Ваксман Залман [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

лаврами. Причина в тому, що лист-подання надійшов до Стокгольма,

коли питання про лауреатів уже було вирішене.

Не судилося отримати цю нагороду й Уласу Самчуку (1905-1987) – «найвидатнішому

українському прозаїку в діаспорі», уродженцю села Дермань (тепер – Рівненської області). Після

виходу в світ роману-трилогії «Волинь» (перший том опубліковано 1934 р.) кандидатуру Уласа

Самчука на здобуття Нобелівської премії з літератури висунув у 1980 році торонтський

російськомовний журнал «Сучасник». І тоді, і в наступні роки премію одержали інші, не

українські майстри слова.

На Нобелівську премію висували поетів Павла Тичину (1966) і Миколу Бажана (1970). Їх

кандидатури запропонував Омелян Пріцак, широковідомий у світі український вчений-славіст і

тюрколог, дійсний член Американської, Фінської, Турецької академій наук, донедавна професор

Гарвардського університету. Проте Бажан, подякувавши Шведській академії літератури за увагу

до його особи та творчості, в надісланому їй листі висловив сумніви в реальності та своєчасності

висунення його кандидатури, тобто фактично відмовився від нагороди.

В ранзі одного з реальних претендентів на найвищу відзнаку так і залишився Павло Тичина.

Серед них був також поет-дисидент Василь Стус, якого 1985-го року висував нобелівський

лауреат Генріх Бьоль. Як відомо, В. Стус помер 4 вересня 1985 року від тортур у таборі для

політв’язнів. На жаль, кандидатура померлого автора вже не могла розглядатися.

– Кандидатуру Олеся Гончара теж висували на здобуття престижної премії?

– Українська діаспора в 1989 році, коли з з’явилося нове видання «Собору» англійською мовою, розпочала заходи щодо висунення Олеся Гончара претендентом на Нобелівську премію з

літератури. Його кандидатуру було запропоновано 1991 року. На жаль, безрезультатно.

На мою думку, не варто драматизувати ці прикрі факти. Рішення Нобелівських комітетів, як ми

переконались, не завжди збігаються з громадською думкою, можливо, не завжди є об’єктивними.

СИН, ХИЛЬНУВШИ, СПІВАВ УКРАЇНСЬКОЮ, з статті В. Родинкової «Бажані гості»

Байрон Ваксман відвідав малу батьківщину батька. І дуже здивувався. Адже в 1929 році, коли він

приїжджав сюди зі США з матір’ю і ганяв калюжами за вперше побаченим поросям, в Новій

Прилуці асфальту не було. Не було й сучасних чистеньких будиночків, якими село зустрічало

шановних гостей. І дружно ойкнуло, коли дідусь-американець, який виступав на церемонії

відкриття пам’ятного знака батьку, раптом заспівав українською! Пізніше Байрон Ваксман, який

володіє 7 мовами, згадав ще одну українську пісню.

Пригощатися українськими стравами він не боявся. Навіть попросив горілки. А от кольорова

капуста ресторанного виробництва американцю не сподобалася.

Зате онук Байрона і правнук великого вченого Жорж, котрий теж вирішив присвятити себе науці,

був у захваті від усього, що відбувалося. Проте, на відміну від прадіда-біолога і діда-медика,

Жорж став фізиком.

І вважає, що повинен не тільки користатися привілеями прославленого прізвища, а й зробити

щось, аби прославити це прізвище ще більше. Час цьому настав: гості зізналися, що ім’я Зельмана

Ваксмана забувається навіть в Америці.

– Ті, хто займається проблемою туберкульозу, батька знають, – пояснив Байрон Ваксман, – інші ж

– ні. Студенти знають тільки те, що відбулося максимум 5 років тому. Так у тіні залишаються

навіть найвидатніші вчені.