Калмыкова (Чернова) Александра [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

class="book">уроках, а в буденній життєвій частині нашої виховної практики? Чи відчули ми всю трудність

цього завдання?

Ближніх – людей – дитина бачить в дуже різних образах: мати, нелюбимий вчитель, товариші, прислуга, городовий, обірваний вуличний хуліган і т.д. і т.д. Чи в силах ми викликати до них в

дітях однакове відчуття любові, як до ближніх?

З трудністю цього завдання ми зустрілися всі, – батьки, вихователі – й або перестали зовсім

працювати над нею, або обійшли її, почавши культивувати у виховуваних відчуття жалості і

любові до окремих, котрі того заслуговують, ...людей. …Звідси, як по площині похилої, йде

ділення на людей за особистим відчуттям до них, за їх соціальним становищем, за національністю

і т.д. і т.д., до повної втрати поняття людина.

Визнавши за можливе таке спрощення, ми зовсім не вводимо в поле зору виховуваних таких

важливих складових частин поняття «ближній», як єдність природного походження, братерство, рівноправ’я людське, – того, що так довго жило й зберігалося в душах темних народних мас Сходу

і Заходу.

Колишня віра у відплату, страх гріха, котрі давали силу чекати і терпіти, в нас, людях XX

сторіччя, є ускладненими новими цінностями: – відчуттям відповідальності, спонукою до

активності. Наша віра в майбутнє не менш сильна, ніж колишня, проте в ній владно дає себе

відчувати етична обов’язковість творчості нових форм життя, форм, відповідних доз наших

етичних ідеалів, до веління все тієї ж правди небесної.

…Ми росли у той час дітьми, свідомо і несвідомо віруючи в благу доцільність і справедливість

світового порядку, і коли – в підліткові роки – нам вперше відкрився світ, то ми побачили, що він

лежав у злі, і зло його було захищене непохитними твердинями форм соціального ладу. Ми

здригнулися, позадкували, готові були шукати порятунку в своїй дитячій необізнаності. Але такий

відступ був неможливий: подальше існування могло йти лише по шляху вперед і – ми пішли.

Пішли понуро, з відчуттям огиди і ворожості до світу, з відчуттям жалоби, презирства до самих

себе...

І раптом дійшла до нас не галасливо виражена, а прихована в наукових даних блага звістка, що все

у світі явищ рухається, змінюється, ...що творчість, участь в будівництві нових форм людського

життя – етичний борг для всякого індивіда, здібного критично до нього ставитися. Безмірно

великою була радість, принесена цією благою звісткою....

…Я аніскільки не заперечую трудності запровадження поняття «людина» в кругозір дитини і

підлітка, проте ця трудність не дає права на усунення його: визнання самоцінності кожної

людської особи повинне бути однією з найважливіших цілей, які ми прищеплюємо юнацтву.

ТИ ЗНАЄШ, мініатюра О. Калмикової

Ти знаєш, як це, коли хочеться лягти й померти, коли сльози роз’їдають обличчя і здається, що

світ загинув? Коли ти готовий віддати абсолютно все просто за дотик дорогої тобі людини. Коли

ти не знаєш, що робити, коли ти розумієш, що це абсурд і що декілька нещасних днів скоро

пройдуть, проте твої губи все одно шукають щось рідне і до болю, жахливо улюблене і близьке.

Коли ти сидиш один і ніхто, ніхто, окрім однієї єдиної людини на світі, не може тобі допомогти.

Ти палиш одну сигарету за іншою й згадуєш, що обіцяв кинути. Коли твоя пам’ять стає твоїм злим

ворогом, Коли хочеться обпалити нерви, аби вони нічого не відчували. Коли в кожному предметі

ти бачиш, ти відчуваєш свою найулюбленішу людину. І ти не знаєш, коли побачиш її.

Й здається, що кожна година – це вічність, і при спогаді про найщасливіші моменти твого життя

стискається серце. Ти кричиш, кусаєш руки і не відчуваєш нічого, окрім болю. Ти не можеш

нічого робити, тільки кричати. Всі дивляться на тебе, як на дурепу і говорять, що ти збожеволіла.

Потім ти сидиш, втупившись в кінчик сигарети, і плачеш, плачеш, плачеш...

ТИ знаєш, як це: любити тебе, коли тебе немає поряд? Коли здається, що я тебе більше ніколи не

побачу? Ти скажеш: це марення. Можливо, але я нічого не можу зробити.

Ти дивишся на годинник і сподіваєшся на диво. Ти благаєш бога, щоб пролунав дзвінок в двері, а

його все немає і немає. І ти вже не живеш, а існуєш однією лише думкою, що десь є ВІН, і ти

готовий продати душу, аби опинитися поряд, тихо обійняти і ніколи в житті більше не відпускати

ні на крок.

РАДЯТЬ ЇХАТИ ДО ГОСУДАРЯ, з листа С. Толстої Л. Толстому від 20 листопада 1885 р.

Середа ранок. Петербург

До цих пір не зробила нічого; вчора