Покоління джинс. Втекти з СРСР [Дато Турашвілі] (fb2) читать онлайн

Дато Турашвілі Покоління джинс. Втекти з СРСР

Ті блакитні дні та сонце дитинства…

Останні слова Антоніо Мачадо

Пролог

Випускати цю книгу в світ я вже й не планував, оскільки мені наївно думалось, що після розвалу Союзу радянське минуле Грузії буде лише гірким спогадом, однак виявилося, що минулому властиво повертатися, і особливо у тому випадку, коли ми самі з тим минулим не прощаємось.

Ми ж розпрощалися лише з часом, але не зі свідомістю тієї країни, що її називали імперією зла, де добро було такою рідкістю, що у наддержаві, яка першою вийшла у космос, не пошили джинсів. Хіба може бути добріша справа, ніж пошиття джинсів, проте у Радянському Союзі цього справді не зробили, а тому й знайшли найбільш підступний вихід — джинси просто заборонили.

Заборонені джинси виявилися солодшими за заборонений плід, й аби мати жадані, немов свобода, штани, радянські люди вдались до контрабандних шляхів. Серед завезених різними шляхами з різних країн джинсів іноді можна було знайти справжні, й у тогочасній Грузії вони, як і будь-що справжнє, в основному вважалися американськими, оскільки радянська пропаганда здебільшого боролася саме зі Сполученими Штатами Америки. Ідеологія Москви з виключною наполегливістю протистояла американським цінностям — у тому числі й джинсам, відтак радянським людям помилково здавалося, що там, де були джинси, було і щастя.

Насправді, там, де джинсів не існувало, як правило, не було власності як основної свободи, і вільним ти міг бути лише у могилі. Точніше, радянську владу твоя свобода не цікавила лише тоді, коли ти вже лежав у землі, й на відміну від іншої власності, право на могилу вже неможливо було оскаржити. До того ж радянські атеїсти знали, що самі вони ляжуть у цю ж землю, тож стосовно могил були дійсно лояльними, ба навіть більше — радянські грузини так само любили мертвих, як і всі інші грузини.

Можливо, існувала й інша причина, однак факт, що земля могили була чи не єдиною власністю, яку радянська влада не шкодувала для людей, і деградування радянського грузина почалось саме звідси. Смаки грузинів виродилися саме в радянський період: оскільки єдиною їхньою власністю залишились могили, вони почали будувати їх такими, яких досі в них не було. Раніше грузинська могила була простою та геніальною, а у радянській Грузії змінився не лише зв’язок з могилою, а й зв’язок зі смертю, і на грузинських радянських кладовищах з’явилися мармурові лавки й столи, мотоцикли й машини. Щоправда, ті машини за життя власників оформлювали на інші імена, але радянський грузин твердо знав, що земля могили належала йому, і землю цю, на відміну від іншої власності, ніхто не забере. Тому він доглядав її, прикрашав на свій лад і творив чи не єдине, що йому належало. А радянська влада, яка не дала б збудувати вдома чи надворі стіну, не сказала би нічого, хоч ти палац там став, бо на землі могили ти був вільним і ця земля була єдиним місцем у радянській Грузії, де радянська влада не мала сили.

Оскільки при владі були грузини, вони також більше любили мертвих, ніж живих, поважали мертвих більше, ніж живих, але для гарантованого отримання могили існувала одна радянська умова — ти мав померти сам. Якщо вбивали вони (для цього в Радянському Союзі зазвичай використовували розстріл), ти втрачав надію на могилу — за їхньою логікою, ти заслуговував лише на грузинську землю, і тебе обов’язково поховали б, але могили твоєї не існувало би. З’єднався б ти з рідною землею де-небудь далеко від міста, де тебе кинули б у вириту яму так, що ніхто цього не побачив би навіть випадково, і ніхто не знав би, що на цьому полі, під цією травою спочиває той, кого продірявили тисячі разів. Ті ж, хто копав твою яму, а не могилу, вже наступного дня не змогли би відшукати й упізнати те місце, куди тебе кинули минулої ночі, бо ж іноді упізнання людини буває таким само неможливим, як і пізнання Всесвіту — настільки ж великого, як те поле, де один з трунарів однієї ночі точно знайшов таємне поховання через п’ятнадцять років після його створення.

То був не убивця — лише трунар, був би він убивцею, не запам’ятав би місця поховання, забув би. Але він точно пам’ятав ту траву на тому величезному полі, під якою мав бути Гега Кобахідзе. Жодна лугова арфа Трумена Капоте не приведе до виритої п’ятнадцять років тому ями, і жоден з тих, хто ховав Шекспіра і Галактіона^[1], не оплакуватиме жодного мерця так самовіддано. Проте він не плакав, а просто рив могилу тієї холодної листопадової ночі й при світлі місяця запам’ятовував таємницю, яку через п’ятнадцять років пошепки оповів матері Геги Кобахідзе. Його мати, Натела Мачаваріані, якій протягом цих п’ятнадцяти років хтозна скільки разів казали, буцімто точно знають місце перебування її сина, безпомильно визначила, що цей чоловік дійсно щось знає.

Він не міг не знати, оскільки в нього не було обличчя, взагалі не було — саме через те, що йому довелося побачити. Його обличчя не було видно, бо воно покрилося ранами від болю й заціпеніння, і Натела Мачаваріані здогадалася, що чоловік цей вже тривалий час мертвий, а тому справді може знати про долі інших мертвих. Упродовж років мати Геги Кобахідзе йшла за кожним, розшукуючи свого сина, навіть за тими, хто здавався спеціально надісланими. Йшла й за тими, хто просив винагороду за інформацію і потім безслідно щезав на станціях Москви та Ленінграда.

Звідти ж дорога до Сибіру й північних таборів лише починалась.

У смерть, коли її не бачиш, повірити важко, а тим більше — у смерть власної дитини. Такої смерті просто не існує — особливо тоді, коли її приховують, і отримати офіційну відповідь так само не дозволяється, як і мати офіційну мрію. Однак офіційної надії не існує, вона є одна, вона є твоєю, і ти можеш із нею жити. З цією надією ти можеш шукати свого сина, засудженого на смерть, якого раптом не розстріляли, і він десь у Сибіру, вічний арештант у дуже далекому таборі, але — живий.

І протягом цих років обов’язково з’являлись люди, які присягались, начебто бачили Гегу, або схожого на нього, живим в одному з російських таборів особливого режиму, і батьки їхали. Не тому, що не здогадувались, що у цьому величезному Радянському Союзі неможливо було відшукати розстріляних дітей, а щоб не помирала надія.

Та коли надія померла, з’явився трунар.

Врешті, батьки вирішили, що краще знати правду — навіть найстрашнішу, краще знати, де твоє дитя — навіть мертве. І коли прийшов трунар, Натела Мараваріані одразу здогадалася, що цей чоловік щось знає, знає набагато більше, ніж всі інші вкупі, ті, хто пошепки звертався до них, і пані Натела точно здогадалася, що цей чоловік є трунарем їхньої надії.

Пішло їх небагато, пішли вони тихо, бо тодішній голова ЦК вже називався президентом (Георгій замість Едуарда) і насправді він був тим, хто краще від усіх, точніше від всіх знав, кого, як і коли вбили, та все одно мовчав.

Пішли тихо. Було холодно, однак жінки не боялись ні холоду, ні мокрої землі, яку копали разом із чоловіками, аби тільки ті не відмовили у жіночій допомозі. Дощило. Іноді дощ припинявся, однак земля вже перетворилась на багнюку, і на тому величезному полі було чутно пришвидшене дихання чоловіків.

Жінки не боялись, однак Натела Мачаваріані все одно була здивована точністю трунаря. Вона намагалась запам’ятати його лице, але це було дійсно неможливо, бо той справді не мав обличчя. Поле ж було безкінечним, величезним кладовищем, де ночами ховали привезені з міста трупи тих людей, яких десятками років розстрілювала радянська влада без зазначення особистості, без палаців у могилах.

Грузини прозвали домовину палацом, аби смерть здавалась не такою важкою, втім, тих, кого розстрілювала радянська влада, ховали без трун. Тому сам трунар здивувався звуку, коли врешті холодний заступ натрапив на щось тверде, і лише тоді він згадав, що то був винятковий розстріляний — його опустили до ями у труні, і тепер він сміливіше промовив фразу, через яку вони всі тут зібралися. Трунар точно знав місце поховання Геги Кобахідзе. Труна була залізною, а не дерев’яною, як зазвичай, і від того звуку батькові Геги, Міші Кобахідзе, стало дуже погано. Настільки погано, що жінки вирішили дати йому води, проте вода вже скінчилась, а сіл поблизу також не було. Ба навіть більше — ніхто з них не міг згадати, з якого боку вони прийшли і де проходила дорога, яка знаходилась поряд з тим полем. Коли вони їхали з Тбілісі, кожен окремо, не змовляючись, намагався запам’ятати дорогу, та коли почувся удар об труну, дорога зникла, і вони опинились в іншому світі — місті, яке з 1921 року існувало просто тут, не так уже й далеко від Тбілісі. То було підземне місто, яке зверху було вкрите квітучими травами полів, а в собі приховувало новітню історію Тбілісі й Грузії. Поле зберігало підземний літопис Грузії XX сторіччя, й у те підземелля потрапляли прямо з підпілля. Тут спочивали ті, кому радянська влада ніколи в житті не подала би й води, а мертвим вода була вже не потрібна. Тому ніхто не здогадався, не розуміють і зараз, звідки трунар приніс воду, коли стало погано Міші Кобахідзе, а до відкриття труни лишалось всього кілька секунд. У цю мить батьки все одно не були присутні, і хто знає, скільки разів бачили цей момент батьки Геги Кобахідзе. Труну розкрили інші. Натіа Мегрелішвілі одразу впізнала мерця, і то був не Гега Кобахідзе.

Та перш, ніж вони досягли труни, того дощового дня 1999 року, коли кілька людей, дуже напружених і знервованих, годинами копали землю на полі, де не було жодної ознаки того, що тут хтось похований, у відповідь на мовчання Натели Мачаваріані той чоловік з дивним обличчям голосно мовив:

— Це справді те місце, точно пам’ятаю.

— Вже п’ятнадцять років пройшло, — відповів хтось.

— Могила Геги тут, це точно.

Чоловіки мовчки продовжили копати землю, і у тиші чулося їхнє пришвидшене дихання доти, доки лопата одного з них не натрапила на труну. Через той звук всі завмерли, та лише на мить, після чого разом продовжили викопувати труну і врешті витягнули її нагору, на поверхню землі.

Коли чоловіки підняли віко, жінка швидко розвернулася й чекала на реакцію чоловіків. Чоловіки ж остовпіло поглянули на мерця, опізнати якого після стількох років було важко, однак Натія Мегрелішвілі тихо, але впевнено мовила:

— Це не Гега.

А Ека Чихладзе справді не уявляла, що коли-небудь ще побачить Сосо Церетелі, який і п’ятнадцять років по тому був одягнений у ті самі джинси, у яких вона бачила його востаннє, за кілька днів до захоплення літака…

Тіна

П’ятнадцять років тому, 18 листопада 1983 року, у відчинених дверях невдало захопленого й поверненого до тбіліського аеродрому літака з «лимонкою» в руці стояла молода жінка, обличчя якої в очікуванні страшного кінця мокло під краплями дошу.

Тіна стояла з гранатою в руці на порозі літака саме тому, що все мало ось-ось скінчитися і сталося б те, що вона й так давно планувала. В очікуванні вироку муки людей сягнули того, що кожен мріяв про близьке завершення — і ті, хто стежив за подіями ззовні, й ті, хто знаходився у літаку. Всередині оточеного літака серед пасажирів та членів екіпажу були й убиті, і тіла декого з них досі валялись у проході. Були також і поранені, й тишу в літаку порушували їхні стогони, а хтось із них ще й умовляв пошепки Тіну не підривати гранату. Дівчина спершу не відповідала, та згодом, врешті, мовила, скоріше звертаючись до себе, із дивним жалем у голосі:

— Заспокойтесь, жіночко, вона несправжня.

Та жіночка разом із рештою пасажирів після відповіді Тіни лишилися зі здивованими обличчям, а дівчина з-поміж усіх тих облич шукала найдорожче для себе. І знайшла, але в очі Геги зазирнула лише на мить.

Їхні погляди тільки-но зустрілись, і саме в цей час розташований на даху літака спецназ розпочав штурм і салон наповнився пущеним згори білим димом…

Вона з дитинства була дуже вродливою і ще змалку подобалась хлопчикам, які загравали до неї всюди, де вона бувала, — у школі, на малюванні, на англійській.

Та коли підросла, дратувалась від того, що всі акцентували увагу на її красі, здавалося, що хлопців лише краса й цікавила.

Тіна вважала, що сама вона була цікавішою за власну красу, проте хлопці цього не помічали й, можливо, це було причиною того, що до зустрічі з Гегою вона нікого не кохала.

Тіна була вже студенткою художньої академії, коли її малюнок десь випадково побачив Гега й знайшов номер телефону авторки. У тієї художниці був такий голос, що, здавалось, його власниця повірила би усьому, що б Гега не сказав. Він повідомив, що йому надзвичайно сподобався малюнок і він хоче зустрітись, а ще раптом захотілося сказати Тіні, що він — каліка. Гега потім довго не міг зрозуміти, чому він вирішив так жорстоко пожартувати з Тіною, але її відповідь просто вразила:

— Для мене немає різниці — каліка ви чи ні. Для мене головне — людина.

Дівчина з дитячим голосом була більше схожа на янгола, ніж на студентку художньої академії, і Гега вмить кинув слухавку. Мабуть, від розгубленості й несподіванки, бо на таку відповідь не очікував. Він справді не думав, що пересічна тбіліська дівчина могла бути такою, а ще він жалкував, сильно жалкував, що так некрасиво пожартував з нею, і виправдовував себе лиш тим, що свідомо не відкрив Тіні, хто він є насправді. Гега був досить молодим двадцятидворічним актором, однак у нього вже були успішні ролі в кількох художніх фільмах, тому його ім’я та прізвище у Грузії знав кожен, хто любив кіно. Гега, як талановитий актор і красивий хлопець, був дуже популярним у тодішньому Тбілісі, а особливо серед молодих дівчат. Саме це й не було йому потрібно, Гега не хотів користуватися власною популярністю, а тому вигадав історію про власне каліцтво і, буцімто, неможливість пересування без візка. Гега трохи подумав і, дійшовши висновку, що повертати назад буде неправильно, знову набрав номер Тіни.

— Слухаю, — відповіла вона саме тим занадто дитячим голосом, за яким Гега вже встиг скучити, але, почувши його, він знову розгубився і від безвиході просто кашлянув. Гегу вважали найталановитішим молодим актором, однак зараз йому було справді важко зіграти роль. Через це він навіть почав сумніватися у своїй професійності.

— Це знову я, — невпевнено промовив він у слухавку й знову кашлянув.

— Куди ви поділися? — щиро здивувалася Тіна.

— Мабуть, просто зірвалось.

— Що ви мені казали?

— Коли?

— До того, як зірвалось.

— Сказав, що я каліка й не можу пересуватись без візка.

— Нічого страшного, якщо ви не проти, я можу прийти до вас додому, взявши свої малюнки.

— Ні, що ви, не хочу вас турбувати, до того ж…

— До того ж що?

— До того ж я й так постійно вдома, тому краще б ми зустрілись де-небудь.

— Розумію, та я не хотіла вас обтяжувати, а вийшло навпаки.

— Зустрінемось, де скажете.

— Я прийду туди, куди забажаєте.

— Я зустріну вас біля академії після лекцій.

— Як ви мене впізнаєте?

— Ви мене з легкістю впізнаєте, не думаю, що у когось ще, схожого на мене, буде побачення перед академією.

— Я ж сказала вже, що чудово розумію вашу ситуацію…

— Та думаю, все одно не буде багато приємного у тому, що таку красиву дівчину, як ви, зустріне каліка у візку на коліщатах…

— Таку красиву дівчину, як я? Чи ви знаєте, яка я?

— Не знаю, та якою ви не були б, ваші подруги, мабуть, здивуються, побачивши вашого шанувальника-каліку перед академією.

— Моє життя — то лише моя справа.

— Завтра?

— Що завтра?

— Можна прийти завтра?

— Завтра в нас лекції закінчуються о третій.

— Близько третьої буду, стоятиму, точніше — сидітиму біля пам’ятника.

— Я вийду, закінчаться лекції чи ні.

— Тоді до завтра.

— Мабуть, я вас вже втомила.

— Ні, що ви…

Гега дійсно не втомився, однак продовжувати розмову вже не хотів, точніше не міг. Він попрощався з Тіною й повісив слухавку. Потім посміхнувся через якесь дивне відчуття задоволення чи радості, відзначивши про себе, що, виявляється, у цьому місті жили зовсім інші дівчата, може, зовсім мало, може, лише Тіна, але все ж таки…

Гега зрозумів і те, що більше Тіну обманювати не можна — це дійсно був поганий жарт; Тіна ж була схожа саме на ту людину, засмучувати яку хотілося найменше. Тому цілу ніч він думав, слухав улюблені платівки й вирішив, що наступного дня він обов’язково піде до художньої академії, зустрінеться з Тіною, все пояснить і вибачиться. Він вже остаточно вирішив вчинити саме так, та все одно не зміг заснути до ранку, думаючи про той дивний дитячий голос, що належав Тіні — дівчині, не схожій на інших.

Опівдні він пішов до Дато. Дато Мікаберидзе був другом Геги й мав справжню куртку «Вранглер», яку Гега дуже любив, але ніколи не казав про це, бо Дато був дуже добрим і одразу зняв би ту джинсову куртку й подарував би другу. Дато ж був добрим не через те, що його батько працював у міністерстві у справах інтуристів, і все одно не обділив би джинсами улюбленого сина.

Ні, не тому.

Просто Дато був дуже добрим та й годі. Того ранку Гега вирішив позичити в Дато на день ту вранглерівську куртку, точніше на півдня — він зустрінеться з Тіною, вибачиться й надвечір поверне її господареві.

Він голосно гукнув з вулиці, і з вікна визирнув Важа — молодший брат Дато. Важу кликали Простаком, і був він таким самим добрим хлопцем, як і його старший брат. Гега привітав Важу піднятою рукою:

— Як справи?

— Нічого.

— Чого не в школі?

— Згоріла.

— Коли?

— Сьогодні, вранці. Ще досі горить.

— Ух ти!.. Де твій брат?

— Не знаю, як прокинувся, його вже не було.

— Мабуть, тебе пожежники галасом розбудили…

Обидва голосно, від душі засміялися. Потім Гега знову підняв руку, прощаючись з Важею і вже було повернувся, аби піти, коли той гукнув навздогін:

— А що ти хотів?

— Нічого, я потім зайду.

— Скажи мені.

— Нічого такого, хотів на день вранглерівську куртку позичити.

— Зачекай-но.

Простак щез у вікні й за кілька секунд вже стояв надворі, перед Гегою, тримаючи в руці джинсову куртку.

— Бери, Дато постійно її носить, але сьогодні лишив. Тобі пощастило.

— Не треба, хай буде, потім візьму.

— Бери. Насправді вона моя, батько привіз її мені, та вона виявилась завеликою. Дато її тимчасово носить. Потім все одно мені залишиться. Це справжній «Вранглер». Не линяє, нічого такого…

Гега посміхнувся й простягнув Простакові руку.

— Сьогодні ж поверну.

— Повертай, коли схочеш, вона поки що завелика. Або нехай буде у тебе, поки я не підросту.

Тепер Гега засміявся вголос.

— А як же Дато?

— Дато йде ченцем у монастир, навіщо вже йому джинси…

Тепер і Важа голосно засміявся разом з Гегою. Він згадав, що у Дато справді був якийсь знайомий чернець у одному монастирі, до якого він часто їздив останнім часом. Кілька разів обіцяв узяти з собою Гегу, але поки то були лише обіцянки, та й не до цього йому зараз було. Він подякував Важі й обійняв його по-тбіліськи.

Тбілісі був столицею вже протягом тисячі п’ятисот років, і, як у кожній столиці, хорошого тут відбувалось стільки ж, скільки й поганого. А що ж могло бути гіршим для Геги: у Земелі^[2], перед підйомом до академії, його, коли він йшов на побачення, зустріли троє з ножами, вимагаючи зняти джинсову куртку. На той час по Земелі ще ходили тбілісці, тому було трохи дивним, коли якийсь тип звернувся до Геги — мовляв, брате, є діло на хвилинку, запросив до під’їзду, але там не виявилося ані знайомих, ані перехожих. Та більш дивним для Геги було те, що, побачивши у під’їзді ще двох таких само задоволених типів, він не відчув страху. Навпаки — посміхнувся й дуже спокійно звернувся до усіх трьох:

— Не старайтесь дарма, хлопці, все одно не знімете!..

Гега був актором, лише двадцятидвохрічним, але вже добрим актором, цю фразу в під’їзді він сказав дуже спокійно, як дуже впевнена у собі людина, і цей спокій найбільше здивував самого Гегу. Здивував, бо він ніколи не претендував на геройство, до того ж чудово знав, що у тогочасному Тбілісі джинси знімали не так уже й рідко і, як інші, часом думав, як би повів себе у такому випадку. Він завжди вважав, що не дасть вбити себе заради джинсів чи куртки — ніколи не був прихильником геройства там, де необхідності у ньому просто не було. Тому в іншому місці й у інший час, мабуть, мовчки з посмішкою віддав би те, що у нього вимагали, та того дня він вчинив інакше й, можливо, тому, що та джинсова куртка не належала йому. А може, через те, що він прямував на побачення, на першу зустріч з тією дівчиною, якої не знав, але яка мала такий чудовий голос…

З тих трьох ножі мали двоє, і перш ніж втекти, обидва встигли вдарити ними Гегу. У тогочасному Тбілісі під час бійок рани один одному наносили в основному у ногу або в сідниці, та Гегу, окрім ноги, вдарили ножем ще й у живіт — мабуть для того, щоби порізати куртку, яку не вдалося забрати.

Вийшовши на вулицю, Гега зміг зробити кілька кроків, але через втрату великої кількості крові швидко впав непритомним. Прямо на тротуарі його і підкосило.

Він відкрив очі у лікарняній палаті. Коло узголів’я тихо, дуже тихо плакала мати, обережно пестячи руку Геги.

— Де Тіна? — спитав Гега, поглянувши на матір.

— Хто така Тіна? — мовила мати й витерла здивовані й вологі очі.

— Не знаю, я її теж не знаю, — сказав згодом Гега й посміхнувся матері.

Гега мав рацію — він дійсно не знав Тіни, яка довго стояла після лекцій перед академією, куди повинен був приїхати на візку один каліка, проте на зустріч так ніхто і не прийшов. Та і як Гега міг прийти на побачення, якщо саме у цей час його оперували в лікарні й лише кілька днів по тому він зміг зателефонувати Тіні.

— Вибачаюсь, що не прийшов і навіть не зателефонував, — я зараз у лікарні.

— Як добре.

— Що тут доброго?

— Пробачте, погано вийшло, я хотіла інакше сказати, добре те, що у вас поважна причина, через яку ви не прийшли того дня.

— Як тільки мене випишуть, одразу зустрінемось.

— Знаєте, якщо ви не проти, я прийду провідати вас до лікарні й принесу фрукти, або скажіть, що ви любите, що може вас порадувати…

— Ні, сюди приходити не варто, мене скоро випишуть, і тоді я сам вас відвідаю. До побачення.

— Одужуйте…

Гега ще кілька днів лежав у лікарні, куди друзі й знайомі приходили до нього як до героя. Весь Тбілісі знав, що з Геги не змогли зняти джинси, а сам він завзято жартував — мовляв, я віддавав, та вони не захотіли…

Цим цинічним жартом він хотів сказати, що не був героєм, і згодом, рік по тому, у тбіліській тюрмі в Ортачалі^[3], у камері смертників, йому часто згадувалися дні, проведені в лікарні, коли з нього хотіли зробити героя, а натомість він прагнув бути звичайною людиною.

У лікарні його надовго не затримали, незважаючи на те що нормально ходити він ще не міг, але, на думку лікарів, цьому мав зарадити лише час. Після операції брати Іверіелі, які були друзями Геги й вчились на медиків, десь в інституті розшукали візок на коліщатках і дали його другові. Вечорами, нарешті залишившись на самоті й стомившись від похвал, він на цьому візку котився у кінець коридору, де на стіні рожевого кольору висів чорний телефон, і розмовляв із Тіною.

З нею він зустрівся наступного ж дня після виписки; до академії від прибув на інвалідному візку, без якого поки дійсно не міг пересуватися, однак Тіна не пробачила брехні й протягом тижня не розмовляла з Гегою, який телефонував їй щодня. Гега намагався все пояснити, Тіна ж не відповідала, слухаючи Гегу й не кладучи слухавку лише тому, що була гарно вихована.

Гега пояснював Тіні те, що не міг пояснити навіть собі, та й справді, яке могло бути виправдання тому жарту, яке могло бути пояснення, окрім як іронія долі, — це, мабуть, саме нею і було, бо на перше побачення з Тіною він міг прибути лише на інвалідному візку. Згодом той візок він повернув братам Іверіелі, а ті — до лікарні, звідки взяли.

Куртку «Вранглер» (добре випрану й вправно зашиту його матір’ю), Дато назад не взяв і, звісно, пообіцяв другові нові джинси.

Гега ж нічого не хотів, окрім Тіни, ні про що не думав, окрім Тіни. Нічого більше, лише Тіна — найпрекрасніша дівчина на Землі…

Батько Сосо

Він був відомим професором, одним із кращих вчених свого часу, втім, то були радянські часи, і вони мали свої закони. У шістдесяті й сімдесяті роки минулого сторіччя професорів та вчених уже не розстрілювали, натомість зобов’язали співпрацювати з радянською владою. Більшість так і робила, оскільки в іншому випадку жоден з них не зміг би хоч раз виїхати за кордон для участі у якій-небудь науковій конференції. Ця співпраця з владою, на перший погляд, не була чимось незвичайним, інколи у них нічого не просили за ті подорожі за кордон, та це лише на перший погляд. Насправді, в них забирали найголовніше — право на слово й власну думку, їм не дозволялось вголос і публічно виголошувати власні політичні погляди, і в кожному необхідному (насправді — у будь-якому) разі їх змушували бути прихильниками влади. І більшість радянських учених покірно творили одну велику радянську брехню разом із радянською владою. Як недавно, траплялись винятки — ті, кому надані владою привілеї, квартири й машини були не потрібні (або влада не хотіла їх заохочувати), втім, таких було небагато і сиділи вони на кухнях своїх «хрущовок», там же й працювали, там пили, і лише там, на кухні, висловлювали негативні думки щодо радянського режиму. Щоправда, кілька людей, серед них — науковець, сиділи у в’язниці, а не на кухні, але то вже були дисиденти…

Батько Сосо був одним з найкращих і найвідоміших вчених у радянській Грузії — академік, до якого тодішній перший секретар ЦК — фактичний керманич Грузії — ставився з неабиякою повагою. Сосо ж не подобалися саме ця близькість і теплі стосунки між його батьком та більшовицькою владою, оскільки для тогочасних молодих тбілісців, налаштованих ліберально, проти Радянського Союзу, Едуард Шеварднадзе був цілковито неприйнятною постаттю, звичайним кар’єристом-більшовиком. Втім, для просування у радянській ієрархії не потребувалось великого розуму чи освіти, потрібно було щось інше, саме те, що, наприклад, було у Шеварднадзе, уродженця одного прекрасного села Гурії^[4], що сягнув вершин радянської кар’єри. Як результат такої провінційної впертості, на початку сімдесятих років, після боротьби з конкурентами з Тбілісі, Шеварднадзе став першою особою радянської Грузії і йому дуже легко вдалося зачарувати грузинську радянську інтелігенцію: Хоча останнє більше було заслугою саме цієї інтелігенції, ніж першого секретаря, оскільки протягом десятиліть у неї разом із мораллю знижувалася здатність мислити. Коли Шеварднадзе одразу після приходу до влади розпочав арешти підпільних підприємців, грузинські інтелігенти щиро раділи, бо вважали, що арешт Отара Лазишвілі^[5] був проявом справжньої боротьби проти корупції. Вони не знали, що приватний виробник, і без того змучений, працюючи у підпіллі, був тією основою, на яку повсюди, в будь-якій нормальній країні, більш за все спиралась державна економіка. Окрім того, що в радянський період підпільні підприємці були дуже сміливими людьми, саме вони могли створити нормальний кістяк держави — середній прошарок суспільства. Брехати старшим завжди значно легше, ніж молодим, і, на відміну від батьків, діти відчули, що Шеварднадзе був дуже небезпечною людиною — серед заарештованих був один їхній друг, якого згодом ще й розстріляли. У Грузії друг завжди означає більше, ніж товариш (не лише через Руставелі), і тодішня грузинська молодь зрозуміла, що у нового секретаря ЦК Грузії були великі плани щодо кар’єри. Ними була Москва, а вона завжди любила тих грузинів, які були незвично безжальними до своїх. Тому вони ненавиділи Шеварднадзе, а особливо ненавидів його Сосо, у якого через Шеварднадзе були неприємності з власним батьком, оскільки Сосо не міг повірити, що такий гарний вчений, як його батько, потребував співпраці з такою недоброю владою (до речі, Сосо, на відміну від великої кількості людей, не думав, що проблема була у конкретному керівникові, а не у радянській системі керівників).

Сосо був студентом художньої академії і після її закінчення хотів стати фінансово незалежним настільки, аби жити окремо від батьків, бо це вже не було схоже на нормальну сім’ю. Сосо не розмовляв із батьком і майже не говорив із матір’ю, яка завжди намагалась зберегти у родині мирні, найкращі стосунки, але це вже було нелегко — до того всього хлопець ще й жалів батька.

Він більше не розмовляв із батьком й лише відповідав інколи на його запитання, і коли перед подорожжю до Америки на науковий семінар батько спитав, що тому привезти, Сосо лише посміхнувся.

— Нічого, — сказав він дуже спокійно, але батько, якого неабияк любив із дитинства, зараз виглядав геть нещасним, і тому додав ще два обов’язкові слова: — Дякую дуже…

Батько нічого не сказав єдиному сину, хоча вже знав, що привезе, — у нього теж були студенти, і він знав, що тоді мрією будь-якого грузинського молодого хлопця були справжні, американські джинси. І батько Сосо, вперше відчуваючи себе сміливим і хоробрим через сина, вирішив, що у Америці, як тільки наглядач, кадебешний супутник-співробітник, послабить увагу, він купить для Сосо справжні джинси, незважаючи на власний страх.

Більш за все він боявся неясності, бо насправді не знав, що чекало його підчас ввезення американських джинсів до Радянського Союзу: можливо, не було б жодних ускладнень при цьому слизькому кроці, та радянського академіка могли й суворо покарати — йому оголосили би догану із занесенням до особової справи або звільнили би з посади директора інституту й виключили б із партії. В такому випадку це все було б у телевізорі, а у пресі могли б з’явитися анонімні листи щодо того, що радянський академік не встояв перед спокусою Заходу, повівся на капіталістичну провокацію й купив синові американські джинси. Наприкінці листа містилися б висновки, під час оголошення яких теледиктор зачитав би з надуманою оцінкою: ось так грузинський вчений знехтував турботою з боку радянської влади, ось так проміняв інтереси батьківщини на дешеві капіталістичні штани.

Коли грузинський вчений таємно від решти членів радянської делегації купляв джинси в Америці, у вухах його дзвенів саме той голос теледиктора, та все одно він був щасливий, що вперше в житті прийняв політичне рішення і зробив вільний вибір. Та й джинси, які він придбав, виявились не такими вже й дешевими, як гадалося. Радянська влада виділяла науковцям й діячам культури, які виїжджали за кордон, вельми обмежену кількість грошей, їхні ж закордонні гонорари лишала собі. Та головним була не купівля — при поверненні на грузинського вченого чекав радянський кордон, який заради сина слід було перетнути разом із джинсами. В аеропорту, по дорозі назад, під час проходу митного контролю йому чулись голоси вже кількох дикторів одночасно, й на мить він навіть подумав, чи не вийняти з багажу джинсові штани й здати представникам влади, та все ж зібрав останні сили й витер долоні, які спітніли вперше в житті. На питання російського митника — «Щось заборонене не завозите?», грузинському вченому замість відповіді захотілось просто розплакатись, та крапля, яка безшумно впала на відкритий паспорт, була не сльозою. То була крапля поту, і батько Сосо посміхнувся до митника.

— Спекотно, — сказав грузинський вчений, витягнув з кишені хустку й витер лоба.

Митник не побачив краплю поту, яка впала на паспорт, і повторив запитання.

— Нічого, — спочатку невпевнено сказав вчений, та потім твердіше додав: — звичайно, нічого забороненого.

Митник подивився на відомого грузинського вченого так допитливо, що тому згадалося власне студентство й іспити.

— Подивимось? — спитав митник й поглянув на валізу вченого. Батько Сосо вже не міг відповідати, й він просто кивнув головою, і єдине, про що він думав зараз, була таблетка для серця, яка лежала у кишені, але ліки він мав покласти під язик так, аби митник не помітив. Це було не так вже й легко, і біль, який почався з серця, а зараз охопив уже все тіло, не проходив.

Коли батько Сосо відкрив очі, все вже скінчилось, жінка у білому халаті вимірювала рукою пульс і зі співчуттям хитала головою:

— Дорога у вас була дуже довгою, от ви і втомилися, до того ж не ображайтесь, але ви вже не маленький хлопчик і від таких далеких подорожей вам треба надалі утримуватись.

Багаж батько Сосо не відкривав ані в аеропорту, ані в дорозі і лише вдома розпакував валізу, в якій лежали придбані в Америці неторкані джинси.

Тому він насправді не знав, що сталося — перевірили чи ні його багаж в аеропорту. Можливо, бачили й джинси, і навіть не здивувались чи обурились, чого так боявся грузинський вчений, — він справді не знав, що відбувається зараз у Радянському Союзі, але точно знав, що відбувалось у Вавилоні кілька тисяч років тому, та й зараз він жив там — у Месопотамії Гільгамеша, разом із древніми шумерами.

Навіть дружині й сину він не розповів про пригоди в аеропорту й безслівно, але з гордістю передав синові привезені з Америки справжні джинси. Сосо всміхнувся й, окрім подяки, нічого не сказав, хоча легко здогадався, скільки нервів коштувало батькові-науковцю перетнути радянський кордон.

Сосо вже не був маленьким, але мама його була все ж грузинською мамою і тому попросила сина приміряти джинси й показати їй, на що Сосо посміхнувся, поцілував її й зачинився у власній кімнаті.

Він усю ніч малював і слухав «Лед Зеппелін». Лише іноді кидав погляд на нові джинси, що висіли на стільці, й на плакат Міка Джагера на стіні. Кілька разів, стомившись, викурив цигарку. В такий час особливо подобалось курити, а джинси він все ж не надягнув, навіть не приміряв. Вже світало, коли він ліг спати. Заснув одразу.

Вранці навіть не снідав. Взяв під пахву джинси й пішов до Іраклія Костави.

Іраклій Костава був другом Сосо і сином відомого грузинського дисидента Мераба Костави. Останній, абсолютно незламний чоловік, вже четвертий рік відбував термін у якомусь далекому сибірському таборі за антирадянську діяльність. Сосо точно знав, що Іраклію, як би той не хотів, батько не зміг би привезти справжні джинси і навіть не повернувся би до Грузії ще тривалий час. Тому Сосо, навіть не думаючи довго, вранці лише вмився й пішов до Іраклія.

Іраклій писав вірші, був совою і, прокинувшись, ще довго кліпав очима, поки повірив, що ці справжні джинси належать йому. А коли повірив і зрозумів, що йому дарують, посміхнувся, обійняв Сосо й тихо, але дуже твердо мовив:

— Не візьму.

Сосо знав, що через самолюбство Іраклія так і буде, і мав відповідь напоготові:

— Порву, якщо не візьмеш.

— Це справжні джинси? — спитав Іраклій і засміявся.

— Справжні, американські, — в голосі Сосо проскочило трохи жалю.

— Значить, не порвеш — справжні джинси не рвуться.

— Тоді спалю!

— Справжні джинси і не горять, і воду не пропускають, — сміючись, сказав Іраклій, і Сосо також засміявся.

Джинси, подаровані другом, Іраклій Костава носив, мабуть, рік, і на тодішніх тбіліських вулицях старші просто проводжали його поглядом, молодші ж навіть підходили ближче, аби роздивитись. За день до самогубства він повернув випрані джинси власнику і, побачивши здивоване обличчя Сосо, пояснив усе однією фразою:

— Я добряче втомився, до того ж мені вже набридло.

Сказав і вибачився перед другом.

Сосо думав, що він мав на увазі подаровані джинси, проте наступного дня дізнався про його самогубство і все зрозумів. Сосо спочатку думав, що Іраклій перевершив їх усіх, а потім розізлився сам на себе за те, що нічого не відчув днем раніше, й заплакав, мов дитина.

Після похорону Іраклія Костави на його джинсах, вище правого коліна, Сосо намалював дев’ятипроменеве сонце. Так і носив, не знімаючи до смерті.

У тих джинсах його й поховали потай, і по тих джинсах впізнала його труп Натія Мегрелішвілі п’ятнадцять років по тому…

Гега

Батько Геги також був відомим і успішним грузином — кінорежисером, який, ще замолодий для кіно, зняв прекрасні фільми і був одним із перших з-поміж грузинів, які здобули перемогу на престижному міжнародному кінофестивалі, здійснивши це ще у шістдесятих. Хоча вже тоді, будучи молодим, він був уже справжнім художником, і головною пристрастю для нього був процес творення, а не насолода від призів й нагород. Тому, на відміну від старшого покоління грузинських режисерів, батько Геги відмовився від членства у радянській інтелігенції й підтримки режиму і вирішив жити лише кінематографом, однак допущення такого прецеденту радянську владу ніяк не влаштовувало. Звичайно, комуністи не бажали існування непокірного режисера у радянській Грузії і цю проблему вирішили просто — заборонили батькові Геги знімати фільми. Звичайно, офіційно ЦК не приймало жодних рішень щодо цієї заборони, а режисеру лише пояснили, що можливості знімати кіно йому більше не дадуть. Грузинська радянська влада прекрасно знала конформістський характер грузинської інтелігенції і в цьому випадку сподівалася на його слабкість, однак батько Геги виявився дуже сильним чоловіком — він освоїв столярну справу й почав укладати підлогу, як простий робітник. Найбільша ланка тогочасного грузинського суспільства, вже здебілізована й деградована, яка ставилась до праці негідно, немов до ганьби, із обуренням зустріла принциповість грузинського режисера. Вони одразу зненавиділи людину, що відрізнялась, людину, яка не хотіла взамін власних фільмів брати участь у великій брехні, як інші, підлабузництвом перед владою й комуністичною партією здобути хороше ставлення. Батько Геги був упевнений, що негідним, ганебним було саме те, чим займались грузинські радянські інтелігенти, а не праця, столярна справа та укладання підлоги. Тоді увесь Тбілісі й уся Грузія без кінця говорили, точніше — сперечались, навіть ті, хто не бачив його фільмів, про цей незрозумілий для них протест, та головним було те, чи справді батько Геги кладе підлогу, чи ні — цього ніхто не знав. Можливо, то була легенда або гарна історія, придумана людьми, які дуже хотіли, щоб серед тих, кого тоді називали інтелігентами, був хоча б один справжній протестувальник проти грузинської радянської влади.

Батько Геги виявився справді міцною людиною, не поступившись нічим, але ніхто достеменно не знав і того, чи дійсно на знак протесту він забрав з радянської школи своїх дітей, серед яких був і Гега, хоча в тогочасному Тбілісі про це говорили більше, ніж про російсько-афганську війну.

Про що точно знали, принаймні, бачили всі й через що ніхто не сперечався, був талант Геги. Через цей талант і наявність успішних ролей Тенгіз Абуладзе^[6] взяв його на головну роль у своєму новому фільмі, але у житті Геги з’явилася людина, яка стала його справжнім фільмом. Це була Тіна — чарівна художниця дев’ятнадцяти років, яку Гега шалено покохав. Їхнє знайомство було дивним, їхні стосунки почалися зі сварки, проте, коли Тіна помирилась із Гегою, відчувши й зрозумівши, що це була не випадкова людина в її житті, настав день їхнього першого справжнього побачення. Тіна хотіла, аби в цьому місті й у цьому світі не було нікого, окрім них, бажала бути лише удвох із хлопцем, і на світанку вони зустрілись на Руставелі^[7]. Вулиця була повністю порожньою, і здивований Гега трохи сердився на Тіну через цю дивну впертість — насправді він сильно хотів спати, бо ніколи не вставав так рано, Тіна ж, навпаки, виглядала дуже щасливою. Вона сиділа поруч із Гегою на довгій лавці зі спинкою і, посміхаючись, дивилась на самотнього двірника, що з великою мітлою в руках ліниво йшов вздовж проспекту Руставелі. Він підмітав тихо, безгучно, проте звук осіннього листя все одно порушував тишу. Але не порушував ранкового спокою, який відчув Гега, глянувши на Тіну. Вона ж, опустивши голову, неначе боялась пробудження всього міста, мовила пошепки до Геги:

— В цьому місті зараз нас лише двоє: ти і я, і нікого більше.

— Нас троє, — сказав Гега, посміхнувшись, і поглянув на двірника, Тіна ж не звернула увагу на його жарт і так само пошепки сказала:

— У цьому місті й у всьому світі лише двоє…

Гега згадав французький фільм «Двоє у місті», який йшов у кожному кінотеатрі тогочасного Тбілісі, але вже не жартував і не посміхався, зрозумівши, що коли пожартує ще раз, втратить цю дівчину легко й назавжди. Тому, серйозно замислившись, спитав Тіну:

— Лише удвох?

— Лише удвох: ти і я. Хочеш?

— Хочу.

— Ти можеш?

— Можу.

— Можеш завтра вранці прийти раніше?

— Ще раніше? Раніше ще темно…

— Поки розвидниться, зустрінемось і піднімемось на Мтацмінду^[8].

— Пішки?

— Так… І спостерігатимемо, як сходить сонце. Хочеш?

— Хочу, — невпевнено сказав Гега, хоча точно знав, що підніматися пішки на Мтацмінду аби побачити схід сонця насправді не має бажання.

По вулиці проїхала перша вранішня машина і здивований водій затримав погляд на парі, яка сиділа на лавці зі спинкою.

— Пішли, — сказала Тіна й підвелася. Опівдні до Геги зайшов Дато й розбудив його. Його мати дуже зраділа візиту Дато, бо Гега цілий день спав і увечері мав іти до театру, а грузинській матері й у той час було так само складно розбудити сина.

— Вранці він ще затемна пішов, потім повернувся, випив чаю і після того спить, — сказала Дато пані Натела і посміхнулась. Мати Геги, як не дивно, вже точно знала, що її син закоханий. Вона гучно відчинила перед Дато двері до кімнати сина.

Дато голосно й демонстративно поплескав у долоні і, коли пані Натела вийшла з кімнати, посміхаючись спитав у друга, який щойно прокинувся:

— Ти що, закоханий, хлопче?

— Хто тобі сказав? — Гега примружився і, потягуючись, сів.

— «Голос Америки» вже передав, — сказав весело Дато і простягнув руку до американського прапора, який був прикріплений до стіни.

— Завтра вранці теж мушу рано вставати.

— Мати твоя сказала, що ти сьогодні удосвіта встав…

— Завтра мені ще раніше доведеться вставати. До сходу сонця маємо піднятись на Мтацмінду.

— Хочете оглянути могилу Кеке^[9]?

— Спостерігатимемо за сходом сонця.

— Я й не звертав увагу, звідки в Тбілісі сонце сходить.

— А на небо в Тбілісі взагалі увагу звертав?

— Може, звертав…

— Згадаєш, коли востаннє дивився на небо?

— Ні…

— Це головний мінус міст — неба невидно…

Здивований Дато наблизився до вікна, поглянув угору, уважно подивився на небо і, посміхаючись, спитав:

— Це вона тобі сказала?

— Я сам здогадався. — Гега, посміхнувшись, теж підійшов до вікна.

— Звідси неба справді не видно.

— Тому що будівля перед нами вища за нашу.

— А що ж робити тим, хто живе у Нью-Йорку?

— Жив би я у Нью-Йорку, взагалі на небо не дивився б.

— Поки доберешся до Нью-Йорка, хоча б раз приїхав би до монастиря, у суботу і Сосо з тобою поїхав би. Хоча б небо побачиш, як так хочеш. Дуже класне місце.

— Я ж сказав, куди завтра йду. Наступного тижня поїду з вами…

Кілька секунд обидва мовчали, після чого Дато порушив тишу, змінивши тему:

— Міліція з якої сторони?

— Міліція з тієї сторони, з боку двору. Була б ця кімната з того боку, я і спати не зміг би.

— Чому?

– Іноді вночі людей б’ють, і такі звуки долинають, що ті, у кого спальні були з боку двору, попродавали квартири й переїхали.

— Як це б’ють?

— Катують.

— Кого?

— Винних. У нас же не затримують невинних і…

Обличчя Дато було таким серйозним і стурбованим, що Гега не закінчив фразу і мовив з посмішкою до друга:

— Жартую, не нервуй.

— Знаю, що жартуєш.

— Та все одно не бажаю тобі опинитись у міліції, — сказав Гега й гукнув до матері: — Ми пішли.

Пані Натела вийшла з кімнати, попрощалась із Дато й поправила комірець синового піджака. Гега, як завжди робив перед виходом із дому, поцілував матір. А пані Натела зачинила двері й звично глянула з вікна на сина, що вийшов із під’їзду. Гега знав, що в цей момент з вікна, як завжди, дивиться мати, і вкотре весело підняв ліву ногу в знак прощання, і назад, у бік вікна, він і не глянув…

Було ще темно, коли Гега поглянув на вікно Тіни на третьому поверсі, де горіло світло і на мить промайнув силует дівчини. Потім світло згасло, Гега витягнув цигарку й припалив. Зі сходів під’їзду почулися прискорені кроки. Вийшовши надвір, Тіна посміхнулась до Геги і подякувала.

— За що дякуєш? — щиро здивувався Гега.

— За те, що прокинувся. Так рано встати не просто, — сказала Тіна і, так само посміхаючись, пішла тротуаром.

— Дивлячись у якому випадку, точніше, дивлячись через кого, — сказав Гега, хоча й сам прекрасно знав, що йому так рано вставати дійсно було дуже важко.

Тіна у відповідь не сказала нічого і так посміхнулась до хлопця, наче не хотіла порушити нічну тишу. Коли вони почали підійматись по старій, мощеній камінням, тбіліській вулиці, нічну тишу порушував лише звук їхніх кроків. Дорога вгору була довгою, і Гега був упевнений, що втомиться, але цього не сталося, і він навіть насолоджувався прохолодою, котру принесли сутінки, коли згори вони оглядали місто, яке ще спало.

Сонце ж повільно, неспішно виповзало на тбіліське небо, і Гега хотів подякувати Тіні за те, що привела його сюди в цей час, але у Тіни було таке щасливе обличчя через цей спокій, що Гега зрозумів — зараз мовчання цінніше за слова, і він порушив його лише по дорозі назад, коли вони спускались із Мтацмінди:

— Ми звідси спостерігатимемо і за заходом сонця?

— Захід сонця звідси не видно.

– І що ж нам робити?

— Треба нам їхати на море.

— Зараз — на море?

— Зараз море найкраще, осіннє.

– І нікого не буде?

— Лише ти і я, і море — хочеш?

— Хочу, — сказав Гега і нерішуче торкнувся пальців дівчини правою рукою.

Був уже ранок, на вулиці снували люди. Кілька школярок у формі по дорозі до школи затримали погляд на прекрасній парі. Та вони не знали, що Тіна і Гега були найпрекраснішими у всьому світі саме тому, що цього ранку їхні пальці вперше торкнулися один одного…

Чернець

— До кінця хотів проявити свою повагу, але вище не поїду, та й машину шкода, — сказав хлопцям водій і вимкнув двигун.

Хлопці вийшли з машини й витягли рюкзаки.

— Звідси далеко? — спитав Сосо й подивився на гірську вершину.

— Пішки за годину піднімемось. Якщо підемо швидше, то й раніше, — відповів Дато.

— Тоді відпустимо того чоловіка, сніг свіжий — він дійсно даремно напружуватиме машину, — сказав Паата.

— Були б у мене ланцюги, я б вас підняв, а без них не доїде, точно знаю, совєцька ж машина…

Водій був явно задоволений легкою згодою хлопців і з радістю взяв гроші у Дато, що поквапливо рушив угору засніженою дорогою. Решта пішла за Дато, але повільніше, а Сосо кілька разів зупинявся по дорозі й уважно роздивлявся справді дуже красиву, засніжену ущелину.

— Сідай і малюй скільки хочеш, — посміхаючись, мовив Кахабер, знову дивуючись ранньому снігу.

— Справді рано випав, — погодився Сосо, і більше вони не розмовляли, оскільки знали, що людину, яка підіймається по засніженому схилу, більш за все втомлює розмова.

Невдовзі з’явився і монастир, він був таким красивим на фоні білих гір, що усі зупинились. Сосо ще й посміхнувся і більше до себе промовив улюблену фразу:

— Все ж найкращий художник…

— Хто? — спитав Паата, та Сосо не відповів і лише простягнув руку в бік монастиря, біля входу до якого стояв одягнений у рясу чернець разом з маленькою дівчинкою і дивився на гостей. Потім вони спустилися по дорозі й зустріли хлопців. Господар по-чернечому обійняв Дато і братів на знак привітання, а Сосо міцно потис руку.

— Це Сосо, наш друг, художник, я казав тобі, що він хотів піднятися, — сказав Дато ченцю, і всі скинули свої рюкзаки.

— Хай Господь водить вас лиш дорогами добра, — мовив чернець більше до Сосо, спробувавши закинути на плече його рюкзак — мовляв, що тут лишилось іти, однак Сосо не дав цього зробити і сам доніс рюкзак до монастиря, на біле подвір’я котрого було дійсно приємно дивитись. У монастирі лишилося лише кілька маленьких келій і трохи більша трапезна зала, де хлопці залишили продукти й взялися за приготування їжі.

Перед трапезою чернець промовив «Отче наш» і перехрестився. Хлопці взяли приклад з ченця, але найбільш старанною була маленька Ека, яка разом із батьком промовляла «Отче наш», а опісля, вдоволено поглянувши на нього, отримала похвалу. Навіть під час трапези маленька Ека поводила себе неначе велика господиня і так доглядала за гостями, що хлопці кілька разів посміхнулись. Батько був дуже щасливий і задоволений своєю маленькою панною й під час трапези ще кілька разів похвалив її. А Ека з великою любов’ю поцілувала свого дорогоцінного батька, який був досить значущою людиною і для цих хлопців, що було помітно з першого погляду.

Після трапези Дато порушив тишу і сказав те, про що, мабуть, думали й інші:

— Як рано тут сніг випав, у Тбілісі все ще тепла осінь.

— Така в нас країна, — мовив отець Теодоре, — маленька, проте дивовижна. Тут уже сніг, а на морі, мабуть, ще купаються. Бог дав цій маленькій країні усе, люди ж у ній втратили відчуття вдячності, а самого Бога забули.

— Чому? — раптом перебив Сосо, — люди в цій країні все одно пам’ятають Бога навіть попри заборону ходити до церкви. Якщо у країни погана влада, це не провина людей.

— Влада також складається з людей, — тепер уже чернець перебив Сосо. — І влада є частиною того народу, який ви зараз хвалите.

— Я нікого не хвалю, просто захищаю тих, які не мають права вибору і через це не можуть відповідати за тих поганих людей, які трапляються у владі. У народу відібрали право вибору, тому він не відповідальний за те, що відбувається у нашій країні, —: сказав Сосо вже не так спокійно і поглянув на хлопців. У них були більш спокійні обличчя — вони знали, що Сосо завжди любив посперечатись, але не битись і до того ж ніколи не залишав супротивника ображеним, завжди намагаючись аргументувати свою позицію.

— Ви вважаєте, якщо у цієї країни буде обрана народом влада, а не призначена з Кремля, як зараз, вона буде менш атеїстичною і менш поганою? — дуже спокійно запитав Сосо отець Теодоре і сам наповнив вином його порожню склянку.

Спокій ченця виявився заразним для Сосо, який раптом заспокоївся і, вже посміхаючись, сказав:

— Поганою вона буде чи хорошою, та оскільки народ сам обере свою владу, відповідатиме також народ, а не який-небудь мертвий чи живий вождь. Можливо, станеться навпаки й обрана влада буде ганятись не за віруючими, як це відбувається зараз, а за атеїстами.

— Я не уявляю такої Грузії, — раптом сказав Дато.

— Не так вже і складно, до речі, уявити! І той народ, який зараз ходить на паради, ходитиме масово до церкви і перехреститься завжди там, де побачить людей і церкву…

— Ну і що в цьому поганого? — зараз явно здивований Паата спитав у Сосо.

— Задля того, аби один одного побачити й обдурити, не годяться ані паради, ані церква.

— Думаю, все ж у церкві краще, — сказав брат Паати й поглянув на отця Теодоре.

Чернець відповів одразу всім, та більше Сосо він пояснив, чому ходити в церкву було кращим за атеїстичне життя:

— Якщо людина хай навіть задля того, аби побачити інших, прийде до церкви, це все одно краще — там вона матиме більше часу для того, аби подумати про любов, Бога й істину.

— Колективне мислення завжди закінчується ненавистю, а не любов’ю, — знову перебив ченця Сосо, та отець Теодоре не образився і спокійно продовжив:

— Результатом колективної думки завжди є режим, а не свобода, і це правда, і шлях своєї свободи ти можеш почати з церкви.

– І потім продовжити його самому, як ви? — Сосо знов перебив ченця, і отець Теодоре лише через кілька секунд відповів гостю:

— Мені краще шукати свою свободу тут — подалі від міста, де менше шуму й більше часу для думок про Бога.

– І скільки ти плануєш тут лишатись? — випередив усіх Дато, спитавши в отця Теодоре те, що і його друзів цікавило більше за все.

— Наступного року мені виповнюється тридцять три, хочу бути тут, якщо доти не заборонять.

— Хто?

— Були вже тут одні, піднялись три дні тому, але поки нічого не заборонили, подивились книжки і пішли.

— Коли заборонять?

— Коли вирішать, що моє перебування тут є небезпечним для них.

— Чому?

— Бо страх має великі очі, а невіруюча людина — великий боягуз.

Чернець, посміхаючись, вказав хлопцям на маленьку Еку; яка спала поруч із батьком прямо на столі.

— Втомилася, — сказав Паата і взяв маленьку Еку на руки.

— Здається, і вас ми втомили, — сказав отець Теодоре і встав.

Інші теж піднялись і подякували.

— Еку ви завтра з собою повинні взяти, в неї школа починається, а я приїду наприкінці тижня і зустрінусь із вами, — вже на подвір’ї монастиря сказав отець Теодоре Дато, який щойно вийшов.

— Думаю, продуктів ми привезли на тиждень, — сказав Дато і поглянув на небо, всіяне зірками.

— Мені вистачить. Головне, що мед привезли.

— Ви любите мед? — спитав ченця Сосо.

— Сюди олень приходить, я іноді годую його медом.

— Як це? — спитав відверто здивований Дато і отець Теодоре, посміхаючись, відповів:

— З руки.

— Я думав, олені люблять сіль і кисле, а не солодке, — сказав Сосо.

— Я теж так думав. Може, так воно і є, і лише цей олень любить мед. У долоню наллю, а він і лиже.

— Яка світла ніч, — сказав, вийшовши на подвір’я, Паата і поглянув на небо.

— Мабуть, таке, всіяне зорями небо побачив Кант і здивувався.

— Ми у вас дещо спитати хочемо, — несподівано сказав Сосо ченцю.

— Прошу, — сказав отець Теодоре, — але не звертайся на «ви».

— Добре, — сказав Сосо, — якщо тобі заборонять тут перебувати, куди ти підеш?

— Піду в інший монастир.

— А як не пустять і в інший?

— Тоді піду в іншу країну і там віднайду собі спокій, — сказав, посміхаючись, отець Теодоре, і Сосо теж з посмішкою спитав іще:

— А як не пустять в іншу країну?

— Втечу, — сказав чернець, уже сміючись, і поглянув на інших. — Зараз, якщо дозволите, я втечу спати, бо вранці рано маю вставати. Та й Ека сама, як прокинеться, може злякатись.

— Ека, здається мені, ніколи нічого не злякається; — сміючись, сказав Дато і разом з усіма попрощався з отцем Теодоре.

Коли хлопці лишились самі на подвір’ї монастиря, тривалий час мовчали і тихо собі курили. Мовчання порушив Кахабер, запитавши у Сосо:

— Що скажеш?

— Що сказати?

— Погодиться?

— Не знаю, не думаю. Поки що нічого не казатимемо, — сказав Сосо.

І швидко змінив тему розмови:

— Як там Кант казав, що його дивувало?

— Всіяне зірками небо наді мною і мораль у мені, — сказав хтось, і хлопці знову глянули на небо, яке справді було всіяне великими, мерехтливими зірками, а місяць був незвично білим.

— Зупините когось на дорозі, а як не вийде, о третій тбіліський автобус їхатиме, — сказав вранці отець Теодоре й обійняв кожного з хлопців. Потім поцілував свою маленьку Еку і, вже коли всі вони спускались по дорозі, перехрестив. Маленька Ека з дороги ще кілька разів помахала ручкою коханому батькові, який лишився біля дверей монастиря, і послала йому кілька поцілунків — людині, яку любила найбільше…

Тишу засніженого монастиря того ж вечора змінив жахливий шум, який чекав на Сосо у квартирі його друга, де відзначали день народження господаря, і народ був уже п’яний. Хоча п’яніший за усіх тамада все одно просив наповнювати роги, вимагав уваги, та його ніхто не слухав, окрім Сосо. Дівчата, покрикуючи, танцювали. Насправді Сосо хотів випити, а не слухати тамаду, як того хотів сам тамада, який вже вкотре дякував Сосо за те, що той приєднався. Сосо ж, окрім того, що був п’яний, ще втомився і, коли остаточно наситився вислуховуванням тостів, по-дружньому попросив тамаду:

— Пий вже, ну…

Тамада вже прихилив ріг, але раптом зупинився й зітхнув:

— Не можу вже, мать його так, — щиро сказав він, сів, поклав голову на тарілку і солодко заснув.

Сосо посміхнувся, взяв ріг, який обіймав тамада, глибоко видихнув і випив. Гега, посміхаючись, наблизився до Сосо, мовчки обійняв його, взяв ріг і вилив із нього рештки вина у порожню склянку.

— Чого тобі? — спитав Гегу Сосо, рукою попросивши цигарку.

— Справа є, на балконі покуримо.

Сосо ліньки було йти на балкон, однак він усе ж пішов за Гегою і смачно затягнувся цигаркою на балконі. З кімнати долинав шум танців та крики, і Гега причинив двері.

— Бачив? — спитав у Сосо і сам підпалив цигарку.

— Кого?

— Того отця Теодоре.

— Ченця?

— Так.

— Так, бачив.

– І що?

— Що — «що»?

— Ви розмовляли?

— Так, розмовляли.

— Про що розмовляли?

— Про Канта.

— Ти їздив, аби про Канта порозмовляти?

— Давай завтра розповім, га…

— Я ж знаю твоє похмілля, ти ж завтра мертвий будеш.

— Завтра сьоме листопада^[10], цього дня кожен чесний чоловік повинен бути мертвим, як я.

— Чого це?

— Аби пропустити цей день.

— Тому ти стільки випив?

— Та я і не пам’ятав. Я не думав пити, але коли йшов сюди, бачив як чіпляли червоні прапори.

— Де?

— Всюди.

— Пішли додому, ми з Тіною проведемо тебе.

— Я ще хочу пити.

— Не треба. Якщо вип’єш ще, можеш весь листопад пропустити…

Сосо посміхнувся, і Гега зрозумів, що друг погодився іти додому.

Сходами під’їзду вони спустились утрьох, посміхаючись. У Сосо все одно заплітались ноги. Тіна і Гега підтримували його з обох боків. Сосо, посміхаючись, спитав:

— Я такий п’яний?

Тримаючись руками за них обох, він відчув себе щасливим через закоханого друга. Потім вони зупинили таксі. Аж до дому Сосо тихо наспівував. Перед виходом з машини він обійняв водія і з серйозним виразом обличчя спитав:

— Чи не передати що-небудь від вашого імені водіям нью-йоркського таксі?

Водій посміхнувся і відповів:

— Привіт передай…

— Я сам підіймусь, — сказав Сосо друзям перед під’їздом і подякував.

— Ми на море збираємось їхати на тиждень, — сказав Гега.

— Зараз? Не замерзніть, — здивувався Сосо.

— Як же ми замерзнемо удвох? — сказав Гега, обійнявши Тіну.

— Ви дуже красиві для цієї влади, будьте обережними, — сказав Сосо.

— Що?

— Ви дуже красиві для радянської влади, — повторив Сосо і покрокував сходами під’їзду.

Тіна та Гега вже не зупиняли таксі — пішли пішки по вулиці. По обидві сторони дороги на високих стовпах дійсно майоріли червоні радянські прапори. Було вже пізно, і закохані мовчки йшли порожньою вулицею, коли Гега несподівано зупинився, посміхаючись, підняв погляд на червоний прапор, і Тіна одразу здогадалась, що він планував зробити. Дівчина теж посміхнулась. Гега швидко виліз на один зі стовпів, аби зірвати прапор. Він вже взявся за червоний прапор, спочатку легко потягнув, і коли збирався зробити це вдруге, абсолютно несподівано під стовпом зупинились міліціонери на триколісному мотоциклі. Тіна й Гега навіть не зрозуміли, звідки так раптово і безгучно з’явився міліцейський патруль на порожній вулиці, і обоє заклякли, злякавшись чи розгубившись.

— Спускайся, хлопче, донизу! — голосно промовив вусань, що сидів за кермом, і вимкнув двигун мотоцикла. Другий був товстішим — настільки товстим, що Тіна подумала, як це він поміщається на сидінні, але зрозуміла, що зараз не час думати про таке. Вусань для більшої впевненості ще й пальцем показав — мовляв, злазь.

Товстий витяг звідкілясь повну банку солоних огірків і вкусив один зі страшним хрумкотом. Гега зліз, через силу всміхнувся до Тіни, яка мовчала, і подивився на вусаня. А вусатий міліціонер, зі своєї сторони, ще більш уважно подивився на Гегу і сміливо спитав:

— Що ти робив нагорі?

— Цілував прапор, шановний, — сказав Гега, несподівано подумавши, що з цим людом можна і пожартувати.

— Смієшся з нас? — спитав суворо вусань і подивився на колегу.

Товстий колега все ще точив солоний огірок, та очей з Геги не зводив, ніби щось пригадуючи, і раптом скрикнув:

— А ти, хлопче, часом не актор? Я тебе в кіно бачив — там ти хочеш одружитися, та брати не дають, це ж ти?!

— Так, — кивнув Гега товстому міліціонеру, — то я, актор.

— У мене теж так було — мій старший брат не давав одружитися, казав, що спочатку це повинен зробити він, і, якби я йому повірив, дотепер був би неодружений. — Товстий знов надкусив солоний огірок і подивився на вусаня: — Давай відпустимо, хороший же хлопець…

Перед тим як завести мотоцикл, вусань подивився спочатку на Тіну, потім угору — на червоний прапор, а потім голосно сказав до хлопця:

— Не жартуй з цим прапором, синку, вони таких не люблять і тобі не повірять…

— Спасибі, — сказала Тіна, та міліціонери не почули її подяку — їхній триколісний мотоцикл був уже далеко, і на порожній вулиці чутно було лише гуркіт радянського двигуна…

Гія

— Візьми ненадовго, — сказала Манана чоловікові дуже втомленим голосом, і Гія взяв у дружини дитину, яка вже годину безперестанку плакала.

Манана причинила двері спальні й присіла на стілець на кухні. Хотіла запалити цигарку, але передумала — дитина почала плакати сильніше, і Манана повернулася до кімнати. Всі називали його Гією, хоча ім’я його було Георгій, і зараз він мав дуже схвильоване обличчя; іншим разом він, мабуть, і посміхнувся би дружині, та руки так боліли від утоми, що не було сил навіть на посмішку.

— Дай мені, — звернулась вона до Гії й знов узяла дитину.

— Мені що робити? — нерішуче спитав у дружини Георгій, але Манана відповіла так, як він і очікував:

— Нічого.

Це був скоріше голос втомленої жінки, ніж злої дружини, та Гія все одно вийшов на кухню, відчинив вікно й запалив цигарку. Палив швидко й нервово, бо його, незважаючи на мирний характер і здатність багато що стерпіти, як і кожного молодого батька, більш за все допроваджував до божевілля плач дитини.

Він викурив цигарку до кінця, а тоді відчинив холодильник. Той був порожнім і він зачинив його, думаючи, що зараз вилається, та раптом заспокоївся, на обличчі начебто з’явилась посмішка, і він тихо наблизився до дверей спальні. З кімнати вже не чувся плач дитини, Гія обережно відсунув фіранку на дверях — і мати, і дитина спали.

Радіючи, Гія знову припалив цигарку і відчинив кватирку. Тепер він задимів повільно і курив смакуючи, а недопалок не викинув на вулицю, як він це робив зазвичай, а залив водою з-під крану. Потім дуже обережно підняв кришку смітника і кинув недопалок всередину. Знову відкрив порожній холодильник і знову просто закрив.

— Дивуєшся, що він порожній? — спитала дружина, і Гія швидко розвернувся.

— Я думав, ти спала, — сказав він дружині й сів на стілець.

— Спала, але мушу приготувати їжу дитині.

— Мабуть, знову вухо болить.

— Мабуть.

— Тих ліків уже нема?

— Немає, і у сусідів взяти вже не зможу.

— Завтра куплю.

— На що купиш?

— Куплю.

— Знов позичиш?

— Куплю.

– Їх і не знайти.

— Куплю у Чашки^[11].

— У Чашки дуже дорого буде.

— Куплю.

— Давай чаю вип’ємо. Що в тебе з роботою?

— Завтра дадуть відповідь.

— Візьмуть тебе?

— Мабуть.

— Тебе нікуди не беруть, то чому ти на них сподіваєшся?

— Вони не знають, що я засуджений.

— А якби й знали. Офіційно тебе ж виправдали, реабілітаційний лист у справі лежить.

— Про той папірець ніхто зазвичай не питає.

– І ти, звичайно, зазвичай не кажеш, щоб прочитали документи до кінця.

— Звичайно.

— Твоя гордість і самолюбство не дозволяють тобі цього.

— Я не можу благати.

— Тоді чому сподіваєшся на цих?

— Я вийняв із документів усе, що було зайвим, і так здав у відділ кадрів.

Чоловік і жінка засміялись, але тут згадали про дитину, що насилу заснула, й одночасно прикрили руками роти.

— Я картоплі швиденько насмажу, — сказала Манана Гії, — трохи ще лишилось, мені не важко.

— Я не голодний, — сказав Гія, підпалив цигарку від газової плити і знову відкрив причинену кватирку.

* * *

Із дому він вийшов рано-вранці.

Ще раз подивився на пакунок під рукою й сів на тролейбус у бік площі Леніна. Звідти пішки попрямував донизу вулицею Леселідзе і повернув у бік синагоги. Перед синагогою стояли кілька євреїв, і Гія спитав у них, чи не бачили вони Чашку, але їх трохи налякала поява сторонньої людини. Які справи могли бути у Гії з Чашкою — він навіть не бачив його ніколи, але, як і решта тбілісців, знав, що Чашка продавав іноземні й дефіцитні ліки. Він не знав його в обличчя, проте інтуїтивно відчув, що той Чашка зараз стоїть тут, з-поміж цих євреїв, і прямо, не приховуючи, озвучив мету свого приходу:

— Мені потрібні ліки для дитини…

Чашка ж за допомогою інтуїції та власного досвіду зрозумів, що цей чоловік — його клієнт, а не представник кадебе чи обеха.

— Пішли, — сказав він Гії й зайшов на перший поверх будинку, що був поряд.

Чашка перегорнув якийсь блокнот і запропонував клієнту сісти. Георгій спробував оглянути кімнату лише через власну цікавість, та у Чашки, звісно, не було стільки часу.

— Які ліки тобі потрібні? — спитав він у Гії й поглянув у відкритий блокнот.

— Німецькі ліки проти болю у вухах, потрібні дитині, три ночі не спить, сусід дав нам болгарські, але вони закінчились.

— Ті болгарські не допомагають, тобі німецькі потрібні або австрійські, — перебив Чашка і дуже професійно простягнув руки.

— У вас є? — спитав Гія і так розхвилювався, чекаючи на відповідь, що вирішив закурити.

— Взагалі, ці ліки — велика рідкість, до того ж дуже дорогі, — почав Чашка, але зараз його перебив Гія.

— Не будуть же вони дорожчими за це?! — сказав Гія і поклав на стіл пакунок, поспіхом розкрив і показав Чашці — то були нові-новісінькі, справжні американські джинси, яким здивувався навіть Чашка. Спочатку певний час він сам розглядав їх, а потім покликав Моше, який стояв надворі.

Моше, як тільки зайшов, без слів зрозумів, у чому справа, і ретельно оглянув джинси, потім подивився на Георгія і з задоволеним обличчям мовив до Чашки:

— Дітьми клянусь, справжні «левіси»! Ми стоїмо біля синагоги і бог не пробачить брехні, — потім знов поглянув у бік Гії і з серйозним виразом сказав йому: — Клієнт знайдеться, якщо лишаєш. Та ти маєш назвати ціну.

— Мені потрібні ліки для дитини, тому і продаю ці джинси, щодо цін взагалі нічого не знаю, бо продаю щось уперше, — сказав Гія, і Чашка з Моше перезирнулись.

Потім Чашка розвернувся, дістав з шухляди ліки й простягнув Гії:

— Гроші за це візьму звідти, про решту спитаєш завтра і візьмеш у Моше.

Гія більше не сказав нічого, поклав ліки до кишені й попрощався з євреями.

Те, що й цього разу відмовлять у прийнятті на роботу, він, звісно, знав, та все одно зайшов до дослідницького інституту, де того дня йому мали дати офіційну відповідь, і у відділі кадрів перед ним вибачилися:

— Ваше питання розглянули, та вакансій немає і до наступного року, мабуть, вже не буде. Через рік занесіть документи, може, все вдасться.

— Наступного року я вже буду дуже далеко, — сказав Гія жінці з червоною помадою на губах і чемно забрав у неї документи. Взяв аркуші під пахву і ще до виходу на вулицю запалив цигарку. Потім перейшов дорогу і перед тим, як піти по мосту, на хвилинку зупинився, спокійно викинув документи в Куру і продовжив дорогу. Потім у якогось перехожого спитав час і зайшов у тролейбус. Він мав побачити братів і знав, що в цей час ті мали бути вдома — вже був час обіду, а брати зазвичай обідали з родиною.

Двері відчинив Паата і запросив Гію до великої столової зали, де за круглим столом сиділи господарі. Підвівшись, вони привітались із Гією. На диво, він не був голодний, та все ж не відмовив батькові братів і сів за стіл. Батько і під час обіду читав газету, на якій великими літерами іншої мови було написано назву «Правда», хоча в цієї газети насправді не було жодного зв’язку з правдою. Старший син, посміхаючись, сказав батькові:

— Якби в цій газеті писалась правда, вона б не коштувала п’ять копійок?!

— У радянській газеті я читаю лише іноземні новини, — пан Важа зняв окуляри і посміхнувся сину у відповідь.

А той все одно не відставав від батька:

— Радянські новини тебе не цікавлять?

— Радянські новини я зазвичай слухаю на «Голосі Америки», — так само посміхаючись, сказав пан Важа, і всі засміялись, — так простіше дізнатись правду.

Певний час ніхто не порушував тишу, допоки знову голова сім’ї не спитав у синів:

— А чи не запропонувати гостю випити? Аби потім не казав, що годували сухим обідом.

— Щиро дякую, але я дуже поспішаю, — сказав Гія і подивився на братів.

— Якщо поспішаєш, вип’ємо швидко, чи не нам вирішувати?! — зрадів пан Важа.

— Мені дійсно час іти, — сказав Гія, підвівся і знову подивився на братів, — я ненадовго забіг до хлопців.

— Отакі ви — сьогоднішня молодь, — знову посміхаючись, сказав пан Важа, — добре, що не в Америці живемо і тут її купити не можна, а то пили б кока-колу замість вина.

Пан Важа махнув рукою й підвівся. Гія ще раз подякував господарям і опинився наодинці з братами у їхній кімнаті.

— Я вже готовий, документи свої пустив рікою, — сказав Гія спокійно, але дуже невпевнено, й чекав на реакцію хлопців.

— Мабуть, Куру маєш на увазі, — пожартував Кахабер, а Паата із дуже серйозним обличчям спитав Георгія:

— Паспорт залишив?

— Залишив. Ви що зробили?

— А що ми мали зробити?

— Ви ж мали зустрітися з тим ченцем.

— Зустрілись.

– І що?

— Поки нічого не казали. За кілька днів він приїде, тут і скажемо.

— Він погодиться?

— Ще не знаємо.

— Він повинен погодитись. Чернець нам дуже потрібен. Зброю в літак має занести він.

— Знаємо. Нас усіх обшукають.

— Цього літа, коли ми летіли до Москви, якийсь священик летів нашим рейсом, і ми спеціально звернули увагу — його взагалі не обшукували і поводились із ним з більшою повагою, аби люди бачили…

— Знаю. Зараз це їх влаштовує, тому той чернець нам дуже потрібен. Я вже остаточно вирішив і в будь-якому разі їду. Вже точно знаю, що тут роботи у мене ніколи не буде.

— А якщо я матиму роботу, яка користь?! Сімнадцятий рік навчаюсь, і на місяць мені даватимуть сто двадцять карбованців, та й то понижуватимуть іноді.

— Пішов я, — перебив Паату Гія й підвівся. Попрощався з обома й вийняв цигарку:

— Одразу й покурю на вулиці.

— Наприкінці тижня матимемо відповідь ченця і дамо тобі знати.

— Чекатиму.

Піднявши руку, Гія ще раз попрощався з братами й пішов.

Двері відчинила дружина. Гія спочатку поцілував Манану в щоку, а потім вийняв з кишені ліки для дитини, простягнув дружині з щасливим обличчям і присів на стілець:

— Як він?

— Спить.

— Завтра і гроші будуть.

— Мабуть, на роботу тебе прийняли з такою радістю, що першу зарплатню одразу завтра дають.

Гія посміхнувся.

— Мені відмовили.

— Документи забрав?

Гія кивнув на знак згоди.

— Дай мені, я збережу. Може, коли-небудь згодиться.

— Де збережеш?

— Покладу під твої «левіси».

Гія уважно подивився на дружину, намагаючись вгадати, чи вже знала Манана про долю тих джинсів, та нічого не побачив й сміливо відповів:

— Немає в мене більше документів.

— А де вони?

— Мабуть, уже в Баку.

Тепер посміхнулась Манана:

— Якщо ти їх пустив Курою, навіть до Руставі не дійшли б ще твої документи, і якщо ти передумаєш, можеш зустрічати їх там.

— Не передумаю. Все вже вирішено.

— А як щодо нас?

— Я через вас їду, то не лишу ж вас тут? Спочатку я поїду, а потім, звісно, вас відвезу…

— Як?

— Поки не знаю.

— Та поїхати ти вже остаточно вирішив?

— Вирішив.

— Мабуть, поїдеш у тих нових «левісах».

Манана не посміхнулась, та Георгій все одно сильно розізлився через цей жарт, як це зазвичай роблять чоловіки, і встав. Вийняв цигарку, припалив, потім загасив і гримнув вхідними дверима — через злість він просто забув про сплячу дитину.

Потім, 18 листопада 1983 року, у невдало захопленому літаку, коли Гія отримав кілька куль, серед яких одну смертельну, мабуть, до останньої миті він згадував ту ніч, коли маленькому Георгію показав зорю, промовивши: «Коли скучиш за мною, відшукай цю зірку і помахай мені рукою…»

Море

Море було дуже тихим і спокійним, воно стояло непорушно. Чорне море було таким, яким буває зазвичай восени, перед холодними днями, наповненими бурями й хвилями, і під час заходу сонце було дуже великим, червоним і красивим.

Тіна з Гегою зазвичай споглядали за заходом сонця з балкону того будинку, звідки неначе на долоні було видно всю берегову лінію, яку контролювали російські прикордонники з автоматами — через два села вже починалась Туреччина. Наближатися до кордону, звісно, було заборонено на кілька кілометрів, і Тіна та Гега зняли квартиру в будинку, який стояв на вершині гори і мав чудовий балкон. Господарями були лази^[12], і, як усі лази, вони часто мали смачнющу чорноморську рибу і запрошували Тіну й Гегу до вечері або обіду. Гості стали дуже близькими господарям, проте Гега все одно вивчав англійську потай — він не хотів, аби сім’я, котра жила так близько біля кордону, помітила його старанність. Тому нічні заучування нових слів пошепки разом із Тіною, яка іноді нагороджувала Гегу поцілунком, коли той вірно відповідав на запитання, були трохи комічними.

За день до від’їзду вони знову прогулялись по набережній і вирішили подивитись на захід сонця з берега й лише після цього пізно повернутись додому.

Була вже осінь, холодно, але не так, аби не можна витерпіти. Тіну зігрівала ще й близька присутність Геги, яку вона відчувала повсякчас і особливо тоді, коли той сидів поруч, слухав шум моря й чекав на захід сонця.

Море було спокійним, сонце ж було великим і червоним.

Гега обійняв Тіну й поцілував у щоку. Вона поклала голову на його плече і ще раз відчула, що в цьому світі в неї нікого не було, ближчого за Гегу.

— Чи може людина перепливти море?

— Людина може все, якщо захоче.

— Я не теоретично питаю, чи може людина реально перепливти це море?

— По ширині?

— Так, до Туреччини.

— Може. У нас у кіностудії був один режисер чи оператор на прізвище Александріа, от він переплив.

— Переплив Чорне море?

— Так, звідси до Туреччини.

— Як?

— Потихеньку.

— Я серйозно питаю.

— Серйозно переплив.

— Як?

— Тренувався і переплив.

— До кінця?

— Коли він наблизився до Туреччини, його підняли на корабель.

— Тобто до кінця він все одно не доплив.

— А що йому ще було потрібно, він же не рекорд встановлював, а хотів втекти звідси.

— А де він зараз?

— В Америці…

Вони мовчки сиділи на заповненому білим камінням березі моря і тому здивувались, що навіть не помітили, як над ними зупинились російські прикордонники з автоматами. Спочатку вони попросили в Тіни й Геги документи, а потім пояснили, що вони порушували громадський порядок своєю аморальною поведінкою. Підводячись, здивована Тіна озирнулася, аби впевнитись у тому, що порожній берег насправді не був місцем збору люду, але ще більше її здивувало те, що покласти голову на плече коханої людини є, виявляється, аморальною поведінкою.

Тіна була здивована, Гега ж злий та ображений. Тіна злякалась відповіді Геги й поглядом попросила нічого не казати прикордонникам. Гега від злості прикусив губу, Тіна ж покірно пішла з ним у бік дому, тривалий час навіть не подаючи голосу.

Гега лежав мовчки, а Тіна дуже обережно, по-дитячому пестила його голову, поки він не порушив тишу:

— Тому й не хочу більше тут жити…

— Армія й поліція повсюди грубі й брутальні.

— Але кохання не заборонено ніде.

— У вільній країні, мабуть, так і є.

— От і я хочу жити у вільній країні, хіба ти не хочеш?

— Я хочу разом із тобою.

— Ти не хочеш свободи?

— Разом із тобою мені всюди свобода.

— А як я поїду, поїдеш зі мною?

— Я не зможу перепливти море.

— Я теж, так добре плавати я не вмію.

— Ну, а що ти плануєш?

— Перелечу.

— Літати ти вмієш краще?

— Ти ж янгол, головне, аби твоїх крил вистачило на двох.

— Я серйозно питаю, що ти плануєш?

— Я теж тобі серйозно кажу, що ти янгол.

— Дійсно серйозно питаю.

— Я дійсно полечу, але разом із тобою…

Тіна підвелась, відчинила вікно і поглянула на море. Чорне море було дійсно чорним.

Дато разом з братами уважно слухали отця Теодоре, який дуже спокійно розмовляв на прості, але в той же час значні теми у кімнаті Дато, що на перший погляд скидалася на житло дуже безтурботної молодої людини.

— Ви як поїхали, наступного ж дня до мене в монастир знову прийшли.

— Що хотіли? — спитав Паата й, чекаючи на відповідь, дістав цигарку.

— Мабуть, хотіли дізнатись, яка справа у вас була до мене.

– І що ви їм відповіли?

— Сказав те, про що ми тоді розмовляли.

— А про що ми розмовляли?

— Про Бога, добро і любов.

— То вони цього бояться?

— Більш за все вони бояться саме цього, але не кажуть про це вголос і не борються з церквою, аби народ не бачив. Навпаки — вони змінили стратегію і перед народом зі священиками й ченцями поводять себе шанобливо, а кадебе тихо собі спостерігає за кожним із них.

– І що ти плануєш?

— Те саме, що планував і робив. Протистояння лише посилює мою віру, шлях перших християн починався так само. Небезпека — прожиток віри…

— Ти чернець, і свій вибір ти вже зробив.

— Людина повинна робити вибір всюди й завжди, і немає різниці — світська це особа чи духовна. Все одно потрібно вибирати між добром і злом, світлом і темрявою, рабством і свободою…

— Ми теж зробили вибір, — сказав Кахабер, подивився спочатку на решту, потім на ченця і повторив цю фразу.

— Який вибір? — усіх одразу спитав отець Теодоре.

Хлопці переглянулись ще раз між собою, немовби вагаючись. Після цієї паузи Паата поглянув прямо у вічі отця Теодоре і дуже спокійно мовив:

— Ми їдемо.

— Як?

— Літаком.

— Як?

— Сядемо на американській військовій базі у Туреччині, там уже вони самі про нас подбають.

— Як?

— Як литовці, пам’ятаєш, минулого року так було — американці зустріли їх, неначе героїв.

— Литовцям просто пощастило.

— Нам теж пощастить, трохи налякаємо пілотів, і вони звернуть зі шляху.

— Як ви їх налякаєте?

— Зброєю.

— Як ви пронесете зброю на літак, усіх дуже уважно обшукують?

— Крім священиків та ченців, — сказав Дато й разом із хлопцями зачекав на реакцію отця Теодоре.

Чернець зрозумів, чого від нього хотіли, і тому спитав:

— А як будуть жертви?

— Не буде.

— А як будуть?

— Не буде.

— Це виключено?

— Ніщо не виключено.

— Значить, можуть бути.

— Лише теоретично.

— Теоретично — не вартує.

— Що не вартує?

— Нічого не варте життя хоча б однієї людини — жодна свобода, жодна мета. Життя кожної людини належить лише Богу і лише Бог вирішує її смерть…

— Але ми не плануємо нікого вбивати, — перебив Паата й зі злістю на обличчі подивився на Дато. — Зброя нам потрібна, лише аби налякати пілотів, більше ні для чого.

— Жертва завжди супроводжує страх. Пілотам не дозволять посадити літак у Туреччині.

— Литовці ж примусили пілотів? — знов перебив Паата.

— Саме тому ви не зможете. Росіяни не повторять тієї помилки…

Брати підвелись, мовчки взяли куртки й пішли, не попрощавшись.

Дато лишився в кімнаті наодинці з ченцем, і після тривалої паузи отець Теодоре з посмішкою сказав:

— Мабуть, все одно подумали, що я злякався…

Георгій зустрівся з Сосо на вулиці, у найбільш людному місці й одразу перейшов до справи:

— Той священик не їде.

— Знаю.

— Лишається єдиний варіант.

— Який варіант, Гіє?

— Зброю в літак має занести та дівчина, кохана Геги.

— Як?

— На животі, як вагітна.

— Вона ж іще не дружина йому.

— Ми поїдемо одразу після весілля.

— Вона погодиться?

— Не знаю, але ти мусиш переконати Гегу.

— Гега — то добре, а Тіна?

– Її звуть Тіна?

— Так, Тіна.

— Тіну вмовить Гега. Іншого шляху в нас немає. І часу обмаль, — сказав наприкінці Георгій і пішов.

Сосо якийсь час іще стояв на тротуарі, потім перейшов дорогу і теж пішов.

— Сніг уже розтанув? — спитав отця Теодоре здивований Сосо на подвір’ї монастиря, порушивши тишу.

— Це все ж сонце, дарма що осіннє, але через тиждень знову насніжить.

— Як тут спокійно.

— Тут мирно, а миру людина потребує більше, ніж спокою.

— Ти покликав через цей мир?

— Ні. Чому не привів Гегу?

— У нього якісь зйомки, сказав, що наступного тижня обов’язково приїде.

— Я хотів, аби Гега теж був сьогодні, і сказав би обом.

— Що?

— Знаю, ви вже вирішили поїхати.

— Ми поки що нічого не вирішували.

— Я тобі кажу тому, що якщо Гега вирішить, ти теж з ним поїдеш.

— Вони поки що нічого не вирішили, я ж сказав.

— Я кажу лиш те, що відчуваю, і Гега не їде сюди через те, що все уже вирішено.

— Я ж сказав — ні.

— Можеш мені нічого не казати. Я не тому хотів тебе бачити, навпаки — хотів сказати те, що вже сказав решті, та вони — інші, у них нема того, чого Бог дав тобі більше за інших.

— Чого це?

— Розсудливості. Може, і немає в іншій мові такого точного слова, коли розум і душа людини спрямовують її до дій.

— Ти ж знаєш, у цьому випадку я не приймаю рішень.

— Тому я тобі й кажу, якщо ти відмовишся і не поїдеш з ними, інший теж подумає, що життя людини все ж більше за будь-яку найвеличнішу мету.

— Жертв не буде. Ти ж віриш мені, що я ніколи нікого не вб’ю. Краще я буду жертвою, ніж хтось інший. Справді, для мене так краще.

— Ви не вб’єте, але ті вб’ють, і вб’ють своїх попутників, невинних людей і…

– І звинуватять нас?

— Звісно, звинуватять вас, але буде ще гірше, коли ви відповідатимете за людей, вбитих ними…

— Чому ми?

— Тому що тих людей уб’ють через вас.

— Жертв не буде.

— Будуть! Ви погано знаєте людей, яким хочете дати ляпаса, і Гега, мабуть, думає, що й там на нього чекає фільм або спектакль, де йому потрібно грати якусь роль.

— Що втратить така імперія, якщо звідси втече кілька людей?..

— Не те що кілька — сотні й тисячі для них нічого не означають, людина взагалі нічого не значить для них…

— Тому я хочу бачити Гегу, поки ще не пізно. Тому я чекатиму на Гегу, аби сказати йому, все сказати. Передай, що я на нього чекаю…

— Передам.

— Чекаю щодня.

— Передам.

Крокуючи спуском і вже добряче віддалившись від монастиря, Дато ще раз озирнувся туди, де біля входу до монастиря непорушно стояв його друг чернець і піднятою рукою ще раз попрощався із ним, після чого повернувся і продовжив іти шляхом…

Весілля

Весілля виглядало як традиційне грузинське і, водночас, не було схожим на нього. Начебто все так, як і повинно бути, проте впадало у вічі, що кілька людей перебували в очікуванні чогось незвичного й особливого, тому нервували через це. Решта ж, для кого це було лише одруженням щасливої пари, звісно, веселилися, і дехто святкував без тями. Наречена, чий збільшений через вагітність живіт було вже помітно, виглядала стомленою. Мати Геги, мабуть, через властиву лише матерям інтуїцію, щось відчувала. Вона не знала точно, що відбувається, однак добре зрозуміла, що всі ці веселощі, танці й пісні супроводжує щось близьке до смутку.

Пані Нателі особливо дивним здавався один незнайомий їй гість, якого Гега не зміг переконати зайти до ресторану. Вони стояли у дверях, довго й досить емоційно розмовляючи. Пані Натела, звісно, не чула їхніх голосів, проте відчувала, що її син неначе сперечався з тим кимось, щось пояснював, але незнайомий гість не погоджувався з молодим і врешті пішов, як і прийшов, — не зайшовши до ресторану.

Але перед тим, як той пішов, матері Геги здалось, ніби незнайомець, що був явно старшим за Гегу, а то був Георгій, пригрозив пальцем її синові, який стояв з опущеною головою, а повернувшись до столу, більше не посміхався. Пані Натела ані тоді, ані потім насправді не знала, чи все це їй здалось, чи сталось насправді так, як вона запам’ятала.

Єдине, що вона пам’ятала дуже добре, була турбота про гостей. Їх було доволі багато, і, як господиня, вона намагалась допильнувати, аби нікого не обділили увагою, і тому їй було просто не до сина. Та вона все одно шукала його очима, протягом усього весілля намагалась знайти Гегу, особливо після того, як принесли голубів. У тодішній Грузії дійсно існувала така традиція — на весілля зазвичай символічно приносили двох голубів і дарували молодятам, але потім, після того що трапилось, ніхто не згадав, звідки взялися на тому весіллі два голуби. Можливо, хтось пожартував і задля цього приніс їх на весілля Геги й Тіни. Випущених голубів супроводжував сміх і радощі. Та несподівано сталось дещо, чого, мабуть, ніхто й не уявляв, — один з голубів неначепідстрелений впав на підлогу, і у мертвій тиші хтось налякано, але голосно, сказав: — Один голуб помер.

Молодята, перелякані й здивовані, дивились один на одного. Дехто з гостей крадькома глянув на Тіну й Гегу в цій жахливій тиші, яку порушив Гега, який замовив музикантам пісню, і весілля продовжилось.

Веселощі тривали, але всі відчували, що сталося щось, якщо не особливе, то дуже незвичне й загадкове. Єдиною з-поміж такої кількості людей, хто відчував, що головна подія — якась інша — ще попереду, була мати Геги, а тому вона постійно шукала очима сина, який вже під кінець, сумний від вина чи втоми, сидів біля Іраклія Чарквіані.

Гега обіймав друга і щось шепотів йому. Іраклій посміхався, але пані Нателі здалося, що ця посмішка теж приховує щось дуже важливе, а ще здавалось, ніби Гега прощався з Іраклієм. У будь-якому випадку, Гега не був схожий на зворушеного від вина грузина, що зазвичай у такій ситуації стверджує любов до друга, однак пані Натела насправді не знала, що відбувалось на весіллі сина, і шукала причину виникнення власних підозр у перебільшеній цікавості матері.

Тому, коли Гега прощався з Дато Евгенідзе, пані Натела не звернула увагу на пачку цигарок, яку її син подарував Дато, і лише згодом пригадала їхній діалог. Це була пачка виготовленого в Туреччині американського «Кемелу» — доволі рідкісного у Тбілісі, і Евгенідзе навіть не приймав подарунок.

— Давай бери, лишиться на згадку про мене, — сказав Гега і сунув пачку цигарок у кишеню Дато.

— Не треба, у мене є, — сказав Евгенідзе і витяг з кишені «Кемел» друга.

— Я дарую тобі на згадку, — повторив Гега з таким обличчям, що Дато посміхнувся і доглянув на пачку. На пачці чітко було написано «туркіш».

— Я думав, це американські, — сказав він і витяг з пачки одну цигарку.

— Американські, тільки виготовлені у Туреччині, із самсунського тютюну…

— Знаю Самсун^[13], там у американців військова база є. Він поруч із Батумі, тільки по той бік кордону…

— Хай буде тобі на згадку про мене, — перебив Гега, обійнявши наостанок Дато Евгенідзе…

Було вже дуже пізно, коли розійшлися гості, втомлені працівники ресторану прибирали зі столів. Стіл наречених стояв окремо на узвишші, і зараз вони лише удвох сиділи у порожній залі — Тіна та Гега. Навіть у цій тиші, лишившись на самоті після шумного весілля, Гега все одно розмовляв пошепки із Тіною, яка була дуже красивою:

— Вранці вже їдемо.

— Знаю.

— В нас лишається кілька годин.

— Так, знаю.

— Ти мусиш вирішити. Сюди ми вже не повернемось.

— Я вже вирішила.

— Я про дещо інше.

— Я вже все вирішила.

— Але ти ж не хотіла.

— Я й зараз не хочу, але їду.

— Чому?

— Що чому? Чому не хочу, чи чому їду?

— Не хочеш, та все одно їдеш.

— Не хочу, але я їду разом із тобою.

— Чому не хочеш?

— Тому що те, що ви збираєтесь вчинити, не має виправдання.

— Чому?

— Бо не виправдано нічого, що може призвести до людських жертв…

— Жертв не буде, ми беремо зброю лише для залякування пілотів…

— Жертви є повсюди, де є зброя, і ті люди, які можуть загинути, ні в чому не винні перед нами.

— Ми летимо маленьким літаком, окрім нас буде лише кілька пасажирів…

— Хай навіть один, але то лише невинний пасажир…

— Якщо ти боїшся, краще скажи прямо зараз, і нічого не буде.

— Я не боюсь.

— Здається, трохи все ж боїшся.

— Я не боюсь нічого — ані відльоту, ані смерті, ані того, що ти збираєшся сказати, але ще не кажеш.

— Що ти маєш на увазі?

— Що зброю на літак маю занести я…

Тіна поклала руку на збільшений живіт і з любов’ю, дуже ніжно пестила майбутню дитину. Гега дуже довго сидів мовчки і врешті спитав Тіну:

— Все ж таки, чому ти нічого не боїшся?

— Бо я не боюсь кохання…

Зранку Гега був дуже веселим, і пані Натела подумала, що його так радує не стільки весільна подорож, як поїздка до улюбленого Батумі, де після гомінкого Тбілісі й весілля на Гегу чекало осіннє море і тиша. Єдине, що помітила пані Натела, було дивне прощання сина — виходячи з дому, він завжди цілував матір і потім, йдучи по вулиці, не повертаючись, зазвичай підіймав ногу — так, аби побачила мати, яка в цей час завжди стояла коло вікна і проводжала поглядом єдиного сина.

Того ранку пані Натела також стояла біля вікна, але Гега не зробив звичного жесту — не підняв ногу і навіть не обернувся. Просто пішов…

В аеропорті було людно, як і завжди, та із загальної маси все одно виділялась красива пара, яку у весільну подорож супроводжували друзі, як це часто бувало у тогочасному Тбілісі, тому нікого не дивувало. Та самих молодят дуже здивувало оголошення рейсу в напрямку до Батумі — замість маленького літака, котрий зазвичай літав між Тбілісі й Батумі, цього ранку цей рейс виконував великий літак, що після Батумі мав продовжити політ до Ленінграду. Ця зміна так схвилювала кількох людей з-поміж пасажирів, що навіть на обличчі у них відобразилось вагання, та врешті вони вирішили, що це була лише випадковість, і звично пройшли реєстрацію. Єдиною, хто не проходив типову реєстрацію, була вагітна Тіна, для якої було ризикованим проходити під магнітною аркою через опромінення, і працівники аеропорту не лише із задоволенням виконали прохання Геги щодо цього, а й привітали з одруженням від імені адміністрації. Потім хтось відкрив шампанське і швидше за всіх до нього кинулись люди із похміллям, і так гаряче кілька разів привітали молодят, що ті ледь не спізнились на літак. Всі зайняли свої місця в салоні літака, а стюардеса пояснила неуважним грузинським пасажирам, які в цей час ніколи не слухають стюардес, правила безпеки.

А потім літак злетів.

Однак перед цим сталась незапланована затримка і рейс перенесли — один дуже п’яний чоловік був настільки неконтрольованим, що екіпаж викликав міліцію, яка вивела з літака затриманого п’ятдесят дев’ятого пасажира.

Той п’яний п’ятдесят дев’ятий не знав, що решта п’ятдесят вісім пасажирів дуже скоро після злету заздритимуть саме йому, бо він був єдиним пасажиром, хто не сидів у салоні, коли літак піднявся над хмарами…

Була вже середина дня, однак пані Натела спала, оскільки всю ніч наводила вдома лад, вранці ж провела сина й невістку у весільну подорож і вже почала мити посуд, але через втому і неабияке бажання спати ледь стояла на ногах, тому врешті покинула ті тарілки. Лише трохи подрімаю, — вирішила вона і просто там, у скляній лоджії, присіла на крісло. Грузини називають це оманою для очей, і пані Натела навіть згодом не могла впевнено сказати, чи спала вона, чи просто її очі були заплющені, коли у вікно хтось обережно постукав, і перше, що охопило пані Нателу, був страх.

Спочатку вона лише злякалась — під вікном стояв одягнений по-чернечому, бородатий чоловік із зеленими, дуже виразними очима.

— Доброго дня, — сказав чернець і вибачився перед пані Нателою за те, що потурбував.

— Доброго дня, — відповіла вона, не в змозі второпати, яка справа могла бути у цього ченця чи священика до неї.

— Гега тут живе, так? — спитав господиню незнайомець, трохи заспокоївши жінку іменем сина.

— Так.

— Покличте його на хвилинку, якщо він вдома.

— Геги немає, вони сьогодні поїхали.

— Куди?

— У весільну подорож.

— Ви, напевно, мати Геги.

— Так.

— Куди вони поїхали?

— До Батумі.

— На чому поїхали?

— Вибачте, але хто ви такий?

— Я наставник Геги.

— Не знала, що у мого сина був наставник.

— Сам Гега також не знав.

— Вибачте, я, здається, не зрозуміла.

— Я наставник його друзів і Гегу також чекав.

— Де чекали?

— У себе в монастирі, чекав щодня, і, коли він не з’явився, я прийшов сам.

— Він, мабуть, зателефонує сьогодні. Передати щось?

— Як вони поїхали?

— Літаком.

— Вже полетіли?

— Вже повинні бути в повітрі, — пані Натела інстинктивно глянула на настінний годинник, — мабуть, уже годину.

– Інші теж поїхали?

— Так, хлопці теж поїхали з ними.

— Я теж мав їхати з ними, спізнився.

— Вони знали, що ви їдете з ними?

— Не знали. Та і я не знав.

— Перепрошую, але я вас, здається, не зрозуміла.

— Я їхній наставник і зараз маю бути разом із ними у тому літаку.

— Ви не встигли?

— Я не знав, що вони сьогодні їдуть.

— Але хотіли їхати разом із ними?

— Я взагалі не хотів їхати і був проти їхньої поїздки.

— Я ще раз перепрошую, але й зараз вас не розумію.

— Я теж не зрозумів, чому вони поспішили…

Жінка більше нічого не сказала ченцю, хоча й зараз не розуміла, що мав на увазі цей чоловік, і лише тепер звернула увагу на те, що стільки часу розмовляла з гостем із вікна, коли надворі було холодно.

— Заходьте до будинку, — лише зараз пані Натела запросила гостя всередину, і чернець посміхнувся:

— Дуже дякую, але я піду. Вже пізно. Вже надто пізно…

— Що передати синові, коли він зателефонує?

— Звідки?

— З Батумі, — сказала пані Натела і відчула, що розсердилась.

— Якщо зателефонує, скажіть, що я молюсь за них і завжди молитимусь…

Чернець розвернувся. Озирнувшись, попрощався з жінкою й пішов.

Пані Натела лише зараз замислилась над тим, чому чернець постукав у вікно, а не у двері й, не знайшовши відповіді, почала пригадувати його слова. Думки бігли у різні боки. Тому зателефонувала додому кільком друзям Геги, аби дізнатись, чи не знають вони чогось. Зателефонувала тим, кого справді була рада бачити поруч із Тіною й Гегою, але повсюди отримувала ту саму відповідь — з Батумі ще не телефонували, що означало, що літак досі в повітрі.

Потім дуже втомлена пані Натела справді заснула глибоким сном і спала до вечора. Спала, допоки її не розбудили…

Літак

Вони назвали це викраденням літака, хоча насправді це було більш схоже на самогубство відчайдушних людей.

Викрадачі були одягнені так, як зазвичай одягалось джинсове покоління тих часів, і лише Гія Табідзе був одягнений у костюм із краваткою, а в руках він тримав глобус. Окрім того, Гія тримав у руках ще й Біблію, яку потім, вже в літаку, взяв Гега Кобахідзе. Глобус потім зник, і з’явилась версія, що зброю до літака занесли саме за допомогою нього, хоча це було не так — насправді зброю в сумці занесла, сама того не знаючи, подруга Тіни Петвіашвілі.

Гія Табідзе взяв із батьківщини лише грузинську Біблію й глобус, дружині ж лишив прекрасного листа для сина, у якому навчив маленького Георгія впізнавати ту зорю, що мала нагадати батька, коли той сумуватиме за ним.

Рейс спочатку затримався через негоду, а потім якийсь пасажир на прізвище Галогре так сп’янів, що довелось викликати міліцію.

Спроба ж захоплення затрималась, бо Каха Іверіелі не вмів користуватися зброєю. Коли до Батумі лишалось зовсім небагато (за офіційною версією), пілоти отримали з Батумі інформацію щодо різкого погіршення погоди і літак змінив курс. Існує версія, що саме це здалось підозрілим викрадачам, і вони почали діяти. Хоча, за тією ж офіційною версією, згідно з чорною скринькою, інструкції пілотам давали не диспетчери, а якісь вояки, що підтверджує попередню версію.

У літаку сиділо п’ятдесят вісім пасажирів, один з яких не мав у Батумі жодних справ, проте все одно летів з рештою, його справа була саме у сидінні в літаку — як і в інших працівників КДБ, що супроводжували авіарейси. У всьому радянському авіаційному просторі не існувало рейсу чи літака, який не супроводжував хоча б один працівник кадебе у якості рядового пасажира — про це знав кожен радянський громадянин. Про це знали й друзі Геги, які супроводжували його з Тіною у весільній подорожі, хоча справжньою їхньою метою було викрадення цього літака, тому вони були впевнені, що в першу чергу мають упізнати кадебешника, котрий супроводжував їхній літак. Вони думали, що усунення кадебешника було обов’язковим для того, аби відносно легко змусити екіпаж перетнути кордон біля Батумі й посадити літак у Туреччині, на одній з американських військових баз. Але вони не знали, хто саме з тих п’ятдесяти восьми пасажирів дійсно був співробітником КДБ, і їхні версії були всього лиш припущеннями, їхні рішення були схожими на дитячу гру, коли малеча вишукує й визначає шпигуна за його одягом. Саме таким чином — через сірий плащ — вони вирішили, що чоловік середнього віку, що сидів у першому ряду, був саме тим кадебешником, який супроводжував цей рейс. Щоправда, Гега все ж сумнівався, — мовляв, може, це й не він, та більшість була іншої думки щодо цього, і «дуже твердий» аргумент спочатку озвучив хтось один, а потім повторила й решта:

— Це точно він, обличчя ж як у справжнього кадебешника!..

— Та схоже на те, але, можливо, це звичайний пасажир? — все ж висловився проти загальної думки Гега, але дарма.

— Якщо не цей, знайди іншого, покажи мені, я ним займусь, — порадив старший брат, а молодший щиро засміявся.

— Де я тобі його знайду? — так само щиро здивувався Гега.

— Тут, у літаку, — сказав Гія без посмішки, і Гега врешті здогадався, що вибір уже зроблено.

Молодший брат випередив старшого і, підвівшись, попрямував до передньої частини салону з шампанським у руці, допиваючи з пляшки рештки напою. Коли він наблизився до першого ряду салону, абсолютно неочікувано для обраного пасажира вдарив його по голові пляшкою з-під шампанського, розпочавши спробу захоплення літака.

Вже потім, коли все скінчилось, виявилося, що викрадачі помилились, і той чоловік середнього віку, який після удару по голові одразу втратив свідомість, насправді був звичайним пасажиром, а не працівником КДБ. Паата Іверіелі, який помилився, потім сам бинтував голову потерпілому чоловікові. Та тоді для того чоловіка це не мало жодного значення, оскільки він вже без тями, з розбитою головою лежав на підлозі, а жінка, що сиділа поруч із ним, верещала на весь літак.

Дивним було те, що вереск і шум зовсім не подіяв на викрадачів, не спричинив серед них паніку. Вочевидь, до цього вони були готові більш за все, ставши на шлях до мети.

Щойно молодший брат підвівся з крісла з пляшкою шампанського, решта одразу зайняли свої місця, і першим, хто з’явився перед пілотами зі зброєю, був Георгій, за яким слідував старший брат Кахабер. Та Георгій навіть не встиг сказати екіпажу вимоги викрадачів, як якийсь озброєний чоловік без жодного попередження вистрілив у Гію, вбивши того на місці. Той одягнений у цивільне чоловік сидів обличчям до входу і спиною до неба, вже мав напоготові зброю, а його перебування у кабіні екіпажу виявилося несподіванкою для викрадачів. Вони вивчили план того маленького літака, який хотіли викрасти насправді, який замінили, а вони вже не передумали летіти, вирішивши, що це було б більш підозрілим для кадебе, у випадку якщо радянська влада якимось чином дізналася про їхні наміри.

У тій маленькій кабіні окрім екіпажу ніхто й не вмістився би, тим більше так, як зробив це той озброєний пасажир, входження якого до кабіни Георгій та Кахабер навіть не помітили.

Георгій був уже мертвий, і у викрадачів дійсно не було часу роздумувати над власними помилками, більше того, взагалі не було часу думати — озброєний чоловік стріляв з кабіни пілотів уже прямо в салон. Опустивши голови через стрілянину, в салоні сиділо понад п’ятдесят пасажирів. Серед них були й викрадачі, та про те, яким чином куля може обрати винного серед невинних, як видно, не думав і той, хто стріляв. Він поранив Каху і ще одного пасажира, і тому стюардеса, можливо, інстинктивно вирішила зачинити двері до кабіни пілотів, що було не так легко зробити через першу жертву, яка непорушно лежала у проході. Можливо, зачинивши двері, стюардеса хотіла завадити викрадачам дістатися до пілотів, та Гасоян, який відкрив вогонь із кабіни, закрив двері перед самісіньким носом стюардеси, яка перед цим допомогла йому пересунути труп Гії Табідзе. Незважаючи на суцільну паніку в літаку й такий трагічний початок, викрадачі все таки наважилися здійснити задумане, та й іншого виходу в них просто не було.

Решта мала вогнепальну зброю, а Гега стояв у проході між сидіннями, тримаючи у руці несправжню лимонку, про яку знав тільки уже мертвий Георгій.

Гега погрожував екіпажу вибухом, якщо вони не скерують літак в сторону Туреччини, однак пілоти вже прийняли наказ із землі в жодному разі не виконувати вимогу викрадачів. З метою їх дезорганізації пілоти почали імітувати падіння. Та це було геть зайвим — викрадачі діяли вже зовсім хаотично, і це імітоване падіння знову більш за все налякало ні в чому не винних пасажирів. Падіння було таким стрімким і несподіваним, що пасажири зривалися зі своїх місць із несамовитим вереском, і що найстрашніше — цей маневр пілоти повторили кілька разів.

Врешті, коли все більш-менш заспокоїлося, викрадачі повторили свої вимоги, але цього разу ще категоричніше, і тепер вони більше скидалися на відчайдушних шахідів. Пілоти були вимушені брехати, аби потягнути час і хоча б тимчасово вгамувати злодіїв. Вони сказали Сосо, що кількість палива була розрахована лише до Батумі, і до Туреччини вони просто не долетять. Для Сосо, як і для решти викрадачів, сказане здавалось підозрілим, та вони були вимушені повірити у це, як і у необхідність дозаправки в сухумському аеропорту. Сухумі знаходився найближче до Батумі, був найкращим виходом із ситуації, але пілотам було наказано повернутись до Тбілісі, оскільки саме у столичному аеропорту на викрадачів чекала російська озброєна військова частина, що базувалася у Тбілісі. Аби збити з пантелику викрадачів, пілоти все ж здійснили повітряний маневр — нібито літак справді взяв курс на Сухумі, але це було зайвим — у повітряних маршрутах ніхто з них не тямив. Викрадачі до кінця не розібралися і в тому, чи дійсно їхній літак супроводжували зі сторін два реактивні військові літаки — про всяк випадок, а раптом вони дійсно попрямують до Туреччини. Якщо такий ескорт дійсно з’явився вже у батумському небі, то в першу чергу це було зроблено для впливу на пілотів, для контролю точного виконання вказівок з Тбілісі. У протилежному випадку — при наближенні до турецького кордону — літак було б збито.

Викрадачі здогадалися про справжній маршрут літака лише тоді, коли з’явилася земля, окреслилися контури і літак почав сідати. Саме тоді Дато вирішив, що все закінчено, виправдовувати себе не було сенсу, та й сам він не хотів цього робити, тому наклав на себе руки. Він зробив це, впевнившись, що літак повернувся до Тбілісі.

Дато застрелився, і звук цього пострілу порушив тишу, яка тимчасово запанувала у салоні, і пасажири, що сиділи поруч, інстинктивно закричали, хоча жоден із них не уявляв того жаху, який іще чекав на них попереду.

Щойно літак зупинився, кілька десятків озброєних автоматами військових оточили його і без жодного попередження й ультиматуму відкрили вогонь по літаку, в якому перебувало понад п’ятдесят пасажирів.

Навіть зараз незрозуміло, хто тоді віддав наказ, який став причиною найбільшого кровопролиття, — і це тоді, коли більшість пасажирів думали, що вже пережили цей жах. Незважаючи на все, важко уявити, до чого міг призвести розстріл літака кількома десятками радянських солдатів за допомогою автоматичної зброї.

Коли це пекло врешті скінчилося, у літаку панував лише звук стогонів поранених, а ті, що вижили, шоковані й заціпенілі, просто мовчали.

Сосо мовчав через поранення у горло, говорити було важко, але він добре побачив, як одразу після посадки стюардеси відкрили запасний вихід і поглядом попросили у Сосо дозволу спуститися, і він кивнув головою на знак згоди. Вони думали, що це — порятунок, однак на землі їх одразу розстріляли. Ірина Хіміч, яка дивом лишилася живою, виявилася настільки чесною людиною, що її жодним чином не змогли змусити змінити свідчення, у яких вона сказала те, що бачила і знала точно. Радянські солдати стріляли не лише у будь-якого пасажира чи члена екіпажу, який вистрибував на землю, а й у пасажирів, що сиділи в літаку.

Тому викрадачі кричали пасажирам, аби ті показали в ілюмінаторах руки без зброї, аби ззовні перестали стріляти, та, як виявилося пізніше, результатом цього стало те, що більшість пасажирів отримали поранення у пальці.

Після посадки літака у Тбілісі найбільш енергійним був Паата, який намагався збадьорити решту. Можливо, на нього вплинуло те, що поранений брат просив про допомогу, благаючи пристрелити (вбити просив Паату і Сосо Церетелі, як тільки спецназ розпочав штурм літака). Паата і сам був поранений, але лише в ногу, і начебто легко, бо мав здатність й силу стільки рухатись. До речі, згідно зі свідченнями, ногу Паати Іверіелі перев’язали самі пасажири, а одна жінка середнього віку відірвала край сукні для того, аби перетягнути ногу). Фактом є й те, що Паата рухався у літаку найбільше за усіх, здається до самого кінця, і більше за всіх кричав — особливо тоді, коли ззовні стріляли у пасажирів. Мовляв, нас вбивають за свободу — то зрозуміло, але чим ви їм завадили…

Паата Іверіелі не просто кричав — він голосно сварив усіх міцним словом і в літаку поводив себе досить агресивно. У свідченнях таку поведінку він пояснив тим, що якби пасажири не злякались би викрадачів, вони ще до появи спецназу змінили б ставлення до Паати та його друзів. Окрім цього, Пааті Іверіелі агресивна поведінка необхідна була для впливу на уряд — там повинні були переконатися, що викрадачі літака є справжніми бандитами, а не романтичними студентами. Згодом саме через це він тихо питав пасажирів, що лишилися, як поводитися і чи був у них шанс вижити у випадку здачі владі.

Можливо, на відміну від решти, Паата думав, що це ще не кінець, що можна попросити палива, звільнити літак від загиблих та поранених і полетіти до Туреччини. Вони так і зробили, а коли представники влади наблизилися до оточеного літака й почали переговори, викрадачі поставили їм свій ультиматум. Та переговори були лиш розтягуванням часу з боку влади і над виконанням вимог викрадачів вони, ясна річ, не думали. Уряд тягнув час в очікуванні прильоту спеціального підрозділу з Росії, який виконував подібні операції проти озброєних терористів. До того ж влада пробувала навіть використати батьків у переговорах зі злочинцями.

Батьків викрадачів привезли прямо до аеропорту, та потім чомусь передумали і вирішили, що ці молоді люди, що пішли невірним шляхом, більше повірять першому секретарю цека, ніж власним батькам, і той «по-батьківськи» наказав викрадачам скласти зброю та здатися владі.

За однією з розповсюджених версій, саме цей наказ став фатальним для Сосо, який, стоячи у відкритих дверях літака, зібрав останні сили і якнайдалі послав першого секретаря цека. Подейкували, буцімто саме через цей вчинок потім, коли все скінчилося, до Сосо не пустили жодного лікаря, і той, стікаючи кров’ю, через кілька годин помер. Сосо Церетелі казав, що після прильоту до Америки він зайде до Рейгана у білій черкесці й розкаже йому все — що тут відбувається і що вони собі дозволяють)…

У той самий час кров’ю стікали й інші, але поранених все одно не забирали через категоричну вимогу викрадачів. Викрадачі думали, що таким чином радянська влада демонструє свою холоднокровність, і дивувалися, як владі не шкода своїх громадян.

Розрахунок уряду був точним і жорстоким, проте полягав у іншому — там думали, що більше поранених у літаку — то краще, оскільки звуки плачу, паніка й агонія сильно завадять логічному мисленню викрадачів.

Та де там було до логіки й розсудливості, у той час, коли операція зі штурму літака почалась лише через чотирнадцять годин після його посадки. Легко уявити, що діялося у літаку протягом цього часу, але дехто все одно робив спроби заспокоїти інших, а деякі з них наважилися зістрибнути з літака, можливо, за порадою викрадачів. Вони дозволили зістрибнути з літака двом подружкам Тіни, пропозицію вийти з гри отримали сама Тіна та Гега, хоча грою це вже не було. Проте атрибут гри у літаку насправді існував — його влада на суді не показала — один із викрадачів був озброєний нунчакі, і грузинські комуністи справедливо подумали, що ця деталь свідчила про наївність викрадачів. Уряд радянської Грузії планував викликати в кожного відразу й агресію до викрадачів літака, а нунчакі через свій несерйозний імідж уповільнили б виникнення агресії. Потім, вже під час судового процесу, щоб викликати відразу, сказали також, що викрадачі шукали серед пасажирів матерів з дітьми для того, аби відрізати вуха у дітей і з’їсти їх на очах матерів. Зараз це звучить наївно, але тоді з літака на переговори відправляли пасажирів, які вже не поверталися, і викрадачі все одно думали, що причиною цього неповернення було непорозуміння, тому пускали на переговори з владою інших пасажирів.

Можливо, викрадачі й не вірили, та іншого шляху у них просто не було — вони врешті мали визнати, що їх обдурюють, коли з літака з-поміж пасажирів відпустили одного з двох братів, пригрозивши у разі неповернення вбити іншого, і той все ж не повернувся.

Єдиним, хто вів перемовини з викрадачами (звичайно, лише з метою потягнути час), був працівник, можливо, аеропорту, який говорив їм дуже смішні фрази, а викрадачі все одно вірили, що, наприклад, Туреччина у прийомі відмовила, але прийняти літак погодився Іран, та треба буде заповнити бак пальним. Викрадачі ж були згодні летіти лише до Ізраїлю, але для наповнення баків пальним технічний персонал мав піднятися до літака у білизні. Влада тягнула час, маючи для цього чималу кількість причин та цілей, і протягом тих кількох годин члени спецпідрозддлу, що прибули з Росії, лежали на даху літака в очікуванні наказу про штурм, і протягом всього цього часу невпинно дощило. Холод і дощ уже набрид, вони терпляче чекали на наказ керівництва починати операцію, проте його все не було. Його отримали лише після того, як у відчинених дверях літака з’явилася Тініко з лимонкою в руці, і керівники операції вирішили, що жінка з гранатою є найбільшою загрозою, незважаючи на те що до цього те ж саме робили інші викрадачі — поодинці й разом.

Зрозуміло, після завершення операції, коли все скінчилося, ніхто не згадав моменту, коли Тіна стояла з лимонкою в руці у дверях літака. Можливо, цю сцену Тіна просто вигадала, аби якнайшвидше закінчилося це пекло, бо до того, як все сталося, терпіння вже не лишилось і Тініко попросила у Геги лимонку.

— Вона несправжня, — сказав Гега, але посміхнутися не зміг — сил для посмішки бракувало.

— Знаю, — відповіла Тініко, поцілувала Гегу, взяла лимонку й попрямувала до відкритих дверей.

Операцію було здійснено за сім хвилин: спочатку до літака запустили якийсь газ, після чого звідти просто повикидали і викрадачів, і пасажирів.

Коли заарештованих провели у будівлю аеропорту, в якій було мобілізовано представників влади й генералів кадебе, один високий чиновник дав Сосо копняка.

Сосо впав, а чиновник перед очима у першого секретаря вдарив злочинця ще раз, думаючи, що зараз найкраща можливість зробити приємно Шеварднадзе і її аж ніяк не можна втрачати.

У Тбілісі ще дощило, була пізня осінь, і у столиці Грузії вже знали, що грузинським студентам не вдалося захопити літак…

Побачення

Тбілісі й уся Грузія розділилися: частина народу була відверто обурена тим, що сталося, хоча ніхто не знав деталей, і за допомогою преси та телебачення влада швидко почала формувати необхідну для себе громадську думку. Влада, яка повністю контролювала мас-медіа, вирішила створити викрадачам літака імідж монстрів та бандитів до початку слідства, оскільки у Грузії і в ті часи існували антирадянські настрої й частина громадян почала захищати і виправдовувати викрадачів. Тому, окрім телевізійної агітації, влада застосувала звичний для себе старий більшовицький метод: у кожній установі чи на підприємстві організовували збори, на яких робітники та службовці обговорювали те, що сталося, і приймали резолюції з проханням якнайтяжче покарати бандитів та зрадників. Головним підступним задумом влади було те, що причиною майбутнього кривавого вироку стане саме думка народу, а не влади. Та тоді ніхто не міг уявити, що радянський суд буде надзвичайно жорстким стосовно молодих людей, але частина суспільства вже тоді знала, що радянська влада нікому не пробачить такої поведінки, і викрадачів літака, принаймні для залякування інших, показово покарають.

Звичайно, для цього не треба було шукати необхідних доказів, оскільки для радянського суду головним було рішення влади, а не факти та аргументи, проте у певних питаннях обговорення й роздуми таки знадобилися. Наприклад, у цека довго думали над тим, кого звинуватити у керівництві цією терористичною бандою. Розглядали кілька варіантів, серед яких були і кандидатури батьків викрадачів, та згодом вони зробили найбільш оптимальний, як для влади, вибір. За звинуваченням у керівництві бандою через два тижні після спроби захоплення літака арештували ченця Теодоре, якого в тому літаку взагалі не було, але для слідства й уряду це нічого не означало. Для верхівки Грузії головним було те, що на суді керівником бандитів назвуть священика, духовну особу, і цим покажуть молоді та суспільству загалом, як закінчується людська цікавість до релігійних питань.

З дня невдалої спроби захоплення літака отець Теодоре гаряче молився наодинці в монастирі за загиблих у літаку, за тих, хто вижив, і, коли було вирішено його арештувати, він нікуди не ховався, і прямо так — стоячи на колінах, зосередившись на молитві, зустрів працівників кадебе та міліції у засніженому монастирі.

— Вас заарештовано! — сказали ченцю, який лише посміхнувся, почувши ці слова.

Один самовпевнений працівник КДБ вирішив, що ця посмішка ображала радянську владу, і він голосно звернувся до ченця:

— Що смішного, чоловіче?

Отець Теодоре не відповів молодому кадебешнику і лише вказав правицею на келію:

— Там у мене книжки та особисті речі, я візьму з собою.

— Тобі вони не знадобляться, — озвався вже інший.

Коли ченця виводили з подвір’я, йому згадався Дато, точніше той день, коли він востаннє бачив друга, який наклав на себе руки і зараз найбільше за всіх потребував його молитви…

Ченця, який знав, що не можна видавати таємницю сповіді, привезли одразу до в’язниці КДБ, прямо на допит, але та кімната, де на нього чекав слідчий, була далеко внизу. Тому отця Теодоре дуже довго вели підземними коридорами і, коли його привели до тієї кімнати, де на нього чекав слідчий, він почувався втомленим. А ще подумав, що чоловік, який одразу запропонував йому сісти, зовсім не був слідчим. Його перша фраза також не була схожою на запитання слідчого:

— Мабуть, через тих покидьків найбільш погано тобі…

— Перепрошую, але я вас не зрозумів.

— Я теж не зрозумів, що міг означати відхід старшого від справи.

— Я не був їхнім старшим, я для них сповідник…

— Яка різниця, сповідник ти чи особистий священик, кожен з них називає тебе головою банди…

— Дивно.

— Мене теж дивує — головного обламати?

— Перепрошую, але я дійсно вас не розумію.

— Я ж кажу, брате, сам не розумію, що за понт — кинути старшого. Старався, підготував усе на п’ятірочку, а як до діла, то ці покидьки вирішили летіти без тебе…

— Я нікуди не збирався їхати.

— Це не має значення, ці покидьки мали хоча б слово тобі сказати, все-таки ватажком і головним мозком банди був ти.

— Я чернець.

– І я ж тобі про що, брате, — ти чернець, а тебе як дитину викинули. Їм тільки за це добряче спитається від тебе…

— Не знаю, про що ви говорите.

— Ти маєш просити в них відповіді, брате, аякже, вони добряче зганьбились перед тобою і все таке.

— Я ж уже сказав вам — я нікуди не збирався їхати. Вони це чудово знали, то чого ж повинні були казати мені, коли зібралися летіти…

— Як же ж, брате, йдеш по розстрільній справі, тож може варто дотримуватися субординації?

— Кого ви хочете розстріляти?

— Усіх, кого потрібно.

— Вони ж нікого не вбили.

— Вони половину літака винищили, померло стільки невинних пасажирів…

— Але вони ж нікого не вбивали.

— А тих людей що, я понищив?

— Я такого не казав, але ж ви знаєте, що в пасажирів вони не стріляли.

— Брате, ти ж не дурний чернець, відпустив людей на таке діло, то хоча б спитав, що вони наробили.

— Я нікого нікуди не відпускав, я був і зараз є категоричним противником насилля.

— Захоплення літака планувалося у тебе, в монастирі, ми маємо безліч документів на підтвердження цього.

— Це неможливо.

— Ми теж вважали неможливим планування чогось такого, ще й у монастирі. Ти ще скажи, що вони до тебе не приходили.

— Цього я не заперечував. Вони дійсно часто навідувалися до мене у монастир…

— То чому вони стільки перлись аж до тебе, у Тбілісі що, церков мало?..

— Дякувати Богу, в Тбілісі стоїть головний храм, але їм потрібен був наставник, як і кожному з нас…

— Хто такий наставник? Той, хто планує захоплення літака?

— Наставник — людина, яка допомагає іншому в пошуках істини.

— До хорошої істини ти їх привів. Перед розстрілом, мабуть, тільки тебе і згадуватимуть…

— Вони ж не вбивали пасажирів, ще не було суду й вироку, а ви…

— Вирок вони самі собі вже винесли. Знаєш коли? Коли піднімались трапом до того літака, уже тоді.

— Мене в літаку взагалі не було.

— То й що? Ти навчив і відпустив. Вони ж тебе кинули і навіть не сказали, коли збиралися летіти.

— Я й не хотів їхати.

— Це ще більше посилює твою провину, тобто ти не хотів, а інших відпустив на смерть.

— Я нікого нікуди не відпускав.

— Не знаю, брате, але всі вказують на тебе як на ватажка банди.

— Не вірю.

– І ми не вірили, що чернець може планувати захоплення літака, але ось на тобі, ти ж тут?

— Ви хочете, щоб на мене лягла провина у керуванні бандою?

— Ми хочемо, щоб чернець визнав шкідливий вплив церкви на молодь. Ми не можемо втратити молодь, брате…

— Але ми їх все-одно втратимо, якщо їхню долю вже вирішено, і їх розстріляють, то який сенс у моєму зізнанні?

— Ось у чому справа, брате, ти ніби розумний чоловік і маєш зрозуміти, що якщо візьмеш все на себе, може їх і не розстріляють. Скільки тобі років, брате?

— Сьогодні виповнилось тридцять три… Слідчий несподівано підвівся і, що було ще більш несподіваним, поцілував отця Теодоре і привітав з днем народження:

— Так же краще? Подумай, брате, ти ж не маленький вже…

Чернець підвівся, і той самий конвой, що годину тому привів його у цю кімнату-пекло, повів його до камери.

У Москві все ж не хотіли мати грузинських слідчих, і тому для вивчення справи викрадачів літака направили спеціальну комісію. У Кремлі вважали, що грузинські комуністи все ж змилосердяться над своїми студентами і слідство буде необ’єктивним. Але в Москві помилялися, оскільки там не знали, що викрадачам літака грузинський уряд винесе ще суворіший вирок, ніж того хотілося б Москві, — як іще грузинська влада могла показати Кремлю та Москві свою вірність і палку прихильність.

Росіяни помилялись і тому все ж направили до Тбілісі спеціальну слідчу комісію. Тоді будь-яка надіслана з Москви урядова комісія мала статус найвищих гостей, і грузини зустрічали їх саме так, як любили росіяни. Вони ж любили грузинську кухню й грузинський посуд, грузинське вино та грузинський коньяк, а як могли грузинські хазяї зганьбитися?! Вони і не робили цього. Грузія здавна була дуже гостинною країною, і хто б економив на таких гостях. Цього статися не могло, і допоки росіяни стояли на ногах, грузини їх поїли та поїли, а потім, коли ті вже падали, хазяї вкладали вже сплячих, стомлених і нещасних членів спеціальної комісії.

Тому не було дивним, коли одного разу Гега побачив на столі слідчого кілька пляшок «Боржомі». Гегу здивувало лиш те, що зараз його допитували двоє: один старий, уже знайомий слідчий-грузин і один новий — російський, у якого на вигляд була настільки важка голова, що закрадалися сумніви, а чи не відкривав він через свої муки ще чогось, окрім «Боржомі». Росіяни дуже любили цю воду, як і все грузинське, і цей росіянин також випивав пляшку за пляшкою, із задоволенням заїдаючи квашеним огірком. Грузинський слідчий по-доброму з посмішкою запропонував мінералки й арештанту і, отримавши відмову, захотів одразу перейти до справи.

— Звичайно, я вас слухаю, — сказав Гега, якому процес допиту, як не дивно, не приносив втіхи, але кожного разу, коли його вели на допит, він радів — думав, що хоча б випадково де-небудь у коридорі зустріне Тіну або когось іншого з ув’язнених друзів.

Слідство тривало дев’ять місяців, і протягом цього часу викрадачів літака чи не кожного дня водили на допити, та жоден із них не зустрів нікого з товаришів, як про це мріяв Гега. Більше того, жодному з відповідачів не дали можливості зустрітися з членами родини. Вони були настільки ізольованими, що до судового процесу ніхто з них нічого не знав про інших.

Був лише один виняток, єдиний випадок — саме того дня, коли Гегу в кімнаті зустріли замість одного двоє слідчих. Але до того, як завести до кімнати, як це за правилами робили будь-які супроводжуючі, його і цього разу попросили стати обличчям до стіни. Йому не потрібно було і нагадувати — він стільки разів був на допиті, що перед тим, як зайти до слідчих, інстинктивно завів руки за спину і став обличчям до стіни.

І раптом на тій стіні, трохи вище, він побачив текст англійської пісні, яку Гега та Тіна слухали найчастіше, коли були удвох, і на стіні було написано лише два слова з тієї пісні: «wish you».

Це було чи то з назви, чи то з рефрену тієї пісні — Гега вже не пам’ятав, але точно знав, що слова — саме з тієї пісні, вони були написані настільки маленькими літерами, розмашисто й поспіхом, що Гега прийняв одне-єдине рішення. Рішення було простим — якщо автор цього напису Тіна, то Гега мав там, на тій самій стіні дописати слова цієї фрази, а потім отримав би відповідь. Гега настільки зрадів, що того дня навіть не розумів, про що з ним говорять слідчі, і думав про одне — як вкрасти ручку, що лежала на столі слідчого, ручку, яка зараз була необхідна йому як ніколи.

Гега сидів у кабінеті, але його свідомість лишалася назовні, біля тієї стіни, і він вперше після арешту відчув щастя, або щось схоже на щастя.

Грузинський слідчий помітив цю дивну радість і зі здивуванням сказав:

— Ви сьогодні виглядаєте радісним.

— Радісним?

— Можливо, не радісним, але задоволеним точно.

— Чим я маю бути задоволений?

— Мене самого це дивує.

— Вам здалося, мабуть.

— Нам нічого не здається. Це тобі здалося, що в тому літаку кіно знімали, а ти виконував головну роль з лимонкою у руці…

— Я вже сказав вам, що щиро шкодую про те, що сталося, а граната була несправжньою.

— А стільки народу ви іграшковою зброєю повбивали?

— Ми нікого не вбили.

— То вони що, самі повбивалися?

— Так вчинив лише Дато.

— Ти ж про це вже говорив і, здається, мав над чимось подумати.

— Над чим це я мав подумати?

— Ти мав вирішити, хто керував вашою бандою.

— Нами ніхто не керував, я вам ще тоді сказав.

— У кожної бандитської групи є керівник.

— У нас не було.

— Я розумію, що ти не хочеш бути донощиком, але обов’язково мусиш когось назвати для суду.

— Назвати кого?

— Керівника. З ваших двоє людей мертві, ти можеш назвати когось із них.

— Як я можу збрехати?

— Що, мертві зрозуміють?

— Але я ж знатиму, що збрехав. У нас не було ніякого ватажка.

— А той чернець ким був?

— Ченцем.

— Ченцем чи ватажком банди?

— Якби він був ватажком, сидів би у тому ж літаку.

— Тут ви погано вчинили, ти ж знаєш. Це так, між нами тобі кажу. Людина вам у всьому допомогла, а ви її відкинули. Відкидання ватажка я ще не бачив.

— Той чернець нічого не знав.

— Ти це йому можеш сказати, — слідчий-грузин мав на увазі росіянина, хоча не вказав навіть пальцем, — але чого ти так зі мною розмовляєш, я тебе по-людськи питаю, тож зрозумій мене по-братськи. Як так може бути — чоловік вас накрутив, а потім сам не сідає у літак. Чому лише ви повинні відповідати?!

— Той чернець нічого не знав, — повторив Гега, але настільки холодно, що йому було все одно, чи повірить йому молодий грузинський слідчий. Думки та свідомість Геги знову були біля тієї стіни, біля дверей, де було написано ті два англійські слова.

— Я для тебе це кажу, тож подумай, брате, — порадив в’язню молодий слідчий і підвівся.

В’язень дуже зрадів ранньому завершенню сьогоднішнього допиту, оскільки ту єдину ручку, яка зв’язала б його з Тіною, він вже тримав у руці.

Після виходу з кабінету слідчого, коли супроводжуючий знову попросив його стати обличчям до стіни, Гега встиг схованою у рукаві ручкою написати на стіні під тим текстом два слова: «were here…».

Потім, коли разом з конвоєм він йшов коридором до камери, йому думалось про той день, коли його знову поведуть на допит, оскільки бажав знову побачити напис на стіні, де з’явилося б нове слово, якщо ту фразу написала дійсно Тіна.

Тієї ночі Гега був щасливим, точніше, він не спав, очікуючи на дуже велике щастя, не спав, як і до того, але тепер — в очікуванні радості.

Під ранок, коли він вирішив не думати про Тіну і якось заснути, йому згадався слідчий, заснути стало ще важче — він ніяк не міг зрозуміти, чому йому змінили слідчого або ж взагалі чому такі справи доручають таким молодим, недосвідченим працівникам. Можливо, так зробили спеціально, подумавши, що слідчий приблизно того ж віку, що й злочинці, тому швидше знайде спільну мову з Гегою й легше розкриє його. Проте Гега не мав нічого, що можна було б сказати, точніше — нічого, що можна було б приховати, і все дійсно сталося так, як сталося. А ще він подумав про те, що у радянській імперії, можливо, дійсно все працює погано, і слідство у тому числі, й заснув лише під ранок…

Брати

Їхнє прізвище було помилково змінено, оскільки грузини насправді — давні іберійці, а не іверійці, і ця зміна — провина новогрецької та російської мов; утім, це не має стосунку до справи. З-поміж викрадачів літака найбільш примхливим був Паата, який зовсім не відповідав на запитання слідчого, а якщо і робив це, то лише кількома словами та узагальнено. Він дивом лишився живим — коли його зводили з трапу, кадебешники почали стріляти в нього. Врятувала швидкість спецназу. Вони закрили його тілами. Це було справою їхнього престижу — вони супроводжували вже арештованого бандита з кайданами на руках.

У камері Паата Іверіелі дуже часто думав про той смертний вирок, який уряд (без суду) виніс йому ще в аеропорту і як він випадково уникнув розстрілу прямо на трапі. Паатамав сумнів, що вбити його хотіли тому, бо думали, що він Каха — єдиний викрадач з-поміж тих, хто лишився живий, і який озброєним зайшов до кабіни пілотів і міг знати неприпустиму для влади правду. Хоча іноді Паата думав, що злі кадебешники вбивали його через те, що саме його звільнені пасажири називали найбільш активним злочинцем. Можливо, була й інша причина, але факт, що у Паату Іверіелі, вже заарештованого та обеззброєного, прямо під час сходження по трапу стріляли кілька чоловік.

Якби Паата точно знав, що його вбивають через брата, може, й не відчув би важкості на серці через ті кулі, бо брати любили один одного до нестями. Термін викрадення літака і взагалі втечу з Союзу перенесли на рік саме через те, що старший Каха Іверіелі полишати Союз без молодшого, Паати, категорично відмовився.

На відміну від Геги, Паату допитував досвідчений та відомий слідчий у літах, який хтозна вже вкотре записував абсолютно беззмістовні й дуже загальні відповіді.

Та того дня, коли у Паати раптово почались болі в животі, на допиті його зустрів зовсім інший, молодий слідчий, який, привітно посміхаючись, запропонував цигарку.

Паата мовчки підпалив цигарку й випустив хмарку диму. Тишу знову порушив слідчий:

— Ми з одного району.

— Я вас не пам’ятаю.

— Звідки ти можеш мене пам’ятати, ти і твій брат навчались у Москві, я ж закінчував у Владивостоці.

— Мабуть, у дитсадок разом ходили, — щиро посміхнувся Паата.

— Ми з одного району, можливо, дійсно ходили в один садок, точно пам’ятаю, що у моїй групі були якісь брати.

— Я не ходив до дитсадка, не любив суп з цибулею.

— А брат?

– І брат не ходив, він пюре не любив.

— Нещодавно я його бачив, але про пюре він нічого не казав.

— Часто бачиш мого брата?

— Коли хочу. Коли потрібно для справи.

— Як він?

— Нічого ніби, я теж за ним стежу — з одного району все-таки, ти ж розумієш.

— Він також у цій будівлі?

— Я ж сказав тобі — нормально він.

Насправді Паата точно не знав навіть місця свого перебування, правда, була у нього думка, що до суду він сидів у в’язниці КДБ, як інші політв’язні, а знаходилась вона у будівлі за старою поштою на проспекті Руставелі. Ззовні не було жодних ознак — комуністи влаштували камери не у самій будівлі, а у підземних лабіринтах.

Сусідня будівля пошти та телеграфу виходила прямо на Руставелі доглянутим фасадом, і завжди, коли Паата інколи проходив повз ту будівлю, він зупинявся біля стіни, на якій все ще було видно сліди від куль, незважаючи на те, що вже скільки років минуло з 9 березня 1956 року, коли тут розстріляли беззбройних грузинських студентів.

— Коли побачиш його? — спитав Паата слідчого, хоча на правдиву відповідь і не сподівався.

— Хочеш що-небудь передати?

— Передаси?

— Передам усе, що захочеш.

— Скажи, що я в порядку, більш нічого.

— Більш нічого?

— Нічого.

— Не соромся, якщо хочеш щось сказати, передам. Скажу все, що попросиш.

— Я ж сказав — більше нічого.

— Якщо захочеш що-небудь сказати чи попередити до суду — ти ж розумієш, про що я. Як земляк кажу тобі, брате.

— Передай те, що я сказав. Більше нічого.

— Я маю на увазі, щоб не вийшло так, що на суді один з вас казатиме одне, а інший — інше, це для вас краще, ти ж розумієш.

— Хто на суді скаже щось нового? Всі знають, що було, і нічого не сталося окрім того, що було.

— Всі так думали, та зараз виявилося, що вашим керівником був якийсь чернець…

— Який чернець?

— Отець Теодоре.

— Звідки ви таке взяли?

— Він сам зізнався.

— Після тортур?

— Не віриш? До того ж який сенс у тортурах — зараз скаже одне, а потім на суді інше, а нас таке аж ніяк не влаштовує.

— А як тоді він зізнався, якщо в літаку його не було і він нічого не знав?

– І ми з цього дивуємось, ще й як. А знаєш, ще з чого? Це так тобі кажу, між нами — як він лишився у монастирі, а вас відпустив на бійню.

— Він нічого не знав про літак.

— Бо ви йому не сказали.

— Навіть якби сказали, він був би проти.

— Хто знає, брате, зараз він говорить зовсім інші речі.

— Які речі?

— Що він був організатором. А хто візьме таке на себе просто так?

— Він бреше.

— Чому?

— Нас хоче врятувати.

— Отже, він дійсно був організатором.

— Той чернець не має жодного стосунку до нашої справи, і в літаку його взагалі не було.

— Він каже, що сам все спланував, але…

— Але що?

— Якщо хоча б один підтвердить це на суді…

— Ви такого не знайдете — той чернець взагалі був проти захоплення літака.

— Так він що, хіба нічого не знав? Тому я й кажу тобі, брате, — потрібна ваша допомога. Ми ж з одного району, я ж піду туди, у мене діти ростуть…

— Той чернець ніякого стосунку не має, я вам нічим не допоможу.

— Ти собі допоможи, брате, хто тебе просить нам допомагати.

— Я піду.

– Іди, брате, і подумай, я тут, і у всьому тобі допоможу, ми близькі, і це зобов’язує мене. Раптом знадобиться що-небудь — не соромся.

— Що мені може знадобитись?

— Хто знає, всі ми люди і якісь турботи, думки, біль — маєш тисячу речей, про які треба думати. Я так втомлююсь іноді, що якщо чим-небудь собі не допоможу, важко мені дуже, тут робота, там — сім’я, тисячі проблем і причин для хвилювання. Хтось може назвати мене наркоманом, але інколи без цього не виходить, брате.

— Мені нічого не потрібно.

— Знаю, брате, просто ваш лікар сказав, що у тебе якісь болі, то думав організувати для тебе щось на кшталт знеболювального.

— Мені нічого не потрібно.

— Як хочеш, брате, я тобі, як близька людина це кажу.

— Мені нічого не потрібно.

Паата підвівся і посміхнувся слідчому, який викликав охорону. Коли його виводили з кімнати, слідчий знову щось казав йому, однак Паата більше не слухав, думаючи про біль, що дошкуляв. Його турбував якийсь дивний біль після вчорашньої вечері, якщо можна було назвати вечерею те, чим їх годували. Та Паата думав про інше. Про те, звідки слідчий дізнався про його біль, якщо він нічого нікому не казав.

Повернувшись до камери, він вирішив дійсно попросити лікаря, який, звісно, не мав нічого знеболювального, а тим більше проти цього болю…

Коли Гега дізнався, що його знову вестимуть на допит, він так радісно готувався, що супроводжуючий був щиро здивований. А коридором ішов так швидко, що супроводжуючий кілька разів зробив зауваження, але Гега думав лише про ту стіну перед входом до кабінету слідчого, де бажав побачити відповідь Тіни, і, коли йому наказали стати біля тієї стіни, серце забилося так, неначе на тому першому побаченні.

Біля написаних ним кількома днями раніше двох англійських слів маленькими, але помітними літерами початок саме тієї строфи з «Витязя у тигровій шкурі», яку колись йому прочитала Тіна — «Я сиджу в гірській фортеці».

І Гега там само у відповідь швидко написав продовження — «не сягти до мене й оку».

Та вони були в’язнями не якоїсь високої в’язниці, а кадебе, однак для Геги зараз це було неважливо. І зараз, і потім, вже на якому за рахунком допиті, він не слухав, точніше — не міг слухати вже якого за рахунком слідчого, тепер старого, думаючи про ту ніч, коли під час перебування на морі, з полички в домі, де вони зупинилися, Тіна взяла «Витязя у тигровій шкурі».

Вони лежали дуже близько до вікна, з якого було видно море, і тієї ночі місяць був таким великим і світлим, що не було потреби вмикати лампу для читання книжки.

І це було ідеєю Тіни:

— Я погортаю «Витязя» із заплющеними очима і прочитаю тобі той уривок, на який натраплю. Потім ти закрий очі, вкажи пальцем і почитай.

І у кабінеті слідчого Гега точно згадав, що тоді Тіна з першої спроби натрапила саме на ту строфу: «Я сиджу в гірській фортеці — не сягти до мене й оку».

А слідчий ніяк не міг зрозуміти причину, з якої таке вдоволене обличчя може бути у в’язня, на якого чекав найтяжчий вирок — смерть. Слідчий не знав і того, що для Геги це був найщасливіший день його життя — він впевнився, що Тіна була жива, що у неї все добре і — найголовніше — що вона не сама. Їх було двоє: Тіна і ще не народжений малюк, який жив разом із нею у тюрмі КДБ. Гега не знав, у якій саме камері живуть його дружина та ще не народжена дитина, але для нього найважливішим було те, що вони живі. І у кабінеті слідчого він думав лише про найшвидший кінець цього допиту і можливість написати ще два слова на тій стіні, перед якою його поставлять: «наша дитина», або ж «привіт маленькому», чи «будь обережна з дитиною»…

Гега думав і про те, як Тіна пестить іще не народжену дитину, як торкається найкрасивішими пальцями свого живота, де вже жила нова людина…

Слідчий же вирішив, що через такий гарний настрій в’язня, який був того дня, про кращий момент, аби сказати головне, годі й мріяти. Насправді той слідчий, мабуть, взагалі не мав про що мріяти, та він мав завдання, яке потрібно було виконати, і тому він прямо сказав:

— Під час суду ви повинні засвідчити, що захопленням літака керував той чернець.

— Чому?

— Тому що саме він організатор викрадення.

— Я вже казав слідству, що це абсурд, не може людина бути керівником того, противником чого була і є.

— Слідство і так все знає, і його причетність до організації вже підтверджено дуже міцними фактами і аргументами. До того ж, той чернець каже, що всім керував.

— Тоді чого вам від мене треба?

— Для суду є обов’язковим, щоби ще хтось із вас це підтвердив.

— Чому я? Я його взагалі не знав.

— Для нас це не має значення. Головне, щоб хтось із вас підтвердив, що організатором був саме чернець, і зробити це найлегше вам.

— Чому мені?

— Тому що ваша дружина вагітна, а за радянським законодавством ув’язнення вагітних заборонено.

— Ніколи не дотримувались законів, а зараз згадали?

— Ми завжди дотримувались законів, робимо це і зараз.

— Значить, мою дружину ви звільните?

— Ми терористів не звільняємо!

— Я не розумію, що ви хочете сказати?

— Здається, я чітко пояснив, та ви і так повинні розуміти, що доля вашої майбутньої дитини залежатиме саме від ваших свідчень під час суду…

— Що буде, якщо я не скажу того, що ви хочете?

— Нічого, синку, кажи що хочеш, я ж тобі по-батьківському порадив, щоб ти підтвердив організацію теракту ченцем і…

– І що ж буде, якщо не підтверджу?

— Я ж сказав — нічого не станеться. Керування тим ченцем вашої бандитської групи і так буде доведено, але твоє зізнання було б для нас додатковою допомогою.

— А якщо не допоможу?

— Тоді й ми не допоможемо тобі, а те, що вагітній жінці у в’язниці необхідне особливе піклування, думаю, ви й так розумієте.

— Це так, але з ними ж усе добре?

— Взагалі нормально, але ж ви знаєте які у в’язниці умови. Кожну хвилину може статись таке, що…

— Що моя дружина може втратити дитину?

— Я цього не казав, але ви маєте знати, що терориста і викрадача літака, навіть якщо це вагітна жінка, із в’язниці ніхто не випустить.

— Але ж дитина ні в чому не винна, вона ще навіть не народилася.

— Я ж тобі й кажу, синку, — їхня доля та майбутнє залежать від тебе.

— Якщо з моєю дружиною та дитиною все буде добре, я скажу все, що буде потрібно слідчому та суду.

— Тому що ти розумна людина, і чому той покидьок чернець має пожертвувати стількома людьми?!

Радісний слідчий сказав ще кілька фраз, та Гега його вже не слухав — зараз він думав лише про ту стіну, на якій ще мав встигнути написати два слова, і він все ж встиг написати аж три:

«Бережи нашого малюка…»

А після повернення до камери він думав про слідчого, якому дасть саме ті свідчення, які хочуть від нього отримати, і цим врятує дитину. Для нього головним зараз було народження маленької людини, яка мала з’явитися на світ до суду, а потім Гега сказав би правду, все сказане на суді було би правдою — інакше він не міг. Не міг підтвердити те, що від нього вимагали, — це було брехнею, а той чернець — абсолютно безневинним, який взагалі не сидів у літаку. Тому він сказав би лише правду, але лише після того, як в одній з камер в’язниці тбіліського кадебе народиться з плачем його дитина. Вона з’явиться на світ, як і всі, вперше наповнюючи легені повітрям і не знаючи, що це лише перший біль.

Гега не знав, що ті, хто виносив вирок, були більш жорстокими, ніж він міг собі уявити, та уявити той перший вирок не міг ніхто у цій жорстокій країні…

Вирок

Перший вирок винесли ще до початку судового процесу й виконали його тієї ж ночі — всього лише через кілька днів після того, як вони переконалися, що дати корисні для них показання на суді Гега не в змозі.

Для них важливішим за показання Геги була проблема вагітної Тіни, оскільки суд над вагітною жінкою міг викликати зайве співчуття у суспільства до викрадачів літака, чого радянська влада дійсно не могла допустити. У ЦК подумали й про те, що народження дитини до суду стане основою додаткових проблем для уряду. Тому вони врешті прийняли рішення і тієї ж ночі виконали перший жахливий вирок.

Тіну вони не розбудили. Їм було начхати, чи прокинеться ув’язнена вагітна жінка, оскільки вони все одно приспали б її за допомогою снодійного. Тому коли Тіна прокинулась, люди у білих халатах навіть не помітили її очей, повних страху й знаків питання, і швидко, з холодною свідомістю холодними руками зробили їй укол у вену. Тіна ж швидко усвідомила, що ці люди були тут саме для скоєння того зла, про яке вона вже думала, та скільки разів питала про це, стільки ж злилася на себе через те, що так погано думала про людей.

Але вони були не людьми, вони були звичайними холоднокровними вбивцями, серця й розуму жодного з яких навіть трохи не торкнулися приречений голос і благання Тіни не вбивати маленького, який ще навіть не народився. Тіна боролася до останнього, до останньої секунди, поки не знепритомніла. Поки була в змозі, благала кожного окремо і всіх разом, хто тієї ночі був у її камері, не вбивати її дитину. Та ліки, які їй вкололи одразу, мали дуже сильну дію і вбивці кілька разів здивовано перезирнулись — мовляв, як цій молодій дівчині стільки часу вдається боротися і розтягнути спротив. Та врешті Тіна заплющила очі, знесилена й переможена. Вона вже нічого не відчувала, нічого не бачила, коли з її тіла відділяли кількамісячний плід.

Єдиним, що пов’язувало її з цим світом, була сльоза, точніше — сльози, якими вкривалось її обличчя, — Тіна плакала, вона глибоко спала, але все одно плакала…

Мабуть, не було на землі в’язня, який радів би допитам більше за Гегу, що уявляв, ніби йде на побачення, а та стіна, на якій він зазвичай читав слова Тіни, була для нього найдорожчим місцем у всьому світі.

Але того дня він не знайшов на стіні нових слів Тіни, і подумав, що її більше не водили на допити, або ж вона просто не встигла написати бодай слово, і того дня Гега лишив на стіні для Тіни лише запитання: «Як маленький?»…

Проте через кілька днів, коли Гегу знов повели на допит, і перед тим, як завести до кабінету слідчого, поставили обличчям до тієї стіни, від Тіни нічого не було.

Гега знову подумав, що причиною цього може бути багато що, навіть найпростіше — наприклад, Тіну зараз водили на допити до іншої кімнати, і тому вона не відповідала на надряпані чоловіком повідомлення. Та Гега все ж відчув дивну слабкість у колінах та вологість біля скронь.

Коли його завели до кабінету слідчого, Гега попросив води і почав думати про те, як довідатися, що було насправді, але придумати нічого не вдалося і він вирішив прямо спитати у слідчого щодо Тіни. Насправді він не сподівався на щирість того літнього слідчого, але втрачати не було чого.

Гега випив води, почекав, дочекався спокою і спитав у слідчого те, що зараз цікавило його найбільше:

— Як Тіна?

— Ваша дружина добре.

— Ви — і її слідчий?

— Вашу дружину допитують мої колеги.

— То звідки ж ви знаєте, що у неї все добре?

— Синку, що знаю, то тобі й кажу.

— У вас є діти?

— У мене чудові діти.

— На відміну від нас? Ви писали листа до коханої?

— Здається, тут я ставлю питання.

— Рано чи пізно і ви даватимете відповіді.

— Ти це мені кажеш, синку?

— Вам усім.

— Погрожуєш?

— Я, мабуть, вже не зможу, але інші, напевно, вимагатимуть відповіді у всіх вас.

— За що?

— За все.

— Спочатку ви відповідайте за те, що скоїли. Згубили стільки людських життів, а навіть не вважаєте себе винними.

— Я нікого не вбив, але все одно вважаю себе винним.

– І в чому це виражається? Слідству не допомагаєш, інших не називаєш.

— Я ж сказав уже, що скажу все, що потрібно, якщо у моєї дружини та дитини все буде добре. А свідчення щодо того ченця я вже вам дав.

— А я тобі теж уже казав, що викрадача літака і терориста, навіть якщо це вагітна жінка, додому ніхто не відпустить.

— Я цього і не просив, я погодився дати свідчення, які ви захочете, щоб моя дитина народилася, щоб хоча б моя дитина лишилась, якщо мене засудять до розстрілу.

— Не бійся, синку, тебе не засудять до розстрілу, якщо все визнаєш, не бійся розстрілу.

— Я не боюсь ані розстрілу, ані смерті.

— А чого боїшся?

— Боюсь за свою дитину. Боюсь, аби не вбили…

— Вона ще не народилася, то як її вб’ють?

— Але ж народиться, а дитині, народженій у в’язниці, потрібен такий догляд і увага…

— Якщо народиться, її доглянуть, за це не переживай.

— Якщо народиться? Що означає — якщо народиться?

— Синку, ти ж чудово розумієш, що умови в’язниці дуже погані для вагітної жінки.

— Але ж ви пообіцяли, та й свідчення я вам уже дав. Я написав те, чого ви хотіли.

— Дуже добре, що написав.

— А якщо зміню свідчення на суді?

— Це не матиме значення для суду. Головними свідченнями є ті, які ти вже дав слідству. За радянськими законами так.

— Як?

— Спочатку треба було вивчити закони, синку, а потім захоплювати літак…

— А моя дитина?

— Я ж сказав, що терориста, навіть вагітну жінку, додому ми не відпустимо.

— Але ж вона може народити тут, у тюрмі.

— Може, але…

— Але що?

— Але ж я тобі казав, синку, і кажу вкотре, що в’язниця — не місце для вагітних і кожної хвилини може статися викидень. Якщо твоя дружина хотіла дитину народжувати, треба було лишатися вдома…

Слідчий сказав ще щось, але Гега вже не слухав — він безжально вдарив кулаком слідчого, і той впав на підлогу, Гега ж не дав йому піднятися, застрибнув на нього зверху і почав душити обома руками:

— Покидьок! Ти ж пообіцяв, що про дитину подбають! Матерів я ваших!.. Вбивці!

Згодом, вже у камері, коли Гега розплющив очі й витер кров, він не зміг згадати чи зрозуміти, як так швидко з’явились у кабінеті слідчого ті, що били Гегу спочатку кулаками, а потім і ногами, били доти, доки він не знепритомнів.

Коли він отямився у забрудненій кров’ю камері, відчув у роті смак власної крові, спробував сплюнути, але це виявилось не таким уже й легким, як і взагалі поворухнутись, — боліло все тіло, і згадувалась фраза слідчого:

— По обличчю не бийте, нижче, аби не було помітно!

Згадувалось і те, що дуже здивувала його активність слідчого, який кілька хвилин тому хрипів і ледве дихав.

Та це була лише абсурдна мить у його свідомості, несподівана ідея-фікс, і єдине, про що він мріяв, був кінець цього жахіття. Та це жахіття продовжилось доти, поки не втомилися ті, що з великою насолодою били в’язня…

Після того дня Гегу більше не водили на допити, з однієї простої причини — його свідчення вже не були потрібними до суду, і Гега з нетерпінням очікував судового процесу, де він побачить Тіну, але водночас він боявся цієї зустрічі. Боявся правди, яку доведеться побачити — Тіна вже не була вагітною, Гега ж не бажав впевнюватися в цьому, бо ще існувала надія, зовсім мала, але все-таки надія.

Очікував суду він і з іншої причини — він побачить матір, про яку нічого не знав від дня захоплення літака, і, якщо буде можливість, пояснить їй усе, скаже, що не збирався її полишати, їхав для того, аби потім забрати і матір з цієї страшної країни.

Хотів бачити і друзів, які тоді сиділи у літаку разом з ним, про яких він також нічого не знав після арешту.

Думав і про тих друзів, яких не було з ним у літаку, здогадувався, що і їх турбували допитами, що виявилось правдою.

На допити водили й інших, але більше за усіх слідство зацікавив усе ж Іраклій Чарквіані, який був близьким другом Геги, а тому про захоплення літака мав знати більше ніж інші. Російський слідчий, що прибув із Москви, з самого початку думав, що Гега не запропонував Іраклію полетіти з ними тому, що дід Іраклія Кандід Чарквіані був колишнім секретарем грузинського ЦК. Але слідчий-росіянин після першого ж поставленого Іраклію питання зрозумів, що причиною було зовсім інше. Цей дивний хлопець з самого початку спантеличив російського слідчого, оскільки на його запитання відповідав лише грузинською мовою.

На допитах Іраклій був дуже спокійним, і грузинський працівник КДБ здивовано перекладав відповіді Іраклія росіянину. Грузинський гебешник щиро дивувався, як міг онук Кандида Чарквіані не знати російської мови, але слідчий-росіянин одразу ж здогадався, що Іраклій Чарквіані чудово знав російську (на відміну від перекладача), та й інші мови.

Російський слідчий зрозумів і те, що в обличчі цього дивного молодого грузина він розмовляє з новим грузинським поколінням, яке, на відміну від батьків, уже не буде поколінням слухняних, угодовців та конформістів. Тому росіянина зовсім не здивували явні антирадянські інтонації у відповідях Іраклія, ба, навпаки, це більше надихнуло його встановити, чому тим літаком не полетів сам Чарквіані. Тому того дня на допиті у найближчого друга Геги російський слідчий прямо спитав те, що цікавило його найбільше:

— Чому вони не запропонували летіти вам?

— Хто?

— Та хоча б Гега, він же був вашим найближчим другом?

— Чому — був, Гега і зараз мій найближчий друг.

— Перепрошую, погано вийшло. Сподіваюся, ви не подумаєте про щось таке, чого казати я не хотів.

— Що ви хотіли сказати?

— Хотів сказати, що для мене дійсно незрозуміло, чому Гега вам нічого не сказав, він же добре знав вас. Перепрошую, добре знає.

— Тому нічого і не сказав, що добре мене знає. Знав, що я відмовлюсь.

— Чому? Маю повірити, що ви так любите Радянський Союз, що не зрадили б?

— Здається, при розмові з вами я жодного разу не висловив своїх симпатій до радянської влади, але я не дисидент і не хочу ним бути.

— Мене саме це і цікавить, і це я хочу зрозуміти, за яким принципом зібрались викрадачі літака і чому вас, як найближчого друга Геги, не було з-поміж них?

— Я ж сказав вам — Гега знав, що я відмовлюсь.

— Чому? Ви не хотіли полетіти?

— Полетіти я завжди хотів, і зараз хочу, і полечу, але не літаком.

Російський слідчий трохи помовчав, обдумуючи відповідь Іраклія, але так і не зрозумів, що хотів сказати цей молодий грузин, і тому останнє питання поставив Іраклію лише для того, аби порушити незручну тишу:

— А якщо не вдасться полетіти?

— Тоді перепливу море.

— Що?

— Море.

— Як?

— Піснею.

— Жартуєте?

— Не жартую.

— Нам так і записати в протокол допиту?

— Так.

– І все ж таки як нам записати?

— Слово в слово.

— Все ж таки як?

— Я перепливу море…

Того дня після повернення з допиту в Іраклія Чарквіані вперше з’явився сумнів, що Гегу та інших викрадачів літака засудять до розстрілу, і цим припущенням він поділився зі своїми друзями — з тими, хто був друзями і Геги.

Та не лише друзі Геги — кожен у тогочасному Тбілісі та і всій Грузії досі думав, що до смерті викрадачів літака справа не дійде.

Їхня мотивація була логічною — викрадачі літака не були вбивцями і тому їхній розстріл був би зайвою жорстокістю зі сторони влади. Тому припущення Іраклія Чарквіані його друзі зустріли з сумнівом, але він хотів знати більше про майбутній вирок, тому скористався становищем своєї сім’ї, дізнався, хто буде суддею, який виноситиме головний вирок на майбутньому процесі й відшукав сина того чоловіка. Із сином судді він зустрівся біля університету після лекцій і одразу спитав те, що хотів знати. Той пообіцяв, що про все дізнається, якщо, звичайно, батько поділиться інформацією. «Сумніваюся», — все ж сказав він Іраклію, прощаючись.

Син ввечері того самого дня спитав у батька, чи правда той буде суддею у справі викрадачів літака, отримавши у відповідь дуже суворо і агресивно поставлене запитання:

— Хто тобі сказав?

— Ну, сказали.

— Хто?

— Яке це має значення?

— Дуже велике це має значення.

– І все ж таки?

— Фактично це державна таємниця, і ніхто не повинен знати до процесу, хто буде суддею.

— Яка в нас держава, такі й таємниці. Уже всі знають, що тебе призначать суддею.

— Хто тобі сказав?

— Яка різниця? Мені в університеті сказали. Вже всі знають.

— В університеті завжди було антирадянське кубло!

— Значить, у кублі вже знають.

— Здається, це тема не для жартів.

— Я й не жартую. Мене серйозно цікавить, що відбуватиметься.

— Я не маю права відповідати, та й бажання такого у мене немає, тим більше, що ніхто наперед не знає, що буде на суді.

— Я про деталі не питаю, мене цікавить вирок.

— Вироку наперед теж ніхто не знає, і на це запитання тобі ніхто не зможе відповісти.

— Ти можеш дати просту відповідь на просте запитання?

— Яку?

— Скажи або «так», або «ні».

— Що тебе цікавить?

– Їх засудять до розстрілу чи ні?

— Не знаю, але викрадачів літака, бандитів і терористів засудять саме до того, що вони заслужили.

— Це розстріл?

— Це закон.

— Значить, розстріляють?

— Я ж сказав — не знаю…

Син зрозумів, що батько йому нічого не скаже, а також подумав, що вирок викрадачам літака винесуть до суду, якщо цього ще не зробили.

А батько-суддя, як тільки син вийшов із кімнати, набрав телефонний номер:

— Доброго дня, пане Володимире, так, це я, коли можете з’єднати з першим?.. Так, терміново… Так, чекаю.

Суддя повісив слухавку, але незворушно чекав на телефонний дзвінок, не зводячи ока з апарату, лише витер вказівним пальцем краплю поту, що стікала з лоба.

Прозвучав чи ні телефонний дзвінок, суддя взяв слухавку і одразу підвівся:

— Так, доброго дня… Кашлянув і продовжив:

— Хотів вам повідомити, що інформація щодо мого призначення вже витекла. Звідки знаю?.. До мене підіслали сина, аби дізнатись вирок, розстріляють чи ні… Що я відповів? Те, чого завжди вчили нас ви та партія… що радянські закони гуманні, але кожен порушник повинен відповідати за свою провину і зрадників батьківщини держава каратиме відповідно… алло, алло…

Суддя ще довго тримав біля вуха чорну слухавку, незважаючи на те що його вже не слухали.

Суддю, звичайно, замінили.

Ека-ука

Книга — одне, а кіно — зовсім інше. А насправді ченця Теодоре заарештували вдома.

2 листопада 1984 року почали обшук будинку. Поки шукали, батько з дочкою сиділи поруч, взявшись за руки, а опісля він так попрощався з Екою, аби та не злякалася. Потім чернець Теодоре так гордо підвівся, що на нього навіть не надягли наручників, і так і йшли позаду цієї вільної людини.

Через кілька днів після арешту ченця вони знову пішли до його будинку, де їх зустріла лише Ека, що здивовано дивилась на якихось чоловіків, які знову обшукали дім. Та дівчинка не злякалась, вона просто не зрозуміла, що ще шукають ці люди, які не посміхалися. Ека не злякалась, незважаючи на те що вона була не такою вже й дорослою. Її вже не називали Ека-ука, як тоді, коли вона була маленькою і ходила інколи на прогулянки з Сосо Церетелі. Ека любила друзів батька-хіпі, але він був для неї справжнім дивом — єдиний чернець на Землі, який носив джинси і якого вона любила до нестями.

Того дня їй згадалася батьківський капелюх з написом «one way». Вона нерухомо стояла й чекала, поки підуть незвані гості, і не поворухнулася би, якби один незваний гість не відкрив ту шухляду, де Ека зберігала вірші батька. Їх батько писав спеціально для неї, коли Ека була молодшою, настільки маленькою, що перед сном просила розповісти казочку. І батько розповідав перед сном якусь казку своїй дочці, але інколи Ека просила і вірші, і батько придумував їх, поки дочка не виросла. Коли вона стала дорослішою, то навчилася писати і почала ходити до школи, а вірші батька записала великими, старанно виведеними літерами у той зошит, який зараз гортав незнайомий чоловік. Потім закрив, знову погортав і звернувся із запитанням до начальника:

— З цим що робити?

— Що там?

— Вірші.

— Чиї?

— Не знаю чиї.

— Подивися і зрозумієш, хоча що ти зрозумієш, неси сюди!

Той чоловік все ж зазирнув туди, навіть зібрався читати, але відчув страшний укус на зап’ясті й випустив зошит з руки. Зошит, що впав на підлогу, швидко підняла маленька Ека, притисла до себе і позадкувала до стіни.

Той чоловік спочатку вражено подивився на своє зап’ястя, а потім звернув увагу на Еку.

— Твого ж батька, терориста! — вицідив він крізь стиснуті зуби і рушив у бік дитини, та начальник одразу зрозумів, що забирати у Еки той зошит не можна.

Він сам зупинив свого підлеглого і спокійно спитав:

— Там лише вірші були?

— А я знаю? Все вірші, мабуть, ним написані.

— Ти по змісту здогадався?

— Змісту не знаю, та було схоже на дитячу руку.

— Ви вже закінчили?

Зараз начальник звертався до решти і, не дочекавшись їхньої відповіді, наказав іти, і, давши знак рукою, вийшов з будинку. Решта пішла за ним.

Ека підійшла швидкими кроками до вікна, відсунула фіранку і подивилась у вікно. Чужі чоловіки сідали до автівки, і вона ще трошки постояла біля вікна. Коли машина завернула за ріг вулиці, Ека остаточно впевнилась, що непрошені гості справді поїхали і відкрила ту шухляду, де вона хотіла знайти інший зошит — нотний. Звідки ті незвані гості могли знати, що чернець, у чийому будинку шукали зброю, писав і музику. Батьківську музику Ека-ука вивчала напам’ять, а потім записувала ноти з голови.

Потім вона взяла той нотний зошит разом із віршами, схопила лопатку і вийшла до заднього подвір’я. Спочатку озирнулася, чи ніхто не дивиться, а потім почала копати землю. Викопана яма не була великою — у неї якраз вмістилися музика та вірші.

Радянський уряд виявився більш жорстоким, ніж очікувалося. Пропаганда була такою нещадною, що після арешту батька з Екою навіть поруч ніхто не сідав. Вона сама сиділа за шкільною партою, як дитина ворога, і все одно намагалася не сердитися. А після судового вироку чотирнадцятирічна дівчинка написала листа тогочасному першому секретарю грузинського ЦК, попрохавши лишити батька живим. І коли зрозуміла, що відповіді ніколи не отримає, сама пішла за відповіддю. Вона її шукала всюди, де міг би бути засуджений на смерть батько, про якого казали, що його все ж не розстріляли як не зовсім винного, а тримають десь у Сибіру, на Уралі, на Далекому Сході.

Сьогоднішнім грузинським тинейджерам, мабуть, важко буде повірити, що дівчина їхнього віку протягом кількох років самотужки шукала рідного батька у дальніх таборах, оскільки мати її теж була в ув’язненні, хоча вона не знала за що.

Не лише молодим грузинам, а й старшим за віком (і не лише зараз) завжди буде важко повірити у те, що спромоглася зробити Ека Чихладзе, але для любові не існує неможливого. Вона сильно, дуже сильно любила батька, життя без якого втратило сенс, і саме так було написано у тому листі.

Було написано і те, що Ека не знає причин розлучення своїх батьків, але знала, як вони познайомились у дворі старої кіностудії.

Тоді чернець Теодоре був лише Темуром Чихладзе — вельми освіченим хлопцем із зеленими очима, який дуже подобався дівчатам, та йому сподобалась саме та дівчина, якій він після шлюбу подарував Еку-уку.

Тоді Темура Чихладзе знімали у грузинському художньому кіно, який називався «Смерть філателіста», і зйомки проходили у Сарпі. За триста метрів від Сарпі починалась Туреччина, але якщо який-небудь лаз із Сарпі хотів побачити двоюрідного родича у сусідньому селі, він мав подолати тисячі кілометрів. Спочатку він мусив поїхати до Москви і після кількамісячного очікування, якщо росіяни дадуть дозвіл на поїздку до Туреччини, з Москви мав потрапити до Стамбула, звідки їхав до чорноморського узбережжя до того будинку, який добре видно з його власного балкона. Хоча те, що рядового радянського громадянина ніхто не відпустить до капіталістичної Туреччини, і так знав кожен лаз із самого народження у Радянському Союзі. Так і віталися з сусідом чи родичем по той бік кордону — здалеку, помахом руки.

Теймураз Чихладзе одразу після прибуття у Сарпі напитав найбільш досвідченого рибалку й одразу подружився з чоловіком, який інколи виходив на човні у нічне море, коли місяць був білим, а вода дуже спокійною.

Зйомки настільки розтяглися, що прикордонники вже звикли до «кіношників», які жили у селі, і тієї ночі, коли Темур Чихладзе взяв човен друга-рибалки, прикордонникам нічого не здалося дивним. Та й чому щось мало бути підозрілим, якщо все було таким знайомим — цей човен чи не кожну ніч плив до моря і нерідко самі прикордонники із задоволенням смакували чорноморськими бичками.

Найбільш здивованим, мабуть, був сам Теймураз, який спочатку спокійно, не поспішаючи, рухав веслами, кожної хвилини боячись із вудкою в руках потрапити на очі якомусь радянському прикордоннику, якому б здалося, що Темур Чихладзе збирається втекти з Радянського Союзу на цьому маленькому човні грузинського рибалки.

Човен же більше плив за течією, ніж мчав хвилями, і, коли вже зовсім нічого не лишалося до світанку, Темур Чихладзе зрозумів, що мав зробити вибір — або справді втекти, або повернутись назад через красиву дівчину, яка так сподобалась.

Ніхто не знає, до якої межі пустили б радянські прикордонники зеленоокого хлопця, який все ж повернувся, тому що на березі його чекала майбутня мама Еки-уки.

Вже потім, роки по тому, коли суд виніс смертний вирок ченцю Теодоре Чихладзе, він востаннє звернувся до грузинської радянської влади: показати йому до розстрілу єдину дитину — Катерину Чихладзе. Але останнього бажання абсолютно невинної людини так і не виконали.

Після арешту Еку-уку він так і не бачив.

Ще більше років по тому Ека Чихладзе написала книгу, яку присвятила батьку — людині, яка ще у її дитинстві передбачила розпад Радянського Союзу і ніколи ні від кого цього не приховувала. Також Ека опублікувала абсолютно унікальні, невідомі до того матеріали по «розстрільній справі», у яких все детально описано, а її припущення, що викрадачів заздалегідь підставили, є доволі логічним і обґрунтованим. Аргументи та факти вказують на те, що уряд наперед знав про захоплення літака, але комуністи пустили їх до кінця саме для того, щоб судовий процес відбувся саме таким, яким був потрібен їм.

Члени сімей та близькі розстріляних знають ту особу, від якої, можливо, влада отримала першу інформацію, але не називають його імені — як трапляється зазвичай в Грузії, коли, наприклад, мають на увазі змію, а називають її гадом.

А за день до судового процесу того ченця повели на останній допит, на якому були присутні кілька слідчих разом з високопосадовцями, оскільки вони хотіли точно знати, що скаже чернець на суді, й хотіли до кінця впевнитись у тому, що все пройде саме так, як вони хотіли. Тому коли чернець ще раз підтвердив, що візьме все на себе задля порятунку решти, слідчі із задоволеними обличчями поглянули на присутніх чиновників. Один з них все ж про всяк випадок кашлянув і звернувся до ченця:

— Ви повинні бути готовими до всього.

— Я готовий до всього.

— Думаю, ви не дуже мене зрозуміли.

— Я готовий до всього, якщо вдасться їх врятувати.

— До всього?

— Так, до всього, мені вже виповнилося тридцять три.

— Я тут не для встановлення вашого віку, нас цікавить кілька деталей, які ми хочемо уточнити.

— Я слухаю.

— На суді ви визнаєте, що керували тим бандитським угрупуванням, яке хотіло викрасти літак?

— На суді я зізнаюсь, що я був духовним наставником тих людей, які намагались викрасти літак. Тому найбільша відповідальність має лягти на мене.

– І ви готові на суді визнати вашу роль ватажка навіть в тому випадку, якщо будете знати, що вам винесуть найсуворіший вирок?

— Я готовий до всього, якщо знатиму, що таким вироком зберігаю життя інших.

— Тоді ми вам прямо скажемо, що у такому випадку вас можуть засудити до розстрілу. Все ж не боїтесь?

— Ні.

— Чому?

— Тому що я духовна особа, моя церква мене все одно захистить, а за їхню смерть ніхто не заступиться.

— Отже, ви берете на себе всю відповідальність, тому що все одно сподіваєтесь вижити?

— Ні, я цього не казав, оскільки захистити і врятувати мене, мабуть, не зможе ніхто, а врятувати їх можу лише я, і лише через такий крок.

— Наскільки переконливим буде цей крок для суспільства?

— Для невизначеної його частини. Щоправда, на суді ніхто не пробуватиме встановити істину, але у наших опонентів дійсно можуть з’явитись якісь питання.

— Які питання, все таки?

— Наприклад, чому до літака не сів той, хто все спланував, тобто ви?

— Тому саме мене потрібно розстріляти, і в жодному випадку їх — я ж їх обдурив, відпустив інших на загибель, взяв виконавцями молодь, а сам заховався у монастирі.

— Цю фразу ви і на суді повторите?

— Якщо до розстрілу засудять лише мене і такими свідченнями мені вдасться врятувати їхні життя, я підтверджу все, що вважатимете за потрібне.

— Здається, ми врахували всі деталі, та одне питання ще ніби лишається.

— Я також маю питання.

— Слухаю вас.

— Хочу знати, до чого їх засудять?

— Це залежить від вас, оскільки вони можуть і заперечувати, що ви керували викраденням літака.

— Мабуть, вони так і зроблять.

– І що ви в такому випадку скажете на суді?

— Скажу, що вони не сказали точно, коли летять, і полетіли іншим літаком.

— Ви скажете неправду?

— Я ніколи не казав неправду, і все, що я кажу, є правдою.

— Ви з цього приводу не турбуйтесь, нас менше цікавить правда, а головним є те, аби ви сказали те, що потрібно для справи. А задля державних інтересів сказати неправду не є злочином.

— Але я дійсно відчуваю себе злочинцем — я був їхнім наставником і мушу відповісти.

— За це також не турбуйтесь, ви відповідатимете, причому до кінця.

— Я ж сказав, що готовий на все задля збереження життів решти.

— Ми вам також уже сказали, що їхній вирок залежить від ваших свідчень.

— Я все скажу так, як ви захочете, але вони мусять жити, вони ще такі молоді. Вони ще повинні жити…

У голосі ченця вже відчувалися стримані сльози, але його останніх слів ніхто не чув — слідчі залишали кімнату, і коли останній чиновник її покинув, чернець підняв голову.

— Треба повертатись до камери, — сказав охоронець і чернець підвівся.

Коли вони йшли довгим, напівтемним коридором, охоронець тихо, немов пошепки і, вибачаючись, сказав ченцю:

— Я лише половину прочитав, я трохи повільно читаю…

— Це та книга, яку і потрібно читати повільно.

— На тому тижні поверну.

— Можеш не повертати.

— Вам вона більше не потрібна?

— Ця книга всім потрібна.

— Значить, і вам.

— У мене є інша.

— Дякую, отче.

— Господу подякуй.

— Я вам теж хочу дещо сказати.

— Кажи.

— Ви ніколи не виходили таким радісним із допиту.

— Не радісним, а скоріше задоволеним. Радості тут і не існує.

— Взагалі не існує?

— Справжня радість існує в іншому місці.

— У якому?

— В іншому світі.

— Де?

— Коли дочитаєш ту книгу, все зрозумієш.

— Я вже зараз хочу щось зрозуміти.

— Що саме?

— Причину вашого задоволення.

— Скоро буде суд, і все це скінчиться.

— Закінчиться так, як ви думаєте?

— Головне, що закінчиться…

Процес

Це називалося судовим процесом, а насправді суду не існувало як виявлення закону, існував лише процес, який призначили через дев’ять місяців після початку слідства, тож більшість свідків не було допитано. Тоді за радянськими законами взагалі не існувало обмеження термінів слідства, і тому було очевидним, що тодішній уряд дуже поспішав винести вирок викрадачам літака.

Судовий процес почався першого серпня — тоді, коли Тбілісі полишають навіть ті, кому і поїхати немає куди. На початку цього місяця у Тбілісі стоїть така спека, що люди навіть із котеджів на околицях столиці втікають до Західної Грузії, до моря.

Уряд хотів, аби суд закінчився швидко і тихо, процес відвідували лише батьки, і Тбілісі на той час був максимально безлюдним, аби ніхто не висловлював і не виражав протест проти судового процесу, який насправді був погано поставленим спектаклем.

У судовій залі більшість складали працівники КДБ, і дозвіл бути присутніми на процесі дали лише батькам звинувачуваних і нікому іншому — в тому числі навіть пасажирам викраденого літака. З останніх вибрали хіба тих, хто, на їхню думку, сказав би лише те, що потрібно владі. Та незважаючи на це, жоден свідок не вказав на жодного зі звинувачуваних як на вбивцю, і через якийсь час було призначено день винесення вироку.

У ніч перед винесенням вироку до КДБ запросили того пасажира, у якого було ув’язнено сина. Це був доволі літній чоловік, якого окрім великої кількості років зламала і велика печаль — його єдиний син через автомобільну аварію вже котрий рік відбував покарання.

Старий був таким наляканим і збудженим, що його довелось напоїти водою, але поки йому не сказали причину запрошення до КДБ, все одно не заспокоївся. Те, що йому сказали, було найгіршим, але старий зрозумів це лише наступного дня, під час суду. А там, у кабінеті чиновника КДБ, він лише кивав тим людям у краватках і, ясна річ, не думав про те, чому цим людям не заважають у таку спеку їхні краватки. Розмову ж зі старим почали трохи здалеку.

— Ваш син вже п’ятий рік сидить у тюрмі.

— Так.

— Вам, мабуть, дуже складно.

— Так.

— Ви, мабуть, хочете, щоб його скоро звільнили.

— Так.

— Ви, мабуть, знаєте, що інколи деяким в’язням зменшують термін ув’язнення і раніше відпускають додому.

— Так.

— Ви, мабуть, скучили за сином.

— Так.

— Мабуть, знаєте і те, що додому раніше відпускають тих в’язнів, які себе добре поводять.

— Так.

— Або їхні батьки.

— Так.

— Або їхні батьки добре поводяться.

— Так.

— От, наприклад, ви можете допомогти державі для того, аби ваш син звільнився достроково.

— Так.

— Сподіваюся, ви хочете допомогти синові.

— Так.

— Але не знаєте як.

— Так.

— Так — знаєте, чи так — ні?

— Так.

— Що так?

Чоловік спочатку випив води, попросив ще, випив ще одну склянку і лише після цього промовив мабуть найбільше своє речення:

— Моя дружина писала заяви про помилування, і зараз пише. Всі казали, що той покійний винен, перебігав у такому місці, але…

— Але нічого?

— Нічого. П’ятий рік сидить.

— Ми кажемо вам саме те, що зараз ви можете допомогти синові.

— Та що ви таке кажете, за це стільки грошей просять, що навіть коли я дім продам, все одно не вистачить і…

— Ні, що ви, тут розмова не про гроші, а про допомогу владі, за що влада помилує вашого сина.

— Чим це я таким можу допомогти владі, щоб мого сина випустили з тюрми. Що я такого можу, я ж звичайна людина…

— Можете саме ви, і саме тому, що ви проста, робоча й чесна людина і ваше слово має вирішальне значення на завтрашньому суді.

— Та що ви таке кажете, що я таке повинен сказати?

— Скажіть те, що знаєте, і те, що тоді побачили в літаку.

— Що я міг побачити, я тільки внизу лежав і…

— Як вони людей вбивали, ви бачили?

— Звичайно, я бачив убитих.

— А потім?

— Потім, синку, мені стало погано, я після того і не одужав, дружина все водить мене до лікарів, але покращення не відчуваю.

— Ваша допомога полягатиме саме в тому, щоб завтра на суді сказати те ж саме, аби винних покарали по заслузі. Як це — ваш невинний син має сидіти у в’язниці, а вони жити як герої?

– І я ж постійно думаю про те, що ще ніхто не здійняв скандал щодо мого сина, навіть слідчий постійно казав, що його провини не було…

— Ну от, ваш син повернеться скоро додому, а бандити та терористи повинні бути покарані як приклад іншим! А ваш син має повернутись до рідної сім’ї.

— Ох, якби ж це вам вдалося, бо не застане живими вже ані мене, ані матір свою, ми вже пропали, чекаючи на нього…

— От якщо ви, чоловіче, завтра на суді розкажете це все так само красиво, то через кілька днів син уже буде вдома.

— Чому ж не скажу, все, що було і як було, все детально розкажу.

— Ви ж добре пам’ятаєте обличчя тих, хто стріляв у людей?

— Та як же я запам’ятав би тих, хто стріляв ззовні.

— Цих забудь, дядечку, ти повинен впізнати тих, хто захопив літак і потім вбивав людей.

— Та як я їх впізнаю — я ж кажу, ми всі лежали внизу.

— Що їх там впізнавати, дядечку, всі вони сидітимуть перед тобою, і коли суддя спитає в тебе, чи то вони були, кивнеш головою і підтвердиш. Ти ж пам’ятаєш обличчя тих, хто викрав літак?

— Як я їх забуду.

— Так от вони і вбили людей, і відповідати теж мають вони.

— Ну, ви ж краще знаєте, чи вони вбили.

— Слідство вже все встановило, але якщо такий поважний чоловік, як ви, який сидів у літаку, підтвердить те саме, допоможе цим і державі, і власному сину.

Той чиновник, який був схожий на начальника, під кінець провів старого і службовою машиною з водієм підвіз його до дому тбіліських родичів.

— Ну, бувайте, завтра ми на вас сподіваємось, — улесливо попрощався чиновник КДБ і міцно потис руку свідку, на якого сподівався.

Останній день судового процесу, день винесення вироку, було призначено на тринадцяте серпня. У той день у Тбілісі було дійсно нестерпно спекотно. Влада хотіла завершити процес якомога раніше, тоді як багато деталей справи лишались невідомими.

Протягом цих тринадцяти днів звинувачувані часом поглядом шукали батьків і близьких у залі суду, і пані Натела також поглядом спитала Гегу, чи не турбує того щось, оскільки матері здалося, що у його сина щось боліло. Гега поглядом відповів, що все нормально, та пані Натела була впевнена, що у тюрмі щось сталося, незважаючи на те що нічого не знала про те, що трапилось, але вона була матір’ю, яка у будь-якому разі відчуває й здогадується про біль дитини. Гега також відчув, що мати хвилюється через біль, який дійсно дошкуляв йому, але з першого ж дня суду намагався бути бадьорим та усміхненим, аби перекрити той біль. Гега був чудовим актором і переконав кожного присутнього на суді, що доволі безтурботно поводив себе протягом всього процесу. Точніше, поводив себе так, аби скласти для всіх враження безтурботності, а в першу чергу — для матері, яку все одно не вдалося ввести в оману. Насправді, Гега міг і не зіграти цю роль — Тіна вже не була вагітною, і Гега бачив це з першого ж дня суду, але все ж існувала малесенька надія того, що вона вже стала матір’ю і саме через це не мала живота вагітної жінки. Гега у перший же день довго вдивлявся у живіт Тіни. Вона зрозуміла, що він чекав відповіді, й ледь помітно хитнула головою, відповівши негативно, і тоді Гега зрозумів, що все закінчено.

Втім, упродовж тих тринадцяти днів до винесення вироку під час суду, в перервах, Гега мав змогу напряму спитати у Тіни і дізнатись точно, що сталося, коли і як, але він злякався правди, яку отримав би у відповідь від дружини, і судовий процес так і закінчився — Гега нічого не питав у Тіни про дитину. Він вирішив, що надія зараз важливіша для нього, ніж правда.

Останній день суду, день винесення вироку почався із показань ченця, який звернувся до всіх присутніх на процесі:

— Я був і лишаюся наставником цих людей, і тому вся відповідальність за те, що вчинили ці люди, лежить на мені. Вони дуже молоді і мають можливість виправити помилки, вони можуть ще знадобитися суспільству і нашій країні, тому я прошу всіх не бути жорстокими до них. Подумайте над тим, що достатньо тієї жертви і смерті, яку спричинив їхній крок, і, якщо все ж необхідна смерть ще когось винного, я є найбільш винним, і, можливо, моє покарання буде достатнім для порятунку цих молодих людей…

Суддя грубо обірвав промову ченця; хтось із зали недобре пожартував: «А що робитимеш, як тебе не розстріляють?» — насправді це не було запитанням, та отець Теодоре все ж покірно відповів зацікавленому аноніму:

— Вдома у мене є стара карта Грузії, де позначено чи не кожне село і церкву, я піду селами й молитимусь. Потім виберу найбільш глухе місце і залишуся там назавжди.

Коли чернець сів, у всій залі ще тривалий час зберігалася цілковита тиша, оскільки він першим на процесі вжив слово «смерть». Тишу знову порушив суддя і швидко викликав того літнього свідка, з яким минулої ночі ретельно розмовляли працівники КДБ.

Суддя шанобливо звернувся до чоловіка і попросив розповісти те, що той пам’ятав. Літній чоловік захоплено почав:

— Погана історія була, ой погана. І тоді я тут, у Тбілісі, лежав у лікарні, і коли трохи одужав, поспішив додому, але досі я злий на свою дружину за те, що вона сказала, щоб я летів літаком, щоб не їхав автобусом — мовляв, так буде краще для твого здоров’я, хоча який там вже літак у моєму віці. Тоді я сказав, що поїду потягом, він же не буде трястись як той автобус, а вона — ні, лише літаком, може все ж встигнеш на останні мандарини, всі вже позбирали, а у нас погниють ті, що лишились. Ви ж знаєте жінок — насядуть і…

— Говоріть по справі, якщо можна.

— По справі скажу — те, що тут почув, все правда, а отого священика не пам’ятаю, а оцих пам’ятаю у тому літаку, що змусить мене їх забути, таке там крутилося, і ворогу не побажаєш…

— Отже, ви підтверджуєте, що ці звинувачувані — саме ті, хто намагався захопити літак?

— Я ж сказав, пане, — я їх добре пам’ятаю у літаку, а цього священика не пригадую.

— Отже, ви підтверджуєте, що окрім обвинувачуваного, якого ви згадали, решту тих, хто знаходиться на лавці підсудних, ви пам’ятаєте як терористів?

— Я пам’ятаю їх всіх і кажу ж, пане, — священика не пригадую, але борода була у одного їхнього товариша, але тут його немає, і у того була світла борода, а в цього — чорна, і він не схожий на того, іншого…

— Я не питаю вас про інших, зараз мова йде про присутніх перед вами представлених на суді звинувачуваних, тож чи ви підтверджуєте, що саме ці терористи намагалися захопити літак, пасажиром якого були і ви?

— Це були вони, пане, навіщо мені брехати.

— Ви підтверджуєте, що їхня спроба захопити літак шляхом збройного нападу призвела до жертв?

— Так, були жертви, звичайно, були і вбиті, і поранені, і такі побиті, коли літак зверху пішов, люди так полякалися, що…

— Чи можете ви конкретно вказати нам, хто з них був озброєний, і з якого типу зброї викрадачі стріляли у пасажирів?

— Звідки я знаю, що вони тримали, пане, я робоча людина, і в такому не розбираюся, але коли ми сіли і ззовні стріляли солдати, то тільки з автоматів…

— Отже, ви підтверджуєте, що підсудні були озброєні?

— Оці? Так, звичайно, як же іще, як же можна захопити літак без зброї.

— Чи можете ви сказати конкретно, чий постріл спричинив смерть одного з пасажирів, травму або поранення?

— Як я можу сказати, пане, багато стрілянини було, і я весь час внизу лежав, і, поки стріляли, навіть голови не підняв.

— Але коли припинили стріляти, ви сіли і, мабуть, побачили озброєних людей, які зараз сидять перед вами.

— Я сів, але підвестися все ж не зміг — зле мені було, у роті так пересохло…

– І, напевно, побачили когось із них зі зброєю в руці.

— Так, пане, ось цього побачив, і я добре пам’ятаю, що це він був, бо я його бачив по телевізору, як же ж те кіно називається, не згадаю вже…

— Зброю ж пам’ятаєте, яку тримав у руці терорист?

— Він, пане, бомбу тримав в одній руці, але не таку як у фільмах про війну, він округлу бомбу тримав у руці…

— А в другій?

— У другій? Сказати, пане?

— Так, ви маєте сказати все, що знаєте і пам’ятаєте, тут ви саме для цього, прошу.

— Навіть не знаю, пане, от скажу і всю справу зіпсую.

— Саме для справи та суду важливою є кожна деталь.

— Тож сказати, пане?

— Так, нагадайте суду, що цей відповідач тримав у другій руці?

— У другій руці він тримав склянку.

— Яку склянку?

— Звичайну склянку, і кому було зле, тому він час від часу підносив води.

Суддя розгубився від несподіваної відповіді, і тому звернувся до свідка з наступним питанням з помітним запізненням:

— А потім?

— Потім він і мені приніс води і я трохи прийшов до тями.

— Потім?

— Що потім, пане, їхня смерть також буде гріхом…

У літнього свідка спочатку затремтів голос, потім одна сльоза скотилася по щоці, а потім він, не стримуючись, голосно заплакав.

Суддя оголосив перерву.

Кінець

Після перерви літнього свідка, звичайно, вже не повернули до зали.

Незважаючи на все і на те, що слово «смерть» уже вдруге прозвучало того дня, не лише відповідачі та їхні батьки, навіть присутні на процесі працівники КДБ були здивовані жорстокістю вироку. Вирок, який зачитав суддя, все ж виявився абсолютно несподіваним для всіх: Тіну засудили до чотирнадцяти років ув’язнення, інших — до розстрілу.

Одразу після оголошення вироку звинувачуваних вивели із зали. Гега поглядом шукав матір, яка незворушно стояла й бачила лише спину сина. Гегу кудись ведуть, але не на розстріл — повірити у це все ж не виходило. Ніхто не хотів вірити, що Гегу та його друзів розстріляють, оскільки ще лишався останній шанс їхнього порятунку — помилування, яке влада інколи застосовувала для засуджених до смерті.

Зараз потрібен був лист, який підписали би найбільш авторитетні люди Грузії, і звернення з проханням до уряду, аби зберегти життя молодим людям, які збилися зі шляху. У тому листі, якого склали кілька людей, було написано саме так, але підписів лише тих людей було недостатньо, і пошуки відомих та авторитетних грузинів розпочали по всій Грузії.

Більшість із них у цей час, у середині серпня, відпочивали на Чорному морі, в основному в Абхазії, і їх шукали прямо на узбережжі. Друзі Геги, а також просто шанувальники знаходили на березі представників грузинської інтелігенції, і їм, обпеченим сонцем, просто біля моря оповідали справу. Відпочиваюча грузинська інтелігенція з різних причин підписувала прохання про помилування «хлопців з літака»: хтось робив це щиро через любов до Геги, хтось — імітуючи її, комусь сказали, що ідея листа належить самій владі, аби вони були сміливіші.

Лист про помилування повинні були надіслати або відвезти до Москви, оскільки грузини щиро і наївно вірили, що рішення про розстріл хлопців було ухвалено у столиці, а влада Грузії лише виконала завдання росіян. Коли грузинський уряд виявив, що під листом про помилування підписались такі вчені, режисери та актори, які співпрацювали з владою і були налаштовані лояльно до неї, він не лише занепокоївся, а й обурився. Причиною занепокоєння грузинських комуністів була очікувана негативна реакція Кремля через те, що грузинська інтелігенція, як виявилось, так відкрито і сміливо захищала антирадянські елементи. А це означало, що грузинський уряд погано працював з власною інтелігенцією, і взагалі діяв погано. Причиною ж обурення секретарів грузинського ЦК було те, що грузинські інтелігенти, яким влада призначала будинки, машини і дачі, без погодження цієї влади підписувалися під проханням про помилування викрадачів літака і зраджували грузинську Комуністичну партію й особисто першого секретаря ЦК.

Вирок винесли тринадцятого серпня. А телевізійну передачу під назвою «Бандити» в ефір пустили десять днів по тому, двадцять третього серпня. Десять днів матеріали монтували так, щоб у глядача навіть сумніву не виникало, що він має справу зі справжніми бандитами, цинічними вбивцями і терористами, які не заслуговують ні на що, крім розстрілу. Десять днів присвятили тим деталям, які мали обрати для грузинського глядача, де були моменти, які викликали суперечки. Наприклад, була деталь, що стосувалась Паати Іверіелі, який перед початком штурму літака подарував красивій пасажирці на ім’я Катрина власний, пробитий кулею, паспорт — мовляв, мені він вже не знадобиться. Уряд серйозно планував використати проти Паати Іверіелі жінок. Під час слідства (якщо так можна назвати той процес) віднайшли кілька осіб, із якими у Паати у різні часи були романтичні стосунки, і хотіли вивести їх на суд, де вони мали охарактеризувати його як сексуального монстра. На суді вони мали сказати, що брати Іверіелі їхали до Америки не тому, щоб мати власну клініку (як вони самі казали), а тому, що бажали таких, як вони самі, безсоромних жінок, оскільки під час навчання у Москві не задовольнили до кінця свої сексуальні потреби. Потім, як виявилось, хтось сказав, щоб це не подіяло на суспільство навпаки, і від такої версії відмовились.

Натомість, була деталь, яку (на відміну від попереднього випадку) на суді все ж залишили, — твердження, що викрадачі літака буцімто протягом усієї ночі не пускали пасажирів до туалету, повторили кілька разів як значну провину. Між іншим, на початку, коли літак обстрілювали з автоматів солдати, викрадачі не лише не пускали пасажирів, а й самі не рухалися у напрямку туалету. На тому ж самому процесі взагалі пропустили важливу деталь щодо газових балонів, яку найчастіше почали згадувати під час зборів у Цкнеті та на вулиці Львівській. Їм було відомо, що існують маленькі, кишенькового розміру газові балони, які (за їхнім планом) були у кожного і, погрожуючи якими, вони б примусили пілотів змінити маршрут літака. З самого початку у Цкнеті вони склали листа, у якому ставили вимоги пілотам і закликали подумати про пасажирів та стюардес.

Врешті передачу змонтували так, що кілька інтелігентів, які підписали лист про помилування, самі ж відмовилися від підписаного, решту ж викликали до ЦК і, погрожуючи, примусили зробити те саме. Багатьох змусили не лише відмовитись від підпису, а й писати пояснення й вибачитися за ту помилку, якої вони припустилися перед Компартією та урядом. Але виявились і такі, які знехтували особистими привілегіями, але не відмовились від підписів і до кінця лишилися при думці, що Гегу та його друзів необхідно помилувати. Було вже зрозуміло, що розстріляти їх вирішив грузинський уряд, і у Москві даремно чекали на прохання грузинського суспільства щодо помилування викрадачів літака.

А народ у Грузії сприйняв рішення тогочасного уряду настільки близько до серця, що про жорстокість Шеварднадзе з’явилися легенди. Тоді це був єдиний шлях та можливість помсти грузинів, і всі повсюди розповідали, як Шеварднадзе викликав до кабінету батька братів Паати та Кахабера на розмову щодо засуджених на смерть синів. Ніхто не знає, наскільки правдивим було те, що розповідали, але, як правило, придумане народом показує зв’язок, народом і виявлений.

Батька Паати і Кахабера, відомого грузинського лікаря та вченого, якого особисто знав Шеварднадзе, на другий день після арешту синів, звичайно, звільнили з роботи, а через три тижні після завершення суду викликали до першого секретаря ЦК.

Пан Важа, звісно, зрозумів, щодо чого, точніше, щодо кого буде розмова з Шеварднадзе і до грузинського ЦК — туди, де вирішувалась доля його синів, — спеціально пішов у джинсах.

Пан Важа не мав власних, але він знайшов джинси одного з синів у їхній кімнаті. Це було нелегко зробити, оскільки ту кімнату вже стільки разів обшукували й перевертали, що її вже й не прибирали, бо не було сенсу — невідомі приходили й руйнували спочатку. Тому пан Важа довго шукав джинсові штани, які мали запах його синів, надягнув їх перед дзеркалом і пішов до ЦК.

У ЦК, коли йому виписали перепустку, чиновники низьких та високих рангів з великим подивом дивились на чоловіка, який ішов на зустріч із Шеварднадзе, оскільки це був перший випадок, коли людина, яку викликали до ЦК, була одягнена у джинси.

Шеварднадзе також, похиливши голову й навіть не почувши привітання візитера, одразу помітив штани пана Важі, а потім, так і не піднімаючи голови, пальцем наказав пану Важі сісти на стілець, ще раз уважно поглянувши на його джинси. Спостерігав за ними із люттю, і, хто знає, може, подумав, що це був батьківський протест проти вже винесеного синам вироку. Тому розмова почалася так, як почалася.

— Мабуть, здогадуєшся, чому я тебе викликав.

— Не знаю. Знаю лише, що, мабуть, розмова йтиме про моїх синів.

— Ти знаєш.

— Я вас слухаю.

— Це я тебе слухаю.

— Мені нема чого вам казати.

— Але, мабуть, маєш прохання.

— Що ви маєте на увазі?

— Твоїх синів, звичайно.

— Я не можу нічого просити щодо моїх синів.

— Чому, в тебе немає надії на наше милосердя?

— Я не маю права просити у вас життя лише своїх дітей, інші винні не більше, ніж мої сини.

— Тобто ти просиш мене змінити вирок для усіх?

— Якщо ви викликали мене для цього, то так. Я не можу просити порятунку лише для свого сина, це не виправдає мене перед батьками інших, які не знають вас особисто і не потраплять сюди для порятунку власних дітей, як я…

— У них інша ситуація.

— Зараз ми всі в одній ситуації.

— Але для обох синів такого вироку ще не виносили, ті втратять одну дитину, ти ж — обох, якщо не пробачать…

— Хто має пробачити?

— Москва.

– Є шанс?

— Ми робимо все, що від нас залежить, але дуже часто вони приймають рішення, нічого у нас не питаючи. Якби вирішував я, ти ж знаєш…

— Знаю, — сказав пан Важа, незважаючи на те що насправді не знав, що зробив би цей чоловік, якби вирішив змінити вирок, і певний час вони обидва мовчали. Пан Важа не сказав правди Шеварднадзе тому, що ще існувала надія врятувати синів, і мовчання порушив знову секретар ЦК:

— Шанс зміни вироку для всіх дуже малий, та я все ж зможу врятувати тобі одного сина. Стільки років знаємо один одного, і до цього ти ніколи нічого в мене не просив.

— Я й цього не просив.

— Тому я й хочу врятувати одного з братів, я вже розмовляв із Москвою з цього приводу…

— Як?

— Вирок, мабуть, замінять тому, хто більше на це заслуговує…

Пан Важа підвівся на ноги й хотів щось сказати, але несподівано пересохло в горлі, і він так нічого і не сказав. Шеварднадзе подумав, що гість хоче подякувати секретарю ЦК, і жестом зазначив — мовляв, не варто. Пан Важа знов марно спробував щось сказати і повільно рушив до дверей. Коли він відчинив двері, секретар ЦК підвівся, близько підійшов до пана Важі і майже пошепки, по-свійськи спитав:

— То кого б ти вибрав?

Пан Важа зрозумів, що прямо зараз, ось тут він міг померти, якщо Шеварднадзе скаже йому ще що-небудь, і він гримнув дверима. Гримнув і пішов.

Причина створення цієї легенди зрозуміла, однак конкретний її автор лишається невідомим.

Після винесення вироку Тіну, вже як засудженого в’язня, мали перевести до жіночої колонії, решту — до колоній для засуджених до смерті, у підземелля найстарішої в’язниці Ортачали. До того лишалася рівно одна ніч у в’язниці КДБ, коли чернець попросив того охоронця, якому подарував Євангеліє від Іоанна, виконати останнє бажання:

— Від завтра ти мене більше не побачиш, мене переведуть.

— Знаю.

— До засуджених до страти.

— Знаю.

— Очікувати розстрілу.

— Знаю.

— Вони ж кожного останнє бажання виконують?

— Скажіть мені, я спробую.

— Ти знаєш, у якій сидить Гега?

— Так.

— А Тіна?

— Камеру тієї дівчини теж знаю.

— Можеш показати їм одне одного?

— Цієї ночі?

— Це остання ніч, вони більше ніколи не побачаться. Це і є моє останнє прохання.

— Жіночий поверх — не моя територія, та й без ключів мені це не вдасться.

— Кохання відчиняє усі двері…

— Коли ми поговоримо про ту книгу, отче?

— Після того, як ти відчиниш перші двері кохання. Вони тут, поверхом вище…

— Ще багато таких дверей мене чекає?

— Багато, але деякі ти відчиниш із легкістю.

— Перші двері все ж завжди найважчі, так, отче?

— Скільки вже хочу спитати тебе про те, як ти сюди потрапив працювати, і все забуваю. Все дивуюсь і забуваю…

— Про це я вам, отче, розкажу, коли повернусь. Охоронець поглянув на годинник, посміхнувся до ченця і спокійно, дуже спокійно, сказав йому:

— Тоді я прямо зараз і піду, здається, чудовий час.

— Час завжди однаковий, — сказав чернець більше до себе й перехрестив охоронника, який вже рушив.

Той знову глянув на годинник на руці під світлом ліхтаря, що висів у коридорі й пішов швидше. Швидко пройшов коридор і повернув праворуч, піднявся сходами, гучно поклав на стіл перед своїм безпосереднім керівником, який задрімав, Євангеліє від Іоанна.

— Це що? — спитав начальник й поглянув на обкладинку.

— Це книжка.

— Бачу, що книжка.

— Забрав у в’язня.

– Їм що, хлопче, молитва допоможе? Дід мій дияконом був, і нічого, все стояв у церкві та молився, зараз лежить на подвір’ї тієї церкви на краю села… Став би хоча б тим, ким я, а то у місті всього двічі був.

— Начальнику, мені потрібен ключ від загальної, в’язня треба завести, у нього розлад шлунку, з ним все ясно — до ранку працювати не зможе.

— Що за в’язень?

— Прізвища не пам’ятаю, сидить за справу з консервами.

— Твій в’язень?

— Так, мій.

— То чим ви його таким нагодували?

— Його ж консервами.

Начальник щиро засміявся і витягнув ключі з шухляди стола.

— Хай швидко там, вже ніч, ти ж знаєш, що за правилами не можна.

— Але якщо з ним щось станеться, звинуватять нас, і буде ще гірше.

— Щось ти дуже порозумнішав останнім часом, чи не хочеш на моє місце? Керувати захотів, хлопче?

Тепер засміявся охоронець, але не так щиро, як його начальник, і продовжив шлях. Він пройшов коридором до кінця й піднявся сходами на верхній поверх. Потім повернув ліворуч і почав рахувати камери. Перед сьомою камерою праворуч зупинився, поглянув спочатку назад у тьмяний коридор, і постукав ключами у двері. Не дочекавшись відповіді, відчинив замок ключем. Гега стояв на ногах і охоронець тихо, ледь чутно промовив:

— Швидко виходь.

— Що відбувається?

— Я виконую прохання ченця.

Гега та охоронець швидко пройшли коридором і повернули праворуч. Потім піднялись сходами, і охорона верхнього поверху зі здивованими обличчями спитала конвоїра, куди він веде в’язня посеред ночі.

— У дев’ятнадцятій сидить його дружина, лише на п’ять хвилин, і назад.

— Ти розумієш, що тобі за це буде?

— Якщо вони не побачаться зараз, не побачаться вже ніколи. Сьогодні його засудили до страти і завтра його переводять у Губернську.

— Так-от його переведуть, і завтра ж до його камери посадять тебе.

— Ти мені не давай ключі, я у тебе їх силою взяв. Якщо вимагатимуть пояснювальну, так і пиши.

Охоронець вирвав із рук чергового на поверсі ключі від камери і разом із Гегою пішов коридором. Більше здивованим за чергового був Гега, який пошепки мовив до охоронця:

— А я жодного разу не був у ченця.

— Коли?

— До арешту. Він усе чекав мене…

— Ось, це вона, — сказав охоронець і зупинився біля дев’ятнадцятої камери. Обережно постукав, повернув ключ, відчинив двері і впустив Гегу до камери.

Тіна сиділа на ліжку — боса, у білій сорочці.

Ліжко стояло навпроти дверей, біля стіни, у якій виднілося вікно з ґратами, під яким була стіна, побудована з вицвілої цегли.

Тіна босою сиділа на ліжку, не кажучи нічого, лише слухаючи Гегу, який сидів поруч із нею і обережно, дуже обережно, пестив її пальці:

— Не думай про це… Дідуся мого теж засудили до розстрілу, але він врятувався. Дідусю, чиїм іменем назвали мене, теж було двадцять три роки, коли його засудили до розстрілу, і він мегрельською сказав до Берії, мовляв, смерті не боюся, ти теж туди прийдеш, ось тоді й поговоримо. Вночі його вивели з метехської тюрми, поставили спиною до Кури, а дідусь мій попросив не стріляти у спину, краще дивитись смерті в очі. А ті прицілились, вистрілили і спеціально промахнулися за вказівкою Берії. Дідусь потім постійно казав, що Берія відмовив йому в розстрілі… Він і зараз живий, ти маєш його пам’ятати — на нашому весіллі він все цілував тебе у чоло і плакав… І мене не розстріляють, не бійся, на кінець щось станеться і все ж не розстріляють…

Почувся дуже обережний стук у двері, і Гега підвівся.

– Іду, — сказав Гега дуже тихо і знову сів. Сильно, дуже сильно він стиснув пальці Тіни, за якими так скучив, і заплакав — як колись у дитинстві, коли знайшов на подвір’ї за будинком мертву пташку.

Потім, виходячи з камери, поки охоронець не зачинив двері, Гега ще раз поглянув у бік Тіни, яка так і сиділа на ліжку, з дуже світлим обличчям, і такою Тіна й запам’яталася йому назавжди — як вона сидить на ліжку в камері, із босими ногами та вологими очима…

Відліт

Незважаючи на все, у Грузії досі вірили, що викрадачів літака не розстріляють. Декому так хотілося, аби цього не сталося, що вони самі вигадували різні версії, серед яких найбільш поширеною була думка про Сибір. Казали, що засуджених до смерті не розстрілювали, а відправляли до Сибіру, на пожиттєву роботу до таємних радянських об’єктів, і що викрадачів літака чекає те саме. Насправді ж засуджених до страти радянська влада розстрілювала, але версія щодо Сибіру була плодом фантазії тих людей, які не вірили у смертельну провину. Засуджених на смерть розстрілювали, але вирок виконувався доволі пізно після його винесення, оскільки керівництво будь-якої республіки мало дочекатися офіційного підтвердження Москви і, як правило, цей процес інколи розтягувався на кілька років. Тому до сьогоднішнього дня важко зрозуміти неабиякий поспіх у справі викрадачів літака — їх розстріляли через півтора місяці після винесення вироку, третього жовтня, але може бути і навпаки — цілком зрозуміло, чому грузинський радянський уряд тоді поспішив із такою старанністю.

Звичайно, офіційно не розголошувалась жодна інформація навіть батькам і членам сімей. Ані тоді, ані згодом нічого не підтверджувалось, проте інформація стосовно розстрілу Геги та його друзів все ж поширилася Грузією та її столицею. Оскільки в умовах радянської влади альтернативних джерел інформації просто не існувало, грузини лише за допомогою західних радіоканалів дізнавались про новини і про все, що радянський уряд старанно приховував від свого народу. Сумну звістку щодо викрадачів літака передав саме «Голос Америки» у день виконання вироку, третього жовтня, але більшість все одно не повірила, що Геги вже немає в живих, оскільки надія не те, що помирає останньою, вона не помирає ніколи.

Дідусь Геги, чиє ім’я він носив і який у тому самому віці за часів Берії дивом врятувався від розстрілу, помер саме того дня, третього жовтня…

Камери засуджених до страти знаходились у підвалах Ортачальської в’язниці, на найнижчому поверсі Губерської, звідки в’язнів виводили для розстрілу до спеціальної кімнати на тому самому поверсі. Однак там сиділи не лише засуджені до страти, і тому в’язниця знала, хто де сидить, кого виводили або заводили на поверх, і тим більше у камерах поверхом вище добре знали все, що стосувалось засуджених до страти. Саме нагорі, над поверхом смертників, у одній з камер відбував покарання відомий авторитет, Діма Лордкіпанідзе, народжений у Парижі, у сім’ї грузинських політичних емігрантів, чиї антирадянські погляди були зовсім не випадковими. Тоді біля його камери з’явилося кілька ув’язнених жінок, яких було затримано за торгівлю, і до винесення вироку та відправки до жіночої колонії вони зазвичай співали вечорами. Щодо їхнього співу Діма Лордкіпанідзе якось поцікавився у наглядача, який жалівся, мовляв, чого ці баби голосять, потім начальник дає мені на горіхи. Діма Лордкіпанідзе детально випитав у наглядача все про співочих ув’язнених жінок. Наглядач знизав плечима, мовляв, з-поміж них хтось бухгалтер, хтось — продавець у магазині, і сказав, що його теж дивує, що вони так гарно співають. Тоді Діма Лордкіпанідзе ще ближче посунувся до наглядача і ще тихіше спитав:

— Якщо ці жінки співатимуть голосно, внизу почують?

— Де це — внизу?

— Там, де смертники.

— Та як вони почують у зачинених камерах?

— У коридорі ж почують?

— Якщо ті жінки співатимуть на повен голос, внизу в коридорі почують, мабуть.

— Мабуть чи точно?

— Мабуть.

— Тепер послухай. Поважатимемо тебе, якщо виконаєш маленьке прохання.

— Тільки щоб я роботу не втратив…

— А робота у тебе дійсно така, що втратити її — злочин, але все ж послухай уважно.

— Ну, слухаю.

— Внизу, серед смертників, сидить Гега, актор.

— Так, знаю, по справі літака, решта також там.

— Решті ми не допоможемо, та й допомоги цієї більш за все потребує Гега, йому двадцять два чи двадцять три, малий ще хлопець.

— Так, знаю, я його і в кіно бачив.

— Бачиш, ти й кіно любиш, та скажи мені таке: коли того Гегу поведуть на розстріл, ти за який час знатимеш про це?

— Одразу й знатиму, на тому поверсі наглядачем — мій двоюрідний брат.

— Рідний чи далекий?

— Рідний.

— Тоді як його зберуться виводити, я теж одразу маю знати.

— Тільки щоб я роботу не втратив, у мене двоє маленьких дітей, хоча б знати, що ви збираєтесь робити.

— Нічого такого.

— Тільки щоб я не постраждав.

— Кажу ж — нічого такого.

— А все ж таки?

— Коли Гегу зберуться виводити, скажеш жінкам, щоб почали співати, якомога голосніше, найсильнішим голосом. Жінкам скажи, що це моє прохання задля Геги, а ще скажи, що його ведуть на розстріл.

Наглядач стояв і здивовано слухав цього дивного в’язня, який не був схожим на жодного з тих, кого він бачив тут і в інших в’язницях, де працював раніше…

Їх усіх розстріляли в один день, але спробували максимально приховати це. У трьох випадках це більш-менш їм вдалося, бо ченця і братів спеціально вивели з камер вдень, оскільки в цей час охорона поводиться більш невимушено, і на кінець вони відчинили двері камери, де сидів Гега.

Він стояв на ногах і все ж вірив, що цього не станеться, не знаючи, куди його ведуть; не знаючи, що у кінці коридору є кімната, де на нього чекав власний вирок. Під час ходи тим коридором Гега почув звуки пісні звідкись здаля, згори, та він подумав, що йому здалося, і навіть ледь помітно посміхнувся. А поверхом вище дійсно співали ув’язнені жінки, стоячи зовсім близько до дверей зачиненої камери, — голосно, плачучи, їхній голос, на відміну від Геги, добре чув Діма Лордкіпанідзе, який безжально бив двері власної камери скривавленим кулаком і кричав на всю в’язницю.

На голос Діми одразу відреагували інші в’язні, оскільки кілька секунд по тому кожен в’язень ортачальської в’язниці знав, що унизу, у підвалі, вели на розстріл людину. Кілька секунд по тому кожен поверх в’язниці разом, до зриву голосу вигукувала ім’я Геги, і, коли він наблизився до кінця коридору, вся тюрма вже так гула, що супроводжуючі його наглядачі стурбовано перезирнулися. Можливо, це дійсно було через поспіх або у радянській імперії справді щось гнило, оскільки після заходу до кімнати кат, що очікував на Гегу, згідно з інструкцією, вистрілив у засудженого ззаду, але куля не вилетіла. Для професійного вбивці це було такою несподіванкою, що той просто розгубився і захвилювався. А Гега, із невідомо звідки взятим спокоєм, повернувся до ката і з посмішкою мовив:

— Раніше ви хоча б могли вбивати людей, а зараз вже й цього не можете.

Вбивця вистрілив удруге, і раптом все скінчилося…

Батькам засуджених до страти офіційно нічого не повідомлялося щодо виконання вироку, але радянська влада мала ще більш підступні та жорстокі правила. Через кілька днів після третього жовтня родини смертників отримали квитанції й офіційне прохання сплатити за використані кулі для вбивства їх дітей. Ціна однієї кулі була три карбованці, але мати Геги змусили заплатити шість — і за кулю, яка застрягла, яка не вилетіла, або вилетіла, але кат просто вистрілив мимо, хоча повірити в це дуже важко, оскільки вони не промахувались і з більшої відстані, не те що з такої короткої, і саме це було історією всієї радянської імперії.

Тим же, хто виконував розстріли, за кожного вбитого в’язня додавали чотирнадцять карбованців до щомісячної зарплатні. Там, де смерть людини коштувала чотирнадцять карбованців, яку цінність могло мати життя.

Вони не є героями, і те, що вони зробили, усіма мовами називається злочином.

Тому:

Батьки і члени родин викрадачів літака, друзі і близькі ніколи не казали, що Гега та його друзі — невинні, що не мали відповідати за те, що скоїли.

Захоплення літака — повсюди злочин, і тим більше тоді, коли це призводить до жертв, викрадачі мають бути покарані.

Але:

Розстріл тих, хто нікого не вбив, такий само злочин, як і викрадення літака, а може й гірше.

Більше того:

Злочином є розстріл за спробу захоплення літака людини, якої взагалі не було в тому літаку. Як видно, неабияка жорстокість, проявлена до грузинського ченця з боку уряду, повністю змінила свідомість того охоронця, для якого чернець до розстрілу був духовним наставником у тбіліській в’язниці КДБ. Той охоронець покинув роботу в тюрмі й пішов працювати до монастиря, де так любив лишатись наодинці розстріляний чернець. А в тому селі, звідки як на долоні було видно засніжену дорогу до монастиря, якою йшов колишній охоронець, у той самий день з’явилася легенда, що ченця не вбили, не знайшовши необхідності у вбивстві невинної людини.

Сьогодні у Грузії безліч людей так само вірить, що викрадачі літака досі живі, десь далеко від цього повного злих світу, оскільки вони дуже хотіли полетіти, і вони дійсно полетіли…

Примітки

1

Галактіон Табідзе — видатний грузинський поет кінця XIX–XX століття. (Тут і далі прим. пер.)

(обратно)

2

Земелі — неформальна назва місцевості у Тбілісі, що прилягає до площі Руставелі.

(обратно)

3

Ортачала — один із районів Старого Тбілісі.

(обратно)

4

Гурія — сучасний адміністративний край і історична область, регіон у Західній Грузії.

(обратно)

5

Отар Лазишвілі — підпільний мільйонер, один із найвпливовіших людей свого часу.

(обратно)

6

Тенгіз Абуладзе — видатний грузинський радянський кінорежисер (трилогія «Благання», «Дерево бажань», «Покута»; «Я, бабуся, Іліко та Іларіон»), лауреат Ленінської премії, спеціального призу журі Канського кінофестивалю, премії «Ніка».

(обратно)

7

Проспект Руставелі — центральна вулиця Тбілісі.

(обратно)

8

Мтацмінда (груз. Свята гора) — гора у Тбілісі.

(обратно)

9

Кеке — Єкатерина Геладзе, мати Йосипа Сталіна.

(обратно)

10

7 листопада — День Великої Жовтневої соціалістичної революції.

(обратно)

11

Чашка (справжнє імя — Михаїл Джанашвілі) — відомий у Тбілісі нелегальний торговець лікарськими засобами, єврейського походження.

(обратно)

12

Лази — етнічна група грузинів, що проживають здебільшого на території Туреччини.

(обратно)

13

Самсун — місто на півночі Туреччини.

(обратно)

Оглавление

Пролог

Тіна

Батько Сосо

Гега

Чернець

Гія

Море

Весілля

Літак

Побачення

Брати

Вирок

Ека-ука

Процес

Кінець

Відліт

*** Примечания ***