Лопатинский Федор [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Лопатинский Федор [Справочник-дайджест] 25 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ЛОПАТИНСЬКИЙ Федір Леонтійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Перекладач, проповідник. В чернецтві – Феофілакт. Фундатор професійної філософської освіти на

теренах Російської імперії.

З дворянської родини.

Народився бл. 1680 р. на Волині.

Помер 6 (17) травня 1741 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований в Олександро-Невській лаврі.

Навчався в Києво-Могилянській колегії, в м. Лемберг (Польща), колегіумі св. Афанасія (Італія),

Німеччині.

Був викладачем Києво-Могилянської колегії, наставником філософії та префектом (1704-1706),

наставником богослов’я (1706-1708), ректором (1706-1722) московської Слов’яно-греко-

латинської академії, архімандритом Заіконоспаського монастиря (з 1708), радником Св. Синоду

(1722), архімандритом Чудівського монастиря (1722-1723), єпископом Тверським та Кашинським

(1723-1735), другим віце-президентом Св. Синоду (1725-1730).

Л. – автор «Діалектики» – першого слов’янського словника філософських термінів (141

тлумачення), хоча офіційно у Москві піонером цієї справи досі вважається Г. Теплов з його 27

термінами.

Наш земляк – перекладач першого друкованого твору енциклопедичного характеру – «Полідора

Вергілія Урбинського Осм: книга про винахідників речей» (1720). Проте невдоволення Петра I

викликав слов’янізований стиль перекладу.

Л. – автор «Служби вдячної про велику Богом даровану перемогу» (1709), покладеної на музику

М. Ширяєвим, проповіді «Слово про богом подарований мир», оди «На честь князя Кантемира»

(обидва твори – 1722), богословських праць «Напучення до православних християн» (1725),

«Апокриза» (1728), «Дзеркало найгарячішого до господа Бога духу», (1730), «Розвінчання

неправди розкольників» (1745).

Входив до четвірки тих, хто ґрунтовно виправляв московське видання біблії 1663 р., причому

найретельнішу звірку здійснювали одночасно за древньоєврейським, грецьким та латинським

текстами (закінчили, крім Псалтирі, в 1720), був автором учбових. курсів з філософії та

богослов’я, написаних латинською мовою.

Наш земляк підгримував далеко не всі починання імператора. Неабияку сміливість він проявив і

при написанні «Розгляду цієї повісті» (1716), в якому вщент розбив точку зору автора «Книги

історіографії» М. Орбіні про те, що Кирила та Мефодія в Моравію направили римляни.

Величезну полеміку не лише в Росії, а й Європі, викликав випуск Л. забороненої книги свого

вчителя С. Яворського «Камінь віри», написаної ще 1715 р. (1728). Особливим різким був відгук

віденського богослова І.-Ф. Буддея. Не погоджуючись с такою точкою зору, наш земляк осмілився

написати «Апокрісіс, або Заперечення на лист Буддея» (1730), поява якого була заборонена

царським указом.

Л. – один з небагатьох, хто, написавши трактат «Неволя господня благо, й тягар її легкий» (1712),

відкрито виступив проти свого шкільного товариша Ф. Прокоповича, звинувативши того в відході

від православ’я. Вдруге ця тема знову зазвучала шість років поспіль. І з цього моменту почалася

боротьба не на життя, а на смерть між колишніми однокашниками. Не без зусиль Ф. Прокоповича

Л. допитали (1732) й, щоправда, звільнили. Аби через деякий час знову заарештувати (1735),

утримуючи в Петропавловській фортеці (1736). Допити й тортури тривали три роки. В’язня

визнали винним в «важливих провинах» й запроторили до катівні замку Герман (1738). Врешті-

решт нашого земляка виправдали, відновили у всіх званнях (1740)

На жаль, через декілька місяців Л., людина, котра, за словами А. Мацкевича «до кінця життя свого

потерпала від неймовірних переслідувань та страждань», назавжди полишила цей світ.

Легенда донесла до нас цікаву подробицю: буцімто, вмираючи, Ф. Прокопович весь час

повторював прізвище шкільного товариша. У свою чергу, В. Зіньківський вважав Л. борцем за

свободу думки.

Зусиллями нашого земляка в Твері побудували приміщення для майбутньої духовної семінарії. Їй

він залишив у спадок і власну багатющу бібліотеку – близько 1500 томів рідкісних видань.

Серед друзів та близьких знайомих Л. – С. Яворський, С. Прибилович, Й. Решилов, А. Кондоїді, Г.

Вишневський, Ф. Прокопович, Петро I, Ф. Кролик, Єлизавета Петрівна, Г. Бужинський, А.

Юшкевич, С. Ліхуда, Ф. Полікарпов та ін.


***

МІЖ БРЕХНЕЮ Й ІСТИНОЮ,

з наукового кредо Ф. Лопатинського

Філософія є природна властивість. Завдання діалектики – направляти до істини людський розум,

який, будучи за природою схильним до помилки, постійно коливається між брехнею й істиною.

СУЩЕ – СТВОРЕНЕ І НЕ СТВОРЕНЕ, з дисертації В. Івлєва «Оформлення логічного

інструментарію в історії російської філософії XVII – початку XVIII ст.»

Філософію Лопатинський визначав як знання сущого, створеного і не створеного, що здобувається

завдяки світлу, дарованого нам від природи розуму. Крім цього, він наводив і інше, більш

розповсюджене, визначення філософії – достовірне й очевидне знання справ божественних і

людських.

Під божественними справами мається на увазі Бог і Його витвори, під людськими – тіла, сама

людина і людські дії. «Ми опускаємо такі риторичні визначення і перифрази, як «філософія є

шукачкою істини в цьому й іншому житті, володаркою вдачі, матір’ю славних мистецтв», оскільки

для позначення філософії як такої існують два простих слова. Одне з них, древніше, – «мудрість»,

друге, сучасне – «філософія» чи «шлях до мудрості», – писав Феофілакт.

Як ми бачимо, визначення досить традиційні. З іншого боку, філософія може визначатися і як

«збірне поняття у змісті енциклопедії наук про природу» (там же), а це – уже явні рецепції

філософії Нового часу.

Людина у філософській системі Лопатинського вважається матеріальною метою («...філософія є

природна придбана властивість»). Отже, кожна людина окремо є діючою причиною стосовно тієї

філософії, яку вона сповідує.

…Лопатинський виділяє два види теології: природну, яка дає знання про Бога за допомогою

природних основ і яка є частиною метафізики, і християнську, котра спирається на Св. Писання,

Батьків Церкви і Св. Переказ і не відноситься до філософії.


ПОРТРЕТ ДОБРОЧЕСНОСТІ, з нарису М.-Ш. Фандербека «Лопатинський Федір Леонтійович»

Наше вчене коло поважає Феофілакта Лопатинського , єпископа Тверського... Це людина

всебічної освіти, знавець грецької літератури, якою займається дуже старанно і з величезним

успіхом...

Його непохитна чесність у всіх обставинах життя нагадує собою золоте століття. Одним словом,

якби чесноту можна було намалювати, то він був би її портретом.


НЕ СПІВЧУВАВ СИНОДАЛЬНОМУ УПРАВЛІННЮ, з інтернет-сайту hram.kiev.ua

Сенат виробив правила вибору і поставлення осіб в настоятелі манастирів і в єпископи, згідно з

якими блюститель Стефан Яворський з освяченим собором не мали права без згоди сенату

висвятити кого в архиєреї. Сенат явно втручався в ділянку, що належала раніше до прав

патріярших.

Стали можливими такі факти, як указ Сената місцеблюстителеві митроп. Стефану від 23 грудня

1715 р., аби місцеблюститель прибув до Петербургу з ризницею й півчими для хиротонії нових

двох архиєреїв. Але ж що до кандидатур в єпископи, то рішаючою тут була царська воля. Коли в

часі блюстительства митрополита Стефана Яворського й до відкриття Синоду на великоруських

катедрах з’явилося 15 українських ієрархів, то на це була згода і воля Петра І, хоч заслугою

митрополита була, очевидно, рекомендація на святительські катедри своїх земляків, переважно

вихованців Київської Академії.

Знані, однак, і випадки, коли місцеблюститель противився висвяченню в єпископи, а мусів

підпорядкуватися царському наказу про висвяту. Яскравим таким випадком була спроба не

допустити до єпископства ректора Київської Академії Феофана Прокоповича. Ініціяторами її були

українські богослови – ректор Московської Академії Феофілакт Лопатинський і префект тієї ж

Академії Гедеон Вишневський.

...Архиєп. Феофілакт Лопатинський не співчував синодальному управлінню і казав, що справи в

Синоді йшли гірше, ніж було за патріярхів...

Коли вступала на російський престол цариця Анна, то в складі Синоду фактично було 4 члени: архиєпископи Феофан Прокопович і Феофілакт Лопатинський , митр. Георгій Дашков і єп.

Ігнатій Смола. Указом 21 липня 1730 р. призначено було новий склад Синоду з 9 осіб, до якого з

попереднього складу увійшов тільки Феофан Прокопович. В цьому історики вбачають вплив

Прокоповича, бо коли архиепископ Феофілакт повернувся з Петербургу в Твер, і його запитали,

хто нині є в Синоді, він відповів: «Преосвящ. Феофан таких собі вибрав, що ніхто з них і слова не

сміє промовити».


КРИТИКУВАВ РОСІЙСЬКИХ НЕБОЖИТЕЛІВ, з книги С. Соловйова «Історія Росії з

якнайдавніших часів»

У справі про пасквіль на Феофана до Таємної канцелярії доправили двох ченців– Йосипа

Решилова та Іоасафа Макіївського, котрі мали стосунки з Феофілактом Лопатинським... Вони

звели наклеп на Феофілакта, переказавши його розмови з ними. Так, якось у хвилину досади він

сказав: «От тут життя: всього бійся. Коли б можна було де сховатися або хоч до Польщі виїхати...

я б радий був і цьому».

Феофілакт проговорився, що у нього є тисяча рублів..., лежать у купця Корихалова. «У мене вони

покладені на свою потребу,– говорив він,– не дай бог якої біди чи відправлять до заслання–

Корихалов не залишить».

З приводу Стефана Яворського Феофілакт говорив: «Багато зазнав він від Федоса (Яновського), і

коли б та змія більше на своєму престолі посиділа...»

З приводу поганого виховання Петра II Феофілакт хвалив старого вчителя Зейкана як людину

благочестиву: «А нині є вчитель. Остерман, та й того Долгорукі, аби не часто йому з його

величністю бачитися, усунули. А хоча б він, Остерман... і завжди був при государі, проте в

повчанні благочестя нічого доброго сподіватися, тому що він лютеранської віри. Потрібно б його

величності про те радити, та нікому. Я б і радий, та не смію...»


ЗРАДИЛИ НАБЛИЖЕНІ, з дослідження П. Знаменського «Камінь віри» і Феофілакт

Лопатинський»

«Камінь віри» для супротивників Феофана був чимось на зразок прапора, біля якого і зосередилася

боротьба богословських напрямів. На нього ж звернули увагу закордонні богослови, котрі

розраховували на залучення Росії до своїх віросповідань. ...За таких обставин, як тільки «Камінь

віри» був виданий, протестантські богослови почали його трощити, а католицькі, навпаки, -

захищати.

...Видавець «Каменя» Феофілакт і сам написав на Буддея «Апокрісис».

...Незабаром справа дійшла і до «Апокрісиса», якого автор про всяк випадок приховав. Дехто з

його наближених, підпавши під тодішні розшуки про різні заборонені зошити, видали доброго і

довірливого архіпастиря і доставили копію «Апокрісиса» до таємної канцелярії.


ДАВ ПОКАЗИ НА КОЛЕГУ, з книги М. Костомарова «Російська історія в життєписах її

найголовніших діячів»

Государиня 24 квітня дала веління заарештувати Феодосія і допитати. Наступного дня арештували

і допитали інших членів Синоду.

Тверський єпископ Феофілакт Лопатинський показав, що преосвященный Феодосій називав весь

російський народ «божевільним, нехристиянським, гіршим за турків і всяких варварів, ...атеїстами

і ідолопоклонниками; говорив, що над Церкву тиранять, тлумачив, що смертельна хвороба

государя Петра – від безмірного жіночошаленства і від Божої помсти за його посягання на

духовний і чернечий чин».

ФАТАЛЬНА ДОЛЯ, з порталу Російської православної церкви

З 1719 р. Лопатинського стали часто викликати до Петербурга, а з заснуванням Св. Синоду

включили до його складу, спочатку радником. По залишенні Московської академії Лопатинський

став архімандритом Чудового монастиря.

За Катерини Феофілакт отримує чергове підвищення: стає архієпископом і другим віце-

президентом Св. Синоду. У такий спосіб він знову близько зіштовхнувся з Прокоповичем, який

обіймав тоді пост першого віце-президента.

…Лопатинський швидко став жертвою нещадної боротьби придворних угруповань, якою було

вщент заповнене похмуре десятиліття біроновского режиму. У науковій літературі робилися

спроби розслідувати подробиці так званої «решилівської справи», в котру фатальним чином був

втягнутий Лопатинський. Так, ми знаємо, що допитувати його почали десь із 1732 р., у червні 1735

р. заарештували, протизаконно засудили, а з 13 грудня 1738 р. утримували в похмурій катівні

виборзькому замку Герман.

Застосовувані в Таємній канцелярії методи дізнання викликали й у без того слабкого здоров’ям

Лопатинського тяжку хворобу, від якої йому не призначено було оправитися.

Прокопович жодного разу не був присутній на допитах свого колеги, проте цим обілити себе,

звичайно ж, не міг, оскільки всі чудово знали, що слідча справа інспірована саме ним.

Легенда донесла до нас цікаву подробицю: в 1736 р., помираючи в себе у будинку, на

Аптекарському острові, Прокопович у передсмертному маренні раз по раз повторював ім’я

Лопатинського. Не чиста, виходить, була совість в автора «Духовного регламенту».

У регентство Ганни Леопольдівни, коли намагалися виправити наслідки найкричущіших злочинів

попереднього царювання, Лопатинського помилували, причому повернули всі посади й привілеї.

Але жити страждальцеві за святу справу залишалося, на жаль, недовго.