Лесовая Лидия [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

- Лесовая Лидия [Справочник-дайджест] 19 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


ЛІСОВА Лідія Валентинівна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, драматург, перекладач, актриса. Справжнє прізвище – Шперлінг Лідія Озіясівна.

З дворянської родини. Батько, О. Шперлінг, – статський радник.

Народилася 20 грудня 1889 р. (1 січня 1890) в м. Бердичеві Київської губернії Російської імперії

(нині – районний центр Житомирської області України).

Померла 26 березня 1972 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчалася в одній з київських гімназій, театрі-студії Лепківських.

Грала в трупах Київського російського театру (1907-1909), Херсонського міського театру (1909-1910), Симбірського міського театру (1910-1911), низки петербурзьких театрів (1911-1916), була

секретарем журналу «Новий сатирикон» (1916-1917), ведучою Всесоюзного радіо (1927-1936).

Друкувалася в газетах «Сьогодні», «Червона газета», «Вітчизна», журналах «Нива», «Сонце Росії»,

«Весна», «Сибірські вогні», «У світі мистецтв», «Бегемот», «Рампа і життя», «Вогник», «Багаття»,

«Життя мистецтва», «Мухомор», «Їжак», «Сибірський світанок», «Сміхач», «Новий сатирикон».

Як літератор дебютувала в журналі «У світі мистецтв» віршем «Пісенька» (1907).

Потім настала черга віршів «Царівна сутінок», «Лунали скрипки золоті», «Я розсипала фіалки

твоєю постелею», «Казка»; ліричного етюду «Про квітку, що зів’яла» (1907); оповідання

«Метелики» (1913).

Наша землячка – автор п’єс «Паж Аїлі» (1908), «Це було так», «Яскраво-червоні троянди», «Так, я

така» (усі – 1914), «Коли жінці однаково» (1915).

Її перу також належать книги «Алея химер» (1915), «Жар-птах» (1922), «Грім і блискавиця»

(1925), «Як хлопчаки в селі театр наладнали» (1926).

Л. видала три книги перекладів.

У свою чергу, «за відсутність значних художніх творів» нашу землячку виключили з Спілки

письменників і літературного фонду СРСР (1934).

Серед друзів та близьких знайомих Л. – А. Аверченко, Н. Волохова, Л. Блок, К. Марджанішвілі, М. Медведєв, Н. Грін, Т. Щепкіна-Купернік, В. Воїнов, Е. Кроткий, В. Князєв, С. Писарєв та ін.


***

ДОПОВНЮВАТИ МОЗАЇКУ

, з творчого кредо Л. Лісової

Без незвичного мозаїка мистецтва неповна.

ЩОСЬ НЕЦЕНЗУРНЕ, з рецензії Л. Лісової «Ытуеребо» в «Червоній газеті» за 25 січня 1928 р.

Незрозуміло? Ще б! Для того і робиться... Учора в «Будинку преси» відбувалося щось нецензурне.

Наскільки розв’язні були Обереути (розшифруємо: «об’єднання реального мистецтва»), настільки

фривольною була і публіка. Свист, шипіння, вигуки, вільні обміни думок з виступаючими.

Не у тому суть, що у Заболоцького є хороші вірші, дуже зрозумілі і вельми ямбічного походження, не в тому справа, що у Введенського їх немає, а страшний заум його відносить нісенітницею, що

«Єлизавета Бам» – відвертий до цинізму сумбур, в якому «ніхто нічого не зрозумів», за загальним

висновком диспутантів. Головне питання, яке стихійно вирвалося із залу: «Для чого? Навіщо?

Кому потрібен цей балаган?»


ІНКВІЗИЦІЙНІ МАРЕННЯ, з розвідки Ж.-Ф. Жаккара «Данило Хармс і кінець російського

авангарду»

Будинок преси міг би стати новим центром пізнього авангарду, якби деміурги «соціалістичного

будівництва» не вирішили інакше. «Декларація» об’єднання реального мистецтва (ОБЭРИУ) була

декларацією літературного руху, безпосередньо пов’язаного з тим, що властям тільки що вдалося

нейтралізувати в ДІНХУКові (Державний інститут художньої культури – авт.).

Реакція настала негайно. Наступного ж дня після спектаклю у вечірньому випуску «Червоної

газети» в статті під назвою «Ытуеребо» (тобто, «Обереуты», написане навпаки і орфографічно

невірно) Лідія Лісова різко нападає на тих, кого вона вважає запізнілими футуристами: «Учора в

«Будинку преси» відбувалося щось нецензурне», – починає вона, перш ніж накинутися на

«страшний заум» Введенського (який протистоїть красивим ямбам Заболоцького) і на «відвертий

до цинізму сумбур», який є «Єлизавета Бам». Понад усе нас цікавить та наполегливість, з якою

«обэриуты» порівнювалися з попереднім поколінням, котре епатувало буржуа: «Клічаті шапки, руді парики, іграшкові конячки. Похмурий замах на невеселе циркацтво, ніяк не обіграні речі.

Футуристи малювали на щоках дієзи, щоб – епатувати буржуа. У 1928 році нікого не епатнеш

рудим париком і лякати нікого».

Якщо порівняння і виправдане, то виключно тому, що всі інгредієнти старої школи справді

присутні: грим, танець, галас, виклик,