цього завдання?
Ближніх – людей – дитина бачить в дуже різних образах: мати, нелюбимий вчитель, товариші, прислуга, городовий, обірваний вуличний хуліган і т.д. і т.д. Чи в силах ми викликати до них в
дітях однакове відчуття любові, як до ближніх?
З трудністю цього завдання ми зустрілися всі, – батьки, вихователі – й або перестали зовсім
працювати над нею, або обійшли її, почавши культивувати у виховуваних відчуття жалості і
любові до окремих, котрі того заслуговують, ...людей. …Звідси, як по площині похилої, йде
ділення на людей за особистим відчуттям до них, за їх соціальним становищем, за національністю
і т.д. і т.д., до повної втрати поняття людина.
Визнавши за можливе таке спрощення, ми зовсім не вводимо в поле зору виховуваних таких
важливих складових частин поняття «ближній», як єдність природного походження, братерство, рівноправ’я людське, – того, що так довго жило й зберігалося в душах темних народних мас Сходу
і Заходу.
Колишня віра у відплату, страх гріха, котрі давали силу чекати і терпіти, в нас, людях XX
сторіччя, є ускладненими новими цінностями: – відчуттям відповідальності, спонукою до
активності. Наша віра в майбутнє не менш сильна, ніж колишня, проте в ній владно дає себе
відчувати етична обов’язковість творчості нових форм життя, форм, відповідних доз наших
етичних ідеалів, до веління все тієї ж правди небесної.
…Ми росли у той час дітьми, свідомо і несвідомо віруючи в благу доцільність і справедливість
світового порядку, і коли – в підліткові роки – нам вперше відкрився світ, то ми побачили, що він
лежав у злі, і зло його було захищене непохитними твердинями форм соціального ладу. Ми
здригнулися, позадкували, готові були шукати порятунку в своїй дитячій необізнаності. Але такий
відступ був неможливий: подальше існування могло йти лише по шляху вперед і – ми пішли.
Пішли понуро, з відчуттям огиди і ворожості до світу, з відчуттям жалоби, презирства до самих
себе...
І раптом дійшла до нас не галасливо виражена, а прихована в наукових даних блага звістка, що все
у світі явищ рухається, змінюється, ...що творчість, участь в будівництві нових форм людського
життя – етичний борг для всякого індивіда, здібного критично до нього ставитися. Безмірно
великою була радість, принесена цією благою звісткою....
…Я аніскільки не заперечую трудності запровадження поняття «людина» в кругозір дитини і
підлітка, проте ця трудність не дає права на усунення його: визнання самоцінності кожної
людської особи повинне бути однією з найважливіших цілей, які ми прищеплюємо юнацтву.
ТИ ЗНАЄШ, мініатюра О. Калмикової
Ти знаєш, як це, коли хочеться лягти й померти, коли сльози роз’їдають обличчя і здається, що
світ загинув? Коли ти готовий віддати абсолютно все просто за дотик дорогої тобі людини. Коли
ти не знаєш, що робити, коли ти розумієш, що це абсурд і що декілька нещасних днів скоро
пройдуть, проте твої губи все одно шукають щось рідне і до болю, жахливо улюблене і близьке.
Коли ти сидиш один і ніхто, ніхто, окрім однієї єдиної людини на світі, не може тобі допомогти.
Ти палиш одну сигарету за іншою й згадуєш, що обіцяв кинути. Коли твоя пам’ять стає твоїм злим
ворогом, Коли хочеться обпалити нерви, аби вони нічого не відчували. Коли в кожному предметі
ти бачиш, ти відчуваєш свою найулюбленішу людину. І ти не знаєш, коли побачиш її.
Й здається, що кожна година – це вічність, і при спогаді про найщасливіші моменти твого життя
стискається серце. Ти кричиш, кусаєш руки і не відчуваєш нічого, окрім болю. Ти не можеш
нічого робити, тільки кричати. Всі дивляться на тебе, як на дурепу і говорять, що ти збожеволіла.
Потім ти сидиш, втупившись в кінчик сигарети, і плачеш, плачеш, плачеш...
ТИ знаєш, як це: любити тебе, коли тебе немає поряд? Коли здається, що я тебе більше ніколи не
побачу? Ти скажеш: це марення. Можливо, але я нічого не можу зробити.
Ти дивишся на годинник і сподіваєшся на диво. Ти благаєш бога, щоб пролунав дзвінок в двері, а
його все немає і немає. І ти вже не живеш, а існуєш однією лише думкою, що десь є ВІН, і ти
готовий продати душу, аби опинитися поряд, тихо обійняти і ніколи в житті більше не відпускати
ні на крок.
РАДЯТЬ ЇХАТИ ДО ГОСУДАРЯ, з листа С. Толстої Л. Толстому від 20 листопада 1885 р.
Середа ранок. Петербург
До цих пір не зробила нічого; вчора
Последние комментарии
8 часов 58 минут назад
17 часов 50 минут назад
17 часов 53 минут назад
3 дней 16 минут назад
3 дней 4 часов назад
3 дней 6 часов назад