Абаза Константин [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

АБАЗА Костянтин Костянтинович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, популяризатор історії, педагог.

З дворянської родини.

Народився 18 (30) травня 1841 р. в с. Докторівці Верхньодніпровського повіту Катеринославської

губернії Російської імперії (нині – Дніпропетровська область України).

Помер 5 (18) серпня 1905 р. в м. Ізмаїлі Бессарабської губернії Російської імперії (нині – Одеська

область України).

Закінчив Полтавський кадетський корпус (1859).

Викладав військові дисципліни у Чугуївській центральній школі для нижніх чинів, Петербурзько-

му юнкерському піхотному училищі, був мировим суддею (1902).

Полковник у відставці (1892).

З 1880 р. активно співпрацював газетами «Громадянин», «Голос», «Російський інвалід», «Санкт-

Петербурзькі відомості», журналами «Родина», «Читальня народної школи», «Дозвілля і діло», рядом інших популярних видань того часу.

А. – автор «Книги для початкового читання у військах» (1871), «Керівництва з навчання в почат-

кових військових школах» (1873), «Книги для читання у військових школах та казармах, в школах

недільних й вечірніх класах для дорослих (1880), «Абетки для вживання в початкових військових

школах і для навчання грамоті дорослих взагалі» (1883), «Арифметики для солдат» (1884),

«Настанови, як навчати грамоті солдат», «Загальнодоступної військово-історичної хрестоматії»

(обидві – 1887), «Нарисів з прадавнього козацького побуду в загальнодоступному викладі (1890),

«Завоювання Туркестану» (1901).

Публікував наш земляк також твори для молоді та юнацтва. Це, в першу чергу, «Героїчні опові-

дання. Народи Сходу і Заходу», «Вітчизняні героїчні оповідання», «Бесіди про японця».

Писав на природознавчі теми.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Сіланов, М. Стовпянський та ін.

***

ГОВОРИ, ЩО ЗНАЄШ

, з життєвого кредо К. Абази

Говори, що знаєш, роби, що умієш.

СМЕРТЬ ЗУСТРІВ, ЯК СТАРУ ЗНАЙОМУ, з нарису К. Абази «Фрідріх Великий і Семилітня

війна»

Війна прославила короля, як полководця. Його приклад показав, що може зробити розум великий, характер твердий, такий, що сподівається в нещасті і не зарозумілий в щасті.

Через 6 років відсутності король урочисто в’їжджав до своєї столиці. Вулиці були яскраво

освітлені, народ товпився, тіснився до коляски, захоплено кричав, кидаючи вгору капелюхи й

хустки. Глибоко зворушений такою зустріччю, король кілька разів підводився і кричав: «Хай живе

мій люб’язний народ! Та є здоровим мої діти!».

А довкруги була убогість, розорення. Ворог скрізь побував, скрізь залишив страшні сліди. За 7

років війни населення зменшилося на десяту частину; у деяких областях працювали на полях

жінки та діти... Й армія була засмучена: її старі солдати загинули в боях; колишніх хоробрих

генералів і офіцерів належало кимсь замінити...

Було потрібно 30 років миру, щоб виправити зло, заподіяне війною. Цій святій справі король

віддався всіма силами своєї душі. До самої смерті він, управляючи державою самотужки, як

управляв нею і раніше, не забував, яку службу послужило військо. Він його любив, як і раніше

навчав, робив огляди і паради. Тут ніщо не могло стати йому перешкодою: ні похилі роки, ні

голод, ні негода.

Коли прийшла смерть, Фрідріх зустрів її спокійно, як стару знайому: скільки разів він дивився їй в

обличчя під Прагою, Коліном, Лейтеном, Цорндорфом, Куннерсдорфом і Торгау! Вона не

здавалася йому страшною.

ЗА ПРИКЛАДОМ ЗАПОРОЖЦІВ, з розвідки К. Абази Козаки. «Донці, уральці, кубанці, терці»

Козаки славилися своєю набожністю, строго дотримували встановлених постів, збагачували

внесками церкви, монастирі. Для своїх приношень вони вибрали два монастирі: один Нікольський

біля Воронежа, інший Різдвяний Черняєв в Шацьку.

...Там же козаки, котрі втратили сили воювати, доживали свій вік в чернечій рясі, як це робили і

запорожці. У тихій обителі завмирали пристрасті, забувалася ворожнеча.

БУДЕМО БИТИСЯ В ЗАТІНКУ, з нарису К. Абази «Триста спартанців царя Леоніда»

Ксеркс, цар перський, став готуватися до походу в Грецію. ...Зібралося стільки, що їх не можна

було навіть порахувати в звичайний спосіб. Тоді цар наказав відрахувати десять тисяч і обнести їх

огорожею; потім випустити їх, загнати інших, поки не наповниться вся огорожа, і робити це доти, доки не порахують все військо. Царський наказ було виконано. Сто сімдесят разів наповняли й

звільняли обгороджене місце. Нарешті цар довідався, що з ним йде мільйон сімсот тисяч війська.

Зрозуміло, греки, навіть об’єднавши усі свої сили, не могли виставити такого великого війська, яке

вів з собою Ксеркс. Але серед грецьких вояків було більше порядку, вони дотримувалися строгої

військової дисципліни, особливо спартанці.

Незграбно і повільно наближалися перси, прямуючи через Фессалію до Фермопільського проходу, що відкривав їм шлях в самісіньке серце Греції.

…На загальній раді грецьких вождів вирішили обороняти саме це місце, проте греки виставили...

всього 6 тисяч важкої піхоти під керівництвом спартанського царя Леоніда; власне ж спартанців

було тільки 300 чоловік.

Леонід, довідавшись, що перси ввійшли у Фессалію, відновив древній вал; частину свого загону

розташував перед, а тисячу фокеян висунув уліво, на гору. Там була маленька стежина, яка вела в

тил грецького загону.

Перси наближалися і, коли доповіли Ксерксові, що прохід зайнятий, цар голосно розреготався: незначна купка людей прагне утримати його мільйони! Він відправив до Леоніда послів з наказом

негайно скласти зброю.

– Прийдіть і візьміть, – відповів спартанський цар.

Перси назвали божевільною спробу боротися з ними.

– Персів так багато, що вони затьмарять сонце своїми стрілами, – говорили посли.

– Це на краще, – парирував Леонід. – Ми будемо битися в затінку.

Ксеркс відтягував напад; він не хотів вірити, що греки зважилися на захищати проходу, і дав їм

чотири доби на розмірковування: нехай ідуть собі, думав завойовник, куди хочуть. Проте греки і

не думали відступати.

Пройшов термін, і цар наказав штурмувати ущелину.

– Ворог наближається! – гукнув хтось із грецьких стражів.

– Ні! – уточнив Леонід. – Це ми наближаємося до ворога.

Все вищала і вищала купа вбитих... Ксеркс послав найхоробріших зі свого війська, «безсмертних», але й ті загинули, так і не зламавши опору спартанців.

Жоден перс не хотів більше йти на явну загибель. Тоді цар, підхопившись з трону, з якого

спостерігав битву, і в страшному гніві наказав гнати власне військо батогами. Промайнув день, другий, третій, ще багато загинуло персів.

І їх загинуло б набагато більше, якби між греками не знайшовся зрадник, житель ближнього

містечка на ім’я Ефіальт. Він перебіг до персів і сказав, що знає гірську стежку через Анопею.

Загін «безсмертних» потай став підійматися на лісисту вершину гори.

…У греків залишався вибір – відступити або вмерти. Спартанцям закон забороняв перше, і вони

залишилися. Не забажали залишити їх і феспійці. Фів’ян Леонід утримав силою. Усього греків

було 1400.

Настав ранок, останній для захисників; це був сьомий день, коли жменя греків утримувала майже

двохмільйонну армію.

Мужній Леонід вбрався в царські шати і, за звичаєм свого народу, приніс жертву богам. Таким

чином він справляв тризну по собі і своїм товаришах.

Серед персів пролунав військовий заклик; по ньому вони вдарили з фронту. Дружно і непохитно

відбили спартанці першу навалу, і, зімкнувшись ще тісніше, вистиркнули ще далі свої довгі піки.

…В цю хвилину перси з’явилися позаду, з тилу фаланги. Фіванці відразу ж здалися; але спартанці

і феспійці заприсяглися вмерти усі до єдиного. З відвагою і незвичайною силою вони кинулися

назад, очищаючи собі шлях до невеликого пагорба. Багато знатних персів наклало головами в

нищівній січі; загинули навіть два царських брати.

Коли в греків поламалися списи, вони схопилися за мечі. То в одному, то в іншому місці

піднімався меч і розсікав «безсмертного» із шоломом, з його латами. Але нападників усе прибуває, а спартанців – убуває. На них наступають, топчуть, давлять; удари ворогів все частішають, захисники слабшають.

Рвонувся вперед цар Леонід, підняв свій грізний меч, зробив два-три кроку й упав на землю

вбитим. Навколо його тіла розгорівся чи не найзавзятіший бій – то перси подавалися назад, то

греки відступали.

Греки, оточивши тіло загиблого Леоніда, продовжували відбивати атаки персів, вражаючи тих

своєю мужністю. Але це був їх останній подвиг. Вони загинули усі до єдиного, полягли серед куп

повалених ними ворогів, серед зламаних списів, стріл і мечів, як власних переможних трофеїв.

Жодна перемога не прославила бійців так, як прославила цю поразку. Полеглим спартанським

героям на місці бою написали на камені:

– Перехожий, скажи в Спарті, що поважаючи її закони, ми полягли тут мертвими.

БОЯЧИСЬ, СЛАВИ НЕ ЗАСЛУЖИШ, з статті І. Дужкіна «Нещадний гнів Ксеркса» на home-edu.ru

Коли шум бою вгамувався, коли страх перестав хвилювати серця персів і самого Ксеркса, він в

оточенні свити пішов між мертвими тілами шукати Леоніда. Довго шукав. Нарешті знайшов. І

«повелів відрубати цареві Лакедемона голову і посадити на кіл».

Ніколи раніше і ніколи пізніше Ксеркс не проявляв такої ненависті до своїх ворогів. Тому що

нікого так не боявся цар персів, як Леоніда. І всі перси, що вторглися до Греції, боялися його, а в

особі спартанського царя і всіх греків.

Але хіба можна виграти війну, боячись супротивника? І хіба не правий був цар Леонід,

залишившись з союзним військом біля Фермопільської ущелини, а потім з жменькою людей

прикриваючи відхід греків?

Мав рацію. Саме тому Леоніда шанували і шанують греки, і шануватимуть царя Спарти і

згадуватимуть його подвиг всі віддані своїй Батьківщині.

ІСТОРИЧНА НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ, з статті О. Сидорова «Чому тільки спартанці?»

На жаль, в світову історію потрапили лише спартанці, інші герої-греки якось випали з людської

пам’яті. Якщо зіставити всіх учасників Фермопільської битви: 300 загиблих спартанців, тисяча

греків, полеглих в бойовій охороні на гірському схилі, дві тисячі з числа тих, хто йшов їм на

підмогу і дві тисячі ополченців з Фів і Феспія, то мимоволі виникає запитання: а чому тільки

спартанці? Невже 5000 не в рахунок?

Справа в тому, що першим, хто описав цей подвиг, був спартанський поет Симонід Кеосський, який, природно, прагнув звеличити своїх співвітчизників. Він і прославив спартанців, а про інших

якось «забув».

Надалі багато істориків, досліджуючи Фермопільську битву, часто приходили до невірного

висновку про долю ополченців. Маючи дані про їх участь на початку битви і, завдяки Симоніду

Кеосському, дані про смерть тільки 300 спартанців, вони мінливо тлумачили їх подальшу долю.

Хтось писав про ганебну втечу з поля бою, хтось взагалі приписував їм поголовну здачу в полон

персам. Тільки чомусь ніхто не зміг припустити героїчну загибель на полі бою. Так що ополченці

гідні не меншої слави, ніж спартанці.

Спартанські воїни Леоніда не могли відступити, згідно військовому кодексу честі. Вони були

професіоналами і повинні були до кінця виконати свій обов’язок. А ось у союзників такого

обов’язку не було. Понад те, Леонід прямо наказав їм йти на з’єднання з основними силами

грецької армії, але вони відмовилися, свідомо прирікаючи себе на загибель.

Битва біля Фермопіл стала одним з найвідоміших і «улюбленіших» практично в будь-якому

дослідженні з військовій історії. Цю битву обов’язково згадували як в підручниках і хрестоматіях, так і в багатьох інших виданнях, присвячених військовій історії Стародавнього світу. Розповідь

про неї можна знайти в книзі «Герої і битви: загальнодоступна військово-історична хрестоматія».

Цій книзі понад сто років, вона була видана в 1887 році в Санкт-Петербурзі. Написав її відомий у

минулому літератор і військовий історик Костянтин Абаза.