загрузка...
Перескочить к меню

Гаршин Всеволод (fb2)

- Гаршин Всеволод [Справочник-дайджест] 21K (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



ГАРШИН Всеволод Михайлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, літературний критик.

З дворянської родини. Брат, Гаршин Є., – письменник.

Народився 2 (14) лютого 1855 р. в с. Приємній Долині Бахмутського повіту Катеринославської

губернії Російської імперії (нині – Артемівський район Донецької області України).

Звів рахунки з життям 24 березня (5 квітня) 1888 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м.

Санкт-Петербург РФ). Похований на літературних містках Волкового цвинтаря.

Закінчив Петербурзьку гімназію №7 (1874), навчався в Петербурзькому гірничому інституті.

Добровольцем брав участь у російсько-турецькій війні (1877-1878), зазнав поранення біля

болгарського Аяслару.

Друкувався в газетах «Новини», «Російська правда», журналах «Вітчизняні нотатки», «Російська

думка», «Поголос».

Як літератор дебютував в журналі «Поголос» сатиричним нарисом «Справжня історія Енських

земських зборів» (1876).

Потім настала черга оповідань «Чотири дні» (1877), «Пригода» (1878), «Боягуз», «Зустріч»,

«Художники» (усі –1879), «Attalea princeps» (1880), «Зі спогадів рядового Іванова», «Червона

квітка» (обидва – 1883), «Надія Миколаївна» (1885), «Сказання про гордого Аггея» (1886),

«Сигнал», казки «Жаба-мандрівниця» (обидва – 1887).

Перша книга оповідань побачила світ 1885 р., друга – 1888-го, третя – 1891-го, уже після смерті

автора.

Особисте життя Г. не склалося. Два його старші брати стали самогубцями, мати залишила сім’ю

заради коханця, сам письменник лікувався від маніакально-депресивного психозу в Орловській, Харківській та Петербурзькій психіатричних лікарнях. Врешті-решт він стрибнув у просвіт східців

з четвертого поверху. Зробив це внаслідок приступу хвороби чи свідомо, ми не дізнаємося ніколи.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – М. Салтиков-Щедрін, Л. Толстой, І. Тургенєв, О.

Ярошенко, І. Рєпін, О. Жемчужніков, І. Крамський, Г. Успенський, О. Суворін, Я. Полонський, І.

Поляков, С. Надсон, В. Афанасьєв та ін.


***

КУЛЮ – ЛІВІШЕ,

з життєвого кредо В. Гаршина

Гірко шкодую, що куля не вцілила трішки лівіше.

ПОМЕРТИ Б, з оповідання В. Гаршина «Щастя»

З тих пір, як у повії Сашки провалився ніс і колись красиве та задерикувате обличчя стало схоже

на гнилий череп, життя її втратило все, що можна назвати життям. Це було дивне і жахливе

існування, у якому день утратив своє світло і перекинувся на безпросвітну ніч; а ніч стала

нескінченним трудовим днем.

…У Сашки не було заробітку вже п’ять днів, а напередодні її побили, вигнали з квартири та

відняли останню гарну ватяну кофту.

– Померти б..., хоча б померти..., – молилася Сашка і замовкала.

І ось тут на білій доріжці забовваніла висока і чорна чоловіча фігура. …Вона стала на краю шляху

і, підібравши задубілі руки в рукави, піднявши плечі і перестрибуючи з ноги на ногу, чекала.

– Кава-ер..., – невиразно промурмотіла вона.

Перехожий на мить повернув до неї обличчя і пішов далі, крокуючи впевнено і швидко. Але зі

сміливістю останнього розпачу Сашка моторно забігла вперед і, йдучи задом перед ним,

неприродно весело і бравурно заговорила:

– Кава-ер..., пішли... справді... Ну, що там, йдемо!.. Я вам такі штучки продемонструю, що всі

животики надірвуть... йдемо, чи що... Їй-богу, покажу... Підемо, ми-енький...

Перехожий йшов, не звертаючи на неї ніякої уваги, і на його нерухомому обличчі, буцімто скляні, а не живі, блищали під місяцем випуклі очі.

– Ви не дивиться, кава-ер, що я така.. Я чиста... у мене квартира є... неда-еко... Ходімте, справді...

…Перехожий мовчки насувався на неї, начебто перед ним було порожнє місце, і його незрозумілі, скляні очі …мертвотно блищали при місяці.

– Ну, дайте, гривеник тійки... Гарненький кава-ер... що вам вартує...

І раптом їй спала на думку остання відчайдушна думка:

– Я вам що хочете зроблю... їй-богу, таку штуку покажу... їй-богу... я вигадлива!.. Бажаєте, спідницю задеру й у сніг сяду... п’ять хвилин висиджу ...їй-богу! За гривеник сяду...

Перехожий раптово зупинився. Його скляні очі оживилися якимось почуттям, і він засміявся

коротким дивним сміхом.

– А хочеш я тобі замість гривеника п’ятірку дам? – запитав перехожий і озирнувся. …Ти ось...

роздягнися догола і стій, я тебе десять разів ударю... по піврубля за удар, хочеш?

Він сміявся, і сміх той був тремтячим: придушений і бридкий.

– Холодно..., – жалібно промовила Сашка…

– Мало що... Тому й п’ятірку обіцяю, що холодно!..

– Ви боляче бити будете? – промурмотіла Сашка.

– Ну, що ж, що боляче... а ти витерпи, п’ятірку отримаєш!

Перехожий рушив. Сніг заскрипів. Сашку усе сильніше й сильніше било якесь жорстоке

внутрішнє тремтіння.

– Ви так... хоч п’ятачок дайте...

Перехожий ішов. Сашка хотіла вхопити його за руку, але він замахнувся на неї з такою страшною

злістю, гостро блиснувши опуклими скаженими очима, що вона відскочила. Перехожий пройшов

уже кілька кроків.

– Кава-ер, кава-ер!.. Ну, добре... кава-ер! – самотньо скрикнула Сашка.

Перехожий зупинився й обернувся. Очі його блищали, а обличчя начебто чорніло.

– Ну, – сказав він хрипло і крізь зуби.

Сашка постояла, здивовано і тупо посміхаючись, потім стала нерішуче розстібати кофту

замерзлими, немов чужими, пальцями і чомусь не могла відвести погляду від цього дивного, страшного обличчя зі скляними мертвими очима...

– Ну, ти... швидше, а то ще хтось підійде! – проскрипів перехожий.

Страшенний холод огорнув голу Сашку з усіх боків. Подих перехопило. Гартоване залізо разом

прилипло до всього тіла і, здавалося, почало здирати усю її закляклу та обморожену шкіру.

– Бийте швидше..., – сказала Сашка, повертаючись до нього задом і стукаючи зубами.

Вона стояла зовсім гола, і незвично дивним було це голе маленьке тіло на снігу, посеред

місячного, морозного, нічного поля.

– Ну..., – задихаючись від якогось страшного передчуття, прохрипів він. – Дивися... витримаєш –

п’ять рублів, не витримаєш, скрикнеш – іди до дідька...

– Добре... бийте..., – ледь пробубніли, дрижачи, замерзлі губи в той час, коли все заклякле тіло

Сашки билося, мовби у корчах.

Перехожий зайшов збоку і, раптово піднявши тонкий ціпок, з усієї сили, з тупим і дивним звуком, вдарив Сашку по худому стиснутому заду. Страшний ріжучий біль пронизав тіло до самого мозку, і здавалося, усе – поле, місяць, перехожий, небо, увесь світ, – усе злилося в єдине відчуття

жахаючого ріжучого болю.

– А б..., – зірвався з губ Сашки короткий начебто зляканий звук, і вона пробігла кілька кроків, ссудомлено тримаючись обома руками за місце удару.

– Руки, руки пусти! – задихаючись, крикнув він, бігцем її доганяючи.

Сашка, гарячково стиснувши лікті, відвела руки, і другий удар миттєво обпік її тим же нестерпним

болем. Вона застогнала й упала на карачки. А коли впала, з неймовірною швидкістю, один за

другим на голе тіло посипалися розпечені шматуючі удари, і, кусаючи сніг, Сашка, майже

втративши свідомість, поповзла.

– Де-в’ять! – рахував заливчастий голос, і блискавиця обпікала оголене тіло з кожним новим

мокрим звуком.

Щось начебто репнуло, як морожений качан, і бризнуло на сніг. Сашка звиваючись, мов змія, перекинулася на спину, закривавлюючи сніг, і впалий живіт тьмяно заблищав при місяці гострими

кістами стегон. І в ту ж хвилину якесь неймовірне, гостре, пекуче залізо прорізало її ліві груди, що

тупо підстрибнули.

– Десять! – десь страшенно далеко крикнув хтось, і Сашка знепритомніла. Але відразу ж прийшла

до тями.

– Ну, піднімайся, стерво... одержуй..., – хрипло промовив над нею тремтячий, заливчастий голос. –

А то піду... Ну?..

– …П’ять! – подумала Сашка, і раптом почуття величезної полегшуючої радості охопило її.

Міцно затиснувши золотий у руці, вона бігцем, на тремтячих ногах, рушила до міста. Спідниця

бралася ззаду …роз’ятрювала біль, але Сашка не звертала на це уваги, бо вся істота її була

переповнено світлого і співаючого відчуття щастя – їжі, тепла, спокою, горілки!

– Ще й краще... не холодно! – весело зазначила вона і повернула в завулок, де відразу зблиснули

веселі вогники нічної чайної.


СТРАЖДАЮТЬ РОЗУМНІ, з листа В. Гаршина матері

З одного боку влада, котра хапає й відправляє в заслання, дивиться на тебе, як на худобину, а не

на людину, з іншого суспільство, зайняте своїми справами, ставиться з презирством, майже з

ненавистю...

Куди йти, що робити? Підлі ходять на задніх ніжках, дурні лізуть юрбою в нечаївці і до Сибіру, розумні мовчать і страждають. Їм гірше за всіх. Страждання ззовні і всередині. Погано, дорога моя

мамо, на душі...

БЕРУТЬ СУМНІВИ, з листа В. Гаршина О. Герду

Літо 1875 р. Старобільськ

Роблю досить мало; це стосується інститутських занять; взагалі ж сиджу за столом цілий ранок і

списую досить значну кількість паперу. Те, що я пишу, дуже мене цікавить й, оскільки воно

близьке моєму серцю, доставляє гарні хвилини...

Мої літературні задуми дуже широкі, і я часто сумніваюся в тому, чи зможу виконати поставлене

завдання.


ХОЧА Б РАЗ ПОДИВИТИСЬ НА ВАС, з листа В. Гаршина Р. Олександровій

30 жовтня 1875 р. Петербург

Висловлюю вам мій телячий захват з нагоди вашого вступу в Музичне товариство. Нарешті ви

якщо не на ногах, так на одній нозі!

Живу я одноманітно, досить нудно, але в повному щиросердечному спокої. Бачити навколо себе

знову всі людські особи, слухати речі, що не приводять щохвилини в роздратування, не

піддаватися небезпеці бути поставленим у становище, коли не залишається нічого більше робити, як застромити виделку в чиєсь товсте черево, – погодьтеся, все це має свої приємності.

Усе б було гарно, якби можна було хоч раз на тиждень подивитися на матінку з Женею, й (навіщо

ховатися?) на вас. Дорожче в мене немає нікого на світі. Коли я бачився з вами останні дні, ...мені

чомусь здавалося, що ви не вирветеся зі Старобільська й засядете на невизначений строк у

трясовині, з якої одне заміжжя вириває повітових панянок. Та і як зазвичай вириває? Вириває, аби

жбурнути в ще бруднішу, глибшу яму, з якої немає вже порятунку.

БОГ ВІДІБРАВ У МЕНЕ РОЗУМ, з листа В. Гаршина І. Полякову

30 березня 1882 р., Юхимівка

Ще на початку 1880 р. я занедужав найстрашнішою з усіх хвороб: бог відняв у мене розум. Майже

рік я знаходився в безнадійному стані, але все-таки вибабрався.


ПРО САМОГУБСТВО Я НЕ ДУМАЮ, з листа В. Гаршина В. Латкіну

29 вересня 1885 р., Петербург

Що це за життя: вічний страх, вічний сором перед близькими людьми, життя яким отруюєш.

…Я ніколи так не хотів померти, як тепер. Про самогубство я, звичайно, не думаю: це була б

остання підлість...


ВИННА, МАБУТЬ, ДРУЖИНА, з листа К. Баранцевича А. Чехову від 29 березня 1888 р.

Тижнів півтора тому я зустрівся з ним (Гаршиним В. – авт. ) на Невському: вигляд він мав

надзвичайно жалюгідний. Він сказав мені, що лікується… і збирається на Кавказ. Ми стали

прощатися. …Він стис мою руку і не випускав, якось особливо зворушливо дивлячись на мене.

Мені стало не зручно. «Прощавайте, прощавайте», – бубонів я. «Так, прощавайте», – сказав він, обняв мене і міцно поцілував.

Мабуть, йому дуже не хотілося їхати з Петербурга, і, мабуть, його тягла дружина, якій

запропонували службу на Кавказі. І ось, точно в день від’їзду, нещасний нічого за краще не

знайшов, як кинутися в просвіт східців.




Загрузка...

Вход в систему

Навигация

Поиск книг

 Популярные книги   Расширенный поиск книг

Последние комментарии

Последние публикации

загрузка...