Гаршин Всеволод [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

ГАРШИН Всеволод Михайлович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, літературний критик.

З дворянської родини. Брат, Гаршин Є., – письменник.

Народився 2 (14) лютого 1855 р. в с. Приємній Долині Бахмутського повіту Катеринославської

губернії Російської імперії (нині – Артемівський район Донецької області України).

Звів рахунки з життям 24 березня (5 квітня) 1888 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м.

Санкт-Петербург РФ). Похований на літературних містках Волкового цвинтаря.

Закінчив Петербурзьку гімназію №7 (1874), навчався в Петербурзькому гірничому інституті.

Добровольцем брав участь у російсько-турецькій війні (1877-1878), зазнав поранення біля

болгарського Аяслару.

Друкувався в газетах «Новини», «Російська правда», журналах «Вітчизняні нотатки», «Російська

думка», «Поголос».

Як літератор дебютував в журналі «Поголос» сатиричним нарисом «Справжня історія Енських

земських зборів» (1876).

Потім настала черга оповідань «Чотири дні» (1877), «Пригода» (1878), «Боягуз», «Зустріч»,

«Художники» (усі –1879), «Attalea princeps» (1880), «Зі спогадів рядового Іванова», «Червона

квітка» (обидва – 1883), «Надія Миколаївна» (1885), «Сказання про гордого Аггея» (1886),

«Сигнал», казки «Жаба-мандрівниця» (обидва – 1887).

Перша книга оповідань побачила світ 1885 р., друга – 1888-го, третя – 1891-го, уже після смерті

автора.

Особисте життя Г. не склалося. Два його старші брати стали самогубцями, мати залишила сім’ю

заради коханця, сам письменник лікувався від маніакально-депресивного психозу в Орловській, Харківській та Петербурзькій психіатричних лікарнях. Врешті-решт він стрибнув у просвіт східців

з четвертого поверху. Зробив це внаслідок приступу хвороби чи свідомо, ми не дізнаємося ніколи.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – М. Салтиков-Щедрін, Л. Толстой, І. Тургенєв, О.

Ярошенко, І. Рєпін, О. Жемчужніков, І. Крамський, Г. Успенський, О. Суворін, Я. Полонський, І.

Поляков, С. Надсон, В. Афанасьєв та ін.

***

КУЛЮ – ЛІВІШЕ,

з життєвого кредо В. Гаршина

Гірко шкодую, що куля не вцілила трішки лівіше.

ПОМЕРТИ Б, з оповідання В. Гаршина «Щастя»

З тих пір, як у повії Сашки провалився ніс і колись красиве та задерикувате обличчя стало схоже

на гнилий череп, життя її втратило все, що можна назвати життям. Це було дивне і жахливе

існування, у якому день утратив своє світло і перекинувся на безпросвітну ніч; а ніч стала

нескінченним трудовим днем.

…У Сашки не було заробітку вже п’ять днів, а напередодні її побили, вигнали з квартири та

відняли останню гарну ватяну кофту.

– Померти б..., хоча б померти..., – молилася Сашка і замовкала.

І ось тут на білій доріжці забовваніла висока і чорна чоловіча фігура. …Вона стала на краю шляху

і, підібравши задубілі руки в рукави, піднявши плечі і перестрибуючи з ноги на ногу, чекала.

– Кава-ер..., – невиразно промурмотіла вона.

Перехожий на мить повернув до неї обличчя і пішов далі, крокуючи впевнено і швидко. Але зі

сміливістю останнього розпачу Сашка моторно забігла вперед і, йдучи задом перед ним,

неприродно весело і бравурно заговорила:

– Кава-ер..., пішли... справді... Ну, що там, йдемо!.. Я вам такі штучки продемонструю, що всі

животики надірвуть... йдемо, чи що... Їй-богу, покажу... Підемо, ми-енький...

Перехожий йшов, не звертаючи на неї ніякої уваги, і на його нерухомому обличчі, буцімто скляні, а не живі, блищали під місяцем випуклі очі.

– Ви не дивиться, кава-ер, що я така.. Я чиста... у мене квартира є... неда-еко... Ходімте, справді...

…Перехожий мовчки насувався на неї, начебто перед ним було порожнє місце, і його незрозумілі, скляні очі …мертвотно блищали при місяці.

– Ну, дайте, гривеник тійки... Гарненький кава-ер... що вам вартує...

І раптом їй спала на думку остання відчайдушна думка:

– Я вам що хочете зроблю... їй-богу, таку штуку покажу... їй-богу... я вигадлива!.. Бажаєте, спідницю задеру й у сніг сяду... п’ять хвилин висиджу ...їй-богу! За гривеник сяду...

Перехожий раптово зупинився. Його скляні очі оживилися якимось почуттям, і він засміявся

коротким дивним сміхом.

– А хочеш я тобі замість гривеника п’ятірку дам? – запитав перехожий і озирнувся. …Ти ось...

роздягнися догола і стій, я тебе десять разів ударю... по піврубля за удар, хочеш?

Він сміявся, і сміх той був тремтячим: придушений і бридкий.

– Холодно..., – жалібно