АТО. Історії зі Сходу на Захід [Маргарита Сурженко] (fb2) читать постранично

- АТО. Історії зі Сходу на Захід 474 Кб, 58с. скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Маргарита Сурженко

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

АТО. Історії зі Сходу на Захід

Ангеліна

Це був майже звичайний день. Єдине, що відрізняло його від інших, – діра в моїй квартирі. Не знаю, хто її зробив: чи «терористи», чи армія, яка намагалася мудро вигнати їх з міста. Я мало що розуміла, коли побачила, що моя квартира перетворилася на купу брухту, навіть не оцінила можливості засмагати влітку, не підводячись з ліжка, а взимку – романтично ловити сніжинки ротом... Ні, у мене взагалі не було думок. Не було злості чи радості за те, що я залишилася живою. Все – як у фільмі. Був просто шок, а я – за кадром. Вискочив якийсь чоловік і почав кричати, щоб тікала, бо можуть знову почати обстрілювати. Я кудись побігла за ним. Ми сиділи в під’їзді, а потім спробували сховатися у якомусь підвалі. Там уже було кілька родин, які не дуже зраділи нашій появі, тому ми швидко побігли далі. А потім якось опинилися на вокзалі.

Навіть не пам’ятаю, як встигла вскочити в поїзд. Усю ніч я сиділа в ногах у жінки, яка була не дуже задоволена тим, що їй заважають спати. Водночас я була не в захваті від запаху її шкарпеток. Гармонія невдоволення одне одним. Насправді той запах діяв так наркотично одурманливо, що, можливо, ще одна доба, і я б опинилась у нірвані. Пам’ятаю, як мене дуже цікавило, чому люди влітку вдягають шкарпетки й не знімають їх у поїзді. Десь у першій ночі питання в голові стали менш філософськими. Цікавило, куди я взагалі їду. Навіщо віддала провідниці свої золоті сережки за те, щоб та пустила мене в поїзд, якщо вони коштували кілька тисяч гривень. Як поживають мої гарні сарафани в шафі. Чи залишився мій кіт живим. Що скажуть на роботі через те, що я не прийшла. Чи буде хтось хвилюватися за мене, припустивши, що я була у квартирі під час попадання в неї снаряда?..

Мене часто питали, чому я так довго лишалася в Луганську? Половина міста виїхала в Росію або в інші регіони України. Щодня ми чули вибухи, обстріли, помирало все більше місцевих жителів. Але я продовжувала ходити на роботу, повертатися додому, готувати їсти. У нас все частіше стали зникати світло, вода... Та я просто не хотіла ризикувати. Як би це смішно не звучало. Я не хотіла ризикувати, тому залишалася в місті, де розгорнулася справжня війна, справжнє пекло. Уся справа в тому, що кожен з нас був від чогось залежний: хтось від смартфона, хтось від своєї половинки, хтось від сигарет... А я залежала від своєї зони комфорту, боялася покинути її все своє життя. їхати до іншого міста, спати в поїзді на білизні, де до мене вже спав хтось інший, ходити містом, де в мене немає жодного знайомого, – о ні, це не для мене! Якщо людина - це її досвід, то я була моїм містом і нудними звичками, адже все життя бачила лише Луганськ, свою квартиру й роботу. Мене переповнювала стабільність, я отримувала оргазми від своєї зони комфорту. Вкладала гроші в ремонт, зелену вбудовану кухню, дорогу плитку в туалеті, у гарні штори з американського сайту. Мені було дуже затишно в моїй квартирі. Я обожнювала свій м’який килим. Дуже любила ходити по ньому ногами, на яких був щойно зроблений педикюр. Ще мені дуже подобалося, коли до мене заходили гості й бачили мою гарну квартиру, оцінювали хороший смак і те, як я вдало підібрала колір шафи до кольору шпалер.

Якось подруга запропонувала мені поїхати з нею до Туреччини. Для типового луганчанина було розкішшю відвідати навіть Крим. Але як я могла витрачати гроші на море, якщо мої речі не вміщалися в шафу і я мала терміново купувати новий меблевий гарнітур? Як я могла витрачати час на відпочинок, якщо мені треба було займатись генеральним прибиранням всю мою відпустку? Між подорожами й комфортом я завжди обирала друге. Тепер мій комфорт спочив під завалами цегли.

Я мешкала одна, якщо не враховувати Мусю, мою кицьку. Досі не знаю, чи жива вона лишилася, чи навічно заснула під завалами... Будемо вважати, що Муся вижила й помстилася за свою квартиру, подряпавши терористів за їхні п’яті точки. Як ви зрозуміли, я так зрослася зі своїм стабільним життям, що лише бомбі вдалось видерти мене з нього!

Десь о третій ранку в поїзді я почала реально оцінювати ситуацію. Мій потяг прямував до Києва. Грошей і речей у мене не було. На шиї висів золотий ланцюг, на пальці була золота каблучка. У сумочці лежали парфуми, вологі серветки, блокнот з ручкою і ще якийсь мотлох. Ще був мобільний телефон, який я купила тиждень тому в людини, що втікала з міста. До цього мій гаджет вкрали в маршрутці. Більшість номерів було загублено, а мій новий номер знали лиш кілька людей на роботі.

Годині о шостій я помітила, що провідниця пішла до сусіднього вагона в спортивному костюмі, і вирішила скористатись ситуацією. Швидко забігла до її купе. На тремпелі висіла форма. Я перевірила передню кишеню білої кофтинки й знайшла там свої сережки. Хоча в потяг я сідала в шоковому стані, зорова пам'ять зафіксувала те, що сережки жіночка поклала саме туди. На щастя, місце їхньої дислокації не змінилося.