Терапиано Юрий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

ТЕРАПІАНО Юрій Костянтинович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, літературний критик. Складач антології емігрантської поезії «Муза діаспори» (1960).

З міщанської родини.

Народився 21 жовтня 1892 р. в м. Керчі Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна Республіка Крим України).

Помер 3 липня 1980 р. в м. Ганьї (Франція). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив керченську Олександрівську гімназію (1911), юридичний факультет Київського університету св. Володимира (1916), військове училище прапорщиків (1917).

Один з фундаторів і голова «Спілки молодих поетів і прозаїків» (1925).

Член поетичної групи «Перехрестя».

Друкувався в газетах «Нове російське слово», «Російська думка», журналах і альманахах «Новосілля», «Окультизм і йога», «Новий журнал», «Відродження», «Досліди», «Грануй», «Мости», «Сучасник».

Як літератор дебютував в альманасі «Гермес» віршами (1919).

Потім настала черга наступних збірників: «Кращий звук» (1926), «Безсоння» (1935), «На вітрі» (1938), «Мандри земні» (1951), «Вітрила» (1965), «Вибрані вірші»«(1963).

Т. – автор повісті «Подорож до невідомого краю» (1946) і книги «Маздеїзм: сучасні послідовники Зороастра».

Перу нашого земляка також належать спогади «Зустрічі» (1953), «Літературне життя Парижа за півстоліття» (1986).

За його редакцією вийшли антології російських зарубіжних поетів «Естафета» (1948), «Муза діаспори. Вибрані вірші зарубіжних поетів. 1920-1960» (1960).

Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши спочатку до Туреччини (1920), а потім – Франції (1922).

Пам’яті нашого земляка присвятила свою книгу «На берегах Сени» І. Одоєвцева (1983).

Керченський будинок, в якому жив Т., прикрашає меморіальна дошка (1995).

Серед друзів та близьких знайомих Т. – Ю. Іваско, В. Ходасевич, М. Волошин, О. Мандельштам, І. Одоєвцева, В. Злобі, Л. Енгельгардт, В. Маккавейський, Б. Лівшиць, Н. Берберова, Д. С. Мережковський, З. Гіппіус, Д. Кнут, В. Фохт та ін.

* * *

ЕРА ЗНАХАБНІЛИХ, з життєвого кредо Ю. Терапіано

Сучасна людина убога і гола, тому що совісна.

ПОЛУМ’Я СВІЧКИ, вірш Ю. Терапіано «Ранком, в засліплюючому зорінні»

Утром, в ослепительном сияньи,

Ночью, при мерцающей луне,

Дальний отблеск, смутное сознанье

Вдруг становится доступным мне.

«Господи, – твержу я, – как случайны

Те слова, в которых благодать,

Господи, прошу, нездешней тайны

Никогда не дай мне разгадать.

Не хочу последнего ответа,

Страшно мне принять твои лучи.

Бабочка, ослепшая от света,

Погибает в пламени свечи.

ГІМН ТИШІ, вірш Ю. Терапіано «Втомлено гойдаються гілки»

Ветки устало качаются

В мокром, печальном саду,

Светлое лето кончается,

Ветер приносит беду.

В час темноты изнурительной,

Грустную ноту ведя,

Осени шепот томителен

В медленных каплях дождя.

Слушаю сердцем молчание,

Прошлое встало со дна,

Прошлое в ясном сиянии —

И тишина, тишина.

НЕХАЙ В СЕРЦІ НЕМАЄ НАДІЇ, з вірша Ю. Терапіано «Опівночі»

Полночь бьет. Часы стучат, как прежде,

В комнате таинственная мгла:

Если в сердце места нет надежде,

Все-таки и тень ее светла.

БАЖАТИ ЩАСТЯ, з статті Ю. Терапіано «Людина 30-х років»

Оскільки вона, людина, втративши все, з ще більшою гостротою відчуває свою людяність, вона повинна намагатися зрозуміти, намагатися до чогось прийти, повинна кохати, ненавидіти і бажати щастя.

Сучасна людина убога і гола, тому що вона сумлінна. Мені здається, ця воля – відмова, збіднення, рішучість витримувати самоту, порожнечу – найзначніше, що придбало нове покоління.

ВРЯТУВАЛИ ДРУЗІ, з книги Ю. Терапіано «Зустрічі»

Бенедикт Лівшиць, киянин, який вчився в Петербурзі, був вже «справжнім поетом»: він друкувався в «Аполлоні», особисто знав багатьох петербурзьких знаменитостей, випустив книгу віршів «Флейта Марсія» і готував другу – цикл «Болотяна Медуза».

Голений, з римським профілем, стриманий, сухий і величний, Лівшиць у Києві тримав себе як «метр»: молоді поети з трепетом знайомилися з ним, його репліки і висновки падали, як ніж гільйотини: «Гумільов – бездарність», «Брюсов – видихається», «В’ячеслав Іванов – філософ у віршах». Він захоплювався Блоком і не любив Єсеніна. Лівшиць пропагував у Києві «вірші киянки Ганни Горенко» – Ахматової і Осипа Мандельштама. Йому ж київська молодь була зобов’язана відкриттям поезії Інокентія Анненського.

...Після падіння