Слід на воді [Олексій Михайлович Волков] (fb2) читать постранично

Олексій Волков СЛІД НА ВОДІ

I

Коли тихо сидиш у човнi, поверхня озера або рiчки, немов екран. Дивився б i дивився, адже на нiй вiдбувається стiльки цiкавого. Ось розiйшлися ледь помiтнi кола — це промайнули швидкi срiблястi верховодки. Важко булькнуло в очеретi — кола великi, аж у човнi вiдчуваються. Це короп висловив своє вдоволення тихим прохолодним ранком. А посерединi плеса з'явилися слабкi брижики — отже війнув перший пiсля ночi легенький вiтерець, якого ще не вiдчувають анi руки, анi обличчя.

Поверхня води розповiдає про все. I порiвняти її можна саме з екраном, а не, припустiмо, з книгою. Книгу вiзьмеш завтра, пiслязавтра i перечитаєш удруге. Цього вже не побачиш нiколи. Воно промайне — i все. Слiди на водi зникають швидко. Мить — i вони вже канули, для всiх i назавжди.

Саме такi думки крутились у головi того ранку. Воно й не дивно, адже клювання було млявим, а поверхня плеса дiйсно вирувала рiзноманiтними слiдами тих, хто перебував так близько. Ось у куширях шубовснула щука, що вочевидь-таки пiдстерегла здобич. Залишаючи «стрiлку» на чистому плесi, пропливла пiд водою ондатра.

Телефон задзижчав неприємно i нав'язливо, наче комар над вухом. Кому ж, цiкаво, я мiг отак нагально знадобитися о сьомiй ранку? Адже часи, коли це траплялося регулярно, вже минули. Думка, що, можливо, щось сталося вдома, неприємно вколола, коли вишпортував з кишенi телефон. Ну ось, не з дому.

Хто-хто?!

I чого це раптом вiн згадав про мене о такiй порi? Може також сидить у човнi i в нього не клює?

— Слухаю вас, Андрiйовичу! Радий чути.

— Ну як, ловиться? — замiсть привiтання запитав мiй колишнiй начальник.

— Як вам сказати… Буває й краще, але добре, що так.

— Так-от слухай, дорогенький. А ти справдi на риболовлi? Хмм… Заздрю. Я прошу скластися i пiд'їхати до мене. Тут в одне мiсце. Ресторан «Днiстер», сподiваюся, знаєш? Є питання, у якому, гадаю, i ти будеш зацiкавлений. Повiр, воно варте, аби не зловити сьогоднi зайвих двох карасiв.

— Н-нормально… — я тер чоло, перетравлюючи несподiванку. — А що таке? Натякнiть хоча б!

— Ну, словом… є люди, зацiкавленi у твоїх послугах. Навiть дуже, я б сказав, зацiкавленi.

— Та я ж… наче зовсiм… Взагалi не при справах…

— Ти приїзди, — багатозначнiсть його iнтонацiї рiзонула по вухах.

Коли такi подiї звалюються на голову, їй-Богу не знаєш, як поводитись. Я тримав у руцi вудку i вагався що вiдповiсти. На поверхнi розпливлися новi кола.

— Що, так термiново? Просто зараз усе кидати i вибиратися? Уже?

— Ну… досить неординарнi питання постали… Як бажаєш, звiсно. Я б казав — уже.

Зайвий раз iнтригувати, навiть коли непотрiбно, завжди було у стилi того, хто телефонував. Така вже натура. А втiм…

— Ну так… Може, у вас особисто щось сталося? Чому о такiй порi? Я так розклався фундаментально…

— Давай-давай, — пiдганяв Андрiйович.

II

Був я, як кажуть, не у захватi вiд такого повороту. Згорнути щойно розпочату капiтальну риболовлю, розраховану на цiлий день! З iншого боку, якась iнтрига i згадка про можливу роботу викликали iнтерес. Усе це, напевно, писалося на моєму обличчi, коли я подавав руку Андрiйовичу, що чатував на сходах ресторану «Днiстер», у якому бар працював цiлодобово. Нiчого не пояснюючи, вiн завiв мене до окремої кабiнки у залi. За столом уже сидiли п'ятеро. Символiчнi закуски, дорогий коньяк. Та судячи з кiлькостi у пляшцi та чарках, його розкоркували лише для годиться.

— Ну ось, — почав мiй колишнiй шеф. — Той, про кого я говорив. Анатолiй Рибак, свого часу кращий фахiвець у моїй службi.

— Шкода, ранiше не чув вiд вас подiбних оцiнок, — пошкодував я, — от би зрадiв. А то усе як не «на килим», то «на горiхи».

Усмiшки присутнiх свiдчили, що жарт сподобався.

— Ну, — розвiв руками Андрiйович, — так завжди. Починаємо цiнувати лише тодi, коли втрачаємо. Толю, присiдай. Ти з риболовлi, голодний. Давай, я тобi «капну» i тодi вже говоритимемо.

— Краще навпаки, — заперечив я. — Про справи, а потiм уже «капнемо».

— Як скажеш, — вiн все-таки плюснув менi коньяку i продовжив. — Познайомлю тебе. Кушнiр Iван Семенович, голова Асоцiацiї письменникiв України — якщо ти раптом не в курсi — органiзацiї значно потужнiшої i впливовiшої, нiж, скажiмо, Нацiональна спiлка письменникiв. Усi найкрутiшi сучаснi письменники зараз там.

Високий чоловiк iз зачесаним назад сивуватим волоссям припiднявся, подаючи менi руку.

— Камiнський Євген, генеральний директор телеканалу НТI.

Молодий ще, але огрядний i лисуватий, вiн був одягнутий дорого i модно. Втiм, його посмiшка менi сподобалася. Наступний почав простягати руку ще до того, як Андрiйович продовжив.

— Савелiй Антонюк. Хоча, вiдрекомендовувати його, гадаю, зайве.

— Нi, якщо усiх, то усiх, — стримано посмiхнувся я, i гадки не маючи, ким може виявитися цей вилизаний добродiй.

— Народний депутат вiд партiї «Воля народу».

— Офiцiйно тринадцятий номер у виборчих