АТО. Історії зі Сходу на Захід [Маргарита Сурженко] (fb2) читать онлайн

- АТО. Історії зі Сходу на Захід 474 Кб, 58с. скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Маргарита Сурженко

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

АТО. Історії зі Сходу на Захід

Ангеліна

Це був майже звичайний день. Єдине, що відрізняло його від інших, – діра в моїй квартирі. Не знаю, хто її зробив: чи «терористи», чи армія, яка намагалася мудро вигнати їх з міста. Я мало що розуміла, коли побачила, що моя квартира перетворилася на купу брухту, навіть не оцінила можливості засмагати влітку, не підводячись з ліжка, а взимку – романтично ловити сніжинки ротом... Ні, у мене взагалі не було думок. Не було злості чи радості за те, що я залишилася живою. Все – як у фільмі. Був просто шок, а я – за кадром. Вискочив якийсь чоловік і почав кричати, щоб тікала, бо можуть знову почати обстрілювати. Я кудись побігла за ним. Ми сиділи в під’їзді, а потім спробували сховатися у якомусь підвалі. Там уже було кілька родин, які не дуже зраділи нашій появі, тому ми швидко побігли далі. А потім якось опинилися на вокзалі.

Навіть не пам’ятаю, як встигла вскочити в поїзд. Усю ніч я сиділа в ногах у жінки, яка була не дуже задоволена тим, що їй заважають спати. Водночас я була не в захваті від запаху її шкарпеток. Гармонія невдоволення одне одним. Насправді той запах діяв так наркотично одурманливо, що, можливо, ще одна доба, і я б опинилась у нірвані. Пам’ятаю, як мене дуже цікавило, чому люди влітку вдягають шкарпетки й не знімають їх у поїзді. Десь у першій ночі питання в голові стали менш філософськими. Цікавило, куди я взагалі їду. Навіщо віддала провідниці свої золоті сережки за те, щоб та пустила мене в поїзд, якщо вони коштували кілька тисяч гривень. Як поживають мої гарні сарафани в шафі. Чи залишився мій кіт живим. Що скажуть на роботі через те, що я не прийшла. Чи буде хтось хвилюватися за мене, припустивши, що я була у квартирі під час попадання в неї снаряда?..

Мене часто питали, чому я так довго лишалася в Луганську? Половина міста виїхала в Росію або в інші регіони України. Щодня ми чули вибухи, обстріли, помирало все більше місцевих жителів. Але я продовжувала ходити на роботу, повертатися додому, готувати їсти. У нас все частіше стали зникати світло, вода... Та я просто не хотіла ризикувати. Як би це смішно не звучало. Я не хотіла ризикувати, тому залишалася в місті, де розгорнулася справжня війна, справжнє пекло. Уся справа в тому, що кожен з нас був від чогось залежний: хтось від смартфона, хтось від своєї половинки, хтось від сигарет... А я залежала від своєї зони комфорту, боялася покинути її все своє життя. їхати до іншого міста, спати в поїзді на білизні, де до мене вже спав хтось інший, ходити містом, де в мене немає жодного знайомого, – о ні, це не для мене! Якщо людина - це її досвід, то я була моїм містом і нудними звичками, адже все життя бачила лише Луганськ, свою квартиру й роботу. Мене переповнювала стабільність, я отримувала оргазми від своєї зони комфорту. Вкладала гроші в ремонт, зелену вбудовану кухню, дорогу плитку в туалеті, у гарні штори з американського сайту. Мені було дуже затишно в моїй квартирі. Я обожнювала свій м’який килим. Дуже любила ходити по ньому ногами, на яких був щойно зроблений педикюр. Ще мені дуже подобалося, коли до мене заходили гості й бачили мою гарну квартиру, оцінювали хороший смак і те, як я вдало підібрала колір шафи до кольору шпалер.

Якось подруга запропонувала мені поїхати з нею до Туреччини. Для типового луганчанина було розкішшю відвідати навіть Крим. Але як я могла витрачати гроші на море, якщо мої речі не вміщалися в шафу і я мала терміново купувати новий меблевий гарнітур? Як я могла витрачати час на відпочинок, якщо мені треба було займатись генеральним прибиранням всю мою відпустку? Між подорожами й комфортом я завжди обирала друге. Тепер мій комфорт спочив під завалами цегли.

Я мешкала одна, якщо не враховувати Мусю, мою кицьку. Досі не знаю, чи жива вона лишилася, чи навічно заснула під завалами... Будемо вважати, що Муся вижила й помстилася за свою квартиру, подряпавши терористів за їхні п’яті точки. Як ви зрозуміли, я так зрослася зі своїм стабільним життям, що лише бомбі вдалось видерти мене з нього!

Десь о третій ранку в поїзді я почала реально оцінювати ситуацію. Мій потяг прямував до Києва. Грошей і речей у мене не було. На шиї висів золотий ланцюг, на пальці була золота каблучка. У сумочці лежали парфуми, вологі серветки, блокнот з ручкою і ще якийсь мотлох. Ще був мобільний телефон, який я купила тиждень тому в людини, що втікала з міста. До цього мій гаджет вкрали в маршрутці. Більшість номерів було загублено, а мій новий номер знали лиш кілька людей на роботі.

Годині о шостій я помітила, що провідниця пішла до сусіднього вагона в спортивному костюмі, і вирішила скористатись ситуацією. Швидко забігла до її купе. На тремпелі висіла форма. Я перевірила передню кишеню білої кофтинки й знайшла там свої сережки. Хоча в потяг я сідала в шоковому стані, зорова пам'ять зафіксувала те, що сережки жіночка поклала саме туди. На щастя, місце їхньої дислокації не змінилося. Вибачайте, пані провіднице, але місце біля смердючих шкарпеток не могло коштувати так дорого, як мої золоті сережки.

Це була моя перша крадіжка. Вона розпочала естафету змін мого життя. Зараз легко й смішно згадувати про те, як я забігла до купе провідника. Тоді ж це було для мене героїчним вчинком. З одного боку, мене мучило сумління, а з іншого – я розуміла, що я тепер без житла і що мені потрібно їсти. До того ж, провідниця була занадто неуважна й несправедлива до мене. Ніби робила мені послугу з кислим обличчям. Тому забрати свою прикрасу назад було чимось на кшталт справедливості. От тільки потім до першої години пополудні я їхала в поїзді в постійному страху того, що зараз прийде міліція й заарештує мене. Ще я боялась, щоб у провідниці не було накачаних озброєних друзів-сепаратистів, які випадково їхали б на екскурсію Києва у сусідньому вагоні. Щоразу, коли ця жінка проходила повз мене, прямуючи зачиняти туалет чи відносячи пасажирам чай, я завмирала або в мене починались конвульсії. Я була злодієм-невдахою.

Було в поїзді й дещо прекрасне. Переважно у вікні. Схід сонця. Червоне небо. Природа оживала на очах. Українські безкраї поля. Польові квіти. Коли під’їжджали до Києва, на склі почали з’являтись маленькі краплі дощу. Вони повільно стікали вниз. Мої очі теж мало не почали дощити. Широкий і величний Дніпро ніби заспокоював мене своїми хвилями: «Тут ти в безпеці». Величезна жінка з мечем ще раз підкреслювала це. Розчиняюсь у краєвиді за вікном, я відчувала легкість і спокій. Але потім доводилось прокидатись у реальності, переповненій нещасними й наляканими втікачами.

Жіночка з шкарпетками за дві години до приїзду пригостила мене печивом. Воно було пахуче. Така собі компенсація для моїх носових рецепторів. Вона дізналася, що мою квартиру розбомбили, і пожаліла мене. Сказала, що їде до сина.

На обличчях усіх людей я помічала переважно страх, занепокоєння, страшенну втому, але мені нікого не було шкода. Хто ж їм винен, що вони народились невдахами, не змогли вийти на площу свого міста й виявити свою громадянську позицію? Я чула багато розмов у поїзді про те, що в їх горі винна українська влада. Та відразу згадувала книжки з психології, які радили брати відповідальність за своє життя на себе, а не покладати її на інших. Хто ж винен, якщо жінку б’є чоловік, як не вона сама? Вона сказала йому «так» у ЗАГСІ. Тому я мовчки винила у своєму горі себе, і думала про нове майбутнє.

Вийшовши з вагона, я розгубилася. Куди йти, що робити? Я була в столиці вперше. Не знаю, на що сподівалась. Уявляла, що на пероні будуть стояти столи, де реєструватимуть біженців, пропонуватимуть їм допомогу. Але всі, як мурашки, вилазили з вагона й кудись тікали. Всі знали, як і куди йти. Лише одна я опинилась у невідомості. Чому я не здогадалася познайомитись з кимось у поїзді, більш детально розпитати, що робити далі? Хоча, певно, соромилася казати, що перебуваю в безвихідній ситуації. Можливо, ще довго стояла б на пероні, якби не моя провідниця позаду. Здалося, що вона щось почала говорити до мене. Я відразу згадала про сережки й вдала, що не чую. Швидко пішла до підземного переходу.


* * *


Я ще не бачила стільки людей. Перше враження про Київ - мурашник. Інтуїтивно знайшла метро. Простояла чергу до турнікета. Зрозуміла, що не маю жетона. Почала штовхатися назад, щоб придбати його. Вперше пораділа, що не маю із собою сумок. Не уявляю, як люди переходили через той страшний турнікет із купою сумок і дітьми. Дубль другий – вдаліший. Потік людей виносить мене на сходи ескалатора, що рухаються вниз. Я роблю вдих і радію, що залишилася живою. Сідаю в метро до станції "Хрещатик». Не знаю навіщо. Просто це єдина знайома мені вулиця. Подумала, що там має бути якась крамниця, де в мене купили б золото. По дорозі почала хвилюватися, що на Хрещатику буде багато націоналістів, що відберуть мої прикраси через те, що розмовляю російською. Почала згадувати уроки української зі школи. Цю мову я вчила, як іноземну.

Чому я боялась націоналістів? Елементарно. Я трохи дивилась російські канали, фарбуючи нігті або готуючи вечерю. А коли лягала спати, то чула, як і сусіди дивляться новини братнього народу. Тому уві сні зомбування продовжувалось. Я ніби й розуміла, що в новинах брешуть, але руки тряслися від страху побачити злого фашиста з відрубаною головою мешканця Донбасу в руках. Я розуміла, що кияни не мали б мріяти про те, щоб всі східняки повмирали. Середній клас мріє про розвиток бізнесу, подорожі, хорошу освіту для дітей. Але я припускала, що російські канали можуть бути правдивими й кожен киянин десь глибоко в душі мріє відрізати палець за російське слово. На мій подив у Києві я майже не чула української.

У центрі я на власні очі побачила Інститутську. Вона була у квітах, хоча минуло вже стільки часу. Як сумно стало за Україну. За те, що Бог забирає найкращих. Вірю, що для них є ліпший світ. Справедливий. Сонячний. Теплий. У житті все виглядало не так, як по телевізору. Мені завжди було школа тих людей, які вийшли під кулі. Незважаючи на те, що наші погляди не збігалися, я вважала їх справжніми чоловіками й героями. А коли пройшлась місцем їхньої загибелі, то здалось, ніби ходжу по їхніх кістках. І відчула свою провину. Я ніяк їм не допомогла. Ні вчинками, ні бодай словом. А тепер я вилізла зі свого зруйнованого кубла в місто, в якому вони віддали своє життя. За мене. Напевно, я заслужила те, що маю.

Довго йшла центральними вулицями. Побачила костел, а через кілька метрів – ювелірну крамничку. У вітрині я побачила відображення брудної дівчини з жирною головою, поламаним нігтем, спітнілу, втомлену та перелякану. Зрозуміла, що то я. Мені стало соромно заходити туди. Певно, продавці подумають, що золоті прикраси я вкрала. Але треба було вчитись відкидати свою сором’язливість подалі. Знову згадала про те, що я бідний нещасний біженець і за статусом мені можна так виглядати. Я стала безхатченком і дотримувалась дрес-коду свого класу. Тому все ок.

У крамничці я продала свої сережки й ланцюжок. Таким чином, збагатилась на десять тисяч гривень. Дякую моїй мамі, що подарувала мені такий товстий ланцюг, які носили бандити в дев’яностих.

На вулиці вирішила пошукати супермаркет і купити собі їсти. Вже більш ніж добу я не їла нічого, крім двох печеньок з поїзда.

В центрі я бачила лише заклопотаних киян. Замість фашистів і націоналістів найчастіше зустрічалися бородаті чоловіки. Я навіть подумала про те, що це якийсь волосяний вірус. А може, саме так і виглядають націоналісти? У Гітлера були вуса, а от в українських фашистів вони еволюціонували ще й в пишні бороди.

Через годину блукань знайшла МакДоналдс. Нічого дивного, за столик у фаст-фуді до мене підсів бородань. Я пошкодувала, що не сіла за столиком, з якого можна дивитись на вулицю, а не на незнайомого мужика. При цьому я не мала нічого проти бороданя. Мені просто постійно здавалося, що він витріщається на те, як мені не влазить у рот величезний бігмак і випадає капуста. Ну вибачте, що мій рот має пристойні розміри. Нарешті я доїла всю їжу, але йти нікуди не хотілось. До того ж, и знайшла розетку й почала заряджати свій телефон. Бородань теж повільно попивав каву й навіть посміхнувся мені.

– Почему в Киеве так много мужчин с длинной бородой? - спитала я на свій подив. Взагалі-то я не дуже комунікабельна. Певно, запах шкарпеток з поїзда якось подіяв на кору головного мозку.

– Хипстеры. Хотя я вот не хипстер, но борода нравится. А вам нравится? - щось на зразок цього відповів мені бородань.

– Нравится. А вам кушать и целоваться не мешает? - друге речення, а я вже про поцілунки. Ось так і стають повіями.

– Абсолютно не мешает.

Але тут до бороданя хтось подзвонив, він кивнув мені головою на знак прощання й забрався геть зі своїм порожнім підносом. Ще мить – і біля мене сиділа дівчина. Без бороди. Звичайна собі дівчина, яких і в Луганську багато було.


* * *


У МакДоналдсі я нагуглила купу гарячих ліній для біженців. Але вирішила спочатку зупинитись у хостелі. Почала шукати той, що розташовувався біля ювелірної крамнички. По дорозі знайшла інший.

Вперше я зупинилася в хостелі. Зняла найдешевше місце в кімнаті з вісьмома людьми. Один хлопець спав, а інших сусідів не було на місці. У душі я знайшла пучок волосся. Але ремонт у хостелі був гарний: стильно, креативно, зі смаком. На кухні були гарні чашки, у залі – багато книжок, м’який килим, крісла-мішки. Так затишно, що не хотілося нікуди йти. Хотілося сісти на підвіконня, думати про те, що ти безхатченко, і плакати. Але підвіконня було заставлене чиєюсь косметикою, а я в Києві перший раз, тому треба йти дивитись місто й культурно збагачуватись, чого я раніше ніколи не робила. Користуючись халявним вай-фаєм, я переписала телефони для біженців. Вирішила дзвонити в парку, де ніхто б не чув моїх розмов. Не хотілось зіштовхуватися з ненавистю патріотів до мешканців Донбасу або з жалістю. А викликала я в людей переважно ці дві емоції.

Як виявилось, я мешкала в хостелі біля парку Шевченка. Важко було знайти в ньому лавочку з вільним місцем. Я скористалася прикладом киян і сіла під деревом на траві. Як же тут було спокійно! Люди сміялися. Дехто з них був щасливим. Хтось квапився. Хтось сидів, ніби нікуди не поспішаючи. Мами прогулювалися з немовлятами. І я розуміла, що майбутнє тих дітей буде прекрасним. На відміну від тих малят, що народилися цього місяця в Луганську, або в біженців, які покинули місто.

Далі почалося найцікавіше. Я почала дзвонити на державні гарячі лінії. Там мене або кудись посилали, тобто перенаправляли, або просто записували мої дані. По одному телефону жіночка п’ять хвилин розпитувала про моє прізвище, прописку, пільги, а потім сказала, щоб я чекала письмової відповіді на адресу, за якою зараз проживаю упродовж двох тижнів. А якби я залишилась у Луганську, то де б мала шукати того листа? Адже там моя поштова скринька спочиває під завалами будинку. Вони надіслали б мені листа голубом? Я сподівалася на безкоштовне поселення в санаторій, але зрозуміла, що розраховувати варто лише на себе. Благодійники вже давно оселили в себе переселенців з Криму й перших біженців з Донбасу. Для нас нічого не залишилося. Крім дулі.

Певно, тоді в мене відбулося сильне душевне спустошення. Здавалося, що всі мрії зруйновані. Життя закінчене. Ще вчора в мене була хороша робота й затишна квартира, впевненість у завтрашньому дні, а сьогодні – лише 10 тисяч гривень, джинси, футболка й сумка. Шкода, що в ній не було мотузки й мила. Люди навколо почали дратувати. Вони були такі безтурботні і байдужі! У них багато речей у шафі, хороша робота, гроші на те, щоб поїсти в дорогому ресторані. У них були квартири й машини. А в мене – нічого. НІЧОГО. І я мала починати своє життя спочатку.

Я вирішила поблукати містом у пошуках супермаркету. У тому клятому Києві не було великих магазинів! Де люди купують собі їсти? Ноги занесли мене в гарний ботанічний парк біля станції метро «Університет». Але я так хотіла їсти, що не відразу оцінила його красу. Купила в переході страшенно дорогі пончики й каву. Замастила єдині джинси в шоколадну глазур. Невдаха й свиня. Наївшись, побрела кудись униз, поки не побачила великий торгівельний комплекс «Україна», а поруч «Велику Кишеню». У супермаркеті накупила засобів гігієни, булочок, печива і два літри пива. А ще – гречку. Моя колега сиділа на гречаній дієті. Мені також треба було скинути 5-10 кілограмів. Я вирішила, що АТОце чудова нагода схуднути. Каші – чи не єдиний корисний продукт, що не містить хімії. Чудово втамовує голод, розвантажує організм, наповнює поживними речовинами. Пиво, звісно, не вписувалося до дієтичного харчування, але воно мало стати винятком цього дня.

Йти назад було так важко, що я спитала в таксиста, за скільки він мене довезе до хостелу. Почувши про сто гривень, відчула в собі сили йти назад угору. За сто гривень я ще когось донесла б. Гроші витрачалися просто зі швидкістю вітру. Я нічого не купувала, а їх різко поменшало. Як прожити на 10 тисяч гривень у Києві? Ніяк. Мені навіть на квартиру надовго не вистачило б. Треба було їхати зі столиці. Але спочатку потрібно було напитися, помитися й виспатися.


* * *


Душ – це найкраще, що зі мною сталося того дня. Він очистив мої думки й тіло. Вода – це прекрасно. Але на чисте тіло знову довелося надягнути брудні джинси й футболку, які нагадували мені про те, що не все так чудово. У кімнаті вже було кілька людей. Вони переважно мовчки займалися своїми справами. Переглядали щось у ноутбуках і планшетах. Одна дівчина видавлювала прищі. Моє пиво самотньо стояло в пакеті. Пити наодинці було так незручно, що я довго гіпнотизувала дволітрову пляшку й вдавала, що я не алкоголік і в мене в житті все чарівно. Пішла на кухню й вирішила зробити собі зеленого чаю. Він був, на щастя, безкоштовний. По телевізору йшли українські новини. Як же я скучила за ними! У Луганську вже три місяці показували пише російські канали. А я так любила дивитись на нові костюми ведучих ТСН. Українські дизайнери мають хороший смак. По «1+1» якраз розповідали про Схід і успіхи антитерористичної операції. Тут її чомусь називали не каральною. Як тільки я доробила чай і сіла на стільчик, показали мій будинок. Мій будинок, мою діру в стіні, мою вулицю. Я ледве не захлиснулася чаєм. Ось вона – популярність. Коли б то ще мою оселю показали по центральних каналах? Зйомка була зроблена на мобільний телефон. З діри в стіні було навіть видно шматок зеленої кухні й пральну машинку, на яку ще була гарантія. Десь там стояло улюблене горнятко. А я зраджувала йому з іншим - київським. Від побаченого стало так сумно, що я пішла до кімнати по пиво. Було вже все одно, що про мене подумають.

На кухні поруч сиділа дівчина років двадцяти п’яти. Вона їла бутерброди.

– Не составите мне компанию? - чемно спитала я.

– Пиво? А давайте. Складу, – сказала дівчина й підсунула склянку. Я зраділа, що матиму не такий жалюгідний вигляд, як могла б. І водночас різко напружилася, почувши українську. Добре, що дівчина їла бутерброди руками, а не вечеряла картоплею чи м’ясом, користуючись виделкою. Бо ще б виколола мені око.

– Только что мой дом показали. Тот, что в Луганске. Видели?

– Справді? То був ваш будинок? Не може бути! Який жах! Як ви? Цілі? - дівчина виявилась з тих людей, що мене жаліли.

– Ну да. Цела. Но состояние ужасное. Кажется, что все это плохой сон.

– Пригощайтеся бутербродами, - протянула дівчина до мене свою тарілку й полізла до холодильника. - Ось ще ковбаса, помідори, хліб. Який жах! Коли ж це закінчиться?!

– Дякую, - сказала я, ковтаючи слинку. Дієта накрилася. Ну й добре.

Ми душевно посиділи тоді з тією дівчинкою, яку звали Оля. Вона постійно повторювала слово «жах», коли я їй розповідала про ситуацію в моєму місті. Я нарешті зрозуміла, що люди насправді небайдужі. Просто не треба мовчати, варто поділитися з ними своїми переживаннями.

Оля приїхала до Києва зі Львова, бо в місті були якісь танцювальні змагання, на яких виступала її сестра. Через годину біля нас сиділи ще дві дівчини, що приїхали з Білорусі на екскурсію. Оля побігла до магазину по ще одне пиво. Дівчата теж жаліли мене, а я дивувалася з того, бо думала, що мешканців Сходу ненавидять і тішаться, що їх стає все менше. Але логічно, люди виявились людьми, а не тими створіннями, якими їх описували по телевізору. «Фашистка» Оля принесла з магазину цілий пакет з їжею, який вручила мені. Там була ковбаса, сир, консерви, печиво, цукерки. Вона сказала, що їде завтра, а мені ще тут лишатися. Мені це знадобиться. Було так незручно, що я аж почервоніла.

Варто було лише лягти на ліжко, як я відразу ж заснула. Прокинулась о восьмій ранку. У коридорі побачила Олю, яка запропонувала поїхати в секондхенд. Сказати, що це була влучна ідея, – не сказати нічого. Ще ніколи не купувала речей у таких місцях. АТОце чудова можливість почати робити щось вперше.


* * *


Яким же величезним виявився Київ того дня! Ми їхали до того секондхенду годину. Там довелося майже пірнати в гори мотлоху. Водночас серед жахливих речей інколи знаходились дуже стильні. Я витратила приблизно сто гривень на шорти, спортивні штани, дві футболки й одну дуже відверту червону сукню. Раніше таких речей, як та сукня, я не одягала, бо мені було соромно, що подумають люди. Але тут мене ніхто не знав. Ще й «фашистка» Оля почала кричати, щоб я купила ту сукню, бо в ній, як богиня. Королева переселенців. Найгарніша з безхатченків. Може, Оля вважала, що, коли гроші закінчяться, я піду на Кільцеву? Ця сукня допомогла б знайти клієнтів.

Потім Оля повезла мене на Контрактову площу й завела до італійського ресторану. Після обіду виявилося, що вона мене пригощала. Якби я знала, то замовила б більше смаколиків. Але думала, що платити доведеться мені, тому замовила лише салат і десерт з кавою. Взагалі економія – дуже цікава річ, яка не постійно працює. Принаймні у мене. Під час обіду до нас прийшла сестра Олі. Вона була така гарна, що в мене салат почав випадати з рота. Я подумала, що на дієту точно варто сісти. Та й на танці можна було б записатися...

За сусіднім столиком якась жіночка видала себе. Вона теж була зі Сходу. Розповідала по телефону, як все погано, що ідуть ешелони росіян, місто потроху винищують, усі з’їжджають з глузду або починають помирати з голоду. Скоро буде війна, скоро ми всі помремо, ядерна зброя знищить весь світ. Захотілося стукнути її по голові. І без неї було сумно. Навіщо нагнітати? Найголовніше, що жіночка повторювала про жахи по колу рази чотири. І нарешті пішла.

Ми довго сиділи в ресторані. Кондиціонер, Wi-Fi, дві хороші, милі дівчини, з якими я не відчувала себе самотньою. Сестра Олі теж почала мене жаліти. Але я посміхнулася, казала, що все буде добре, і змінила тему. Вже набридло, що сі ставилися до мене як до жертви. Хто ж мені винен, що я приросла до дивана замість того, щоб піти й вигнати мудаків з міста? Ніхто. Тому ми говорили про хлопців, стосунки, роботу, кар’єру, подорожі. Я зрозуміла, що в кожної людини є свої проблеми, неважливо, у якому місці вона живе, чи має чоловіка, дітей, роботу. Наприклад, сестра Олі не виграла в конкурсі, бо суддів підкупили. А ще вона не знала, як заробляти собі на життя, бо обожнювала танці, але вони приносили мінімальний прибуток. А Оля закохалася в одруженого чоловіка й обдумувала, чи варто переступати через свої принципи. Чужі проблеми відволікають від власних, тому стає легше.

Повернулися до хостелу ми близько четвертої. Хлопець рецепції наїхав на мене за те, що я не заплатила гроші за наступний день і не виселилась. Я віддала гроші ще за три дні перебування в хостелі. Оля вже давно зібрала сумки, вони стояли в коридорі. Вона забрала їх, і ми поїхали на вокзал. Перед тим, як сісти в поїзд, дівчина обійняла мене й поцілувала. Сказала, що телефонуватиме, побажала удачі. АТОце чудова можливість познайомитися з прекрасними людьми.


* * *


Виявилося, що Київ тісний. Наступного дня я їхала в якийсь центр для реєстрації переселенців і зустріла в метро одногрупницю. Вона жила в Києві вже три місяці. Винаймала квартиру разом із чоловіком, знайшла роботу, навіть кілька разів ходила до музеїв і була на концертах. Я записала її номер. Аліна запросила мене разом сходити на джаз у клуб і прогулятися нічним прекрасним містом. Київ з кожним днем ставав все менш чужим.

У центрі для реєстрації мені не сказали нічого путнього. Я зрозуміла, що в Києві тих переселенців, як сепаратистів у Луганську. Скоро їх взагалі буде більше, ніж хіпстерів. У столиці важко знайти роботу, влаштувати дитину в садок, отримати тимчасове житло. Тому мені порадили поїхати в західні області або звернути увагу на села. Ще два дні тому я хотіла це зробити, а тепер мені було сумно покидати мегаполіс.

Увечері я зустрілася з Аліною та її чоловіком. Відчула себе самотньою. Коли в мене з’явиться хлопець? Ніколи. Та через дві години я вже раділа своїй самотності. Чоловік Аліни напився й почав кричати про бандерівців, про те, що він страждає через поганих майданутих, через яких це все почалось. Ще кричав, що Київ – це лайно. І ще щось. Не дуже багато, бо якийсь хлопець стукнув його по щелепі. Аліна почала кричати:

– Что вы творите?! Что же вы творите?! Что вы творите?!

А мені було цікаво, що в біса кричить її хворий на голову коханий і навіщо вона взяла цього пияка із собою. Найцікавіше, що вона швидко потягнула його з клубу, а платити довелось мені. А її коханий випив на 300 гривень. Це був епічний жіночий статевий орган! Я заплатила гроші й вийшла надвір. Своїх «друзів» не побачила й дуже розізлилась. Вирішила зайти назад до клубу. Посидіти й подумати, що робити й куди йти. З Wi-Fi думається легше. Кім найкращий натхненник і муза. Я хвилин десять думала, як дістатись хостелу. Погуглила, як дійти туди пішки. Треба було економити. Таксі коштувало занадто дорого, а метро вже не працювало. А йти пішки нічним Києвом було страшно. Раптом почнеться чергова революція.

Раптом до мене підсів гарний хлопець. Андрій. О-о-о! Коли згадую його, посміхаюсь. Яким же він був гарним. У Луганську таких гарних не було. З одного боку, я почала уявляти його батьком своїх дітей ще до того, як він промовив перше слово, а з іншого – розуміла, що такі солодкі красунчики не можуть не бути мудаками.

– Твої друзі трохи хворі на голову, так? - посміхнувся він і показав свої божественні ямочки на щоках.

– Так. Мені було дуже соромно за них, - сказала я. Українською. Не знаю, як. Андрій мене загіпнотизував.

– Мене звати Андрій.

– Ліна. Приємно познайомитись.

– Вони до тебе приїхали зі Сходу? Як в тебе на них терпіння вистачає?

– Сама не знаю. Скоріше б вже вони поїхали.

– Скоро поїдуть. Думаю, через місяць все закінчиться.

Як же мені подобалося, коли люди говорили такі оптимістичні промови!

– Та я теж на це сподіваюся.

– Будеш щось? Ви пили віскі?

– Ні, я пила пиво. Але можна й віскі. Важкий день.

Але дарма я пила віскі. Бо після нього почала розмовляти російською. Хоча язик заплітався так, що то була більше білоруська, ніж російська. А ще через годину я видала всі свої секрети. Спочатку соромилася казати, що з Луганська, але коли ми вийшли на вулицю й Андрій щось мене спитав про Київ, я розсміялась і сказала, що уявлення не маю, про що він. Розказала, що я луганчанка. Але мачо-Андрій сказав, що в нього таких ще не було і його дуже збуджують східні жінки. У нас, звісно, нічого не було, бо я пристойна. Але ми дуже гарно гуляли Києвом. Спочатку йшли шукати таксі, але потім дійшли до Марийського парку. Цілувались на лавочці. Потім розмовляли. Зустріли схід сонця. Потім Андрій нарешті викликав таксі. Виявляється, якщо замовляти його, то воно не таке вже й дороге. Андрій взяв мій номер, але я його попередила про те, що не є легковажною особою. Можливо, тому він мені досі й не подзвонив. А дарма. Бо його ямочки надихали мене стати легковажною.


* * *


Оскільки до хостелу я прийшла близько п’ятої ранку, то вранці спала як немовля. Мене розбудив дзвоник телефону. Андрій чи Аліна? Аліна чи Андрій? Але виявилось, що це був незнайомий номер.

– Ангеліна Луцій?

– Так.

– Ви заповнювали анкету для переселенців. Ми знайшли для вас місце в родині з Яремче. Ви готові виїхати через годину? О десятій із залізничного вокзалу до Івано- Франківська буде відходити безкоштовна маршрутка.

О, я навіть не знаю, – я сильно сподівалася тоді, що мені подзвонить Андрій і запропонує вийти за нього заміж, жити в його квартирі в центрі Києва, їздити з нашими дітками на дачу щотижня. А тут якась там жіночка з якимось там Яремче. Я ледве не відмовилась. Але все-таки сказала, що встигну.

Тоді, будь ласка, покажіть свій паспорт водію. Я записую вас. Не запізнюйтеся, будь ласка.

Я завалилася на ліжко й натягнула ковдру. Та потім підскочила й почала збирати свої речі. Найціннішою була ковбаса, яку мені купляла Оля.

За годину я вже їду до Івано-Франківська, у якесь незрозуміле Яремче. Що це за село, що я там буду робити? Що я скажу Андрієві, і як я буду жити без його ямочок? Забігаючи наперед, варто сказати, що я ще два тижні постійно згадувала його й чекала дзвінка.


* * *


У маршрутці була жахлива спека. Я ледве не знепритомніла. Ми їхали цілу вічність. Позаду сиділа дитина. Мені іноді стає так сумно через те, що я неодружена й дітей у мене нема! Роки йдуть, я старішаю. Безвихідь. Темрява. Апокаліпсис. Але варто мені поїхати кілька і один з дитиною позаду, і я радію тому, що не маю їх. Або ще один приклад. Дивишся на пару, що обнімається, цілується, підтримує один одного. І починаєш дико бажати того ж самого: романтичних прогулянок під дощем, чекання коханого з роботи зі смачною вечерею, прекрасного продовження вечері в ліжку. І потім ти їдеш до подруги в гості. Її чоловік чухає своє інтимне місце, яке для нього, певно, не є таким вже й інтимним. Грає в комп’ютерну гру. Потім приходить у кухню для того, щоб розказати дружині, що чай уже холодний, а він просив гарячий чай. Ти хвилюєшся, що зараз цей чай буде на голові подруги, а в неї сьогодні так гарно вкладене волосся. Ще він спитає, що їсти. А подруга підскакує, забуває про тебе й починає щось готувати чоловікові. Ще один приклад з щасливого подружнього життя, це коли подруга виходить в туалет, а її чоловік починає питати тебе про розмір твоїх грудей. А ти думаєш: «Невже і я буду такою? Невже всі чоловіки такі?» Інша подруга жаліється на те, що її чоловік не працює. Третя розповідає, що він поганий батько. Четверта жаліється на зраду. І ти приходиш до своєї ідеально чистої квартири, замовляєш піцу, дивишся серіал і радієш тому, що ніхто не порушує твого спокою та комфорту.

Ми їхали так довго, що я встигла подумати про все на світі. В Івано-Франківську я пересіла до вже платної маршрутки й поїхала до Яремче. За вікном ставало дедалі красивіше. Гори були все вищими, дорога вони були дуже зайняті, але коли ми зустрічалися, вони посміхалися мені й казали, що скоро все буде дуже добре. Я дуже подружилася з їхніми дітьми – Христиною, якій було 14 років, дев’ятирічною Свєтою й тринадцятирічним Тарасом. А також з іншою переселенкою - Надією Анатоліївною.

Першого ж дня я прийняла душ і заснула у своїй кімнаті. Карпатське повітря подіяло як снодійне. А другий день був наповнений враженнями. Оскільки заснула я дуже рано, то прокинулась о п’ятій ранку. Вийшла пошукати каву, а знайшла дівчину, яка скрутилася на газоні в епілептичній позі. Я хотіла бігти рятувати її, але зрозумілі. і, що дівчина займається йогою. Вона з чоловіком і дитиною орендувала кімнату в нашій садибі. Я ж зробила собі каву, сподіваючись, що мене ніхто не посварить за це.

Дівчина-йог привіталась зі мною й зробила собі чай. Ми перекинулися парою слів, і вона втекла. Я ж допила каву й пішла чистити зуби. Трохи пізніше прокинулася господиня й почала швидко готувати сніданок. Я напилася допомагати їй. Ми смажили оладки, проклинали Януковича й обмінювалися рецептами приготування фірмових страв. Звичайно ж, господиня задала мені фірмове питання всіх тих, хто вперше чує про моє місце народження.

Ви хочете в Росію?

Я сказала «Ні». Взагалі-то мені було байдуже де жити. Я просто хотіла знати, що мою квартиру ніхто і ніщо більше не розбомбить. Жіночка так швидко рухалася по кухні, що я не переставала дивуватися. Вона встигала розмовляти, мити посуд, замішувати тісто, діставати мед, готувати чоловікові на роботу бутерброди, фарбувати очі й знаходити смішні образливі слова для характеристики політиків. Крутилась як бджілка. Не дивно, що в таких господарів був такий великий і гарний будинок. Пізніше виявилося, що сніданок ми готували гостям, які орендували кімнати. Але мені жіночка дозволила поснідати безплатно, бо допомагала їй.

Я присіла на ґанок і почала наминати оладки з медом і кавою. Одна з оладок мені чомусь нагадала Януковича. Думки матеріалізуються. Під час готування краще говорити про прекрасне, бо та оладка в рот вже не лізла. Раптом до мене присіла Надія Анатоліївна.

– Я живу с вами по соседству, – сказала вона. – Я тоже из Луганска. Меня зовут Надежда Анатольевна.

– Очень приятно познакомиться.

Далі ми розмовляли про те, про що зазвичай розмовляють між собою біженці: де саме ми жили до того, як по нашому місту почали повзати величезні божевільні озброєні таргани, чим займались. Улюблене питання, що плануєте далі робити, теж прозвучало в нашій розмові. Я підсунула Надії Анатоліївні оладку-зрадника. Вона, на щастя, людина психічно здорова, тому він їй не нагадував колишнього президента.

Потім Надія Анатоліївна попрощалася зі мною, адже їй треба було вирушати на кінну прогулянку. Я б теж дуже хотіла покататися на конях, але треба було економити гроші.

Екскурсію в Яремче мені зробили того дня Христина, Тарас і Свєта. Вони привели мене на височенний міст, який будували ще до війни. Міст, висотою з багатоповерховий будинок, простягався через гірську річку. Але найстрашніше те, що на мосту була залізнична колія. Коли я переходила по ньому, то думала, це мої останні секунди. Боялася, що зараз мене переїде поїзд або ж я впаду вниз. Можливо, так і вирішуються проблеми поселення біженців на Західній Україні? Виводять на «екскурсію», а потім просто скидають з мосту в гірську річку. І святкують. Але все обійшлось. Інфаркту не сталось, волосся не посивіло, дітки нікуди не скинули. Ми довго гуляли горами, бачили водоспад, кидали каміння у воду. Свєта питала мене, чому я розмовляю російською, адже живу в Україні. Я пообіцяла їй розмовляти українською. Дітки питали мене, як там, на війні. Чи я бачила танки. Чи люблю я Росію. Чи не боялась я до них їхати. Вони були такими кумедними й милими, що я знову пожаліла, що не маю дітей.


* * *


Якось з Надією Анатоліївною ми пили червоне вино й зі щирістю розмовляли. На небі світили зорі. Я згадувала свій балкон. Як я виходила на нього з кавою в махровому халаті й дивилась на ті ж зорі. Влітку я пила на балконі холодний компот, зварений з яблук і абрикосів. Я слухала ластівок і дивилась на захід сонця. Восени милувалась листопадом з чаєм у руках. А взимку зігрівалася глінтвейном і обдумувала, яке взуття вдягнути на роботу.

– А где ты бывала? – спитала мене Надія Анатоліївна.

– В «Блинке», в «Короне», в «Лиру» любила ходить.

Нет, я имею ввиду в каких странах.

А... нигде, – на свій сором сказала я. – Моя мама давно переехала к родственникам в Россию. Я планировала поехать к ней, посмотреть Ростов-на-Дону. Но как-то так и не сложилось. Вкладывала деньги в ремонт.

Жінка почала сміятись, але швидко вибачилась. Справді. Я була смішна. Смішна й дурна.

– А вы где успели побывать?

– О, я много где бывала. По работе часто ездила в Европу. Хотя сердце мое в Азии. Бывала в Малайзии, в Таиланде, на Филиппинах. Проездом была в Китае. Каталась автостопом по Южной Америке с местным рокером-неудачником. У меня была бурная молодость. Помню, как долгое время жила во Франции. Мы с подругой сидели на ее балконе и точно так же смотрели на звезды. Она спросила меня, когда же я наконец-то угомонюсь, перестану бегать по всему миру, увольняться и вновь наниматься на работу; когда же я стану типичной женщиной, у меня появится стабильность. Но быть такой, как все, для меня всегда было пугающим. Вот даже сейчас. Ты напугана, вспоминаешь о своей квартире, коте. А я счастлива. Я пью на удивление прекрасное вино, смотрю на звезды, я в любимых Карпатах, я дышу, я живу. Я счастлива.

Надія Анатоліївна не замовкала, і я закохувалась в її голос. Мені було анітрохи не образливо те, що вона трохи зверхньо до мене ставиться. Жінка так само, як і я, залишилася без квартири й стабільності. Але вона була багата. V неї були її спогади. Її досвід. Її розповіді. Вона цілий вечір розказувала мені про те, як купалась у Тихому океані, як украла булку в Малайзії, як її врятувала від холоду підвішена кава в Польщі, як вона ходила на безкоштовні курси французької, бо французи почали виставляти їй претензії за англійську. Я розуміла, що Надія не розповіла й десятої частини зі своїх історій. Хіба є багатством те золото, яке я продала і яке залишилось у моїй квартирі в Луганську? Ні. Багатством є такі історії, які можна розповідати поки не закінчиться вино й не захочеться солодко заснути в ліжку.


* * *


Молоко, яке подарували мені райські корови. їх доїли янголи. Трава, яку перед тим їла корова, певно, лишень прорізалася із землі й була солодкою й невинною. Молоко в Яремче було настільки смачним, що я пила його відрами. А коштувало воно дешевше, ніж у нашому «АТБ» коштує порошкова бражка під назвою «молоко».

Гори. Ми з дітьми піднімалися скелями Довбуша і йшли до самого верху три години. А звідти милувалися мурашником унизу, який називався містом. Ми купалися в гірській річці; спускалися на мотузках через ріку; блукали лісами. Я з кожним днем все більше розуміла, що таке Україна. Я розуміла, що значить любити її всім серцем. Я розуміла, чому чоловіки не бояться віддавати за неї своє життя.

Наш сусід по садибі жалівся на те, що його не хочуть брати захищати батьківщину. Він розповідав про відмову з таким жалем, що мені хотілось його обійняти. Наші чоловіки тікали, а шістдесятилітній чоловік ображався, що його не беруть до армії. Місцеві мешканці крутилися на своїх городах, старалися догодити своїм клієнтам, готували їм сніданки, проводили екскурсії, віддавали в прокат велосипеди. І не чули про те, щоб їх колись годував Донбас. Ночами хтось кричав пісню про Путіна, і я посміхалась. Я дякувала Путіну за те, що він подарував мені море вражень за ці два тижні. Більше вражень, ніж за рік життя в Луганську. АТОце чудова можливість пізнати справжню Україну.

(обратно)

Толік

З Луганська ми виїхали в середині червня. Моя дівчина наполягала на тому, щоб їхати до Криму разом з її батьками. Але я вмовив її поїхати до Кривого Рогу. Там можна було пожити в мого друга, зекономити гроші, знайти роботу. У Криму ж у нас могли лише відібрати автівку. Я пам’ятаю, як ми проїздили блокпости ЛНР. Дівчина фліртувала і озброєними чоловіками, які в мене викликали огиду. Ми домовилися розповідати, що їдемо з міста на весілля нашої подруги й через три дні обов'язково повернемось. Один раз нас запитали, чому в машині так багато речей. Дівчина сказала, то через те, що вона полюбляє часто перевдягатися. Вийшло не дуже переконливо. Чоловік у камуфляжі, з тижневою щетиною й перегаром почав станіни нам купу питань з матюками. Як же хотілося вдарити його, але це було б неймовірною дурістю. Хвилин через десять він все-таки відпустив нас. У Дніпропетровській області я зітхнув з полегшенням і розслабився. Здається на вустах навіть з’явилась посмішка. Там нас зустрічала Нацгвардія. Але полегшення було тимчасовим. Я відразу усвідомив, що луганчанин – це діагноз. Нас не сприймали за людей. Ми були пацюками, які втікають з корабля. На блокпосту мене обшукував хлопець мого віку з українською стрічкою, який захищав свій край від бандитів. А я ганебно втікав і мою ганьбу бачив увесь світ. Я ніяк не міг позбутися нав’язливих думок про те, що я вчинив неправильно. Кілька разів я думав лишити дівчину в Кривому Розі й поїхати в Луганськ. Але що б я робив у Луганську? Махав кулаками? І кого б я там захищав? Людей, які при першій же нагоді здали б мене сепаратистам? До того ж моя дівчина постійно скиглила про те, що я маю заробляти для нас гроші, а воювати - це не моє покликання. Не моє, але чиє? За мій край мають віддавати життя хлопці із Західної України?

У Кривому Розі я шукав роботу програміста. У мене не зникало враження того, що люди ставляться до мене як до втікача. Можливо, саме тому з роботою нічого не виходило.

– Я познакомилась с одной девочкой из Донецка, и мы договорились пойти на дискотеку сегодня. - одного вечора сказала мені Катя. - Она будет с мужем, и мы с тобой. Правда, классно?

– Катя, какая дискотека? Ты думаешь, мне сейчас до танцев и музыки?

– Ох, не волнуйся. До двенадцати вход бесплатный, а выпивку можно пронести с собой.

– Да не об этом я! Люди умирают, ты понимаешь? Это война! Какие могут быть танцы, когда идет война и в эти минуты кто-то отдает жизнь за Донбасс?

– Война осталась там! Здесь нет войны! Мы две недели торчим в городе, в который ты меня притащил! Мне скучно, у меня здесь нет работы, я живу с твоими друзьями, которые, по ходу, не особо счастливы, что мы у них гостим! У меня здесь никого нет, никого! Я нашла одну подругу, которая меня понимает, а ты не хочешь со мной идти? Что ты предлагаешь делать? Сидеть и грустить? Плакать? Что? Война там, а мы здесь!

– Война везде! Там умирают молодые парни из Львова и Черновцов, из Днепра и Киева! Это война всей Украины! И здесь не может быть мира! И от войны не убежишь! И какое ты имеешь право радоваться жизни, когда кто-то воюет за твой город? Лучше бы помолилась!

– О ужас! Каким ты стал невыносимым! Я должна в монастырь уйти и молиться? Жизнь продолжается! Сколько можно киснуть? Ты сидишь в себе, мучаешься, а пора бы уже начать видеть мир вокруг! Хватит с нас всего этого, стрельбы по ночам, взрывов! Мы имеем право отдохнуть! А отвечают за все это пусть те, кто по начал.

– Кто?

– Эти майдауны! Кто еще? Это справедливо, что они умирают!

Після цих слів розмова закінчилась. Її було неможливо слухати. Я не став опускатися до рівня собак, які перегавкуються, а просто вийшов з кімнати. У вітальні сидів мій друг, який не міг не чути цієї емоційної розмови. Як же мені було соромно за неї. Не міг дивитись в очі другові, який ходив на мітинги, підтримував матеріально армію, а тепер дав притулокневдячним створінням. Хотілось піти кудись і забутись. Я купив у магазині горілки. Коли повернувся, Каті не було.

На дискотеку пошла?

– Да, - промовила дружина друга.

Я поставив на стіл горілку. Вона подивилась на пляшку, а потім підійшла до мене й обійняла. Як же багато тепла було в тих обіймах! Не потрібно було слів. Я чи не вперше за місяці зрозумів, що мене хтось розуміє й підтримує. Ми пили втрьох. Дружина друга тієї ночі взагалі пила горілку вперше. Але всім нам було так погано, що ми вирішили опуститися до рівня сепаратистів.

– Убегаешь из Луганска, но от себя не убежишь, - сказав тоді я.


* * *


Дівчина повернулась додому під ранок. Полізла до мене цілуватись. Я відштовхнув її. Удень, коли проспалась і протверезіла, вона вибачалась. А під вечір знову почала скиглити про те, що їй нудно й нема що робити в цьому місті. Потім почала звинувачувати мене в тому, що я досі не маю роботи, а їй потрібен новий одяг.

– Зачем мне нужна новая работа, если я ухожу воевать на Донбасс?

– Очень смешно.

– Я не шучу.

– Хватит уже такое говорить! Совсем с ума сошел!

– А ты будешь меня ждать?

– Еще чего! Если ты вдруг и вправду надумал уходить, то я уйду от тебя!

– Да, ты была бы хорошей и верной женой, правда?

– Я была бы хорошей женой, если бы ты был адекватным мужем! За что ты хочешь умереть? За кого? За олигархов, которые свои капиталы не поделят? Люди - это пешки в больших играх политиков! И ты хочешь быть марионеткой, которая так легко распрощается со своей жизнью?

– Я хочу быть мужчиной, а не крысой.

– Ты просто сошел с ума, знаешь? С меня хватит. Я уезжаю к родителям в Крым.

І вона поїхала. Того ж дня. Більше я її не бачив. А я подзвонив до батальйону «Айдар» і сказав, що хочу піти воювати за Схід. Мій друг Павло сказав, що піде зі мною. АТОце чудова можливість перевірити стосунки й зрозуміти, хто тобі друг.


* * *


Я був на фронті 14 днів. Ніколи не воював на передовій. Спочатку мене взагалі не хотіли брати до «Айдару». Дарма я не зняв окуляри перед тим, як увійти до одного з кабінетів, у якому записували добровольців. Там мене відразу відправили додому й сказали, що добровольців вистачає. Але наша з Павлом наполегливість усе ж таки переконала їх записати нас у батальйон. Наступного дня ми вже їхали до Щастя. Нас розмістили в казармі. Досі пам’ятаю той запах. Запах поту, шкарпеток і запах гордості за те, що ти один із воїнів України. Певно, саме так і пахне війна.

Нам було дуже страшно. Особливо першу добу. Я ніяк не міг забути, що десь тут, зовсім поруч, живе смерть. І вона може прийти до нас щомиті. Я не міг викинути з голови бездумні доручення нашої влади, відсутність адекватних наказів, нашої ролі в цьому пеклі. Я усвідомлював, що солдат - це лише маріонетка в чиїхось іграх. Та всі ці думки немов вітром видуло з моєї голови. На фронті я почав менше думати, більше качатись і вчитись тримати зброю; більше допомагати й діяти, ніж філософувати. Пару разів, наприклад, я просто готував їсти для кількох десятків людей. І навіть тоді відчував, що роблю щось корисне, замість писання коментарів у соціальних мережах.

Поруч з казармою була тренувальна база. Нас ознайомили з правилами першого ж дня. Один із командирів довго сварився через те, що до них привезли таких, як я.

– Ми перші! Ми йдемо попереду Нацгвардії! У нас ветерани Афгану й мисливці, військові запасу, офіцери, спортсмени! Навіщо ви записались до нас? – приблизно це казав нам командир, який хотів відіслати нас додому.

Та, слухаючи його слова, ми не опустили очей чи голови. Стояли рівно й мовчки слухали, поки він не пішов, грюкнувши дверима.

За час, що я провів в «Айдарі», познайомився з хлопцями зі всієї України. Там були архітектори, скульптори, водій-далекобійник, сноубордист, міліціонер, будівельник, фермер. І всі вони не могли сидіти вдома. «Ми тут за наших дітей. Ми тут для того, щоб зупинити їх вчасно,» – казали герої і з розумінням плескали мене по плечах, адже знали, що сидіти вдома неможливо, коли у твоїй країні війна. Тим більше неможливо сидіти вдома тоді, коли воюють за твоє рідне місто.

Я завжди був десь у тилі. Бачив багато трупів і відчував їхній сморід. Усвідомив той жах, що почав спокійно сприймати вид нутрощів, що лежать біля тіла. Хотів би викинути з голови ті тіла, які розкладалися під сонцем і які ніхто не міг винести з лісу, адже там була замінована територія. Кілька разів ми ховали трупи, скидаючи в яму тіла частинами. Хотів би я забути про це. Але, на жаль, не можу.

Не забуду й погляди місцевих, які боялись і ненавиділи нас. І одну дівчинку, яка підійшла до нас і подарувала квіти. Її очі того дня стали моїм сонцем, хоча на небі були (Щільні хмари. Не забуду зруйновані хати й людей, які питали, де їм тепер жити, що їм тепер робити.

Я допомагав на кухні й у побуті. А також постійно тренувався з хлопцями і вчився тримати зброю в руках. За два тижні мої руки стали накачаними, і я подумав, що нони точно сподобались би Каті.

Усе це було немов у кіно. Я не міг повірити, що перебуваю на справжній війні, очікував полегшення, думав, що моє сумління перестане мене гризти. Але на душі було гидко. Певно, через те, що доводилося воювати проти власних друзів, однокласників і сусідів. Певно, тому, що нас ненавиділи й проклинали в рідному місті. Певно, тому, що ми пізнали іншу сторону життя, про яку ніколи не розповідали в дитинстві. Ми пізнали трішки пекла.

Я мріяв увійти в Луганськ на танку з українським прапором. Але не судилося. На моєму першому чергуванні на блокпості ми з Павлом потрапили під обстріл. Я отримав поранення в ногу, а мій, тепер вже найкращий, друг – у живіт. Було пекельно боляче. Я мріяв втратити свідомість і дивився, як кров стікає на чорну землю і всмоктується, ніби дощ. Моя мрія здійснилась через десять хвилин.


* * *


Головне, що живі. Так сказала дружина Павла, коли зайшла до мене в палату. Вона принесла мені найцінніше з того, що я залишив у неї в гостях, – мій телефон, який я не вимикав, але й не брав із собою. Там було багато пропущених дзвінків і смс. І жодного від Каті. Тоді я зрозумів, що таке повна байдужість. Я, як і Україна, хвилювали мою колишню дівчину менше, ніж море й дискотеки.

Я виписався з лікарні через два тижні. Павло залишився там на місяць. Мені часто казали, що за два тижні я змінився. Не став старшим. Став старішим. І погляд мій наповнився глибоким сумом. Життя справді змінилося, адже відкрило свою страшну сторону, страшну таємницю про те, що воно аж ніяк не справедливе й не веселе. Коли ж це паскудне відчуття на душі зникне? Мови про те, щоб йти назад у «Айдар», не було. А ще мені було страшно. Я боявся, що мене будуть по частинах закидати в яму так, як колись це робив я.

Я зрозумів, що принесу більше користі країні, працюючи віддалено й віддаючи гроші моїм новим знайомим-героям. Тепер я точно знав, куди треба пересилати фінанси для того, щоб вони не залишились на рахунках бюрократів. АТО дає чудову можливість зрозуміти, яким є твоє покликання.

(обратно)

Оксана

Я поїхала з Луганська після того, як побувала біля захопленого сепаратистами СБУ. Тоді мене впізнали дві ватні жінки й почали кричати, що я продалась Бандері. Вони вважали, що на наші мітинги за Україну я ходила за гроші, з Америки отримувала гроші на фарбу для наших плакатів і стрічки, якими прикрашала ліхтарі й паркани. Вони кричали так голосно, що привернули увагу озброєного чоловіка в камуфляжі. Тут мені стало дуже страшно. Я знала, що в СБУ перебували в полоні наші активісти, і дуже не хотіла поповнювати їх колекцію. Чоловік з автоматом наближався, а в мене заніміли ноги. Так багато я жартувала про ватників, а тепер у мене самої ноги стали ватними. Втікати не було сенсу, адже навколо було три ряди барикад. Жіночки почали кричати сепаратисту про те, що спіймали шпіонку. Я впевнена, що ще півроку тому поступалася подібним жіночкам місцем у маршрутці. Ці дами могли викладати в школі або бути лікарями. Упевнена, вони ходили до церкви хоча б на Великдень. А зараз у їхніх очах була дика лють через мене, двадцятирічну дівчину, яка просто любить свою країну. І вони з радістю віддадуть мене на вірну смерть, у полон до СБУ.

Сталось якесь диво, і до чоловіка, що був уже за кілька метрів від мене, підбіг якийсь алкоголік чи наркоман у камуфляжі. Через щось сперечався, просив гроші. Я скористалася ситуацією й почала відходити назад.

– Беги, беги, фашистка. Мы тебя все равно найдем. И вот здесь повесим! Вы – нелюди!

Уночі я спала дуже погано. Мені постійно здавалось, що у квартиру хтось лізе. Я знала, що одного з хлопців із нашої луганської самооборони викрали й знущались над ним. І ніхто не допоміг визволити його. Усі знали про те, що його тримають у СБУ, всім було шкода, але ніхто не зробив нічого. Нічого! Всі дивились на відео, де його прикували до ланцюга й вигулювали, як собаку. Плакали. І лише розповсюджували це відео, замість того, щоб зробити бодай щось! Це вбивало. Вбивала безпорадність. Також я знала, що іншого нашого активіста викрали прямісінько з квартири. Тому боялась кожного звуку. Якщо мене викрадуть, усі будуть жалкувати, але мене ніхто не врятує. Це факт. Посеред ночі прийшла до мами й заплакала. Вона порадила їхати з міста.

– Вы проиграли, Ксюшенька. Уже ничего не поделаешь.

Я розуміла, що якщо я поїду, то це справді буде моєю поразкою. Моїм програшем. Але й залишитись не могла. Друзі з Громадського сектора запрошували їхати з ними давно. Дехто з них покинув місто ще раніше й гарно облаштувався в Києві. Вони продовжували працювати в столиці, розселяли біженців, допомагали знайти роботу. Та я вирішила пожити трохи у друга в Харкові й відпочити від громадської діяльності. Почувалася геть розбитою й не розуміла, навіщо продовжувати щось робити, якщо ми не змогли врятувати рідне місто.


* * *


Я приїхала до друга на початку літа. Сказала, що поживу в нього місяць і повернуся назад. Адже Президентом став Порошенко, а значить, АТО закінчиться за кілька тижнів. Друг працював, а я відкладала пошук роботи. Проте активно витрачала гроші. Модні крамнички спокушали гарними речами, кафе – смачними смузі й коктейлями. Я щодня дзвонила мамі, і вона запевняла мене, що Луганськ звільняють і скоро все буде добре. Та через два тижні я подзвонила татові. Він не прикрашав дійсність, і я зрозуміла, що Луганськ повільно котиться на дно. Постріли стають усе потужнішими й ближчими. У сусідів забирали машини, грабували квартири. Місто ставало все пустішим. Батьки планували покидати Луганськ і їхати до родичів у Дніпропетровськ. Попросили економно витрачати кошти. Мені соромно було зізнатися, що я витратила більшу частину з того, що вони дали мені із собою. Треба було шукати роботу, думати про власне житло, а не сидіти без діла.

– Але ж ти завжди мріяла про подорожі, – сказав мені Денис, коли я на кухні жалілась йому на життя. – Чому б тобі не поїхати в Західну Україну?

– Одній? Я мріяла подорожувати з кимось.

– Мій одногрупник завжди подорожує один. Так отримуєш від подорожі більше вражень. Тебе нічого не гримає, у тебе ще залишились гроші. Будеш допомагати мені з адмініструванням мого сайту, я буду тобі платити невеличку зарплату, залежно від прибутків. А можеш взагалі зайнятись фрілансом. Про це ти теж давно мрія- па. Чому б не робити переклади чи не почати викладати .англійську по скайпі?

– Не знаю... Це все... Так складно.

– Кам он, Ксюха! Ти сидиш у квартирі вже два тижні й навіть не виходиш дивитися на Харків. Ти втратила 14 днів свого життя, а могла би втілити в реальність те, про що мріяла! Мені зараз дуже хотілося би рвонута автостопом до Львова, але я офісний планктон, н кому треба оплачувати цю дорогу квартиру. А що тебе тримає? Менше думай про Луганськ, більше думай про свої мрії.

Він мав рацію. Ох, як же він був правий! Я не могла заснути й дивилась у стелю. 14 днів мого життя минули даремно. Я не допомагала своїм друзям з Громадського сектора, я не ходила на акції протесту, я не знайшла собі роботу, я лише витрачала батьківські гроші. Так більше не буде.

Посеред ночі я прокинулась і залишила в Інтернеті оголошення про те, що даю уроки англійської по скайпі. Я завантажила на свій телефон карти й додатки, які допомагають подорожувати. Зареєструвалась у Каучсерфінгу й на біржі фрілансерів. Зібрала рюкзак. І сказала собі, що я зроблю це.


* * *


Подорожувати й збирати гроші. Чи можливо це? Можливо, якщо сильно захотіти й не боятися ризикувати. Маршруткою доїхала до траси, по якій їхали автомобілі до Києва. Я дві хвилини наважувалась підняти руку вгору. Занадто стара машина. Переповнена. Просто підозріла. І нарешті я припинила шукати відмазки й підняла руку вгору. Машина зупинилася приблизно через десять хвилин.

– Вибачте, а куди ви їдете? – спитала я привітного чоловіка. Говорила українською, щоб ніхто не запідозрив, що я з Луганська.

– А куди вам треба?

– До Львова.

– Вибачте, – усміхнувся чоловік, подумавши, що я дивакувата.

Я захлопнула двері, а потім подумала, що треба було просити підкинути до Києва або Полтави, а звідти їхати до Львова. Інше авто зупинилось через п’ять хвилин.

– Мені в сторону Києва. Підкинете?

– А чому б і ні?

– Тільки в мене немає грошей.

– Ну нічого. Веселіше буде.

Я це зробила. Я була неймовірно щасливою. Мрія мого життя здійснилась, і я почала подорож автостопом.

Навіть записала у блокнот те, що моя перша машина – чорне «Рено». Чоловік, який мене підвозив, був родом з Луцька. Він з такою любов’ю описував своє місто, що захотіла побувати й там.

– Будьте певні, до Волині їм дійти ми не дамо, – казав мін про російську армію. – У нас би вже давно вийшли і і вигнали їх. Хай лише спробують сунути свого носа до нас.

Від слів того чоловіка ставало так тепло, що в мене з’являлась усмішка на вустах. Я розуміла, що чим далі їду під Сходу, тим у більшій безпеці перебуваю. Я нарешті відчула тепло на душі й усміхалась. Мені не хотілося зупинятися. Хотілося їхати дорогою цілу вічність. Дивитись у вікно на хмари й поля. Життя – це рух.


* * *


Після обіду я була вже в Києві. Велике місто, у якому всі ніби й посміхались, але варто було заговорити, як я починала розуміти: тут бояться війни; мобілізації чи російських танків; замінованих будинків, провокацій чи терактів.

У Києві я зупинилась у подружки, з якою познайомилась на мітингу в Луганську. Одного дня вона подзвонила мені й попросила допомогти їй розклеїти листівки. Я з радістю погодилася. Пам’ятаю весною відчуття багатьох громадсько активних луганчан. Ми хотіли щось робити, але не знали що. Ми хотіли зібратись і вигнати із СБУ терористів, але боялися. Ми хотіли бути таким ж мужніми, як в Одесі чи Миколаєві. Але нас було критично мало. Єдине, що ми могли робити, – виходити на мітинги, які стали буденною справою. Ми розуміли, що вони є бутафорією. Що на цьому етапі нам потрібні більш рішучі дії. При цьому дій не було. Тому, коли мені запропонували хоч якусь дію, я зраділа. Грошей на друк листівок у нас було небагато. Я здивувалась, що в тої дівчинки звідкись узявся агітаційно-патріотичний матеріал.

– Тільки не смійся, – сказала вона, коли ми зустрілись. Яна витягнула з рюкзака папірці формату А4, які були розмальовані аквареллю:

– Принтера в мене немає. Але є багато ідей. Ось ми із сином і намалювали ці листівки.

Я побачила написи «Ми за мир», «Луганськ – це Україна», «Я люблю своє місто й не хочу війни», «Мені 4 роки, я українець і хочу миру, а не війни» і тому подібне. Уже за годину сірі весняні луганські пейзажі прикрасили жовто-блакитні яскраві малюнки дитини й такі банальні, але істинні написи.

Ми клеїли листівки й боялись, що за це нас хтось посварить. Скаже, що ми бандерівці. Адже прикрашати сірість фарбами було так нетипово для Луганська.

Тепер Яна із сином і чоловіком жила в Києві, у тісній квартирі, зі старими шпалерами, килимом на стіні, старими меблями й рибками-чарками. Але всю ту київську сірість прикрашали малюнки їхнього сина на стінах. На них був зображений дім, родина, котики, собачки й квіти.

Не лякайся нашої квартири, – сказала Яна. – Вона трохи вбита, але знімаємо її за смішною для Києва ціною.

Ми довго спілкувалися з Яною на кухні. Коли ти слухаєш про чужі проблеми, свої завжди здаються меншими. Яна намагалася влаштувати дитину в садок і знайти роботу. Гроші поступово закінчувались, а до зарплати чоловіка було ще далеко.

– Я так сумую за Черрі, – сказав якось син Яни, зайшовши до кухні.

– Хто це? – спитала я.

– Мій хом’ячок. Він зараз захищає нашу квартиру в Луганську.

Від цих слів стало дуже сумно, я теж почала сумувати за Черрі, хоча жодного разу не бачила його. Але згадала своїх родичів з Луганська, які виїхати звідти не могли. Як би хотілося, щоб з ними все було добре! Тієї ночі я спала на старій розкладачці в компанії тарганів. Уранці Яна скачала, що я можу лишатись у неї стільки, скільки захочу, але я збиралася продовжити свою мандрівку. Прогулявшись трохи майданом і Андріївським узвозом, я попрямувала до метро. Доїхавши до станції «Академмістечко», вийшла іі продовжила свою мандрівку.


* * *


Другу машину я ловила хвилин п’ятнадцять. Водій висадив мене на півшляху до Луцька, бо повертав до якогось села. На небі почали збиратися хмари, дув вітер. Я побачила за кілька метрів заправку й пішла туди в пошуках чаю й шоколадного батончика.

Зі мною заговорили далекобійники, яким я розповіла про те, що подорожую автостопом. Вони спитали, чи маю я закордонний паспорт. Бо могла б так і до Польщі доїхати. Я відповіла, що не маю, і згадала слова Олексія Біди – нашого активіста. Він казав, що важко було щось робити в місті, де подорожувати їздять хіба що в Москву на заробітки. Звісно, у мене не було закордонного паспорта, бо була я лише в Росії. Але далекобійникам не розповідала про те, що я з Луганська. Згадувати про це було завжди дуже сумно. Шкода, що два привітні чоловіки їхали в сторону Києва, а не Луцька.

Наступне авто підвезло мене до іншого села. Біля нього почалася смуга невдач. Усі машини проїздили повз. Я стояла цілу годину. У мене навіть кілька разів німіла горизонтально піднята рука. Здавалось, що скоро вона відвалиться, як гілка з дерева.

– Привіт! Ну як ти, мандрувальнице? – сказав мені Денис, подзвонивши по телефону.

– Та ось вже годину ніхто не зупиняється. Певно, у мене погана карма. А може, Всесвіт карає мене за те, що я розважаюся під час війни.

– Ксюшо, дуже тебе прошу, не картай себе. Ти зробила, що могла, але життя продовжується. Усе що ти зараз можеш робити, - це економити гроші й надсилати їх армії, а також молитися за Україну й солдатів. То мені має бути соромно, що я не захищаю твій Луганськ.

Але я точно піду захищати Київ. А ти не втрачай часу дарма. Можливо, завтрашнього дня не залишиться. Що ти забереш із собою на той світ? Пізнавай чудову Україну й молися за неї.

І знову мій друг мав рацію! Я вирішила трохи пройтися трасою. Якщо в мене почалася смуга невдач, то, очевидно, дійти до Луцька можна було швидше, ніж піймати машину. А можливо, я стояла на зачарованому місці, де ніхто не зупиняється. Дорогою побачила вишню. П'ятнадцять хвилин об’їдалася смачною ягодою. Навіть трохи заспокоїлась. А потім знову підійшла до траси й відразу ж зловила авто, яке довезло мене прямісінько до Луцька. Чарівна вишенька подіяла.


* * *


У Луцьку я знайшла кризовий центр, де можна було переночувати. До речі, того ж дня батьки перерахували мені кілька тисяч гривень на картку. Але я половину з тих грошей порозсилала в різні батальйони та на лікування бійцям АТО. У кризовому центрі мені порадили звернутись у міську раду для реєстрації як біженки. Спочатку я відкинула ту ідею. Адже в моїх планах була подорож до Львова, Ужгорода, Чернівців. Та варто було наступного дня прогулятись Луцьком, як я закохалася. Старовинне місто, величезний парк, привітні люди. Плани різко змінилися.

На Заході зовсім по-іншому ставились до переселенців, ніж у Харкові й Києві. Тепліше. Не байдуже.

Мене сама знайшла якась жіночка із центру соціального захисту і вмовила віддати ксерокопію паспорта й стати на облік як переселенка. Я того ж дня заїхала до неї в офіс біля ОРАЦСу. Там вона запропонувала поритись у горах одягу для того, щоб знайти щось собі. Такий собі секондхенд, але безкоштовний. Враховуючи те, що літо видалося холодним, я погодилася. У Луцьку постійно йшли дощі, а в мене була одна сорочка в клітинку з довгим рукавом. Та, порившись у горах одягу, я знайшла собі ідеальні джинси й теплу кофту, кеди й шарф. Жіночка також дала мені номер волонтерів, які могли допомогти з житлом. У кризовому центрі я заснула як убита. Навіть не познайомилася з іншими переселенцями, що ночували на сусідньому ліжку. Я втомилася від пройдених кілометрів і вражень.

Наступного дня до мене подзвонила волонтерка й повідомила про те, що я можу пожити у профілакторії університету, що розміщувався в центі Луцька. І знову я здивувалася гостинності Західної України. У профілакторії я могла жити й харчуватися безкоштовно два тижні. Вирішила, що це ідеальний термін для того, щоб подивитися чарівне місто Луцьк.

У моєму профілакторії жили переважно студенти. Він був дуже схожий на гуртожиток. Чотири роки тому я відмовилася від ідеї їхати в Київ чи Харків на навчання. Найбільше я боялася гуртожитків. Але доля має на нас власні плани. Користуватися спільним душем виявилося не так вже й погано. А засинати під гучну музику навіть приємно, особливо, якщо це «Океан Ельзи».

Я постійно дивувалася гостинності місцевих жителів. Одна бабуся, дізнавшись, що я зі Сходу, покликала мене до себе й сказала, щоб я рвала малину з її кущів і забирала собі. Мені було страшенно незручно. Інша жінка, що працювала у профілакторії у їдальні, принесла мені багато консервації й сала. Також вона постійно насипала мені величезні порції борщу й каші. Я щоразу їла ніби востаннє.

Одного разу я пішла до краєзнавчого музею Луцька. У відділі історії побачила каски й бруківку з майдану. За склом красувалися чотири Президенти України – Кравчук, Кучма, Ющенко й Порошенко. Янукович висів збоку, перекреслений і з написом «зрадник» знизу. Усі навколо говорили про війну й боялись її. Новини вселяли страх. А я згадувала слова Дениса. Жіночки з профілакторію майже плакали, коли телеведуча вчергове повідомляла про російські війська на кордоні. Я розуміла, що в такі моменти хтось радісно потирає руки. Бо ті каски й бруківку з майдану в музеї хтось старанно хотів перетворити на предмети ненависті. Хтось старанно мас залякував вже півроку. Хтось знав, що не такий страшний вовк, як його очікування. Тому постійно сіяв паніку. І це в нього виходило чудово.

Одного разу я начиталась «аналітики» про те, що через тиждень війська Статевого органа дійдуть до Києва. Вона була такою глибокою, обґрунтованою й виваженою, що мені стало погано. Я подумала, що не зможу більше подорожувати, не побачу батьків, втрачу друзів. Усі мої плани можна викинути на смітник. Той страх так паралізував мене, що я відклала заплановану поїздку до замку Люберта й пролежала весь день у своєму ліжку. На мене напала страшенна апатія. Страх війни вбиває ініціативу, мрії, бажання діяти, бажання жити. Він паралізує, паралізує... А значить, убиває. А значить, від нього потрібно позбавлятись якомога швидше. Звісно, за тиждень ніяких військ у Києві не було. А мені набридло постійно боятися.

Саме тому, я перестала звинувачувати себе через свій «програш за Луганськ» і перестала боятись. Я зробила все, що могла. Я виходила майже на всі наші мітинги. Я розклеювала листівки о п’ятій ранку. Я малювала з друзями графіті прапорів України о другій ночі. Я не вимикала «5 канал» і «Громадське» під час майдану. Але тепер це частина історії. У моїй голові й серці теж був маленький музей. І життя справді продовжується. І кожен повинен займатися своєю справою. Моя – утілювати мрії в життя.

Замість новин я почала брати замовлення з перекладу. Переклад розповідей, реклами, описів товарів. Я отримувала за це копійки. Але з тих копійок складалися гривні, які я перераховувала на армію. А закривши свій ноутбук, я відключала думки про війну й насолоджувалася життям. Я намагалась увібрати в себе кожну мить; цінувати смак морозива; гарні бризки фонтану; спів пташок; повільну течію хмар на небі; голос рідних по телефону. Хіба не соромно не слухати спів прекрасних пташок, а думати про війну? Соромно. Тому я бачила місто, слухала його, відчувала й раділа тому, що я жива.


* * *


Усе хороше закінчується. Так і моє перебування в профілакторії закінчилося. Волонтерка запропонувала мені поїхати до віруючої родини на Шацькі озера. Я погодилася. За час перебування в гостинному Луцьку мої речі подвоїлись і вже не вміщалися в рюкзак. Тому частину я піддала дівчинці-студентці із сусідньої кімнати. АТО дає чудову змогу звільнитися від зайвого багажу. Тільки свобода, тільки хардкор.

(обратно)

Зустріч

– Мамо, чому на Сході погані дяді?

– Бо вони більше не вміють нічого робити. Тільки стріляти. Хороші дяді проектують космічні ракети, знаходять нові ліки від хворіб, будують будинки. А погані дяді вміють лише руйнувати.

– Але чому в нашому місті нема поганих дядь, а на Сході є?

– Бо погані дяді – то як пухлина. Пам’ятаєш, у бабусі із сусіднього будинку була хвороба? У неї розросталася пухлина, бо її вчасно не видалили. Так і на Сході, пухлину вчасно не видалили. Погані дяді – то хвороба.

– Але чому її ніхто не видалив? Чому в нас нема пухлини?

– Тому що не знайшлось лікарів. Пухлина була й в Києві, пам’ятаєш, зимою? І справжні герої вийшли її видалити. Вона була така величезна, що багатьох дядь не стало. Але вони не злякалися. Вони вийшли. І тепер там нема пухлини, а є мир.

– А на Сході злякались?

– На Сході погано вчились і навіть не змогли зрозуміти, що то пухлина. А хтось зрозумів і побоявся вийти. Побоявся дістати свої хірургічні інструменти, бо ще ніколи не робив подібних операцій. Подумав, що ту пухлину має знищити хтось інший, не вони. Це величезна помилка – перекладати на когось відповідальність. Через якийсь час пухлина розрослася. Поганих дядь стало дуже багато. І пухлина стала потроху вбивати тих, хто побоявся вбити її.

АТО – це тисячі смертей: немовлята й пенсіонери, ідейні патріоти й найманці. Це зруйновані будинки й школи, мільярди витрачених на вітер грошей. Це страшне горе: сиві голови, овдовілі жінки, осиротілі діти, труни. Це тисячі життів, які були зруйновані, тисячі планів, які не були втілені в життя. Це тисячі ідей, які померли в зародку лишень через те, що ніхто не захотів вийти на головну площу свого міста й видалити пухлину тоді, коли вона лише починала розростатись. Але будь-яке горе завжди має дві сторони. Лише після нійни, що забрала мільярди жертв, у Європі настав мир, був проголошений плюралізм, а десятки країн назавжди забули про те, що таке війна. Лише після сотень жертв на центральних площах своїх міст нова влада починала чути свій народ і слухати його. Війна на Сході була звичайною фізикою, логічним станом речей у регіонах і низькою громадянською активністю. Але, з іншого боку, АТО дала можливість тисячам людей почати жити чаново. Жити краще, навчившись на власних помилках.


* * *


Вулиця Ольги Кобилянської в Чернівцях була по-особливому прекрасна того серпневого дня. Компанія з трьох осіб підійшла до скрипаля. Вони, як ніхто інший, глибоко

розуміли його гру. Прониклива скрипка торкалася струн їхніх душ і зцілювала. Три пари долонь щиро заплескали після закінчення гри.

– Зайдемо у Львівську майстерню шоколаду? – спитала білява дівчина в червоній сукні.

– Чомусь мені найбільш за все сподобалося в майстерні саме у Львові. Хоча, думаю, справа не в смаку, а в атмосфері. Ніби шоколад – це невід’ємний атрибут Львова, – діловито промовила руда дівчина в довгій спідниці з татуюванням маку на руці.

– Ви так говорите, як справжні гуцули, – засміявся до дівчат хлопець. – Гонорові львів’янки.

– Шифруємося, що ти хочеш? Бо заберуть до Нацгвардії, – засміялася білявка.

– Або в концтабори, – додав хлопець.

Компанія зайшла до майстерні й зайняла щойно звільнений столик.

– Якби ж то Луганськ так швидко звільнили, як цей столик, – промовила білявка. – Я вам ще не розповідала про те, як одного разу так злякалась тому, що наше місто звільнили, що не могла заснути всю ніч?

– Ні, вчора ти закінчила розповідь на райському молоці, – іронічно підкреслила руда.

– Молоці, яке доїли янголи, – засміявся хлопець.

– Ти явно працювала в піарі, Ліно, – продовжила іронізувати дівчина.

– Тихо, тихо. Хай продовжує розповідь. Розкажи нам тепер про півників, яким голови відрубали феї.

– Ну, слухайте! Якби ви спробували це молоко, то також не шкодували б епітетів, – зауважила Ангеліна й продовжила розповідь.


* * *


На другий тиждень життя в Яремче я почула про те, що Луганськ майже звільнили. Ви думаєте, я відчула радість? Ні. Я страшенно перелякалась. Я раптом подумала, іцо повернуся до свого міста, до своєї роботи. Буду отримувати три з половиною тисячі гривень. Знімати вбите житло замість своєї затишної квартири. Віддавати півтори за оренду квартири. На дві тисячі жити. Якщо мені будуть заносити хабаря, що час від часу трапляється, я почну відкладати гроші. На власне житло чи на гарні штори. Або посуд. Або одяг. І так мине все моє життя. Мені було дуже соромно через те, що я підсвідомо хотіла, щоб Луганськ залишився в зоні АТО навічно. Я всю ніч читала новини про місто. Пізніше виявилося, що воно все ще під владою терористів. З радості я випила подвійну порцію райського молока. А потім замислилась над життям. Що нам заважає виходити зі своєї зони комфорту? Чому ми так приростаємо до стабільності? Хіба справжнє життя – це гарний ремонт і кіт? Ні! Знаєте, що було справжнім життям?

Наприклад, одного разу моя сусідка Надія Анатоліївна обмовилася, що йде в похід у гори. Господарі дозволяли жити в їхній садибі лише два тижні, і її термін перебування там добіг кінця. Вона вирішила перед від’їздом вирушити в гори. І я, натхненна її прикладом, напросилася разом з нею. Нас назбиралося семеро людей. Два біженці, чотири студенти-мандрівники й наш провідник - місцевий коваль. Так от, той похід і був справжнім життя.

Я просто помирала. Мені на плечі вчепили такого важкого рюкзака, який тягнув мене назад. Потім змилостивились і вчепили трохи меншого. Але від його ваги я все одно помирала. Коли ми лізли на гору, було дуже спекотно. Так не пітніють у жодній лазні, як я пітніла з тим рюкзаком на тій горі. А коли ми ввечері розбили наметове містечко, почався дощ. Було дуже холодно! Я забула взяти із собою шкарпетки. Надія Анатоліївна віддала мені одну свою. Це було так мило. Але вона зігріла мене лише духовно. Відкрити консерви й згущене молоко ми не могли, бо загубився консервний ніж. їли хліб і помідори. У палатці сиділи так щільно один до одного, що, якби Надія Анатоліївна була чоловіком, я була б уже вагітною.

Та невдовзі дощ закінчився. Ми пішли шукати гілки. Лякали один одного чупакаброю. Лише рік тому це створіння було хітом «1+1». А тепер там говорять лише про війну. Чупакабра на пенсії. З гілок довго не вдавалося розпалити вогонь, адже все було занадто мокрим. А потім вдалося. Ще й консервний ніж знайшовся. Диво! Ми відкрили консерви, запекли картоплю, а потім наїлись згущеного молока. Вогонь зігрівав мене до мурашок по шкірі. Яскраво світили зорі в небі. У містах вони зовсім не такі. Було так гарно, так романтично, так зворушливо. А в палатці тієї ночі я спала так солодко, як ще ніколи й ніде.

А знаєте, що ще було справжнім? Коли Тарас і Христина вчили мене кататися на велосипеді. Я не вміла цього робити. Але ніколи не пізно навчитися, правда? Спочатку я вчилася на дитячому. Потім пересіла на справжній, гірський. І одного разу мій суворий тренер Тарас дозволив мені їхати з ним по гриби. їхати треба було дуже далеко. На шляху повинен бути різкий спуск і підйом, а також стежка над річкою. Але я сказала, що вже готова до такого подвигу. Потім сто разів пошкодувала. Моє волосся ледь не посивіло, коли я котилася на ровері вниз із гори й не могла знайти гальма. А потім над гірською рікою почало обвалюватися каміння. У лісі ми не знайшли жодного гриба. Проте Тарас почав робити мені недвозначні компліменти.

– А ти знаєш, що я дуже люблю білявок? – сказав Тарас і скривився.

Потім я зрозуміла, що він намагався зробити спокусливий вираз обличчя. Але вийшло переконати мене в тому, що його зараз знудить.

– Тепер знаю.

– Вони дуже сексуальні. І ти теж дуже гарна.

– Дякую. Слухай, а з чого ти взяв, що зараз мають бути гриби?

– Гриби. А ти любиш гриби? У мене є один грибок.

І тут до контуженої біженки, тобто до мене, дійшло, що він фліртує. Чи то намагається мене вкласти під ялинкою. Мені стало з того так весело, і я так голосно засміялася, що хлопець перелякався. Певно, подумав, почалося загострення шизофренії. І саме в цю мить почався дощ. Не просто дощ, а злива століття.

– Скоріше додому. А то велосипед заржавіє.

Заржавіє? Ровер? Ну ок. Ми погнали додому. Точніше, Тарас погнав, я намагалася зрушити з місця. Зробити це було важко, бо в лісі я взагалі не могла розігнатись і сісти, а дорога вела вгору, і на ній був пісок. Я котила велосипед, поки не почалася нормальна дорога. Змокла до нитки. Тарас був дуже далеко. Тому назад я верталась по пам’яті. Дощ, Карпати, я і велосипед. Це було неймовірно.

А знаєте, що ще було справжнім? Як я доїла корову. Одна бабуся дізналася про те, що я біженка, і покликала надоїти собі молока. Вона, певно, не знала, що в Луганську вулицями не ходять корови. Я боялася підійти до того величезного звірятка. Мені було страшно, що вона вдарить мене своїм хвостом, біля якого літали мухи. Хто ж знає тих гуцульських корів-націоналісток? А коли я наважилася підійти, виявилося, що доїти корову важко. Треба було тягти за її інтимне місце дуже сильно, а молоко текло дуже маленьким струмочком. За п’ять хвилин я, ризикуючи життям, надоїла два грами молока. Тоді бабця посварила мене й сіла до корови сама. Професіоналка видоїла корівку за кілька хвилин.

А потім настав час прощатись і їхати до Івано-Франківська. Два тижні пролетіли, як два дні. А з іншого боку, вражень було на два роки. Я плакала, прощаючись із Христиною, Свєтою й Тарасом. Увімкнула в автобусі сумну пісню, віддалялася від живописних місцин і ревіла так, ніби їду від коханого. Із собою взяла три літри молока і і ще карпатський чай.

– Жіночко, прокидайтеся, Чернівці, – сказав мені якийсь дідусь, і я вийшла з автобуса.

«Які ще Чернівці?» – подумала я. І пішла шукати свій хостел. Напередодні я забронювала ліжко недалеко від івано-франківського вокзалу. Та, зробивши кілька кроків, почала здогадуватися, що вокзал і справді чернівецький. Поглянувши на годинник, – обімліла. В автобусі я заснула на п’ять годин і проспала Івано-Франківськ. Ось так я знайшла ще одне місце, в якому спалося солодше, ніж на шовковому простирадлі в Луганську.


* * *


У Чернівцях я зупинилася в іншому хостелі. Почала активно шукати квартиру для оренди. Намагалася знайти помешкання без ріелторів, щоб зекономити. Але три дні нічого не виходило. Всюди телефоном мені відповідали посередники. Або ж квартири вже були здані. На четвертий мені пощастило. В Інтернеті з’явилося два оголошення від власників однокімнатних квартир. Я швидко подзвонила й домовилася про огляд.

Через годину зайшла на третій поверх гарного старовинного будинку. У ньому були високі стелі й величезні вікна. Неймовірно гарна архітектура змусила серце завмерти. Хоч би ніхто й ніколи не розбомбив цей будинок! Хай уже краще ще раз кинуть бомбу на мою хрущовку, лишень не на цю красу. А ось у квартирі було не дуже затишно. Старі подерті шпалери, розхитані дошки на підлозі, у кухні дірявий лінолеум. Єдина прикраса помешкання – високий красень з чорною щетинкою й грайливою усмішкою. Тобто господар квартири.

– Як вам квартира? – спитав він.

– Чесно? Я не зможу тут жити, – щиро відповіла я.

– Чому?

– Тут так... Брудно... І негарно... Я звикла до комфорту.

– Проте дуже дешево.

«Це так,» – подумала я, а про себе додала, що ще й господар неймовірний супермен. А він, прочитавши мої думки, підлив оливи у вогонь.

– А я тут недалеко живу. Шкода, адже хотілось вас частіше бачити.

– Ну я ще не відмовляюся, - посміхнулась я. – Ще поїду одну квартиру подивлюсь і вам подзвоню, домовилися?

– Домовилися, – сказав суперняша всіх часів і народів.

– А я поки покажу квартиру іншим претендентам.

І ось я іду до іншої квартири,,яка коштує у два рази дорожче від першої. їду й розумію, що страшенно ревную. Зараз мій Данило... тобто суперняша господар, покаже помешкання іншим людям. А раптом якась дівчина не буде тупити так, як я, і відразу погодиться орендувати квартиру? А потім запросить його полагодити кран. Зустріне в еротичній білизні. Зґвалтує. Або підмішає в каву якихось відьомських трав. Він у неї закохається. У них народиться син. З такими ж гарними ямочками. Мої думки перебила жіночка, що відчинила двері квартири. Вона була дужі' гостинною, тільки коли почула про те, що я з Луганська, її трошки пересмикнуло. Навіть не знаю чому.

У квартирі було напрочуд затишно. Не найновіший ремонт, але стильно й без елементів радянщини. Нова побутова техніка, мінімалізм, світлі кольори, хороше освітлення й простір. На кухні меблі з «ІКЕА», гарні чашечки, гарні штори. Як хотілося б готувати їсти на тій кухні! От тільки готувати доведеться лише гречку, адже всю свою майбутню зарплату я буду віддавати на оренду квартири. Я сказала жіночці, що передзвоню, сіла на лавочку іі почала думати. Гарний чоловік чи гарна квартира? І я помчалась до Данила. Не подумайте, що я давно не мала інтимної близькості. Там був не лише гарний Данило, але іі ціна справді низька. Я майже бігла до високого красеня, а подумки благала, щоб квартиру ще не винайняли.

– Я такий радий, що ви повернулися! – сказав Данило й усміхнувся мені. – Квартира ще вільна.

І ось ми вже підписуємо договір оренди, я віддаю красеневі останні гроші й щаслива засинаю у своєму ліжку. А. Данило обіцяє зайти наступного дня й занести мені чайник. Так приємно мати шматочок власної житлової площі! Встановлювати там свої порядки. У самій білизні готувати м’ясо. Танцювати перед дзеркалом.

Данило вже два тижні заходить до мене майже щодня. Я сподіваюся, через те, що я йому сподобалась, а не через те, що він боїться, що я продам його квартиру або перетворю її на наркопритон. Ми розмовляємо на кухні годинами. Від політики до подорожей. Від розмов про Всесвіт до практичних порад щодо видалення плями з дивана. Шкода лише, що він досі нікуди мене не запросив. Але я сподіваюся, що скоро диво станеться. А поки що чекаю, як божевільна, його наступного візиту...

В один момент я замислилася про те, що знову мене приковує кайданами до комфорту. У шафі знову почав збиратись одяг. Лак для нігтів і пінка для волосся. Навіть парфуми. Парфуми. Ви розумієте, що таке парфуми для біженця? Це важка скляна баночка, яка виконує настільки незначну функцію, що її легше залишити, ніж брати.

Одного дня я навіть була готова підібрати зі смітника бездомного кота. Але схаменулася. Взяла себе в руки. Наступного дня героїчно пройшла повз магазин з розпродажем. Не треба засмічувати власне життя.


* * *


Знаєте, за весь час моїх поневірянь світом я майже не дзвонила своїм подругам. Дві з них давно поїхали до Росії. Телефони менш близьких я загубила разом зі старим смартфоном. Мені теж майже ніхто не дзвонив. Але одного разу я все-таки почула мелодію свого телефону, а разом із тим і всі новини свого міста. Я дізналася про смерть сусідських бабусь. Про розстріли машин біженців. Про те, що половина мого офісу зруйнована. Дізналася, що багато людей і досі лишаються в Луганську. У підвалах. Вони не живуть, а існують. Моляться, радіють звичайній воді й можуть убити за паливо чи батарейки. Я не могла повірити в те, що все це правда, а не страшний сон.

Після розмови з колегою я випадково наштовхнулася в Інтернеті на сайт коучсерфінгу й вирішила запропонувати житло для тих, хто його потребує. Англійську я знала погано, тому, як потім виявилося, сайт був переважно для мандрівників, а не біженців. Тим не менше, уже через кілька днів мені написала дівчинка з Луганська, яка шукала житло на кілька днів у Чернівцях. Так я познайомилася з Ксюшею. Коли вона зайшла до мене у квартиру, то відразу ж підійшла до вікна.

– Так гарно, – сказала вона, навіть не подивившись на стіни...

Мені здається, що за два дні вона стала мені найкращою подругою. АТО - це чудова можливість щось втратити для того, щоб знайти щось цінніше.


* * *


– Можливо, замовимо ще щось? – промовила Ксюша, яка майже допила свій гарячий шоколад.

– Тут же смачний пудинг, – сказала Ангеліна.

– А я вже наївся. Шкода, тут м’яса нема.

– Час би стати вегетаріанцем, як я, – посміхнулася Ксюша. – До речі. Не хотіла перебивати Ліну, але я дещо зрозуміла. Ти на початку розповіді казала щось про хабарі. Ніби ти їх відкладала на ремонт чи щось таке?

– Так. Були часи.

– То ясно, чому снаряд попав саме у твою квартиру! У неї погана карма. Порошенко навчить усіх жити по-новому.

Усі засміялися.

– Тільки чому в маєток Єфремова нічого не попадає? – зауважила Ангеліна.

– Він чесно вкрав, – сказав Толік.

– А мені цікаво, що ти робив після лікарні? Як опинився тут? – спитала Ангеліна, і Толік продовжив свою розповідь.


* * *


Я починав вірити в долю. У Кривому Розі я обходив кілька співбесід і мені завжди відмовляли. У Києві я випадково натрапив на вакансію великої ІТ-фірми. Відразу ж подзвонив по телефону, і мені призначили співбесіду на наступний день. Вона мала відбуватись англійською. Хоча я закінчив школу іноземних мов і часто дивився фільми в оригіналі, співбесіда вселяла в мене страх. Наступного дня мені неймовірно щастило. На дорогах завжди горіло зелене світло. Дівчата посміхалися мені. Люди були привітними. А співбесіда пройшла, як на мене, дуже вдало. Вийшовши з фірми, я пішов подивитися кілька квартир. І знову мені пощастило. Перша ж квартира виявилася дуже гарною й за адекватною, як для Києва, ціною. Хоча розміщувалась вона на Лісовій,а для її оренди мені все одно довелось знімати депозит у банку.

– Вам справді пощастило. Квартира щойно з’явилася. Такі помешкання довго не залишаються пустими, – нахвалювала квартиру ріелтор.

Уже увечері я перевіз до помешкання свої речі. З вікна шістнадцятого поверху було видно Дніпро й багатоповерхівки. Це було прекрасно. Єдине, що порушило мій спокій першої ночі, – феєрверки. Коли я почув перший вибух за вікном, то різко підскочив, а серце стиснулося в клубок. Я вибіг до коридору, простояв там близько хвилини. А потім обережно підійшов до вікна й різко виглянув з нього. Побачив на небі вогні й заспокоївся. Хоча перед тим добряче вилаявся. Добре, що мого переляку ніхто не бачив.

Уже наступного дня мені подзвонили з фірми й сказали, що за результатами співбесіди я прийнятий на роботу. Я не міг повірити. Тепер я працюю на відому ірландську ІТ-фірму, про яку чув багато хорошого. У мене буде шеф – ірландський мільярдер, а співробітники – найкращі спеціалісти у своїй сфері. А зарплата дозволятиме не економити. Катя завжди мріяла про те, щоб я отримував стільки грошей. Вона б швидко знайшла їм застосування. Але я чітко вирішив, що буду відправляти максимальний відсоток на армію.

Перший тиждень у Києві зруйнував усі мої плани. Адже гроші летіли з неймовірною швидкістю. їжа, паливо, маленькі дрібнички. Київ – то мільярди спокус, які треба навчитись обходити стороною. Я розумів, що мої заощадження таким чином закінчаться дуже швидко. Тому трохи знизив оберти. Епоха споживання не має права перемагати мене в час, коли в моєму місті йде війна. Одного дня я перерахував на лікування бійця «Айдару» 5 тисяч доларів і залишився майже ні з чим. Про своє авто тимчасово забув, на роботу вирішив їздити в метро, а їжу готувати самостійно. Віддавши гроші, я позбавився спокус витрачати їх у столиці, що манила витрачати заощадження на кожному кроці. На серці стало спокійніше.

Робота мені неймовірно подобалась. Я займався улюбленою справою в колі освічених і сучасних людей. Я з кожним днем усе більше закохувався в Київ. Шалений ритм життя - певно, це те, чого мені завжди не вистачало в Луганську. Я відчував себе живим. Я постійно квапився. Постійно був зайнятим. Але це було прекрасно. У мене було все менше часу згадувати про те, що в моїй країні війна. Я перестав бачити сни з фронту. Я занурився у свій комп’ютерний світ, де діяли мої правила. Де я був творцем реальності. А іноді я повертався додому нічним Києвом і отримував естетичну насолоду. По трасі лилося світло автомобілів, немов з водоспаду. По рейках повільно їхав майже пустий трамвай з приглушеним світлом. На будинках сяяла кольорова реклама. А десь уже почало жовтіти листя. Прекрасний, мирний Київ. За такі миті можна було багато чого віддати. Увесь день я дивився на монітор комп’ютера, а ввечері, немов виринав і оживав, насолоджуючись нічною красою.

Кілька разів у Києві спостерігав негативне ставлення до біженців. Особливо чоловіків. Тому про моє походження майже нікому не говорив. Усім відповідав, що я з Кривого Рогу. Про те, що я був у зоні АТО, теж не вихвалявся. Хоча й вихвалятися не було чим. Єдине, що мене видавало, – кульгання й очі.

Одного разу після роботи я був на Хрещатику. Шкодував, що застав його вже таким – зі старими наметами, у яких оселилися нероби й пияки. Подумав про те, що коли там розстрілювали героїв, у моєму місті життя продовжувало пливти за своєю течією. Пам’ятаю, що 20 лютого я не пішов на роботу зранку, бо дивився онлайн-трансляцію з майдану й хвилювався за революцію як ніколи. А після обіду приїхав в офіс. Там мене вразила пустота очей моїх співробітників. Хтось із них вболівав за швидкий розгін майдану, але більшість... Більшість була пустою й байдужою. Можливо, деякі просто боялися вирізнитися з натовпу й сказати хоча б слово співчуття до героїв, що виборювали краще майбутнє для всієї країни. Сьогодні їх байдужість повернулася до них і міцно обійняла їх. Тепер вони непотрібні Києву. Того дня на лавочці в центрі Києва я підняв голову до неба й подякував столиці за те, що вона прийняла мене до себе, за те, що мені пощастило з роботою й квартирою. Можливо, у Києві щастило тим, хто колись серцем був з ним?

А хвилин через п’ять до мене підійшла дивна дівчина.

– Ви були на майдані в день розстрілу? – сумно промовила вона. У вас такий погляд...

– Был на войне.

– В АТО?

– Те, кто был на Востоке, называют вещи своими именами. Я был на войне...

Та дівчина була єдиною, хто помітив мій погляд і знай про те, де я був. Інші ж люди жили своїм життя. І потроху забирали мене до цього життя. З концертами, Інстаграмами, зоопарками й миром. З нічними трамваями, у яких не бояться вибухів. З вишиванками, які не страшно одягнути.


* * *


Але одного разу в середині серпня мені довелося повернутись назад у світ АТО. Мені подзвонив Павли Його голос був сумним. Я відразу подумав, що в нього погіршився стан здоров’я. Та справа була в іншому Виявляється, нашого хорошого знайомого, з яким ми воювали біля Щастя, було вбито в бою.

– Труну перевозять у Чернівці. Поховання буде завтра чи післязавтра.

І знову вибухи, кров, тіла перед моїми очима Арсенові було двадцять три роки. У нього залишила і. однорічна дитина й дружина. Я пам’ятаю, як він почуй незадоволення нашого командира через те, що ми і Павлом прибули до «Айдару». Усі вдали байдужість. хтось посміявся з нас. Але Арсен підійшов і поплескав мене по плечу.

– Я розумію, чому ви тут. Бо не можете бути вдома. Ви молодці. Не зважайте на нього. Головне – не м’язи. Стріляти ви навчитесь. А ось патріотизм і бажання захищати свою країну – це важливо. І це головне. І тому ви тут. І тому я тут.

Він був з тих хлопців, які не вигадували причин не йти воювати. Я зустрічав тих, хто боявся мобілізації через свій юний вік, старість, проблеми зі здоров’ям, зайву вагу, наявність дітей. Хтось щойно одружився, .і хтось запланував весілля на наступне літо. У когось народилася дитина, а в когось дитина щойно пішла в школу. Хтось мав хвору маму або бабусю. Хтось жодного разу не тримав у руках автомат, а хтось тримав його в руках дуже давно. Але мої товариші з «Айдару» ніколи не шукали причин. Вони слухалися свого серця н знали: якщо не вони, то ніхто. Якщо не вони, то й України не буде. Арсен і такі, як він, були для мене героями тоді й зараз. І я не міг повірити в те, що життя цих героїв все ж таки закінчилось. Я не вірив, що герої помирають, а ми залишаємося жити. Я не міг повірити и те, що світ несправедливий.

Я вийшов із квартири, сів у своє авто й натиснув на газ. Я гнав по вечірньому Києву й кляв несправедливе життя. Побачив дівчину в гарній сукні, на підборах біля нічного клубу. Вона сміялась і розмовляла з кимось по телефону. А все через Арсена, який віддав життя за її сміх. Але про нього не будуть розповідати в новинах. А ці дівчата ніколи не дізнаються, що хтось на Сході захистив їхній спокій і віддав за це своє життя. «Хіба це справедливо?» – питав себе я. Чи знав я всі імена хлопців із Небесної сотні? Чи знав я імена всіх учасників АТО? Ці питання не йшли з моєї голови.

Я залив повний бак на заправці й увімкнув на навігаторі маршрут до Чернівців.


* * *


Я був на похороні один раз, у дитинстві, у 9 років. Тоді померла подруга моєї бабусі, що жила в сусідньому під’їзді. Я бачив її сині губи й завмерле обличчя в труні. Мені було дуже страшно. Коли труну виносили з квартири, я закрився в туалеті й плакав. Я пам’ятав доброту тієї бабусі: вона давала мені попити води. Пам’ятав злість у її погляді, коли я і друзями із двору, розважаючись, дзвонив до неї у квартиру, .і вона кричала на нас із балкона й обіцяла викликати міліцію. Пам’ятав світло й темряву її очей. Але в труні вона лежала і абсолютною байдужістю. З пустотою. І це було найстрашніше. Я зрозумів, що це був її фініш.

Коли через кілька років померла моя бабуся, я шукав причини не йти на її похорон. Сказав батькам, що в мене болить живіт. Але вони відповіли, що то не є причини залишитися вдома. Потім вигадував інші причини залишитися. Казав, що треба готуватися до контрольної. Що, крім живота, у мене болить голова. І мам,і нарешті змилостивилася наді мною. Хоча й залишилася незадоволеною.

Я боявся смерті моїх батьків. Бо не уявляв, як їх ховати. Як купувати труну, як кликати гостей на поминки, що казати. Я перевіз батьків з Луганська перед тим, як їхати звідти самому. Тепер я мчав по трасі до Арсена. Не знаю навіщо. Але я поспішав провести його в останній шлях. Для мене це було вкрай важливо.


* * *


У Кам'янці-Подільському я зупинився випити кави й трохи відпочити. Голова розколювалася чи то через стрес, чи то від безсонної ночі. Виїхавши з міста, помітив на трасі невисоку руду дівчину з татуюванням маку. Не в моїх звичках було зупинятися для того, щоб когось підвезти. Але я натиснув на гальма.

– До Чернівців не підкинете?

– Садитесь.

Настрою для розмов у мене не було. Тому півшляху ми мовчали. Та потім по радіо заграв «Океан Ельзи».

– Шкода, що на їхній концерт у Львові вже нема квитків, – сказала дівчина.

– А я не понимаю, как можно устраивать концерты, когда в стране война.

– Знаєте, це сумно. Але... Не можна весь час думати пише про війну. Так можна з’їхати з глузду.

– Но и для развлечений у меня нет настроения. Сейчас вот еду друга хоронить. Привезли из АТО вчера.

Співчуваю й розумію вас. Це жахливо, – сказала дівчина.

Я побачив, що їй стало соромно й на її очах з’явились сльози. їй було не по собі через те, що вона заговорила зі мною про концерт. Мені стало незручно, що я на навіяв їй такий сум.

– А ви з Чернівців? – спитав я, пом’якшивши тон для того, щоб перевести розмову на іншу тему.

– З Луганська.

– Ого. Я тоже из Луганска!

Майже доїхавши до Чернівців, ми дізналися, що жили на одній вулиці й навчалися в одній школі, яка наразі згоріла. Де б ми могли зустрітися з нею, як не на трасі в Західний Україні? Ксюша розповіла, що ходила в Луганську на мітинги, що розклеювала листівки, і я з кожною хвилиною все більше починав захоплюватись нею. З дівчини, яка їздить розважатися на чужих авто, вона перетворилась на борця за моє місто. Чому я не зустрів її раніше? Чому не ходив з нею на мітинги? Ця дівчина говорила приблизно те ж, що й Катя. Про те, що не варто гризти себе, треба рухатися далі, радіти життю поки воно є. Але, на відміну від Катиних слів, її переконування зачепили мене. Її слова мали вагу, не були пустими. Усе ж таки Ксюша не була втікачем. Вона боролась і програла битву. Але по її очах я розумів: воші ніколи не програє війну. Я вірив, що їй усе вдасться.

Майже в кінці я запитав, чому вона говорить українською.

Пам’ятаю той день, коли ми були біля пам’ятника Шевченкові. 9 травня. Ми читали вірші. Поклали квіти до ніг Кобзаря. А потім на нас почала наступати колона російських туристів під своїми прапорами. Там, звісно, були й місцеві. їх було значно більше, ніж нас. Тому ми ганебно тікали. Вони зняли наш прапор біля Шевченка, викинули квіти. Вчепили свою трикольорову ганчірку й почали розповідати щось своєю мовою. А я плакала від безвиході. Я хотіла якось захистити Шевченка. Мені було соромно, що пін дивиться на нас зверху й бачить, що робиться біля його пам'ятника. Я розумію, що мова - це не найголовніша ознака для людини. Не важливо, як ми розмовляємо. Важливо, що ми робимо. Але... Це моя нематеріальна вдячність усім борцям, що віддали життя за Україну, – розповідала Ксюша й додала в кінці: – А ще так ніхто не може здогадатись, що я зі Сходу. Що я програла.

– Ви не програли, Ксюшо. Ви виграли. У вас все лише починається, – тоді я чи не вперше перейшов на українську, Сам того не усвідомлюючи.

– Так, я теж вже майже повірила в це. За цей місяць зі мною сталось так багато пригод. З’явився абсолютно інший світогляд. Здійснилися всі мрії. І знаєте, коли починають здійснюватися мрії, перестає бути соромно. У житті настає теплий океан, легкий бриз, й усмішка не сходить з обличчя.

І хочеться жити.

Мені здається, що ту зустріч мені послав Всесвіт. «Хочеться жити». Як же я її розумів. Адже й мені хотілося хотіти жити. І хотіти мати сенс для того, щоб жити. Хотілося рухатися далі, а не думати про війну, війну, війну, війну... Від якої так важко сховатись і яка постійно нагадує про себе новинами, мертвими друзями, незагоєними ранами...


* * *


Ми з Ксюшею обмінялися номерами телефонів і загубилися в маленькому затишному місті. Вона пішла блукати Чернівцями, а я пішов до кафе працювати в Інтернеті, поки був час. А через кілька годин пішов на похорон. Дивно, але я хотів подивитись на Арсена й побачити вираз його обличчя. Я ніби переборов свій страх смерті. Може, тому, що вдосталь напився її на Сході.

Але труна була закрита й омита сльозами жінок у чорному. Я відчував, що Арсен також десь тут, з нами. І скоро буде в іншому, кращому світі. Там, куди вирушають усі герої. Я вперше зрозумів сенс вислову «Герої не вмирають». Вони справді не вмирають. Нація формується завдяки таким героям. Вони і є справжня Україна. Вони і є те, з чого складається нація. Герої будуть жити вічно в кожному з нас. А помруть вони разом з останнім українцем.

Кого справді було шкода, так це родичів Арсена, які постійно плакали... Я віддав їм усі гроші, які в мене були. Прийшовши до готелю, я працював увесь день, отримав мотивацію заробляти ще більше, щоб допомагати ще більше. Я відвів очі від ноутбука тоді, коли надворі вже було темно.

Дивно, але того вечора в готелі я згадав про початок розмови з Ксюшею. Вона говорила про «Океан Ельзи». Я не був їхнім фанатом, але захотілося послухати ту музику, яку вона любить. Після довгого сидіння за ноутбуком я підвівся й почав віджиматися. Тренування стали моєю хорошою звичкою. А потім я мав би лягти в готельне ліжко та заснути. Але замість цього знайшов пісні «Океану Ельзи», увімкнув їх і дивився на місто з балкона. Навколо були затишні старовинні будиночки, ліхтарики, гарні, доглянуті дерева. Але вся ця старовинна архітектура навіювала на мене сум. Все ж таки я фанат урбанізації. При цьому пісні в моїх навушниках прекрасно гармоніювали з пейзажами. Я розумів, що повинен потрапити на концерт «Океану». Справді шкода, що квитків уже не було.

Я слухав пісні одна за одною й навіть почав пританцьовувати. А потім зрозумів, що тягарі з мого серця кудись поділись. Ксюша стала немов феєю, яка своїми словами приспала моє сумління. Я раптом усвідомив, що перебуваю в тому місці, у якому й маю бути. І десь у серці на місці тягаря з’явилось відчуття надії й віри. Віри, яку сміливо можна було назвати впевненістю. Я був упевнений у тому, що смерть Арсена не була даремною. І що для України все лише починається. І в моїх силах все змінити на краще


* * *


Толік, Ксюша й Ангеліна вийшли з кафе й пішли вниз по вулиці Ольги Кобилянської.

– За десять хвилин квитки мають бути в нас, – сказала Ксюша.

– Навіть не віриться, що ми підемо на концерт, ще й усі разом, – промовила Ангеліна.

– Це буде дуже символічно. Такий концерт у Львові в День Незалежності, – сказав Толік.

– І поки ми чекаємо дівчину з квитками, ти можеш розповісти про свої мандрівки, – запропонувала Ліна.

– Про моє божевільне літо... Ну, слухайте...


* * *


Я ніби плила за течією життя. Мої плани постійно розбивались об береги, і я перестала дивуватися цьому. Я мріяла об’їхати всю Західну Україну за місяць. Але Луцьк настільки закохав мене в себе, що я не могла вирватись з його обіймів. Я планувала вирушити автостопом до Львова, але волонтерка наполегливо порадила мені поїхати на Шацькі озера.

– Дивись, яка хороша погода. Поживи в них тиждень, відпочинь, покупайся. Вони дуже гостинні, хороші люди, які хочуть допомогти.

Я чула сотні історій про те, як люди із зони АТО зіштовхуються з нерозуміннями, зі злобою, з матеріальними труднощами, і не розуміла, чому мені так щастить. У мене з’явився постійний замовник, якому я робила переклад. Вій платив доларами, тому підвищення курсу було мені на руку,

Родина з Волині, дізнавшись про те, що в Луганську я ходила на мітинги за Україну, зробила з мене героїню свого села. Люди приходили лиш для того, щоб поговорити зі мною й привітатися. Ставали в чергу, щоб вивезти покупатися їм Світязь. Мені було надзвичайно добре в тому селі. Але щось у мені змінилося. Мені хотілося постійно рухатися. Мені хотілося жити й отримувати від життя враження. Я почала боятися бути кораблем, який би знайшов свою гавань. Адже мої мрії почали здійснюватися лише тоді, коли мене викинуло у відкритий океан, у вільне плавання.

Тому одного дня я попрощалася з усіма й пішла ловити машину. Я була у Львові й Тернополі, в Ужгороді, Мукачевому й Івано-Франківську. Я ночувала на вокзалі, їла яблука й груші з дерев у селах. А іноді орендувала номер у готелі й замовляла собі королівську вечерю. Я зупинялась у людей з Коучсерфінгу або у звичайних селах у добрих бабусь і дідусів.

Одного дня я зайшла у свій старий блог і, перегорнувши багато записів, знайшла список моїх мрій. Виявилося, що частину з них я вже здійснила. Наприклад, я мріяла заночувати в наметі. Так-от, день першого ж дня після того, як я покинула гостинне село Волині, я зупинилася в селі між Львовом і Луцьком. Господарі сказали, що в них можна переночувати в кімнаті з щойно пофарбованими вікнами. Але через сморід перебувати там було нестерпно. Як альтернативу вони запропонували мені ніч у наметі. І це було прекрасно. Я милувалася зорями, дихала сільським повітрям, пила м’ятний чай і чомусь усміхалася. Пам’ятаю, як мені хотілося закричати. Можливо, тому що я була щаслива?

«Чому б не здійснити інші мрії?» – подумала я, дочитавши запис у блозі до кінця. І наступного дня перефарбувалася І рудий колір і вирішила перестати їсти м'ясо.

Ви спитаєте про тату маку? Ви не повірите, але його мені зробив один водій, який підвозив мене до Кам’янця-Подільського. Він виявився майстром тату й сказав, що мені зробить його зі знижкою.

Я боялася зупинитися. Знаєте, коли ти поспішаєш, то про все забуваєш. Є лише ти, дорога й твої думки про вічне. Не про буденне. Є музика в навушниках, під яку ти думаєш про сенс життя, про рідних, про новий початок, про свої мрії. І у твоєму серці не залишається місця для суму.

Багато разів мій внутрішній спокій намагалися підірвати. Новинами про війська на кордоні, про конвой, про екстрені збори верхівки військових Росії тощо. І я розуміла, що це лише зворотний бік інформаційного суспільства. Keep Calm and Сапу on. Цей напис з Англії часів Другої світової став моїм девізом.

А потім мені пощастило ще раз. Подзвонив Толік і сказав, що знайшов у Чернівцях дівчину, що продає квитки на львівський концерт «Океану Ельзи». Так у моєму житті з’явилася надія на те, що я здійсню ще одну мрію.

– І що далі? Після концерту? Ти ж не зможеш усе життя тікати від себе? – сказала Ліна.

– У Луганську в мене було багато планів. Цього року я закінчила лінгвістичний факультет. Планувала йти на магістра. Потім мала поїхати в США на півроку до знайомих тата для того, щоб підтягнути свою мову. Мама хотіла влаштувати мене викладачкою в ліцей іноземних мов. Навіть з якимось хлопцем мене планували познайомити в США. Моє життя було розплановано по тижнях. А мрії припадали пилом. А зараз я не хочу планувати. Я не знаю, що буде завтра. Можливо, завтра я буду стопити машину, а замість того побачу російський танк. Але сьогодні я маю право жити й втілювати свої мрії. Правда ж? Автостоп не закінчується Україною. Я не бачила Європу, Азію, Америку, Африку...

До компанії підійшла дівчина, що тримала в руках білий конверт.

– Привіт! Толік, Оксана, Ангеліна? Це ви по квитки? - спитала вона.

– Так.

Дівчина простягнула конверт, а Толік віддав їй гроші.

– Хорошою концерту вам, – сказала вона.

– Чекайте, - зупинив її Толік, який побачив на конверті дивний напис. – Тут написано АТО?

– Так, перші букви ваших імен. Щоб не забути. Ангеліна, Толік, Оксана.

Дві дівчини й хлопець перезирнулися. Де б вони не були, їхнє місто завжди буде з ними...

(обратно)

Епілог

Ксюша й Ангеліна пішли до своєї квартири, а Толік – до готельного номера.

– Він тобі сподобався? – спитала Ліна нову подругу відразу ж після прощання з хлопцем.

– Він був там... Він герой. Ще й мучиться сумлінням через те, що він знову не там. і

– Бачила його м’язи? Він казав; що займатися почан лише цього літа. І вже таким сильним став.

– Так... Саме через це він мені й подобається. Він справжній... Ця ситуація, вона показала, хто є ким... Але... У нього в серці ще живе інша. Це видно по його очах. Він живе нею.

– Хіба?..

Толік тим часом не міг знайти причини набрати номер Ксюші. Вона заполонила його думки. Нарешті він натиснув на дисплей свого телефона.

– Я на концерт буду їхати з Києва, але через Чернівці Можливо, ти погодишся сісти до мене в авто, щоб я знову тебе підвіз? – спитав він.

– Було б чудово, – усміхнулась дівчина.

А вже через тиждень Ангеліна, Толік і Оксана стояли на стадіоні у Львові поруч. Разом із десятками інших українців з кожного міста України. На сцені співай

Вакарчук, а на їхніх обличчях періодично з’являлися то сльози, то усмішка. І там було зовсім не важливо звідки ти. Там всі були одним цілими. Ксюша стрибала так високо, що їй інколи здавалось, в один момент вона здійметься кудись у небо. Толік відчував, як зливається з натовпом, рухаючись з ним в одному ритмі. Ліна піднімала руки вгору й заплющувала від насолоди очі, щиро усміхаючись і підспівуючи. Вона ловила музику руками. Вони нарешті були щасливими. АГО – це чудова можливість відчути один одного й стати одним цілим.

(обратно)

Оглавление

  • Ангеліна
  • Толік
  • Оксана
  • Зустріч
  • Епілог