боже, чого ви бажаєте, а моїй Галі долю щасливу! ( .)

й. Дай Боже! З іменинами вас поздоровляю! ()А-а! Оце горілка так так! Мов вогнем по жилах пішла! Та й пиріжки ж до того, дай вам Боже здоров’я! (.)

а. Та по первій же ніхто не закусює; викушайте другу! (.)

й. Е! Да так же я і не встану! ()

а. То й добре; гостем дорогим будете!

й. Да я дуже б радий, у вас так, знаєте, по душє… там только мине… Та трошки можна… ( .)Онде й Галя пішла.

( ) А йди лиш сюди! Де ти там у гаспида тиняєшся?

й. По хазяйству, певно, бігаєть?

а. О, вона упадлива!

Вихід VII

Ті жя.

а. Де ти там баришся?

я. Забігала до сусідки Лукери: посуди треба.

й. Здрастуйте, доброго здоров’ячка! Вся душа моя стрепенулась, как зачув я ваш ангельський голосок, мов дискантів найкращих у концерті…

() Ви смієтесь…

й. Єй-Богу, і в думці немаєть: я, Ганно Івановно, з чесним заміренієм прийшов.

я. Я не знаю про що.

а. Бач, мов і не зна, мов і не рада! А до сього торгу давно й пішки! Щастя твоє, що так склалося, а то б було!

я. Мамо, хіба я в чім винна?

а. Та годі, годі! Нічого мені ману пускать, очі одводити. На ось горня та почастуй варенухою дорогого гостя, та поговоріть любенько, а я сама за посудою збігаю! (.)

Вихід VIII

й. Галя наливає варенухи.

й. Чого ти цураєшся мене, моя рибонько, хіба-развє я не любий тобі?

() Я вас боюсь… Що це ви задумали, чого ви мене чіпаєте?

й. Задумав, моя куріпочко, хоч кишки собі вимотать, а тєбя добути, потому улюбльон, як окроп кипить…

я. Я вам не пара… Ви б краще не в’язали мені світа… зараз проміняєте на яку‑небудь панну!

() А-а! З ручок твоїх солодша од меду й од канахвет! ( .)

я. Пустіть!

й. Щоб я тебе проміняв? Ні за яку кахвюру! Так би й задавив! (.)

() Ой, що ви?

Вихід IX

Ті жа.

а. А! Договорилися, значить…. Ну, й помагай вам Боже!

() Знов піймала! Вона, здається, за дверима підслухувала!

() Що ж я, мамо, — начепився!

а. Та годі вже, годі, тепер нічого… От готуй лишень страву, бо вже куми йдуть… (.) А вас уже тепер не пущу з хати од страви, як хочете!

й. Та я б радніший, Секлито Пилиповно, і ночувати, когда б не… (.) Попався жучку в ручку.

Вихід X

Ті ж, й а.

В хату входять и, деякі з кошолками, деякі убрані в празникову одежу.

а. Добридень вам, Секлито Пилиповно! З днем вашого ангела поздоровляємо вас. Дай вам Боже, чого ви тільки забажаєте собі з неба, а вашій дочці пошли Боже гарного жениха!

Цілуються.

а. Сідайте ж, щоб старости сідали в мене: може, вашими молитвами…

() Впрочем, начхать: якось-то буде! (.)Та й набралась же вас повнісінька хата: знаєте, де раки зимують!

а. А ви, паничу, хіба не знаєте?

й. Зуби проїв!

и. Та й жартливий же оцей язикатий панич!

а. Не зачіпайте нас, бо як причепимось всі, то мусите нам ставити могорича!

й. А зачіпайте меня, я очінно люблю, як меня молодиці зачіпають… але только молоді, чорноброві, такі, що тільки моргни…

и. Хі-хі-хі! Зачепи його!

() Але чого ж ви стоїте? Сідайте, кумо, сідайте, свахо, сідайте, кумасю, прошу покорно, кумко! ()Пидоре, Пидоре! А винось сюди столи, розставляй серед хати, щоб нам було просторніше їсти, балакати й пити.

й. От і я поможу! ( .)Та повертайся, Пидоре, так прудко, як я, а то ледве трусить…

а. За вами й похопишся?..

() Пипонько моя! Щіточко, манюсенька!

Галя одходить.

() Що це ти, Галю, стоїш, мов неприкаяна? Застилай столи та подавай пляшки та чарки, а то мої кумочки заскучають.

й. Ой, ой! (є.)Де б уже не заскучали без чарочки?

а. З вами заскучаєш?

й. Значить, можу знайти забавку?

а. Та одчепіться! (.)

и. Ха-ха-ха! Ну й панич!

Пидора й Галя ставлять на столі всяку страву, пляшки й чарки.

() Вип’ємо ж по чарці за живих і за мертвих! ( )Щоб живим жити і не вмирати, а помершим, коли померли… (.)

й. Бодай не вставати!

і. Ой хто видав так говорити! Оце так!

а. Глядіть лишень, ви великорозумні! Мертві лежать на Щекавиці та нікому не шкодять, а живі часом дуже, дуже шкодять! ()

() Про мене, вип’ємо і за здоров’я мертвих. Пошли Боже з неба, чого нам треба! Помершим чарку, а нам горілка! ()

Секлита ходить круг столу, налива всім і сама п’є, частує. Подають пироги, страви на стіл. Всі п’ють і їдять.

а. Даруй же Боже цей празник проводити, тамтого року діждати!

а. Щоб ми діждали в добрім здоров’ї пити і на той рік; а я вже забігала до сусіди та хильнула чарку, другу… та трошки й веселенька!

а. То й добре! На здоров’ячко!

()А звідки ти? — З Ромна! — А білет єсть? — Нема. — В тюрму, шельму! ()Позвольте з моїх рук!

а. Ще з вами не покумалися!

й. Што ж, покуматися не штука!

а. Сідайте ж, кумцю, до гурту!

а. Е, де вже там сидіти! Мені аж танцювати хочеться, так весело!

і. То й танцюй!

й. Валяйте, без хвасону!

()

й. Славно! (.)Ех-х! ()

а.

() Ой не бійся, пригорнися — з таком, серце, з таком!

а. От люблю за веселий звичай! От люблю! (.)Сідайте ж!

а. Та й сяду ж.

Вихід XI

Ті жя.

( )

() У-х! Валяй без титулу! Стрижи! ( .)

і ()

я.

й.

й ()

()

і. Ну й танцюють ловко. А панич як бісик! Славно!

я. Ху! Цур йому, утомилася! Оце я з іменин іду… Так уже частували та поштували, що й Боже! Біжу вже до вас та й підскакую, а тут, чую, співи: нате ж і мій глек на капусту!

а. Спасибі, що згадала мене, стареньку куму!

й. І це кума? Та вашими кумами можна Дніпро загатити і Чорторий закидати! Єй-Богу, правда!

а. А бодай вам язик усох, не казавши лихого слова.

й. Та хай всохне, чорт його бери!

а. Ну й моторний же хлопець!

() Де ви такого вискіпали?

а. Гм, гм! Не скажу! Нехай вам кортить.

Голохвостий частується і хихика з міщанками.

Вихід XII

Ті ж н.

() Поздоровляю вас із святими вашими іменинами! Дай Боже всякого щастя, і благополучія, і многая літа! (.)

а. Спасибі, що не забув!

н. Де вже нам забувать!

а. І-і, тепер такий світ настав! (.)

( ) Здрастуйте, Ганно Івановно!

я. Здрастуйте! (.)

() Чого цей ланець тут?

я. То, Степане, горе моє!

н. Як? Що таке?

я. Та, либонь, свата мене, а мені хоч у воду!

н. А мати що?

я. То ж моє нещастя, що мати за його: багатий…

н. Який він багатий? Шарлатан! Його оце Йоська-жид мав у тюрму посадити.

() О, невже? А він тут ману пуска.

н. Та я зараз так його огрію, що очманілим вискочить!

я. Бога ради: не чіпайте тут! Не знаєте матері? Вона так і не повірить, ще вас вижене з хати!

Вихід XII

Ті ж я.

( -) Поздоровляю вас з іменинами, з янголом. (.)Ой як у вас весело! Ой спокуса моя! (.)

() А ето хто? Черниця?

а. Та то вона зверху тільки!

й. Значить, бонджур, калісон, мерсі!

я. А це по-якому?

() Сідайте ж, сідайте! Дорогим гостем будете!

я. Ой боюсь гріха!

й. Гріх у міх, спасеніє в торбу!

я. Ой тут ще скуситель! Пригрішеніє моє!

() Випийте, кумцю, гріха збудетесь.

() Ой лишенько! Ой гріх мій! Що ж то буде, як довідаються печерські про це гріховне зборище?

а. Хто там довідається? Свої! Пийте ж, не шепотіть так довго над чаркою, бо чарку нетерплячка бере: хоче в другі руки!

я. Та пий у мою голову.

я. Ой не видержу! Куми скушають, як ті чорти! Простибі й спасибі! ()

()

( )

я. Ой, ой! Отиді, сатано!

Головохвостий цілує її.

Ой пропала я! Аки геєна огненна… Хоч і на Печерськ не вертайсь! ()

и. Ха-ха-ха! Ну, й не шибеник оцей панич?!

і. Як вогонь! А гарний!

() Та скажіть-бо, хто це?

( ) Я сьогодні два празника справляю: іменини й заручини! Отой красень, Голохвостий, жених моєї Галі. Капосна дівка зловила такого жениха, що мій покійний Лимар проти його як свиня проти коня.

а. Гарний, гарний!

а. І багатий… Тільки, серце кумо, не кажіть нікому, бо, може, ще з того сватання весілля не буде. ( .)

() Чи ти знаєш новину? Оцей гарний панич сьогодні заручився з Галею. Тільки нікому, нікому не кажи, борони Боже! Такий приказ! (.)

я. Побий мене святий хрест, як скажу!

() Про що це вона вам шептала?

() Оцей панич сьогодні заручився з Галею, тільки нікому не кажи, щоб ніхто не знав, чуєш?

я. Ой гріх! Та мовчатиму, мовчатиму… Заціп мені язик, святий Мовчало!

Одходять і починають шептать одна одній на вухо, ті дивуються, здвигують плечима.

() Ніт, так і тут! Видержать більше несила… Того й дивись, що з кулаками кинусь, краще піти! (.)Прощайте, Секлито Пилиповно!

а. Чого се ти? Куди?

н. Та там робота єсть…

а. Та посидь ще: закуси, випий!

н. Спасибі, у вас і без мене багато: ми вже залишні будем!

а. Як знаєш… (.)

() Ну, вже або виведу тебе на чисту воду, або голову провалю! (.)

Вихід XIV

Ті ж без а.

а. Що се ми сидимо, пхаємось коло столу, мов вівці! Сядьмо, куми, долі!

і. А сідаймо, сідаймо, бо вже деякі на стульці не всидять!

а. Пидоре! Давай килима! Простилай долі столи ті одсовуй к бісу!

Пидора стеле килима, Марта бере стільця і ставить посередині.

я. Ви, свята імениннице, сідайте посередині на стільчику, а ми сядемо й долі кругом вас.

Сідають; Секлита на стільчику.

і. Ви, імениннице, наше красне сонце, а ми ваші ясні зорі.

й. Де ж мені, ясному місяцю, притулитись?

а. Е, такому місяцю не на небі місце.

й. Чому? Преподобниці не приймуть?

я. Преподобниці, може, й приймуть, а що святі, то виженуть!

й. Та сідайте‑бо хоч ви, Галю, коло мене!

а. Сідай, сідай! Тепер уже можна! Бачите, яка парочка? Поздоровляйте: це жених і молода; Голохвостий посватав.

я. Мамо! Не робіть цього… слухайте, що я вам скажу…

а. Після! Мовчи тепер та дині.

() Що це вона, здуріла? Привселюдно меня об’являєть женихом! От тобі й раз, досидівся! Тепер почнуть язики чесати!

() Бачите, а ви мовчите…

() Та то ще тольки так, між нами… розговор був… Когда ще судить Бог сватов прислати…

а. Що там сватів! От повеличайте їх, кумочки мої, та й заручини зап’ємо! Правда, гарна парочка?

() Оце взяла в лещата!

і. Гарна, гарна, як вугірочки! Поздоров Боже!

()

а. Куми мої, любі мої! Заспівайте мені, прославте мене, свою куму, Секлиту Лимариху!

()

а. Ой не співайте, не завдавайте жалю, бо я вже плачу! (.)Так ви розжалобили, так розтривожили! Ой бідна я, сирота; цурається мене рідня моя: ніхто з Сірків і в хату не плюнув через отого чорногуза Проню!

() Хіба вам Сірки рідня?

а. Сестра рідна… А та носата — небога!

() От влопався!

а. Якже, багатирі, запаніли! На бідний рід їм начхать тепер! А все через оту дурноголову!

() Ну, пропав тепер, навіки пропав!

() А мене не має не тільки за тітку, а навіть за наймичку, та ще кричить, що од мене гнилицями тхньоть, горілкою смердить! Така у мене небога! (.)

й. Що його в світі Божому робить? Просто вже й ума не приложу.

а. Та я б їй, отій вашій Проні!..

а. А ти ж думаєш як? Секлита Лимариха їй подарувала? Ого! Не на таку напала! ( .)Та я отой носатий пенціон так одманіжила, так вишустрила на всі боки, що аж баньки повитріщали! Плюнула межи очі та й зацурала: ні я, ні Галя й ногою до смерті не будемо!

() Слава Богу, вони, значить, в сварці! Мов світ мені піднявся, аж од серця одлягло!

а. Авжеж, чиста сова!

я. Чапля!

() Жаба кислоока!

а. А ти її знаєш?

й. Та видів раз отого штурпака!

а. Вже іменно! Нехай її курка брикне!

я. Хай її лунь вхопить.

а. Хай її п’ятниця свята покара!

й. Холера на її голову!

а. Анахтема, анахтема, анахтема!

() Анахтема, анахтема, анахтема!

а. Пху на неї, та й годі!

і. Пху, пху, пху! На неї, сатану!

а. Годі, цур їй, пек!

я. Будемо веселі як перше!

а. Ну, лихом об землю! Гуляймо цілу ніч!

я. А мені на Печерськ!

а. К бісу! Гуляймо, поки ноги держуть, а то й поснемо отут! Завтра неділя. Нікого не пущу!

Чути оддалеку катеринку.

й. От якраз до ладу: явилась на виручку! Треба тут їх так замакітрити, щоб на завтра й ноги одкидали! Закликати катеринщика ще! (.)

а. Е, тітко, в роду не без потвори! Є і в мене родичка… та… не хочеться тільки розказувати.

і. Та кажи, кажи! Чого жалувати таких псяюх!

а. Так стіни слухають!

о. Та ми кочергами повигоним стіни ті з хати!

я. Знаю я, про кого мова мовиться…

а. На злодієві шапка горить! Знає, про чиє кодло іде річ!

() Про наше кодло! Ну що ж, кажи!

а. Не чіпляйся, Усте, бо скажу, так і крикну на всю хату!

я. Кричи, кричи, шелихвістко!

а. Не злякалась, псяюхо, не злякалась! Твій рід стоїть отут мені у печінках! Як уступила твоя сестра, Степанида, до брата в хату, то неначе братові й мені на шию наступила. Ви всі такі!

входить.

() То й ми всі такі? То й я така?!

а. То й ти така й твоя мати була така!

() Яка ж була моя мати?

а. Та годі вам!

и. Уже завелись!

Катеринка заграла польку, і всі зразу втихомирились.

Вихід XV

Ті жк.

і. Хто це музику найняв?

й. Ето я; це я найняв, щоб Секлиті Пилиповні веселіщі були іменини! Как маєте лаятись, давайте лучче гулять!

() Давайте, давайте краще танцювати! От весело!

а. Авжеж, танцювати! Розступіться, куми мої милі: Секлита Лимариха ґуля!

Всі розступаються, Секлита посередині.

() Куми мої, голубки мої, Секлита Лимариха ґуля! (.)

() Ех, мамзель, бонджур! Валяй метелиці! (.)

і.

я. Ой гріх, ой скушеніє! ( .)

Завіса спада.

Дія четверта

Світлиця у Сірків, та ж, що і в 2-й дії.

Вихід І

сама.

() Другим людям неділя, а тобі нема ні неділі, ні свята у цих хазяїв! Весілля, бач, справляють! Ще й не видано, й не чутно, щоб таке було хапане весілля: шити, мити, білити — завтра Великдень! Щось не певне… А тут через них і ніг під собою не чуєш: увесь двір підмела, ще й піском підсипай та травою труси, бо, бач, велика пані поїде вінчатись! Багато таких панів, та на греблю нікому! Он ще підлоги вигадала оливою мастити, та ще кадить заставить. А остобісіла вже вона мені, хоч би вже швидче йшла до дідька в болото!

Вихід ІI

й о.

ч. Піймай, Химко, собаку та прив’яжи на ланцюг, щоб часом не кинулась на кого та не полатала литок.

а. Хіба я собака? Хіба в мене собачі ноги, щоб я ще вам за псами ганяла?

ч. Та й я не підбіжу. Ти молодша, у тебе й ноги прудчіші.

а. Підтоптала вже за вашими примхами, що хоч на плечі бери!

ч. Та ну-бо, Химочко, піймай, будь ласка! Візьми шматок хліба, примани Рябка та й насядь!

а. Спасибі вам! Сідайте вже краще ви на його, коли вам нічого не шкода.

ч. Та ходім і я поможу, тільки не лайся, та повідчиняй мені вікна й ворота, нехай люде дивляться!

а. Щоб поналазило їх і в двір, і в хату та щоб пообкрадали ще!

ч. Ну, що ж робить! Один тому час, що й батько в плахті!

а. Ет! (.)

Вихід III

сама.

( ) Аж не стямлюсь од радості, що таки, хвалити Бога, діждалась свого свята! А який же гарний жених! Сиділа, сиділа, так зате ж висиділа! Образованний, модний, душка, чисто, як огірочок! Як я улюбльона, аж горить у мене все всередині, а серце тільки — тьох, тьох! Не знаю вже, чи й доживу до вечора… Як я пригорну його, як… Ой, ой, як здумаю… Когда б только скоріще! (.)Ото-то будуть усі заздрити! А я так під руку з ним та на них тільки: пхе, пхе, пхе! А шлейфом шелесь, шелесь, шелесь! На Хрещатику такою панією сяду; та все по‑модньому, по-хранцюзькому… ( .)Чи не вкоротив він мені шлейфа. Єй-Богу, вкоротив, жидюга, вкрав! І казала ж мамі, щоб оддали на Хрещатику, так хіба ж з тією простотою зговориш! Ой лишенько, і це ж не по-модньому! Хто ж так високо талію робить? Ні плечей, ні грудей! А по моді усе должно бути на виставці! (.)Пхе! Тут тільки тхне чимсь? Оливою од підлогів, пхе! Химко! Химко! Кади мені швидче по хатах, та більше, та поодчиняй вікна! Химко, Химко!

и. Та чую, не позакладало…

я. Так повертайся ж швидче. Піти ще по двору проходитись, хай дивляться та губи кусають! (.)

Вихід IV

й я.

( ) Уже повіялась, шелепа! От уїлась! Хоч би вже тебе викурити оцим куривом!

( ) Добридень вам, з неділею будьте здорові! А де старі Сірки?

а. Та там десь колотяться…

я. Чого ж то? А Проня де?

а. А, і не питайтесь!

я. Чого це ваші до Секлити на іменини не прийшли? А там сватання було: просватали Галю за Голохвостого.

а. Тю на вас!

я. Ти, дівко, не тюкай, а слухай! Пропили ми навіки Галю, а Голохвостий найняв катеринку та аж сюртука скинув, так вибивав тропака.

а. Брехня!

я. Що ти мені брехню завдаєш? Стара вже я, дівко, щоб брехати; то, може, твоя мати брехала, як на лавці лежала!

Вихід V

Ті ж і а.

() Добридень вам! А де ваші? (.)Уже випередила: от довгонога чапля! (.)Чи ви знаєте, що Секлита Лимариха заручила уже Галю з Голохвостим?

я. А що, не казала? Брехня?

а. Та що це ви мелете? Про якого Голохвостого?

я. Про Голохвостого — цилюрника, сина того, що за Канавою був!

а. Та він же один на весь Подол; другого Голохвостого немає!

а. Так той же самий Голохвостий сьогодні вінчається з Пронею!

і () Що ти? Невже?

а. Та хіба не бачите, які тут прибори йдуть до весілля… Через них уже мені хоч руки й ноги одкидай!

я. Матінко моя, оце штука!

а. Ну й бешкет!

я. Та чи ти часом не дуриш нас?

( ) Та он гляньте, як по двору походжа наша пава; пишається, мов верша в болоті!

() Ой ненько моя! Єй‑Богу, в білій сукні, ще й у квітках!

() Справді, справді! І хвату почепила!

я. Так побіжім зараз до тітки Секлити сказати!

а. А побіжім! От буде халепа!

я. А буде! ( .)

() Ну, тепер уже піде баталія!

Вихід VI

Ті ж і я.

( ) Оце летять! Так штовхонули, аж тім’ям об двері ударилась! Господи Ісусе Христе, сине Божий, помилуй нас!

а. Амінь!

я. Чи чули? Галю просватали за Голохвостого!

а. Спізнилась!

я. Він, чуєте, сьогодні вінчається з Пронею!

я. Ой гріх який!

і я. Ми йдем до Секлити зараз звістити.

я. І я з вами. Ой не біжіть тільки так, бо я не зійду: у мене ноги покалічені! Ой не біжіть-бо! (.)

( ) Та пождіть-бо, бо впаде! Ну й оказія! Ох зух! На двох вінчатись хоче! Чистий салтан! Ха-ха-ха!

Вихід VII

а, а. Настя й Наталка виходять повбирані, але по-міщанськи.

я. Добридень вам! А Проня прибралась уже?

а. З досвіта ще!

а. А де ж вона?

а. Та отам десь пошелепалась замітати двір. (.)

я. А я, знаєш, не хотіла після того вечора й приходити до тієї принді; та уже просила Боже як!

а. І мене теж; ще й стара Сірчиха приходила. Так я уже подумала, Бог з ними! Ну й щастя ж оцій Проні! І чим вона взяла?

я. Кислим оком та довгим носом.

а. А вже правда! І де в його ті очі були?

я. Звичайно, за гроші бере.

а. То вона його заманила своїми гарними приборами та брансолетами.

я. Дай мені, серце, покій! Хіба вона вміє й прибратись до ладу? Поначеплює, понавішує, мов на куделю вовни, та й повертається, як індик, і все оте на їй, як на корові сідло…

а. Іменно, як на корові сідло…

я. А з того ганчір’я ще й пика вигляда, що за три дні не одполощеш!

Вихід VIII

Ті ж і я.

( ) Здрастуйте вам.

а. Ах, яке на вас убрання, аж очі вбира!

я. Чудо, чудо! У вас таки смаку як у тії кралі.

а. Та яке модне!

я. У первому магазині на Хрещатику шилось.

а. А як до лиця все вам, хоч малюй!

я. Ви сьогодні дуже гарні, мов та квіточка, що в віночку!

я. Мерси за компліман!

() Не передавай куті меду!

() Та чорт її бери! (.)Ой ненько, моя матінко! Який же у вас, Проню, брансолет, а сережки аж горять, мов саме сонце вскочило в хату!

я. Чи справжні ж?

я. Авжеж!

Вихід IX

Ті ж і а.

( ) І де ж би то не справжні, коли! 3а каблучку ту на руку, чи як її, дала двадцять два карбованці, а за сережки аж сімдесят п’ять, своїми руками дала!

я. Ого! Сімдесят п'ять!

а. Ой мамо моя!.

я. Таки не витерпіли, прибігли; ще й Химку сюди приведіть!

а. Як-то, щоб і тепер, коли слушний час настав, не похвалитись перед добрими людьми? Ні вже, дочко, вибачайте!

я. Охота! Диво яке, що золото чи гальмази!

а. Як-то не диво? От за ту матерію, що на сукні, позаторік платила ще по три карбованці!

я. Позаторік ще?

а. Еге ж, тепер за таку ціну не купиш!

я. Ви б, мамо, пішли краще до пекарні порядкувати, ніж не знать що верзти!

а. Та там уже все готове. А за другу сукню, шовкову, заплатила аж по три карбованці з половиною за аршин: така вже дорога, що й господи! Ось я винесу. ( .)

я. Та що ви розносились, неначе не носили зроду шовкового?

і а. Покажіть, покажіть; ми ще не бачили!

(-) За кого Сірки віддають дочку?

с. За якогось цилюрника.

н. Невже за Голохвостого? Єврей, значить, правду казав.

() Осьде, гляньте яке!

я. Чудесне! Широке та добряще! (.)

а. Ой яке гарне! Як шелестить!

Юрба всякого роду людей натовпом лізе до вікон, а дехто й до дверей.

я. Мамо, що ви робите? Гляньте на вікна!

а. Нічого, доню, нехай люди дивляться, який посаг даємо за дочкою: хай знають усі, що не поскупились! А ось, гляньте, зелена адамашкова!

я. Чи шовкове, чи бавовняне?

а. Шовкове, на два шістдесят, та й то через те уступив, що дуже залежала матерія.

я. Ви не знать що, мамо!

а. Чого? Єй‑Богу, правда!

(-) Та й зелена ж, як рута!

() Тобі до лиця пристало!

а. Диво й не пристало б: якби й на тебе начепити, то на жабу б здався!

Сміх.

я. Чуєте, який ярмарок завели?

а. То пусте. Ось ще одна сукня жовтогаряча, з якогось такого чудного, що й язиком не вимовлю.

я. З мухленталену.

а. Еге ж.

(-) Ой ненько моя, як жар. Аж горить…

к. От би мені, бра, на штани!

я. Зачиніть вікна!

а. Нехай дивляться: один тому час!

я. Тут незабаром жених буде, а вони розташувались.

() А ось гляньте, які мережані та тонкі хусточки до носа.

я. Ви ще й сорочки принесіть!

а. І принесу, тут нема сорому: діло світове!

а. Ой які ж гарнесенькі!

(-) Гля! Гля! На доброго козака, то нікуди й чхнути!

() До твого носа й пристало!

к. Та й у молодої ж з добру ковіньку!

я. Що ж це ви тут шкандаль робите! Напустили мужви!

() А ось укривало, єдвабове, рожеве; у Флоровськім вистібали.

я. Славно! Та велике яке!

а. Тут і трьох можна вкутати!

(-) Я б під таке полізла!

к. Та й я б, якби попросили…

я. Я не можу вже цього видержати! Гетьте, мамо, з вашим приданим! Химко, зачиняй вікна та повинось оцей мотлох! Ходімо, сестрички, од шкандалю до моєї кімнати…

і а. Ходімо, ходімо! (.)

Xимка вбіга, але Явдокія Пилипівна їй маха рукою, і разом розкладають на стільці всі речі.

а. Я ж піду стрічати гостей, а ти гукни старого!

а. Добре! (.)Та не лізьте притьмом у хату, одступіться од вікон! (.)

(-) Чи ба! Хтось приїхав хвайтонами. Це, либонь, жених!

і. Де? Де?

і. Гетьте! Одступіться! Ой ноги! Ноги!

Вихід X

і два митрополичі и.

( ) Оце всьо, як видите, беру: двор величезний, садок, дом і те, што в дому.

-с. О, Сірки не убогі! Сіркова лавка швидко перейде на першу вулицю на Подолі.

-с. Наберете в кишені добра.

й. Авжеж, наберьом немало добра: не в дурнів удались! Через неделю міста ви й не пізнаєте сього двору. Отут на вулицю вчищу кам’яний дом первого хвисону на два етажа під бляшаною кришею; а в старий дом я буду свиней заганять.

-с. Тобі пощастило, брате, єй‑Богу!

-с. Тільки слухай сюди, пане Свириде: я пам’ятаю трохи дочку Сірків, здається, мов погана…

й. То не мешаєть, пустоє, значить, дєло: аби побольше дєнєг, то ми, брат, при боцє заведемо… гм…

-с. Важно!

-с. Люблю!

() Хе-хе! (.)Коли б уже скрутитись швидче: у мене просто через ту Секлиту душі нєту… Ну, що як ускочить? Хоч з Києва тікай, не то што! Здається только, я їх уложив добре, да вони й у сварці, на щастя… Господи, пом’яни царя Давида і всю кротость його!

Вихід XI

Ті ж,я,а,я. Проня входить манірно, за нею подруги.

( ) Позвольте, дорогая нєвєста, ради, значить, щасливєйшого для меня дня, подать вам пукета і поцєловать ручку!

() Ах, мерси! Бонджур!

й. Красниє цвєти прекрасной квєтцє. (.)

я. Мерси! (.)Який душка!

й. Позвольте одрикомендовать вам моїх шахверов: Орест — знаменитий бас митрополичий, і не менче знаменита октава митрополича — Кирило…

() Очинно рада. Сєдайте.

и. Спасибі; ми й постоїмо.

я. Нєт, чого ж безпокоїться? Ще й в церкві, как дасть Бог, настоїтесь.

-с. Для такої панни і потрудитись можна.

я. Ви мне комплімента пущаєте? Мерси!

-с. Можна й припустить.

-с. Стоїть.

й. Обхожденіє понімають.

я. Да, модні кавалери. ( .)

Той лебезить.

() Тут нас, брате, жде велика випивка!

с. Невже? Добре приймають?

с. Побачиш!

() Дивись, як ота чапля маніжиться та кладе носа на плечі.

а. Еге ж, ну їй уже можна…

я. Чіплятись на шию при всіх?

Баси підходять до них і просять під ручку.

() Ах, не говоріть мінє такого, бо я как огонь зашарєюсь…

й. Што ж дєлать, моя дорогая нєвєста, пуколько, когда ето свєтовоє дєло; да у меня просто сердце не видержить етой проволочки, єй‑Богу, может луснуть! Когда б поскоріше уже еті царамонії.

я. Да ужасть как долго! Я позову родителів зараз. ()

Вихід XII

Ті ж . Ввіходять поважні и.

і. З неділею святою будьте здорові і з чесним весіллям! Дай Боже щастя сьому домові!

и. А де ж хазяї? Не видко…

і. Ото, певно, жених з квіткою.

и. Та й у куце ж убрався!

і. А нічого, з себе гарний!

и. Тільки худий, нічого й в руках подержати!

Голохвостий упада коло подруг.

Вихід XIII

Ті ж і , за ними й а.

Сірко йде попереду, за ним Явдокія Пилипівна з хлібом з сіллю, Проня, похнюпивши очі; за нею у дверях становиться Химка.

() От тепер ви вже наш: тепер нас ніхто не розлучить! Будьте ж щасливі в новій жизні!

Голохвостий цілує руку Явдокії Пилипівні.

а. Дай Боже вам усякого щастя й здоров’я! Любіть мою дочку: одна тільки й є!

() От передаю вам їх з рук на руки, любіть і жалуйте! (.)Пошли вам Боже всякого благополучія; а ви нас, дочко, у щасті не забувайте і вибачайте вже, що ми прості!

( ) Ніхто не знає, одна мати знає, як тяжко видавати заміж одним одну дочку. Була, жила в хаті, а завтра ні до кого й слова буде промовити!

я. Мамо! Годі! Коли б уже швидче!

() Так, так! Справді!

е. Не тепер, то в четвер, а все‑таки дівчат не мине те лихо!

ч. Не плач, стара: треба ж колись віддати.

а. Ох, тяжко ж мені з дочкою розстатись.

й. Не баріть, папонько й мамонько, діла: в церквє поп дожидаєть!

ч. Пора, пора, стара!

а. Химко, давай швидче килимця! Поблагословимо зараз та й до церкви!

() Гукніть на хвайтона, щоб готові були! (.)Винеси, господи!

Простилають килима. Старі сідають на стільці з хлібом з сіллю.

Молоді становляться на килимі; два баси, Настя і Наталка з свічками по боках.

Вихід XIV

Ті ж, , , а потім і я.

() Пустіть, пустіть! Пропустіть Секлиту Лимариху!

Всі поторопіли.

() Пропав я!

я. Тітка? (

о. Сестра?

(-) І-і! Тітка Секлита, ще поміша весіллю, треба сповістити єврея.

() Стійте, не благословіть! Не благословіть, кажу!

а. Бог з тобою, сестро! (

ч. Господь з вами!

а. Га! Злодіяцьке весілля? Хотіли вкрасти мого зятя, жениха моєї Галі, та не вкрадете! Я вам докажу, що не вкрадете!

и. Сестро, опам’ятайся, чи ти при собі?!

я. Що це за шкандаль! Якого жениха?

а. Я при умі: Секлиту Лимариху не обійдете! Я за своє дитя встою, встою! Не пущу до вінця! Стійте, не підете! Не пущу, хоч лусну!

а. Не пускайте, кумо, не пускайте!

ч. Бога ради не кричіть: дивіться, скільки по вікнах людей!

а. Сестро! Секлито Пилиповно! Не роби сорому нам, прошу тебе! Чим же ми винні?

() Не винні? Одбили жениха у моєї дитини? Я на всі Кожум’яки кричатиму: розбій, розбій!

я. Ой шкандаль! Шкандаль!

Коло вікон ціле стовпище, одне на одного лізе, ґвалт, крик: «Ой, не душіть!», «Пустіть хоч руку!», «Шибка, шибка!». Врешті верхня шибка луснула і брязнула на долівку.

Меронія, Марта, Устя то до вікон шепчуть усім, то до Секлити; вони дуже раді бешкету.

і а. Зачиняйте вікна, одгоньте людей!

й. Що ж це, впустили якусь самашедшу!

а. Я самашедша? Ти мене самашедшою зробив!

я. Вона п’яна! Залила очі та й лізе!

а. Голубко, сестро, не безчесть нас, не губи нашої Проні! Одна ж тільки! (.)

а. Сестро! В тебе дочка і в мене дочка! Нехай я буду й сяка й така, і проста, і ликом шита, а все-таки я мати своїй Галі! Не дам знущатись над моєю дитиною і запанілим поганцям! (.) Нащо ти дурив моє дитя, нащо топтав до неї стежку? Нащо залицявся, коли ти не думав її брати?

я. Свириде Петровичу, що вона каже?

і а. Як же це, Свириде Петровичу?

й. Брехня, брехня! Я вам не позволю публіковать меня! Я вам! я… я…

() Ще й брехню завдає?!

а. Я тобі докажу брехню, перевертню чортовий, пройдисвіте, ланцю!

й. Я такого шкандалю не попущу, не прощу нікаким разом! Я вам не хто! Я Свирид Петрович Галахвастов! Мені гаваріть такого чортовиння? Да у мене всі будочники он де! (.)Да я вас у часть! Да я вас за брехню в рештанську і замкну трома замками!

я. Що, як замкне?

і. Під три замки?

а. Ой люди добрі, що ж це! Мене у рештанську за правду? Секлиту Лимариху, чесну хазяйку, під три замки? За те, що ти вчора заручився з моєю дочкою?!

я. Ай! То правда? Що ж це?..

і а. Господи, глум який! Попущеніє Боже! (.)

я. Чисте скушеніє!

й. Врьош, стара! Я її знать не знаю, вєдать не вєдаю! З її какоюсь дочкою! Вона сказилась! А ми, Проню, хадьом вінчатись, Прокопе Свиридовичу, когда почали дєло, то надобно якось кончать. Невже нас буде держать одна брехлива баба?!

а. Я брешу?! Я сказилася? А не діждеш ти з твоїм чортовим батьком, з твоєю поганою матір’ю! Не будеш вінчатись: не пущу попа в ризи, хоч роздеріть мене! Од кумці-голубці, кажіть же ви, хай люде чують; заступіться хоч ви за Лимариху, — опаскудив мою чесну сім’ю оцей ланець, шарлатан! А сестра рідна за ним руку тягне!

- (-) Що, брат, не горілкою пахне!

-с. От халепа!

() Докажіть, докажіть!

а. Як же, учора заручився, сама власними очима бачила і оцими вухами чула! Щоб я луснула, коли ми не пропили Галю!

я. Та ще спочатку за столом, а далі і долі, і заручних пісень співали їм.

я. Та ще цей раб Божий і танцював без одіянія скусительно!

я. Ой! Підступило під серце! Рятуйте! ( )

а. Господи, Боже мій! Що ж з нею? Хоч згляньтесь!

ридович. Що ви зробили з дитиною нашою?

Кинулись до Проні, розстібують плаття.

а. А що, не вірили, який зух?

() Не вірте їй: це заговор! Вона підпоїла, підкупила свідків. Я їх усєх на суд! Ну, де ж би таки я, Галахвастов, посватався на какой-небудь простой поганкє?

() Моя дочка поганка? Ах ти, каторжний, сибірний! Та я тобі очі видеру з лоба!

() Мамо, я не вірю їй! Вона нарочито шкандаль робить… Заступіться ж! Не видержу… давить мене!

а. Сестро, зглянься на нас! Не безчесть дочки. Господь тебе покарає на твоїй! (.)

ч. Слобоніть гостину, сестрице! Бачите, яке лихо!

а. Так так? Мене з хати?!

() Ідіть собі! Не топіть мене!

а. Дурна ти, навісноголова! За якого харциза заступаєшся! Думаєш, що любить тебе? За гроші тільки бере, за гроші! Та він тебе вчора привселюдно лаяв, нівечив, гидив!

() Не йміть віри їй: бреше!

а. Ой кумці мої, заступниці мої! Кажіть уже ви, бо були там! Кажіть по правді!

а. А лаяв, господи як, і в батька, і в матір; величав її совою, чаплею, кислоокою жабою!

я. Ой, ой! Зарізав!.. Під серце! Води!..

а. Боже мій! Убили дитину мою! (.)

я. А проклинав як: щоб і халера, і чума на їх голову, щоб виздихали цілим кодлом!

я. Прорицав: анахтема, і дунув, і плюнув, як на сатану!

() Це наклепи! Я в суд подам!

я. Ай, води, води!.. (.)

ч. Химко, води швидче! Господи, одпусти і припусти!

а. Ой рятуйте! Нежива!

Xимка приносить воду. Прискають удвох на Проню. Степан продирається в двері і щось шепоче Галі. Проня телесується, коло неї упадають старі.

-с. Пропала вже випивка!

-с. Ходім мерщій, щоб ще до мирового не попасти!

() То такі ви? Мені одно, а друге другій? При мені у очі мало не вскочите, а за очі банітувати… Ох! Ох!

() Та що ви їм вірите!

я. Чого ви ходили до мене? Нащо ви божились, клялись, падали передо мною на коліна?

й. Та стійте ж…

я. Не за ваші магазини йшла… я… вас любила… а ви назнущались… осоромили на весь Подол… На весь Київ!.. Гетьте! Ой смерть моя! ()

ч. Вон, вон з нашого двору, щоб і слід тут ваш не смердів!

а. Вон, вон! Не треба нам такого зятя!

й. Ну, до свіданья!

() Ну, тепер я вже не пущу!

() Одчепіться!

а. Не пущу, не пущу! Думаєш, що багатий, так і безчестити мене можна? Женимо!

н. Та який він багатий? Він банкрот!

й и. Банкрот… банкрот!

( ) Чого витріщились? Ну, банкрот, так і банкрот! А ви думали, как би я був багатий, то пошов би до вашого смітника?! Ха-ха-ха! Свинота необразована! Авжеж, мені ваших денег тольки й нада било! Так і понімайте! А вони заклали сібє в голову, що я на їхніх дочок задививсь. Антересно дуже! Не найшов би где? Поліз би на смітник! Да я, как первий кавалер, і у Липках би знайшов настоящих баришень з отакими куделями, а не сватався б на вашій дурній поторочі, поганій Проні!

я. Ай! (.)

Секлита розвела руками.

Вихід XV

Ті ж, .

й. Ай, гвулт! Ферфал! Беріть його — он тамечки шарлатан, мошенник!

й. Пожалуйте в часть!

Всі остовпіли, Голохвостий опустив циліндра.

Картина.

Завіса.

Iван Карпенко-Карий Сто тисяч

Комедiя в 4-х дiях

Дiєвi люде:

— багатий крестьянин.

— жiнка його.

— син їх.

— кум Герасима, крестьянин.

.

— єврей.

— фактор.

— наймичка.

— робiтник.

Дiя перша

Ява I

В хатi яку хвилину нема нiкого; входе й.

й. Нiкого нема… Охо-хо-х! Трудно теперечки жить на свiтi. А через чево i трудно? Через того, що багато розумних понаставало… Усi торгують, а покупателi только глазами купують, i торговлi нема — один убиток. Так я сiбє видумал новую комерцiю: хорошiй будет гендель, єжелi удастся… Попробуєм!..

Ява II

i й.

й. Здрастуйте вам!

н. Здоров!

й. Це хата Герасима Никодимовича Калитки?

н. Це.

й. А де ж сам хазяїн?

н. Вони в город поїхали, сьогодня повиннi буть назад.

й. Я з ним вiдался, i он сказал, щоб я приїхав.

н. Може, й вони через годину будуть.

Ява III

Тi ж i ч.

ч. Ура! Тепер суд гласний, накриває євреїв часний! Хе-хе-хе!

й. А ви разлi часний? Не похоже.

ч. Не та рожа? Ха-ха-ха!

й. Прощайте! Я навiдаюся опiсля, бо у мене є дiло до Смоквинова. (.)

Ява IV

i н.

ч. Ха-ха-ха! Замєть — це пройдисвiт! Я їх багато бачив, у мене опит i практiка. Я на них насмотрєлся… Командовал зводом, так пров’янт i фураж часто получав, знаю їх, да i они меня знають! Тепер лiт тридцать в одставкє, по свiту вольно я хожу i в очi смiливо усiм гляжу… Стихи… Ха-ха-ха! А батько купчу й досi ще не совершив?

н. Ще в городi.

ч. Хотiв поздравити його з прiобрєтєнiєм зємєлькi… А Прасковєя Iвановна?..

н. У попа.

ч. Так! Торiчелiєва пустота… Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш — це з фiзiкi. В такiм разi — адiо! К обiду я прийду. (.)

Ява V

, потiм .

н. Наче i розумний, а дурний. Тридцять лiт шукає кладiв i голий став як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав… I все вiн зна — тiлько нiчого не робе. ( .)Мотре, та йди-бо сюди!

() Чого там? Нема менi часу.

н. Та нам, мабуть, не буде часу i вмерти. Iди-бо! Зашиєш менi сорочку, геть розпанахав рукав, а мати десь пiшли. Хочеться менi з Мотрею побалакать, то нема за чим у хату йти, так я нарошне розiрвав рукав.

Входе Мотря.

Заший. ()

я. Де це ти так розпанахав?

н. Зачепився за вила.

Мотря зашива, Роман її цiлує.

()А це що? А тпруськи!

н. Хiба не можна? Ми ж восени поженимось. Чула, що батько казав?

я. То тодi i цiлуваться будемо, а тепер зась! Може, ще батько шуткував, а ти вже й губи розпустив.

н. Нi, це не шутки. I мати казала, i батько казав, що кращої невiстки не треба.

я. Уже зашила. Iди собi, я не маю часу теревенi править, та он вже батько приїхали.

н. Батько? Справдi.

Мотря вибiга.

Ява VI

i н.

м. А ви чого тут збiглись, роботи нема, чи що?

н. Та я розiрвав рукав… Мотря зашила.

м. А мати ж де?

н. Пiшли до попа…

м. Знайшла празник. Iди ж до роботи, бо там роти пороззявляють та й стоятимуть. Нехай коней розпряжуть, а збрую зараз однеси в комору, щоб якої ремiняки не порiзали на батоги.

н. Добре. Тут єврей якийсь питав вас i Копач. (.)

() Єврей-то дiло, а Копач — морока. Ху! Слава Богу, справився з дiлами: совершив купчу, i земельки прибавилось. I бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько, свята земелько, Божа ти дочечко! Як радiсно тебе загрiбати докупи, в однi руки… Приобрiтав би тебе без лiку. Легко по своїй власнiй землi ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленiла вже пшениця i колосується жито; i все то грошi, грошi, грошi… Кусочками, шматочками купував, а вже i у мене набралося: тепер маю двiстi десятин — шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок — так-так, — однiєї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п’ять гуртiв випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тiлько бiля свиней шiсть чоловiка день при днi працює!.. I яким побитом Жолудь достав таку силу грошей — не зрозумiю… Я сам пам’ятаю, як Жолудь купував баранцiв, сам їх рiзав, торгував м’ясом у рiзницях, а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не iначе, як нечистим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при днi працюєш, жiнка з дiжi рук не виймає — i тiлько ж всього-на-всього двiстi десятин, а то ж, мабуть, i в десять тисяч не вбереш. Не спиться менi, не їсться менi… Пiд боком живе панок Смоквинов, мотається i туди й сюди, заложив i перезаложив, — видко, що замотався: от-от продасть або й продадуть землю… Ай, кусочок же! Двiстi п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, i поруч з моєю, межа з межею. Що ж, копиталу не хватає… Маю п’ять тисяч, а ще треба не багато, не мало — п’ятнадцять тисяч! Де ти їх вiзьмеш? Прямо, як iржа, точить мене ця думка! Де їх взять?.. Де?.. Хiба послухать єврея, пiти на одчай, купить за п’ять тисяч сто тисяч фальшивих i розпускать їх помаленьку: то робiтникам, то воли купувать на ярмарках… Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й грошi. Страшно тiлько, щоб не влопатись… Обiщав єврей сьогодня привезти напоказ. Може, це вiн уже й заходив. Цiкаво дуже бачити фальшивi грошi.

Ява VII

i м.

а. Здрастуйте, куме! Добре, що я вас дома застав.

м. А навiщо ж то я вам так пильно потрiбен?

а. Вiдгадайте! Шкода, не вiдгадаєте… Грошей позичте, куме! Карбованцiв з сотню, до Семена.

м. Яж кажу, що так!.. Виходить: недовго думавши — давай! Хiба у мене банк, чи що?

а. Та до кого ж ти i вдаришся? Єврей злупе такого процента, що нiяк не викрутишся потiм.

м. Хто ж тепер, куме, не лупить? Лупи та дай.

а. То вже лупiть краще ви, куме, та дайте.

м. Нема! Хоч носа вiдкрути, то й десятки зайвої не витрусиш — всi вiддав за землю.

а. Де ж тi грошi, куме? Я сам не раз, не два над цим думав.

м. Та господь їх знає.

а. Чув я, що Жолудь нечистi грошi має, вiд самого, не при хатi згадуючи, сатани, то, може, й другi так само достали… Тiлько де ж вони з ним познайомились i як? От що цiкаво! Вже ж i я не полохливого десятка, пiшов би до нього в гостi у саме пекло: надокучило отак раз у раз позичати, нехай би дав, iродiв син! Чи душу йому, луциперовi, треба, то нехай би брав, бо без душi, мабуть, легше, як без грошей. Я вам, куме, признаюсь, що сам ходив пiд Iвана Купайла, як менi казано, на роздорiжжя… Повiрте, звав, нехай Бог простить, Гната безп’ятого! Так що ж — не вийшов, тiлько налякав.

м. Цiкаво! Розкажiть, будь ласка…

а. Знаєте, за третiм разом, як я гукнув: «Вийди до мене, безп’ятий, я тобi в нiжки уклонюся, до смертi слугою твоїм буду!..» А вiн — i тепер моторошно — зайцем мимо мене — тiлько фа! аж свиснув, та хо-хо-хо! То я тiкав з того мiсця, мало дух з мене не виперло… Прости господи! Двi недiлi слабiв: бувало, тiлько що шерхне, так увесь i затремтю, i волосся на головi пiднiметься. На превелику силу одшептала Гаврилиха.

м. Не надiявся, куме, щоб ви такi смiливi були…

а. Ну, а що ж його робить, коли грошей треба день у день! От i тепер: пiслязавтрього строк платить Жолудю за землю, держу там у нього шматочок, а тут не вистача. Договiр же такий: як грошей в строк не вiддам — хлiб зостанеться за Жолудьом без суда. Та що там балакать! От, єй, правду вам кажу, куме: якби знав, що за цим разом дасть, — знову пiшов би кликать, так грошей треба.

м. Смiливi, смiливi ви, куме… з вами i не такi дiла можна робить.

а. Ха! Чого там бояться? Страшно тiлько без грошей, а з грiшми, сказано ж, i чорт не брат.

() Треба це на ус закрутить.

а. Куме! Та, може ж, таки найшлася б у вас там яка сотняга? Позичте! Батьком буду величать.

м. Що його робить? Хiба от що: я, знаєте, сам позичив оце у Хаскеля для домашнього обiходу; тiлько платю п’ять процентiв у мiсяць. Коли дасте п’ять процентiв, то я подiлюся з вами, так уже, для кума.

а. П’ять?.. Та що маєш робить… I за це велике спасибi, давайте.

м. Принесiть же менi запродажню запись на воли.

а. Як? Хiба ж я вам воли продав?

м. Вийде так, нiби продали… Нiби! Розумiєте? А я тi самi воли вiддам вам до Семена, а на Семена ви вiддасте менi сто карбованцiв i запродажню я розiрву, а як не вiддасте, то я вiзьму воли… Так коротча справа.

а. Це добра справа!.. То й воли до вас вести, чи як?

м. Нi. Ви пiдiть у волость, то писар знає i напише таку запродажню як слiд, а ви запродажню принесете менi, то я вам грошi дам.

а. Та вiзьмiть, куме, векселя, навiщо вам ця плутанина?

м. Нi, куме, я переконався, що запродажня надежнiще векселя…

а. Так… Ну, добре. То вже ж, мабуть, завтра принесу. А ви дома будете завтра?

м. Дома.

а. Так… Прощайте. (.)Е, куме, мабуть, i в тебе нечистi грошi, i в тебе душа вже не своя. (.)

() Одважний чоловiк! До чорта ходив i на все пiде за грошi, а я вiзьму з нього вексель. Найшов дурня! Продай воли — бери грошi… не вiддаси грошей — давай воли, бо то ж мої, я вже їх купив, я вже не буду править грошей, а воли давай. Так надежнiше.

Ява VIII

i й.

й. Здрастуйте вам!

м. Здрастуй. (.)Той самий єврей… аж мороз поза шкурою пiшов. Ну що?

() А нiчого…

м. Принiс?

й. Є.

() Показуй.

( ) Теперечки пiзнавайте, почтенний, де тут фальшивi, а де настоящi?

() От так штука! От так штука! Не вгадаю! (.)Не вгадаю!

( ) I нiхто не вгадає. Я присягну на Бiблiю, що всякий прийме! Ето робота первий сорт. Ми не робимо такой дрянi, як другi… Їх роблять у англичан, i англичанин їх возить, а я у нього агентом.

м. Ну й зробленi, ну й зробленi — прямо настоящi, i не кажи… Як двi каплi води, всi однаковi… руб — руб, три — три — однаковiсiнькi! Покажи ж, будь ласка, котра фальшива?

й. Оце одна — руб, а це друга — три.

м. Оцi-о? Оцi? Та ти давай менi таких грошей хоч лантух — прийму. Як же ти їх розбираєш?

й. Ми?.. Ето секрет. Нащо вам усе знать? Товар нравиться — вiзьмiть, не нравиться — не берiть. Ми не нуждаємся в покупателях; ми їх розпустили i розпускаємо, може, мiлiон, i всi благодарять… Ви знаєте, теперечки етiх дєнєг скрiзь доволi, може, i у вас у кишенi єсть такi самi.

м. Ну, так! Звiдкiля вони у мене вiзьмуться? Хiба дав хто, справдi? Ану, глянь. ()

() Как нема, коли є!.. От одна трьохрубльовая, от друга… Хе-хе-хе! Ето усе нашей фабріки.

м. Свят, свят, свят! Та ти брешеш?

й. Побєй меня Бог.

м. Диво! От так штука! Оце, кажеш, фальшивi? Це я взяв вiд Жолудьова прикажчика. Виходить, їх i у Жолудя доволi є… Он як люде багатiють. Я їх помiтю: надiрву краї… От тiлько одно менi дивно: чом же ти сам не торгуєш на цi грошi, а тiлько другим надiляєш?

й. Ви все любопитнiчаєте. Ну, а отчего ви не продайоте фальшiвих дєнєг? Вiдiтє, у всякого своя комерцiя. У нас фабрiка на весь свєт, другой такой фабрiкi нема; ми продайом тисячу за п’ятдесят рублей… Разлi ето не торговля, по-вашему? Ми заробляємо мiлiони, а люде в двадцять раз больше… Ну, а якби ми самi на етi дєньгi товари купували? Хто б тодi так дешево робив грошi?

м. I то правда. ()Не надивуюсь! Настоящi, натуральнi! Помiтю й цi. ()

й. У нас порядок; фiрма почтєнная, товар з Лондона прямо iдьот в кожаних мiшках; єжелi возьмьотє, то скажiть, скiлько вам нужно, — я буду телеграму пускать у Адессу, i англичанин сам вивезеть їх на нашу станцiю.

м. Розпалилась до них моя душа… Сто тисяч вiзьму!

й. Нехай вам Бог помогає! А коли вивезти?

м. Сьогодня у нас субота… У понедiлок можна?

й. Можна, зачем не можна — усе можна!

м. А цi двi бумажки ти дай менi, може, я пробу зроблю: куплю на нихщо-небудь.

й. Навiщо, коли у вас свої є? А между прочiм, вiзьмiть. Так у понєдєльнiк увечерi ви будете на вокзалi у тому мiсцi, де для мужчiн i для дам, — розумiєте?

м. Розумiю.

й. Прощайте. (.)Дай вам Бог з моєї легкої руки зробиться мiлiонером!

м. Спасибi!..

Невiдомий виходить.

Тепер коли б розмiнять фальшивi грошi в казначействi… Самому страшно, щоб не влопаться… Хiба кума взять у компаньйони? Що ж, коли вiн чорта не боявся, то не побоїться казначея, щоб розмiнять грошi. Кращого компаньйона, як кум, не знайти!

Входе ч.

Ява IX

i ч.

м. От чортяка принесла цього бродягу! Пiв-обiда сам злопає i на перешкодi дiловi стане… треба його як-небудь вирядить.

ч. Здоровенькi були! Як поживаєте, що поробляєте, кого виглядаєте? Хе-хе!

м. Хоч голий, так веселий! Здрастуйте.

ч. Поздоровляю з прiобрєтєнiєм земелькi, дай Бог єщо столько прикупить… Безподобная у вас вода, зараз пив, i мiстечко у левадi бiля верби гарне. Отам би кашi наварить, з таранькою, та попоїсти по-чумацьки… Хе-хе-хе!

м. Мабуть, голодний, бо з маху про кашу забалакав.

ч. Хе! Я зараз все обняв оком! У вас новий забор i добре зроблений — тiлько б ще треба по однiй дошцi дать, а то скотина буде закладать пiд лату голову, то позриває. Опит… Хе-хе-хе! Тiлько гляну — зараз бачу.

м. Я й сам бачу, та грошей нема.

ч. Так-так. Хе-хе-хе! Грошей нема, а земелька росте й росте! Люблю за предприїмчивость! Так, так, Никодимович! Скуповуйте помаленьку, скуповуйте! Єй-Богу! Чого ви? Думаєте — шуткую? Якi тут шутки? Хазяйственний мужик — велике дiло! Ворушiться, ворушiться! Крутiть головою: купили у Борща, купуйте у Смоквинова, а там у Щербини… Пани горять, а мужички з пожару таскають… Це не пустяк! Ви як полагаете? Вони привикли омари там, шампанське — от грошики й ухнули, а там i iмєнiя ахнули! А ви — галушечки, картопельку, кулешик, чехоньку, та й то не щодня, а воно жирок i наростає… Гляньте навколо: Жолудь — десять тисяч десятин, Чобiт — п’ять тисяч десятин, Пузир — три тисячi; а тут i ви помаленьку та помаленьку прикуповуйте та прикуповуйте.

м. Що там я купив, i балакать не варт.

ч. Одразу ж не можна! Ви вiзьмiть прiмєр з свинi: от вона ходить на подвiр’ї худа, обдрипана, а закинули ви її в саж, стали харчi кращi давать — то вона помалу й отягнеться, а там i сало наростає, — так i ви… Опит — велiкоє дiло!

м. Спасибi! То це ви мене з свинею рiвняєте?

ч. Не в тiм рiч! Ви не обiжайтесь — це прiмєр. Ви не взирайте! Помалу, помалу i у вас сала набереться доволi, тодi порiвняєтесь з Чоботом, а може, i з Жолудьом… На все свiй час, своє врем’я. Не можна ж зразу, в тiм i прiмєр. Практiка, опитность — велiкоє дєло. Вас вже не обманеш, ви всякого обманете, а це велiкоє дєло, коли не тебе за чуба держать, а ти других за чуба держиш. А ви як полагаєте? Хе-хе-хе! Ви глянули кобилi в зуби i наскрiзь її бачите — опит! Вiд того у вас лошата он якi. Ви не купите чорт батька зна чого! А воно i виходить, що скрiзь iде на користь. А то повидумували: ячмiнь — голак, а вiн родить не так; озимий — рiпак, а сiвач — дурак; пшениця — кримка, а в штанях дiрка; жито шампанське — баловство панське… Хе-хе-хе!

м. Ох, Банавентура Бовтурович, все то добре, що ви кажете, тiлько речi вашi не грошi, за них земельки не купиш, а тут грошей, грошей, грошей треба. Ось пiд боком лежить земелька, а я слину ковтаю. Та яка земля? Неперепахана, ставок рибний, i з моєю межа з межею.

ч. Потрошку, потрошку — пам’ятайте мiй прiмєр. От ви б самi ставочок тут унизу викопали, рибу завели: лини, карасi… Нема краще, як м’ясо свинина, а риба линина. Хе-хе-хе!

м. Викопаєм. Може, ви вже грошей знайшли, то позичили б на хазяйство?

ч. I це дiло таке, що одразу не можна, — ще не наскочив! Я вам по секрету скажу: тут єсть один предмет… Нi, не буду говорить — я вас повезу, самi побачите. Це не пустяк, дiло важне; прiмєти такi, що не можна сумнiваться, — вєрьте!

м. Ет! Ви тiлько хвалитесь… Тридцять лiт шукаєте грошей, а нiчогiсенько не знайшли.

ч. Як не знайшов?! А дерево окам’янiле ви не бачили? От поїдемо, я вам покажу, стоїть подивиться: пудiв, п’ять важить, всi листочки, всi вiти, так як напечатано! А ступку мiдну, червоної мiдi, тiлько товкач перебитий… А сковороду — отака сковорода… Запорозька, видко, євреїв на нiй припiкали! Випитували, де грошi, а може, ковбаси пiджарювали… Предмети iнтереснi для науки; я їх одiслав одному професоровi… забув… як фамiлiя, вiн кургани розкопує…

м. Чортзна-що, аж нудно слухать!.. Ви грошей давайте?..

ч. Я чувствую, що аж тут моя судьба розрiшиться… Всякому своє — вiрте, що провiдєнiє недурно указало менi цей путь — будуть i грошi. Отодi зашумить Банавентура-копач!

м. Що ж би ви зробили, якби грошi викопали?

ч. Зараз би поїхав в Париж.

м. Чого? Щуп оцей показувать? Так ви ж i балакать по-їхньому не вмiєте.

ч. О, я їм скажу… Та все одно ви не зрозумiєте!

м. Е, бачите, ви не вмiєте, та вже й круть-верть.

ч. Не вмiю? Вiв ля Буланже, вiв ля Ельзас, аб-а Ельман! Оле куто ля фуршет!.. Оле кашон, ля помдетер, вiв ля патрi!.. А що?

м. Та хто його знає що! Чую тiлько, що не по-нашому лопочете.

ч. В тiм сила! Ви собi думаєте, що це дурак який ходить?

м. Та хто його знає.

ч. То-то бо й є! А я мовчу i таки свого доб’юсь… а тодi i будете руками об поли бить… Хе-хе-хе! Наука, Никодимович, наука! Можна пожалiть, що ви сина не вчили, а я б коло нього був позанявся, i вiн би знав французького язика не хуже мене: для того є самоучитель Марго й другi книги.

м. Що там наука? Забавка дитяча! На бiса йому здалося отак лопотать язиком, як ви оце лопочете, хiба гиндикiв дражнить? Я придивився: як тiлько вчений, так i голодрабець: нi землi, нi грошей, i таки дурень дурнем — застав його коняку запрягать, то й не запряже, вiн зараз полiзе по книжках, по тих рiхметиках шукать, як це робиться.

ч. Практики нема. А от я запряжу вам в яку хочете збрую: хоч в затяжний хомут, хоч у шори… Хе-хе-хе! А от в шори ви i не запряжете!

м. Що нi, то нi. Я їх i не бачив, якi вони.

ч. Хе-хе-хе! От бачите… i тут наука… Нi, ви против науки не iдiть! Без науки, без струменту, без опиту, куди не повернися, нiчого не зробиш. От i в службi: я був первий в цiлiй дивiзiї! Хто найкращий їздок? Копач! Хто хрунтовик? Копач! Хто службу зна як своїх п’ять пальцiв? Копач! Хе-хе-хе! Мамiнькині синки в картишки грають, на тройках роз’їжджають, а Копач в караулi, за уставом сидить, всяку службу за них справляє; вiд того не то що, а й сама норовиста коняка, коли на неї сiдав Копач, чула — в шенкелях чула — опит i науку i, як дитина, покiрно ходила перед фрунтом!.. Нi, ви, Никодимович, проти науки не йдiть.

м. Вчений поки Бога змалює, то чорта з’їсть. Та це все чортзна-що ми балакаєм; краще ви скажiть менi, чи не знаєте багатої дiвчини для мого Романа? Ви по свiту ходите, то повиннi знать, де є багатi дiвчата.

ч. Знаю. Як не знать — знаю… От хоч би й у старшого Пузиря — двi дочки на возрастi. Я у них як дома.

м. А скiльки Пузир дасть приданого за дочкою грiшми? Як думаєте?

ч. Не скажу. А тим часом спрос не бiда. А знаєте що? А ви кажiть: що? А от що! Поїдемо ми завтра з Романом до Пузирiв… Так, нiби поросят купувати, — у них завод добрий. Там кабани — прямо хоч лягай на спинi. Круп отакий… ребра крутi, нiжки коротенькi, як добре угодуєш, пудiв вiсiм сала! Вам таки треба парочку поросят таких купить. Свинi — грунт у хазяйствi: i сало, i ковбаси, i окороки, та й продать можна. Пузир продав двадцять годованих кабанiв i згрiб тисячу карбованцiв.

м. Тисячу? Оце грунт, що грошi можна загрiбать, а окороки — то нiмецька вигадка.

ч. Ой, не кажiть! Якби оце окорок, та горчиця, та горiлки чарку — як би ви смакували!

м. Ви таки, мабуть, любите по-панськи: хоч не їсти, то побалакать про смачну їжу.

ч. Не в тiм рiч! Заговорили за дiвчат, а звели на свиней. Що ви скажете на моє предложенiє: їхать до Пузиря на оглядини?

м. А що ж, з Богом! Хiба коней наймать, чи що?

ч. Жаль тiлько, що Роман французького язика не знає, а то ми б там з ним жукiв пускали — жеркотали б по-французькому… Хе-хе-хе! Це важкий предмет.

м. Та це чортзна-що! Ви ударяйте на грошi — грошi всьому голова.

Входе н.

Ява Х

Тi ж i н.

н. Здрастуйте вам ще раз.

ч. Здоров, здоров, ле-козак.

н. Iдiть, тату, обiдать, ми вже пообiдали.

ч. Ходiм, ходiм, а то я нагадав окороки та так розтривожив апетита, що аж слина котиться.

м. Ну, ходiм, замiсть окорока — борщу та кашi попоїмо, а ти, сину, сходи до Московчука, нехай вiн тебе пiдстриже пiд польку.

н. Для чого?

м. Тут таке дiло, сину: завтра недiля, то зберешся раненько, поїдеш з паном Копачем до Пузирiв. Запряжеш пару сiрих жеребцiв у нового хвургона i сам одягнешся по-празниковому.

н. А чого ж я, тату, туди поїду?

м. А ось чого: там є дiвчата, а вони люде багатi, то ми зашлем до них старостiв, так попереду треба, щоб Пузирi побачили тебе, а ти щоб побачив дiвчат. А щоб було тобi зручнiше поводиться, то ти удаси, нiби приїхав на завод купувать свинку i кнурця…

н. Та ви ж самi хотiли, щоб я женився на Мотрi.

м. Тьфу на твої речi, дурноверхий! То я жартував, щоб вона старалась у роботi.

н. Гарнi жарти: ви жартували, а ми з Мотрею покохались.

м. Чортзна-що балакаєш! Хазяйський син повинен шукать хазяйську дочку з приданим, а не наймичку.

н. Мотря така дiвка…

м. Мотря не Пузирiвна, а Пузирiвна не Мотря.

н. Та нехай вона вам сказиться, та Пузирiвна, я її не знаю.

м. Ой гляди! Може, чого накоїв з Мотрею? Тiлько прийдеться платить, то я тебе живого облуплю. Тепер такий свiт: сама в’язне, а потiм плати.

н. Нiчого я не зробив худого. I Мотря не з таких — вона дiвчина чесна.

м. А грошей у неї багато є?

н. Де ж вони у неї вiзьмуться? Вона i без грошей до душi менi.

м. До душi, та не до кишенi.

н. А ви думаєте, що у Пузирiв поживитесь грiшми? Якраз! Так вiзьмемо, як наш зять взяв у нас: обiщали п’ять тисяч, а пiсля весiлля дали двi пари волiв, десяток овець, пару коней, фургона i двi корови.

м. Обiцянка — цяцянка, а дурневi радiсть.

н. Та ще на придачу всi гуртом попобили зятя та й вирядили.

м. А нас хiба не били? Били й нас.

ч. Цiкаво. I зятя били? Я дещо чув, але мало чого люде не набрешуть. Ану, розкажи, будь ласка.

м. Та що його слухать!

Ява XI

Тi ж i м.

м. А йдiть, хазяїн, дайте коням оброку.

м. Зараз. Iди лиш вимаж збрую гарненько, то краще буде. (.)

ч. Поспiєш ще збрую вимазать, я тобi поможу, а ти розкажи тим часом, як тут було дiло на весiллi.

н. А як було? Так було: зараз сват Iван зчепився з батьком, щоб давали обiщане придане, а батько одмовили своєю поговоркою: обiцянка — цяцянка… Сват назвав батька мошенником, батько свата за бороду, а вiн батька; я кинувся оборонять батька, а сват Панас вчепився менi в чуба — саме отут на виску, я почав викручуваться, отак шкура з волоссям витягнулась, а я крутюсь, та до того крутився, поки добрий жмут чуба не зостався у свата Панаса в руках, а таки викрутився.

ч. Викрутився?

н. Викрутився.

ч. Молодець запорожець! Ну, i що ж потiм?

н. Тим часом у другiм кутку нашi мати зчепилися з свахою Горпиною i розчiпчилися; тут пiдступив зять наш, щоб розборонить, виходить, матiр i тещу, а дядько Олекса, не розбираючи дiла, по уху його, а вiн дядька… Ну, й пiшло, й пiшло…

Входе м.

Ява XII

Тi ж i м.

м. Чортзна-що слухаєте, хiба ви не бачили, як б’ються?

ч. Та не в тiм сила. Тут опит получається. От я не знав, як викручуваться, коли тебе схоплять за висок, а тепер знаю… Вiк живи — вiк учись… Ну… ну?

н. Вмiшались всi родичi i пiвдня бились; оце наче й вгамуються, дивись: слово по слову — знов зчепились. Отаке-то придане… нарештi, батьковi два зуби вибили…

м. Та брешеш, бо одного; а другий випав сам на третiй день.

ч. То це прямо страженiє було!

н. Атож. Волосся лiтало по хатi, як павутина восени. Доволi того сказать, що як роз’їхалися свати, то в хатi назмiтали волосся на землi цiлу куделю.

ч. З такої вовни добрi були б рукавицi.

н. Щоб дурно не пропало, то я зробив з того волосся аж два квачi.

ч. I це по-хазяйськи.

н. I досi ними вози пiдмазуємо.

ч. А хто ж битву виграв?

м. Виграв я, бо п’ять тисяч зосталось у калитцi — не дав таки зятевi.

н. Отакого й нам Пузирi дадуть приданого, як ми дали за сестрою.

м. Ну, то ще побачимо! Я не такий дурень, щоб мене обманили… Я обманю хоч кого, а мене чорта лисого обманить хто.

ч. Нiякого обману не треба, я на цi дiла майстер… Опит — велiкоє дєло! Висватаєм i дєнєжний договор, вiнову запись зробимо! Оле куто, пом-де тер-ля табль, ля фуршет, вiв ля Буланже! Так, Никодимович.

м. Та годi вам гиндикiв дражнить, ходiм обiдать.

() Хе-хе-хе! Досадно, що самi не вмiєте.

м. На чорта воно менi здалося.

ч. Еге, та не забалакаєте!.. Альом!

м. Тьфу! Самi ви Альона!

ч. Ха-ха-ха! Какая Альона? Же гран апетiт. Альом супе! Ха-ха-ха!

Виходять.

Завiса.

Дiя друга

Ява I

Перед свiтом, в хатi. ходить по хатi, то сiда на лавi.

ч. Боковенька… Боковенька… Боковенька… Не дає менi. спокою цей предмет… Боковенька, копили, кам’яна фигура… Там грошi, iменно там. Там моя судьба… Копили, оскардами висiченi… сьогодня цiлу нiч снилась кам’яна фигура. Ох Боковенька, Боковенька.

Ява II

() Вставайте ж, вставайте! Не мнiться. Чепiга зайшла, пора скотину порать.

ч. Еге! Герасим вже по хазяйству гасає — невсипущий.

Входе м.

м. О, i ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще.

ч. Не спиться. Почув, що ви встали, та й я пiднявся. А знаєте, що я придумав?

м. А що?

ч. Ви б зробили калакольчик у ту хату… Тут вiрьовка над лiжком. От прокинулись, пора вставать — зараз: дзiнь, дзiнь, дзiнь: сам ще лежиш, а там встають.

м. Та це чортзна-що! Я буду лежать, то всi будуть лежать. ( )Чи не поснули знову, щось тихо у тiй хатi? От вам i дзвiнок, i вигадає ж, скажи на милость. Ану, ану!

ч. Оце саме добра пора копать: не душно, холодком можна Бог знає скiльки викопать. Воно ще рано, тiлько на свiт благословиться.

м. Та де воно вам рано? Вони надолужать: то вмиваннячком, то взуваннячком, або як почнуть Богу молиться, то й сонце зiйде. Хоч би ж молилось, а то стоїть, чухається та шепче собi губами, аби простоять бiльше без роботи. Вже ж я їм i отченаша даю! Як затоплю, то зараз i на землi. ( .)Кажете — рано, вже свiт бiлий, кури пiднiмаються. Так i хазяйство проспиш! Стара, а стара! Параско, пора до корів, чого ви там мнетесь? Ану, ану! Хлопцi, гайда з хати! Тiлько коти в таку пору сидять у хатi на печi, а робiтники та собаки надворi повиннi буть. Це хто вийшов? Клим! Ти що ото несеш пiд пахвою? А йди сюди, я полапаю.

Входе м.

Ява III

Тi ж i м.

м. Що? Хлiба взяв окраєць, поки до обiду, то їсти захочеться.

м. I тобi не грiх? Недiля свята, а ти нi свiт нi зоря вже й жереш! Не пропадеш, як до обiду попостиш хоч раз у тиждень. Однеси хлiб назад. Стара, Параско!

Ява IV

Тi ж i а.

( ) Чого ти гвалтуєш?

м. Що це в тебе за порядки? Диви! Хто хоче, той i бере без спросу, мабуть, ти хлiба не запираєш?

а. Оце вигадав! Де ж таки, щоб хлiб був незапертий, нехай Бог милує, все заперто.

м. Один вiзьме, другий вiзьме — так i хлiба не настачиш! Де ти взяв хлiба?

м. Та я ще вчора за вечерею заховав окраєць.

м. Чуєш, Параско? Хлiб крадуть у тебе з-пiд носа, гарна хазяйка! Чого ж Мотря глядить?

а. Ну, а що ж я зроблю, коли хватають, як на зарванськiй вулицi? Чи чуєш, Мотре, вже хлiб крадуть, скоро самим нiчого буде їсти(.)

м. Це так, це так! Однеси зараз назад — грiх у недiлю снiдать.

м. Якби я спав у недiлю, то й не снiдав би, а то з цiєї пори до обiду на ногах — не ївши охлянеш.

м. Бiйся Бога! Хiба ти з’їси до обiду пiвхлiба?

м. Атож! Бога треба бояться, щоб не з’їсти до обiду пiвхлiба.

м. Одрiж собi скибку, подавись ти нею, а то однеси назад.

м. Поживишся скибкою, як собака мухою. (.)

()Така з’їжа, така з’їжа, що й сказать не можна! Повiрите: з млина привезуть пуд тридцять борошна, не вспiєш оглянуться — вже з’їли. Настане день, то роботи не бачиш, а тiльки чуєш, як губами плямкають.

ч. Сарана.

м. Гiрш! Повiрите, що у них тiлько і думка — як би до снiданку, а пiсля снiданку все погляда на сонце — коли б скорiше обiдать. Чи воно таке ненажерливе, чи господь його знає! По обiдi: сюди тень, туди тень — давай полуднувать, та ще коли б хоч їли скорiше, а то жує та й жує, прямо душу з тебе вимотує: хлiб з’їдає i час гаїть! Вiн собi чавкає, а сонце не стоїть, котиться наниз; йому ж того тiлько й треба, аби мерщiй до вечерi.

ч. Хе-хе-хе! Ви опит великий в цiм дiлi маєте.

м. Та нi, ви те вiзьмiть: ти мiзкуєш, ти крутиш головою, де того взять, де того, як обернуться, щоб земельки прикупить, та за думками i не їсться тобi, i не спиться тобi… Мене вже цi думки зовсiм iзсушили… До того додумаєшся, що iнодi здається, наче хто вхопив тебе за ноги i крутить кругом себе! А вони до того байдужi, тiлько й думають: їсти i спать — i жеруть, i жеруть, як з немочi, а сплять як мертвi.

() Щасливi люде… Я й сам вiд думок не сплю.

м. То ви хоч їсте добре, — вчора я придивився.

ч. Та ще до якого часу їм, а спати не можу… Засiли менi в голову два предмети: один на Боковеньцi, другий…

м. Ха! На Боковеньцi? Чув, чув…

ч. Невже? Вiд кого? Що чули?

м. Та чув, як ви сьогодня уночi бормотали: Боковенька, скала якась, копили i ще щось — не розiбрав.

ч. Та ну? Невже голосно отак балакав?

м. Голосно! А потiм як залопочете тим язиком, що ото вчора лопотали…

ч. А, а! Пермете, коман — вiв ля патрi? Хе-хе-хе! То менi снилось, що я вже викопав грошi i приїхав у Париж.

м. Вам i сниться чортзна-що.

() Не дає менi спокою цей предмет. Тiлько задрiмаю, так зараз i ввижається скала на Боковеньцi… Ви не вiрите, я знаю! А вникнiть: опит i практiка… Гляну на примєти — i чує моя душа, чує, наче хто шепче: тут є грошi, тут знайдеш!.. Якби знав, що удержите язика, то открив би вам секрет.

м. Та я й сам знаю.

ч. Та ну? Що ж ви знаєте?

м. Що це чортзна-що.

А, Боже мiй! Ви думаєте, що я дурак?

м. Та хто його зна.

ч. То-то! У мене опит… ви тiлько вiзьмiть примєр, якi предмети: скала гостра, верх зрiзаний, як у чумацькiй шапцi… балка так i балка так, клином сходяться до скали… Тридцять лiт опита дарма не пройшло! Бiля скали лежить, так на пригорку, два копили, робота чудова — оскардами висiченi… Один копил так… на восток показує, другий на запад… Як углядiв перший раз — мало серце не вискочило… пустив бiля них щупа, а тут — цок! Наткнувся на камiнь. Став копать i не бiльше як на пiв-аршина пiд землею одкрив кам’яну фигуру чоловiка, взяв i закрив його землею. Бачите, чоловiк, висiчений теж оскардами, що ви скажете?

м. Та хто його зна, що вам сказать… Це наче щось i справдi похоже на дiло.

ч. Е! В тiм сила. От тiльки грошi потрiбнi, щоб начать копать.

м. Ну, а де ж саме треба копать?

ч. Це задача: чи на восток, чи на запад, — ще не знаю.

м. От тобi й маєш!

ч. А, Боже мiй! Треба вникнуть, обслiдувать. Тут опит — я, кажеться, не дурак.

м. А хто його зна… Почнете копать i викопаєте сковороду або ступку.

ч. А як грошi? Вiрте менi, що це не дурниця — скала, балка так i балка так, два копили показують, i фигура… Це моя судьба, само провiдєнiє указує путь.

Входе н.

Ява V

Тi ж i н.

н. Поїдемо, чи як? Я дав коням оброку.

м. Налагодились їхать, то їдьте.

ч. Я тобi покажу окам’янiле дерево, нам небагато вбiк прийдеться звернуть.

м. Та не видумуйте чортзна-чого.

ч. От чоловiк, от чоловiк! Та ви ж зроду такого дерева не бачили.

м. А на бiса воно менi здалося? Що то — грошей у мене прибавиться, як я його побачу, чи що? Завтра робота, то йому треба сьогодня вернуться, нiчого гаяться.

ч. 3 вами кашi не навариш! Пiду краще до криницi умиюсь. (.)

н. Ну, та й не хочеться менi їхать до тих Пузирiв, коли б ви знали, та ще з Банавентурою.

м. Не вигадуй, не вигадуй.

н. Та, єй-Богу, хоч би щупа цього не брав, покинув би його тут, бо хто побаче мене з ним, то засмiють.

м. З посмiху люде бувають. От як викопає грошi, тодi нехай смiються, так-то. Iди, нехай при тобi пiдмазують фургона, запрягають, та й з Богом!

Роман пiшов.

Що це кума i досi нема за грiшми? Цiлу нiч не спав, все мiркував i таки став на однiй думцi: побалакать з кумом i, коли згодиться, послать його в город розмiнять грошi. ( )Прямо як настоящi, i не пiзнав би, коли б не понадривав сам краї, а все-таки береженого Бог береже — треба розмiнять у казначействi.

Стук.

Чи не кум?

За дверима голос Параски: «Та вiдчини-бо!»

Жiнка. I чого її чортяка несе? ()

Ява VI

i а.

а. Що ти затiваєш, скажи, на милость Божу?

() А ти почiм знаєш?.. А тобi яке дiло?

а. Хоч би ж сказав, пораявся…

м. Звiдкiля вона довiдалась?! Знай свою дiжу, а у мої дiла носа не тикай!.. Iди собi, iди, не заважай менi думать.

а. Та ти на старiсть щодня дурнiший робишся.

м. Ей, Параско!

а. Чого там «Параско»?

м. Не чiпляйся! У мене в шапцi бiльше розуму, нiж у тебе в головi.

а. Та з великого розуму в дурний заходиш! Що це ти затiяв — женить Романа на Пузирiвнi?

м. А-а! То ти про це? (.)Думав, що довiдалась за грошi, аж всерединi похолонуло. Ну, так що ж? Тобi яке дiло?

а. Не хочу я нiкого за невiстку, опрiч Мотрi. Сам казав, що будеш її сватать; дiти полюбились, я до неї привикла, вона — до мене; дiвка красива, здорова, зна всi порядки: коло птицi, коло свиней, коло корiв — одно слово, хазяйка бiля всього; в хатi, як у кiмнатi; я вже нездужаю, а против неї, скiлько їх у нас не було, нiхто хлiба не спече, нiхто борщу не наваре, хоч i без олiї iнодi, а всi їдять — не нахваляться.

м. Не треба менi нi доброго хлiба, нi доброго борщу, бо чим краще спече, а смачнiше зваре, тим бiльше робiтники з’їдять… Менi треба невiстку з приданим, з грiшми.

а. Вiзьмеш в обидвi жменi!

м. Iди собi, не заважай менi думать.

а. Нехай же тiлько Роман жениться на Пузирiвнi — не буде їй просвiтлої години, я її заїм.

м. Про мене, хоч цiлком з начинням ковтни її, менi аби грошi. Iди собi, Параско, вiд мене. Тут думок, як пiску в морi, а ти з чортзна-чим причепилась.

а. Якi там думки, чом же ти не пораєшся зо мною?

м. Не з твоєю головою мене вчить… Iди собi.

а. Тьфу! На твою дурну голову.

м. Я тебе як плюну!.. (.)

Входе а.

Ява VII

Тi ж i а.

а. Здрастуйте, з недiльою будьте здоровi.

м. Спасибi, будьте i ви здоровi.

а. А ви з старою, як сизi голуби, i досi буркочете?

м. Еге!.. Нема нiкого, то ми собi удвох…

а. Нагадали молодощi i буркотали?

м. Iди, Парасю, по своєму дiлу, а у нас своє.

а. Бодай ти пропав! (.)

а. Бач — «Парасю». Любо й слухать, то все достатки роблять. А ми з старою тiлько лаємось i все через грошi: того нема, другого нема — i раз у раз гир-гир-гир, гар-гар-гар! Оце й зараз посварились: виряджав її до церкви, а вона й напосiла: у других, каже, фургони любо глянуть, а я на возi, який ти хазяїн, каже. Така мене злiсть взяла, що мало-мало не потяг вiжками, а все грошi…

м. Я, слава Богу, i фургони маю, та моя стара не хоче їздить. Каже, потрудюсь пiшечком для Божого храму, а скотинка нехай одпочине.

а. От через те вам i Бог дає! Охо-хох! Принiс же я запродажню… А Роман куди збирається їхать?

(). Хочу свинку i кнурця купить у Пузиря, хвалять завод… (.)Що то грошi, куме! Свинi завiдськi, конi завiдськi, вiвцi завiдськi… ()

а. I де вони набрали таку силу грошви? Вже, куме, хоч ви менi що хочете кажiть, а я знаю, що бiльше нiгде було достать грошей, тiлько од нечистого. Їх дiд, кажуть, знався з нечистим, вiн як умирав, то доти не вмер, поки стелю не розiбрали. ()

м. То було колись. А тепер, куме, такi люде понаставали, що чорт, не при хатi згадуючи, боїться i носа показать меж них. Так, хiба зведе дурну дiвку з чужим чоловiком, поскоромить яку непутящу молодицю з недолiтком, посварить батька з сином, зведе на бiйку приятелiв, а щоб вiн узяв у розумного чоловiка душу i за це дав йому грошей? Шкода: i душi не вiзьме, i грошей не дасть, бо чоловiк його обмане… Тiлько вдариться до доброго аблаката, то той таку машину пiдведе, що у чорта очi на роги повилазять. Нi, куме, тепер не тi часи… (.)Люде самi умiють робить грошi краще вiд чорта.

а. Тобто фальшивi?

()Еге. Та ще й якi грошi! В вiк вiчний не розбереш: чи вони фальшивi, чи вони настоящi.

а. Не вiриться менi, щоб такi грошi були. Я пам’ятаю, як один панок наробив фальшивих грошей, аж з Варшави привозив майстрiв, а тiлько випустив — зараз i пiймався.

м. Ну, а якби були такi грошi, що всяке прийме, то ви б згодились достать таких грошей.

а. Я? З охотою. Коли люде багатiють, то чом же нам не попробувать щастя… Надокучили проклятi злиднi!.. Тiлько горе моє — грошей нема; а без грошей же не достанеш i фальшивих бумажок. Та й де вони є отакi, як це ви кажете?

м. Є… є… куме… Та ви зараз вiд мене прийняли на десять рублiв фальшивих бумажок.

( ). Що це ви, куме… Господь з вами! Менi так страшно стало, як тодi, коли ходив викликать безп’ятого… (.)Де ж вони тут? Це ви на глум мене пiднiмаєте?.. Грошi всi натуральнi, як є!

м. Отже, побий мене Бог, меж ними є фальшивi, i таких грошей можна купить скiлько хочеш… Пристанете у компанiю? Купимо сто тисяч.

а. Стривайте, куме, помовчiть, нехай я опам’ятаюсь, бо з мене мало дух не випре… Сто тисяч! ()Нi… Куме, може, ви жартуєте зо мною?

м. Не до жартiв менi, куме, самому. Бодай я завтра сонця не побачив, коли жартую.

а. Покажiть же менi, котра настояща, а котрi фальшивi.

м. Угадайте самi.

() Не вгадаю.

м. Оце вони! Ну як таких грошей не купить? ( .)

а. Нiколи в свiтi б не подумав, що це фальшивi.

м. Отже, невважаючи на те, що грошi зробленi дуже добре, все-таки перше, нiж купить таку суму, їдьте ви, куме, хоч зараз в казначейство i розмiняйте цi грошi; як казначей прийме, то всяке прийме…

а. А як казначей не прийме та протокола зроблять, га?

м. Е, куме, ви чорта не боялись, а протокола боїтесь.

а. То-то бо й є, що чорт не такий страшний, як його малюють, а протокол…

м. Дурниця! Скажете, що ви продали незнакомому чоловiковi воли i мiж iншими грiшми взяли й цi, а я посвiдчу, що iменно так, то й край.

а. Добре, їду! Тiлько договiр краще грошей! Скiлько ви менi дасте, як купите?

м. А скiлько хочете?

а. Скiлько? Вiд кожної тисячi, що купите, менi сто карбованцiв.

м. Багато буде. Я ж таки буду грошi свої крiвнi терять, а ви тiлько помiч менi дасте. Вiзьмiть п’ятдесят вiд тисячi.

а. Нi, куме! Коли вже труситься, то хоч знать за вiщо.

м. А, нехай буде по-вашому. Отодi, куме, заживем, га?

а. Заживем! Об землю злиднi, а розторгувавшись, ще прикупимо… А тим часом гаяться нiчого: давайте менi цих безбiлетних окрiмно, а замiсть їх дайте настоящих десять.

Обмiнюють грошi.

Може, й це такi? Хе-хе-хе!

м. Нi, бiльше десятки нема.

а. Прощайте, зараз їду до Жолудя, а звiдтiля у город. (.)

м. Нехай вам Бог помагає i щастить на добреє дiло… Якась полегкiсть на серцi, i наче душа моя почуває удачу. Коли б господь помiг, тодi земелька Смоквинова наша!

Ява VIII

i н.

н. Запрягають.

м. На ж тобi двадцять п’ять карбованцiв на свиней, та хоч i їхать. Тiлько ти давай за поросят Пузиревi так, щоб вiн не продав, — дешево давай, на бiса терять грошi: женишся на Пузирiвнi — сам наплодиш завiдських свиней. (.)

() Не хочеться менi суперечить батьковi, бо вiн тодi ще гiрше вiзьметься за це сватання; а тут ще з Мотрею бiда; здається, пiдслухала чи догадується, що я їду на оглядини, сопе й сопе, звечора й не вийшла. Вже я їй разiв три пiдморгнув, а вона i не дивиться.

Входе Мотря, перекида одежу, шукає.

Ява IX

i я.

н. От i добре, тепер нiкого нема, — побалакаю. Чого ти шукаєш, Мотре?

я. Iди пiд три чорти.

н. Гедзь напав?

() Гедзь.

() Скажи-бо менi, на кого ти сердишся — на мене чи на себе?

я. На себе… Пусти.

н. На себе? За вiщо?

я. За те, що дурна.

н. Ха-ха-ха! Я бачу, що дурна, тiльки вiд чого ж ти здурiла?

я. Тiкай з дверей, бо як стусону, то й ноги задереш.

н. Та ти божевiльна?

я. Сам ти божевiльний! Що ти менi очi замазуєш? Я не слiпа i не глуха, чула, що їдеш на оглядини, бач, як вирядився.

н. Тю! Та я їду свиней купувать, ну, а як за одним заходом подивлюся на свиней i на Пузиревих дiвчат…

() Дивись, дивись, хоч нехай тобi i повилазить… ( .)

() Оце дiвка! I я ж, здається, не з послiднiх, а мало не впав. Оце робiтниця, оце жiнка — сама за косарем зв’яже! Та хоч би батько цапа скакав, а я таки женюсь на Мотрi.

Входять а.

Ява Х

н, i м.

ч. А садочок би отут у вас гарний був. Низинка, так i проситься, щоб засадить. Грушовку, слив’янку i вишнiвку свою б мали. Ви достаньте дерева, а я вам пришлю садовника, вiн пустяк вiзьме… Побачите, який садок буде годiв через три-чотири…

м. Я ж кажу, що так. У вас на все порада готова.

ч. А як же? Опит — велике дiло! Садок улiтку, як кожух зимою. Як ви полагаете: в саму спеку пiд яблунею полежать, хе-хе-хе! А пасiка, бджоли гудуть, медом пахне… I господар старий тут походжає… Опит, опит! Зараз бачу, чого де треба.

м. Ви все на витребеньках! На бiса нам той садок? Нам земля потрiбна, нам немає часу по садку ходить на проходку… А це що у вас?

ч. Запас! Без запасу в дорозi не можна. Оце взяв у Iвановни шматок сала i хлiба в дорогу.

м. Це вже й ви, як Клим! Сьогодня ж недiля, де ж таки снiдать!

ч. Опит говоре: запас бiди не чинить.

м. Ви ж поспiєте на раннiй обiд, то невже ж таки Пузирi не дадуть вам попоїсти?

ч. А як, буває, не застанеш дома?

м. То навiщо ж так багато взяли?

ч. Не журiться, я маю опит: це порцiя якраз.

м. Отакого робiтника вiзьми, за рiк i вуха об’їсть.

ч. А тепер, ле-козак, пур ашеве, сон е дюкасьєн, альом.

Вийшли.

()От i вчений на язики, а дурний! Таки, що не кажи, у нього є зайцi в головi! Поїхали. Слава Богу. Не так менi тi оглядини, як те, що здихався. Тут такi дiла, що треба думать та ще думать, а вiн слiдком ходе за мною — i що не ступiнь, то й порада…

Ява XI

а.

а. Звели i нам коней запрягти.

м. Навiщо?

а. У церкву поїду з Мотрею.

м. Ще що вигадай! До церкви можна й пiшки пiти, тут недалеко — три верстви.

а. Туди три та назад три, то вже шiсть.

м. Люде в Київ ходять за чотириста верстов, а ти не хочеш потрудиться для Божого дому й шiсть верстов, — ай-ай-ай, а ще й богомольна! Важко вже тобi пiшки пiти до Божого дому шiсть верстов… Худобу ганять в празник грiх. Блажен чоловiк, iже скоти милує.

а. Що ж, тобi бiльше коней жаль, нiж жiнки?

м. Скотина грошi коштує, вона цiлий тиждень робить на нас, а в недiлю, що мала б вiдпочить, — гони в церкву. Це не по-Божому i не по-хазяйськи.

а. Та й я ж цiлiсiнький тиждень на ногах i роблю не покладаючи рук!

м. То ти, а то коняка… Ти собi робиш, а коняка тобi. Та й знову — робота до роботи не приходиться. Хiба ти борону або плуга тягаєш? От якби ви вдвох з Мотрею крумера попотягали, то iнша рiч… Не дам коней. Пожалiй скотину раз, вона тобi послуже десять раз… Iди пiшки, господь прийме твої труди i дасть тобi здоров’я.

а. Та чи ти ж з розумом? Всяке знає, що ми хазяїни неабиякi, а я буду тьопаться стiльки свiту пiшки до церкви.

м. Ото-то бо й є, що хазяїни, i кожний скаже, що це по-хазяйськи: скотинка одпочива, а хазяйка пiшки. Iди, iди, Параско, пiшки. Бог прийме твої труди… а конi одпочинуть — завтра робота…

а. Сором людям в очi дивиться!! Та ми ж пiшки поспiємо на шапкобрання. Так буде, як у ту недiлю: люде з церкви, а ми в церкву.

м. Не мнiться, то поспiєте i на херувими… а коней грiх ганять у недiлю.

а. А бодай ти пропав з своїми кiньми разом.

м. Параско! Не лайся, щоб я часом ради недiлi не дав тобi по потилицi.

а. Бий, бодай тобi руки посохли! I ззамолоду з синякiв не виходила, бий i на старiсть! У! Харциз — коняку жалiє, а жiнку бити збирається… Тьфу!

м. От же вдарю!

а. Бий, бий, я не тiкаю!

м. Ах ти ж, вiдьма чортова, то ти оце мене дратувать заходилась, та я… (.)

Входе ч. Калитка цiлує Параску.

Ява XII

, i а.

() Старики — емпе-амуре! Ха-ха-ха! За щупом я сюда вернулся. (.)I на амури здесь наткнулся! Собственний експромт! Адьє! Оставляю вас в прiятном тет-а-тет. Ха-ха-ха!

Завiса.

Дiя третя

Декорацiя та ж.

Ява I

одягнутий лежить на лавi, спить; а потiм н.

() Став рибний! Риба все линина… лини, карасi… (.)

Входить .

н. Ого, батько сплять i досi. Що за знак? Чи не випили, буває, вчора? Тiльки вони не охочi гулять, хiба хто могорича поставив, а на свої не будуть пить. Вiд своєї, кажуть, у грудях пухне. Навiдаюсь потiм, вчора приїхав пiзно i не бачився ще з батьком. (.)

( ) Ва-ва-ва! О-о-о-шi! Го-ом, го-ом! (.)Кругом, кругом усе моє. (.)Е-е-а-ам, а-а-ам. (.)Не дам, не дам, не дам! (.)У-у-у! (.)Господи помилуй! (.)Спав… Тьфу, снилось що кум грошi однiмав. (.)Аж упрiв, так боровся, не давав. А робiтники, мабуть, сплять. ( .)Хлопцi, вставайте! Чепiга зайшла.

Ява II

Входе н.

н. Де там Чепiга, вже сонце зiйшло, давно всi на роботi.

м. Ото диви, як заснув! Побудив усiх, а сам тiлько прикурнув — i до цiєї пори проспав. А ти ж чого це дома?

н. Пiдстовба зламалась, та я занiс до коваля, а поки зварить — зайшов додому.

м. Чорт на вас настачить, катюги, залiзо ламають! Чого ти так запiзнився, мабуть, упiвночi приїхав вiд Пузирiв?

н. Та задержали.

м. Ну, ну, розказуй: як приймали, чим частували? Чи уподобались дiвчата? Га?

н. У них були гостi: пани якiсь, офицери.

м. Хе-хе-хе! I ти рядом з панами, з офіцерами? Он куди Калитка залiз! Що то грошi!

н. Та мене, тату, у горницi i не кликали, я на кухнi й обiдав.

м. Оце гарно… А сто чортiв їх матерi — хазяйського сина i в хату не закликали! Ну, а Банавентура ж що?

н. Бодай той Банавентура сказився! Тiлько пiд’їхав пiд крильце, а вiн зараз зскочив з фургона i почав кумедiю приставлять: вiршi читає, по-турецькому, чи що, балака. Люде аж за животи беруться та регочуть, а вiн рад, що на посмiх здався, та ще гiрше! Тут вийшов i Пузир. Тож регоче i закликає його у хату. Банавентура, показуючи на мене, каже: «Кличте ж i його, це Калитчин син — хазяїн гарний…» А Пузир одказує: «Голяк мастi, чирва свiтить! Нехай, — каже, — розпряга конi та йде у застольну, там i пообiдає, у мене гостi не такi, щоб рядом його посадить».

м. Ах ти ж погань! Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапку скидала, а тепер розжилася, кумпанiю з панами водить i зараз морду пиндючить перед своїм братом! Ах ти ж. Пузир з горохом! Та я як позичав князевi грошi, то рядом сидiв… Чого ж ти там зостався? Було б круть — i додому.

н. Ждав Банавентури, думав свиней купить… Свинi завiдськi, остроухi, гарнi свинi, я бачив.

м. Та нехай їм чорт з їх завiдськими свиньми, коли вони самi гiрш свиней.

н. Бачив я й дочок Пузиревих — ходили з охвицерами на проходку. Одягненi по-панячи й ходять з вихилясами — настоящi панночки.

м. Чортзна-що, покручi! Роботи з неї нiякої, знаю я: все подай, все прийми, вiд дзеркала вiрьовкою не вiдтягнеш, надвiр — не то зимою, а й лiтом — виходе тiлько на шпацiр! На бiса нам бiлоручки, дармоїди… Стривай лишень, хтось, либонь, пiд’їхав. (.)Чи не кум Савка вернувся? I ноги затрусились. Iди по своєму дiлу.

Роман вийшов.

Ой Пузирi! Глядiть, щоб ви не полопались, а замiсть вас Калитку розiпре грошвою… Отодi я вам покажу, як хазяйнувать! Я не буду панувать, нi! Як їв борщ та кашу, так i їстиму, як мазав чоботи дьохтьом, так i мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю. Iдеш день — чия земля? Калитчина. Їдеш два — чия земля? Калитчина! Їдеш три — чия земля? Калитчина!.. Диханiє спирає… А скотини, а овець розведу — земля пiд товаром буде стогнать, отодi i я скажу про Пузиря: голяк мастi, чирва свiтить!

Входе о, одягнений чисто, по-городському.

Ява III

i м.

о. Здрастуйте, Герасим Никодимович.

м. Знову єврей!.. А ти звiдкiля знаєш, що мене звуть Герасим та ще й Никодимович?

о. Хто ж не знає такого хазяїна… Всi знають.

м. Невже всi? (.)От тобi й чирва свiтить. (.)А вас як звуть?

о. Грiгорiй Мойсєєвiч.

м. Ага! Сiдайте, Грiгорiй Мойсєєвiч. Виходить, ви вихрест?

о. Боже меня сохрани, настоящiй єврей…

м. Грiгорiй Мойсєєвiч, а єврей!

о. Ето мода теперички… Разлi ви меня не узналi? Я тут недалечке от вас… Ми з папашею у Куклiновського землю держимо… то єсть нам теперички нельзя держать, то ми гендлi робимо: формально Суписов держить, а ми з папашею хазяїнуємо — роздаєм землю мужикам. Ви ще у папашi пару лошадей купили на середопостя.

м. А-а! То це ти, Гершку? Диви, я одразу й не пiзнав: ти тодi на ярмарку був замурзаний, а тепер Пузирем виглядаєш.

о. Замурзаний? Зачем замурзаний? Развi можна так говорить? Звєсно, на ярмарку бiля скотини модного плаття не надiнеш.

м. А чого ж ти приїхав до мене?

о. Єсть гендель — хотiтє купить землю?

м. Оце спитав! Та чи єсть же на свiтi такий чоловiк, щоб не хотiв землi купить? Тут пiд боком межа з межею Смоквинова земля: неперепахана, ставок рибний — а! Та все лини та карасi — можна грошики лупить у городi.

о. Ну, i ви хочете покупать цю землю?

м. Ох, хочу, голубчику, хочу! I вдень, i вночi тiлько про це й думаю… Одна бiда — грошей не вистача.

о. Я можу вам помагать покупать землю Смоквинова.

м. Як? Грошей даси?

о. Зачiм грошi? Ми грошей не маємо, ми iз розумом живемо.

м. Як грошей нема, то й розуму бiг дасть.

о. Помиляєтесь, Герасим Никодимович, не так: як розум є — будуть грошi! Хе-хе-хе!

м. А може, так. Ну, показуй же твiй розум.

о. Iзвольте, з нашим удовольствiєм: Смоквинов позичає на улучшенiє хазяйства п’ять тисяч! Хе-хе-хе! Яке там улучшенiє? Пхi! Между прочево, мне досконально звєсно, що вiн уже п’ять iмєнiєв проїв. Ну, добре, нехай собi їсть!.. Вiн любе смачно їсти, а ви любите землю… Давайте єму п’ять тисячов пiд закладну, вiзьмiть добрi проценти — i земля буде ваша.

м. Яким побитом?

о. А скудова вiн вiзьме заплатить долг, га? Скудова, я вас питаю? Земля заложена i перезаложена ув банк, прийде строк платить — її будуть продавать з аукцiону, тодi ви приймете на себе банк — i земля ваша.

м. Це виходить, я йому не позичу, а дам завдаток на землю i ще й процент вiзьму?

о. Зараз видко комерчеську голову, з вами легко дiло мать.

() Що ж його робить? Два дiла збiглось докупи… Кума ще нема… Голова трiщить! (.)Треба подумать.

о. Ви довго не думайте, бо до Смоквинова уже приїздив фактор купувать землю… Ну я його прогнав, бо без мене тут нi один єврей не має права гендлювать. Я фактор на цей куток, i Смоквинов до мене належить, а якби тот господин поворотiлся до мєнє, я б єму купив з одного слова, а теперички на злiсть тому господину желаю вам устроїть дiло.

м. Добре робиш, спасибi тобi! А вiд кого ж то фактор приїздив до Смоквинова?

о. Вiд дєнежного чоловiка, вiд Жолудя.

м. Вiд Жолудя?! Грiгорiй Мойсєєвiч, будь ласка, не допустiть Жолудя. Iдiть зараз до Смоквинова, обнадежте його, що я дам грошей пiд закладну i процент вiзьму невеликий… Тiлько треба день-другий пiдождать, поки я обернуся з своїми дiлами.

о. Можна. А скiлько ви менi дасте факторського?

м. А скiлько ж ви хочете, Грiгорiй Мойсєєвiч?

о. Дасте п’ятдесят карбованцiв тепер, а як поладнається дiло, то ще п’ятдесят.

м. Помилуйте! Господь з вами! Бога бiйтесь! Де ж таки сто карбованцiв за такий пустяк? Вiзьмiть тепер… десять карбованцiв, а як дiло скiнчиться, тодi ще двадцять п’ять…

о. Мiнє ето даже странно, как чесний человек! За кого ви меня принiмаєтє? Разлi я какой пархач, я человек рускiй, у мене душа на роспашку.

м. Невже ж мало? За вiщо ж бiльше?

о. За такое дєло тридцять п’ять рублiв! Та я тiлько слово скажу Жолудю, то он дасть менi сто п’ятдесят рублей, бо його земля пiдходить тож до Смоквинова, єму до зарiзу ета земля нужна. На його землi вода далеко — аж у головах, а тут став, можна купать овець, можна… мало чого не можна! Жолудь аж труситься за тою землею.

м. Ви хочете мене живцем облупить. I не грiх вам, Грiгорiй Мойсєєвiч. Я з вашим батьком давнiй приятель, i коней у нього купив.

о. Наш заробiток у год раз, треба пользоваться.()Не дасте ви, дасть Жолудь. Разлi мiнє не всьо равно, аби грошi.

м. Аби грошi… Правда. Вiзьмiть же тепер двадцять п’ять, а решту — як дiло скiнчиться, бо, єй, нема при собi! Хоч гарячим залiзом печiть, не можу зараз бiльше дать.

о. Ну, край. Давайте грошi, зараз поїду.

Герасим () Отак! Тiлько двадцять i знайшов… Здiлайте милость, вiзьмiть двадцять, а решту потiм, за мною не пропаде.

о. Ну, що робить?.. Нiчого з вами робить, давайте. ()Теперички поїду прямо до Смоквинова. Ну, прощайте. Так через день-два?

м. Найбiльше як через три.

Єврей вийшов.

Ява IV

м () От збiглися дiла докупи… Упустить землю Смоквинова, та ще у такi лапи, як у Жолудя, — грiх смертельний, все одно, що посиротить свою землю на вiки вiчнi, бо вiд Жолудя вже не поживишся. А тут знову, як його упустить случай: дать п’ять, а взять сто тисяч! Серце перестає биться, як подумаю: за п’ять — сто тисяч! Господи! Коли б тiлько кум благополучно розмiняв, а тодi я й Гершка обманю, на бiса менi його факторство здалося? Сам куплю у Смоквинова землю. Аби тiлько грошi. А кума нема. А господи, чого вiн бариться? Ну що, як кума арештували? От тобi й сто тисяч.

Входе а.

Кум! Слава Богу, дiждався, думав — умру. Що?..

Ява V

i м.

() Стривайте! (- .)Iдiть сюди, куме!

Герасим пiдходить. Савка обнiмає його i цiлує, а поцiлувавши, держить за шию i дивиться йому в вiчi.

м. Не мучте, куме! Кажiть…

а. Годяться, куме. ( .)

м. Годяться. (.)Куме, соколе мiй… Куме, вашими устами Бог говоре… (.)Я кращого слова вiд роду не чув; як пташка защебетала перший раз весною, так радiсно зробилось на серцi вiд цього слова. Скажiть ще раз це слово, скажiть, куме!

а. Годяться!

() Годяться?

а. Чого ж ви не радiєте, та плачете?..

м. Це я так радiю… Як же, як, розкажiть? Я мало не заслаб, ждучи вас.

а. Пустiть, сiдайте. Вип’ємо, я вам розкажу.

П’ють.

Ви думаєте, я мало трусився в городi? Танцював так, що i зуб на зуб не попадав. Вчора хотiв спробувать, чи приймуть у лавках, бо казначейство було заперте. Оце пiдiйду до лавки та й думаю: а що, як пiзнають, що фальшивi? Та й назад. Заспокоюсь трохи, знов iду i знов вертаюсь. Нема смiлості. Зайшов у трахтир до Кукленчихи, випив одну восьмушку, другу випив, попоїв добре холодцю — i смiливість найшла на мене: вийняв фальшиву бумажку, даю Кукленчисi, а у самого серце затьопалось i волосся, чую, пiднiмається на головi, та вже й не знаю, як я здачу взяв! А як вийшов на улицю, то вже й землi пiд собою не чув. Мерщiй до Лошкаря, купив пачку канату, даю знову бумажку; глянув на неї прикажчик, прищурив око, у мене в душi захолонуло, а далi поклав у ящик, а менi дав здачу. Тодi я у казначейство, купив гербову марку у присяжного, приняв i присяжний i дав здачi.

()Дав?! ( )

а. На другий день бiжу у казначейство. Рано. Сидiв довго i знов почав тривожиться. Кругом люде, щось балакають, не розберу… Пропасниця мене б’є… Аж прийшов казначей. Я увесь затрусився. Iти чи не йти? Зцiпив зуби, пiдiйшов до вiконця… Казать чи не казать, думаю, а тут казначей. «Тобi чого?» — питає… А воно — не знаю як — само зiрвалось з язика: «Розмiняйте грошi!» — «Давай, — каже, — чого стоїш?» Я дав, а в самого думка: «Тiкать чи ждать?» I стою, як окам’янiв. Коли це мене штовхають: «Чи ти, земляк, заснув, чи що? Тобi казначей дають грошi, а ти мов не бачиш i не чуєш?» Тодi я очумався, дивлюсь: срiбнi грошi дає менi в пачцi. Я взяв i як одiйшов вiд того вiкна — як п’яний, хитаюсь. Помалу, помалу вилiз надвiр, аж тут разом наче проснувся i все зрозумiв, тут радiсть мене напосiла така, що й сказать не можу. Iду та всiм усмiхаюсь… А якийсь пан питає: «Чого смiєшся? Раденький, що дурненький?» А я кажу: «Ходiм, пане, вип’ємо, я вас почастую». — «Пiшов вон, — каже, — дурак!» Кажу: «Може, й так, та грошi є!» Зайшов у трахтир, випив трохи, купив пляшку рому i пляшку горiлки та й додому, їхав прудко — всiх попереджав.

Тим часом Герасим випив i налив чарку.

А! Куме, пиймо: це на тi грошi куплено.

() Сьогодня увечерi у нас буде сто тисяч!

а. А у мене тiлько десять!

м. Куме! Я подарую вам тi сто рублiв! ( .)От вам запродажня! Погуляймо ж трохи, а увечерi, куме, як смеркне, — на вокзал… А знаєте, треба щось видумать, яку-небудь причину нашiй гульнi — щоб не догадались, бува. Я нiколи не гуляю, щоб не було подозрiння. А от що: засватаю я Романа на Мотрi — от i буде причина нашiй гульнi. (.)Параско! Мотря! Роман! А iдiть сюди!

Ява VI

Тi ж, я, й н.

м. Випий, стара.

а. Що це з ним? ()Будьте здоровi.

м. Обiдив Пузир Романа! Не закликав у хату, так я женю Романа на Мотрi. Мотре, пiдеш за Романа?

я. Атож!

м. Стара, що ти скажеш?

а. Я рада, що ти мене послухав! Такої невiстки пошукать.

м. А ти, Романе?

н. Спасибi вам, тату, що ви уважили мою просьбу.

м. А ви, куме?

а. Я? ()

м. Пiдтягуйте!

а.

Герасим частує.

Завiса.

Дiя четверта

Декорацiя та ж.

Ява I

() Батько кудись поїхали з кумом, мати пiшли до сусiди, а я оце випровадив робiтникiв пасти воли i забiг на часинку, щоб на самотi пожартувать з Мотрею, а її нема, певно, на огородi або з матiр’ю пiшла… Ну, вже це хазяйство допiка, нема тобi просвiтлої години, раз у раз як у горшку кипить. От любимось з Мотрею, а через хазяйство нема часу i побалакать, поспiвать любенько вкупцi. Тепер ми вже й зарученi, а волi нема. Де ж вона? Дать би їй звiстку, що я тут, а то мати надiйдуть, то так замiр i пропаде, не поженихаємося i сьогодні! ()

( )

( )

Iде! В хатi темно, схватю, обнiму i поцiлую, що вона скаже.

Входить о. Роман кидається на нього, обнiмає i цiлує.

Ява II

i н.

о. Гвалт! Рятуйте! Розбiйник!..

() Тю! Бий його сила Божа! Єврея поцiлував замiсть Мотрi…

()Не подходi, уб’ю! Гвалт! Рятуйте!

н. Та цитьте, ради Бога, який тут розбiйник? Це я, хазяйський син!

о. Не подході! У меня рiвольвер… вот, слишиш, звьол курок ()буду стрiлять.

Входе з свiчкою.

Ява III

Тi ж i я.

я. Що тут за гвалт?

о. Хотiв мене задавить… у мене п’ятсот рублєй чужiх дєнєг, протестуюсь…

н. Та чи ви не сказились, господин єврей, чи з переляку не знаєте, що язик плеще! Я… я… чорт ного знає, що йому сказать… Я пошуткував, я тутешнiй, я син Герасимiв.

о. Ви син?

н. Єй-Богу, син!

я. Авжеж, син! Чого ви репетували не своїм голосом?

() Та я думав, що ти увiйшла, кинувся на нього i обняв.

Мотря, посварившись на нього пальцем, вийшла.

о. Ой Боже мiй! Як ви мене перелякали, дайте води напиться.

() Вибачайте, я думав, що то Клим, наш робiтник, увiйшов… Я не хотiв вас лякать..

()Дай Господи, щоб ето минулось благополучно, а єслi ви менi растроїлi нерви, то будiте меня возiть на свой счот на лiманє.

н. Оце лихо! Якби ж я вас ударив, а то поцiлував.

о. Я думав, що ви мєнє кусаєте i хотiтє мєнє перекусивать горло… Ох! Где отєц?

н. Поїхали кудись.

о. Це погане дiло.

н. А що там трапилось? Скажiть менi.

о. Менi нужно бачиться з батьком… Одначе не забудьте сказать йому, що бил Гершко Маюфес, нащот землi, пусть завтра батько будет у Смоквинова з грiшми, в обiдню пору, i я там буду, — бо ми потеряєм землю. Жолудь з рук вирве.

н. Добре, скажу.

Входе ч.

Ява IV

Тi ж i ч.

ч. Здоровенькi були! (.)А-а!

о. Господiн, што вам от мiнє завгодно, я нiкакого Хведора не знаю.

() Де цимбали? Грай, псявiро!

о. Какiє там цимбали? Чого ви чiпляєтесь? Iграйтє сєбє, єжелi ви музикант.

()

()

о. Я вас не понiмаю, говорiтє сєбє, сколько угодно.

ч. Хе-хе-хе! Де тобi понiмать? Це стихи Шевченка. Хочеш, прочитаю всi напам’ять.

о. Не нужно менi нiяких ваших стiхей. (.)Скажiть же отцу, щоб завтра був у Смоквинова непременно, бо програє дiло, с тєм до свiданья. (.)

ч. Слухай, як тебе?

о. Я до вас не маю нiкакого прiкосновєнiя, i нам нєчего рекомендоваться. (.)

()

Чув? Це мої стихи. У мене, брат, цього матерiялу на воза не забереш. Тридцять лiт меж людьми живу — знаю, хто чим дише… Опит — велiкоє дiло. От засяду зимою i напишу комедiю малоросiйську:

Ха-ха-ха! Чув? Тепер всi пишуть: крадуть у других i видають за своє, а як я напишу, то буде сама правда, потому бачу все, як на долонi. От тiлько немає часу тепер, треба деякi дiла покiнчить. Особливо тут є один предмет на Боковеньцi… не тим голова забита. Слухай, Романе! Цей предмет не дає менi спокою нi вдень, нi вночi. Я хочу побалакать з тобою. Не думай собi, що я так дурно по свiту ходжу… нi… Та якби я хотiв, то й зараз би доказав. Менi тiлько засiсти, то з маху напишу що завгодно… Тiлько не до того менi. Хочеш пристать до мене в компанiю?

н. Писать що, чи як? Я до цього не зроден.

ч. Нi! Що там писать, чортзна-що, писать! Я й сам напишу з маху що завгодно. Хочеш — комедiю, а хочеш — прошенiє, яке завгодно прошенiє i куди завгодно? Це пустяк, одно баловство. Хочеш грошi мать?

н. Та де ж ми їх достанемо? Украдемо, чи як?

ч. Оце! Яке ти сказав слово — украдемо! Боже борони! Ти собi цього не думай… Я, слава Богу, вiк прожив, а i трiски чужої не взяв! Спитай своїх, мене всi знають.

н. То яка-небудь комерцiя, чи що?

ч. Тут пустяшная комерцiя: позич де-небудь рублiв п’ятдесят, тобi повiрять, i ми достанем силу грошей. Вiр, це моя судьба, само провiдєнiє менi цей путь указує.

н. Може, фальшивих?

ч. А-а! Який-бо ти! Ти все на лихе вернеш: викопаєм.

н. Щось ви давно їх копаєте, а ще нiчого не викопали.

ч. То все нiчого не доказує. Iщiте — i обрящете! Сьогодня нема, завтра нема, пiслязавтра — мiлiон! Е! У мене опит. Оцей раз як не найду грошi — годi, кiнець, амiнь. Засяду десь i буду писать, все одно грошi, я за год напишу стiлько, що й на воза не забереш. А тiлько цей раз треба одкрить, треба, хоч кров з носа. Вiк шукаю, а такого предмета не находив. Викопаємо — все пополам. Станеть i тобi, i менi, i нашим дiтям, i внукам на весь вiк… Правда, ми ще не жонатi, хе-хе-хе! Ну, та це не штука, ще поспiємо. Ти тiлько те візьми — якi предмети: скала… та яка скала? Прямо шапка! Балка так i балка так; клином сходяться до скали; на пригорку два копили, висiченi оскардами; один показує на восток, другий — на запад; i посерединi в землi одкопав кам’яну фигуру чоловiка, робота чудова, тож оскардами висiчена. Як ти думаєш, хто б дурно наставив таких прикмет, га? Ото-то бо й є! От поїдемо, сам побачиш i тодi зразу згодишся. Я тебе люблю i хочу з тобою попробовать щастя.

н. Це ви мене дуже заохотили… Що ж, поїдемо, тiлько щоб батько не знав.

ч. Секрет, секрет! Отодi, як вивернемо червінцiв бочонкiв п’ять, тодi тiлько скажемо. А є!.. Є!.. Душа моя чує, опит — велікоє дєло!

Входять я.

Поговоримо потiм. Здраствуйте, Iвановна!

Ява V

Тi ж, i я.

а. Здрастуйте! А чом же ти, сину, не йдеш до волiв?

н. Та забалакався, я зараз повечеряю та й пiду.

ч. А ви ще не вечеряли? Це добре дiло, бо й я не вечеряв.

а. То iдiть же у ту хату, там вечеря стоїть на столi.

ч. Альом, ле-козак! Та попоїмо, а потiм ти до волiв, а я в клуню на солому, можна?

а. А чому нi — спочивайте з Богом.

ч. Я не люблю, знаєте, там всяких нєжностей: перин, подушок. Є солома — добре, а нема — кулак в голови, свиту послав, свитою укрився, заснув — мало журився, проснувся, встав — встрепенувся, шапку насунув та й далi посунув… Хе-хе-хе! (.)

н. Скажете, мамо, батьковi, що тут приїздив єврей i сказав, щоб вони завтра були у Смоквинова в обiдню пору з грiшми, бо Жолудь землю перекуповує. (.)

Ява VI

i я.

а. Добре. Iди ж, дочко, внось сюди з комори вечерю, а я трохи поприбираю.

Мотря пiшла.

I що це старий задумав? Щось тут є, а що — не розберу. То не хотiв у церкву коней давать, а то i сам поїхав, i цiлу обiдню стояв навколiшках; то не хотiв Мотрю сватать за Романа, то посватав; нiколи не гуляв, а то так добре випили з кумом; та все радiє чогось, веселий такий. I куди вони оце поїхали? Чи вiн кого привезе з собою, чи господь його знає? Звелiв, щоб вечеря була готова, щоб ставнi були зачиненi, свiчка поставлена на столi i щоб i ляльки тут не було. Аж страшно менi робиться од цих приборiв, i слова тобi не скаже, що задумає робить…

Мотря вносе вечерю i ставить на столi, мiж iншими пляшками з горiлкою, пироги i сметану.

я. Хто це до нас сьогодня приїде?

а. Не знаю, я вже боялась старого розпитувать; доволi того, що вiн був веселий i згодився на ваше весiлля. А сiрники є?

я. Є!

а. Ходiм же.

Одчиняють дверi, з другої хати виходять н.

ч. Спасибi за вечерю! Тепер залiзу на солому, як у пуховики.

Виходять; на кону яке врем’я пусто.

Ява VII

Входе тихо м, а за ним а, несе на плечах здоровий мiшок з кожi.

м. Iдiть же ви, куме, розпряжiть коней i поставте їх бiля фургона.

а. Ходiм удвох.

м. От тобi й маєш!.. А хто ж буде бiля грошей?

а. Хiба ж їх хто вiзьме тут?

м. Е, куме, на грiх майстра нема! Краще я тут посидю — береженого i Бог береже.

а. I одходить од грошей не хочеться, так би й держався за мiшок. (.)

Ява VIII

сам. Свiтить свiчку, засвiтив, поставив, глянув на мiшок, поцiлував його.

м. Отепер Пузир нехай скаже: голяк мастi, чирва свiтить! Ще помiряємось — хто голяк. Вiн думає, що дуже розумний. Нi, братику, — потягайся ще зо мною. Хе-хе-хе! Я не то що, я й єврея сьогодня обманив; поки мiшок розшили — дзвiнок, вiн вийняв пачку, глянув я на неї — грошi… всерединi колотиться, а сам думаю, як би його обманить; другий дзвiнок — єврей зашамотався, бере мiшок, не дає…»Давай грошi», — каже. Слово за слово, а тут — третiй; я тодi йому тиць замiсть п’ятьох та тiлько три тисячi. Ха-ха-ха! Отак ушквар! А вiн, не лiчивши, прямо в вагон.

Входе а.

Ява IX

i а.

() Старий!

м. Ой! ( .)Ти чого, навiжена, сновигаєш? Хiба не я тобi велiв, щоб тут i ляльки не було? Геть пiшла!

а. Та не гвалтуй, божевiльний! Я зараз пiду. Тут дiло дуже важне таке, що треба тобi зараз сказать, бо щоб пiсля гiрше не вийшло.

м. Яке там дiло?

а. Єврей прибiгав до тебе…

м. Який? Коли? Чи не скочив з поїзда?

а. Та з якого поїзда? Опам’ятайся, чого ти такий збентежений? Єврей Гершко, що за землю Смоквинова з тобою балакав.

м. Тьфу!! Ну?

а. Казав, щоб ти був в обiдню пору у Смоквинова з грiшми, бо Жолудь землю перекуповує.

()Ха-ха! Чорта лисого перекупе.

а. Що там ти привiз, чого ховаєшся вiд жiнки? Покажи!

() Я тебе попитаю! Я тобi покажу… я… я… тебе уб’ю… Я тебе задавлю, коли будеш лiзти у вiчi! Геть пiшла!

Параска одступає за дверi.

а. Тю, тю! Одсахнись… Єй-Богу, з ним якась причина, треба бути насторожi. (.)

Ява Х

м, а потiм а.

м. От цiкаве бiсове насiння, так i загляда, а євреєм перелякала на смерть… Жолудь землю перекуповує!.. Ха-ха-ха! Завтра чуть свiт отнесу йому грошi, переплатю по десять рублiв на десятинi, а не попустю, щоб Жолудь купив.

Входе а.

а. Ну, куме, нiгде нiчичирк! Давайте менi моє, та, поки глуха пiвнiч, я собi пiду.

м. Куме, де ви дiнете таку силу грошей? Нехай у мене будуть на сховi.

а. Нi, так не буде. Я знайду, де своє сховать, а ви ховайте своє.

м. Вiзьмiть собi яку тисячу, бо зараз попадемось, а решту через год.

а. Куме!.. Давайте моє менi… З мене печiнка мало не витрусилась, поки це дiло скiнчилось, та щоб я не мав в руках свого заробiтку, а заглядав вам у вiчi, як цуцик? Вам цього хочеться, я знаю вас добре, бачу, куди ви гнете, але гляньте сюди.(-.)Бачите? Не розпалюйте ж мене, бо тут вам i амiнь, коли почнете крутить.

(-) А ви думаєте, що я без запасу? Ха-ха-ха! Тiлько знаєте, це все чортзна-що! (.)Це я для дороги мав… здiймайте лиш свиту, закривайте вiкно, та будемо дiлиться…

Закривають вiкна свитами.

Я хотiв як краще, бо у вас нiколи грошей не було, то зараз що-небудь i виявиться…. а коли ви так боїтесь, то берiть собi, Бог з вами.

а. Не журiться, я зумiю заховать, аби було що. (.)

м. То вам п’ять тисяч?

а. Десять… десять… кажу вам, десять… не розпалюйте мене!

м. Та не кричiть-бо! Берiть, берiть десять…(.) Щоб тебе за печiнку взяло. ( .) Оце одна, а це друга, а це третя…

а. Стривайте… куме, гляньте…

м. А що?

а. Та це не грошi, це чистiсенька бумага!

м. Як?!

а. Чиста бумага! От так машину пiдвела єврейська голова, тiлько на трьох пачках спереду i ззаду наклеєнi грошi, а то все чиста бумага.

() Бумага!.. Обманив!.. Куме, вiн же грошi давав, я сам бачив! ( .) Сама бумага… чистiсенька бумага!.. (.) Ха-ха-ха!.. Сто тисяч!! Ха-ха-ха!

а. От же збожеволiє! Куме, заспокойтесь; що з воза впало, те пропало.

Герасим озирається, хватає пояс на лавi i бiжить з хати.

Куме, куме! Куди ви? Господь з вами! Схаменiться, що з воза впало, те пропало.

Входе а.

Ява XI

i а.

а. Що тут таке? Боже мiй милостивий, кажiть, куме, куди вiн побiг, чого вiн так галаснув?

а. Сором признаться. Гляньте: оце добро ми купили за п’ять тисяч.

а. Як?

а. Так. Обманив єврей: дав чистих бумажок замiсть грошей. А може, то й не єврей був, може, нечиста сила перекинулась в нього i отуманила нас так, що ми не роздивились i прийняли бумагу чисту за грошi.

а. А господи, господи! Бач, яке нещастя скоїлось; чула моя душа, що з ним щось недобре дiється. Та чого ж вiн побiг?

а. Я й сам до пам’ятi нiяк не прийду, всерединi все колотиться.

. «Поможiть, рятуйте!»

Чуєте? Хтось кричить!..

а. Ох, куме, голубчику, у мене й руки, i ноги тремтять, — ходiм.

Ява XII

Тi ж, i м.

(). Та поможiть-бо!

Помагають i кладуть Герасима на лiжко.

а. Що з ним, що з ним, скажiть, на милость Божу?

ч. Це, я вам скажу, реприманд! Качайте його, отак, отак! (.) Ну, реприманд!

а. Та що воно? Що? Ради Бога, скажiть, що то за болiсть така?

ч. Та яка там болiсть! Стривайте, я розкажу, а ви тим часом трiть груди, добре трiть. Так, так… Ви мене слухайте… стоп! (.) Трiть, трiть, трiть… Опит — велiкоє дiло… Серце наче ворушиться… А-а. Та й перелякав же ти мене, Никодимович, мало не вмер вiд страху, ну й йому б не жить на свiтi, якби не мiй опит.

а. Кажiть, що трапилось?

ч. Все по порядку — коло одного центра. Ножа!

Дають ножа.

Iвановна, лийте йому води ложкою в рот.

Наливають води.

Ковтнув, єй-Богу, ковтнув. Не журiться! Щастя маєте, що я лiг в клунi спать… Лiг, знаєте, я в клунi спать, i так мене один предмет заняв, що я й задрiмав з думкою про нього; коли це сниться менi, що Роман позабирав копили кам’янi, — пам’ятаєте? Я вам розказував? Що на Боковеньцi? Позабирав тi копили та й повiсив надо мною їх. Тiлько що оце сниться, аж щось мене по носi чирк, чирк… я рукою лапнув вгору, пiймав за ногу, нога гойднулась, задригала i вирвалась, та як захарчить. Я схопився, мов несамовитий, але зараз опам’ятався, запалив сiрничок, дивлюся — i в очах потемнiло! На перекладинi висить Никодимович.

а. Боже мiй, Боже, яке тяжке нещастя!

ч. Но! Опит — велiкоє дiло! Я зараз вийняв перочинний нiж i перерiзав пояса… i Никодимович упав на землю. Гляньте — дише.

Герасим поворушився i спазматично в себе потягнув воздух.

Пiдводьте, пiдводьте.

Пiдводять Герасима, вiн ще потягнув у себе воздух i нiби позiхає, дрижить i витирає пiт.

() Старий, старий!

м. Де я? (.)

ч. Пийте воду. ()

Герасим п’є.

Що з вами? Що це ви вигадали?

а. Та годi, куме! Буде здоров’я — будуть i грошi, а я навiки вiд них одрiкаюсь, нiколи в свiтi не буду хотiть бiльше, нiж Бог дає. Такої пригоди нiколи не ждав.

ч. Якi грошi?

а. Он гляньте, як нас обманили.

ч. А-а! Зразу догадався! Опит — велiкоє дiло! На тiм тижнi в городi була така сама оказiя! I багато видурили?

а. П’ять тисяч…

() Ой… Ой!..

ч. Бризкайте водою.

Бризкають. Герасим пiднiмається.

Та годi вам, Никодимович, убиваться. Заспокойтесь нащот грошей! От поїдемо на Боковеньку, там є грошi, там є сила грошей, вiрте, що достанем. Менi само провiдєнiє указує цей путь… Примєти якi: скала, копил так i копил так, а посерединi кам’яна фигура… не я буду…

м. Обiкрали… ограбили… Пропала земля Смоквинова! Нащо ви мене зняли з вiрьовки? Краще смерть, нiж така потеря! ()

Завiса.

Іван Франко На склоні віку

Нікнет трава жалощами, а древо з тугою к землі приклонилося

Розмова вночі перед Новим роком 1901

Дійові люди:

сидить при лампі, занятий писаннєм.

()Добрий вечір!

()А, добрий вечір! От гарно, що приходиш. Я якраз послав тобі писульочку пневматикою.

н. Щось спішного?

()Так. Просив тебе на вродини.

()Що? На… А я й не знав нічого… Ну, позволь погра…

()Але ж чекай! Ще нема чого гратулювати! Нічого ще не вродилося, а як уродиться, то однаково буде гратулювати — чи я тобі, чи ти мені.

н. Не розумію.

н. Але ж прошу тебе на вродини потвори, що має з’їсти мене й тебе.

н. А!.. Ну, то я, власне, з аналогічним інтересом прийшов до тебе: просити тебе на похорони.

н. Нашого спільного батька, XIX віку. От і гарно. За одним заходом обійдемо оба інтереси. За одним присідом вечеря з обідом.

н. Але, може би, де на нейтральнім ґрунті?

н. А хіба тобі у мене не досить нейтральний? Ми оба старі кавалери і моя сестра стара панна — чи, може, боїшся її?

н. Коли тілько вона не боїться мене, не цурається старого згіркнілого песиміста…

н. Ну, ну, якось то воно буде. Значить, так і бути! Лишаєшся сьогодні у нас, проводимо час до півночі на розмові, а опівночі, як довг велить, три чарки поважного токайського на вічну пам’ять усопшому — і всі три чарки об землю! А потім три чарки шампанського вгору — най жиє новий володар! Le roi est mort — vive le roi!^[16]

н. Або, щоб лишитись при тім крузі ідей, який ти потратив уперед —

Eiapopeia! Was raschelt im Stroh?

Schlafe, mein Henferchen, schlafe!^[17]

н. Цитат не дуже відповідний до веселого настрою, але має в собі дещо правди. Нема сумніву, що декому новий рік буде й катом, а декому — добрим царем. Як звичайно. Ну, та поки що прошу сідати.

н. Над чим працюєш?

н. Властиво, се не праця, а так собі… Сидів отеє перед картою білого паперу та й побіг ловити спомини. Почав пригадувати, що, властиво, дав нам, чим був XIX вік? Яким словом спімне його історія?

н. Значить, пробував, так сказати, по линві перейти понад Ніагарою. Глянути на розбурхані хвилі з вищого становища.

н. Не смійся. Знаю добре, що се не Бог зна яка філософія. Ніяке око не обхопить нараз більше предметів, не зареєструє більше деталів, ніж се позволяє його конструкція, його вдача. І ніякий ум не справиться нараз з більшою масою матеріалу, ніж на се позволяє його вроджена і вироблена сила. Значить, ти справедливо смієшся з усякого філософствування над «духом часу» і справедливо цитуєш Гетеві слова:

Was ihr den Geist der Zeiten heisst,

Das ist im Grund der Herren eigner Geist^[18].

А проте бувають хвилі, коли чоловікові так хочеться побуяти в просторі часів і подій…

н. Розуміється! Адже ж бувають хвилі, коли чоловікові хочеться навіть упитися. Що ж, давай гулятимем оба! Як виглядає твоя линовка понад Ніагарою?

н. Себто те, що я вважав би основною появою в історії ХІХ віку? Знаєш, я думав сяк і так і зупинився на слові: я.

н. Ха, ха, ха! От іще naczynie dziwnego naboz’eństwa!^[19] А я б зупинився радше на слові: швіндель.

н. Зеноне! Се не може бути на серіо твоя думка!

н. А твоя, очевидно, тільки наполоханнє горобців. Емансипація! Ха, ха, ха! Емансипація — марка XIX віку? Ну, сего вже занадто!

н. Я ж знаю, всі такі зводження міліонів різнородних явищ до одного знаменника мало на що здатні і мають хіба суб’єктивну вартість. Але таки мають. Коли технолог скаже мені, що XIX вік був віком пари і електрики, а капіталіст скаже, що се був вік Ротшільдів, Гудів і Вандербільдів, страйків і картелів, а мілітарист скаже, що се був вік Наполеона і Мольтке, а дипломат скаже, що се був вік Талейрана, і Бісмарка, і Гладстона і т. д., то в кожнім такім реченні буде , — не ціла правда, але буде рівночасно зазначений певний горизонт, буде дане щось таке, що поможе мені зрозуміти погляди і уподобання самого автора речення. А се також не пусте діло і навіть хто знає, чи не важніше від винайдення якогось голого, далекого абстракту, що обіймав би сотки таких часткових правд, а не маркував би різко жодної.

н. Ну добре, мотивуй же свій погляд! Побачу, яку правду ти замаркуєш мені.

()Добрий вечір, пане Зеноне! ()Про що, панове, розмовляєте так живо, коли вільно запитати?

н. Прийшла нам, старим дітям, охота пересипатися піском. Застановляємося глибокоумно над тим, чим був, що дав, що сотворив чи знівечив XIX вік.

а. Ну, і до чого ж ви додумались?

н. Я? О, я недалеко й бігав, а сказав попросту і стою на тім, що весь ХІХ вік був швіндель, гумбуг, дурисвіт, та й годі.

а. Ха, ха, ха! З яким чудовим запалом ви виголошуєте се! Немовби він був ваш особистий ворог.

н. Бо був! О, маю його по горло!

а. А ти, брате, на чім зупинився?

н. Я стою на тім, що ціхою XIX віку в історії буде поклик: емансипація.

н. Чули пані таке? Та гов! Слухай, друже! Звільняю тебе з мотивування твого погляду. При дамах опонувати йому небезпечно.

а. Чи зачисляєте мене до тих дам, яких слово «емансипація» дразнить так, як індика червона хустка?

н. Пані, не хочу вам підсувати нічого, але… але сама ваша присутність притуплює вістря моєї опозиції.

а. А коли б ви знайшли в мені союзника?

н. Як? Я? В пані?

а. Ну, так. Коли б я, приміром, більше хилилася до вашого погляду, ніж до братового?

н. А се було б інтересно. От би ми загнали його в сак, старого, непоправного оптиміста!

н. Се не так легко, друже мій. А притім згори остерігаю тебе: сестра яко союзник більш небезпечна, ніж яко противник.

а. Іларіоне!

н. Се ж я не в злім значенні мовлю, сестричко! Занадто добре знаю твоє золоте серце, щоб міг припустити, що ти згодишся з Зеноном, коли він попустить поводи своїй чорній коняці і піде гуляти по дебрях парадоксів.

н. Ну, ну, не скуби, поки не зловив. Парадоксів! Хто ще знає, хто кого швидше поцупить на парадоксах. Ну, сип свої докази! Побачимо, чим ти випалиш.

н. Поперед усего завважу, що ти, мабуть, хибно зрозумів слово «емансипація» і думаєш, що я так звану жіночу емансипацію вважаю найбільш характерною появою XIX віку. Ні, друже, таким тіснозорим ти не мусиш уважати мене. А ось поглянь на історію XIX віку з усіх найважніших точок: із соціально-економічної, політичної, національної, глянь на розвій науки, літератури і штуки, то що побачиш? Позволь, ще трохи допоможу твоїй пам’яті. Емансипація селян на континенті, розпочата при кінці XVIII віку у Франції, робиться в XIX вікові капітальним питаннєм перестрою європейської суспільності; доконується ступінь за ступнем: 1809, 1848, 1861. Признай, що се факт величезний. А рівночасно починається і йде також ступінь за ступнем друга велика емансипація: робітницького стану з-під всевлади капіталізму. Імена Оуена, Фур’є, Луї Блана, Лассаля, Бебеля, Лібкнехта, Фольмара, Дефіоіссо, Генрі Джорджа, Борнса і Гіндмена, Адлера і соток інших агітаторів, організаторів та борців за права робітницького стану — чи ж не дають вони визначної марки XIX вікові?

н. Надуживаєш слів, братіку! Боротьба за права робітників, се так, се справді один із важних фактів XIX віку, але емансипація? Вона ж тілько починається!

н. А по-мойому, вона вже довершена. З хвилею, коли репрезентанти робітницької верстви входять до парламентів, робляться міністрами, коли робітники здобувають важний вплив в урядових і в автономічних корпораціях, їх , тобто їх рівноправність, являється довершеним фактом. Яких іще прав їм приходиться добиватись, котрі б не були вже привілеями?

н. Так, по-твойому, робітники вже мають усе? Їм нічого більше добиватися?

н. Ей, друже, не підсувай же мені того, чого я не сказав! Я говорю про емансипацію, себто про здобуваннє рівноправності. Чи селяни, здобувши собі рівноправність, тим самим одержали вже все? Чи їм не лишилось нічого більше здобувати? Сего чей же не скажеш. Навпаки, тепер тільки вони одержали можність здобувати , тобто все те, що дає цивілізація для ублагороднення, поліпшення і прикрашення життя. Так само й робітники. Та тільки се вже інша глава всесвітньої історії. Се вже не боротьба за емансипацію, а боротьба за , боротьба страшенно скомплікована і трудніша від усіх дотеперішніх. Отся боротьба буде змістом нового, XX віку.

н. Ну, нехай і так. Перебігай на поле політики! Яку емансипацію знаходиш ти там?

н. Колосальну! Емансипацію від абсолютизму XVIII віку. Ми живемо в ній, чуємо її хиби і для того не вповні оцінюємо її значення.

н. Себто значення нашого конституціоналізму! Га, га, га!

н. Навіть конституціоналізму. Ті конституційні форми, той парламентаризм, се не такі то вже дрібниці, як здається тобі. І навіть те, що є у нас, не така то вже пародія конституційних форм, як викрикує дехто іn dеr Hitze des Gefechtes^[20]. А ти послухай, як говорили, як писали, як висловлювались — навіть у приватних листах — люди в XVIII віці — або у нас аж до 1848 року! Як обережно, з якими поклонами і обов’язковими компліментами nach oben!^[21] Формальний танець між мечами. І се чуттє не покидає тебе навіть, коли маєш діло з такими свобідними умами, як Лессінг. А бач, що зробили ті конституційні форми за несповна півстоліття! Як привикли люди говорити, ходити, держати себе! Коли що лишилося з абсолютизму, то хіба лише деякі мертві форми. Дух його пропав і не вернеться. Всі ми, вся Європа засвоїла собі принцип свободи, здемократизувалась, зреспубліканщилась.

н. Забуваєш про Росію.

н. Не забуваю. І там той самий новочасний дух, хоча старі форми ще держаться. Де ти почуєш абсолютистичний дух у словах Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Герцена, Достоєвського, Щедріна, Толстого? Чи абсолютизмом навіяна публіцистика Чернишевського, Добролюбова, Щапова, Михайловського, Джаншієва?

н. Ну, ну, покиньмо поезію. Переходь далі!

н. Головною підвалиною політичної емансипації народних мас я вважаю — коли позволите се назвати так — три загальники: загальну освіту, загальний військовий обов’язок і загальне голосування.

н. Особливо загальний військовий обов’язок! Якраз ти трафив кулею в пліт!

н. Маєш на думці наполеонівський і прусський цезаризм. Ну, ну, се явища хвилеві, і вони не зміняють загального характеру сеї інституції, інституції, що на ділі віддає найвищу екзекутиву в руки всеї нації, так як загальне голосування віддає в її руки найвищу легіслятиву.

н. А народна школа дає сему всему фальшиву і глупу директиву!

н. Може, де й дає. Та чи се аргумент против загальної і обов’язкової народної освіти? Ні, се тілько причина, щоб зробити сю освіту справді широкою, свобідною, вправді народною. А як раз уже дано грунт, то й будова на ньому з часом здвигнеться.

н. Коли всі інтелігенти, не виключаючи міністрів просвіти, президентів та віце-президентів намісництв та рад шкільних, будуть так думати, як ти. Ну, та, правда, ти скажеш: се питання XX віку. Нехай і так! Сип далі.

н. А коли візьмемо на увагу національне питання, то з XVIII віку в XIX входимо так, неначе в новий світ. Як Пісарро входив у столицю Монтезуми. В XVIII віці навіть поняття національності, окремої і незалежної від держави, майже не існує. Польщу крають, як сальтисон, і тілько в часі окупації відкривають у ній якісь національні різновидності. Те, що заповнює історію XIX віку, — відродження національностей, державних і недержавних, і боротьба за їх рівноправність, емансипація національного самопочуття і самопізнання, — все те для XVIII віку було чимсь неможливим. А тим часом у XIX віці се якраз зробилося основою державної політики на всіх полях.

а. Ах, так! Але національний притиск, а не національна емансипація.

н. Що ж, сестричко, те, що для притисненого видається притиском, се для його противника буде шуканням ширшого простору для власної нації. Принцип у обох один, а тілько сили нерівні. Тут, очевидно, або один згине, або відносини сил мусять уложитися так, щоб обом можна було жити і розвиватися. Люди не математичні формули; ідеально сумирно між ними не йде, особливо там, де один одному мусить наступити на пальці і сказати: «Посунься, грибе, нехай козар сяде». Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда приняти в рахунок і порцію національної односторонності, виключності, чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю. Загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить. От тим-то, любі мої, я як не лякаюся хвилевого вибуяння мілітаризму при кінці XIX в., так само не думаю заломлювати рук над зростом різних національних сепаратизмів, племенних і расових шовінізмів.

Усе те — виплоди органічного росту новочасних суспільностей, свого роду Flegaljahre^[22], нехай і так, — але все-таки признаки росту, а ніяк не упадку, не декаденції.

І при тім усі ті прояви в політичнім, національнім і соціальнім житті — се признаки ще одної, основної емансипації, може, найбільше характерної для XIX віку, емансипації, що творить ядро всіх інших: , її тіла й духа, її потреб, бажань і вірувань, від усіх згори накинених правил, формул і догм.

н. Ну, Богу дякувати! От ти й дійшов до основного і найвищого — до анархізму! Гратулюю, але не завидую твоїй логіці.

н. До анархізму? Гм, може, до анархізму, а може, й ні. Коли, приміром, у філософії Кант розкопує давнішу догматику до самих основ і вчить нас не мішати суб’єктивного з об’єктивним і не твердити: се так мусить бути, бо того домагається мій розум, — але дошукуватися об’єктивної правди незалежно від припадкового складу наших думок і спостережень, то хіба він анархіст? Коли Шопенгауер розвиває ціле наше розуміння світу на основі найбільш суб’єктивного і індивідуального явища — волі, то чи він тим самим анархіст? Коли Конт, Мілль, Спенсер, Вундт, відкинувши всі апріорні погляди і догми, здвигають величну будову сучасного знання тілько на основі обсервацій, експериментів і критики, то чи вони анархісти? На всіх полях духового життя, в науці, літературі і техніці, XIX вік розбив усі традиційні шкаралущі, якими давніше опутаний був людський дух, розвіяв усі догми, починаючи від «Apostolicum»^[23], «Friedentimen»^[24], а кінчаючи на не менше догматичних droits de l’homme^[25]і на догматиці старого раціоналізму. Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистро-умності, оригінальності і глибини. Із давніх вузьких та крутих каналів, де що крок треба було оберігатися, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хіба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору багато і за яким манять нові, широкі світи, що обіцяють багаті скарби тим, хто відкриє їх. Ми ввійшли в епоху нових конкістадорів, геройський вік таких завойовників у духовній сфері, як Гумбольдт, Нібур, Гротефенд, Дарвін, або таких героїв техніки, як Стефенсон, Нобель, Едісон, Рентген. Адже сам XIX вік сотворив і розширив такі величезні поля людського знання, які не існували ще в XVIII віці, таку геологію і палеонтологію, органічну хімію, бактеріологію, електротехніку і багато інших. А в літературі чи ж не те саме? Чи ж на вступі XIX віку не блисли як два величезні метеори два наскрізь новочасні геніальні поети — Шеллі і Байрон, оба — величні індивідуальності, свобідні від пут традиції, високі революційні уми, революційні, власне, для свого часу тим, що ламали лід заскорузлої традиції і естетичної, та й усякої іншої догматики? А далі — романтики, всі, від найрадикальніших до найбільш реакційних, усі були борцями за емансипацію людської душі, людського чуття, людської особистої вдачі від пут традиції, а коли й допускали якісь пута, то хіба добровільні, такі, які та душа сама, з внутрішньої потреби схоче наложити на себе. А далі який же ряд пречудових індивідуалістів у всіх літературах Європи! Шотландець Бернс, і ірландець Мур, і англічанин Діккенс, і француз Віктор Гюго, і німці Гейне та Ленау, і поляки Міцкевич та Словацький, і росіяни Пушкін та Лєрмонтов, і наш Шевченко, і чех Гавлічек, і стілько, стілько інших, хіба ж се не історичні постаті, характерні для XIX віку? Вони, скажу сміло, неможливі в жаднім попереднім віці, характерні, власне, тим, що виявили в своїм життю масу основних прикмет, кождий своєї нації, і що їх поезія була невідлучною частиною їх духової істоти, виразом їх життя, їх індивідуальним твором в більшій, сильнішій мірі, ніж се було можливе коли-небудь давніше. І друга половина XIX віку іде далі в тім напрямі, бореться під тим самим стягом. Чи маю називати її духовних репрезентантів і протагоністів?

н. Звільняємо тебе від сего. Признаємо, що задача, яку ти поклав собі, була нелегка і що, з невеличкою примішкою софістерії, ти виконав її — собі на вдоволеннє.

н. Значить, ти не признаєш мені рації?

н. Бачиш, друже, твоє питаннє нагадує мені питаннє деяких завзятих католиків: як то, ви не вірите в папу? Але ж вірю, братику, вірю! Себто вірю в те, що папа єсть, був і буде, що він живе в Римі, носить білий плащ, нюхає табаку, має золотом шитий хрест на патинку — чого вам іще більше треба? Так само й тут. Як я можу не признати тобі рації, що всі ті люди і явища, яких ти тут навантажив нам таку копицю, справді були в XIX віці і грали в нім таку чи сяку ролю? Але одного я не признаю тобі: щоб се все вичерпувало зміст історії XIX віку, було його головною характеристикою. Тут, друже мій, треба сягнути ще троха глибше. Тоді ти побачив би, що всі ті емансипаційні благодаті, яких ти так багато навичисляв нам, що всі вони в добрій половині, а часом і зовсім — швіндель, гумбуг чи як собі хочеш назви. Бо візьмім зараз першу скраю — емансипацію селян. Чи не було се в добрій половині наданнє голого права і відібрання землі? І чи разом із тою славленою емансипацією селян не прийшла також емансипація всяких п’явок, лихварів та здирців? Чи назвеш емансипацією те, що в XIX віці зроблено на полі судівництва та адміністрації? Я назвав би се скорше регламентацією, систематичним плеканням бюрократії, так могутньої, розгалудженої і коштовної, якої не було ще, мабуть, ніколи в світі. І не диво, що насподі твоєї славленої емансипації сидить нужда, пролетаризація мас, дегенерація цілих поколінь.

н. Сей песимізм чинить честь твоєму серцю, але не твоєму розумові. Відчуваєш живо горе сучасних, але не міркуєш, що кожний час мав своє горе і що, приміром, часи тридцятилітньої війни, Хмельниччини і Руїни, навіть іще XVIII вік бачили зовсім інші зразки терпіння, здирства та дегенерації, ніж нам і в сні сниться. Та, звісно, біль болющий, але забудущий.

н. Чи так звана емансипація робітників не була тільки іншою формою ярма? Вирвались із давніх цехів, гільдій та приписів на те тільки, щоб голі, голодні і свобідні попастися в пазурі капіталістів. Та не досить сього. Почалась їх емансипаційна боротьба против капіталу. І що ж бачимо? Чи в добрій половині і тут не було гумбугу?..

н. Не зневажай великих умів і сердець! Абсолютної правди ніхто в жменю не вхопив. А коли вони обіцювали не раз таке, що не могло статися, то не забувай, що їх обіцянки розігрівали міліони серць, будили рух, благородне змагання в міліонах душ, були тою дрібкою квасу, що заквашує все тісто, значить, причиняється до того, що з нашої муки буде добрий хліб.

н. Ай, не говори мені про благородні душі тих панів!.. Прочитай, що писав Бернштейн про Лассаля, а що писали недавно соціал-демократи про Бернштейна!..

н. Політика, друже мій, так як кухня. Зазирнеш до середини, як що робиться, то й апетит тобі відбере. А про всі ті сварки та лайки — мій Боже! Нехай собі люди будуть малі, дуже малі, але дєло роблять велике.

н. Що вся наша політична емансипація — чистий гумбуг, се, здається, ти й сам признавав уже потроху. Як ти швидко виїхав на демократизм і республіканізм XIX віку! А забув шалений культ Наполеона, якому піддавалися навіть такі люди, як Гейне і Віктор Гюго! Забув культ Николая в цілій Європі до 1848 року. Забув культ Бісмарка, комедію буланжизму, англійський імперіалізм з Сесілем Родсом і Чемберленом. Чи все се — признаки вільнодумства і республіканізму? По-мойому, се старе, безкритичне, глупе і підле льокайство, зверха прикрите лахами конституціоналізму та націоналізму. І се не вирвані епізоди! Се основна течія XIX віку! Се навіть не боротьба, а ненастанний маскарад. Той сам абсолютистичний дух граєся в піжмурки з народами: показує їм раз таку цяцьку, то знов іншу, а все тілько на те, щоб спокійненько водити їх за ніс, куди йому треба. А в цілій науці XIX віку хіба не те саме? Зовсім як у нашій приповідці: пішов камінь поза ячмінь. Розсипалась наша наука на міліони дрібниць, а саме головне, те що необхідно було б знати кожному, лишила на боці. Тямиш, як мовить Фавст про Вагнера:

Er meint, dass er nach Schäüzengräbt, Und froh ist, wenn er Regenwürmer findet.^[26]

Таке ж і наша славлена наука. Виемансипувалася від догм і формул — нібито — і пішла ритися в дрібницях. Певне, повинаходила міліони хробаччя, старих черепів та сотки порозбиваних планет. А що нам із того? Чи, знаючи се все, ми робимося мудріші? Ні, ми робимось хіба мішками, в які напаковано всякого сміття, а для життя, для дійсної життєвої боротьби ми нездалі. «Єдино же єсть на потребу», а того одного, власне, дотеперішня наука не зуміла дати нам. А остатній її світоч — Ніцше — чи ж не був її руйновником? Чи ж не прокламував на склоні XIX віку ще одну емансипацію — від усеї тої фальшивої емансипації, яку по твоїй думці дав нам XIX вік?

а. Ну, пане Зеноне, тут і я підіпру вас. Мій любий братік, величаючи емансипаційні здобутки XIX віку, не знаю, чи навмисно, чи припадком, поминув емансипацію жінок.

н. Навмисно, сестричко. Бо ж у мене жінка такий же чоловік, як і мужчина. Емансипація мужчин від соціальних, політичних і духових пут дасть ширшу волю й жінці.

а. Історія XIX віку показує щось зовсім інакше. Емансипація мужчини позволила йому виемансипуватися й від жінки, здеградувала жінку на становище мебля, шільду або Вартгаймової каси. Говорю про ту верству, що найхарактерніша для XIX віку, про середню, капіталістичну, промислову, бюрократичну. В тій верстві породились змагання до так званої жіночої емансипації — чому? Бо становище жінки було нарушене, рівновага того життя, в якім вона жила досі, була звихнена. Бо мужчина виемансипувався від жінки, і вона почула себе зайвою.

н. А я й не знав, що моя сестричка також уміє воювати парадоксами.

а. Невже се, по-твоєму, парадокс? Але ж досить поглянути на живі факти без упередження, щоб побачити, що се дійсна правда. Чи селянка, робітниця думає про емансипацію? Ні. Вона спільниця і товаришка в праці мужа, і коли сей бореся за поліпшення свого побуту, вона бореся разом з ним, бо знає, що се поліпшеннє буде поліпшеннєм і для неї. А в середній верстві зовсім не те. Що має спільного жінка судії, старости, комісара податкового або якого-небудь архівного моля з заняттєм свого чоловіка? Нічогісінько. Вона в переважній більшості випадків навіть не розуміє того заняття, не може зрозуміти, пощо і кому воно придатне. Вона знає тілько, що її муж має принести їй кожного першого стілько і стілько грошей, а понад те інтересуєся хіба його авансом, квінквеніями, пенсійними умовами — знов-таки з погляду на місячний дохід. Чим може бути для неї такий чоловік, котрого більша половина життя проходить у сфері зовсім чужій для неї, котрий із тої сфери приносить додому день у день хіба тілько втому, роздразненнє, отупіннє, вісті про «носа», дисциплінарки і тисячні бюрові неприємності? Скажи, чи такий чоловік своїм способом життя не виемансипувався від жінки цілковито? Він їй не товариш, вона не зацікавлена його ділом, і він для неї в найліпшім разі дійна корова; для свого серця, для своєї фантазії вона шукає іншого заняття. Щаслива та, що може знайти те заняттє в своїх дітях. А чим же ж при таких відносинах робиться жінка для чоловіка? Коли він оженився з любові, взяв бідну і сам бідний, то се правдива трагедія. Він швидко мусить побачити в жінці п’явку, що висисає його соки, що звисла на його заробок — і швидше чи пізніше він перестане поважати її, а найменше неповодженнє в його кар’єрі, найменше нещастє переміняє його рай на пекло. Для того більшість інтелігентних мужчин боїться сеї трагедії і жениться без любові. Вони мали час вишафувати весь запас своєї любові ще перед шлюбом. Великі міста і ті багаті «резервові армії» жінок, вибитих із натуральної колії, дають їм до сього багато нагоди, роблять легальне подружжє люксусом, чимось трохи що не смішним, філістерським, негідним характеру «свобідного, незалежного» чоловіка. Скажи сам, чи не тим духом надихані сотки отих ніби гумористично-сатиричних часописей, що зробилися такою характерною появою особливо в другій половині XIX віку? Що значать усі ті дотепи про тещу, про пан-тофлярів, про ірод-баб, якими заповнюються всякі «Journal amusant»^[27], «Fliegende Blätter»^[28], «Pschütt»^[29], а яких малпує також наша молода слов’янська карикатура?

н. А що, Зеноне, не казав я тобі, що моя сестра небезпечний союзник? Чуєш, як побиває, як мовляв покійний Огоновський, тяженьким тараном твою кавалерійську філософію!

н. Або побиває, або й ні. Філософія та сама, а радше, факти ті самі, тілько що пані дивляться на них зі становища жінки, а я — зі становища мужчини; паню вони обурюють, а я вважаю їх натуральним випливом наших відносин і — приймаю спокійно.

а. А коли такий пан у тридцятім, тридцять п’ятім або сороковім році жениться, то чого він шукає в жінці? Або грошей, віна, для своїх промислових, біржевих чи яких там спекуляцій, або краси — щоб мати парадний шільд, або конексій та протекцій. Жінка сама собою, її душа, розум, чуття — все се не входить у рахунок і в подружжі не находить заспокоєння. Отеє єсть головне жерело феміністичного руху. Жінка середньої верстви побачила себе зайвою в житті; забажала знайти собі місце, знайти заняття обік мужчини. Їй не стільки хочеться зарібку — феміністки звичайно мають сяк-так забезпечене існування, — як радше, заповнення тої порожнечі і безцільності життя, на яку засудила їх емансипація мужчин. І замісь бути помічницею мужчині в його емансипаційній боротьбі, інтелігентна жінка робиться його конкуренткою, подекуди навіть його ворогом, і замість помагати справі загального поступу, спинює її, вносячи в поступовий рух непотрібне замішання та усобицю.

н. Ну, я й не знав, що пані такий ворог жіночої емансипації.

а. То-то й єсть: не знав! Се ви не перший мужчина, що довгі роки жиє обік жінки, нібито в приязні і товаристві, а не знає, що у неї на душі. І не тому не знає, що вона робить із сего якийсь великий секрет, а тому, що ніколи не поцікавився розвідати. А не поцікавився тому, бо не припускав, щоб вона могла знати і думати щось таке, на що варто би звернути увагу.

н. Ну, сестричко, се ти вже впадаєш у «емансипаційну» фразеологію! «Він мене не розумів!» — тямиш?

а. А з твого боку не дуже-то гарно пригадувати мені се. А пану Зенону мушу ще сказати, що я зовсім не ворог жіночого змагання до рівної з мужчинами освіти, і науки, і праці. Тільки той жіночий сепаратизм, до якого доходить змаганнє сучасних інтелігентних жінок, видається мені явищем ненормальним і для справи поступу зовсім не пожиточним. В мужчині і жінці сотворила природа не дві раси, не дві окремі нації, а дві часті одної цілості. От тим-то змагання винайти для жінок якусь самостійність, якусь стежку, окрему від мужчин, — глупе і неприродне. Те, що ми бачили в XIX віці, повинно вести нас зовсім у противний бік: треба вчити жінок і мужчин , спільної праці, товаришування і співділання й поза сферою полових відносин.

н. Ну, се питання , а воно дуже скомпліковане і буде, певно, змістом історії XX віку. Чи так, сестричко? Спасибі тобі, що ти так гарно підперла мої виводи!

н. І мої.

()Се моя найкраща надгорода, що оба панове вважаєте мене за свою союзницю. Видно, що жіноча вдача не стратила ще своєї синтетичної сили.

і н. І не стратить її, певно, і в XX віці.

а. Ну, та годі вже нам дебатувати. Зближаєся дванадцята година. Врочиста хвиля! Перейдемо до салону!

Всі троє переходять до скромного салону, де на середині стоїть столик, накритий вишиваним обрусом, заставлений бутельками і чарками.

()Ну, любі мої, тепер, у останні хвилини XIX віку вип’єм вічну пам’ять того нашого батька, віку великої праці, колосальної боротьби і великих здобутків, віку емансипації…

н. Віку великої бляги, великого фарисейства, великих помилок і ілюзій, віку руйнування, нігілізму і безхарактерності.

Годинник зачинає бити дванадцяту.

і н. Requiescat in pace!^[30] ()

н. А ти, сестричко?

а. Він дав мені найкраще, що могло дати мені життя, — дав мені ілюзію молодої любові. Я не зіб’ю по ньому чарки.

()А тепер най жиє, шумить, красуєся і ликує новий, двадцятий вік і нехай принесе сповнення всіх чесних, чоловіколюбних змагань! Vivat, crescat, floreat!^[31]н. Vivat, crescat, floreat!(.)

н. А ти, сестричко?

а. Ся чарка не для мене. Новий вік не дасть мені того, чого не дав минулий. ( .)

Степан Васильченко Куди вітер віє

Малюнок на одну дію

Дієві особи:

— людина років 30–35.

— його жінка.

— сестра Корецького.

— студент-українець, квартирант Корецьких.

- — офіцер-доброволець.

.

Діється на київських дачах в часи облоги Київа республіканським українським військом у грудні місяці 1918 р.

Середина кімнати. Прямо, праворуч і ліворуч — двері. Стіни густо увішані фотографіями, листівками, картинами — додатками до ілюстрованих журналів, між ними — великий портрет поета Шевченка в шапці. В одно із вікон зазирає в кімнату инеєм уквітчата сосна. На ліжку, з гримасою хворого, лежитьй. в задумі ходить по кімнаті нероздягнений, примарнілий.

(). Ви не чули — газети не вийшли й сьогодня? ( є.) Так ніби я носом чую, що сьогодня буде щось. Чи не увійдуть таки в город сьогодня українці. (. .) Миколо Федоровичу! Про що це ви так загадались?

( ). Що?

й. Питаю, газети й сьогодня не вийшли?

ь. Газети?..(.) Ні, не вийшли.

(). Що це ви, носитеся з зубами?

(). Знаєте, з того часу, як у нас унизу розташувався добровольчеський штаб, я ні на одну мить не маю супокою. Аки на голках, або на гарячому угіллю сижу.

й. Та плюньте ви на це.

(). Кожну хвилину, кожну мить чекаєш: ось в кімнату вскочить якийсь Роланд-зброєноситель: ви хто такий? ваше посвідчення? ваше відношення до мобілізації? — сюди-туди, ага! українець! і цап голубчика. А з українцями у їх розмова коротка…

й. Та ви не турбуйтеся — поменше ходіть по вулицях, а сюди вони не зайдуть.

(). Зайдуть.

й. Тут їм діла немає ніякого.

ь. Так то здається, але ви трохи так покрутіть мозком, то й побачите, що й діло знайдеться. ( .) Як ви гадаєте, можна не помітить чудовий профіль нашої панни Лізи, живучи в одному дворі? Або хоч і ставну постать самої Катерини Дем’яновни?

(). Он куди загнув! Чи помітять, чи ні, а ви вже турбуєтеся! Ну, неймовірна ж ви людина!

(). Ні, ні! ви не дивіться на це так поверхово! — Іще вас запитаю, як ви думаєте: для наших із вами карих очей наші дами так екстренно ще з вечора вхопились мить і гладить?

(). Ну?

ь. Ну, от я вам і кажу: не зайде ще сонце, як тут буде їх повнісінько в кімнаті і по справам і без справ.

(). Це, скажемо, так: офіцерня до жінок народ спритний, — зразу рознюхають, де є яка панна чи жінка. (.) Як це ви зразу все це заздалегідь зміркуєте?

ь. Ото ж бо то і є… Я вже у вікно загледів, як один юний серцепожиратель у касці посилав у слід панні Лізі саме ніжне з возведєнієм очей к небесам і приложенієм руки до серця зітхання… () Тікать? — але куди втечеш? До своїх через фронт — нема чого й думати, в город тепер теж не пройдеш: скрізь на мостах стоїть варта… От прокляте становище!

(). Нічого, буває і гірше…

(). Ви думаєте?

(). Людям траплялося ще й не так.

(). Людям усяк траплялося… ( .) Але дивіться, щоб і вам теж чогось не трапилось, як унадяться сюди золотопогонні гості.

(). А я їм що винен? Я, слава Богу, не український студент, чого мені боятися?

ь. Ні, я не про те, шановний добродію! (.) Ви гетьманській мобілізації підлягаєте?

(). Я человек бальной. (.)

ь. Так, хворий. Це ми звичайно бачимо, але ми бачили, як учора вели багато хворих до штабу, покропляючи нагаями, шомполами, та прикладами, та коліньми! Істинно вам говорю, — усі вони так летіли, що ніякий здоровий їх не дожене.

(). Це мене не торкається, я знать нічого не хочу — я бальной…

(). Добре. Допустимо. Але все ж кажуть — береженого і Бог береже. Зробіть ви, Антоне Аркадієвичу, ось що: накажіть ви, і накажіть суворо і рішуче, як дійсний голова сем’ї, вашій шановній дружині і вашій прекрасній сестриці, щоб вони ні в якому разі сюди офіцерів не пускали. (.) Ні в якому разі! Хай скажуть, що тут лежать хворі на іспанку, на тиф і що сюди ходить заборонено. Можна буде на дверях навіть папірець такий наліпить: «Здесь»… (.) Либонь хтось іде!

й. Та то, мабуть, наші вертаються.

(). Так ніби стук для дамських черевичок занадто енергійний. Про всякий випадок треба з своєю персоною приховатися. ( .)

В кімнату вбігають в піднесеному настрої, веселі, гомінкі. Обоє наспівують:

й. Де вас дідько носить до цього часу? В кімнаті не прибрано, квартирант і досі без чаю, — а вони десь безвісти позабігали.

На його не звертають уваги.

а. Ліза, ти що надінеш?

а. Я?.. (.) Знаєш, Катя, він уже узивав мене ( ) «сестріца». (.) Я думаю одітись сестрою.

(). Куди це збираєтесь?

Йому не відповідають. Обидві заклопотано крутяться по кімнаті, лихорадково пудряться, дістають флакончики з пахощами, визираються в зеркало.

(): Поцілував ручку…

(). Та куди це ви збираєтеся, куди?

а. А правда, що він — князь?

(, ). Князь… як же? — самий настоящий князь…

(). До кого я говорю? — до вас, чи до стіни?

(). Чого ти кричиш?

й. Я питаю: куди ви оце прибіраєтеся?

а. Ну, а тобі що до того? — лежи собі, коли лежиш. (.) Підемо, будемо помагати перев’язувати ранених.

й. Куди?

а. До штабу — куди! Кажуть сьогодні може бій буде лютий.

(). Ну, а вам що до того?

(). Ха-ха-ха. ( .) Ну, не будемо гаятися — давай одягатись! ( . ..)

а. По улицях скрізь, скрізь розліплені «возванія». Тисячі, мілліони возваній… На стовпах, на вікнах, по стінах… «К оружію! к оружію!.. Спасайте родину!»

(). Так що це вже, панно Лізо? — «Долой украинцев и да здравствуют добровольцы?»…

( ). І то люди, і то люди — помагати треба усім страждущим.

ь. Звичайно: чи буде він українець, чи доброволець — те ваги не має, — аби був офіцер.

а. Я ніколи не взивала себе щирою українкою.

ь. Справедливо. Що ви говорите по-українськи, це ще нічого не каже. Коли буде треба, можна зразу перемінить мову, але, бачте, мені чогось здавалось, ніби колись ви подавали прохання, щоб вас прийняли на службу в одну українську інституцію. Більше того: мені так трохи пригадується, ніби колись ви ходили за синьо-жовтими прапорами, кричали «слава» і співали «Ще не вмерла Україна». Було це коли-небудь, панно Лізо, чи це мені тільки снилося так?

(). Катя, я думаю снять со стєни портрет етого Шевченка.

(). А що він тобі шкодить?

ь. Від нього дьогтем смердить…

а. Він псує фон усієї кімнати.

(). Ні, ні — не треба. Не здіймай. А то часом вернуться українці, то щоб не списали нам () наш фон нагаями.

ь. А панні Лізі чого боятися? Панна Ліза тоді певне полине разом з гетьманськими орлами.

( ). Я с вамі не разговаріваю…

Павза. Панна Ліза заплітає перед зеркалом косу. Коломієць сідає на канапу, переглядає альбом, осміхається, щось собі міркуючи. Корецький починає кашляти і стогнати, очевидно бажаючи звернуть на себе увагу.

(). Знаєте, панно Лізо, власне кажучи, за що ми з вами маємо сваритись?.. Скільки я живу у вас, ми тільки те й робимо з вами, що сваримось.

(). А хто ж цьому винен? хто? Од вас же ніколи, доброго слова не почуєш! — все тільки шпилечки та насмішечки…

ь. Е, що там давнє згадувати — що було — минуло. Коли б оце ви сиділи дома, ми і тут не скучали. Увечері ми пішли б погуляти до трамвая, на лід пішли б поковзатись.

(). Чого це ви такий добренький стали? То, бувало, ніяк із кімнати його не витягнеш, а тепер сам рветься.

( ). Ну, а що ж себе нудити? — Надворі стоять чудові ясні дні, місячні ночі… того, як його… ( ) сосни в інеї — скрізь чудово, як у тій казці, а я сушу та в’ялю себе за книжками. (.) Ні, годі. Кидаю од цього часу книжки, починаю гулять, до панночок залицятися, закохуватися. Один раз молодість буває. Правда ж, панно Лізо?

( ). Еге-ге! Ні-ні, не одурите! А ви скажіть мені, чого ото у вас такий вид кислий, ніби хворіли, або ніч не спали? Чуб не стрижений, сам не голений, зім’ятий. (.)

(). «Это все любовь — злодейка»…

(). У кого ж це ви так закохалися?

(). Угадайте!

(). Х-а-ха-ха!.. ха-ха-ха!.. Любов… ( , .) А от візьму і викажу!

(). Що викажете?

а. Викажу, що у нас сидить студент-українець, який не пішов воювати за гетьмана.

( ). Будь ласка! Прошу! () Будь ласка… виказуйте, хоч зараз.

а. Ага, злякалися? (.)

ь. Нічого я не злякався, — виказуйте! Але мусите знати: — коли б мене гетьманці, скажемо, арештували, мої товариші, коли прийде сюди наше військо, цього вам не подарують!

Ліза дурновато і сполохано лупає очима.

(). Та то вона жартує… () Хіба ви думаєте, що ми вже такі дурні, щоб зробили цеє? Це вона пожартувала.

(). Звичайно, звичайно! Хіба-ж я сам не знаю! — Я теж жартую!..

(). Подумаєш, які страшні ваші українці. (.) Катю, ти вже оділася?

а. Я — готова. А ти ж що тут робила?

а. Катю, ти ж зажди мене, я — зараз, — в одну мить!

а. Ну, — марш, одягайся, та швидче.

Панна Ліза, доплітаючи косу, побігла в ту кімнату, звідки вийшла пані Корецька. Пані Корецька напудрена, переодягнена, з помітно-підведеними бровами, в празниковому настрої, починає ходити по кімнаті і, нікого не помічаючи, мрійно осміхається і з захопленням співає:

Корецький починає бухикати, дедалі дужче й дужче; заходиться од кашлю.

(). Катерино Дем’янівно, вам би треба звернути увагу на Антона Аркадієвича, у нього, здається, іспанка починається.

( ).

(). Хіба що їй в голові? Чоловік з постелі третій день не встає, а їй… () в голові «нежныя () лобзанья»…

(). Лежи-лежи. ( )

й. Почула паничів — як розщебеталася! Аж зашарілася… Ще й співать почала. Півиця яка знайшлася — куди ж пак! — Хоч у оперу… Чисто тобі Вяльцева.

( ). Лежи-лежи. ()

(). «Ручку поцілував» — як же… а вона, дурепа, зраділа тому, розцвілася…

(). І поцілував. ( .) Так пригнувся чемненько, та й… ( .)

(). Та що це за розпуста така… Скидай мені зараз свої наряди! Став самовар! Я тебе швидко візьму в руки. Став, кажу, самовар зараз!

(.) Тсс. Не дуже. Минулося. (.) Не великі пани — і самі можете поставити собі самовар, а ми з Лізою будемо пити чай там… ( ) «Не откажите разделить с нами чашку скромного офицерского чаю»… ( .) От так треба поводитися з дамами. А то: () «став мені самовар!»

(). «Офіцерського чаю». (.) А ті! ті! Ще взиваються — офіцери! На фронті кров ллється, люди гинуть з голоду, — а вони… «нежныя лобзанья» заводять, ручки цілують… (.) А воювать! воювать, чортові душі!

а. Не кричи, ти, завоювателю!

(, ). Ну, добре! Підождіть-підождіть трохи. ( .) Тобі, думаєш, теж так минеться? Зажди-но!

(). То й що ж з того, як підождемо?

й. Побачиш. ( .) Тут вони, недалеко… (.) Прийде на вас Петлюра! він вам покаже «нежныя лобзанья!» — Як приварить двадцять п’ять шомполів, будеш тоді пам’ятати, коли тобі офіцери ручки цілували!

а. Далеко куцому до зайця, так твоєму Петлюрі до гетьмана. У гетьмана гармати, у гетьмана кулемети, а у Петлюри що?

й. І в Петлюри гармати, і в Петлюри кулемети! ( .) Миколо Федоровичу — є в Петлюри кулемети та гармати, чи ні?

(). Сотні три-чотири гармат, кулеметів тисяча-друга!..

(). У Петлюри банди!

й. Неправда — у добровольців банди, а в Петлюри дисципліноване, регулярне військо.

( ). Банди! банди! банди!

(). Що вона розуміє: «банди, банди!» Ось не сьогодні-завтра, як увійде в Київ, побачиш тоді, що то за банди!

а. Побачимо, як ще увійде! (.) Миколо Федоровичу, — як ви гадаєте — візьмуть таки українці Київ?

(). Завтра, найбільш — післязавтра неодмінно.

а. Щось мені не віриться. ( .)

(). Ага… Забилося, «ретивое»? Злякалась? За карти хапаєшся? Ну, ворожи, ворожи!

(). І поворожу. (.) Ліза, ти швидко там? ( : «Зараз»!)

а. Учора випало, що буде гетьманові приятна звістка од русявої дами, так і сталося: ось, кажуть, Антанта сповіщає, що пришле танки на допомогу.

(). Сповіщає! А по чому вона тільки сповіщає? По тих дротах, що скрізь порвані? Куди йому з своїми свистунцями проти українців? Українці ідуть за народ. Вони ідуть босі й голодні, але дружно ідуть. А добровольці що? Тільки уміють за панночками бігати та п’янствувати. Золоті погони поначіплювали, шпори, галіфе… Ні, в Петлюри нема цього: там що козак, що старшина — всі одинакі: одно їдять, однаково ходять, одним духом дишуть…

а. Коли це ти таким українцем зробився?

й. Що ж — я малорос і потому маю «полное право» коли схочу українцем зробитися. (. .) Що? «плохо гетьманове дело?.» (. .) Не витанцьовується? Все одно — ворожи не ворожи: капут твоєму гетьманові! Це я тобі і без карт скажу.

(). Таки й справді, Катерино Дем’янівно, нащо ті офіцери? Ви ж таки, як не як, українського роду, чи личить же вам заводити зносини з ворогами народу, з ворогами України? ( .) Розміркуйте ви самі: у гетьмана, ви самі бачите, лишився один Київ, а вся Україна зайнята республіканським військом. Візьмуть наші Київ, і як не кажіть, а все-ж буде тоді ніяково… (.) По щирості кажу: не йдіть.

( -). Ну, Катю, ідемо швидче, бо там на нас чекають! ( .) Кинь, Катю, — після доворожиш.

( ). Ні, хай доворожить! Хай доворожить, «чорт возьми»!

(). Е, чорт його бери, що буде, то буде! (.) Ходім, Лізо!.. ()

(). Ага! побачила, що гетьманові дорога під три чорти з України, випадає, тоді «ходім, Лізо».

( ). А я і не знав, що в панни Лізи мається вже костюм сестри-жалібниці про запас! (.) Ви не пригадаєте, Антоне Аркадієвичу, хто ото казав колись, що всіх сестер-милосердних терпіти не може, що усіх їх треба нагаями гнати, що вони сякі й такі і он-які.

( .). Ага, Катю, — я забула тобі сказати — один офіцер питав, чи не знайшлось би у нас вільного куточка — переночувати. П’ять днів, сердешний, валяється на столах та на підлогах. То може б пустили його ночувати в кімнату Миколи Федоровича? Там-же стоїть вільна канапа.

(). Що-о? В мою кімнату? добровольця? (.) Я в свою кімнату нікого не пущу!

(). Ну, скажемо, ця кімната тепер і не наша і не ваша. Схочуть — реквізують і нічого не вдієте. (.) Знаєш що, Лізо, — скажемо, щоб у нас реквізували оці дві кімнати, а мужчин хай беруть куди-небудь рити окопи, або що.

(). От було б чудово! Ото було б прекрасно!

( ). Ото толк… ото толк.

а. А чого ж, справді, ви отираєте тут кутки? — тепер мужчини не повинні сидіти вдома! ( .) Читала, Лізо, що пишуть у відозвах: «Женщины гоните из дому всех мужчин. Неужели вы будете ласкать трусов и дезертиров». ( )

(). А яй-яй… до чого розпустилися! до чого розляпалися.

(). Ну, ходім швидче — що тут із ними говорити. ( .) Досвіданія, пани добродії. (.)

( ). Та дивіться: як вернемося, то щоб було мені тут чисто, поприбрано, попідмітано. Посуда перемита, самовар готовий стояв на столі, вичищений, як огонь! (.) Годі нас підганяти — тепер і ми вас запряжемо.

й. А, лишенько, — показилися, зовсім почамріли!

(). Добре, добре. Буде колись свято і на нашій вулиці.

Пані Корецька і Ліза зникають за дверима з піснею: «Дружно, ребята, в поход собирайся».

й. Ні, видно, тепер їх і на мотузі не вдержиш. Почули, як брязнули шпори, — зразу як дроку наїлись! (.) Що ж, закуримо, Миколо Федоровичу?

(). Закуримо, Антоне Аркадієвичу. (.)

(). Поганенькі наші справи.

й. Та ви не бійтеся — то вони тільки жирують, а виказать справді не викажуть, — побояться.

(). Зумисне може і не викажуть, — я боюсь — на мові можуть упійматися.

й. Хіба ото тільки… (є.) Знаєте що? А чи не піти б вам зараз заявитися до коменданта, чи куди там… Походили б там день, два десь на варті з рушницею — все одно з цієї мобілізації толку не буде.

ь. Я вже й сам думав… тільки ж… подумаєш і так… і так подумаєш… (.) Ні, я таки підожду ще! () Треба ось піти на розвідочку, тут у мене один план складається.

(). Ну, підіть, підіть, — та й мені розкажете, що там діється на світі. (.) Тільки ви там того… обережненько: мало не коло кожного двору стоять патрулі. На розі Пушкинської учора, кажуть, двох розстріляли — одного учителя якогось, другого — студента-єврейчика. Дивіться, щоб не нарвалися.

(). А це нащо? ( .) Нащо ж тоді господом Богом і голова та ноги дається людині? (.)

(). Так викрутимось?

(). До цього часу крутився якось. (.)

(- . ... . .)

Спиняється, сам собі подає команду: «Крру-гом!..» Вірно по військовому робить зворот: «Шагом-арш!..» Марширує: «Ать-два!.. ать-два!.. Стой!». Спиняється. Подає команду: «Шаг вперед… Кали… Назад прикладом… бей!!» Виробляє фехтувальні вправи, далі підбігає до дверей, прислухається. Закусив губу, зігнувся, легенькими стрибками добіг до ліжка, з розгону перекрутився на йому і затих, знову прибравши хворий вигляд. Кашляє старечим, хворим голосом: кахи-кахи-кахи…

Двері з тріском одчиняються і в кімнату влітає, як вітер, а, гнівна, червона — очима кидає блискавки.

(). Нахал! Нєвєжа! Как он смел! Как он осмєлілся!.. Думает — що полковник, то йому всьо можна! Плювать я хотіла на нього!

( -). Що сталося, Катю?

(). Та як же? Я дама, я інтелігентная женщина, а він… ( ) Тьфу, яка гидка пика! Хоч би вмився, або що… (.)

(). Чого ж ти плюєшся, дурепа? Я тебе питаю, як добру.

(). Поначіплював орденів — подумаєш, який герой! З панночками всі ви герої, а на позицію вас і чорт не випре… Герої… А ще й собі: Петлюра такий, Петлюра сякий! — Ось заждіть — він вам покаже, який він.

(). Еге-ге! Бачу — вітер вже повіяв із другого боку! — Це щось має значити! (.)

а. Заждіть, заждіть — будете тікати, аж галіфе буде труситися. Вони вам покажуть!.. ( .)

(). Чого це ти до їх така стала немилостива? — Адже вони люди благородні, образовані… ручки цілують…

( ). Не гарикай, чорт! — Робить не робиш, тільки лежиш. Стій, ось прийде, то він тебе швидко підійме. Сама піду та буду прохати.

(). Куди ти підеш? Куди ти підеш?

а. А що ж мені зробиться: піду до нього і скажу: «господін Петлюра»…

(). «Господін Петлюра»… Та ти говорити научися спершу по українському!

а. Немає мені чого вчитися — я й так добре вмію. От тоді як усипле тобі своєю рукою двадцять п’ять гарячих, отоді будеш знати! (.)

(). За што? за што?

а. Щоб ішов служити, а не викачувався на подушках — за те! Що ж ти собі думаєш — і тоді будеш отак лежати, як тепер? — Ні-ні… минеться, аж зашумиш у військо!

(). Тоді, як рак свисне!

(). Пришле отих-о-о, що шапки з отакими-о верхами… бачив? — Такими червоними, що аж горять, то вони тебе попросять! Вони вміють прохати!..

(). Хай же ще спершу Київ візьме! Ти думаєш, ото справді він увійде не сьогодні-завтра у Київ — хай іще почекає трошки!

а. Не бійся — прийде! ( .)

(). Що? Чи не будеш оце вже на Петлюру ворожити? Оце вже годі ворожити на гетьмана, — давай будемо на Петлюру?

а. Може й на Петлюру, тобі що до того? ( -.) Миколо Федоровичу, ви не знаєте — Петлюра блондін чи брюнет?

(). «Блондін чи брюнет?» — Шанкрет! (.) От коли гетьман справді не буде дурак, та мобілізує двісті тисяч війська, та як шугне твого Петлюру з-під Київа…

( ). Мобілізує. Намобілізував уже багато… (.) Тебе ось дуже мобілізував?

(). Но я же ведь бальной! Бальной! Я тебє русскім язиком говорю, что я бальной!!

(). Не кричи, як на живіт, люди почнуть збігатися. «Больной, больной», а реве, як із бочки.

( ). Чому ж ти мені не віриш? У мене задишка… у мене всі кістки ниють…

(). Од лежні. Кістки ниють, а на столі третій хліб не влежить…

й. Не віриш? Коли б же іще й тебе так ссало під ложечкою, як оце мене день і ніч ссе!

(). Нічого, у кожного дезертира під ложечкою ссе.

( .). І ето — жена! Ето — законная жена! ( ).

( є.). Ну, звичайно… инакше й бути не може.

(. -.) Ой, Катічка! Ой, Катюню! ( )

(). Чого тобі?

(є.). Ну, чого ж ти, Катічка, втікла? Він же трохи випивши, пожартував — чого ж було ображатися?

(). З інтелігентною женщиною так не жартують! (.) Дивись, у тебе на грудях блузка розстібнулася.

(). Де? (.) Ух… ( .) Це Борька протівний. Впіймав у коридорі — не пущу, кричить. ( .) Ну, годі вже, Катю, — я тебе прошу: посердилась трохи та й буде. (.) Ходім.

а. Ні за що! Ні за що! Скажи, Бога ради, — ну, яке йому діло до жіночого туалету? (є.) «Намазалісь… Какой ето ви дрянью намазалісь». — Ну і намазалась — тобі то що до того? — Не для тебе ж чорта шолудивого!

( ). Вот это человек! Это действительно правильный человек! Так тебе и надо. ( .)

( ). У, ти, сатана! (..)

(). Облиш, Катю! Чи слід ото звертати на те увагу?

Панна Ліза стиха, але гаряче починає щось розповідати пані Корецькій. Пані слухає її з похмурою увагою, але далі мимоволі з-під нахмурених брів сміхається.

( ). Лиза! Лизочка! Сестрица!

( ). Це Борька! це він! — От протівний! — от протівний, сюди іде! ха-ха-ха…

Пані Корецька кусає губи, хмуриться, совається на стулі, підбираючи якнайсуворіший вираз на лиці. Корецький з головою поринув під одіяло, зігнувся, замовк. Двері одчиняються, і на порозі заявляється в російській формі молодий р, на підпитку, франтовато одягнутий, в шпорах, у блискучих погонах, озброєний, в аксельбантах. Офіцер увіходить з посоловілими очима; кашкет збитий набакир.

( ). Извините… Кажется я не туда… ( .) А, ви здесь, вероломная? Вы думали, что я не найду вас? Слушайте: почему же это вы оставили нас, бедных, страждущих!

(). Я без тьоті не можу.

( ). Ах, вы тоже тут, уважаемая? Это ваша квартира, что ли? () А вы, досточтимая, почему это лишили нас величайшаго счастья видеть вас в нашем скромном обществе?

(). Ні-ні-ні! — ви не замовляйте мені зубів, не улещайте благородними словами: я женщина проста, необразована… говоріть зо мною по простому. Я знаю тільки «хіба», «що» та «але», я собі мужичка, українка.

(). Ах, нет! — Зачем вы клевещете на себя, мадам. Поверьте мне, вы культурная женщина.

(). Ні, я українка! ( .). Сама настояща щира українка! — Ліза, де мій костюм малоросійський? — О, він ще не знає мене? Я як розпалюся, то так не по образованому, по українському і по мордяці затопити можу. (.) Можу!..

р. Не волнуйтесь, мадам, успокойтесь. Я знаю — вы этого себе никогда не позволите: вы вполне интеллигентная, воспитанная женщина, вы прекрасная, очаровательная дама… ()

(). А коли я дама, как же он, нахал, осмелілся оскорблять меня, как какую-небудь послєднюю, ізвінітє за вираженіє, наймичку!

р. Ах, вот в чем дело! — вы рассердились на полковника? (.) Оставьте! Стоит ли? Это в сущности милейшій человек. Он, правда, груб, но на него никто не обижается. Это чудный человек: остряк, шутник, анекдотист бесподобний, это душа нашей братии. Когда вы его узнаете ближе — будете сами очарованы, — прошу вас: идемте!

а. Ни за что в мире! Ни за что!

(). Но почему же? Почему!

а. Потому что… (). Потому что… что же это в самом деле!

(). Ну, прошу вас! на коленах умоляю.

(). Не хочу! не хочу! не хочу! Не хочу я встречаться с етім нахалом!

р. Вот упрямая! истая хохлушка! (.) Тогда знаете, что? (і.) Это, пожалуй, будет еще лучше! Я скажу поручику Мише, мы вдвоем придем сюда! Захватим с собою бутылочку, две коньячку, того, другого и придем. У нас там действительно гнусно. Грязь, мразь… все перепились так… Е, ну их… Гитару принесем — Можно? ( .)

(). Прошу, прошу. Це инша річ.

(, ). Просимо — кахи… просимо…

(). А это кто? ваш муж? ( .)

а. Це мій муж.

( ). Господін офіцер — чи у вас там… кхи-кахи… для хворого не знайшлось би яких ліків… Третій день морозить… кашель…

р. В подобных случаях мы прибегаем к одному самому верному средству. (.) Стакан пуншу — и все как рукой снимет!

й. А воно ж… ()не пошкодить?

р. Наоборот. Только придаст силы. (.)

й. Господін офіцер, дозвольте ще вас запитати… не в гнів вам… Скажіть з вашої ласки: () ото у вас рушниця? ( .)

(). Нет — это же шашка.

(). А вона ж тут () не вистрілить?

р. Чудак вы, видимо.

й. Я в йому не розбираюся… Боюся… І господи, як боюся всякої зброї!

( ). Значит с вашего разрешения кутнем маленько… Выпьем и все забудем! Будем петь, танцевать, играть будем, а там — что будет! ( .) Все равно… Все равно… (.) Е-ех!.. ()

(.) Ну, а ви дорогая Лизочка? (.) О чем это вы загрустили? (ї. : . .)Понимаете! Мне показалось, что это еще кто-то присутствует в вашей квартире. Даже вздрогнул: смотрю — откуда еще появился тут этот гайдамака. (..)Да… поет… (є.)

( )Плохо, видители, жилось им с москалями… нужно отделиться; заводить свою культуру, литературу… () Ну что же — желаю успеха — заводите, посмотрим, что из этого выйдет! ( ) Как это? «Желизяку на пузяку — геп!» () Впрочем — извиняюсь; быть может вы тоже щирые украинцы? Я так смело…

(). Мы — руские!

а. Які там із нас українці? — Ми так: ні се, ні те — покручі.

й. Це тільки давня завичка наша мужича — говорити по малоросійському, змалку в сем’ї позвикали та й патякаємо, а щодо тих українців — то чорт їм нехай! тільки людей скаламутили.

(). Да-а… затеяли, мерзавцы, историю, доложу вам!

( ). Знаєте, цікаву новину я приніс… (є. .)

а. Це наш квартирант — прошу знакомитися.

(). Яка пам’ять стала у мене коротка! — Зайшов у крамничку, розумієте, дещо купити. Гроші заплатив, а пакуночок забув узяти. (.) Я зараз вернусь.

( ). Куда же это вы, господин студент? Разкажите же вашу новость.

ь. Я зараз вернуся, — піду тільки пакуночок свій візьму. ( .)

р. Нет, господин студент, — я вас минуточку прошу обождать. ( .) Вы кто собственно будете… то есть не то… ( .) Вы каких убеждений? Собственно не убеждений… словом — ви кого признаєте — ясновельможного пана гетмана или Директорію?

(). Я, знаєте, скромний студент, в політику не втручаюсь… моє діло — наука.

р. Потрудитесь показать ваши документы.

ь. Моє посвідчення?

р. Там уже как хотите, так его й называйте.

( ). Зараз, зараз. (.) Мої документи в моїй кімнаті, — я зараз найду і принесу вам. Я зараз.

(). Да-да. Пожалуйста.

Коломієць швидко іде в свою кімнату і зачиняє за собою двері. Офіцер стоїть у войовничій, викликаючій позі.

й. І нащо ви, господин офіцер, так його налякали?

р. А что это за человек?

й. Хороший чоловік, якого-небудь ми не стали б держати.

(). Может это жених ваш, тогда я прошу извинить меня?

(). Може й жених!.. (.) А ви такий злий, зараз лякать.

р. Но мне интересно было бы знать, какую это он принес новость. Он с таким видом влетел в комнату, как будто там действительно невесть что случилось. Мне это кажется несколько подозрительным.

За дверима чути стурбований голос: «Борис! Борис! Боря, где ты?» Двері одчиняються і на порозі з’являється ; він нашвидку застібує шинель.

(). А, Миша, заходи сюда!

(). Боря, сюда иди!

(). Что такое, дорогой.

р. Иди, тебе я говорю: дело есть!

р. Миша! Я решил окончательно: к черту всякие дела! Иди, вот посмотри лучше, какой прелестный уголок я разыскал.

р. Вот идиот! — Иди, я тебе говорю! ( .)

р. В чем же дело?.. ( .) Что это ему так не терпится? (.) Вы нас ожидайте: через пять минут мы к вам возвращаемся.

і. Пожалуста, пожалуста…

Офіцер швидко виходить із кімнати. Який час усі дивляться на двері з лагідною осмішкою, мовчки… Далі всі зітхають і починають вештаться по кімнаті.

(). Що, попався?

й. Да-а… Як-то ти, голубчику, тепер викрутишся? Крутивсь, крутивсь, таки вскочив!

(). Катю, то ти говориш, що це князь?

а. Князь, Антоша, князь… Рощін-Демідов…

й. І видно не який-небудь, родовитий — ручки, як у панянки.

(). Ой, лишенько, який у нас смітник у кімнаті. Ліза, достань нову скатерть. (..) Ти б, Антоша, надів сюртук.

а. Катя, а это чучело совсєм нужно убрать. (.) Срам, скандал! Люди пугаются!

а. Антоша, здійми його справді.

(, ). Зразу видно, що за люді! Не той вигляд, не те поводження! Чистий народ, делікатний! Говорить, як у цимбали вибиває! Нє-є — куди там тим шмаровозам — українцям! і рівнять немає чого! Це тобі не «хіба» та «що». Ну, от скажемо, «не плачь, дитя, не плачь напрасно» — як ти скажеш по українському, щоб було і ніжно, і благодарно… «не плач, дитино… не плач»…

(). Не реви, дитино, не реви, халєро!.. ( .)

(). Ну, добродію, хоч сердіться, хоч ні, а доведеться вас, добродію, звідци попрохати кудись в инше місце. ( .)

(). Дай сюди! ( ) Вот гдє єму мєсто!

(). Ліза! ( .) Сумашедша…

(). Ну, ну, не дуже брикайся! — Посиділа з добровольцями, як розхрабрилася! Тепер не ті часи — говори та й назад озирайся.

( ). Нікого і нічего я не боюся! Довольно этого мужічества! что это в самом деле? До какіх пор ето будєт продолжаться? (). Взялі себе в голову, что оні тут какіє то хозяєва і начінают распоряжаться. () «У нашій хаті мусите говорити по нашому!» А злидні несчастниє! какая-нібудь галушка кирпатая… (.: «Та цить!» — «Та годі вже тобі!»)Да не хочу я молчать! Довольно, — било время, когда ми молчалі. Пора нам заговоріть прямо!

( ). Тобі заціпить, чи ні? Цить, кажу! ( ..) Чуєш?

Сильний вибух розірваного надворі снаряду, од якого дзвенять вікна. Всі раптово змовкають, переполохано, врозтіч кидаються в кутки й присідають.

(). Ой, господи, царице небесная, — це знову починається!

й. Це щось тут та не так! Не даром ото прибігав офіцер такий стурбований. (.) Ліза — катай вниз, подивися, що робиться в штабі! (.)

(). Антоша, це українці стріляють? Українці? Та чого ж мовчиш — кажи: це українці?

й. Та цить… це мабуть наші…

а. Та які жнаші? Які наші, українці, чи гетьманці?

( ). Наші… укра… гет… Чорт їх розбере тепер! (.) Кажу тобі наші!

а. Зажди, Коломієць мабуть щось знає. (.) Миколо Федоровичу! Миколо Федоровичу! ( ) Миколо Федоровичу! Миколо Фед… Де ж це дівся Коломієць? Здається — він же не виходив з кімнати?

(). Ні, не виходив. ( .) Що за оказія? (.) Де дівся — не бачиш? Глянь: вікно виломане!

(). О, господі, что нам делать? Із штабу всі повтікали… Покидали все… все…

й. Як? уже?

а. Усі повтікали.

(). Ні душі немає!

й. Ну от… маємо! ( ) Ну що? що?

(). Що ж, Антоша?

й. Ти ж хотіла, ворожила, щоб прийшли українці, от — тепер радуйся!..

а. Та ти ж сам, Антоша…

й. Ах ти, Боже мой! ( .) Цсс…

Всі змовкли. Надворі під вікнами чути голосну мову, — когось нетерпляче гукають. Корецький застібається тремтячими руками і біжить у кімнату Коломійця; звідти незабаром чути його з кимось розмову через вікно. Голос у Корецького підвищений і разом із тим солодкий, запобігливий. Пані Корецька і панна Ліза стоять занімівши серед кімнати з піднятими руками, з розширеними очима, зігнуті у той бік, звідки чути розмову, витягуючи туди ухо, як буває з людиною тоді, коли вона нетерпляче і пильно до чого дослухається.

(). Ні, ні! Штаб був там нижче, а тут живуть мирні люди! (.) Боже нас борони! Хай їм чорт, щоб ми їх передержували у себе! (.) Як не вірите, то хоч і самі ідіть подивіться… Ми — люди самі бідні… Ми теж українці… Ми давно вас виглядаємо: ждемо не діждемося… (; .) Так, так. Гоніть звідціля ту чортову кацапню, щоб і дух їх не смердів тута!

(.). Українці!..

( ). Що ж нам тепер робити? Що робити? Господи, які ми нещасні! Це знову в погреб ховатися?

(). Що ж, прошпетились, — треба ховатися! А то вони дадуть нам і випить, і закусить!

(). Куди ховатися, дурепа! Чого? Сидіть мені в хаті!

(). А як прийдуть?

(). А як прийдуть сюди?

й. Ну, то що як прийдуть? — Хай приходять. Чого нам боятися? (.) Що у нас на лобі буде написано, що ми там колись думали? (.) Хіба ми хто такі справді? Не графи ж ми які і не князі, ми ж, як і вони, українці. ( .) Надівай зараз намисто! ( .) Скидай свій балахон, надівай плахту. Ну, живо. (.) Що іще?.. (. є.): Хто це понастановляв тут цього чортовиння!

а. Та чого ти зіпаєш? — Це ж твої ліки.

й. А… чорт!.. голову заморочили! — Все з голови повилітало! ( .) Що ж я мав робити?.

Знову чути розриви гарматних снарядів. Всі припадають до землі; панна і пані з вереском. Корецький швидко і рішуче лізе на карачках до ліжка, дістає закинутий туди портрет Шевченка. Далі вішає його на стіну, на те ж місце.

(). Рушник, рушник давайте сюди.

Пані Корецька дістає якийсь рушник.

й. Рушник, кажу давай! ( .) Що ти мені сунеш якусь ганчірку! Новенький, чистенький!

Б’ють гармати одна за другою. В кімнаті стемніло; мертва тиша. Усі мовчки, швидко, як тіні, бігають по кімнаті і під грім канонади убирають портрет поета рушниками, уквітчують його квітками і стрічками. Чути тихі перемовки: «Отак добре буде?» — «Ні, пересунь вище»… — «Ця не годиться — дай иншу»… — «О, так буде хороше» і т. инше. Двері раптом одчиняються і в кімнату входить Коломієць, сп’янілий од радощів. На ньому одежа зімнята, в соломі, в пилюзі. Він спиняється на порозі, урочисто починає співати; диригує руками, головою, сміється, моргає: «Ще не вмерла Україна, і сила, і воля! Ще нам, браття молодії»…

(). Микола Федорович! Ну, як-же ви себе маєте! Як вас Бог уберіг! — Де ви ділись, були? — Куди ви це сховалися?

(). Під рундуком лежав! ( ) «Усміхнеться доля!..»

і. Ну, що? — Ну, як? — Далеко загнали доброволяців? — Що вони, тікають з города?

(). «Згинуть наші воріженьки»…

а. Як же ви убралися! (...)

Завіса.

Коментарі

Іван Котляревський

Наталка Полтавка

Іван Котляревський(1769–1838) — видатний український письменник, драматург, класик нової української літератури періоду її становлення. Автор поеми «Енеїда» (1798) — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою.

Після тривалого перебування на військовій службі, починаючи від 1810 р. і до кінця свого життя, І. Котляревський мешкає в сумирній Полтаві, де працює наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян, проте не пориває з творчою діяльністю, захоплюючись зокрема театральною справою. У 1818 р. його призначають директором Полтавського театру, тож з метою збагачення репертуару 1819 р. він створює драму «Наталка Полтавка» (опубліковано у 1838 р.), а також водевіль «Москаль-чарівник» (опубліковано у 1841 р.), які з успіхом було поставлено.

Прагнучи бачити в театрі здебільшого простолюдина, за основу своїх п’єс Котляревський бере живу дійсність і тогочасне народне життя. Таким чином, саме на полтавській сцені з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Також стараннями І. Котляревського було випущено з кріпацтва актора М. Щепкіна, який згодом успішно виступав у п’єсах свого покровителя.

Григорій Квітка-Основ’яненко

Сватання на Гончарівці

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843) — перший видатний прозаїк нової української літератури, відомий громадсько-культурний діяч. Вважаючи за головний принцип «писання з натури», орієнтувався на живу довколишню дійсність, пропагуючи народні теми в літературі. Як фундатор української прози, Г. Квітка-Основ’яненко був письменником дуже широкого культурного діапазону. У його спадщині поєдналися різні мистецькі тенденції — барокові, бурлескні, сентименталістські. Спираючись на досвід І. Котляревського-драматурга та авторів інтермедій XVIII ст., Г. Квітка-Основ’яненко створює соціально-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Так, уперше в українській літературі через порушення кріпацького питання драматург намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани — добрі люди. Також в образі головного героя Олексія виведено перший в українській літературі образ кріпака-робітника, а не звичного селянина.

Досвід Г. Квітки-Основ’яненка, його кращі традиції виявилися гідними для наступних українських прозаїків — Марка Вовчка, Юрія Федьковича, Панаса Мирного.

Тарас Шевченко

Назар Стодоля

Тарас Шевченко (1814–1861) — український поет, письменник, художник, громадський діяч. Захоплюючись театром, він у 1841 р. пробує свої сили в драматургії, створюючи історичну трагедію «Микита Гайдай» (1841), а також драму «Назар Cтодоля», написану в 1843–1844 рр. російською мовою, але згодом перекладену (частково — самим Т. Шевченком) українською мовою для постановки на сцені аматорського студентського театру Медико-хірургічної академії в Петербурзі. Після смерті автора український текст п’єси був опублікований в журналі «Основа» (№ 9, 1862).

Час написання «Назара Стодолі» припав на ті роки, коли в усьому слов’янському світі зріс інтерес до народної поезії, тож не дивно, що драма сповнена фольклорними мотивами. Зокрема, народна фольклорна традиція життя молоді упродовж календарного року, а саме колядування та розгорнутий опис різдвяних вечорниць, відтворені у творі Шевченка з правдивою красою.

Цікаво, що роль Назара Стодолі виконував І. Карпенко-Карий в однойменній драмі Т. Шевченка, виступаючи в трупі М. Садовського, а також у новій трупі, яку І. Карпенко-Карий очолив разом з П. Саксаганським. Також варто зазначити, що в першому шлюбі з Надією Тарковською у письменника було четверо дітей — Галя, Назар, Юрій та Ірина, двох старших з яких батьки назвали на честь головних героїв драми Т. Шевченка «Назар Стодоля».

Михайло Старицький

За двома зайцями

Михайло Старицький (1840–1904) — український письменник, поет, драматург, театральний і культурний діяч. У 1841 р. разом із Миколою Лисенком організував Товариство українських сценічних авторів. У 1883 р. став керівником і режисером першої об’єднаної української професійної трупи. Завдяки подвижницькій діяльності М. Старицького та його однодумців український театр, розвиваючи кращі традиції вітчизняного театру, досягає небачених вершин. М. Старицький — один із організаторів і активних членів Всеросійського театрального товариства, на І з’їзді якого у 1897 р. виголосив доповідь про потреби й стан українського театру.

Попри те що урядові й цензурні заборони спрямовували розвиток української літератури виключно у вузьке річище селянської тематики, завдяки М. Старицькому український театр зумів вирватись із «шароварно-горілчаної» театральщини, розширюючи коло тем, а також використовуючи переробки інших популярних авторів. Зокрема у випадку із М. Старицьким його блискуча переробка «За двома зайцями» І. Нечуя-Левицького (1883) стала відомішою за оригінал. Перероблення творів здійснювалися за згодою авторів, на театральних афішах вказувалося, що текст нових п’єс належить двом авторам, але проведені вченими пізніші текстологічні дослідження засвідчили значний внесок М. Старицького в здійснені ним інсценізації, що навіть дало підстави включати їх у видання спадщини драматурга.

Іван Карпенко-Карий

Сто тисяч

Іван Карпенко-Карий (1845–1907) — видатний український письменник, драматург і актор, якого І. Франко назвав «одним із батьків новочасного українського театру». Брат видатних театральних діячів М. Садовського, П. Саксаганського і М. Садовської-Барілотті. Справжнє прізвище Івана Карпенко-Карого — Тобілевич, а псевдонім склався з імені його батька, Карпа, та прізвища улюбленого героя Гната Карого з драми Т. Шевченка «Назар Стодоля». Замолоду брав участь в аматорських виставах, а згодом грав у трупах М. Старицького, М. Кропивницького, М. Садовського, знаходячись під наглядом поліції за участь у нелегальних гуртках, зокрема у гуртку П. Михалевича й М. Федоровського. Також від 1889 р. майже до кінця життя Карпенко-Карий був одним із фактичних керівників, режисером і актором у трупі свого брата П. Саксаганського, об’їздив з нею десятки великих і малих міст Російської імперії.

Драматична майстерність Карпенка-Карого дозволяла йому з великим успіхом виступати в усіх класичних жанрах, але найвищого рівня він досяг у комедії, що була справжньою творчою стихією митця. «Сто тисяч» (перша назва — «Гроші», 1888 р.) — одна з найкращих п’єс Карпенка-Карого, яка не втратила своєї актуальності й сьогодні, залишаючись гордістю національної театральної культури. Спрямувавши твір проти заможних хазяїв, сповнених ненаситною жадобою до збагачення, автор розповів зокрема й про те, як розділилося селянство після скасування кріпосного права («земельні» та «безземельні»), а також показав, як саме тривав цей процес.

Іван Франко

На склоні віку. Розмова вночі перед новим роком

Іван Франко (1856–1916) — український письменник, поет, перекладач, критик, вчений, публіцист, найбільш яскравий діяч українського руху в Галичині кінця XIX — початку XX ст., чий вплив на громадські настрої забезпечувався силою його інтелекту та морального авторитету. Його значення для становлення сучасної української літератури часто порівнюють із значенням Т. Шевченка, а еволюція політичних поглядів І. Франка є характерною для розвитку домінуючих тенденцій в українському русі на західноукраїнських землях на зламі двох століть.

Так, у творі з промовистою назвою «На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901», надрукованому в «Літературно-науковому віснику» № 12 за 1900 рік, констатуючи, що в XIX сторіччі відбулась політична емансипація не лише буржуазії чи пролетаріату, а всього людства, І. Франко вітає в явищі конституціоналізму звільнення від абсолютизму XVIII ст. Втім, автор п’єси зовсім не абсолютизує конституціоналізм, підкреслюючи, що юридична рівність лише створює умови для досягнення рівноправності, проте самі ці умови справджуються лише в процесі вільного існування свідомих своїх прав індивідів.

Степан Васильченко

Куди вітер віє

Степан Васильченко (1879–1932) — український письменник, драматург, педагог (справжнє прізвище — Панасенко). Увійшовши до літератури на початку 1910-х рр. із циклом оповідань на педагогічну та селянську тематику, С. Васильченко звертається згодом до драматургії, пишучи переважно одноактні п’єси, що за тематикою і художніми засобами органічно близькі до його прози. Автори цього періоду намагалися розвинути традиції української класичної драматургії, вирішуючи проблему відображення національного характеру в «революційних» умовах.

З часом така характерна ознака творчості С. Васильченка, як ліризм, змінюється на драматичну патетику пізніших творів — неспокійну, динамічну, перейняту відчуттям ворохобно-революційного перетворення світу. Тож не дивно, що сатиричне осмислення «національних» зрушень, зокрема у таких творах, як казка «Ось та Ась» і в одноактній комедії «Куди вітер віє» (1919) про політичних перевертнів, були заборонені за радянського часу. Загалом символіка вітру, що в українській радянській літературі означала «революційне» оновлення (згадаймо «вітру вітровіння» П. Тичини) набуває в п’єсі «Куди вітер віє» С. Васильченка не «пролетарського», а типово декадентського забарвлення. Його герої перебувають у стані душевного неспокою, гарячого бажання рішуче змінити своє життя, що перетинається з банальною обивательщиною в стилі таких пізніших культових творів, як «Мина Мазайло» М. Куліша і «Санаторійна зона» М. Хвильового.

Примечания

1

Чигирин — мiсто на Черкащинi. В XVII столiттi, починаючи вiд Богдана Хмельницького, мiсто було столицею, де перебували українськi гетьмани.

(обратно)

2

Хорунжий — чин старшини козацького вiйська.

(обратно)

3

Наливайко Северин — ватажок селянського повстання проти шляхетської Польщi в кiнцi XVI столiття.

(обратно)

4

Остряниця — Яцко-Якiв Острянин, керiвник селянського повстання в першiй половинi XVII столiття.

(обратно)

5

Братський — монастир у Києвi на Подолi, заснований у кiнцi XVI ст. при школi, потiм академiї.

(обратно)

6

Цезар — цiсар, iмператор.

(обратно)

7

Латинський вiршник — Шевченко, очевидно, мав на увазi римського поета Горацiя.

(обратно)

8

Цесарцi — австрiйцi.

(обратно)

9

Сава Чалий — один з гайдамацьких ватажкiв у першiй половинi XVIII столiття, що потiм — став зрадником i перейшов на бiк шляхти.

(обратно)

10

Свiрговський Iван — очолював козацький загiн у боротьбi з турками. Потрапив у полон до туркiв i там загинув.

(обратно)

11

Тимофiй — Тимiш, син Богдана Хмельницького, помер 1653 року в Молдавiї вiд рани, що її дiстав в бою зi шляхтою.

(обратно)

12

Гендлювати — торгувати, баришникувати.

(обратно)

13

Урда — макуха з насіння конопель або маку.

(обратно)

14

Паровиця — віз, запряжений парою волів.

(обратно)

15

Орчик — поперечна палиця для прив’язування посторонок до упряжки.

(обратно)

16

Король помер — хай живе король! ()

(обратно)

17

Епопея! Що там шарудить у соломі?

Спи, мій мучитель, спи! ()

(обратно)

18

А те, що звеш ти «дух часів» —

В тім лиш відбиток духу письмаків ()() —

(обратно)

19

Предмет надзвичайного захоплення () —

(обратно)

20

В розпалі бою ()

(обратно)

21

Вгору! ()

(обратно)

22

Flegaljahre — отроцтво.

(обратно)

23

«Житія апостолів» ()

(обратно)

24

«Житія святих» ()

(обратно)

25

Прав людини ()

(обратно)

26

Копається в гноїську, скарб шука,

А знайде часом черв’яка ()()

(обратно)

27

«Газета розваг» ()

(обратно)

28

«Летючі листки» ()

(обратно)

29

«Пшют» ()

(обратно)

30

Хай спочиває з миром! ()

(обратно)

31

Хай живе, росте, квітує! ()

(обратно)

Оглавление

Українська драматургія. Золота збірка

ДВА СТОЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМИ

Iван Котляревський Наталка Полтавка

  Действие I

  Действие II

Григорій КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО Сватання на Гончарівці

  Действие первое

  Действие второе

  Действие третье

Тарас Шевченко Назар Стодоля

  Акт первый

  Акт второй

  Акт третий

Михайло Старицький За двома зайцями

  Дiя перша

  Дія друга

  Дія третя

  Дія четверта

Iван Карпенко-Карий Сто тисяч

  Дiя перша

  Дiя друга

  Дiя третя

  Дiя четверта

Іван Франко На склоні віку

Степан Васильченко Куди вітер віє

Коментарі

*** Примечания ***