Синайский Виктор [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Синайский Виктор [Справочник-дайджест] 19 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

СИНАЙСЬКИЙ Віктор Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Скульптор.

З міщанської родини.

Народився 21 жовтня (2 листопада) 1893 р. в м. Маріуполі Катеринославської губернії Російської

імперії (нині – місто обласного підпорядкування Донецької області України).

Помер 27 січня 1968 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Великоохтинському цвинтарі.

Навчався в Одеському художньому училищі (1913-1916), скульптурних класах Вищого

художнього училища при Петербурзькій академії мистецтв (1917-1921), майстерні О. Матвєєва (з

1921-1922).

Працював викладачем Ленінградської академії мистецтв (1921-1951, з перервами),

Ленінградського вищого художньо-промислового училища (1951-1965).

Серед найвідоміших творінь С. – бюст Ф. Лассалю, пам’ятник Г. Гейне (обидва – 1918), статуя

«Молодий робітник» (1937), пам’ятник-бюст В. Рентгену (1927-1928), статуя «Осоавіахімовець»

(1932), пам’ятники М. Арінкіну (1947), П. Чебишеву ( 1953-1955), М. Добролюбову, Ф. Шубіну

(обидва – 1959).

Доробки нашого земляка прикрашають Російський державний музей, Михайлівський сад,

проспекти, вулиці (усі – м. Санкт-Петербург, РФ), Третьяковську галерею (м. Москва, РФ).

У мистецтві С. традиції високої класики здобули сучасне звучання. Пластичні образи, знайдені в

реальності, у процесі узагальнення поетично ідеалізувалися. У задумах сполучалися правда життя, гармонія природних форм і класично ясна завершеність композицій. До того ж, наш земляк виявив

себе і як блискучий майстер декоративного рельєфу.

Серед друзів та близьких знайомих С. – К. Констанді, Г. Залеман, С. Сперанський, М. Кочуков, І.

Вєнкова, В. Рибаков, П. Бучкін, В. Мухіна, К. Рудаков, М. Габеїдр, В. Беклемішев, М. Анікушін та

ін.


***

У КУЛІНАРИ

, з професійного кредо В. Синайського

Людині, яка з першого разу не здатна намалювати череп, шлях один – у кулінари.


ГОТОВИЙ ЗНЯТИ ЯНГОЛА З НЕБА, з розвідки Н. Лебіної «Вертикаль, яка не відбулася»

У березні 1925 року з’явилася ще одна комісія. У її завдання входила організація конкурсу на

кращий проект пам’ятника червоноармійцеві «в ампірному одязі» на вершині Олександрівської

колони! До комісії увійшли відомі скульптори: В. О. Синайський, Л. В. Шервуд, М. Г. Манізер, Є.

Є. Лансере та ін. Численні комісії, так чи інакше пов’язані з проектом «Ленін в тозі» або

«Червоноармієць в ампірі», зав’язнули в розгляді не тільки абсурдних проектів пам’ятників, але й

сумнівних пропозицій з техніки зняття ангела з вершини колони. Для ілюстрації варто навести

хоча б один приклад.

21 липня 1925 року комісія розглядала лист наступного змісту: «Прошу по можливості дати мені

роботу по зняттю ангела з Олександрівської колони і установки на колону В. І. Леніна. Разом

можу зняти і з Петропавловської фортеці з шпиля ангела також. Взагалі зі всіх висот, де тільки

буде необхідно. Працюю сам особисто і знайомий з такими роботами, виконую всю роботу

сумлінно і в найкоротші терміни. Будівельний десятник з практики Ісакатін Іван Петрович».

Ставитися серйозно до подібного роду пропозицій навряд чи було можливо. А відповідати на них

було необхідно. На це і витратили основний запал численні комісії із зведення фундаментальної

вертикалі влади більшовиків в Ленінграді в 1925 році. І трапилося це на велику радість всіх

розумних людей, які цінують архітектуру Петербургу.


ОПОРТУНІСТА СХОВАЛИ ДО ПІДВАЛУ, з статті «Ганебний стовп» на nv.vspb.ru

У вересні 1918 року перед входом до будинку колишньої Міської встановили пам’ятник

публіцистові і політичному діячеві Фердинанду Лассалю, який заснував 1863 року Загальний

німецький робочий союз – першу соціалістичну робочу організацію. Він повинен був стати одним

із зримих символів нової «революційної» ери. Поставили його відповідно до відомого

«ленінського плану монументальної пропаганди». Авторами його – талановитий молодий

скульптор В. О. Синайський і архітектор Л. В. Руднєв, одні з творців меморіалу Жертвам

революції на Марсовому полі. Пам’ятник спочатку був виконаний з дерева, а потім повторений в

рожевому граніті і простояв на Невському проспекті до його реконструкції в 1938 році.

У перші післяреволюційні роки ім’я Лассаля було одним з культових в Радянській країні:

недаремно, окрім пам’ятника Лассалю, в нашому місті були площа Лассаля, вулиця Лассаля, а зал

Міської думи був перейменований в Зал Лассаля.

В кінці 1930-х рр. його ім’я зникло з карти міста, і виною тому неабиякою мірою стали причини

ідеологічного характеру – Лассаль своїм «дрібнобуржуазним опортунізмом» абсолютно перестав

вписуватися в радянську дійсність. Пам’ятник зняли і передали на зберігання в Російський музей.


ВЧИТЕЛЬ І УЧНІ – НЕРОЗРИВНІ, з виступу Н. Сидорової на VI Боголюбівських читаннях

Деякі переклики в роботах вчителя й учнів були закономірні, сама творча атмосфера матвіївської

майстерні налаштовувала на взаємовпливи. Про цьому не раз говорили самі матвіївці.

Ось спогад В. Синайського: «Розумний, глибоко розуміючий мистецтво Матвєєв надихався тими

ж прогресивними ідеалами, які були популярними в студентському середовищі».

КОМІСІЯ З ЖАХОМ ДИВИЛАСЯ НА НЕОДЯГНЕНОГО ВОЖДЯ НАРОДІВ, з

кореспонденції В. Снітковського «Сталін – головна жінка СРСР»

У запасниках музею мистецтв імені Кастєєва є цікавий триптих плакатів І. Я. Стадничука. Серед

робіт цього художника, що зберігаються в музеях і приватних колекціях різних країн, у тому числі

й у США, триптих займає особливе місце. По-перше, це дипломна робота випускника

ленінградської (колишньої «імператорської») Академії мистецтв 1952-го року. По-друге, крім

триптиха в музеї є четверта картина зі штампом дипломної роботи.

Я попросив художника розповісти про триптих і четверту роботу.

З’ясувалося, що первісний задум був таким: ліворуч повинен був бути портрет російської жінки-

робітниці, яка підписує «Пакт миру» – ідеологічний папірець тих днів. Праворуч повинен був

розташовуватися портрет узбечки-механізатора на зборі бавовни. А в центрі – портрет знаменитої

на той час російської жінки-вченої Ольги Борисівни Лепешинської (тезки й однофамільниці

відомої балерини Ольги Лепешинської).

…Стадничук поїхав до Москви писати з натури портрет академіка, революціонерки, члена РСДРП

з 1898 року, дівчини з бурхливою молодістю.

…Перед ним постала баба із злим обличчям, обвішана орденами і медалями, мов новорічна

ялинка.

Навесні 1952 року портрет був закінчений. Але тут заметушилося ідеологічне начальство Академії

мистецтв:

Кому всім зобов’язана радянська жінка?

Хто підняв її на небачені висоти?

Хто заборонив їй робити аборти?

Хто створив її, нарешті?

Сумнівів не виникало, тут і коню зрозуміло, – Сталін. А раз так, то перед випускником

Стадничуком з’явився секретар-архангел комсомольської організації Академії мистецтв і прорік,

що в центрі триптиха «Радянська жінка» повинен бути… Сталін.

Довелося підкоритися без заперечень. Це при цареві можна було демонстративно кинути

академію.

Тепер за суперечки можна було потрапити далі, ніж «куди Макар телят ганяв». До Сталіна було не

пробитися, і Стадничук писав портрет кращого друга жінок і художників з віддалено схожої на

Сталіна людини, звіряючись з офіційними портретами. А портрет Лепешинської перетворився в

самостійну картину.

… На закінчення Іван Якович розповів мені зовсім фантастичну історію, яка сталася в Академії

мистецтв 1951 року. Мова – про ескіз скульптури Сталіна професора Віктора Олександровича

Синайського. Цей скульптор, надзвичайно незалежна за характером людина, одержав замовлення

на пам’ятник Сталіну. У системі Союзу художників СРСР існувало правило, за яким замовні

роботи повинні були перевірятися і затверджуватися на різних етапах. Скульптори повинні були

показати спочатку ескізи оголених фігур в глині.

Коли ескіз був готовий, професор Синайський запросив відповідну комісію Союзу художників.

Комісія ввійшла й обімліла. Голий вождь стояв з військовим кашкетом на голові, погонами

генералісимуса на голих плечах і мав детально пророблені чоловічі органи, трохи збільшеного

розміру. Поважні дядьки миттєво вискочили з майстерні.

Ніхто не розповів, як партійні органи реагували на сталінські органи. Однак, скульптору веліли

оскопити кращого чоловіка радянських жінок і потім знову запросити комісію.

Синайський більше не став спокушати долю і приготував для високої комісії оскопленого вождя.

Ескіз кастрата було «прийнято», а потім втілено у мармур. Це трапилося 1951 року.


ЗАРАДИ КОХАНОЇ – ОХРЕСТИВСЯ, з книги А. Гончарова «Спогади і нотатки»

Іноді до мене приходив ...Віктор Олександрович Синайський – короткозорий, у товстих окулярах,

у шубі, застебнутій на один верхній ґудзик і забрудненій його скульптурною глиною. Чудовими

були Віктор і його дружина Наталія Олександрівна – російська чорноволоса красуня, родом з

донських козачок, мила і добра людина.

…Вони прийняли мене у свій будинок по-дружньому, і я почував себе в них легко і тепло. Що тоді

було для мене більш ніж важливо!

Це була дружна і дуже гарна подружня пара. У них була донька, ще зовсім маля, яку Віктор ніжно

любив.

Одружився він на Наталії Олександрівні незвичайно. Як і коли вони познайомилися, не знаю, але

справа скінчилася тим, що він вивіз її з батьківського професорського будинку таємно. Оскільки

Синайський був євреєм, для отримання дозволу на шлюб йому довелося хреститися. А оскільки

він був уже дорослою людиною, то при водохрещенні священик не дав йому імені «Віктор», що

значить «Переможець», а дав тільки ім’я «Вікторин», що значить «Перемагаючий», про що дуже

смішно і зворушливо він мені сам і розповідав.

Про період нашого знайомства і дружби я завжди згадую з особливим теплом і вдячністю, не

говорячи вже про моє шанобливе ставлення до його таланту і скульптурної майстерності.