Мазуренко Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (pdf) читать постранично

МАЗУРЕНКО Микола Миколайович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Критик, журналіст. Псевдонім-анаграма – Окнерузам.
З дворянської родини.
Народився 21 квітня (3 травня) 1838 р. в Криму Російської імперії (нині – Автономна Республіка
Крим України).
Помер не раніше 14 лютого 1918 р. Можливо в м. Петрограді (точно – не встановлено).
Закінчив одну з Харківських гімназій, навчався на юридичному факультеті Харківського
університету.
Працював наглядачем Керченської митниці (1858-1860).
Друкувався в газетах «Народне багатство», «Петербурзький аркуш», «Новий світ», «Біржові
відомості», журналах «Історичний вісник», «Сучасник», «Дзвін», «Закордонний вісник», «Аргус»,
«Голоси з Росії».
Перу нашого земляка належать стаття «З приводу сатир М. Салтикова-Щедріна» (1863),
оповідання «Нотатки хуторянина» (1863), спогади «Перша харківська університетська історія»
(1907).
М. – автор книг «Кишеньковий технічний російсько-французько-німецько-англійський словник»
(1902), «Адмірал С. О. Макаров про зіткнення суден» (1904), «Розірвання шлюбу і Закон від 28
травня», «Всеросійські земські собори» (обидві – 1905), «Сторіччя минуле і сторіччя нинішнє»
(1906).
З царським режимом стосунки у нашого земляка не склалися. За участь у студентських протестах
його виключили з університету (1858).
Статтю «Дещо про колишню славу «Часу» заборонила цензура (1863).
Під кінець життя М. буквально бідував: звертаючись бодай копійчиною його підтримати до
Літературного фонду, писав про стан, «недалекий до голодної смерті». Останнього з відомих
листів написав із Керчі.
Серед друзів та близьких знайомих М. – Л. Самсонов, П. Биков, О. Герцен, М. Чернишевський, М.
Добролюбов, М. Бакунін, Г. Єлисеєв, М. Огарьов, В. Губінський та ін.
***
ПРИКЛАД, А НЕ ПОВЧАННЯ, з життєвого кредо М. Мазуренка
Приклади ефективніші за повчання.
ЧИТАТИМУТЬ ОНУКИ, з статті М. Мазуренка «З приводу сатир М. Щедріна»
Кожна з них (сатир – авт.), окремо взята, є повною, різнобічною картина справжнього життя;
кожна з них порушує надзвичайно глибокі суспільні питання, з можливою виразністю змальовує
нам живих людей, зі всіма особливостями їх характеру і зовнішньої обстановки.
...Сатири п. Щедріна із задоволенням і з користю прочитаються не лише нашими дітьми, а, мабуть,
і внуками.
ДОБРОЛЮБОВ НАДІ МНОЮ НЕ ЗГЛЯНУВСЯ, з «Літературних спогадів» М. Мазуренка
Я добре пам’ятаю мої перші відвідини Добролюбова. Жив він тоді в Колокольній вулиці. Хоча за
декілька місяців перед тим він їздив для поправки здоров’я до Криму, проте користі від цього було
мало. Бліді щоки, запалі очі і слабкий кашель час від часу говорив про розвиток недуги, яка
незабаром після того звела його до могили.
Чекати довелося не більше двох-трьох хвилин.
Познайомившись з Добролюбовим, я нагадав йому його дводенне перебування в Харкові, дорогою
з Криму назад до Петербурга.
...Я передав статтю мою Добролюбову, переконливо просячи прочитати, якщо можливо, швидше...
Днів через три приходжу я знову до Добролюбова. Хвилини через дві він вийшов з кабінету до
своюєї крихітної вітальні з моїм рукописом в руках і негайно, не чекаючи запитання, вичитавши
це питання в очах моїх, почав говорити...
Тихим голосом, неспішно ...говорив Добролюбов, використовуючи висловлювання, що не
уражали авторської самолюбності.

– Прочитав... Є декілька прекрасних, цікавих сцен, але в цілому вона неможлива. Не говорячи
вже про те, що ви не лише забули, але, – м’яко посміхаючись, додав Добролюбов, – неначе ніколи
не чули, що у нас існує цензура, яка ніколи, ні під яким виглядом не пропустить чогось подібного
до тих думок, які ви висловлюєте; крім цього, ви, очевидно, такі молоді, такі наївні, що
анінайменшого уявлення про оточуюче вас життя російське не маєте. Все це відбивається яскраво
у вашій драмі. Ви, ймовірно, довго жили за кордоном, – закінчив Добролюбов.
Зосереджено, майже з благоговінням слухаючи Добролюбова, я ледве пробурмотів: «Так, це
вірно» – і задумався.
Наступила пауза.
Раптом я поривчасто схопив із столу мою злощасну драму і почав її шматувати, що було не
просто, оскільки зшитий зошит був товстуватий.
– Що ви, навіщо це? – заспокоював мене Добролюбов. – Все б це можна чудово переробити. – Але
в очах його я прочитав, що в душі він мене виправдовував.
Я схопився, міцно потис руку Добролюбова, гаряче й щиро подякував йому і вийшов.
Через декілька місяців, приносячи дрібні статті, я ще заходив двічі-тричі до Добролюбова, але
прагнув обмежуватися п’ятьма хвилинами розмови, помічаючи його хворобливий стан.
Траплялося зустрічати у нього Пятковського, Успенського, тоді ще новачків. У Добролюбова ж я
познайомився з М. А. Антоновичем, який вже влаштовуввався у той час в «Сучасникові»; після
смерті Добролюбова він одержав завідування якимсь відділом, а завідування белетристичним
відділом перейшло до М. Є. Салтикова. ...З