Ти чуєш, Марго?.. [Марина Гримич] (fb2) читать онлайн

Книга 337185 устарела и заменена на исправленную

- Ти чуєш, Марго?.. 271 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Марина Гримич

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

ТИ ЧУЄШ, МАРГО

1.

О сьомій ранку в одному звичайному помешканні пролунав несамовитий жіночий вереск.

Тато перелякано підхопився з ліжка, однак молодший син зі свого ліжечка заспокоїв його:

- Не пелезивай, тату, це мама знову стала на ваги!

Водночас із ванни заторохтіло:

- Господи! Як мені все це набридло! Я - нещасна жінка! Я - мати-героїня! Хочу бути старою дівкою! Хочу сидіти собі в своїй хаті, у своєму ліжечку, пити каву і читати детективи! І щоб мене ніхто не чіпав! А тут ці діти сидять на голові! Ці три ІГявки! Не дають жити! Господи! За що мені такі тортури!

Тим часом у квартирі все поволі заворушилося.

- Ма! Шо їсти?

- Як шо їсти? Там каша була вівсяна від учора!

- Вже нема!

- Як нема?! Господи! Ну шо це таке! Ці діти, І і хробаки: хрум, хрум, хрум! Усе поїдають, усе пожирають! Оце мені нема чого робити, як за п'ять хвилин до виходу з дому варити вам кашу!

Ма! Я не хочу в садочок!

Я теж не хочу в свій садочок! Запам'ятай,синочкув цьому житті немає слова "хочу", е лише слово "треба"! Зрозумів?

Мамочко, а де моя краватка?

Таточку, твоя краватка там, де вона має бути!

Мамочка, ледь-ледь застібуючи ґудзики піджака на грудях, стала особливо агресивною:

Ну ти подиви. Ця хімчистка обнагліла! Все збігається після неї.

Мамусю, може, справа не в хімчистці? - хотів був пожартувати тато.

Мамуся оскаженіла. Тримаючись за свої верхні округлості, вона заверещала:

- Ну й що? Ну то й що? Що ти на мене дивишся? Ну що я можу зробити, що воно росте, як на дріжджах! Якби я тобі не народила і не вигодувала оцим місцем трьох дітей, то була б струнка, як билиночка. А ці діти... Господи, хіба це діти? Це ж п'явки! Вони п"ють мою кров, п"ють, п'ють...

Тату, сьогодні твоя черга вести малого в садок! Моїнерви вже не витримують! Все, я побігла! Па!

Вона забігла в ліфи натиснула кнопку і тут відчула, що зачепила портфелем колготки. Закотивши очі під лоба, вона просто вилаялася. Довго і смачно. Правда, подумки. Проте, здається, трохи ПІДЛЯГЛО.

Заходячи в автобус, а потім у метро, вона про себе бубоніла: хоч би не зустріти когось із знайомих, щоб не бачили її без макіяжу, хоч би не зу-стріти когось із знайомих, хоч би не зустріти, хоч би... Слава Богу, здається, не зустріла.

її все дратувало навколо. Водночас вона заздрила всім і всьому на світі. Вона заздрила людям, які в метро читали газети і детективи, бо після купи паперів на роботі друковані літери викликали в неї алергію. Вона заздрила тим, хто не мав проблем із верхніми ґудзиками піджаків. Вона заздрила рибалкам, які могли собі дозволити розкіш годинами висиджувати на льоду. Вона заздрила дітям, які могли на повний рот сміятися, не боючись, що хтось помітить пломби на їхніх зубах. Вона заздрила стінам Києво-Печерського монастиря, які могли століттями незворушно дивитися у воду, думаючи про вічне і духовне. Вона заздрила поїздам метро, яким не треба було думати про те, куди їхати і з якою швидкістю.

Робочий день почався не найкраще. Кабінет викликав огиду. Дірка на колготах заважала сконцентруватися на роботі. Раптовий телефонний дзвоник пронизав від кінчиків волосся до кінчиків нігтів на ногах. Господи, треба зробити педикюр1

- (Що за сполота дзвонить так рано?) Алло,слухаю! Доброго ранку! Іду!

Шеф знахабнів. Зараз скаже, що й нього дві новини, одна хороша, а друга - сама знаю яка... І запряже...

Ну що, Марю, піджачок збігся п хімчисітці? - замість привітання пожартував шеф.

Дуже смішно!

Так і гримай! До речі, в мене дві новини: одна хороша, а друга... ну. сама знаєш яка... З якої починати?

- Із самазнаешякої.

До нас приходять дідові партнери. Треба зробити проектик. Такий собі акуратненький, елегантненький маленький проектик. Ти зрозулеська. Шо я маю на увазі?

Конешно.

Не конешно. а єс оф кос. шефе.

Єс оф кос, шефе.

Проектик маг бути о четвертій. Ясно?

Ге, сер.

І щоб о четвертій верхні ґудзички на піджачку і на блюзечці були розстебну ті.

- Ну досить, досить уже...

- На десерт новина: маєш колегу у свій кабінет.

Мужчина?

Мужчина.

Ви попередили, що я мати-героїня і муже ненависниця?

Можеш не переживати: приставати не буде: одружений. жона-модель. ноги від шиї. синочок-вундеркіндик, тобто ввесь джентльменський набір.

- Чекайте, а на яку це він посаду йде?

Шеф промовчав.

- Ні. ви цього не зробите! Зроблю. Марго. зроблю.

-Я пахаю 10 років, а йому відразу заввіділом на тарілочці з золотою кайомочкою!

Ти ж знаєш, це не від мене...

Та чхати я хотіла від кого!

Марго влетіла в свій кабінет. У ніс ударив запах "давідова". За сусіднім столом сидів мужчина із зовнішністю з хвостиком ззаду... (Ненавиджу!). Ллє довелося знайомитися. Він. виявляється. Ан-дибер. Чогось більш ідіотського придумати важко.

Марго сіла за комп'ютер і почала писати витвір мистецтва під назвою "Проектик".

Марго вийшла з роботи, почуваючи себе вичавленим лимоном. Подивилася вгору. Повний місяць. Усе ясно звідкіля агресія і неспокій. Захотілося смачно, на всю вулицю завити на місяць: "Ау-у-у-уГ "Ау-у-уГ. Поряд хтось запіпікав. Якась "Антилопа Гну випуску 1940 р." Відкрилися дверцята. "Невже ця нахабна пика думає, що я сяду до нього в машин)?!" Думає. З огидою згадавши переповнене метро, вона сіла в машину зі словами: "Тільки ні слова!" Андибер кивнув і гонорове виконав свою обіцянку.

Вибираючись із машини з усіма своїми торбами і клунками, вона почула вслід: "До завтра, моя королево!" Марго на мить спинилася і відчула, як ЇЇ мозок щось ошпарило. Однак вона не обернулася, а поплила до під'їзду.

Увечері всі удома запримітили, що їхня мамуся була підозріло тиха. Вона тихо зготувала вечерю. Тихо перемила посуд. Тихо запустила пральну машину, тихо вийняла з неї білизну, тихо розвісила па балконі, тихо прийняла ванну. Всі про всяк випадок теж поводилися тихо і чемно. Хто його зна. що не означає.

І І і хто не бачив, як вона прискіпливо розглядала себе в дзеркало.

Вона із здивуванням відзначила для себе, що дуже давно не розглядала себе в дзеркало. Не І е. щоб зовсім не дивилася в дзеркало, а саме не розглядала. Брівки підрівняти, пушок над губкою повисмикувати, пошкробатискрабом шкіру, заштукатурити березневі веснянки, намалювати поки. -це все робилося регулярно і автоматично. А щоб розглядати себе... Ні. Ніколи.

Господи, що це значить?... Це що? Що це? Іронія? Сарказм? Комплімент? Що таке "Моя корово"? Що це означає? Щоб ти сказився!

Моє обличчя,.. Моє обличчя дивне. Воно мені незнайоме. Я не впізнаю не обличчя. Ану. розгляну очі. Око. Цікаво, а якого воно кольору. Бачу якусь воду, ріка не. чи що? Вода прозора, вода.

Ледь-ледь струменить, розчісує якісь річкові рослинки, водорості, бульбашки, комашки, рибки... Хлюп-хдюп... буль-буль... Плюсь-плюсь...

- Ма! Туалетний папір кінчився!

- Візьми серветки на поличці!

А ніс? Дай-но гляну па тебе, мій хороший хлопчику! Ану-ну! Повернися боком! Ну, будь ласка. О! Ти диви, який ти! Хоч викарбуй на монеті.

- Ма, шо ти робиш?

- Нічого. Зовсім нічого?

- Я можу побути дві хвилини наодинці?

- Можеш!

Гак. а далі справи гірші. А може, не все так поганоо? Що це? Купальниця Ренуара?

Живії... Животик... Жінка без живота. Ідо квітка без запаху... Лоно... Продірявлений глобус, помережаний ріками і горами...

Господи, де вихід звідсіля? І Ідо це за кімнатка Карлсона, що живе на даху? І не одна. Боже, який безпорядок! Чайники з ідилічною картинкою селянського життя: хатка з мальвами, дворик із моріжком, курки, півники, індики, песик, корівка... Золотий пінцет... Чоловічі краватки на дверях. Цікаво, що за чоловік їх носить: на них африканська савана - жовті трави, зебри, леви; тропіки з ліанами і величезними метеликами; пустеля з верблюжими колючками... Мисливський ніж... роги оленя замість люстри чи це канделябри... якісь шовкові штори... картинка на столі в золотій рамці, на ній щось написано... Що на ній написано?... Аз єсмь жизнь... Морський бінокль... Жіночі прокладки - рожеві й ароматні, як пелюстки троянди... А ось і троянда засушена, чорно-бордова троянда... Маслини, чорні маслини... Дай з'їм одну... Холодна маслинка в роті... Це так приємно... Боже, який безпорядок... Під ногами якісь ноти... Сто років не грала... Я щось шукаю... Я щось повинна знайти... Конче... Господи, як тут щось можна знайти... В цьому хаосі... Ось засушена бджола в павутинні... Ось намисто, коралі, справжні коралі з дукатом.... Розсипалося... Як прикро... А ось моя діамантова сережка, що я її загубила, коли була вагітною Андрійком.., Добре, що знайшлася, але зараз не вона мені потрібна... А що ж? Що я шукаю? Боже, хіба можна тут щось знайти? Якісь шматки матерії, шовки турецькії, китайка, оксамит... Ой! Усе попливло, закрутилося... Шовки-ок-самити обплутали руки, ноги... Оливки напхали повний рот... Тупотіння коней, іржання... Запах кінського поту... Свист нагайки... Ой полем, полем килиїмським, битим шляхом ординським... Через плече рубець... Від шаблі? Обличчя не видно. .. Не можу роздивитися - дим очі застилає. По жилах потекла лава... Знайоме відчуття...

- Мамо! - Вона підхопилася з ліжка. - Що я скажу чоловікові! Тьху! Та це тільки сон! Куди ніч. Іуди й сон!

Однак заснути їй не вдалося. Сон як рукою зняло. З нею щось сталося. Вона немов уперше з "явилася на світ.

Хотілося чогось яскравого, екзотичного, незвичайного. Вона прийняла ванну із сіллю. Вона вдягла свій китайський халат з драконом. Вона намазала нігті криваво-червоним лаком. Вона зварила кави з кардамоном і випила, запиваючи маленькими ковтками крижаної води. Вона замісила тісто і накрутила різних химерних пундиків (хробаки сьогодні не зголодніють). Вона, готуючи рис з овочами, напхала туди конячу дозу спецій кері, імбиру, чорного перцю, коріандру. Вона сіла у вітальні на дивані.

Першим устав Максим найстарший син. Він, як завжди, безшумно ходив по квартирі, щоб нікого не розбудити, трохи накульгуючи. Він зайшов у вітальню і здивувався, побачивши там маму. Марго, немов уперше в житті, розглядала Максима. Довготелесий, тонкокостий, хворобливий підліток з материнським виразом очей, - він єдиний у цьому світі ставився до неї по-материнськи, намагаючись її оборонити від різних проблем, передусім побутових.

- Привіт, мамусю! А що ти тут робиш?

- Привіт, синку. Нічого, так, щось не спиться...

Він хотів був вийти, однак не втримався і сказав:

- Ти така красива, ма.

Марго посміхнулася. Він часто говорив їй це. А зараз, цього ранку, їй особливо хотілося це почути. Бідний мій хлопчику! Як тяжко ти мені дався-ми з тобою стояли одною ногою на тому світі. Але вижили. Зробити тобі каву? - посміхнувся Максим.

- А тобі?

І вони тихенько засміялися.

Двері "хлопчачої" з шумом відкрилися і гупнули об стінку. Це встав середній син Марго - агресивний, нахабнуватий. безумно красивий і самовпевнений Сергій. Якщо він уставав - ніхто вже не мав права спати. Він наче навмисно гупав дверима, брязкав посудом на кухні, голосно розмовляв. Він теж здивувався, побачивши маму о цій порі в китайському халаті на дивані у вітальні. Однак він нічого не спитав.

- Ходімо побігаємо! - запропонував він матері.

- Сьогодні ні.

Сергій підстрибнув до Марго, міцно обхопив за шию і повалив на диван. Вона зарепетувала:

- Іди ти зі своїми телячими ніжностями!

- Ну, я пішов!

І за ним голосно гупнули вхідні двері. Однак через дві секунди він повернувся.

- Ма, шо з тобою?

Майже водночас в кімнату ввійшли "близнюки''. Так Марго називала свого чоловіка і найменшого сина. Обидва Андрійка схожі один на одного, як дві краплі води; вони стояли в дверях, сонні, розпатлані, з волоссям кольору соломи, в однакових шжамках з ведмедиками, в однакових капцях-собачках. Це було так зворушливо!

Вона розглядала усіх з ніжністю і здивуванням. ''Мої мужчинки, - думала вона. -- Мої дітки..."

Прийшовши на робочу, вона побачила на столі червону троянду. Взявши її в руки, вона помітила, що її колір абсолютно такий самий, як колір її нігтів. І її це не здивувало. Вона подивилася на нового колегу і спитала:

- У вас випадково немає на плечі рубця? Він, здається, теж не здивувався.

-Є.

- А від чого?

- Від яничарської шаблі,- пожартував він дуже правдоподібно.

Нарада в шефа була довга і нудна. Всі особливо терпляче й уважно слухали шефа, адже в нього сьогодні деньнародження. Марго дивилася- на абсолютно лису блискучу голову шефа, і їй у голову почали приходити непристойні думки. Кажуть, що його коханка - референтка Леська любить облизувати цю бездоганно рівну площину. Фе, яка гидота! Що це мені сьогодні в голову лізе. Так, так, що він каже? Ага, зосередитися на роботі з клієнтами. Скільки можна пережовувати те саме! Бездогапно-дзеркальна поверхня. Як це йому вдалося? 11і, це йому просто пофортунило. Дуже сексуальна лисина. Тьху ти! Ну що це зі мною сьогодні робитися! Що за напасть! Спокійно... Спокійно... Робота з клієнтами - на першому плані. Це ясно. Кажуть, він робить манікюр і педикюр. Може, він і брівки вищипує? Ану-ну-ну! Ближче, ближче підійди! Так і є. Вищипує. А Леська, до речі, не вищипує. Принципово. Принципово не кладе макіяж. Каже, що красиву полюбити - раз плюнуть, а от нехай її занедбану люблять. Ось так. 1 люблять. От молодець. Чим же вона їх бере? Натурою, тобто природністю. Природою. Щось у цьому є. Міло, ану повернися до мене личком! Для візажиста — табула раса. За що її люблять? Що ж в ній таке? Наче нічого особливого. Але це "наче" оманливе. Вона особлива. А я? Он як на неї дивиться Свєточка. Повна протилежність: сауна, тренажерний зал, масаж, візаж, манікюр і байдужість чоловіків. "І аm Barby-girl!»- це про неї. А я? Хто я?

Здається, закінчилася нарада. Манікюрні жіночі пальчики почали активно нарізати бутерброди, намащувати маслом, ікорочкою, нарізати лимончик, апельсинчик, ковбаску, сирочок, прикрашати' "канапочки" зеленню і тертим вареним яєчком, розкладати одноразові тарілочки і виделочки і чарочки. А Іде що? А це зелені оливки і чорні маслинки (?!).

- З яких це пір у нас на святковому столі .оливки і маслинки?

- Андибер приніс.

Андибер приніс? Марго заплющила очі і пригадала забитий оливками і маслинами рот, і здригнулася.

- Ну як, Марго, тобі співкабінетник?

- Для сєльской мєсності сайдьот...

- Ну, не скажи! Він справжній мужчина,- дала свою оцінку Леська.

- Він такий сексуальний,- сказала Свєточка. "Хвесько Ганжа Андибер!"' - подумала Марго, але вголос сказала:

- Свєта, ну так займися ним!

- Ти мені його віддаєш? - засвітилася вона білозубою посмішкою.

- Ти ж знаєш, я нє по етім дєлам...

- Признаюся чесно, - довірливо почала Свєточка, - я собі вчора розклала карти і бачу: принц на білому коні...

- Тобто Андибер на червоній «Хонді»... - засміялася Леська.

- Не перебивай! Так от: козирний король ліг на козирну даму. Але масть різна - чорна і червона.

Не моя масть. Дама чорна. Трефова. А король -бубновий. Як Андибер.

- Як же вони обоє можуть бути козирними? -поцікавилася Леська.

- Ну, це фігурально. Круті, значить. Так от: бачу масть у дами не моя. Дивлюся - вроді Марго. Гак я і подумала...

- Іди ти... - лайнулася Марго.

- Ні, ти слухай, що було далі. Дальня дорога обом і приємна несподіванка. А далі трефовій любовні клопоти. А королю - сльози.

- Пророчиця ти наша... — нервово засміялася Марго, згадавши рубець від нагайки на чоловічому плечі і повний рот маслин.

* * *
*.

Шефове деньнародження відбувалося лише для "свити". Все було дуже благопристойно, за роками відлагодженим планом. Спершу виступила партія романтиків і підлабузників. Пролунало Свєточкине ритуальне голосіння з досить ефектним закочуванням очей під лоба: "Ми Вас так любимо, так любимо!.. Не покидайте нас ніколи!.. Хай Вам Бог дає здоров'ячко... Підкиньте нам на зарплату..." Потім Сидоренковий цап'ячий тенор завібрував, розхитуючи і без того розхитану нервову систему тих. хто мав більш-менш пристойний музичний слух: "Мно-о-о-гая лі-і-і-та!". Потім, коли шеф уже добряче випив, вступила партія скептиків і фаворитів. Ясська промовила тоном строгої цноти, однак за змістом дуже двозначний тост, завершуючи його фразою "За стійкість в і на наших лавах!", від чого шефова лисинка від задоволеніші почервоніла і вкрилася крапельками поту. Марго теж сказала тост, перефразовуючи слова відомого історичного діяча минулого: "Найпаскудніше , що може бути в нашому колективі, - це наш шеф, однак людство ще-досі не мало нічого кращого". Шеф галантно поцілував Марго ручку.

Тобто все йшло за сценарієм. Однак у переломний момент, який віщував плавний перехід до словесних оргій, у кабінет шефа зайшов Андибер. Німа сцена.

У нього був такий вигляд, наче він проскакав на коні чверть України, щоб втрапити на шефове деньнародження, порубавши по дорозі десяток турків, і тепер, смертельно втомленим, але задоволений від того, що таки встиг, не в змозі впоратися зі своїми ногами, що мовби продовжували обіймати конячий круп, переможно дивився на занімілу від подиву й обурення аудиторію. Тобто, одна частина свити здивувалася: що він тут робить у колі наближених, а друга обурювалася з тих самих причин.

У цілковитій тиші Андибер витяг із пакунка щось несамовито яскраве, оксамитове і східне і накинув це "щось" на плечі шефа. Німа сцена тривала. Шеф стояв у халаті турецького паші. Шефова свита була шокована зухвальством і несмаком Андиберової витівки. Однак наступної миті стався ще один стрес. Замість того, щоб, сухо подякувавши, з огидою скинути халат, шеф засяяв і, пропливши лебедем по кабінету, оглянувши себе в дзеркало, сказав хриплуватим від хвилювання голосом: "Про таку річ я мріяв усе свідоме життя..."

Німа сцена все ще тривала. У мізках підлеглих відбувався глибокий аналітичний процес. Андибер прийнятий до свити. На правах фаворита.

Зі словами "Вйо, бо дощ!'", які на устах у шефа звучали, як одне слово, забаву було продовжено. Усім стало дуже легко і до непристойності весело. Шеф у своєму новому і вже улюбленому халаті танцював, розмахуючи декоративною булавою з гострими шипами. Це була легендарна булава. Марго (хоча насправді це начебто була не Марго), перший раз запримітивши її у шефа, взяла в руки і. замислено поглядаючи то на гострі шипи, то на шефову лисинку, запитала цілком серйозно: "Шефе, а якщо я цією булавою з усієї сили вперіщу нас по маківці, чи довго після того ми будемо віддирати від тих шипів шматочки мозку-з кров'ю?'' Після цього Свєточка, закриваючи рот руками, вибігла до туалету, а шеф довго відкашлювався.

Отже, шеф виконував танець з булавою. Свєточка виконувала танець живота, правда, без живота. Марго сиділа за роялем, імпровізуючи на східні теми. Леська, тримаючи в зубах цигарку, грала в дартц, причому мішенню для неї була політична карта колишнього Радянського Союзу. Андибер, який, як з'ясувалося, мав шалене чуття ритму, виконував партію на африканських барабанах, подарованих шефові на День незалежності люблячим колективом. І навіть Сидоренко, абсолютно позбавлений чуття гумору і свободи духу, дуже гармонійно підвивав своєю тенорною мелізматикою, створюючи чудовий східний колорит. Звичайно, лише в такій ідіотській атмосфері могла виникнути цілком ідіотська ідея спуститися в підвал приміщення офісу, в якому, як було запевнено, є двері, що ведуть до підземелля, де в історичні часи переховувалися козаки. (Пізніше ніхто не згадає, чиєю була та навіжена ідея, хоча всі підозрювали в цьому шефа, який розповідав колись про те, як він у дитинстві, перебуваючи на канікулах у бабусі на Полтавщині, лазив козацькими підземними ходами, видлубаними в схилах численних ярів).

Двері до підземелля відкрилися напрочуд легко.

Очі призвичаювалися до нового простору. Вуха призвичаювалися до тиші. Ніс призвичаювався до нових запахів.

Попереду справді був хід, висотою в зріст людини, шириною, оптимальною, щоб дві людини розминулися. Правда, не з бюстом Марго.

- Ой, де ми? - проскиглила Свєточка.

- На тому світі, - спокійно відповіла Марго. Свєточка істерично розреготалася. Решта замислилася і взяла на карб, А всі разом жовтенятською вервечкою рушили вперед.

Спершу все видавалося забавою: у печері дивно змінилися всі голоси, тож компанія деякий час гралася новими звуками: перегукувалася, пережартовувалася. Переповіли всі можливі страшилки п анекдоти. Попереду йшов шеф з ліхтариком, позаду Андибер без ліхтарика. Група товаришів вдавала із себе юних слідопитів.

Чомусь ніхто не замислився над метою походу. Ніхто. А треба було б. Оскільки через певний час промінчик шефового ліхтарика намацав якусь та глибину в стіні. Народ скупчився навколо неї, і раптом світло впало на обличчя замурованої в стіні людини.

Лише секунди вистачило для того, щоб народ наклав у штани. Інстинкт самозбереження кинув усіх назад. Природно, у вузькому проході утворилася "затичка"1. Переляканий шеф, який був найближче до жахливого місця, трактором випхав той корок уперед. Усі кинулися бігти в протилежний бік майже навпомацки. І тут виявилося, що тунель не був поодиноким. Несподівано з "я клялися якісь відгалуження, розгалуження, глухі кути. Групка екскурсантів, наступаючи одне одному на п'яти, штовхаючись, намагаючись перегнати одне одного, щоб не бути позаду, вириваючи з рук одне у одного ліхтарика, тикалася в стіни, в якісь закутки, бігла, падала одне на одного, лаялася, кричала, плакала. Однак печера не закінчувалася. Марго, випадково опинившись попереду, коли компанія забилася в черговий глухий кут, масою свого бюсту зупинила оскаженілий натовп і гаркнула: "Стоп!" Усі спинилися. Однак дослухаючись до жахливого калатання серця, вона більше ні на що не спромоглася.

- Візьмімо себе в руки! - тремтячим голосом підхопив ініціативу шеф.

Це вдалося не всім. Свєточка безсило опустилася на землю і тихо завила.

- Ми заблукали, - процідила крізь зуби Леська.

- Без тебе знаємо! - заверещала Свєтка.

- Тихо-тихо! - цитьнула Марго. - Тут не можна галасувати!

- Чого?

- Не знаю... Я так думаю... Ми ж на тому світі!..

- Мамочко! - заридала Свєта.

- Що робити, що робити? - вголос розмірковував шеф.

- Мені страшно... - продовжувала підвивати Свєточка.

Та тихо ти! - всі гуртом гримнули на неї.

- Що робити, що робити... - бубонів шеф і раптом загорлав: - Андибере!

- Я тут!

- Андибере, скажи що-небудь!

- Я десь читав, що коли козаки потрапляли у безвихідь, то починали сповідуватися у гріхах... А ще жертвували тим. хто мав найбільший гріх.

- Що за маразм! - заверещала Свєточка. Та тихо ти! - знову всі цитьнули на неї.

- Що ж, - сказав шеф. - Згадуйте свої гріхи! Цікаво, через кого ми тут гинемо?

Усі покірно присіли і почали перебирати в пам'яті свою брудну білизну.

- Пишіть на стіні! - скомандував шеф. І написав розмашистим почерком одну фразу.

Марго вийняла шпильку з волосся і стала виколупувати свої гріхи.

Леська писала ключем від офісу, Сидоренко нігтем мізинця, який, певно, саме для цього викохував кілька місяців. Андибер теж писав, правда, невідомо чим. Наче полегшало.

- Уперід! - дав команду шеф. І всі рушили. Ішли цілу вічність. Спинялися. Знову йшли.

- Цікаво, довго ще? - поцікавилася Леська.

- А мені, наприклад, цікаво, скільки часу ми тут, га? - прощебетала Свєточка.

- Ви що, ще не зрозуміли? - похмуро втрутилася Марго. - Тут немає часу.

- Як це?

- Ми в безчассі...

- Марго! -- гаркнув шеф. - І без тебе моторошно! Андибере!

У відповідь мовчанка.

- Андибере!- всі разом гукнули і, повівши ліхтариком, побачили, що Андибера немає.

- Мамочко, - заскиглила Свєточка, і їй ніхто вже не затикав рота.

- Так, одного загубили. І, до речі, не найгіршого, - зробив висновок шеф.

Однак підлеглі з ним категорично не погодилися.

- Не загубили, а принесли в жертву, - зіронізувала Марго.

- Що б я віддала, аби дізнатися, що він там написав! весело і водночас замріяно сказала Свєточка і полегшено додала: - Ну що. здається, нашим мукам кінець!

- До речі, - сказала Марго, - я не розумію, чому ми пожертвували цілим Андибером. В одній народній думі розповідається про те. як тоне корабель, козаки в паніці, а писар - Олексій Попович -сповідується у своїх гріхах. Однак його не кидають у море, а лише відрубують мізинця. І ми могли обійтися лише одним -- найгрішнішим -- місцем Андибера...

Публіка злорадно захихотіла.

- Уперід! - пролунав голос шефа.- Так: я йду перший, а замикає ряд Сидоренко. Лесю, малюй лінію на стіні. Стіна, здається, з якоїсь глини. Ідемо вперед, поки кудись не вийдемо.

- А що, Андибера шукати не будемо? - невпевнено сказала Марго. Однак на неї всі агресивно зацитькали.

Екскурсія якийсь час ішла понуро і тихо. В безчассі. Знову почулося Свєтчине схлипування:

- Я задихаюся... Мені бракує повітря... Мамочко... Хочу додому...

Однак на неї ніхто не зважав. Тупо йшли.

Раптом ліхтарик шефа, ковзнувши по стіні, наштовхнувся ще на одне вмуроване в стіну обличчя. Знову інстинкт самозбереження виявився сильнішим від логіки, і шеф трактором попхав своїх колег у протилежний бік. Усе повторилося: втеча навпомацки, топтання один по одному, крики, галас, плач, істерика, дряпання, лайка і, нарешті, "Стоп!" голосом Марго після чергового глухого кута.

- Так, хто не виписав усі свої гріхи, зізнавайтеся! - менторським гоном сказала вона.

Усі посилено стали перебирати в пам'яті всі капості, підлості, зради, брехні і виколупували їх на стіні.

Трохи заспокоївшись, усі вирішили йти далі. Шеф скомандував:

- Шикуймося! Я - попереду, Сидоренко позаду... А де Сидоренко?

- Си-до-ре-нко, го-о! - жалібно заволали люди. Проте печера мовчала.

Свєточка істерично зареготала. Марго хотіла І зробити те саме, але не вийшло. Не могла видушити й звук)7 з пельки.

Одна Леська не здригнулася:

- А тепер мені цікаво, що Сидоренко написав на стіні!

Хоч це було негарно щодо колеги, однак усі знову злорадно захихотіли.

- Досить! - гримнув шеф. - Ходімо!

- Ну, а хто ж усе-таки йтиме позаду? - поцікавилася Леська. - Може, ви, шефе?

Той на мить замислився:

- Мабуть, таки доведеться мені...

- Я проти! - заверещала Свєточка. - Ми - одні баби - всі згинемо!

Тут зникають не за місцем у шерензі, а за гріхи, - зауважила Марго.

- А ти звідки знаєш? Ось і йди остання!

- Е ні, в мене троє дітей...

- Ось бачиш: а казала за гріхи!

- Гаразд, Марго, я піду, -- похмуро сказала Леська.

Давай руку, запропонувала компроміс Марго.

На цей раз усі йшли в якомусь дивному стані напруженої байдужості. Відстороненості. Йшли довго, дуже довго. Світло ліхтарика слабло. Прохід звужувався і звужувався. Тіло не відчувалося. Воно паче й не належало їм. Його взагалі ніколи не було. І Інше ослаблений дух ширяв печерою у безчассі.

- Стоп! - сказав дух шефа. - Зараз буде ще одна пика. Не впадати в істерику.

Інші "духи" покірно спинилися і покірно по-І линули на обличчя в стіні. Воно було водночас стражденним і задоволеним від своєї стражденності. Духи покірно прочитали табличку під головою: "Козак Хведір Полохливець, що втік з поля пою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду". Духи мовчазно озирали все це.

Порушив тишу Лесьчин дух.

- Слухайте, ми вже тут були. Ось моя лінія від ключів.

Так, значить, він один, - промовив дух шефа. - Тобто одна. Голова одна. А це значить.... - і тут він раптово замовк.

- ...що ми ходимо кругами, - закінчила фразу Марго, тобто її дух.

Тут підхопилася Свєтка, тобто теж її дух, і накинулася на шефів дух, луплячи його своїми маленькими кулачками і дряпаючи великими нігтями.

- Заспокойте її! - відбиваючись від неї, загорлав той.

Невідомо, скільки це б продовжувалося, якби зненацька не озвався Хведір Полохливець хрипким басом:

- Вихід там! Спаралізований народ завмер.

- Там, - повторив Хведір і повів очима в той! бік, від якого народ увесь час тікав.

Усі тихо встали і рушили до порятунку. І лише одній Марго спало на думку подякувати голові.

Дякую, Хведоре, сказала вона, йдучи останньою.

- Нема за що, вельможна пані! - відмовила голова.

Марго на мить спинилася, хотіла щось спитати, однак світло, що миготіло попереду, нестримно манило її вперед.

Прохід усе звужувався і звужувався. Марго спершу пригиналася, потім ішла навкарачки і, нарешті, по-пластунськи вилізла назовні. І відразу ж осліпла від сонячного сяйва.

З Марго не раз таке було вві сні: наче їй сліпить очі сонце, і вона нічого не може розгледіти. Напружується з усіх сил, але марно. Нарешті очі призвичаїлися, і вона побачила себе на високому пагорбі, де зібрався натовп. Марго підняла голову, оглянула звисока всіх, і ті, мов по команді, впали ниць до землі, шепочучи "Вельможна пані!". Десь недалеко лунав знайомий істеричний сміх навпереміш із підвиванням.

До Марго підійшла жінка в одязі ігумені і вклонилася їй.

- Де та дівка простоволоса?- спитала Марго, хоча насправді хотіла спитати про Свєтку.

- Біля стовпа з ланцями для біснуватих, - покірно відмовила матінка.

Звільніть її, матінко Ісидоро, - - наказала Марго, із жахом упізнаючи в обличчі ігумені Сидоренкові риси.

- В ній оселився нечистий! - спробувала опиратися матінка.

"Хотяй бити мудрь вь вЪцЬ семь – урод буди!" - сказала Марго.

- Вона не юродива, вона біснувата! - наполягала на своєму та.

- Я сказала, звільніть її зараз же! І приведіть сюди!

- Слухаюсь. Ваша величносте! Привели "біснувату".

- Що ти скажеш мені, божа людино? - спитала Марго.

Юродива закотила очі під лоба і заголосила::

- Світ поділений навпіл - на жіночий і чоловічий... Тебе хоче поглинути чоловічий світ! Ось він поряд... Ти житимеш у блуді з боговідступником і характерником.

Марго замислилася. Не те, щоб її налякали ці слова. Просто вона не чекала такого від Свєтки. Сократ та й годі.

Однак натовп зрозумів її мовчанку по-своєму:

- Свят! Свят! Цур тобі, біснувата! Прикуйте її до стовпа ланцями!

Марго ще раз здивувалася. Натовп складався із самих жінок. Оце він і був - жіночий світ?..

Поки вона розмірковувала, Свєтку знову прикували до стовпа, і вона то реготала, то плювалася, то вила, то гавкала, то скімлила...

Марго не знала, як себе гримати в цій ситуації. Зате "вельможна пані", здається, знала. Вона вилізла на .щось подібне до трибуни і гучним грудним голосом звернулася до натовпу:

- Сестри! - (Ого! - трошки злякалася Марго). І натовп заревів.

Марго підняла правицю, і натовп стих.

- Доки над нами знущатиметься це мавпяче чоловіче плем'я, що прозиває себе пихатим іменем "державні мужі"? Хто вони є? Плем'я недолугих, слабкодухих істот, які об "єдналися між собою від свого безсилля. Безсилля перед жінкою, перед її здатністю творити життя. Вони не здатні народжувати. Вони не здатні творити життя. Вони безсилі перед життям. Перед справжнім. Перед вічним. Перед природним. І вони витворили собі свій світ -несправжній, тимчасовий, штучний. Вони самі жинуть у цьому світі і хочуть примусити нас жити у тому штучному, несправжньому, тимчасовому світі. Вони бояться законів природи, і вони витворили гної, чоловічі, закони несправжні, тимчасові, штучні. Доки вони забиратимуть у нас синів, перетворюючи їх на собі подібних? Вони забирають наших хлопчиків, примушують їх проходити вигадані ними самими ініціації, після яких наші хлопчики стають чужими, перетворюються на таких самих слабких, беззахисних перед природним, справжнім, вічним. Вони витворили собі іграшку - державу і граються в неї, як діти у пісочниці. Так само, як дитина думає, що вона будує будинок, вони по-дитячому думають, що вони вершать історію. Вони творять насилля, щоб не почуватися безсилими. Сестри! Не дамо їм наших синів! Виховаймо наших синів у природі, в мирі. Навчімо наших синів істинному, вічному, справжньому!

Марго перебувала в екстазі. Натовп теж. Вони прекрасно розуміли одне одного. З півслова. З пів-придиху. Видно по всьому, що вона для цієї аудиторії виступає не вперше. Марго в цьому переконалася, коли розпочала своєрідну словесну гру з народом: вона стала карбувати фрази чітким голосом а натовп повторював за нею:

- Аз єсмь жінка, він єсть чоловік.

- ... єсть чоловік.

- Аз єсмь життя, він єсть животіння. ... животіння.

- Аз єсмь природа, він єсть штучність.

... штучність.

- Аз єсмь сила, він єсть безсилля.

- ...безсилля.

Аз єсмь вічність, він єсть тлінність.

- .... тлінність.

- Аз єсмь земля. Він єсть пустеля.

- ... пустеля.

- Аз єсмь мир, він єсть війна. ... війна.

- Аз єсмь істина, він єсть хибність. ... хибність.

- Аз єсмь суть, він є... - Марго запнулася, бо не знайшла підходящого слова.- Бляха муха! - тихенько вилаялася вона.

Натовп без тіні вагання автоматично повторив:

- Бляха муха!

їй стало не по собі, вона хотіла була вибачитися, але потім зрозуміла, що все одно ніхто нічого не зрозумів. Усі сприйняли останню фразу як тайне ритуальне слово.

Вона перевела дух. Мабуть, досить.

Зненацька в натовпі почався рух.

- Караван! Караван!

Жіноцтво видряпалося на стіни фортеці і почало спостерігати, як вервечка верблюдів і людей повільно наближається до міста.

- Відкрити ворота! - скомандувала Марго.-Всім на базар!

- Так, Ваша величносте!

- На базарі я просто Марго. запам'ятали? — Гак. наша королево!

До Марго підійшов караванник і низько вклонився. Обличчя і халат були до болю знайомі. "Цікаво. - подумала Марго, - а під чалмою в нього є блискуча лисинка?"

- Ну. що привіз, Ахмете? - поцікавилася.

Марго.

— Гарні товар. Королева буде задоволені.

- Дивись, мені вгодити важко.

- Знаю, королево! Я знаю, як догодити королеві.

Ахмед не обдурив. Невільничий ринок на базарній площі міг вільно конкурувати з Кафою і Азовом. Чого там тільки не було: могутні шоколадні торси, тендітні французи в мереживах, палкі маври, голі сідниці, носаті вірмени, незворушні лорди, величезні кулачища, бородаті старообрядці, чистокровні грузинські князі, руські Івани, іграшкові китайці. Марго павою пливла по базару, а за нею тягнувся жіночий екзальтований шлейф.

- Ой, а це хто? - здивувалася Марго.

- Це діамант моєї колекції, - з гордістю сказав караванщик. — Чукча.

- - Дишіть мені. А де ж козако-руське плем'я? — поцікавилася Марго.

- О, королева не буде розчарована. - запобігав Ахмед, ведучи до задніх рядів.

- Дівчата, налітай! - скомандувала Марго. і ті ; вереском кинулися до товару, палко торгуючись із купцями, гаряче сперечаючись між собою, активно обмацуючи очима і руками товар.

- Тільки тихше, дівчата, не побийтесь і товар не зіпсуйте, як минулого разу!

- Не філюйся, Марго!

- І полтавців не беріть — дуже ледачі! - порадила Марго.

- Марго. тут литвин: брать чи не брать?

- Литвини підступні, брехливі й дурні. Беріть побільше степовиків!

А яких? Тут два види: великі красиві та маленькі кривоногі.

- Великих красивих беріть для роботи, а маленьких кривоногих для любові.

- Марго. тут затесався один тибетський монах.

- Лишіть його для мене!

Марго з насолодою обходила ряди чоловічого племені, думаючи: ось вона, дискримінація чоловіків! А казали, що її не існує!

Ахмед делікатно підштовхував її. наче бажаючи щось показати. Нарешті вона зрозуміла, на що піп натякає. На високому помості, як на п'єдесталі. стояв зв'язаний Андибер. З оселедцем, золотою сережкою у вусі і кривавим рубцем через усе плече.

- Ага, попався! - єхидно промовила Марго.Попереджаю: ще раз утечеш - уб'ю!

- Доведеться королеві дорого заплатити Ах-меду! — щебетав купець. - Він мені ой як непросто дався! Десятьох моїх воїнів поклав.

- Не переймайся, Ахмеде. Марго ніколи не торгується!

Місто гуляло всю ніч. Марго вирішила напитися до упаду. Що і зробила.

Марго підхопилася з ліжка:

- Де я?

Довго впізнавала обриси рідної спальні. До і обох боків приліпилися дві піжамки у ведмедики.

"Цікаво, - подумала Марго.- А коли починається в жінки клімакс? Може, я вже напередодні? Потихеньку божеволію?"

Вона спробувала встати з ліжка. Тіло стисла жахлива крепатура. Марго, пересилюючи себе встала. Прийняла гарячу ванну. Наче стало легше.

Ось прокинувся Максим. Спитати в нього, як я дійшла додому? Ні, краще не треба. Ганьба яка!

На кухні - хрестися та втікай! Із чого почати? Роботи - непочатий край. А що значить - непочатий край? Непочатий - тобто, цілий'? Край -- це земля чи кінець? Мабуть, кінець. Отже, нема ні початку, ні краю. Тобто, безмежність. Безмежність у просторі. А в часі - вічність. Тобто, роби роботу вічно. Боже, яка багата наша мова!

Марго завжди займалася філософією слова доки поралася на кухні. Прибирання в хаті теж завжди викликало в Марго філософські асоціації -- з приведенням світового хаосу в світовий порядок. А це є власне творення світу. Тобто, якщо хочеш зронити щось путнє -почни з,наведення порядку. Саме це було необхідно Марго саме туї і саме тепер: приводячи матеріальний хаос у матеріальний порядок, привести свій душевний хаос у душевний порядок. Максим зайшов до кухні.

- Мам. дай я!

- Не треба, я сама. Ну. які новини, синочку? Та, ніяких.

Які на сьогодні плани? Та, ніяких!

Марго замугикала під ніс щось легеньке, і робота зарухалася. Прибирання, миття посуду, готування сніданку, замішування тіста, прання білизни,мугикання і філософські роздуми завжди проходили одночасно.

Нарешті сніданок готовий. Хлопці люблять у < суботу та неділю снідати у вітальні. Марго везе на возику сніданок, заходить у кімнату і бачить, що всі лежать - хто на дивані, хто на підлозі - і в піжамах дивляться телевізор. Марго на мить завмерла на порозі.

"Вони забирають у нас наших хлопчиків і: роблять з них собі подібних..." - автоматично пробурмотіла вона.

- Що? - не обертаючи голови, промовили всі вголос.

Та нічо. - сказала вона.

Як правило, занісши суботній сніданок у чоло-' вічу компанію, вона летіла допирати, доварювати, допікати, доприбирувати і робити ще багато різних! "до". Цього разу вона присіла на стілець у вітальні і стала спостерігати за сімейним чоловічим світом.] По телевізору йшов футбол. Чотири далеко не ] хворих чоловіки дивилися на те, як двадцять два ще здоровіших спітнілих чоловіки бігають по полю за м'ячиком і по-дитячому серйозно намагаються його відібрати один в одного і копнути ногою.1 Марго замислилася. Який дивний цей чоловічий світ. "Вони - безсилі в світі природному, витворюють собі штучний світ і, мов діти, бавляться в ньому, вдаючи з себе дорослих". Ні. цього збагнути неможливо. Точніше, можна зрозуміти педантичних британців, які кілька століть тому з протестантським рвінням відпахавши у своїх офісах, виходили в поле, на майданчик, щоб розслабитися, і не просто так розслабитися, а морально і фізично підготуватися до нової виснажливої роботи на полі витворення буржуазного суспільства. І ще якось Можна зрозуміти тих, хто грає. Ну, а як зрозуміти Мільйон чоловіків, які сидять на трибунах чи біля телевізорів, коментують гру професіоналів словами "Ти, казьол, куда м'яч кидаєш!", начебто вони особисто краще від професіоналів грають у футбол? Як зрозуміти тих, що отримують фізіологічний кайф від того, їдо хтось інший перекочує м'яч по полю'? Оце і є чоловіче безсилля. Найактивніші • І їм дачі порно - імпотенти. Ні. цей світ надто чужий і незрозумілий. Як збагнути представникові природного світу: навіщо вбивати чи просто обпльовувати людину лише за те, що хтось не так копнув м'ячика? Навіщо? Бо в чоловічому світі існують штучні цінності, які переважають справжні вічні цінності - життя, добро, любов.

Ма! Що з тобою? Ти дивишся футбол'?

Щось у лісі здохло!

"Вони забирають від нас наших хлопчиків і роблять із них собі подібних.

Це я винна. Я погана мати. Я віддала своїх хлопчиків..."

Марго розгублено озирала свою сім'ю, яку всі вважали ідеальною...

Слава Богу, настав понеділок. Марго кулею ; вилетіла з дому, вдихаючи разом з ранковим повітрям запах свободи, їй було до смерті цікаво: чи ' екскурсія печерою - то правда, чи плід хворобливої уяви незадоволеної плоті Марго?

Однак з'ясувати нічого не вдалося. Шеф несподівано поїхав у відрядження. На тиждень. У Стамбул. На його місце сів Сидоренко, який не докучав співробітникам постійними нарадами і вкручуванням мізків, а закрився в кабінеті, пустивши роботу на самоплин. Свєтка і Леська уникали Марго й одна одну. Марго про всяк випадок діяла так само.

Тільки Андибер лишався самим собою. Він активно спілкувався з Сидоренком щодо виробничих питань, консультувався з Марго. давав указівки Свєтці. робив калькуляції з Леською.

Марго. скоса оглядаючи його, намагалася5 уявити його по пояс голим, в червоних шароварах, із золотою сережкою у вусі і оселедцем на голові замість хвостика позаду. А, уявивши, відразу ж відкидала від себе "ідіотські думки".

Здавалося, він дивиться на неї, як на меблі. І Марю відлягло від душі. Значить, все, що стало-сталося не насправді, а в тяжкому сні.

Марго повеселішала, стала схожою на саму

і знову зажила у переконанні, що вона має має сім'ю.

Шеф повернувся із Стамбула, відпустивши порідку "замочком", яка дуже личила до його лисини. Чекали, що він збере всіх на нараду або хоча б на п'ятихвилинку, щоб за великим директорським столом поглянути одне одному у вічі. Однак шеф І я гнув. Причому очікування колись ненависних нарад було досить стражденним. Марго докотилася до того, що сама напросилася до нього на прийом, щоб підписати якогось дурного папірця. Однак шеф навіть не глянув у її бік і, не читаючи, завізував документ.

Шефова свита захвилювалася. Всі, окрім Андибера. Він поводив себе адекватно своєму службовому становищу.

Напруження зростало. Всі вважали, що треба потворити. Однак ніхто де наважувався першим сій розмову. І лише після того, як Марго стикнулася лобом з Леською у підвалі перед тими самими дверима, які виявилися зачиненими; після тою. як Сидоренко змінив свій козлячий тенор на не ті козлячий баритон; після того, як Свєтка зірвалася на Андибера і в запалі дискусії ляпнула "Що ви дивитеся на мене, як на біснувату?" - шефі усіх зібрав у своєму кабінеті.

Нарада для керівних осіб відбувалася в незвичному стилі. На відміну від повної пасивності І байдужості на колишніх нарадах, цього разу спіш працівники виявляли неабияку активність і зацікавленість проблемами установи. Зрозуміло, що всі намагалися наблизити хвилину "розборки польоту". Однак вона все не наставала, бо ніхто перший не наважувався взяти на себе відповідальність зачепити болюче питання. Перший привід до відвертості дав Андибер. запропонувавши пляшку шампанського на честь шефового повернення. Ідея була схвально прийнята і поповнилася ще пляшкою коньячку, і турецькими солодощами, і лимончиком. і великою банкою оливок. Сидоренко втягнув зі своїх) холодильника шмат сала, від чого всі скривилися: "Фе, коньяк і шампанське закушувати салом!", однак Сидоренко не ображався: вони всі так завжди казали на початку, а в кінці наминала сало з чорним хлібом, цибулею під коньячок і шампанське. Андибер, звернувши увагу на цей растрі немічний несмак, визнав, однак, що він є нормалі пою формою засвоєння українцями європейські традиції. Тож перший тост "За європейський вектор України" сам по собі напросився, і почалася палка дискусія про те, що, звичайно, москалінам уже "триста лет снилися в білих тапочках", але ж для Європи ми "секонд хенд", і нема чого пнутися її шкури перед пихатою Європою і самозакоханою Америкою, а треба трохи попорпатися в своїй землі, поворушити місцем, на якому носимо штани, і ВСЕ буде гаразд.

Взагалі політичні дискусії характерні не лише І ля цього офісу. Як правило, вони починаються палкими промовами, а закінчуються почуттям глибокої огиди до влади. Політична дискусія перманентне переросла в мистецьку, де Марго була почесним експертом, оскільки була дружиною відомого естетика і мистецтвознавця. Всі захоплено обговорювали питання, чи є "зірки" шоу-бізнесу напівбогами", чи просто кріпаками, рабами низькопробної публіки, які в негоду і незважаючи на місячні змушені блазнювати перед нею, випрошуючи, як милостиню, оплески.

Вичерпавши й цю тему, народ перейшов на г, І.Ієні проблеми. Колектив тяжко переживав розлучення Сидоренка, яке тяглося ось уже два роки. Унікальність цього розлучення полягає в зворушливих стосунках між зятем і тещею. Теща категорично проти розлучення, вона вважає зятя рідним сином, а доньку "курвою". Сидоренко, напівсирота ставився до бабусі з покрученими артритом пальцями з великою любов'ю і ніжністю. До речі, він, вважаючи Марго жінкою морально стійкою неязикатою і водночас досвіченою в інтимних питаннях, обрав її своїм душпастирем. З його сповідей вона зрозуміла, що він має абсолютно викривлене уявлення про сімейне життя. Він шукав у сімї материнську любов і опіку та був хорошим господарем і порядним батьком. Він не розумів, чому його дружина "лізе на стінку". Марго популярно пояснювала Сидоренку, що регулярний якісний секс - це не розпуста, а норма сімейного життя, це входить у коло найголовніших сімейних обов'язків. Тему сімейних розлучень підхопив шеф. Він сказав, що знову черговий раз розлучається з дружиною. яка "доконала його ревнощами і підозрами". У психоаналітичному сеансі, який Марго давала час від часу шефові, вона пояснила, що людське суспільство пройшло шлях розвитку від полігамії до моногамії невипадково. Це оптимальний для сучасної людини спосіб існування і продовження роду. Якість сексуального життя полягає не; в кількості сексуальних партнерів, а в умінні "ніколи не скучати" з одним сексуальним партнером. Лише давній надійний сексуальний партнер може виконати найпотаємніші забаганки, найнепристойніші бажання, які є не простими веліннями хтивого тіла, а станом душі. Тому секс це не лише фізіологічний акт, а й духовний. Марго констатувала, що шефа з дружиною не пов'язує ні духовна, ні фізіологічна близькість, ані діти. Отже, треба не мучити один одного, а шукати "свою пару".

Свєтка сказала, що їй хтось дуже крутий запропонував вийти заміж і вона відмовила йому. Всі прекрасно знали, що це була чистісінька брехня, спосіб підвищення власного рейтингу. Свєтка у вузькому жіночому колі любила розповідати душе-роздираючі історії своїх нещасливих кохань, яких не існувало, змальовувати в деталях статеві акти, яких ніколи не було, описувати палкі почуття своїх коханих", які самі про них не здогадувалися. Свєтка належала до того типу жінок, які елементарну чоловічу ввічливість трактують як "закоханість", затертий чоловічий комплімент чи жарт як освідчення в коханні, а байдужість - як глибоке, справжнє кохання. Саме тому чоловіки ЇЇ уникали. Л Свєтка була нещасною жінкою. Марго її жаліла. ,але не могла допомогти психологічною консультацією. Марго вважала це хворобою, яку можна вилікувати лише шоковою психологічною терапією.

Леська була не такою. Вона, зціпивши зуби, щодня вступала в боротьбу за виживання, маючи Однокімнатну квартиру, паралізовану матір і доньку тінейджерського віку з підлітковими комплексами. Леська ніколи не жалілася і ні на що не нарікала, а в житті не була обізлена і заздрісна. І її любили всі. Особливо чоловіки.

Андибер і Марго мовчали про себе, як партизани. І якщо з Марго і так було все зрозуміло: чоловік із комплексом "невизнаного генія", купа дітей, то Андибер інтригував своєю впертою мовчанкою про "дружину-модель" і "сина-вундеркінда". Однак публіка була достатньо вихована, щоб не до-і цитуватися в нього ні про що.

Марго, позираючи на годинника, почала нервуватися: скоро йти додому, а до наболілої проблеми гак і не приступили. Тож вона вирішила йти в атаку, однак не в лобову, а "з тилу":

- Шефе, ану розкажіть нам про своє дитинство на Полтавщині!

- А що вас конкретно цікавить?

- Конкретно цікавлять полтавські козацькі печери. Чи правда, що там відбуваються різні дива?

- Ну. що вам сказати... Хлопці розповідали, що якось натрапили в підземному ході, який проходив через увесь яр, на засохлого чи то змумізованого козака, що сидів у такій ніби келії. Навіть показували шаблю, яку забрали в нього.

І ви їм вірили?

- Спершу вірив, потім, як виріс, уважав це; дитячими вигадками, дитячим фольклором. Такими собі місцевими страшилками.

- А тепер? Що "тепер"?

- А тепер вірите?

- У що?

У те, що в тих печерах позалишалися козацькі тіла.

Які тіла?

Господи, та ви ж щойно розказали про козака, який кілька століть просидів у печері...

- А, про Марка Хапайгроша?

- .Як-як його звали?

- Марко Хапайгріш. Розповідали, що він при-Іч ', із козацьких походів купу скарбів, сховав їх і стеріг... Тобто, й досі стереже...

-А ім'я Хведір Полохливий вам не траплялося к полтавському козацькому фольклорі?

- Не Полохливий, а Полохливець, - зауважила Песька. Отже, вона прийняла правила гри Марго.

- Слухай. Марго! Задовбала ти мене своїми Печерами!

Я задовбала? Та це ви нас усіх задовбали ними! Хай там у вас ностальгія за дитинством, а при чому тут ми?

- Ніякої ностальгії в мене немає! Це ви мене потягли в підвал!

Тут уже обурилися всі. І відразу ж пересваришся. Один Андибер сидів мовчки і посміхався.

- Подивіться на нього, - заверещала Свггка. показуючи довгим нігтем на нього. - Це він... Їй-бо, він - нечистий...

- Так, на Воланда змахує... - погодилася Лесика.

Андибер продовжував лукаво всміхатися.

- А до речі, куди ти зник, Андибере? - поцікавився шеф.

- А я нікуди не зникав. І нікуди не ходив! -спокійно промовив той.

-: От падло, - сказала Свєтка. - Брехло, та й годі.

Він не образився, а продовжував посміхатися, склавши на грудях руки.

- Сидоренко, - пішла на компроміс Марю. А ти де подівся після викарбовування гріхів?

- Заблудився я, - непевно сказав він.

- А як виблудив? - допитувалася далі Марю.

- Якось Бог дав, - промовив він зовсім не характерним жаргоном, проте цілком логічним для матінки Ісидори.

Усіх пройняла блискавкою одна думка, і вони вперіщили свої очиська на Сидоренка, намагаючись роздивитися в нього під сорочкою природні округлості. Той зрозумів, про що всі подумали, махав руками:

- Не жінка я, не жінка, дивіться ось... - розстебнув він сорочку. Всі наче повірили, однак він знову пробурмотів типову фразу матінки Ісидори:

- Хай Бог милує...

Кожного охопило неймовірне хвилювання. Марю настільки перейнялася спогадами, що, звертаючись до шефа, обмовилася:

- Ахме... тобто шефе... — і зніяковіла від своїх слів.

Але шеф підіграв Марго:

- Я знаю, як догодити вельможній пані! -- з турецьким акцентом проспівав він і вказав очима ІІ;І Анди бера.

Публіка заревіла від задоволення. Андибер сміявся, однак у гру не вступав. Тільки Ясська почувала себе розгубленою.

- Слухай, Лесько. а ти взагалі вийшла з печери. Щось тебе на свіжому повітрі не було...

- Я. мабуть, опинилася в іншому часі. Пам'ятаю. що я ходила з якимись старими геодезичними інструментами і щось вимірювала в тих печерах. А ці мене зверталися «пане Дебоскет».

- Як-як? - розреготалися всі.

- Дебоскет.

Хто це такий?..

Це військовий інженер-підполковник. генерал-аншеф, який виконував протизсувні роботи на дніпровських схилах і в печерах Лаври Київської в середині XVIII ст., - пояснила Леська. - Я вже весь Словник Ефрона і Брокґауза виштудіювала.

- Так, - сказав шеф. - То що ж це таке відбувається? Друга реальність? Паралельний простір?Паралельність часу?

- Це наші минулі життя. -- розмірковувала вголос Леська. - Як дивно, що ви всі опинилися разом, а я окремо.

- Ні. - сказала Марго, - судячи з того, де ми були, то це скидається не на історичні часи, а на ірреальність.

Це масова галюцинація. констатувала

С вогка, якій ніяк не хотілося, щоб це було хай навіть позачасовою, але реальністю.

- А ти помовч, - дещо загрубо сказав Сидоренко і злякався своїх слів.

- Садюга! - прошепотіла та.

- Слухай, Свєтко, ти мені тоді сказала, що буду жити у блуді з невірним і характерником, що таке характерник?

- От, село! - засміявся шеф. - Це ж так називали козаків за те, що вони начебто не силою воювали. а чарами.

Правда. Андибере? - пішла Марго в атаку на Андибера.

- Правда, - просто і легко сказав він.

- Слухай. Андибере, а хто ти такий взагалі? сказав шеф.

- Характерник,- просто і легко відповів він. І всі просто і легко повірили йому.

- Ну що, народе, підемо на екскурсію в печеру ще раз? - запропонував шеф.

- Я - пас, - заопиралася Свєтка.- Мені досі від ланцюгів руки болять.

І я не піду, - озвалася Леська. - Вам усім гам весело разом! А мені що, нема чого робити, тільки укріплювати печери.

- Щось мене теж не тягне... - промимрив Сидоренко.

Та ти що. Сидоренку, в тебе вдома жона-мегера, пекло, а ти не хочеш пожити в іншому часі? - оптимістично промовив шеф. - А я іду! Марго уперід!

- Стоп-стоп."- завагалася та. - Треба когось із гобою взяти. Самим якось моторошно.

- Покличмо двірника Васю. - весело запропонував шеф і викликав того по селектору.

Двірник Вася, за сумісництвом водій, за сумісництвом столяр і за сумісництвом слюсар-сантехник, був дуже питущий і водночас дуже акуратний чоловік. Він стояв на дверях, мнучи кашкета у великих порепаних руках, і по-собачому віддано дивився на шефа.

- Васю, -- серйозним тоном сказав шеф. - Там у підвалі є металеві двері. Так нам треба туди зазирнути.

- Без проблем, шефе. - сказав він. - Але там нічого нема.

- Як не, нічого нема? - всі здивувалися.

- Ну, колись там був якийсь прохід чи бомбосховище, але його після війни замурували.

Ти впевнений?

Так, шефе. Не вірите - ходімо разом. Ніхто не вірив. Точніше, ніхто не хотів вірити в колективну галюцинацію. Всім хотілося ірреальності, потойбічності, тайни. Однак побачивши за; знайомими металевими дверима замуровану стіну, вони зазнали найгіркіших хвилин свого життя.

Ніхто б ніколи не здогадався, що може зробити одна замурована стіна з колективом однієї установи. Керівний склад пережив колективний стрес, з якого перейшов у колективну депресію, яку кожен переживав по-своєму. Свєточка обрізала нігті і "зірвалася з цепу1*. Шеф утратив сексуальний потяг і почуття гумору. Леська замкнулася 1, здасться] стала щовечора приймати стограм. Сидоренко сів на якусь дику дієту, щоб очистити своє тіло від шлаків, і зненацька став ревним християнином. Марго поміняла енергетичну полюсність: якщо раніше в неї все горіло в руках і мізках, то тепер вона стала лінива і фригідна.

Один Андибер. здавалося, не змінився. Він /кпи своїм дивним життям: гасав на величезній швидкості на своїй "антилопі гну", слухав у навушники Вівальді і Моцарта, роздивлявся старого граба і вікна свого офісу, ніколи не розмовляв по телефону з членами своєї сім'ї. А як він харчувався! В обідню перерву він клав на велику тарілку три креветки і три листочки салату, скроплював усе це кількома крапельками лимонного соку. Причому, видушуючи лимона, він рахував крапельки: раз. два, три. чотири. Ні краплі більше, ні краплі менше. Або їв гарячий рис дерев'яними паличками. Або повільно підрізав тонсесеньку, аж прозору смужечку сиру, довго роздивлявся її на світло, а потім клав у рога. Меню було щораз іншим. Марго здавалося, що воно не мало ніякого значення. Мав значення лише сам процес приготування і вживання їжі. це театральне дійство, яке по ідеї повинно було б вивести Марго із себе і позбавити її апетиту.

Проте вона на все це не реагувала. Вона взагалі ні на що не реагувала, оскільки перебувала в депресії. В неї відібрали щось сокровенне, її потаємне "я", її паралельне життя.

Наближався термін виконання другого етану головного проекту. Проект полягав у тому, що один пришслепкуватий американець, який, щоправда, мав мішок зайвих грошей, хотів з'ясувати чи то для себе особисто, ачи для американської нації, ач й для України, одне питання: чи українці не люблять конкретно нинішню владу чи владу взагалі. Цей американець довго шукав вар"ятів, які б згодилися розробити анкету для соціологічного опитування, здійснити його й обробити результати на професійному рівні. Вар'ятів було багато, але професіоналів серед них не було. І лише на одній науковій конференції він відкрив для себе абсолютно вар'ятську соціологічну фірму, яку очолював шеф. Це сталося так. Доповідь, яку зачитав шеф, провалилася серед маститих соціологів. Звичайно, всі знали, що доповідь провалилася через те, що результати соціологічних опитувань його фірми значно відрізнялися від результатів решти незалежних і заангажованих соціологічних центрів. Американець, вислухавши синхронний переклад доповіді, підійшов до шефа і спитав: "Скажіть, будь ласка, яке головне питання для України?" На що шеф, не замислюючись, зло відповів: "Головне питання для України "Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза", причому останню фразу він промовив з американським акцептом. Американець, прослухавши дослівний переклад, довго стояв з відвислою щелепою. А розгублений перекладач довго намагався розтлумачити йому культурний контекст і потаємний підтекст сказаного. Шеф, із гордо піднятою головою, пішов геть. А американець інтуїтивно відчув, що це саме той жук, який йому потрібен.

Марго була професійним психологом. В її завдання входило розробити або скоригувати питання так щоб респондент не відчував психологічного дискомфорту, щоб він абсолютно відверто і щиро давав відповіді на питання. Причому тут відігравана роль послідовність питань, стиль, інтонація. Шеф якраз і пишався специфікою своєї фірми, яка полягала в абсолютній індиферентності до замовника, яку б посаду той не обіймав. Шеф випендрювався своїми соціопсихологічними теоріями і методиками, вишколював своїх соціологів, аби вони, перш ніж почати опитування, встановлювали психологічний контакт з особою. Він займався соціологічними опитуваннями заради спортивного інтересу, і в роботі його цікавив не результат, а сам процес. Не дивно, що-Захід виявляв до його фірми Інтерес, поважаючи за незаангажованість і реальність результатів. Над ним посміювалися, вважаючи, що в умовах корумпованості і продажності шеф І соціологом-камікадзе. Тож "Камікадзе" - це була кликуха шефа у вузьких професійних колах.

Марго була правою рукою Камікадзе. Вона так само була інфікована хворобою "істини за будь-що". Вона розробляла, здавалося б. громіздкі анкети, однак працювати з ними було легко, і питання не лише не втомлювали і не дратували опитуваних, а викликали бажання говорити: ще і ще. Марго із задоволенням працювала, однак не в період депресії. Тепер Марго вимучувала кожну фразу, двадцять разів її переробляла і врешті-решт стирала її з комп'ютера. Вона чекала натхнення, але воно все не приходило.

У повітрі завитав примарний дух весни, але Марго із сумом констатувала, що її це н е збуджує, як колись. Навпаки. Регулярно забруднювані дощем вікна, закінчення навчального року в школі і пов'язані з цим фінансові витрати, авітаміноз, збіднене весняне меню, перша нещаслива любов Максима, постійні дитсадкові "соплі" Андрійка, рок-музика з кімнати Сергійка, чоловіка знову не затвердили завкафедри. Клопоти зростали в геометричній прогресії, і це її кидало то в паніку. то у відчай. Єдине, що тримало її у стані відносної рівно ваги, - це наближення "польового сезону".

А сонце все сильніше припікало, і наближався солодкий час, який мав романтичну назв} "поле", - воно тягне геологів і геодезистів, ботаніків і зоологів, археологів і діалектологів етнографів і фольклористів, як наркомана голка. Поле - це не просто відрядження, це філософія життя. Для природничників - це життя в екстремальних умовах, це життя у злитті з природою, із землею. Для гуманітаріїв - це "ходіння в народ", в його теперішнє і минуле. "Польовики" - це люди, які знають "тайну", однак свято оберігають її від усіх. ''Польовики'1 - це масонська ложа, яка живе у світі істини, адже ніхто не знає свою землю краще від польовиків-природничників. ніхто не знає народ краще, від польовиків-гуманітаріїв. "Польовики" - це люди, які цілком зрячі до недолугих потуг "кабінетників" усіх рангів, однак які не можуть і, здається, не хочуть нічого змінити, оскільки не бажають витрачати свій дорогоцінний час на абсолютно неперспективну боротьбу з "вітряком", яким ( чиновницька машина. Вони витрачають свій дорогоцінний час лише на пошуки істини. І вони її находять. І вони її знають. І вони її ховають від зовнішнього світу і від усіх "непольовиків". "Польовики" із зневагою ставляться до "непольовиків". Щоправда, це взаємно. "Польовики" вважають "непольовиків" міщанами, снобами і рабами, а її їх — пришелепкуватими і малоходьними. Тож як тільки в повітрі затремтить слабкий натяк на весну, в "польовиків" починається сверблячка. Вони жадібно втягують це повітря, роздуваючи ніздрі, і вже їх цей цивілізований світ не вабить, не цікавить, їх, як моряків море, тягне поле.

Нарешті шеф зібрав своїх співробітників на перед польову нараду.

- Сьогодні і ввесь тиждень працюємо допізна. - сказав шеф- Працюємо, як прокляті. Доводимо до пуття анкети, "проганяємо" їх на комп’ютері, ліквідовуємо "хвости", - і вперід!

Здається, цієї фрази народ чекав ціле століття. | Вона викликала бурю суперечливих емоцій4у серцях співробітників. Народ, картаючись, що лишає сім"ї напризволяще, і водночас тривожно радісний, активно збирався до від'їзду. Чоловік Марго, як завжди, оголосив протест у формі мовчанки. Діти. радіючи, що не буде більше суворого контролю і боку мамусі, готувалися до приїзду бабці під кодовим прізвиськом "божий одуванчик".

Робота кипіла. Народ днював і ночував в офісі. І ось роботу закінчено. Втомлена команда, прогнавши контрольний раз програм} в комп'ютері, лишилася задоволена. І. похитуючись від утоми, співробітники повиходили зі своїх кабінетів і всі разом завалили у вантажний ліфт. Шеф натиснув! на кнопку "Г", і ліфт поїхав униз. Народ був настільки загальмованим від переробленої роботи, що не відразу запримітив, що ліфт занадто довго їде. Спершу всі подумали, що це їм тільки здалося. Тобто те, що ліфт надто довго спускається. Потім, наморщивши лоби, всі сконцентрувалися на їзді. Потім почали переглядатися, шукаючи в очах один одного помилковість свого припущення. Однак замість цього вони знаходили там іще глибший неспокій і страх. Першою закричала Свєтка. її жах передався всім іншим. Ліфт набирав швидкість і летів у якусь прірву. Світло зникло. Жінки стали чіплятися нігтями за чоловіків, однак від цього ліфт не стишив своєї швидкості. Заклало вуха і нудило, як у літаку. Марго подумала: "Зараз мене виверне". Однак у цей момент ліфт різко спинився і відкрив двері. Публіка приходила в себе після цільного падіння і звикала до різкого світла, що линуло іззовні. Першою вирвалася з ліфта Свєтка і моментально зникла в пучку світла. Марю загородила вихід грудьми: "Стоп! Не йдімо туди. Тисність кнопку!" Хтось хапливо і нервово став натискати на кнопки, проте ліфт не слухався. Зате світло проникло досередини і стало обкутувати всіх і ви-І я гати з ліфта. Ноги зробилися ватяними, а тіло нерухомим, неначе в наркозі. Якийсь масивний пилосос усмоктував їх в якийсь інший простір. Линув хоровий спів з посиленими альтами. Було легко і приємно. Хотілося ще і ще перебувати в цьому стані. Однак за деякий час до божественного хору почало долучатися вороняче каркання. Спершу його можна було чути, лише напруживши вухо. Потім каркання стало заглушувати хор і нарешті хор] зовсім змовк.

Марго опинилася серед степу. Каркало вороння. Хотілося пити. Нещадно палило сонце. Марго] підвела голову і побачила, як цвіте степ. Що таке?! Щось заважає. Каркання? Спрага? Боже, як хочеться пити. Пити! Пити! Чому це каркання таке гнітюче? Що робити? Йти шукати воду? Марго спробувала піднятися, але відчула якусь важкість і гострий біль у нозі. Нахилилася до ноги. А це що таке на нозі були сап'янці. Роздивляючись їх, вона почула, як на шиї заторохкотіли коралі з дукатами.

"Я знову тут!'" - подумала Марго. їй захотілося підвестися, проте нагадав про себе біль у нозі! Марго почала роззувати її, і тільки тут вона зрозуміла, що їй справді заважало. Це був живіт.

"Боже, я вагітна!" Вона їх промовила вголос -1 ці суто жіночі слова. Жоден чоловік ніколи не промовить цих слів. Жоден чоловік ніколи не відчуб того, що відчуває жінка, усвідомивши, що вона вагітна. Бог обділив чоловіків цілим спектром фізіологічних і духовних відчуттів. За що Бог позбавив права власним тілом і душею сприйняти енергетик! і таїнство зародження і народження нового життя Марго сповнилася жалістю до колись ненависного чоловічою племені. Як це можна прожити життя щомісячно не оновлюючи кров? Як жити зі старою кров'ю? Як можна прожити життя, не зрозумівши одного дня, що твоя кров - уже не лише твоя крон. ;І й кров нової істоти, яку ти носиш, годуєш, зрощуєш у собі?

- -Я вагітна! - закричала Марго на повний голос. Нею заволодів цілий згусток почуттів, які не можна розкласти на поняття "щастя", "страх", "спокій", "тривога". Новина "Я вагітна!" блискавкою облетіла кожну клітинку тіла і мозку. І Марго вмить стала зовсім іншою. Вона зачаровано роздивлялася свій живіт і лагідно погладжувала його рукою. Це може зрозуміти тільки жінка. Світ перевертається. Все, що вчора здавалося важливим, сьогодні виявляється безглуздям. Те. що вчора вважалося багатством, сьогодні перетворилося на сміття. Те, що вчора вабило, сьогодні видається абсолютним несмаком. Те, що вчора боліло, сьогодні не тривожить. Те, що вчора було поза кадром, стає найсуттєвішим. Як жаль чоловіків, які ніколи не начать на власні очі, як світ повертається з ніг на І олову, а продовжують жити у своєму світі "догори ногами"!

Марго підвела голову. Малиново-бузковий копр степового цвіту оточив її зусібіч. Краса неймовірна. Лілова хвиля пливла за бузковою і зникала на білому горизонті. Як пахне! Новим життям. Надією.

Марго прилягла на землю, заплющила очі і поринула в своє тіло. Нога не боліла. Не те. щоб зовсім не боліла, а просто бавилася у біль. Пити не хотілося. Не те. щоб зовсім не хотілося: виявляється, можна обійтися без води. Сонце пекло, однак Марго відчула на собі скляний скафандр, який гамував проміння. Каркання видалося їй не лихими віщуваннями просто воронячими любовними забавами.

"Я ношу в собі ще один світ. - спало їй па думку. - Цілий космос". Вона лежала на степовій траві і прислухалася до світу в собі.

Почувся стукіт копит. Андибер, - ні на мить не завагалася Марго. Він гарцював навколо неї па коні і сміявся. Він був не з оселедцем, а з довгим змиленим від довгої дороги волоссям, що трохи закрученими пасмами спадали на засмаглі плечі. Кінь ставав дибки, гупав об землю важкими копитами і пронизливо іржав. Андибер виконував на коні якийсь дивний ритуальний танець, в якому Марю безпомилково читала: "Я люблю тебе, моя і королево!"

Потім Андибер витяг кочівницький бурдюк і став лити на Марго холодну воду. Стало легко і приємно. Марго повільно підвелася, повільно обсмикнула спідницю, повільно познімала з себе травинки, повільно вставила ногу в стремено другого коня, повільно сіла на коня і звісивши ноги один бік, узяла вуздечку в руки і повільно рушила за Андибером. "Ти будеш жити в гріху з характерником". - згадала вона. Але ці слова не викликали в неї негативних емоцій. Навпаки. Хотілося сміятися.

Вони їхали дуже повільно. Всередині в неї похитувався другий світ.

Вони їхали дуже довго. Аж поки сонце не почало сідати за обрій. Аж поки вони не дісталися річки. Аж поки світ всередині Марго не став бунтувати.

Марго роздяглася до сорочки і повільно зайшла у воду. Вода прийняла її в свої обійми. П'ять хвилин тому вона відчувала себе торбою, набитою камінням. Каміння тягло ноги, плечі, спину, перекочувалося в животі і в голові. А у воді Марго стала абсолютно безтілесною. Вона рибою попливла по річці, а Андибер — за нею. Дві великі рибини плюскалися і бризкалися, пірнали і сміялися.

Коли Марго виходила з води, Андибер уже розкладав вогнище на березі. Побачивши, як мокра груба полотняна сорочка обліпила її великі г руди і живіт, попу і ноги, він підвівся і завмер. В його очах було збентеження і тепло, острах і тривога, захоплення і трепет, синівська безпомічність і батьківська сила. Хто вміє так дивитися на жінку, тою жінки люблять.

Звечоріло. Марго сушилася і грілася біля вогню. Андибер доварював юшку з риби, яку ловив перед тим у річці просто руками, а потім, дмухаючи, годував Марго. Жінки люблять чоловіків, що їх годують. Вони, щоправда, люблять і тих чоловіків, яких годують самі. Однак це зовсім різні відчуття. До чоловіка, якому готує жінка сніданок, обід і вечерю, якому пере і прасує, купає в ванні і чухає спину, жінка почуває те саме, що й до своїх дітей. Чоловік, що готує страву, відкриває маленьке віконце до найтемнішої і найпотаємнішої комірчини жіночого єства.

Марго заплющила очі і поринула в сон, оточена фіолетовою ніччю.

- Вар'яти, вперід! - скомандував Камікадзе, і мікроавтобус із соціологічною групою вирушив "у поле".

Поїздка завжди розпочиналася з оповідей про те, хто. кого і як не хотів відпускати у відрядження.

Дружина шефа вчинила скандал, чим стерла і без того непевні докори сумління. Він схопив ящик горілки, куплений за рахунок фірми, маленький! джентльменський рюкзачок, в якому, як пізніше! виявиться, немає нічого, окрім кількох пар шкарпеток і зубної щітки, і втік з дому/Дружина Сидоренка навпаки — стала солодкою і покірною. Вона сама склала йому чемодан, напакувала цілу сумку пиріжків, консервації, мила і туалетного паперу, артистично сказала на доріжку: '"Бережи себе!" і ніжно помахала йому ручкою з балкону. Свєтка останній тиждень гасала по місту, намагаючись комусь втулити свого капосного кота. Врешті-решт кіт поїхав разом з усіма в експедицію за рахунок фірми. Лесьчине відрядження мало не зірвалося. І якби не шеф, який за гроші фірми найняв жінку, що доглядатиме за її матір'ю і за сумісництвом за складним підлітком, то це б сталося. Однак Камікадзе високо цінував Лесьчині здібності до раціональної організації побуту в "полі", за розважливість у розподілі фінансів фірми, а також за особисті заслуги в особистому житті шефа. Тож Леська, дещо знервована, проте вільна, сиділа в мікроавтобусі. Вася-водій прозвітував, що він віддав "на оздоровлення" свою також питущу дружину в один специфічний заклад, до речі, теж за рахунок фірми. Після чого Марго не витримала і саркастично зазначила, що фірмі варто було б хоч щось профінансувати і для Марго. Шеф пожартував, що профінансує їй хрестини, чим поцілив їй прямісінько в серце.

По-перше, Марго насторожилася: звідкіля шеф знає про її "вагітність"? До речі, де були всі, поки вона з Андибером грала у велике земне кохання?

По-друге, Марго здалося, що її нудить. Вона про всяк випадок обмацала свого живота і, трохи заспокоївшись, пересіла із закріпленого за нею місця наперед. На що публіка прореагувала заяложеними жартами на зразок: "А на кисленьке не тягне?"; "Марго, з твоїм характером броненосця Потьомкіна в тебе дівчинка не вийде! Тож марна справа!"

Марго образилася, сказала "Тіпун вам усім н; язик і в усі інші місця" і надулася, їй страх як хотілося хоч упівока глянути на Андибера проте боялася, тож посилено вслухалася в те, що відбувало ся в неї всередині.

Тим часом мікроавтобус проїжджав приміськими селами. Вони навмисне не включили в маршрут села, розташовані на трасі недалеко від Києва, бо робили по них окреме обстеження. Паро, тут різнорідний. Він дає відповіді на поставлені питання неохоче, проте любить поговорити про злодіїв, які понабудовували в їхньому селі котеджі, біля яких вони, до речі, з успіхом "пасуться". Пасуться вони й на трасі: а як же прожити? Оскількі в таких селах багато приїжджих, то результати завжди дають різнобій, установити тенденцію і дат! соціопсихологічну характеристику населеному пункту дуже важко. Корінне населення, яке ще зберегло традицію, навмисне уникає або й ігнорує "чужих", і навпаки. "Чужі" дають високий відсоток маргінальності, а "корінні" не йдуть на контакт.

Пасажири мікроавтобуса, сміючись, пригадували, як вони тут робили опитування. Поставивши те саме питання тій самій людині кілька разів у різних контекстах або різними опитувачами, отримували прямо протилежні відповіді, яким потім не могли дати раду. Села при дорозі ждуть "чужих", оскільки ті їх годують; вони говорять "чужим" те, що ті хочуть почути, тримаючи власну думку про всіх і все при собі, а коли "заїжджі" від'їжджають, забувають про них і чекають на нових "чужих", їхня група стикалася з тим, що опитувані весь час патякали на те, що їхню працю слід оплатити. Однак будь-які мінімальні фінансові заохочення створювали додаткові проблеми: респонденти заглядали в рота, намагаючись зрозуміти від соціологів: що ви хочете почути від нас? Неоплачувані опитувані були норовистими, агресивними, проте в них була цілком відчутна дрібнобуржуазна тенденція. Ці люди комунікабельні і схильні до торгівлі. Поторгувавшись із ними на трасі, перекинувшись слівцем про те і се, соціологи рушили далі.

Експедиція потроху розспівалася. Однак ансамбль ніяк не складався. Співали хто в ліс, хто подрова. Публіка записувала все це на диктофон, а потім, регочучи, слухала, затикаючи вуха від фальшивих нот і "півнів". Марго мовчала, як у рот води: набрала. Щось їй було не до співу. "Невже я знову-вагітна?" - казала вона собі. "Цікаво, від кого?'" Від реального чоловіка чи від нереального коханця? А що таке реальність? Хто мені доведе, що» все, що відбувається тепер, відбувається насправді?"

- Гей, Марго! Ти тут чи поза реальністю? -штурхнув її під бік шеф.

Марго не відповіла.

- Тобі що, заціпило? Що сталося? Ти де? Мис тут!

Марго не реагувала. Тоді шеф зачепив Анди— бера:

- А ти чого, характернику, понурився? Співати вмієш?

- Хто ж з українців не вміє співати!

- Заспівай, а ми послухаємо.

І Андибер заспівав. Це була, їй-бо, шаманська пісня, правда, з українськими словами. "Ой степом, степом-долиною, там ішли цигани..." Голос лунав, як з глибокого колодязя. "А серед тих циган циганочка-ворожка..." Голос його був настільки гарний, що в Марго по шкірі "побігли мурахи"-Зненацька в пісню "другим голосом" утрутився Камікадзе: "Циганочко-молдаваночко, скажи мені правду..." У всіх очі повилазили на лоба. Вони що, репетирували підпільно від усіх? "Козаче-небораче, завертай коня..." Мелодія була така закручена і безкінечна, з таким химерним ритмом, що її запам'ятати, здавалося, було неможливо. "Жінка твоя та й лежить в труні..." Однак ці два вар'яти її співали і співали влад. "А дрібні діточки та й в холодній хаті..."

Коли вони закінчили пісню, запала мовчанка. Вася за кермом шморгав носом, а Марго втирала сльози. Над ними обома завжди кепкували. Якось їхня фірма вирішила здійснити культпохід в оперу на Чіо-Чіо-сан. Коли ввімкнулося світло після останньої дії, всі побачили цих двох сентименталів які ридали на грудях одне в одного. Васі ніхто не дивувався: питущі люди часто мають тонку нервову систему, однак Марго... Так, Марго була такою.

- Ну, хлопці, ви даєте! - сказала Леська.

- А коли це ви зіспівалися? - спитала Свєтка.

Як коли? Тихими степовими вечорами. Коли я гнав ясир до Марго, - пожартував шеф. Тільки не згадуйте, - заскиглила Свєтка.

- А чому не згадувати? До речі, де ви всі поділися з ліфта? - поцікавився шеф. А оскільки всі мовчали, то й він замовк. Здавалося, нікому не хотілося видавати своїх таємниць.

Нервово засовався за кермом Вася:

- А що таке, що таке? - допитувався він, усе ще шморгаючи носом.

Однак усі мовчали, як Зої Космодем'янські, тож він вирішив не допитуватися.

Експедиція виїхала із зони траси і, їдучи провінційною вузькою битою дорогою, гримала курс на північ. Колишні кріпацькі села стояли, як і два століття тому. "Село неначе погоріло..." Обстеження цих сіл завжди показує, що кріпацтво - поняття не економічне, а духовне. Майже неможливо викорінити з поведінки і мислення людей кріпацтво, яке передається з покоління в покоління. Тут опитування цілком прогнозовані. Люди щиро і прямо висловлюють свою думку, яка завжди буде відзначатися бажанням мати "доброго пана", гуртом робити на нього, чекати від нього благодаті, і щоб в усіх усе було однаково. Такі села мають свою специфіку: тягнеться довга вулиця, на якій вишикувалися непретензійні скромні хатки в ряд - так, щоб панові чи уряднику легко було, проїжджаючи ; по ній. скликати на панщину. Тому тут немає ні чарівних полтавських мальовничих "кутків", ні слобожанських хуторів окремішників-вискочок, ні і чумацьких величезних садиб, а все таке скромне, покірне і дисципліноване. Сьогоднішні кріпаки,! хоч і нарікають на пана, проте не хочуть жити без пана, вони хочуть доброго пана. Чомусь робота в цих поселеннях ніколи не супроводжувалася жартами: було страшно шкода цих людей, і так і хотілося, як справжнім народникам, закликати до скинення самодержця із престолу.

Соціологічна група заїхала до кількох корпунктів, забрала матеріали і, зробивши гак, повернула на південний схід, на Полтавщину.

Вже вечоріло, коли вони приїхали до колишнього козацького села Халимони і розмістилися в сільському клубі.

Усі дуже втомилися, однак ніхто не наважився здійснити святотатство, сказавши: "Я йду спати!" Адже не відзначити початок польового сезону - це просто гріх. Відзначали цю подію завжди гак, наче це було останнє "поле" у їхньому житті: з розмахом, зі смаком. Усі вітали одне одного зі звільненням від "сімейного іга". Шеф натхненно виконував ритуальний вірш, в якому слова "Й свобода нас встретит радостно у входа" виконувалися хором, навстоячки і з повними чарками. Пили хто скільки міг, орієнтуючись на свою печінку і голову. І жили багато, позбувшись гальмівних питань: "А як я доберуся додому?'', "'А що скаже чоловік?", "А як побачать діти?" Пили так, щоб забути трикляте життя зі щоденними думками "А де взяти гроші?", "А як зекономити собі на новий бюстгальтер?", "Як прогодувати сім'ю?". Марго, щоправда, про всяк випадок не зловживала алкоголем. Хоч вона знала, що її "вагітність" - це лише хвороблива уява, а все ж таки зменшила вдвоє свою норму. Стам був не такий кайфовий, як хотілося, проте вона заспокоювала себе тим, що з бодуна буде легше виводити. Але вона достатньо випила, щоб сміливо дивитися в очі Андиберу і відкрито спостерігати за ним. Він пив багато, а не п'янів. ''Характерник", - сказала собі Марго. Вона намагалася впіймати в його очах те, що бачила в степу, будучи вагітною. Однак він дивився на неї скляними очима. Це її заспокоїло: значить, усе те їй привиділося, і не було в неї з ним ніякого шаленого кохання, і значить, вона не вагітна, і отже, вона нікому не зраджувала, в такому разі її ідеальний шлюб справді є ідеальним, тож найголовніше, що діти не постраждають.

Шеф затягнув улюблену народну пісню Марго "Ой там, на горі, ой там, на крутій, ой там сиділа пара й голубів'. Вася затрясся в риданнях!. Він не міг без сліз слухати цю пісню. "Ой вони сиділи, цілувалися, одними й крильми обнімалися". Дует Марго із шефом був потрясний. Марго віртуозно "виводила", а шеф гарно тримав баси. "Де взявся стрілець, стрілець-молодець, він голуба вбив, голубку прибив..."

- Як він посмів, негідник! - озвався Андибер. І всі поглянули на нього.

Андибер сміявся. Його сміх примусив усіх завмерти. Так сміється шаман, стрибаючи навколо священного вогню. Так сміється жрець, принісши богу криваву жертву.

- Ну ти. Андибере, чистий характерник! пробелькотів шеф. І, вирішивши розрядити обстанівку, почав схиляти Марго виконати улюблену пісню всього колективу "Голубая луна". Партію Трубача виконувала Марго, партію Мойсеева - шеф. Цей міні-спектакль у виконанні співробітників користувався шаленим успіхом у колективі. У шефа дуже гарно виходила ще й балетна партія. По її завершенні, коли стихали бурхливі оплески, Марго промовляла свою коронну фразу: "Господи, якби мій чоловік і мої діти бачили мене тепер..."

-Цить-цить, - обривали її колеги, "Про грустное не надо".

Після цього ще раз пили за солодку свободу. І ще раз. І ще раз.

Соціологічна фірма, яка в побуті мала назву "Розкажи мені, любиш ти чи ні?", заспівала однойменну пісню. Як правило, після цієї пісні відрубувався Вася.Однак, на диво, цього разу він не відрубався, а жалібно нечленороздільно попросив шефа заспівати "Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза". Це викликало бурю позитивних емоцій.

Усі сміялися до сліз, згадуючи шефову відповідь на запитання американця "Яке головне питання для України?" Шеф разом з колективом виконав замовлення Васі. Правда, співали цю пісню несерйозно, знущаючись над трагічними словами. Однак Вася сприйняв це по-своєму. Він обливався сльозами і. б'ючи себе в груди, став клястися в любові шефові:

- Я за вас, та я за вас, та я на край світу піду. Хочете, хоч зараз підемо ясир збирати?

- Що? — оторопів шеф.

- Ну. не хочете зараз, то можемо завтра!

- Який ясир? - розпитував Васю Камікадзе в повній тиші.

Вася розводив руками, не в змозі чи то підібрати, чи то вимовити слова. Його повіки зрадливої злипалися, і публіка, знаючи, що він от-от упадег| намагалася будь-що втримати його від цього.

- Я шо, - белькотів він. -- Я нічого. Ахмед сказав, Ібрагім зробив.

- Хто такий Ібрагім? - допитувався шеф.- Ти,-чи що?

- Чуєш, Андибере, - засміявся Вася і показав на шефа.- Шо з ним таке? Пахлави об'ївся?

Вася був п'яний, як чіп. Однак усі навколо стали тверезіти.

- До речі, Андибере, класно ти його наколов! Вася зареготав і показав всі свої пеньки в роті.

Як це тобі вдається: щойно ти був у ланцюгу, а тут .дивлюся: Ахмет.у ланцюгу, а ти на коні! Га-га-га! Ти точно характерник!

Шеф схопив Васю за барки.

- А при чому тут я, Ахмете? Я шо? Я нічо! Це все він! їй-бо, він характерник. Я сам бачив на власні очі, як він руками ловить кулі.

- А ще що ти бачив, Ібрагіме?

- А ще бачив, як ти один на один проти татарського загону воював: глипнув на них крізь зігнуту стрілу, так вони самі себе порубали і згинули. Ось так-то.

Усі мовчали. Вася здивовано окинув їх оком: А шо таке? Не поняв! Шо я таке сказав? Гак, - сказала Марго, - нашого полку прибуло... - І налила собі горілки.

Гобі скоро народжувати, - відставив від неї чарку Андибер, узяв за руку і повів до виходу. У Марго округлилися очі.

- Цур тобі, нечистий! - утрутився Сидоренко і, вказуючи на Андибера, зарепетував баб'ячим голосом: - Це він! Це все через нього! Він знається з нечистим! Як тільки він у нас з'явився, ми подуріли!

- Я хрест святий ношу на грудях, - розірвав пазуху Андибер. --їв Бога вірую!

Жінки з цікавістю роздивлялися його волохаті груди.

- Так, - сказала Леська. - Це вже "білочка".

- Що-що? - перепитав Сидоренко.

- Біла гарячка,- гаркнула та.

А ти помовчи - загаласувала зненацька Свєтка і кинулася на подругу. - Ти взагалі з іншого часу!

- Я?! - обурилася та. - Та я, та я...

Вона ловила ротом повітря, як риба на березі, намагаючись знайти відповідний аргумент, однак у цю мить Марго, схопившись за живіт, закричала:

- Рятуйте! Дитина йде!

Усі, крім Васі, який солодко спав, поклавши писок у миску з "олів'є", підскочили з місця і за-І метушилися.

- Паліть піч! - скомандував Сидоренко. - Кидайте побільше дров, і її на черінь! Чоловіки, геть із хати! Повідкривайте всі вікна, двері, порозв'язуйте все, що маєте на собі зв'язаного! А ти, -звернувся він до Марго,- розпусти волосся! Так легше буде народжувати.

Марго не розуміла, що з нею відбувається. Біль розривав тіло, їй цей біль був знайомий. Попередні пологи тривали по дві доби і закінчувалися кесаревим розтином. Марго із жахом подумала: хто ж тут з неї витягне дитину? Біль не можна ні з чим порівняти; Іде дитина. Довгождана. Очікувана. Дитя любові.

Марго кричала від болю. Стогнала. Кидалася. Молилася. Плакала. Кликала на допомогу Матір Божу. Рвала на собі волосся. Хапала за руку бабу-повитуху. Скімлила. Металася по хаті. Стрибала. І гадала. Божеволіла. Вила. Сміялася.

- Андибере, - командував Сидоренко.- Біжи до попа, хай відкриє церкву і попроси в нього ключі від церкви.

Коли Марго поклали на живіт ключі, вона відчула, як усе внизу рветься, як тріщить шкіра і тіло.

- Тужся! — крикнула їй у вухо баба-бранка. -Ще! Тепер не тужся. Не тужся, я сказала! Давай знову! Ще! І ще трохи! І ще зовсім мало! Ось вона!

Ця мить, коли зненацька зникає жахливий біль, для жінки триває дуже довго. Лише цю мить можна назвати щастям. Жінка стільки разів переживає мить щастя, скільки вироджує дітей. Саме народжує. Зникнення болю поєднується з почуттям здивування від вигляду маленького беззахисного червоного тільця, яке показує жінці акушерка. Це мить усвідомлення, що відбулося витворення нового світу, нового життя. Це космічна подія, яку жінка переживає фізично.

Баба гримала в руках дитину, що задрала догори ноги, демонструючи, що вона жіночої статі:

- Дівка! - задоволено сказала баба до Марго.

- Дівчинка! - прошепотіла та.

- Андибере, в тебе дівка! - гукнула баба до дверей.

- Я люблю тебе, моя королево! - у відповідь закричав той.


Треба віддати належне шефові: яким би тяжким не був ранок після святкування початку польового сезону, він уставав рано вранці, обливався холодною водою, готував міцний чай із спеціальних трав і кар для співробітників, які поволі вилазили зі свої спальних мішків, бурчачи про садюгу Камікадзе.

- Суп отдільно, мухи отдільно, - виправдовувався він. - Випивон роботі не повинен шкодити. І У нас купа роботи.

Його співробітники вже звикли до такого графіку, тож слухняно, мов ляльки сеньйора Карабаса, виконували усі його розпорядження.

Марго прокинулася з криком:

- Де моя дитина?

На неї всі подивилися співчутливо і нічого не сказали. Вона озиралася по хліву, який називався клубом, намагаючись зрозуміти: що є насправді, що не насправді.

- Вставай, Марго! Лікувальний чай упрів! -кликав веселий голос шефа.

Марго вилізла з мішка, відчуваючи запаморочення, і попленталася до відра з водою. Вона повторила подвиг шефа: відро крижаної води на голову, і трохи прочунявши, як сомнамбула, приповзла до вогнища, яке шеф розклав на цеглинках за клубом. Крижана вода на голову і чай шефа діяли магічно. Поволі тіло і дух поверталися до житія.

З клубу вийшов бадьорий Вася. Всі заздрісне па нього подивилися: йому, як з гуски вода: виспиться - і як огірочок.

- Нє-е, - замість привітання сказав він. - Цієї трави пить не буду: цілий день доведеться сидіти в сортирі або в кущах.

- Мене слухай, - скомандувавшеф. -- Треба вивести всі вчорашні шлаки. Інакше йтиме інтоксикація.

Вася слухняно підсів до вогнища і з огидою став пити чай.

- Слухай, Васьок! Кого ти мені нагадуєш? - замислився шеф.

О десятій усі були в нормі. Шеф провів робочу нараду.

Так, маршрут такий: сьогодні два села. Марго з Андибером на ферму. Берете інтерв'ю в доярок. Як скінчите - по хатах, опитування старих людей. Я з Лесею - до інтелігенції і начальства: школа, сільрада, завклубом, правління колгоспу.

Сидоренко, ти по духовній лінії. Це тобі ближче. (Всі єхидно захихотіли). Піп, уся його сім'я, дяк,| церковне братство чи сестринство, якщо воно є. тобою Світлана. Вчися, Свєтко. може з тебе й люди] будуть. Так, Вася... Вася на стрьомі. Розробляє] графік з кожним окремо й у визначений час робить] розвозку. Так, перевірили всі диктофони. Запасні батарейки є? Пишемо все. Запам'ятайте, ми робимо не просто соціологічне обстеження, а соціопсихологічне. Унікальних респондентів фіксуємо окремо, йдемо до них після всього з відеокамерою. Зрозуміло? Роботи багато. Зберіться. Сьогодні мала норма. Завтра більше, позавтра ще більше. І до упаду. Ясно?

- Ясно, - без ентузіазму сказали кореспонденти.

- Які питання?

- Коли і де обід?

- Якщо голова колгоспу не зрозуміє моїх натяків, то о третій у клубі зі своїми харчами. Які ще питання?

- Де бланки анкет?

- У машині. Я вас благаю: зберіться, настройтеся на народницький лад. Зніміть міську пиху. Ідіть до людей, як люди, а не як начальство. Будьте такими, як вони. З кожною людиною розмовляйте на рівних, наче прожили точнісінько таке життя, як вона. 1 так далі. Всі переглянули інструкцію Марго?

Усі мовчали.

- Я власноруч перевірятиму кожне опитування. Якщо будете поводитися, як бундючні тупі науковці, — звільню.

Народ захихотів.

- На цей раз звільню! - гаркнув шеф. - Ага. ми МТС пропустили Марго, це тобі. Трактористи під твого бюсту без ума...

- Ну скільки можна!

- На цей раз я з тобою посилаю надійного партнера.

Марю не мала сил опиратися. Хоч би швидше почати.

- Світлано, швидко обріж нігті. Я тобі казав, в експедицію їхати в ситцевих платтях. Ти що, не чула?

- Ну. шефе... — пробувала опиратися та.

- Ніяких розмов. Марш переодягатися! Так. Сидоренко. Ти даєш мало матеріалу.

Працюй оперативно. І прошу дуже, не розпитуй генеалогію кожного попа. У нас немає на це ні часу, пі плівки...

- Але, шефе...

- Ніяких заперечень. Ну, що ще? Вася, ти - на підхваті. Мобільний зв'язок. Бутерброд, вода, чай. кава, сто грам для трактористів...

- Єс оф кос, шефе! - дав під козирьок той.

- Молодець, Васьок! Ну що, вперід?

Із цієї цілком стандартної, як для шефа, наради і почався опитувальний марафон. Уже на першому тижні всі члени експедиції забули про домашні проблеми, про домашні образи, про власні болячки, позбулися статевого й алкогольного потягу, словом, працювали, як машини, - від зорі до зорі, їхня експедиція рухалася з півночі на південь колишньої Гетьманщини, прочісуючи різні села.

Полтавщина чарувала своєю нестандартністю. Вона є зразковою опозицією до європейських стандартів. Замість максимального перетворення ландшафту -- максимальне пристосування! до ландшафту. На противагу європейському раціональному використанню кожного сантиметра вимордуваної цивілізацією землі полтавське "землі - хоч вдавися, води - хоч втопися, лісу -хоч повісся". Замість активної метушні - філософський підхід до життя. На противагу "відкритому суспільству", що живе відкрито, у відкритих поселеннях, де кожен двір і садиба, як на долоні, - "закрите суспільство", люди, що живуть у захованих по ярах і хуторах хатках. Народ тут, розбалуваний красою природи і родючістю землі, нікуди не поспішає, не вигадує додаткових клопотів, щоб вичавити з цієї землі більше. Навіщо силувати себе і землю? Земля -- це матінка, її треба любити і не ображати.

У цій місцевості опитування іде своїм чином. Якщо люди "при дорозі" ловлять усе на льоту і розуміють вас із півслова, то тут треба довго і нудно і в деталях пояснювати що і як. Якщо люди "при дорозі" цінують свій і ваш час, то тут люди не шкодують ні свого, ні вашого часу. "Заїжджати" треба до кожного здаля, вникати в подробиці його побуту, життя, на відміну від людей "при дорозі", які вимагають, щоб усе було швидко і по суті. Саме тому тут робити опитування нашвидкуруч неможливо. А часу-то обмаль. Викручуйся, як хочеш.

Ось і викручувалися. Основні опитування робили вручну, а частину анкет лишали на корпунктах, де їх поширювали, збирали й обробляли.

Матеріали колишніх козацьких поселень відрізнялися від "кріпацької"" зони тим, що народ не хотів пана, хотів сам бути паном, а оскільки для цього не було ніяких можливостей, то вони сиділи собі й чекали, коли ж стануть панами. Але не дай Бог, хтось із них ставав паном. Таке не прощається. Зате й бідних ох як не любили. Та й справді: бути бідним на Полтавщині - гріх. Це вже треба бути таким ледацюгою... Адже тут посади дитя - виросте.

Через місяць усі вже потомилися не на жарт. Матеріалів було багато, і їх передавали в Київ для розшифрування, обробки і внесення в комп'ютер. Однак для професіоналів картина й без того вимальовувалася. Вони за місяць набили руку і були справжніми зубрами поля. Народ легко йшов з ними на контакт і розкривався до останньої клітинки.,

Відбулася рокіровка: на МТС посилали Андибера з пляшкою й отримували іскрометні і відверті матеріали. Марго продовжувала вислуховувати жіноцтво і старих. Хоча Марго й Андибер працювали "у зв’язці", підстраховуючи одне одного, проте ситуація постійно роз'єднувала їх. Андибер уже мав добрий досвід соціолога, тож досить скоро опанував принципи соціопсихологічного аналізу. Незважаючи на сережку у вусі і хвостик іззаду, сільські чоловіки через кілька хвилин визнавали його за свого. Сільські жінки дещо соромилися його, тому тільки шарілися або реготалися. Зате зв'язка Марго-Андибер завжди була обласкана теплими полтавськими господинями саме завдяки Андиберові. Вони ніколи не поверталися з "поля" голодними, а часом навіть привозили із собою курочку чи качечку.

Вони були чудовими партнерами, у ладу одне з одним. Обоє любили свою роботу і сільських людей, незважаючи на те, що були городянами другому-третьому поколінні. У них були в цій експедиції найякісніші матеріали.

Щодо особистих стосунків, то вони й досі були "на ви". Обидві сторони чітко дотримувалися цього правила, цінуючи своє взаєморозуміння, боючись перейти межу, перетворити їхні партнерські стосунки на фамільярність і панібратство, чи, не дай Бог. на "командирівковий роман".

Кінець першого місяця "поля" мав свої особливості. Підходив час шкільних канікул, і материнське серце Марго стало вимагати до себе під крило дітей, про що вона повідомила чоловіка і свою свекруху. Ніхто не заперечував. На кінець першого місяця зі Свєткою завжди буває зрив. Вона плаче перед шефом, звинувачуючи його в тому, що вона через його дурнувату фірму не може влаштувати свого особистого життя, що її ці села задовбали, що вона завтра поїде додому. Однак наставало "завтра", а вона додому не їхала. Заностальгував за домом Сидоренко. Він знав, що поки він виконує свій громадянський обов'язок, його жінка з кимось іншим виконує свій сімейний обов’язок. Його ккд різко упав. В одному з районних центрів їхня група поповнилася ще однією особою -- Лесьчиним "важким підлітком", її сюди притарабанив інспектор по роботі з неповнолітніми. Віка фиркала і плювалася на цю "дебільну провінцію", а Леська давала їй потиличники.

Група закінчувала обстежувати регіон. Останнім селом у "полтавському" турі була Кобилохвостівка. де пройшло незабутнє дитинство шефа. Колись це був хутір при селі з не менш музикальною назвою Кобилки. А тепер - це, умовно кажучи, група хат (їхню кількість достеменно не знав ніхто), що поховалися у складках ярів. У Кобилохвостівці на них чекала несподіванка в особі шефової дружини. Вона вичислила, що сентиментальне серце шефа не омине цього шматочка землі, тож чатувала тут на нього вже другий тиждень.

Зустріч була пристрасна. Коли мікроавтобус спинився в яру, який належав колись шефовій уже покійній прабабусі по материнській лінії, то з кропиви і плюща випливла примарна постать шафової дружини, її звали Льоля. Шеф спершу перелякався, але взяв себе в руки і з почуттям власної гідності вийшов з мікроавтобуса і поцілував дружину в щічку, за що отримав ляпаса. Не прореагувавши на цей теплий прийом, він пішов до "шевченківської" хати розпалювати піч, аби знищити запах сирості і занедбаності. Тим часом Льоля прискіпливо вдивлялася в кожну жіночу постать, що виходила з мікроавтобуса. З її поведінки було зрозуміло, що вона абсолютно не підозрює головну винуватицю і свого сімейного розладу, а пильно стежить за Марго і Свєткою. Андибер, намагаючись уберегти Марго від додаткових розпитувань, поклав їй руку на плече, чим відразу зняв з неї всі Льолині підозри, і та переорієнтувалася виключно на Свєтку.

Це був перший раз, коли Андибер доторкнувся до Марго. Вона це відзначила. Як і те, що їй це сподобалося. Вона трохи розгубилася і знітилася.

Тим часом Льоля визвірилася на Свєтку, обзиваючи її різними "поганими словами". Свєтка, замість того, щоб промовчати, стала огризатися, чим заробила ляпаса. Такого тонка Свєтчина натура стерпіти не могла. Вона гукнула Стьопу - свого кота, який вкусив Льолю за ногу. Коли всі зрозуміли, що це просто так не скінчиться, було вже пізно: Льоля і Свєтка тягали одна одну за волосся і качалися по кропиві.

Якщо чесно, то було дуже смішно. Звичайно, якщо врахувати, що всі були на смерть потомлені і будь-який дурний жарт викликав дурний сміх. А тут така кумедія!

Льоля і Свєтка, зігнавши зло одна на одній, помирилися і здружилися. Льоля, впевнена, то Свєтка - коханка її чоловіка, стала ходити за нею по п'ятах.

Шеф облаштовував свою хату: палив піч, виносив на вулицю сушитися старі полотняні рядна, перемивав горщики, знімав павутину. Йому в цьому допомагала Леська. їхня партнерська зв'язка також працювала безвідмовно. Вони дуже гармоніювали один з одним. Цікаво, як у тій хатинці на курячих ніжках жила Льоля два тижні. Вона добра господиня біля чоловіка, а самій їй нічого не треба.

Андибер знайшов косу і почав косити траву й кропиву на умовному подвір'ї та в умовному саду, і Справа в тому, що в таких полтавських садибах немає меж, практично кожному власникові хати! належав необмежений шмат яру.. Тут не існувало ніяких огорож і парканів. Сад плавно переходив у ліс, а город - у луг.

Вася поїхав у село по хліб і зник. Пізніше виявиться. Ідо він просто заблудився: їхня хата сховалася б яру, а оскільки ярів у цій місцевості було повно, то він у відчаї об їхав лабіринт ярів, й ніж знайшов свій.

Марго чистила рибу, яку вони купили по дорозі біля одного ставка, де вони покупалися, а заодно й помилися. Свєтка з Льолею вишукували у траві здичавілі полуниці.

Віка - Лесьчина донька - малювала лаком нігті разом із задирками і слухала плеєр.

Сонце готувалося до сну. Із сусідньої хати, практично із сусіднього яру, прийшла маленька сухенька бабуся - баба Секлета - і принесла картоплі та свіжих яєць. Яром пішов запах смаженої риби і вареної картоплі.

Усі, добряче потомлені, сіли за стіл і стали мовчки наминати вечерю.

Трохи парило. Насувалася хмара. Земля хотіла дощу.

- Де хліб? - спитав шеф.

А де Вася? - одночасно поцікавилися всі. Однак ніхто не припинив наминати вечерю.

Зненацька піднялася буря і стала обривати листя з дерев, шарпати дах на хаті. Всі згребли рештки вечері й поховалися в хату.

Хата була з долівкою, однак густо устелена соломою і сіном. Трохи повагавшись, усі почали стелитися долі.

За вікном блискало і гриміло, а в хаті затишно потріскував вогонь. На долівці у спальних мішках лежали члени експедиції й обговорювали плани на майбутнє.

Наступним регіоном було заплановано Придніпров'я. Всі вже уявляли, як паралельно з роботою відпочиватимуть: засмагатимуть, ловитимуть рибу, купатимуться. Обговорили новий кошторис витрат, поправки до анкети і питальників, загальні враження від Полтавщини. В кінці хати бубоніли Льоля і Свєтка, обмінюючись думками "про наболіле". В іншому кінці хропів Сидоренко.

Зненацька на півслові замовк шеф, і Марго із заздрістю уявила, як Леська пробирається рукою до нього в спальний мішок. Марго відчула специфічне хвилювання. Скільки це часу вона не нюхала чоловіка? Леська під боком у Марго засовалася. Шеф уривчасто задихав. Що там робить Льоля? Плеще язиком? Отож-то. Марго було соромно, однак вона вслухалася в кожен звук, що долинав зі . Лесьчиного боку. Вони про щось перешіптувалися! Марго не могла почути про що саме, бо гроза за вікном затлумлювала слова. Марго подумала: не-і вже вони наважаться в таких обставинах?.. І як це практично здійснити? А вони такі, що на все підуть! Сорому ні на грам! Цікаво, а тепер що вони] роблять? Якось дивно вовтузяться... Марго вся напружилася і відчула солодке відчуття бажання...

Раптом її шию і вухо обпік гарячий подих.І "Моя королево..." - прошепотів Андибер і ошпарив її поцілунком. Марго піддалася не замислюючись, її тіло давно вже чекало саме такого поцілунку.

У вікно хтось агресивно загупав. Усі перелякано підхопилися, а дехто смачно вилаявся.

- Відкрийте, відкрийте!

Усі пізнали голос Васі. От народ! Ніхто навіть не стивожився: а раптом з ним щось сталося.

Сердитий шеф пішов відчиняти. Льоля запалила свічку, оскільки пропало світло, і раптом побачила, що вона надто далеко лягла від чоловіка.

Вона відсунула його спальний мішок від Лесьчиного, запхала його в кут і заблокувала йому вихід своїм матрацом. Прийшов шеф з двору і, побачивши таке, сказав Льолі, що взагалі у полі хлопці сплять окремо від дівчат. Тож попередня гармонія розташування спальних мішків була порушена. Хату поділили навпіл -- хлопчики окремо, дівчатка окремо.

Довго гріли Васю, годували недоїдками вечері, поїли чаєм і заспокоювали. "Кого він нагадує?" - думала Марго. Він увесь тремтів від страху, бо в цих ярах почувався, як у пазурах у Мінотавра.

Я забув тебе попередити, Васьок, що тут Блуд водить, - чи то серйозно, чи жартома сказав шеф, поплескавши бідного Васю по плечах.

-Га?

- Ну. нечистий такий, який спеціалізується на збиванні зі шляху подорожніх.

- Не треба, шефе...

Марго дивилася на стару іконку Матері Божої і дякувала в молитві, що вона не допустила гріха. Однак у душі вона розуміла, що її справи погані. Вона себе добре знала і дуже боялася за себе. Андибер сів до грубки і, підкидаючи дрова, замислено дивився на вогонь. Сидоренко спав. Одна Леська вмирала від сміху, поглядаючи на злого шефа, в якого все падало з рук.

- Їдьмо звідсіля, шефе, - благав Вася. - Тут добра не буде!

Завтра вранці й поїдемо! Не хвилюйся! Ці місця відразу чужинців не приймають. Трохи помучать - а потім звикають.

- Я не хочу, шефе. Ні за які гроші не хочу!Знаєте, кого я тут зустрів?

- Кого ти тут міг зустріти, окрім баби Секлети і діда Каюка?

- Я бачив чоловіка, голого, з гаком під грудьми.. А-а! - немовби згадав шеф. - Так то Стефко

Нечемний. Його турки підвісили за те. що він пив горілку вдень у Рамазан. Не бійся його. Він нічого лихого ще нікому не зробив.

- Господи! -- захвилювалася Свєтка.- Знову починається!

її почала гладити по голові Льоля: Заспокойся! Я теж не відразу звикла.... Так це правда?

- Що саме?

- Що тут бродять духи.

- А чого ж неправда? - спокійно говорила! Льоля. - А що тут такого?

- Ні, я цього не переживу! - плакала Свєтка. -Для мене це занадто! Васю, поїхали!

- Як? Зараз? - здивувався він. - Та ми з цього яру зроду не виїдемо!

- Як ти їздив по ярах у таку погоду, так ми і виїдемо.

- А справді: як я їздив?

- Може, ти взагалі не їздив? - спитав Андибер.

- Я вже сам не знаю... -- завагався Вася. Після того, як я побачив чоловіка з вовчою головою...

Песиголовця? поправив його шеф. Оцього справді слід боятися. А що він робив?

- Махав мені, щоб я вийшов з машини. То ти не вийшов?

Я що, дурний?

- А як він від тебе відв'язався? А я перехрестився...

- Молодець, Васьок! За що я тебе люблю, так це за кмітливість! - розреготався шеф.

У хаті всі почали сміятися. Всіх просто охопила істерика. З медичної точки зору це було само-позбавлення від стресу, однак із точки зору немедичної це був "дурдом "Веселка". Навіть важкий підліток Віка зняла навушники і реготала до сліз. Один Сидоренко спав. Це був його спосіб зняття стресу. Насміявшись удосталь, усі полягали спати. Спали міцно і солодко. Лише Льоля час від часу примарою ходила по хаті, не в змозі заснути від шарудіння мишей.

Уранці всіх розбудило розпачливе Стьопине нявчання. Свєтка прокинулася першою і стала всіх розштурхувати. Прокидалися легко і з гарним настроєм. Вийшовши з хати, всі пороззявляли роти. Яр у ранковому сонці переливався смарагдом свіжої зелені, вкритої крапельками дощу. В повітрі стояв запах трави, мокрої родючої землі й акації. Акації рясно росли обіч яру, білі грона сніжнимі плямами біліли на зеленому тлі. Співали пташки Кувала зозуля. Стіл, на якому вони вчора вечеряли був застелений сільською клейонкою в букетики квітів, а на ньому стояли дві макітри з варениками, величезна сулія з мутною горілкою, кількакілограмова паляниця домашнього хліба, кілька кружалець ковбаси, великий шмат сала, великий глечик з молоком і маленький зі сметаною, банка маленьких квашених огірків. Серед усього цього багатства сидів Стьопа і розпачливо нявчав.

- Що це за скатертина-самобранка? - солодко позіхаючи, спитала Марго.

- Сам не знаю. - здвигнув плечима шеф. -Тут, крім Секлети, нікого нема. Хіба вона?

- Та де, - втрутилася Льоля. - Вона сама з мишами сидить.

- Більше нема кому. Може, постаралася бабуся для Грицька (так звали шефа): я їй місяць тому вислав сотню.

Очевидно, шеф забув, що в нього в тилу є серйозний супротивник, тож і ляпнув останню фразу.

- Що? Сто гривень? - І вона понесла на шефа цілий комплекс звичайних жіночих докорів.

Шеф відразу роздратувався і сказав:

- Усе! Після сніданку рушаємо. Льолю, ти лишаєшся тут.

Льоля як з кулемета застрочила. Вона була простою жінкою. Тож говорила те, що думала. А думала те, що почувала. Льоля була четвертою дружиною шефа. Після вертихвістки Вероніки, шлюб з якою тривав півроку; після професорської доньки Андромеди Аристархівни; після спекулянтки Каті йому закортіло чогось простого і земного. Йому захотілося щовечора мати смачну вечерю, а щоранку гарячий сніданок, спати на білосніжній накрохмаленій білизні і не прасувати самому сорочок. Він це все й отримав від Льолі. Проте вжитися з нею не міг. Його гонка натура сина львівського батяра і співачки із тріо бандуристок просила не лише матеріалізованого домашнього вогнища, а ще й духовного підживлення. Льолю було щиро жаль. Вона торохтіла, нарікаючи на свою долю, її перебив Вася:

- Шефе, ми з цього яру не виїдемо.

І справді: дорога, що спускалася до шефової хати, розкисла, тож ні вийти, ні виїхати по ній було неможливо.

- Ага! Бачиш-бачиш! Це тебе Бог покарав!: Ти - підлий, підступний, брехливий!..

Льолине цокотіння явно дратувало публіку. Проте на це не було ради, її заспокоїла Свєтка. Як не дивно, та послухалася і стихла.

Публіка почала розсаджуватися за столом. Одна Свєтка насторожено дивилася на наїдки:

- Шефе, це явний підвох. Тут нечистий попрацював. Духом чую. Та й Стьопка нічого не їсть.

Однак ніхто не реагував на її слова, бо шлунковий сік почав активно виділятися. Одні вареники виявилися з картоплею, інші з маком. Домашня ковбаска була, наче з дитинства. Огірочки хрускали, аж слина бризкала з рота. Було смачно. Ні, було дуже смачно.

- Залиште трохи на обід,- сказала запопадлива Леська. - Хтозна, скільки ми тут прокукуємо.

- Ку-ку! - згодилася з нею зозуля. Сніданок виявився затяжким. Після нього всі сиділи на призьбі, на траві і грілися, обговорюючи те й се.

- Краса тут надзвичайна! - замріяно протягла І Леська.

- Мамо, тільки без сантиментів! - озвалася колюча Віка.

- А чого? - наїжачилася та. - А я не соромлюся цього. Де ти бачила таку казку?

- Ніде нікого, тільки ми самі... Неначе, одні в цілому світі... — продовжувала в невластивому їй романтичному дусі Леська.

- А може, так і є? - оцінила ситуацію Марго. -Може, ми справді одні в цілому світі? Ви думаєте, що там, нагорі, є люди? Я думаю, що нема. Ми знову в іншому світі.

Ці слова були сприняті як метафора.

Ти знаєш, Марго, -- зрадів однодумцеві шеф, - коли я приїздив сюди на канікули, то опинявся наче на іншій планеті. Тут і час пливе інакше, і простір інакший. Інакші цінності й закони. Тут не можна було жити за законами того світу, звідки я приїхав.

- А я вообще тут балдію, - підхопила розмову Льоля. - У нас у селі - я з-під Києва - то такого нема. Земля - один пісок. Оце вкалуєш на тій землі, як раб. А вона ще й не родить. А тут: кинув насіння - і турки, як бики. І пріроди в нас такої нема. Нє-е. Тут красота. О!

- А розкажи про духів, що тут водяться.

- Ну, ні знаю. У нас такого нема. Якось я іду по яру, а назустріч дівка. Совсім гола. Я була подумала, шо то Гришина зазноба. І так на неї дивлюся подозрітєльно. А вона мені й каже: "Тьотю, гам татари нашу хату спалили і маму нашу в неволю забрали. Ховайтеся!" І щезла. Я ото як сіла від того дива на призьбу, так до вечора й просиділа. Отаке-о.

Усі замислилися.

- Цікаво, а що тепер діється на тому світі? І порушила тишу Марго. - Чи він іще існує взагалі?"

- Слухай, Марго, їй-бо, ти трохи пришелепкувата, - роздратувалася Свєтка. - Ви з шефом якісь

-ненормальні.

- Ну що,- перервав суперечку Камікадзе.- Як каже Марго, давайте сплануємо день. Сьогодні, -бачу - ми звідсіля не виберемося. Давайте в пам'ять про моє дитинство тут трохи наведемо порядок. Робіть хто що вміє.

Народ поволі розбрівся. Льоля десь знайшла крейду, розчинила її й почала мазати хату. Шеф із Леською "пішли по дрова". Андибер узявся за косу. Сидоренко, знайшовши на хаті стару гітару,* почав її настроювати і виспівувати. Вася після ранкових сто грам мирно спав у траві. Поряд лежала Віка і слухала плеєр. Марго затіяла прання.

Через деякий час з лісу повернувся шеф з Леською, несучи в руках купу хмизу. На вітрі лопотіло кілька рядів білизни. Покошена трава ароматно пахтіла на сонці. Хата сохла. Андибер цюкав сокирою - рубав дрова. Марго, розвішуючи білизну, спостерігала, як по його засмаглій спині скочується цівка поту. Він, здається, не звертав на неї ніякої уваги. Правда, один раз, - здалося їй, - вона піймала його погляд, коли застібувала на грудях ґудзика. "Може, він увесь час за мною потай підглядає, як я за ним?" - прийшло на гадку Марго. І вона відзначила для себе, що кілька таких поглядів лишилося в її пам'яті. Одного разу, коли співала зі Свєткою "А кавалеров мне вполне хватает, но нет любви хорошей у меня". Ну, може, він просто слухав пісню. А вдруге було, як голова колгоспу посилено улещував Марго. Здається, в Андибера був розлючений погляд. Правда, пізніше він уже не дивився розлючено ні на голів колгоспів, ні на Марго. Може, тому, що зрозумів, що це своєрідна традиція: у голів колгоспів потьмарюється в очах від Марго, а Марго з удячністю приймає в подарунок смажене порося і трилітрову банку сметани і від'їжджає із села до своєї експедиції. Утретє, здається, він довго дивився на неї, поки вона спала у волошках у полі в обідню перерву, бо коли вона раптово прокинулася, він розгубився. Але з упевненістю Марго не могла нічого сказати. Зовні він був "айсбергом в океані".

Шеф, задоволений чи то з результатів роботи, ачи зі своєї прогулянки "по хмиз", розкотисте заспівав "'А не спеть ли мне песню о любви..." голосом Шевчука. Луна пішла яром. Марго подумки проспівала на ту саму мелодію: "Мо сходити з Андибером в ліс по хмиз..." Однак уявивши на мить, як практично це має відбуватися, вона скривилася: для першого разу "хмиз" не підходить. А що б підійшло для першого разу? Марго перебрала всі варіанти і прийшла до висновку, що в "польових умовах" це здійснити неможливо так, щоб потім не було гидко. Ну, а після повернення додому тим більше.

Усі почали гуртуватися навколо обіднього столу. Виклали на стіл недоїджений сніданок і свіжовідварену картоплю зі шкварками. Поглянувши на рештки сніданку, вони відзначили для себе, що недоїдки від ранку мовби "зросли", на що Свєтка погрозливо зауважила, що це точно від нечистого.

Оскільки хата сохла, вирішили відпочити пообідню пору на сіні, яке викосив Андибер.

- Молодець, Андибере!- оцінив роботу шеф.-Наче все життя косив. На гадюк не натрапив?

- Була одна біля погреба.

- Біля якого погреба?

- Ну там, за хатою, двері прямо в горі.

- А, так-так. До речі, треба заглянути туди. Може, щось лишилося від моєї прабабці. А на другому схилі яру десь є ще один погріб.

- З підземним ходом? - підозріло поцікавилася Свєтка.

Чесно, не знаю, позіхнувши, відмовив шеф і заплющив очі.

Перемовившись кількома словами, народ солодко поснув.

Марго снився сон, наче вона з Леською руками ловить рибу у воді. Риба пручається в руках, від чого ставало лоскотне всередині. Прокинулася вона від Андиберових поцілунків і відразу провалилася у прірву...

- Скільки можна спати? — суворим голосом сказала Марго. - Вже сонце сідає.

Шеф підхопився:

- Що? Вже? Ну й заспали! Я ж казав, тут усе по-іншому. От добре, вже дорога підсохла. Бог дасть, завтра рушимо.

- А як не дасть? — пожартувала Леська.

- То хтось інший дасть... — віджартувався той.

- Гришо! - дорікнула Льоля.

- Я мав на увазі "по писку", - не розгубився він.

Здається, Льоля почала здогадуватися про чоловіка і про Леську. Але реакція її була дуже дивною: здавалося, що вона заспокоїлася і змирилася. Шеф, відчувши це, користався моментом.

Марго дивилася на них, а думала про своє.

- Марго-о! -- смикнув її шеф. - Повернися! Ми тут! Так! Усі на місці? Васьок, ти є? Є! А де Андибер? - озирнувся він.

- Пішов у ліс по хмиз, - задумливо промовила Марго.

- З ким? - автоматично вирвалося у шефа.

- Сам. - замріяно відказала Марго, навіть не прореагувавши на останні шефові слова.

Зате Свєтка прореагувала.

- Не всі ж ходять до лісу в парі!

Шеф почервонів і поглянув на дружину. Та з удячністю дивилася на Свєтку.

- Не пора ли нам подкрепиться? - голосом Війні Пуха сказала Леська.

Усі з радістю погодилися і пішли до обіднього столу.

- Вам не здається, що чим більше ми їмо, ти більше їжі стає? - спитала Леся.

- Нема чого дивуватися, - погодився шеф. - У цьому яру все навпаки.

- І любов? - спитала Марго.

Шеф сприйняв це питання на свій карб, проте не розгубився:

-Все.

"Усе тут навпаки, аніж у реальному житті", -промовила подумки Марго. І любов...

Повернувся Андибер з лісу і приніс у жмені напівдостиглі суниці. Ніхто на нього не звернув уваги. Звичайно, крім Марго.

- Відкрий рота і заплющ очі, - сказав Андибер. Марго, мов дитина, послухалася. Він висипав

їй до рота суниці.

"За столом знову ніхто не прореагував. Певно, крім Марго. З усіх ягід вона найбільше любила суниці.

- Ви знаєте, — з повним ротом сказав шеф. Моя прабабця Оляна була просто унікальна жінка. Вона "шептала". Вишіптувала навіть переломи. При мені було раз таке. Приходить дядько з закривавленими штаньми. "Бабо Оляно! -- кричить. Мені жінка втяла грішне тіло! Рятуйте!" Прабабця вигнала мене з хати і шептала до рани. І що б ви думали? Приросло! Він казав, що воно на волосині теліпалося. Приросло!

- Фе, Гришо, які ти гадості при столі розказуєш! - обурилася Льоля.

- Чого це гадості? По-моєму, дуже еротична й апетитна розповідь!

Леська поперхнулася.

- Ну бачиш. Гришо, женщині плохо! - верескнула Льоля.

- Не переживай, Льолю, цій женщині харашо, - точнісінько на її діалекті відмовив шеф.

Леська докірливо подивилася на нього. Льоля плескала їй по спині.

Сулія потроху порожніла.

Сидоренко взяв гітару і запропонував поспівати.

- А де ти взяв гітару, Сидоре? - поцікавивсь шеф.

- На хаті.

- На хаті? А ти мальовану скриню там не бачив?

- Та щось таке бачив. Та там так страшно, ще схопив гітару і хода!

- А що ж там тебе так налякало?

- Сушені кажани. Народ одночасно зригнув.

- А-а! Сушені кажани? Ог це класна штука, зі знаттям справи весело розповідав шеф. - Це щоб стати невидимим. У кажана в грудях є така кісточка вилочка називається, як поглянен крізь неї - стаєш невидимим.

Хвате, Гриша! -- запротестувала Льоля. Давай лучче поспіваємо. Ото оту пісню ловкеньку... Як її... "Парней так много холостих, а я люблю жонатого..."

Замовлення було виконане. Леся червоніла і біліла. Віка, жуючи жуйку, спокійно розглядала претендента на вітчима.

Поки співали інші пісні, Марго пошепки звернулася до Леськи:

- Слухай, ти, бува, не вагітна? Мені сон приснився, що ми з тобою ловимо руками свіжу рибу.

- Тьху на тебе, Марго, з твоїми снами. Він же яловий!

- Хто?

- Ну, шеф. Він же з жодною з дружин не мав дітей.

- Та ти що? Так, справді. В нього немає дітей. А я чомусь і не подумала. Бідненький!

Марго співчутливо поглянула на шефа. Однак те, що сталося потім, дещо дестабілізувало її нервову систему.

Льоля взяла чарку і, звернувшись до Леськи, проголосила тост:

- Ну що, Лесенько, ми з тобою в одне п... вступили. Давай вип'ємо за нашу гірку долю! Давай дружити!

У Леськи відвисла щелепа. Віка, здається, проковтнула жувачку. Льоля обняла водночас чоловіка і його коханку та випила до дна. Ті зробили так само. На що Марго сказала цитатою:

- Високіє отношенія!

Тут засміявся Андибер. За ним решта. Марго подумала: тут, у цьому яру, і справді все навиворіт.

Наближалася ніч, аз нею і проблеми розміщення спальних мішків. Проте спати не хотілося.; Сиділи довго. Розклали багаття. Жартували. Загадували бажання на зірки, що падали. Співали. Мріяли. Слухали солов'їв. Здається, лише над ранок полягали спати. Спали, як піонери в таборі: без] грішних думок і намірів. Сни не снилися.

Розбудила всіх гроза. Годинники показували десяту, а було темно, як уночі.

- Знову не виїдемо звідсіля! - констатував Вася.

Але ніхто не прореагував. Здається, вони тут жили цілу вічність. І не збиралися нікуди рушати.!

Поснідали і посідали. Не було що робити. Розбрелися по кутках. Віка гралася з котом. Леська, шеф і Льоля про щось гомоніли. Сидоренко бреньчав на гітарі. Васьок із Свєткою мили посуд. Андибер розглядав долоню Марго.

Нудилися-нудилися, поки шефа не осяйнуле ідея:

- Хлопці! Ходімо витягнемо з горища скриню. Це мальована скриня. Мінімум вісімнадцяте століття! Антикваріат! У "вен" влізе? Га, Васьок?

Та, щось придумаємо! - відмовив той. Драбина на горище була в сінях. Чоловію полізли на хату. Чулося рипіння, гупотіння, чоловічий сміх і лайка. Жінки, що тим часом пліткувалі про те І се, зненацька перелякано підхопилися з місць: почулося, ніби хтось із тріском провалився. Постоявши кілька хвилин мовчки у повній тиші, вони зрозуміли: провалилися всі. Тепер треба було з"ясувати - куди. Обстежили хату - жодних слідів. Обійшли хату - так само.

- Ну що, Лесюню, - сказала Льоля. - Полізли?

Та гіпнотичне послухалася Льолю. Потихеньку рипіла драбина в сінях. Почулися сліди нагорі. І... знову те саме: жахливий тріск і тиша.

Свєтка сиділа, як на голках. Коли вона зустрілася поглядом з Марго, різко сказала:

- Я туди не піду - і не проси.

- А я і не прошу, - спокійно відмовила Марго. Вона вже знала, в чім річ, тільки розмірковувала: воно їй треба чи не треба. Андибер був там. Отже, треба.

Вона, зітхнувши, встала і пішла. Обережно залізла по хисткій драбині на горище і зупинилася, звикаючи очима до темряви. Щось вона втомилася. Біля діри стояв маленький стільчик. Вона присіла і. як зачарована, стала дивитися. З кроков звисали пучечки трав, торбинки з насінням, старі соняхи і ще бозна-що. Марго взяла один сонях і видлубала звідтіля насінину, їсти можна. Трохи дивний смак. Наче сонях поливали горілкою. Але нічо. Почулося якесь рипіння. У прялки поволі закрутилося колесо, мирно порипуючи. На полиці стали в ряд старі горщики, гасові лампи, чавунні праски. У кутку постукували рогачі, кочерга. Задзижчала муха. Блиснуло дзеркало. Відчинилося віко на мальованій скрині і зачинилося, піднявши куряву солодкої га люки. Що ж на ній намальовано? Марго напружіла зір і відсахнулася: козак Мамай, сидячи по-грецьки, поворушив пальцями босої ноги і лукаве підморгнув їй очима шефа. Цур тобі! - відмахнулася вона. У кутку, забриніла стара ліра. Якось дивно крутилася голова. Чи повітря тут якесь зачароване? А може, насіння наговорене? Треба посидіти, відпочити. У дзеркалі з'явилося усміхнене! зморшкувате обличчя старенької бабці. "Баба Оля-1 на", - подумала Марго. "Не журися, дочко, довірся своєму серцю". Марго замислилася над словами, а поки думала, провалилася разом із стільцем невідомо куди.

Так само - на стільці - вона й опинилася серед великої зали з колонами. Тільки це був уже не стілець, а царський трон. Вона фізично відчувала на голові корону. "Напевно, із золота з коштовностями, - подумала вона. - Тисне, як холера. Жодну думку в голову не пропускає".

- Ахмет просить аудієнцію, - зігнулася перед нею в поклоні матінка Ісидора.

- Хай увійде.

Увійшов Ахмет. Тобто, шеф. Він же Камікадзе. Він же Гриша. Марго ще не освоїлася зі своєю царською роллю, тож розсміялася, побачивши ввесь почет його дружин - від Вероніки до Леськи. Решта присутніх в залі сприйняла її сміх як знак до публічного висміювання і глуму.

- Чому ти паранджі на них не начепив? - пожартувала Марго.

Проте Ахмет лише мовчки вклонився.

- Твій гарем добрий, а мій іще кращий! - похвалилася вона і махнула рукавом. "Ти диви, - спало їй на думку при вигляді рукава, - вишитий золотом і сріблом!"

У залу ввели групу чоловіків різного віку, різного калібру і різної масті. Марго від сорому мала провалитися крізь землю. Однак, очевидно, нікуди вже було провалюватися. А та Марго, що з вишитими рукавами, здається, анітрохи не розгубилася. Вона милувалася своїм гаремом.

Так і знай, Ахмете! Поки на твоїй землі діятиме закон приниження жінок, на моїй пануватиме закон приниження чоловіків.

- Чого сердиться вельмишановна пані? Чи я коли сказав їй слово впоперек?

- Слова не сказав, а справу свою погану робив!

Мій Бог дозволяє...

- А я - ні. Стратити його!

Атлетичні красиві жінки схопили Ахмета і поволочили через залу до виходу. Його дружини гірко заридали. І тут Ахмет зробив хід конем.

- Андибере! - зарепетував він. - Рятуй! Марго була приємно вражена. В залу ввійшов

Андибер у шароварах, по пояс голий. Він тримав на руках немовля.

"А ось і моя дитина!" - зраділа Марго.

Андибер вклонився Марго і попросив:

- Відпусти його, моя королево! Він мені життя врятував.

За сценарієм, очевидно, Марго мала бути невмолимою. Однак чомусь їй зовсім не хотілося позбуватися шефа і завдавати прикрості Андиберові. Вона думала. Жіночий колектив очікував смерті. А Марго в цей момент зовсім не хотілося крові. Що робити? Думай, Марго, думай! Ага! Ідея!

- Як порішить жіноцтво, так і буде, - з удаваною суворістю прорекла Марго. Вона була переконана, що Ахметові каюк. Так мало бути за сценарієм. Адже вона королева жіночого царства, де панує дискримінація чоловіків.

- Рішення жіноцтва розсердило королеву, правда, розвеселило справжню Марго.

- Помилуй його, королево! - схилили перед нею свої непокриті голови жінки.

Так-так....- наморщила лоба Марго. - Що діється на цьому світі! Ганьба! Ну що ж! Хай буде по-вашому! Дарую Ахметові життя!

- Слава королеві! - загаласувала зала. "'Мої стерви таки люблять цього Ахмета!"

сказала вона подумки і підняла руку. Зала стихла,

''Що їм сказати? — гарячкове думала Марго. -Те, що я не задоволена ними? Чи те, що я відрікаюся від престолу заради Андибера? Ні, тільки не це! Що ж тоді? Як же виправдати помилування Ахмета так, щоб це не зашкодило принципам і законам жіночого царства?"

- Ахмете, я дарую тобі житія лише за нові поповнення до наших гаремів. Причому термінових, якісних і безплатних. Твій чукча виявився зовсім недолугим. Мої дівчата лишилися дуже незадоволені. Правду я кажу?

"Дівчата" завищали,

- Забирай його назад! - скомандувала Марго. У залу ввели Васю. І тільки тепер стало зрозуміло, кого він нагадує.

- - Єс оф кос, моя королево, - сказав Ахмет слова, які примусили її здригнутися. Зате жіноцтво н залі заревло від задоволення.

- Але це не все. Розберися зі своїм гаремом. Чоловіки в моєму царстві мають лише одну дружину. Ясно?

Ахметів гарем затрясся в риданнях.

- Не плачте, ми вам знайдемо кожній по достойному чоловікові.

Однак ті захитали головами і кинулися обнімати і цілувати Ахмета.

- Фе, яка гидота, - скривилася Марго. - Ну що ж, Ахмете. Живи!

Той низько вклонився королеві і позадкував.

Жіноцтво в залі мовчало і чекало якоїсь команди. "Що ж я тепер повинна сказати?" її поїдали поглядами. Нетерпляче тупцювали на місці. Затаїли дихання.

- Оргія! - вирвалося з вуст Марго.

- Так, саме цих слів чекала публіка. Заграла музика. Жінки заплескали в долоні. Заходилися наливати собі вино. Чоловіки стали танцювати танець живота. Сп'янілі жінки вели бесіди на політичні теми. А тверезі чоловіки забавляли їх. Було дуже кумедне видовище. Марго просто отримувала кайф, сидячи на троні. Поряд сидів Андибер з їхнім дитям на руках. "Слава Богу, хоч він не вдає із себе гейшу! - подумала Марго. - Я б цього не пережила! Очевидно, він біля мене на правах улюбленого чоловіка. Ха-ха-ха!"

Зненацька в залу вбігла молода атлетка і завищала:

Турки в місті! Почалася паніка.

- Ховаймося у підземелля монастиря! - скомандувала матінка Ісидора.

Марго швидко, проте з почуттям власної гідності, рушила за нею. Довго йшли прохолодними темними лабіринтами. "Десь я вже це бачила", -зауважила Марго. Назустріч вискочила п'яна істота й упала на землю.

- Хто це? - спитала Марго.

Та це Стефко Нечемний! - сказала матінка Ісидора. переступаючи через нього. - Ну його до біса!

- Ух шайтан! - почулося іззаду. Марго обернулася:

- А ти що тут робиш, Ахмете? Чого ув'язався? Ану марш до своїх!

Але той навіть оком не змигнув, а сопів носом, доганяючи Андибера.

Нарешті вдалині зажевріло світло.

- Ми врятовані! - сказала матінка Ісидора. Усі опинилися біля дверей, замкнених іззовні.

Всі стали гупати в них і кричати.

Через якийсь час двері відчинилися. На виході стояла Віка і, жуючи жуйку, отетеріло дивилася на те, як. здавалося б, поважні й шановані люди гупають у двері погреба зсередини.

- Як ви тут опинилися? - спитала вона.

- Ми б самі хотіли про це дізнатися, - злісно пробурмотів шеф, обтрушуючись.

- Дорослим мудрим людям було соромно перед дурним важким підлітком. Усі, не дивлячись одне на одного, рушили до хати і стали збиратися в дорогу.

2

У райцентрі відбувся телефонний зв'язок зі столицею. Виявляється, вже тиждень знавіснілий американський бос намагається добитися до них і повідомити, що замість запланованого ними Придніпров'я вони повинні вирушити до запланованої ним Галичини, звідкіля була родом його бабуся. Шеф навіть не скривився. Покірно рушили до Києва на тижневий перекур.

Удома Марго застала знайому картину. Чоловік із нею не розмовляє і збирається на курорт. Свекруха нервується і рветься додому сапати картоплю. Малий хворий. Усі роздратовані й пересварені.

Після довгих переговорів через "перекладачів" - старших синів Максима і Сергія - чоловік погодився узяти їх із собою на море. Свекруха їде додому. Андрійко з температурою кинутий на Марго.

Отак і завжди. З хворими дітьми Марго лишалася сама. Було страшно. Охоплювала паніка: а раптом дитя помирає. Проте не було кому віддати частину клопотів і не було кому поплакатися. Не було кому просто взяти на руки хвору дитину і дати Марго годинку спокійно поспати. Стало прикре і самотньо.

У квартирі стало порожньо. Лише гудів холодильник і цокав годинник. Андрійко горів у жару. Плакав: боліло вушко. Очі зліпив кон'юктивіт. Марго носила його на руках. Наближався вечір, ставало просто нестерпно. Охопило почуття безсилля, розпач. Температура не спадала. Викликати швидку? А як заберуть у лікарню? Марго добре знала, що в лікарню, та ще й по швидкій, та ще й з дитиною краще не потрапляти. А раптом щось станеться з дитям? Боже, покарай усіх чоловіків, які, поки дитина хворіє, влаштовують свої - звичайно, дуже важливі - справи! А потім дивуються: за що їх зневажають, ненавидять і кидаюті жінки? Малий плаче, не стихає. Ліки звертає. Матінко Божа, Царице небесна, поможи мені грішній!

Різко задзвонив телефон. Марго підскочил; до нього, як до порятунку.

- Марго, в тебе щось сталося? - почувся голос Андибера.

- Малий захворів!

- Я зараз буду! - категорично сказав він і повісив трубку, навіть не спитавши, чи вона одне вдома.

Андрійко на руках в Андибера видавався зовсім маленьким. Він притулився до його грудей і заснув. Марго дивилася на них і думала: напевне, в тому, що колись не надавали значення факту - хто біологічний батько дитини, - полягає велика мудрість. Жінці абсолютно байдуже, хто вкинув у неї насінину. Зате їй принципово важливо, щоб чоловік саме так тримав на руках її дитину. Адже шлях до серця жінки лежить через її дитину... Марго заснула. Спокійно і міцно.

Підхопилася з ліжка аж уранці. Де дитина? Із сусідньої кімнати долинав сміх Андрійка, з кухні -запах кави, з подушки - запах Андибера.

Марго прислухалася, принюхувалася і думала, як їй поводитися в цій ситуації. Згадавши слова баби Оляни "Дослухайся до свого серця", вона заспокоїлася.

Рівно за тиждень соціологічна група, прозвана серед колег "Розкажи мені, любиш ти чи ні?", вирушила на Галичину, їхали без Віки (Лесьчиної доньки), без Льолі (шефової дружини) і без Стьопи (Свєтчиного кота), зате з Андрійком (найменшим сином Марго). На Галичині головним експертом мав бути також шеф, у якого жили родичі у Львові і в Карпатах. У плани експедиції не входило опитування міського населення. Однак, віддаючи данину шефовим сантиментам до Львова, всі погодилися провести в цьому місті кілька днів.

Оселилися в милому, давно не ремонтованому особнячку, половина якого належала шефовому батькові панові Роману, а по його смерті мала перейти у спадок шефу. Батько й син були варті один одного. Побачивши їх за столом разом, Марго сказала: "-Який стовп - такий тин, який батько - такий син".

Пан Роман був художником і довгий час вів богемний спосіб життя.

Вечеряли за великим столом з білосніжною накрохмаленою скатертиною, зі столовим сріблом і старим польським, а може, навіть австрійським, сервізом під вальси Штрауса.

На "зупі" (тобто на "першому") стало зрозуміло, що панові Роману Марго впала в око. Він кілька разів запропонував їй позувати, причому її категоричні відмови його зовсім не бентежили.

- Пані має такі очі... Пані має таку лінію носа...

"Якщо він скаже "Пані має такі форми..." - я його вб'ю!" - подумала вона.

- Тату! - попередив його син. - Пані має такий норов, що не встигнеш отямитися, як заробиш по писку!

- Пані така прикра? - здивувався старий батяр.

- Пані єгонорова... — втрутився в розмову Андибер.

Пан Роман перекинув свою увагу з Марго на Андибера.

- О, пан має таку поставу... Пан має такі мужні вилиці... Пан має такі руки... Як пана кличуть? Бува, не Голотою?

- Андибером, - відмовив той.

- Йой! Пан, певно, жартує!

- Та ні, тату! Його справді так звуть, - з повним ротом озвався шеф.

- Пан Роман, затамувавши подих, став слідкувати за Андибером. Дивуватися було чому. Коропа в сметані Андибер так елегантно розчленовував ножем і виделкою, що скелет можна було здавати в зоологічний музей для вивчення. При цьому всі кісточки, які не трималися при хребті, а були в м'ясі риби, були філігранне викладені на тарелі у вигляді східного орнаменту. Пан Роман їсти не міг. Він отримував фізичне задоволення від спостерігання. На десерті, коли Андибер, закинувши ногу за ногу, став пити каву, тримаючи в руках маленьку філіжаночку на маленькому блюдечку, батько шефа -не витримав: він кинувся за папером та олівцем і почав накидати ескізи.

Надвечір стало сиро. Пан Роман розпалив камін, запалив свічки і продовжував малювати. Решта мирно бесідували, планували маршрут, вносили правки в питальник. Марго вклала малого спати і повернулася до вітальні. Пили вино, розглядали картини пана Романа, слухали його лекцію про мистецтво лінії. Старовинний годинник пробив дванадцяту. До вітальні зайшла стара пані в довгій білій нічній сорочці з рюшиками, у шляфроку і спальній шапочці. Вона шаркала старими капцями по підлозі, кашляла і щось бубоніла грубим голосом, здається, німецькою мовою. Не звертаючи щонайменшої уваги ні на кого, вона згасила свічки й камін і пішла геть.

- А це хто? - поцікавився Сидоренко.

- Це графиня Цигельдорф, колишня власниця вілли.

- Шо-шо?

- Ну, домашній привид. Вона щоночі так робить.

Усім стало не те, щоб моторошно, а так, трохи не по собі, адже шеф їх дещо загартував полтавськими пригодами. Щоправда, розмова далі не клеїлася.

Пан Роман, зрозумівши, чому публіка зненацька замовкла, вирішив розрядити ситуацію:

- Прошу не зважати. Пані ще при життю була не в собі. Вона згоріла живцем у кльозеті. Не змогла чи не схотіла відімкнути двері. Тож тепер щовечора гасить огень. Вона сумирна пані. Нікому шкоди не завдає. Як Гриць був малим, вона все відбирала у нього сірники, щоб не грався. Пильнувала, щоб не палив у закапелках.

Шеф на підтвердження кивав головою.

Панові Роману здавалося, що він заспокоює гостей. Але це тільки йому так здавалося. Марго про всяк випадок кинулася до сина, що спав у спальні нагорі. За нею пішла й решта. Пан Роман показав кімнати, де хто спатиме. Марго з Леською і Свєткою та малим Андрійком розташувалися у старій спальні. Марго, обійшовши два ліжка з чорного дерева, що стояли вкупі, зрозуміла, що тут колись спала пані Цигельдорф. Якось серед ночі графині припекло, і вона, нічого не підозрюючи, встала і, шаркаючи пантофлями, у шляфроку пішла до туалету. А ліжко ще до ранку зберігало тепло її старечого тіла.

- Ви як хочете, дівчата, але я з малим спатиму на розкладачці, - сказала Марго.

- Ноу проблем, - сонно позіхнули ті.

Марго звикла спати на краєчку ліжка в незручній позі. Тож вузька розкладачка і малий не завадили їй виспатися. Прокинулася вона від того, що Леська і Свєтка роздратовано її будили:

- Вставай, сплюхо! Розіспалася!

- А чого такий алярм?

- Сніданок подано!

Марго підхопилася, за три хвилини, як в армії, зібралася і спустилася рипучими сходами до вітальні.

За столом панувала гнітюча мовчанка. Чоловіків не було. Одні дівчата.

- Перепрошую за спізнення. Так солодко спалося!

У відповідь - нічичирк. Стіл знову ж таки накритий білою накрохмаленою скатертиною. "Новою", - відзначила про себе Марго. Апетитно пахла кава у срібному кавнику. На столі парував зелений омлет. "Зі шпинатом!" - знову ж таки відзначила Марго. Ось вона, знаменита львівська вишуканість!

Дівчата мовчали і без апетиту колупали омлет.

- Смакота! - урочисто оголосила Марго. Хто готував? Пан Роман?

- Пані фон Цигельдорф, - злісно відзначила

Свєтка.

Марго розсміялася на дотепний жарт.

- Я не жартую, - похмуро сказала Свєтка.

- Що, ви знову відвідали "той світ"? Я - ні. безтурботно заявила Марго. — Я спала, як убита.

- Зате ми не склепили повік!

- Що, пані Цигельдорф нагнала з ліжка? Ха-ха-ха!

- А ти звідкіля знаєш, ти ж спала "як убита",-єхидно процідила Свєтка.

- Логіка. Я навмисне не лягала в те ліжко. Й дурному зрозуміло, що то її ложе.

- А чого нам не сказала?

- Хіба й так не ясно? А де всі?

- Пішли з баронесою фон Цигельдорф і не повернулися, - без ентузіазму заявила Леська.

- Вона, здається, графиня, - зауважила Марго.

- Яка різниця!

Так куди вони пішли?

- На Личаків.

- Куди-куди?

- Кладовище у Львові так називається. То хто ж готував сніданок?

- Та сказано тобі: графиня. Вона повернулася, а вони - ні.

Марго замислилася.

- Дівчата, а вам не здається, що ми всі "поїхали"?

- Давай доїдай, і ходімо шукати цих придурків!

- Куди? На кладовище? Е, ні! Дурних нема. У мене троє дітей. Божеволійте без мене!

Дівчата сиділи і думали, що робити.

- Вони самі знайдуться! - заспокоювала їх Мар-го. - Не треба нікуди ходити. До речі, котра година?

- Шоста, - без ентузіазму сказала Леська.

- Ви таки божевільні! - обурилася Марго. -Будити мене о шостій! Та ми ж полягали о першій!

Дівчата мовчали.

- Ви як хочете, а я пішла спати!

Марго енергійно рушила нагору і заснула коло малого глибоким сном. Прокинулася від того, що встав Андрійко і сказав:

- Ма! Я упісявся!

Марго дуже не хотілося вставати, і вона спросоння пробурмотіла:

- Нічого, синку! Таке буває! Спи!

За шістнадцять років вона вже звикла спати в мокрій постелі.

Але Андрійко не хотів більше спати. Він бродив у своїй піжамі у ведмедики по кімнаті, відкривав і закривав шухлядки, заглядав під ліжко, дивився у величезне дзеркало.

Знизу долинув галас. "Треба вставати!" - подумала Марго і знову за три хвилини зібралася.

Унизу за столом кавувала вся команда: оптимістично настроєні чоловіки і злі, як мегери, Леська зі Свєткою.

- Ну. як Личаків? - поцікавилася Марго.

- Личаків у місячному сяйві — це щось особливе, пані Маріє! - радісно повідомив пан Роман.

- Склепики собі вибирали? - пожартувала вона у відповідь.

Я, як побачив, що місяць уповні, повів хлопців помилуватися цим видовищем, пані Маріє!

- Мене звати Марго.

- То якесь ім'я нефайне - Марго. Зате Марія -люкс! Марія, Маруся... Ви часом не з Богуслава?

- Мама моя звідтіля. А що?

- Маруся Богуславка... - замріяно промовив пан Роман.

- А що ж графиня? - перевела на іншу тему Марго.

- Графиня вже спить. Вона все вдень спить.

- Ага, - сказала Марго, хоча нічого не второпала. - Які на сьогодні плани?

- О десятій зустріч із родичем нашого американського благодійника. Потім екскурсія по місту. Обід і сієста: денний сон. А там - побачимо, - пояснив шеф.

Група соціологів сиділа у кав'ярні в центрі Львова, а зв'язковий спізнювався.

- Як його хоч звати? - спитав хтось.

- Звати не знаю як, але буде вбраний в довгого червоного плаща.

Усі перезирнулися, але нічого не сказали. Було ліньки. Сонце припікало. Малий і Сидоренко їли морозиво. Інші куштували знамениту львівську каву. Поки шеф розповідав, чим відрізняється кава по-віденськи у Відні від кави по-віденськи у Львові, до столика непомітно, як тать, підійшов чоловік у довгому червоному плащі. Від нього долинав запах щойно випитого пива.

- Стефко Нечемний, - представився він, тиснучи шефові руку.

Васьок поперхнувся львівською кавою по-віденськи, а Свєтка запопадливо лупила його по спині. Вам не жарко у плащі? поцікавилася Марго у відвідувача просто так, заради ''приколу". Надворі був червень місяць.

- Та я щось нездужаю, - сказав він. - Ребро болить.

Вася побіг шукати туалет.

- Як ідуть справи? - почав розпитувати Стефко.

- Та наче по плану... - непевно сказав шеф.

- Я не надовго, - по-діловому сказав Стефко. - Ось вам вуйко передав зарплату за три місяці, на бензину і дрібні витрати.

Передавши з рук у руки шефові пухкенький довгий конверт, він зник. Так само раптово, як і з'явився.

Шеф заглянув у конверт, і очі йому полізли на лоба. Марго також устигла зазирнути, і серце їй радісно затьохкало: тепер вона плюне на все і поїде в турпоїздку на Тибет. Леська, що сиділа навпроти, прочитавши приблизну суму грошей із виразу очей шефа і Марго, вирвала конверта і сказала:

- Гроші будуть у мене. А то проп'єте за один день.

Шеф не опирався. Та й ніхто не опирався. Бо знали: тут на Леську можна покластися.

Екскурсію вирішили почати з Личаківського, а заразом гам і поділити гроші, щоб ніхто не бачив.

Звичайно, всім дуже сподобалося на кладовищі. Вони такого ще не бачили. Однак пізнавальний ефект був дещо змазаний внутрішнім хвилюванням: кожному кортіло швидше знайти хованку і перерахувати гроші. Нарешті вони знайшли відповідне місце. Такий собі затишний закапелок. Мармурова плита, розп'яття, скромна огорожа. Плющ обвив стару могилу і калину. Під калиною - зручна лавочка. Там усі й посідали рядочком. Один Васьок не вмістився. Він присів на краєчку надгробної плити.

Леська врочисто відкрила конверт. Здається, такої суми і вона не чекала побачити. Руки їй тряслися, коли вона перераховувала пачку зелених.

- Ну, що робимо? - спитала вона. - Оцієї суми (вона відділила одну третину пачки) - з головою стане на бензин і дрібні витрати на вісім місяців наперед...

- Краще на дев'ять, - пожартував шеф.

На жарт ніхто не прореагував. Усі напружено чекали рішення головного бухгалтера.

- А це (вона показала на дві третини пачки) -наша зарплата. Роздавати чи тримати вкупі?

Думки розійшлися. Одні голосно шепотіли: "Давай сюди!" Інші наполягали купити сейф. Одні кричали, що сейф легко вкрасти. Інші заперечували: якщо не в сейфі - все проп'ється. Одні пропонували відправити Васю з грішми в Київ, інші хапалися за серце: ні в якому разі.

Одна Свєтка мовчала. Коли всі потомилися сперечатися пошепки, вона прорекла з мудрістю блаженного:

- Ці гроші від нечистого. Не берімо їх! Колеги стали на неї цитькати.

- Дайте мені всі гроші, я спалю їх! - наполягала вона.

Ця фраза змобілізувала всіх: вони швидко забрали свої гроші в Леськи і вирішили не заводити при Свєтці ніяких розмов.

Поділилися по-чесному. Шефові найбільше. Васі найменше. Свєтчині гроші, про всяк випадок, доручили Лесі.

За час перепалки Вася, совгаючись на мармуровій плиті, очистив її від плюща і відглянцював своїми штаньми.

- Устань з могили! — гаркнув на нього шеф. Вася підскочив. Однак підозріло поглянув на те місце, де сидів.

- Хто тут похований? По-ненашому написано. Га?

Шеф нахилився і прочитав:

- Стефко Нечемний.

. Усі заніміли. На розп'ятті був зображений козак з підчепленим під ребром гаком.

Моментально їх змело з того місця. Опам'яталися тільки на віллі графині Цигельдорф. Тату! - гукав шеф на увесь будинок.

- Прошу? - озвався той із мансарди.

- Ходи-но сюди!

- Не можу! У мене муза! Шеф махнув рукою:

- Це надовго. Буде малювати, поки натхнення не забракне.

Вирішили сховати гроші на віллі і піти в ресторан.

Погуляли вволю. Шеф розповідав про те, що графиня була в свій час відомою феміністкою і родичкою або ж соратницею Захера фон Мазоха засновника мазохізму. На думку спало: може, графиня з ідеологічних причин покінчила життя самогубством у такий спосіб? Якось ненав'язливе розмова знову перейшла на тему смерті, а потім на Стефка Нечемного. Здавався дивним ряд збігів, пов'язаних з його ім'ям. Леська засумнівалася, що на кладовищі бачили саме його могилу. Тож виникла ідея піти на Личаківське ще раз, знайти ту саму могилу і пересвідчитися, чи написане там те фатальне ім'я. А разом і поглянути на дату. Вийшли на вулицю, будучи добряче напідпитку. Наближалася обідня пора. Андрійко вередував. Вася ніяк не міг знайти місце, де запаркував мікроавтобус. Поки він, похитуючись, ходив вуличками старого Львова, публіка наче й ознайомилася з містом. "Вен" знайшли майже поряд рестораном, де сиділи. За кермо сів Андибер, найтверезіший з усіх, хто мав права, і поїхали на Личаківське кладовище.

Певно, що могилу Стефка вони й близько не знайшли. Не було навіть такого імені в реєстраційних книгах. Заспокоєні і щасливі, вони прийшли на віллу Цигельдорф.

Пан Роман гойдався внизу у вітальні на кріс-лі-гойдалці.

- Тату, картину закінчив?

- У "першому читанні", - задоволене відказав той. - Хочеш подивитися?

- Хочу, але боюся, не дійду. Щось я перевищив дозу. Сієста! - оголосив він своєму колективу. І всі слухняно розбрелися по своїх кімнатах.

Коли після сієсти всі потроху зібралися у вітальні, там усе ще ніжився у кріслі-гойдалці пан Роман, замислено розглядаючи елегантну тріщину на стіні.

Стіл був знову накритий новою білосніжною скатертиною. "Скільки їх у пана Романа?" - подумала Марго. їсти не хотілося, а проти кави ніхто не заперечував.

- Приходила пані Цигельдорф і питала, хто забрав зі психи (це так називається трюмо) щипці для завивки кучерів.

Марго з підозрою поглянула на малого. Той винувато витягнув із довгої кишені штанів щипці. Шеф розсміявся:

- А що ще казала пані Цигельдорф? І відколи їй удень не спиться?

- А ще пані Цигельдорф питалася в тебе, Грицю, чи не міг би ти їй позичити свій манікюрний набір на ніч?

Шеф позеленів, а народ пирхнув зі сміху. Пан Роман, не відриваючи очей від тріщини стіні, без емоцій продовжував:

- А тому пану, що мало п'є горілки, вона про-сила переказати, що не файно тримати у своїй лізі цілу паку сороміцьких журналів.

Сидоренко зблід:

- Це не я... Це мене попросили...

Усі багатозначно перезирнулися і знову захихотіли, уявивши, як він уночі слинить палець і перегортає сторінки порнографічного журналу, слиною в кутиках рота в напівтемряві вдивляючись у картинки, які збурюють його уяву... Це було дуже кумедно.

Пан Роман після паузи продовжив безживню голосом:

- А та пані, що націляється на Гриця, хай готується: міліція знову везе їй доньку.

Леська не розгубилася:

- Що вона на цей раз накоїла?

- Плюнула межи очі вчителю фізкультури, ще вщипнув її за дупу.

- Правильно зробила! - відрубала мама важкого підлітка.

Шеф вирішив перебити батька:

Тату, якщо тобі ще щось казала графиня, розказуй кожному окремо.

Однак батько не послухався сина.

- А та панночка, що не може вийти заміж, нехай об'їздить дванадцять сіл, що мають у своїї назві склад "люб", і оббіжить кожне з них уночі голою тричі, а цілий наступний день хай ні до кого не говорить.

Народ багатозначно подивився на Свєтку. Та

Гарячково повторювала:

Три рази оббігти... Гола... Не розмовляти...

Люб...

- А той миршавий панок, що веде авто, нехай пильнує свої гроші...

Вася став нервово перевіряти свої кишені.

- А ще пані фон Цигельдорф питала, чому та пані з довгим чорним волоссям не стелиться разом з паном із золотою сережкою у вусі...

Усі звернули свої здивовані погляди на Марго й Андибера. Марго почервоніла, а Андибер засміявся. Публіка, що раніше ні про що не здогадувалася, була дуже потішена грандіозною новиною.

Атмосфера в кімнаті значно пожвавилася.

- У-у-у! - хором завили колеги і бурхливими оплесками привітали пару.

Марго здалася не відразу: Ви що? Я - заміжня жінка...

- ... .мати трьох дітей, - продовжив шеф. сміючись. — Знаємо, знаємо... До речі, ти ж не вінчана з чоловіком? Тож на небесах твій земний шлюб не дійсний... А діти твої - незаконнонароджені...

Марго не вміла брехати. На ній завжди було все написано. Вона вирішила не борсатися, а спокійно допити каву. Андибер взагалі не знітився. Він щасливо посміхався, зовсім не криючись.

- Ну, тату, ти нас потішив! — сказав задоволений шеф. - Тобто, пані фон Цигельдорф. Передавай їй велике від нас мерсі. Я думаю, гріх не відзначити це! Я знаю одну добру кнайпу! Вперід!

Ніхто не заперечував. Розпочалася ще одне прогулянка Львовом.

Група столичних соціологів, для яких важливу роль у роботі відігравали тверда логіка і принцип доцільності, була дещо збита з пантелик) львівськими реаліями. Чому, наприклад, один той же трамвай на вокзал їде під номером "де в'ять", а з вокзалу - під номером "один"? Чом) одні ріки від Львова течуть на північ, а інші - на південь? Чому саме в цьому найбільш поліетнічному за всю історію України місті найсильніше збереглося відчуття "українськості"? Чому самі тут, так далеко від Бразилії і Колумбії, в оточені бідних затурканих сіл, зріс потужний культ кави, який можна порівняти хіба що з культом чаю в Англії? Звичайно, на все є безліч аргументів. Однак чому ці аргументи діють саме тут, а не деінде? Ясно, що кожне місто -- це річ-у-собі. А Львів - особливо.

У місті панувала спека, у кнайпі було прохолодно і напівтемно. Почали з холодного пива. Перейшли на ярину. Перекусили жульєнчиками і приступили до фірмових страв. Чомусь зупа з флячками не смакувала київським панам, зате цибульнички пройшли на "ура!" Звичайно, ніхто не відмовився від "мішанки" - страви зі щойно зарізаної свині. Але це все була прелюдія. Річ у тім, що фірма "Розкажи мені..." відзначалася гурманськими нахилами і здоровим апетитом. Тож, коли кишені не були порожні, колеги ніколи не відмовляли собі "в єдиній радості, яка ще залишилася в цьому житті". Пили за трьох осіб: за американського боса, за Стефка Нечемного і за графиню фон Цигельдорф. О десятій малий заснув біля акваріуму з золотими рибками. По дванадцятій Леська сказала: "Блін, я, здається, вже народилася!" Що мало означати, що в неї день народження. Тож до трьох, за яких пили, додалася Леська. О другій чемний, ні, дуже чемний, вишколений львівський офіціант, уклінно вибачаючись, сказав, що вони закриваються:

- Нема мови! - сказав п'яний шеф і заплатив один за всіх по чеку, ретельно перевіреному Лєською.

За кермом був Андибер. Малого з Васьком акуратно перенесли в мікроавтобус і вмостили на задньому сидінні. Вирушили на віллу. Напівдорозі пан Роман сказав, що йому конче треба помилуватися, "як місяць грає на Личакові", однак публіка запротестувала, і всі рушили домів.

Ранок почався дуже романтично. Вся вілла була прикрашена живими квітами. Звісно, на честь Лесьчиного дня народження.

Леська була зворушена.

Пан Роман, шеф і Андибер товклися на кухні, готуючи чи то святковий сніданок, ачи "ланч", а може, навіть і обід.

Дівчата після бурхливої ночі чепурилися, хлюпалися хто під душем, хто у ванні. Потім пішли до перукарні: манікюр, педикюр, фризура. Потім пройшлися Львовом і пересвідчилися, що на тверезу голову він зовсім інший. Зводили малого на морозиво, покатали на машинках біля Опери і гонорово повернулися на віллу.

Стіл був шикарний. Чоловіки були шикарні.

Пан Роман - "старий львівшький кавалер" галантно поцілував пані Лесі ручку і повів її до столу. Навпроти її очей, якраз на тій стіні, що з великою тріщиною, висіла картина, ще "'свіжа", без рамки.

Коли Леська поглянула на неї, сльози потекли ручаями по обличчю. Ніхто нічого не міг зрозуміти: якийсь старий обшарпаний під'їзд, велика труба, під сходами маленьке сіре кошеня на вив'язаному гачком круглому різнокольоровому килимочку.

- Це мене графиня намовила... - задоволено потирав руки пан Роман.

Пізніше Леська розкаже, що мама, яку вона зараз доглядає, в дитинстві її нещадно била, зганяючи на ній злість за своє злиденне самотнє життя, а Леська ховалася від неї в закапелку під'їзду, де вона могла проспати цілу ніч на круглому різнокольоровому килимочку із сірим кошеням на руках.

Святкувати колеги уміли. Рікою лилося шампанське, горілка, коньяк, вино... Випивши за нестабільного Близнюка, всі стали розбиратися зі своїми знаками зодіаку. Шеф був одухотвореним Водолієм. Марго й Андибер - гоноровими Левами. Сидоренко - квочкою-Дівою, Свєтка - загальмованою Рибою, пан Роман - Раком-одинаком. Стали доповнювати зодіакальну картину фірми японським календарем. Тут з'ясувалося, що Андибер на чотири роки молодший від Марго, це її не на жарт засмутило. Такий розклад не входив у її плани. Та й . узагалі, ні Андибер, ані якийсь інший мужчина не входив у її плани. Андибер без дозволу ввійшов у її життя. Правда, здається, не в це життя, а в паралельне. Однак котре із цих життів є реальнішим? Хто дасть гарантію, що треба віддавати перевагу саме цьому життю тільки через те, що в ньому перебуваєш більше, аніж у тому?

Публіка веселилася, а Марго розмірковувала. Хто вони такі? 1 що тут роблять? Чи реальні вони? Може, все це мені лише ввижається? А насправді я собі сиджу в турецькій в'язниці, а це мені все сниться? Може, в мене лихоманка, а це все мені мариться? Варто лише трохи одужати, і все стане на свої місця? Ахмет зі своїм гаремом і далі бродитиме світом. Сестра Ісидора молитиметься з спасіння моєї душі у своєму монастирі. Блаженна Свєтка голоситиме за мною, тиняючись по місту. Андибер? А цей сучий син, а цей характерник, оче видно, захоче визволити мене з неволі. Як? Вику пом? Хитрістю? Це вже його справа. Хай тільк спробує мене не витягти з цієї темної темниці, ка м'яної кам'яниці... Ой, то не сиза орлиця заклекотала, то бідна невольниця в темниці заплакала: "Я же мені ся турецька-бусурманська каторга набридла... Кайдани-залізо ноги повривало, біле моє тіл коло жовтої кости пошмугляло!.. Ой ти, земле турецька, віро бусурменська, розлуко християнська Не одного ти розлучила - з отцем-матір'ю, брата І сестрою, а мене - з вірною дружиною..." Марш важко зітхнула. Та вже краще темная темниця, аніж гарем... Ті йолопи думали, що гіршої неволі для жінки, аніж тюрма, не існує! Може, для слабкодухих чоловіків і не існує! А для жінки це не найстрашніше, що може бути. Адже є ще сімейне рабство. "Ой городе-Цареграде! Усього в тобі є удосталь. Є що їсти-пити, можна хороше походити. Є в тобі злота-срібла багато. Та нема в тобі одрадости для вільної воленьки!". "Ой, життя моє, недолуге: всього в тобі є: щастя-нещастя, вірність-зрада, успіх-невдача... Тільки нема в тобі свободи..."

- Марго! Агов! Де ти? Повернися! - заштурхали її під боки колеги. - Чого зажурилася? Приєднуйся:

Пиймо, друзі! Пиймо, браття!

Нам вже все одно.

Бо на світі є дві правди:

Музика й вино!

Марго дивилася на друзів і думала: все це неправда. Нереальне все це. Та й, мабуть, і добре. Після тих результатів, що дають їхні нетенденційні соціопсихологічні опитування серед простого люду і на основі безпосередніх контактів в атмосфері повної довіри, краще на очі владі не показуватися. Адже рейтинг, який малює їхній комп'ютер після обробки даних, дещо інакший, аніж дають так звані незалежні соціологічні служби, їхня група під супроводом Камікадзе є такими самими добровільними самогубцями, як і їхній шеф. Усім ясно, що якщо не підретушувати результати, перш ніж відправляти їх за кордон, їхній фірмі - каюк. Так само, як і їхній особистій кар'єрі. Так само, як і їхньому фінансовому добробуту. А оскільки ніхто з них не хоче грішити проти жорстокої правди, то їхні дні безтурботного життя є лічені. На горизонті видніється кінець. Тож треба використовувати кожну хвилину, щоб насолоджуватися життям.

І знову почалася польова епопея. Експедиційна аскеза. Робота зрання і допізна. Опитування ідуть важче. Може, від того, що, окрім шефа, усі тут відразу бачать те, що вони "чужі". Бо розмовляють інакше. Мислять інакше. Поводять себе інакше. Два тижні лише пішло нате, щоб навчитися завойовувати довіру населення й засвоїти діалектні особливості. А регіон дуже специфічний. Підрегіони соціопсихологічних відмінностей значно вужчі, аніж на решті України.

Почали з околиці Львівщини. І вже тут наштовхнулися на разючі відмінності. Соціопсихологічна пара Броди-Стрий - це опозиція матерія-дух, точний розрахунок-гола ідея. До абсурдності меркантильна Бродівщина ніяк не могла зрозуміти ''А шо ви хочете?", '"А шо ми з цього будемо мати?", "А навіщо воно вам?", "А навіщо воно нам?". Тут успішність опитування залежала від того, чи знаходили ви аргументи на користь цих питань. На відміну від покрученої ландшафтно і психологічно Бродівщини, пряма і за географією і за характером Стрийщина вимагала від вас лише одного паролю: "Слава Україні!" Стрийщину більше нічого не цікавило. Почавши розмову з патріотичної теми, ви відразу ж ставали об'єктом цілком відвертої дискусії, як треба любити Україну, як зробити її щасливою, як треба навести в ній лад. І тут ніхто не боїться казати те, що думає, ніхто не боїться критикувати, оскільки свято вірить у те, що головне в житті — Україна, і що саме він знає, як повинно бути.

Покуття вразило всіх спокоєм і лагідністю. Працювати тут було дуже приємно. Мешканці не виявляли ні агресії, ні особливої злості до влади, за що ж вона їм платить чорною невдячністю? Дуже обережно соціологи підходили до бойків. Ті дивилися на них мовчки, намагаючись оминати поглядом ваші очі, і довго не допускали до своїх сердець. Підібрати ключі було важко. Працювали через священиків. Узагалі, не лише на Бойківщині, а в усьому досліджуваному регіоні найкращими соціопсихологами були саме вони. Дипломовані соціологи і психологи почувалися перед ними жовто-дзьобиками.

На Гуцульщині соціологи зі своїми опитуваннями почували себе "'слабими на голову". Навіть якось соромно і незручно було на лоні божественної природи, в різнобарв'ї побуту розпитувати в людей, які живуть справжнім життям і знають секрет вічності, про такі дурниці, як довіра до великого і малого начальства. Питальник видавався тут чистим маразмом. І вони ніяк не могли скоригувати його відповідно до місцевої своєрідності, їхні питання просто ігнорувалися. Адже люди живуть у світі, де головне Бог, людина і гори. До чого тут ідіотська боротьба між пихатими політиками за дутий рейтинг?

Соціопсихологічне опитування потроху рухалося вперед. Щоправда, з перемінним успіхом, але» картина вимальовувалася. Потомилися добряче. Наймужнішим кадром в експедиції виявився Андрійко. Він під час опитувань досліджував господарку, частувався свіжим молоком і скибкою хліба, вивчав урожайність кущів малини і смородини, спілкувався з місцевим населенням, з цікавістю споглядав місцеву флору і фауну. Взагалі, всі діти Марго виросли в експедиціях. Однак Андрійко відзначався природними даними польового дослідника. Крім того, місцеве населення діставало від нього просту і правдиву інформацію про Київ та його людей через приблизно такі розмови:

- Як ти називаєшся?

- Не скажу.

- А чого не скажеш?

- Мені вже наблидло всім казати, що я Андлій.

- А де ти живеш?

- У Києві.

- А в Києві добре чи погано?

- Інколи добле, а інколи погано.

- А коли погано?

- Коли дяді стукають у будинку і льоблять лемонт.

- А тато багато грошей заробляє?

- Мало. Мама каже: один лаз сходити на ба-зал.

- А в садочок ходиш?

- Ні.

- А чого?

- Там дітки сопливі і залазні.

І так далі. Після тої розмови люди робили висновки: "Йой! У тому Києві, бігме, так тяжко жити! Все купи: і буряк, і бульбу... Грошей стачить хіба на хліб. А як жити на дванадцятому поверсі? Нема сі де подіти. Діти такі слабі, аж світяться, холера ясна."

Андрійка взяв на себе Андибер, чим дуже полегшив життя Марго. Два чоловіки -- великий і малий - якось швидко порозумілися, в них навіть з'явилися свої чоловічі секрети. Андибер спілкувався з малим на рівних - без сюсюкання і роздратування, ніколи не відмахувався від нього, завжді радо йшов йому назустріч у його дитячих проблемах, чим дуже швидко завоював дитяче серце. Андрійко і в машині завжди сидів біля Андибера, і за обіднім столом. Андибер укладав щовечора малого спати, розповідаючи казочки. Малий намагався усьому наслідувати його. Марго дивувалася Андиберові: маленька, по суті, чужа йому істота стала для нього чимось важливим і незамінним. Як йому не жаль витрачати стільки часу і любові не на свою дитину? "Я б так не змогла!" Марго ніколи не питала Андибера про його сім'ю. Чесно кажучи, їй було це просто нецікаво, її цікавило лише те, що відбувалося між ними. Андибер теж ні разу не спитав про її сімейні справи. Лев і левиця.

Коли приєдналися до експедиції два старші сини Марго - Максим і Сергій, вони перший час були шоковані незвичними стосунками, що склалися між Андибером і малим Андрійком. Це викликало в них неабиякі ревнощі. Проте дуже скоро Андибер зумів здружитися і з ними на фунті справжніх чоловічих інтересів: рибалка, машина, футбол і навіть полювання. В душі вона була безмежно вдячна Андиберові за це. Щодо них самих, то вони з ним не мали часу на любовні ігри: робота поглинала повністю, їх цілком задовольняло партнерське взаєморозуміння.

Віка з важкого підлітка поступово перетворювалася на молодого дослідника. Разом із синами Марго Віка приносила шикарні матеріали із сільських дискотек.

У цьому регіоні впоратися за місяць, навіть за півтора було майже неможливо. Перейшли на автопілот. Щотижня передавали матеріали в Київ для комп'ютерної обробки. Паралельно вивчали інформацію з корпунктів інших регіонів. Ті американські гроші, які у Львові видавалися скарбом, зараз здавалися не вартими таких гігантських зусиль. Про розбіжність їхніх результатів з офіційними даними намагалися не говорити. Це вносило дестабілізуючий момент у робочий ритм.

їхня група через деякий час стала схожою на зграю здичавілих собак. Коли вони виходили в районному містечку зі свого мікроавтобуса - неголені, розпатлані, в порваних джинсах, в пом'ятих лляних платтях - і завалювали в ресторан, - провінційні офіціанти перебували деякий час у стані специфічного напруження аж до тієї хвилини, поки дивні люди не розраховувалися по чеку.

Якось - голодні і на смерть потомлені - вони завалили в курортному містечку до ресторанчика, де святкували іменини місцевого авторитета. Наминаючи всі пункти меню, соціологи спостерегли, що святкова компанія скоса поглядає на них. Однак їм не хотілося забивати голову цими дурницями. Марго кинула оком на себе і своїх супутників: щось середнє між вуйками, що спустилися з гір, столичними стилягами. Місцеві "круті" зі своїмі дівчатами були вбрані з найдорожчих ларків місцевого базару.

Несподівано з-за столу встала фарбована дівуля в коротенькій спідниці і рушила до їхнього столу. Стіл місцевих авторитетів занімів. Дівуля підійшла до Андибера і запросила його до танцю. Судячи з того, як у чоловічої половини столу місцевих "крутих" відвалилася щелепа, Марго зрозуміла, що дівуля належала найкрутішому. А вона виявилася з перцем і захотіла насолити "коханому" Тож запросила до танцю загадкового незнайомця хвостиком і золотою сережкою.

Подерті джинси, подерті кросівки і зіжмакаш теніска Андибера дещо дисгармоніювали із зовнішністю ляльки Барбі. Марго замилувалася ним. "На козаку, бідному летязі, три серомязі, опанча рогожовая, поясина хмельовая, сап'янці -- виді п'яти і пальці." "Ой Андибере-Андибере. На біа тобі заміжня жінка з трьома дітьми? Чи тобі дівчаї у світі бракує?" Андибер танцював під "Ты разбила моє сердце й осколки разбросала" і посміхався до Марго. Після танцю він галантно провів даму до її місця.

З-за столу встав найголовніший:

- А це що за бомж? - "пожартував" він щодо Андибера, і вся його компанія розсміялася. - Кати звідси, бо буде больно!

Андибер своєю шикарною посмішкою обеззброїв того. Подивившись на нього звисока, він спокійно, але переконливо сказав:

- Тихо будь! Андибер такого не любить! "Круті", немов загіпнотизовані пітоном кролики, зіщулилися і стали маленькими-премаленькими.

"Ей, не єсть же се, братці, козак, бідний летяга, а єсть се Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький".

Ця сцена не лишила байдужим нікого. Жінки з ворожого столу кидали закохані погляди на загадкового незнайомця.

Шеф замовив пива і від задоволення не на жарт розвеселився:

- Андибере! З тобою можна йти в розвідку! Той тільки посміхався.

- Слухай, звідкіля ти такий узявся?

- Зі степу...

"Ой полем, полем килиїмським, битим шляхом ординським, гей гуляв, гуляв козак, бідний летяга, сім год і чотири да потеряв з-під себе три коні воронії..."

- У вас є українська музика, холера ясна? - заревів п'яний шеф. - Тут шанують державну мої чи ні?

Директор ресторану заметушився і через деякий час полилася класна пісня.

Віка пішла танцювати з Сергієм. Леська з шефом. Свєтку запросив "місцевий авторитет". Вася запросив офіціантку. А Марго з Андибером.

"А вона, а вона, - долинав мужній баритон, -сидітиме сумна..."

Андибер співав Марго на вухо:

"Моя дівчинко печальна, моя доле золота, продовжую кричати: ніч безмежна і пуста..."

їй було лоскотно і приємно. Водночас усередині пробудилися дикі фантазії.

Робота тривала.

Час від часу соціологи збиралися на робочі наради в гуцульських колибах або затишних приватних ресторанчиках, розсипаних по всій Західній Україні.

Матеріали опитувань свідчили, що Україна вступила у черговий період Руїни. Піднесенням, про яке так переконливо говорить влада, і не пахне. Народ, плюнувши на те, що діється нагорі, ліпить унизу своїми руками своє життя. Нікому не вірить. Не має авторитетів серед живих. Сміється з рейтингів, які подаються в газетах, з партій, з державних бутафорій, з пихи недолугих політиків. Народ ображений на владу, що вона неправильно витрачає кошти. Ненавидить владу і зневажає мас-медіа за те, що ті вважають людей дурнішими за себе. Насправді народ мудрий. Набагато мудріший від влади. Влада ж, заражена епідемією комплексу неповноцінності перед своїм народом, каже: "народ темний і не розуміє наших високих намірів; народ не завжди правий". Ні. Народ завжди правий. Народ не хоче жити за тими законами, які витворює еліта. Вона витворила своє - неписане законодавство, яке вставляє палки в колеса писаному законодавству, перетворюючи останнє на імпотента від народження. На супротив офіційному законодавству та інструкціям влади, народ живе за тими законами, які вважає правильними. У душі народ чекає приходу месії або харизматичного лідера. Владу - і абстрактну, і конкретну, в персоналіях, ненавидить, зневажає, уникає. Головна цінність —' він сам зі своїм мікросвітом. Головний ворог - влада, яка постійно руйнує цей мікросвіт. Висновок: влада в Україні є особливо аморальна і надто далека від народу.

- Ну що, мої дорогі колеги, будемо з цим робити? - питав шеф, вдихаючи чутливими ніздрями запах смаженого на вогні м'яса, що готувалося до їхньої вечері.

Питання було риторичне. Усі мовчки наминали гуцульський бануш.

- Ну скажіть хоч хтось хоч що-небудь! - спонукав до одкровення шеф.

- А в чім проблема? - поцікавилася Віка. -Хіба це неправда, блін?

- Дитино, все правда. Однак у цьому світі панує кривда.

"У цьому світі? - повторила Марго. - Гарна думка".

- Наша правда нікому не потрібна.

- Як не потрібна? - завелася юна поборниця за права людини. - Хай тим дебілам нагорі вона непотрібна, а нам? А народу?

- Люди й так її знають, без нас. Так хочеться "взути" владу цими матеріалами, а вийде, що влада "взує" нас!

- Нам капець, — спокійно сказала Леська. -Всі зібрали "на чорний день"?

- Знову ви каркаєте? - заверещала Свєтка. -Ви мене доконаєте!

- Ми тебе? - обурилася Леся. - Та це ти нас доконала своєю біганиною голяком навколо сіл уночі. У Любинцях досі думають, що ми влаштували там шабаш відьом! Уже три відправи зробили проти нечистої сили.

- Дайте мені влаштувати моє приватне життя!

- Світлячок, - лагідно сказав шеф. - Пан Роман нас усіх "наколов". Він старий приколіст.

Усі зацікавлено поглянули на нього.

- А ви що думаєте: все, що він говорив, -правда? - здивувався шеф.

Судячи з мовчанки, друзі були переконані в цьому.

- А я... - пробував заперечити Васьок.

- Я ж гроші загубив!

- Васьок, - розважливо сказав шеф. - Навчися розрізняти два слова - "загубив" і "пропив". Це різні речі.

- А шо таке? - вставила свої "п'ять копійок" Віка. Вона теж хотіла знати про всі секрети друзів

її мами.

Дорослі мовчали, як партизани. Ще не вистачало ганьбитися перед малолітніми!

- Ну блін, подумаєш! - не на жарт розсердилася та. - Як опитування молоді, то Вікторія - наша надія", а як секрети, то "Віко, марш у свій пісочник"!

Леська скривилася, і донька замовкла. Вони розуміли одна одну з півслова. Очевидно, шлись і Леська була "важким підлітком".

Марго встала з-за столу, щоб піти "до вітру". За нею підхопилася і Леська. Відійшли трохи далі від колиби і присіли за ялиночками.

- Щось ти, Лесько, часто пісяєш... - сказала Марго. - І на лиці змінилася... Ти стопроцентне вагітна. Це я тобі кажу.

Ти. Марго, як завжди, права. Залетіла я з тріском. Що мені робити?

- Як що? Народжуй!

- Ні, я робитиму аборт!

- Лесько, благаю, не роби цього. Не бери гріх на душу.

- Куди мені до моєї компанії ще й дитину?

- Шеф на тобі одружиться. Уявляєш його міну, коли він дізнається! І як це тобі вдалося, га?

Що вдалося?

- Завагітніти?

- Ой і не питай: "стидно признаться"...

- "Стидно" - кому? Мені?

- Здається, це сталося у Кобилохвостівці...

- А-а-а! Знамениті походи по хмиз? Та не. У хаті!

- Господи, ну ви й наглюки! Повна ж хата людей була!

- В тому-то й річ. Ви спали всі, як убиті. От нам і припекло. Туди-сюди, так-сяк... Знаєш, як ризик підстьобує?

- Підозрюю...

- Ну от. Ми захопилися... Аж глядь: світло! Піднімаємо голову: аж тут баба Оляна стоїть і свічку тримає... Уявляєш? Я мало не вмерла. А вона стоїть і сміється беззубим ротом! Ось тоді я й подумала: не до добра це!

- Як ти можеш таке казати? Народжуй!

- А Льоля?

- Що Льоля! Бездітні сім'ї - неповноцінні, їх навіть Бог не визнає.

- Ти так змінилася, Марго, з того часу, як з'явився цей Андибер. Ти з ним спиш?

- Нє-а. Вірніше, в цьому житті... Дівчата стали заправлятися.

- Слухай, а ти думаєш, що воно таки є?

- Що саме?

- Наше паралельне життя?

- Думаю, що є.

- Краще б я завагітніла в тому житті, як ти.

- Лесько, мені здається, що саме те життя справжнє, а це ні.

- Боже, я так скучила за місячними... - зітхнула Леська, і вони рушили до колиби.

На стіл подали шашлик. Було тепло, весело і затишно.

Несподівано в колибу ввійшла велика група людей. Спершу соціологи не звернули на них уваги. Однак потім помітили, що чоловіки ж знімали шапки і топчуться, поглядаючи в бік їхнього стола і не наважуючись перервати їхню вечерю.

Столичні пани перестали жувати.

- Вибачайте, що ми оце вас так зненацька... їжте, їжте, не зважайте на нас... - непевно говорили гуцули.

- Ви до нас? - спитав шеф. - Сідайте до столу! Вистачить на всіх! Вина нам!

Та ні, паночку, дякуємо! Ми тільки хотіли спитати...

- Просимо до столу! Сідайте і питайте!

- Дякуємо! Нам так краще! Скажіть, ви оце ближче до Києва, до влади...

- Та де... Ми ж такі самі, як ви... - сказав шеф лозунг соціопсихолога.

- Ми оце зібралися громадою до вас, бо з на--ми ще ніхто так не говорив, як оце ви. Ви, хоч і пани, але мудрі. А простий хлоп шанує мудру людину... То скажіть нам, прошпана, доки над нами ще будуть знущатися?..

Це питання київські пани чули не вперше. І так і не навчилися ясно давати на нього відповідь. Вони знали, що в цій ситуації найкраще мовчати. Треба дати людям виговоритися. Перед ними стояли вуйки з натрудженими руками. Вони стоять колибі вже сто років. Двісті. Триста років топчуться на місті. І питають панів: доки над нами будуть знущатися?

- Нема в світі правди, - сказала Марго. - Ніколи не було. І ніколи не буде.

Вуйки остовпіли. Вони замислилися, а потім пожвавішали, їм наче полегшало. Навіщо страждати, коли просто в принципі в цьому світі не існує справедливості? І ніколи не існувало. І не існуватиме.

- Золоті слова, пані... Золоті слова... Треба просто жити... - додала вона.

- Правду кажете, пані, просто жити... Вуйки поклонилися і вийшли з колиби. Якось уже й не хотілося холодного м'яса. Взагалі нічого не хотілося.

- Ця візантійська релігійна ідеологія непротивлення злу нас до добра не доведе, - з докором на адресу Марго сказав шеф.

Ви пропонуєте щось інше? Революцію? Скинення самодержавства? Військовий переворот?

- Уже ж краще, аніж рабська покірність. Останні слова стали фатальними для їхньої фірми. Рівно через п'ять днів подзвонив давній шефів приятель на мобілку і попередив:

- Старий, що ти там накоїв? Давай ноги в руки, бо буде біда!

І біда не забарилася. Приїхало серед ночі чотири кремезні чоловіки у штатському і забрали шефа. Шеф зник.

- За що? - тільки й устиг він спитати.

- За измену родине! - відрубали суворі хлопці. Експедиція без шефа потихеньку зібралася і без ентузіазму рушила до Києва. Вирішили не поспішати. Хтозна, що їх чекає там?

Якось дивно і незвично було всім. Не було кому почати розмову. Взагалі, без шефа не було колективу.

Надворі зривалося то на дощ, то на бурю.

- Що сталося з дорогою? - сварився Вася. Вся якась допотопна, як до війни.

- Щось усе це мені не подобається... - сказала Леська.

- Невже в Києві знову путч? Що за свинство'. Це порушення прав людини! Без ордера на арешт Навіть у брежнєвські часи такого не було. Хіба ще при Сталіні, - говорила Марго.

- А ти, Марго! Теж мені - "спеціаліст". Ти ж захищала дисертацію з психології злочинця! Скільки в'язниць обійшла! Мала б знати! - злилася Леська.

- Я не встигла й отямитися, як його скрутили, - виправдовувалася та.

- - Щось усе це мені не подобається... - знову затягла Леська.

- Може, це рекет? - сказав Вася. - Його викрали! Скоро зажадають від нас викуп!

Усі замислилися.

- Щось мені це не подобається... - зітхнула Леська.

Та якісь вони - ті мужики - й на рекет не схожі... - вголос думала Марго. - Совкові костюми. Стрижка під "бокс"...

- Невже це через шефові слова про революцію, заколот, повалення самодержавства?..

- А хто його попереджав по мобілці? Здається, його однокурсник. Треба в Києві з'ясувати... Щось мені це не подобається...

Запала мовчанка. Дорога справді була жахлива. Дівчат стало закачувати. Леська кілька разів просила зупинити мікроавтобус. Вітер ніс пісок. Усе навкруги було сіре, наче затягнене пеленою.

- Ви помітили: назустріч жодної машини! сказав Вася.

Однак ніхто не звернув уваги на його слова. Марго раптом вся напружилася:

- Серед нас є-стукач! Вася, спиняй машину! Вася з'їхав на узбіччя.

Марго розвернулася боком, щоб бачити всіх одночасно, і сказала:

- Серед нас є стукач. "За измену родине" - це ж ясно, як божий день! Жодного гуцула не було в колибі, коли шеф сказав ті трикляті слова. Я точі пригадую. Хтось серед нас "настукав".

Точно! - заверещала Леська. - Уб'ю!

Тихо, мамо! - заспокоювала її Віка.

- Не можу тихо! Бо є серед нас підлотник. Він тихо їсть із нами з одного казана, поряд спить і водночас паскудить... Він серед нас!

Леська обвела прискіпливим поглядом колег. І зупинила його на Сидоренкові:

- Ти мені "давно вже не подобаєшся! Все мовчиш... Майже нічого не робиш! І ці твої смердючі журнальчики... Сексот! Збоченець!

Сидоренко перелякався.

- Чесне слово, це не я!

- А ти, - продовжила Леська, перевівши погляд на Свєтку. - 3 того часу, як забрали шефа, щось ти підозріло тиха!

- Я просто злякалася... -намагалася опиратися та.

- Так, злякалася, що ми тебе розкусили! Тобі все не подобалося в нашій експедиції. Все тобі не подобалося! Це ти, га? Признавайся!

- Не я, Лесько, не я... Я б не змогла!.. Я ж боягузка!...

- Ото ж бо й воно! Саме боягузи цим і займаються!

- - Мамо, не треба, прошу тебе, - обняла її Віка.

Проте та не могла спинитися.

- І ти, Васьок, такий солодкий, такий нещирий! Саме персональні водії завжди закладали своїх начальників!

Вася зблід і схопився за серце.

Так-так, саме персональні водії! Це підколодні змії. Всі вони перебувають на службі, всі вони мають офіцерське звання, доплату за вислугу... Всі вони!..

Вася тремтячими руками витягнув з кишені валідол і поклав під язик.

- А ти, мабуть, за сто грам продався. Так? Ану кажи!

Марго намагалася спинити Леську. А ти, Марго, просто провокатор! Це ти спровокувала його! Взагалі ти завжди своїми психологічними штучками провокуєш його на крамолу! Така чесна, така справедлива! "Ніяких ретушувань результатів! Чистота експерименту!" - це ж твої слова? А на фіга мені твоя правда? На фіга? Я жити хочу! Просто жити! Я не хочу ні з ким боротися, нікому нічого доводити... Я хочу спокійно прожити своє життя і спокійно вмерти!..

- Лесько, заспокойся! Ми ж пропрацювали разом десять років! І ніколи не сварилися!

Леська вся тремтіла.

- Що таке десять років? Ну що таке десять років?

Зненацька її осяйнуло:

Так, десять років. Усі десять років. Тільки Вася п'ять. І... тільки Андибер кілька місяців...

Усі, мов по команді, повернули голови до Андибера.

Той. підперши рукою підборіддя, дивився відкрито прямо у вічі і мовчав.

- Це ти? — спитали в нього хором.

- Я таким не займаюся... - сказав він так, що всі одразу йому повірили. - Давайте краще пообідаємо... - мирно запропонував він.

Відразу згадалося, що вони не снідали.

- А котра година? - схаменулися. Поглянули на свої годинники і з подивом помітили, що у всіх вони зіпсувалися.

- Дивіться, дивіться! - закричав весело Сидоренко. - У мене секундна стрілка пішла назад!

- Ми, мабуть, потрапили в якусь магнітну зону, - сказала Віка. І молодь стала активно обговорювати природні аномалії. Це якось відволікло дорослих від болючої теми.

- Існують такі дірки в просторі, крізь які можна потрапити в інший вимір, - розповідав головний експерт з віртуальної реальності і всякої всячини Сергій - середній син Марго.

- - Ану-ну! - заохочував його до розмови Андибер.

- Раніше вважалося, що ті дірки викликані об'єктивними чинниками: магнітні поля, несприятлива або просто специфічна екологічна ситуація. А зараз на заході науковці схиляються до суб'єктивних факторів.

- Ну ти просто професор! - жартувала Марго.- То що ж таке суб'єктивний чинник?

- Це коли виникнення тієї чи іншої дірки пов'язане з суб'єктом, тобто з людиною. Не всякою, а лише з тим, хто має особливо сильне енергетичне поле...

Публіка перестала жувати і стала посилено ворушити мізками. Всі згадали недавні пригоди, однак ніхто не насмілився завести розмову при дітях.

Сергій, сприйнявши це як особливу увагу, продовжив:

- Варто затесатися в компанію нормальних людей одному ненормальному, як решта можуть стати жертвами його подорожей у часі і просторі.

- А як розпізнати таку людину? - обережно поцікавилася Марго.

- Ну, не знаю:.. Кажуть, що така людина часто й сама не здогадується про свої здібності.

- Доросла частина компанії почала розмірковувати на тему: а чи не я є причиною дивних пригод? Водночас вони прискіпливо розглядали одне одного.

Завершивши трапезу, вийшли з машини: хлопчики наліво, дівчатка направо. Поступово стали повертатися до мікроавтобуса. Хто курив, хто сидів на траві. Правда, погода не давала засиджуватися. Хотілося сховатися в мікроавтобус, однак тягай час, бо до Києва було далеко: ще насидяться.

- І справді: дорога якась дивна, стара і безлюдна. Васьок, ми не заблукали? - спитала Марго. Однак Васьок не відгукувався.

Зненацька почувся гуркіт автомашини. Всі подивилися на дорогу і здивовано провели поглядом старий-престарий ЗІЛ, щоправда, в досить пристойній формі.

З лісу вийшов Вася, несучи в руках якусь металеву табличку:

- Дивіться, що я знайшов!

На табличці був намальований суворий чоловік у будьонівці, який попереджав: "Будь бдителен!"

Дорослі перезирнулися і шкірою відчули небезпеку.

- Вася, заганяй мікроавтобус у ліс, - скомандувала Марго. - Діти, беріть малого і погуляйте зі тими деревами. Але не далі. Нам треба порадитися. Так-так, ідіть. Панове, треба вирішити, що робити. Особисто мені зовсім не хочеться опинятися в 37-му. Тим більше, я з дітьми. Ясно, що шеф таї»


І його треба визволяти. Хтось повинен піти в розвідку. Хто йде?

- Тільки зайчику й доведеться, - пожартував Андибер словами із народної казки "Пан Коцький".

- Один? - захвилювалася Марго.

- Один.

Тобі треба змінити імідж: постригтися і вийняти сережку з вуха.

- Краще смерть.

- Це тобі й гарантовано, якщо підеш у такому вигляді.

Тут Леська зчинила скандал, який Андибер егоїст бездушний. Там людина гине, його товариш, а він не хоче пожертвувати пасмом волосся...

Андибер завагався. І, очевидно, вже б піддався на шантаж, якби саме в цей час на галявину, де вони сховалися, не вийшов піонерський загін. Попереду йшов маленький барабанщик. За ним - горніст.

- Здрастє! - сказала Марго. - А це що за "Ти-мур та його команда"?

Піонери промарширували до групи незнайомців і зупинилися біля них.

Уперед вийшов безстрашний піонер, напевно, голова загону, і діловито спитав:

- Ви шпигуни?

- Ні, - не розгубилася Марго. - Ми - комуністи з Леніним у серці.

- Ні, - засумнівався Тимур. - Ви - шпигуни.

- Ні, - наполягала Марго. - Ми...

- ... дослідники-орнітологи, - виручив Андибер.

- А-а! Пташок досліджуєте! А чому у вас такий підозрілий вигляд? - примруживши очі, спитав юний ленінець.

- Я... - давно не стригся. Все в лісі та в лісі...

- А чого сережка у вусі?

- Це запасне кільце для кільцювання птахів. Щоб не загубилося.

Ленінці здивувалися, але повірили.

- Товариш Сталін учить бути пильними. Ось тут на днях одного шпигуна зловили, -- бадьоро розповідав піонер.

- У міліцію забрали? - наморщивши лоба, суворо спитав Андибер.

-- Ага, забрали. Уже й розстріляли... Смерть ворогам радянського народу!

І дружний піонерський загін зі щирими оченятами рушив до дороги під стукіт барабана і ритм піонерського горна.

Щойно вони зникли за деревами, Марго сказала:

- Швидко марш у машину і хода! Куди-небудь подалі.

- Бажано в напрямі польського кордону, - додав Андибер. - Якщо ми в 37-му році, то він недалеко звідси. Васьок, вибач, я сяду за кермо.

Андибер гнав, як скажений, обганяючи вози і селян з виряченими від подиву очима. Напруга була дика. Кожен хвилювався, як умів. Марго сховала в обіймах малого і не випускала його. Обабіч неї сиділи Сергій і Максим, тісно притулившись до неї. Вася ковтав валідол. Свєтка скиглила. Сидоренко мовчав. А Леська то ридала, то стогнала, хапаючись за живіт, її гладила по голові Віка.

Одного разу їм заступили дорогу вантажівки із солдатами. Однак не на тих напали. Андибер звернув у кукурудзяне поле і, не збавляючи швидкості, летів, як вітер.

Марго почала молитися. Вечоріло. У Андибера стікали цівки поту по скронях. Сорочка ззаду змокла. Нарешті перестало трясти. Очевидно, виїхали на більш-менш пристойну дорогу. Зненацька в очі ударило яскраве світло. Всі завмерли: ось воно! Однак на дорогу вийшов міліціонер цілком сучасного вигляду і зупинив авто.

Усі повисипалися з мікроавтобуса і, побачивши нехитру "пастку" для водіїв-джигітів, закричали '"Ура!", а даїшника дівчата гаряче розцілували.

"Відстібнувши" розгубленому хлопцю та його партнеру щедру винагороду, вони з легкою душею поїхали в напрямі до Львова.

Пан Роман, здається, не здивувався їхньому приходові:

- Де ви бродите? Гриць у лікарні! Щось йому недобре!

- Він живий? - здивувалися колеги.

- Цур вам! Певно, що живий! Тільки якийсь схибнутий! Все торочить: "Мене розстріляли!" Що там сталося, у вашій експедиції?

- Не питайте, пане Романе! - сказала Марго.-Дайте краще води. Ні, чогось міцнішого.

- У мене файне вино у пивниці. Ходімо!

- Тільки не в пивницю! - в один голос запротестували гості.

Пан Роман трохи здивувався, але не наполягав. Сам пошкандибав униз.

- Уже за північ. Вип'ємо вина і спати, — сказала Леська.

Ніхто не заперечував.

* * *
Спустившись уранці до вітальні, Марго спостерегла, що сніданок поданий на несвіжій скатертині і має цілком холостяцький вигляд.

- А як пані Цигельдорф? - спитала вона у пана Романа.

- Та щось заслабла, - відмовив той.

- А що з нею?

- Хтось наче її переслідує. Чи цигани, чи татари...

- То що з Грицем робимо?

Треба його визволяти з божевільні. Вони там зарахували його до буйних і тримають у гамівній сорочці.


- О Господи!


Поступово всі зібралися до столу і стали розробляти план дій.


Після того, як обговорили кілька варіантів, запозичених із сюжетів американських фільмів, прийшла дуже проста і слушна ідея:


- А що як цілком офіційно прийти і взяти його на поруки?


І всі радо погодилися.


День у Львові присвятили ретельним приготуванням. Запаслися провізією. Старших дітей відправили на тиждень у пластунський табір. Малого завезли до двоюрідної сестри Марго, що жила під Львовом. Увечері довго бесідували. Вогню не запалювали, щоб не тривожити графиню фон Цигельдорф. А вона час від часу покашлювала десь за стіною.


Після того, як накуштувалися вина з пивниці пана Романа, Марго відчула потребу поспілкуватися зі старою пані. Вона вийшла в довгий темний коридор і пошепки покликала:


- Пані фон Цигельдорф! У відповідь - мовчанка.


- Пані фон Цигельдорф! -- іще раз гукнула Марго.


Знову - ні звуку.


З кімнати вийшов пан Роман:


- Даремна справа, Марусю. Пані фон Цигельдорф ні з ким ніколи не розмовляє.


- Цить, Ромку! Завше ти встромляєш носа до чужого проса! - почувся грубий голос графині.


- Пардон, пардон, - позадкував той і зник у вітальні.


- Ходімо, дитино, нагору, в мансарду, - поманила за собою стара графиня.


Марго стало спокійно і безпечно від звертання "дитино". Сильним жінкам, до яких вона себе зараховувала, просто фізично необхідно час від часу чути це слово. Воно магічним чином знімало психічну напругу, яка постійно кліщами стискає таку жінку, не даючи ні на мить розслабитися. Марго відчула себе маленькою дівчинкою, слухняною, довірливою, що вірить в існування добрих духів, чарівної палички і казкового принца. Вона піднімалася сходами нагору, а поручні були високо-високо. Вона справді стала маленькою дівчинкою! Як дивно!


На мансарді все видавалося таким великим, як у дитинстві. Картини були просто величезними. Маленька Марго ставала на невеличку табуреточку, точнісінько таку, як у дитинстві, і роздивлялася їх. Здавалося, щойно табуреточка хитнеться, як Марго впаде прямо в той світ, зображений на картинах. Тому вона міцно трималася за шляфрок пані фон Цигельдорф. На картинах були зображені дуже знайомі люди, але дуже далекі. Вони були наче живі й наче не живі. Вони повільно, дуже повільно рухалися, час від часу підморгуючи малій Марго або всміхаючись кутиком вуст.


- Вони всі з твого життя, - на старому обличчі графині зарухалися зморшки, що мало б означати доброзичливу посмішку.


- А це ти, - додала вона. - А це твій "принц" і твоя дитина.


Марго роздивлялася, як на фоні заходу сонця темніли дві фігури - вершник і вершниця на конях. Вершник гримав попереду сідла маленьку дівчинку...


Десь затишно цокав годинник. Теж як у дитинстві.


Графиня посадила маленьку Марго на коліна і, гладячи її по волоссю, сказала, трохи гаркавлячи:


- Ти мудра й акуратна дівчинка. Я тобою пишаюся. Ти завжди складаєш іграшки в кошик. Ти не боїшся старших дітей і не ображаєш молодших. Не можна тільки їсти солодкого. Солодке дуже шкодить жінкам. Запам'ятай, воно забиває в них жіночу гордість і перетворює на покірних рабинь чоловіків. Солодке вбиває в жінках бажання бути вільною. Запам'ятала?


- Так, - чемно сказала маленька Марго і хотіла була поколупати в носі, але згадала, що так поводяться тільки невиховані дітки. - Бабусю! А що у вас болить?


- Ой, не питай. Все в мене болить. Це паскудне Ахметове плем'я мало мене не замордувало. Як були безбожними бусурманами, так ними й лишилися.


- А що вони вам зробили?


- Краще спитай: чого вони не зробили? Вони не захотіли мене провести до Гриця. Хоч Гриць і є їхнім нащадком, та я його люблю, паскудника, як рідного! А ті кривоногі кочівники затаїли на мене зло за те, що я колись підбурила їхніх жінок проти них. Ха-ха-ха! - засміялася графиня. - Я дала їм зілля, від якого чоловіки стають безплідними. Ха-ха-ха! І, щоб народити дитину, жінка йшла до сусіда - тільки не з Ахметового племені... Ха-ха-ха! А вони, ці бундючні безбожники годували чужих дітей. Ха-ха-ха!


- Бабусю, а навіщо ви це зробили?


- Дівчинко моя, ти виростеш і збагнеш: все зло у світі від чоловіків. Бог спершу створив землю, воду і небо. Після того - рослини, птахів і тварин. Потім чоловіка. І - найостаннішою - жінку. Ти бачиш градацію: від найнижчого - до найвищого. Жінка є найдосконаліша з божих творінь. І це відразу ж і позначилося на існуванні Всесвіту. Чоловіка задовольняло життя в раю: повна бездіяльність, живлення плодами, які не треба вирощувати, відсутність клопотів, бажань, дій і... свободи. Для чоловіка це був рай. Та й тепер чоловічі уявлення про рай є саме такі. А жінці цього було замало. Вона хотіла пізнати все: любов, біль, страждання, щастя. Адже не можна відчути щастя, не пізнавши нещастя. Уявлення про щастя в первісному раю - це фікція. Людина в божому раю може бути щаслива, лише пройшовши пекло життя на землі. Розумієш?


Маленька Марго кивнула, щоб зробити приємне графині, хоча насправді це було не так.


Пані фон Цигельдорф продовжила: - Саме жінка кинула виклик системі, в якій жила, виклик раю. І з гордо піднятою головою пішла з нього. Пішла на свободу. Запам'ятай, моя дівчинко, жінка - це першопричина здобуття свободи людством. Жінка — це першопричина здобуття землі людством. А чоловік за це її й ненавидить. Ненавидить за те, що вона позбавила його безтурботного життя. За те, що примушує його працювати, страждати, любити, відчувати біль і жагу. І чоловіки стали гуртуватися і витворювати систему, подібну до втраченої. Саме так і була створена держава. Держава - це чоловічих рук витвір. Ти мене слухаєш?


Марго кивнула голівкою, але очі її вже злипалися.


- Вони створили систему, при якій є все що завгодно, крім свободи. Вони витворили громіздку бюрократичну машину, в тенетах якої гине дух свободи. А їхні закони, то ж сміхота! Хіба вони можуть порівнятися з законами життя, з законами природи? Саме тому закони й порушуються, бо вони суперечать життю і виживанню в цьому житті." А чоловік цього не розуміє. Він будує, вибудовує штучні конструкції, плете обмеження реальному життю, а життя не хоче йти за його законами і ламає всі ці конструкції. А він утирається і знову будує, будує, будує. Ти виростеш, моя дівчинко, і сама в цьому переконаєшся... На власні очі... Не спи, не спи! - лагідно штурхала маленьку Марго кістлявими пальцями графиня.


- Я не сплю... - із заплющеними очима казала Марго.


А стара пані натхненно продовжувала:


- Чоловіки - це слабкодухі істоти, які на волі почувають себе беззахисними. Саме тому творять не-волю - державу,.щоб почуватися там, як у первісному раю. А що вони зробили з Богом? Вони зробили з нього монстра - жорстокого, нещадного, караючого. Цей Бог не допускає жінки до свого статусу - божого статусу. Але людство саме визнало божий статус Богоматері. Чоловіки спотворили божу історію, і не дали жінці панувати в раю, хай навіть нарівні з чоловіком. Саме тому Божа Матір стала панувати на землі - над душами і розумом людей. Насправді ж - жінка, що народила Бога, має божественну суть не меншу, аніж Богочоловік.


Маленька Марго вже крізь сон чула останні слова.

* * *
Божевільня була в далекому селі Обертениці, що розташувалося навколо високого пагорба, а може навіть і гори, на вершині якої височів напів-зруйнований монастир. Саме його й було облаштовано під лікарню. Гора була скеляста й обкидана колючими висохлими кущами. Дорога до колишнього монастиря -була викладена, очевидно, тоді, коли він будувався. І мур навколо монастиря, і всі будови за муром були вкриті рудою черепицею.


Монастир колись був водночас фортецею, а тепер нагадував лише зламаний зуб у беззубому роті. Коли дивишся на нього, стає трохи моторошно.


В усякому разі оптимізм, з яким їхали виручати шефа, дещо пригас.


- Щось він мені нагадує... - замислено сказала Марго. - Щось дуже знайоме і близьке. Ба, навіть рідне...


Вона перевела погляд на колег, і її осяйнула думка:


- Так це ж...


- Наша фортеця, замок і монастир... - голосом ігумені Ісидори сказав Сидоренко і перелякано закрив собі рота.


- Цигельдорф, - сказав Андибер.


На нього всі звернули здивовані погляди.


- Цигельдорф - у перекладі з німецької: поселення під черепицею.


Свєтці стало погано. Вона закотила очі під лоба і заголосила: "Блаженна ти єси, королево... Ноги тобі омиватимуть і воду питимуть, спасителько..."


''Це мене стосується?" - спитала себе подумки Марго і додала: "'Щось зі мною теж діється не те... Мене магнітом тягне до гори".


Здається, те саме відбувалося з Андибером. Він крутився на місці, як породистий кінь, якого стримує вершник. Леська також зигзицею рвалася до монастиря.


Найрозумніше в цій ситуації вчинив Вася. Він силою запхав усіх в мікроавтобус і помчав геть від злощасного місця.


За селом усі відчули полегшення, їм немов полуда впала з очей.


Що це було? - тримаючись за скроні, спитала Леська.


Ми були біля самого отвору в інший вимір, - сказав Вася. - Зверніть увагу: це я вас усіх звідтіля витяг!


- Що ж робити далі? Може, плюнути на все і махнути додому? Бог дасть, шеф і без нас звідтам вибереться, - сказала Марго. - Не будемо туди пхатися!


- Будемо! - похмуро сказала Свєтка. Побачивши на собі здивовані погляди, вона стала виправдовуватися: — Це не я кажу, це в мені юродива промовляє. — І почервоніла.


- Не червоній, Свєтко, ми всі тут юродиві, -мирно сказала Леся.


- Давайте почекаємо до ранку, - запропонувала Марго. - Переночуємо з нашою проблемою. А там... будемо "дослухатися до свого серця".


На цьому й порішили.


Друзі надибали на трасі симпатичний мотель і зупинилися там на ніч.


Мотель був розташований біля болота, де романтично кумкали жаби. У квітнику запаморочливо пахли матіоли. Десь поряд дзюрчав потічок чи гірська річечка. У великій клітці кричали павичі. Об ноги терся безшерстий кіт.


Друзі повечеряли на свіжому повітрі свіжою форелькою і стали насолоджуватися літньою українською ніччю.


Офіціант (а він виявився ще й господарем ресторану) - дуже жвавий і запопадливий малий - закидав їх анекдотами і повчальними історіями. Відвідувачів не було взагалі, тож дуже скоро він пив з ними пиво.


- Ми в своїй "Королеві Марго" - справжні гурмани! - облизуючи пальці, гордо говорив директор.


- У чому-чому? - перепитали усі.


- В "Королеві Марго", - намагаючись чітко вимовляти всі букви, сказав сп'янілий господар. -А що?


Та тут у нас є ще одна "королева Марго''! Марго піднялася і церемонно вклонилася.


- Це ви? - відразу ж протверезів директор. -Вибачте! Я відразу не впізнав.


Усі розреготалися, як від гарного жарту. Але директор, здається, не жартував. Він рвонувся прожогом на кухню, і за п'ять хвилин увесь розбурканий зі сну персонал став носити на стіл різні страви.


- Усе за рахунок закладу. - запобігливо цокотів директор. - Як ся маєте, пані?


Та нічого.


- Ви до Обертениці? Так. а звідки ви знаєте?


- Та ми тут в усій околиці все про вас знаємо! Марго перелякалася. Що саме?


Нарешті ви приїхали! -- бігав круг столу зворушений директор. - Яка радість! Яка честь! Я знав, що ви саме до мене завітаєте! Я завжди знав! Саме тому я й назвав свій ресторанчик вашим іменем! Тепер я розбагатію! Йой! Матка Боска!


Марго розгубилася. Вона не любила, коли її приймають не за ту.


- Пан, певно, помиляється. Мене просто зваги Марго. Це ви-пад-ко-во!


Так, пані, випадково. Так і легенда каже.


- Яка легенда?


- Йой! Пані, певно, жартує! Легенда про визволення бунтівного духа Ахмета.


З мене досить, - сказала Свєтка, встала і пішла геть.


Чим я панночку образив? - перелякався директор.


- Не хвилюйся, вона все така прикра, - заспокоїв його Андибер. -- То що там легенда каже?


- Над усією нашою округою лежить прокляття. А все через дух Ахмета, що бродить у підземеллі монастиря в Обертениці. Раз на рік він виходить на верхівку гори і починає нестримно вити. І від того виття всі жінки округи слабнуть, слабнуть і хворіють по півроку. Ось і чекає вся округа повернення королеви на ймення Марго, яка колись закляла той дух і яка випустить його на волю й подарує всій окрузі спокій.


- Здрастє, я ваша тьотя, я приїхала з Києва, буду жить у вас... - іронічно прокоментувала легенду Марго. - Я цього не витримаю! Я йду спати!


- Не поспішайте, пані! А десерт? Я маю чудовий десерт!


- Від солодкого жінки тупіють і стають безвольними рабинями чоловіків!


- Е ні, пані, наш десерт є особливий! Він має пікантний смак. Його колись придумала власниця замку в Обертениці.


"Тобто я", - подумала собі Марго і байдужим голосом промовила:


- Добре. Вмовили! Несіть!


Тим часом Андибер намагався добитися подробиць легенди, тож активно розпитував директора:


- А чому всі жінки Обертениці й усієї округи не їдуть геть із цього заклятого місця?


Та ж не можуть!


- Як не можуть?


- Хто їде, той помирає. А ті, що лишаються, як причинні з нетерпінням очікують нової появи Ахмета. Щоб знову на півроку заслабнути.


- А за що я його покарала? - ляпнула Марго. - Тьху! Тобто королева... За що вона його покарала?


- Розумієте, пані, ви, тобто, та королева забороняла многоженство. А Ахмет був бусурманином... Вона кілька разів його попереджала... Однак коли він звів її улюблену племінницю, їй урвався терпець. Вона й заточила його в підземелля, а всі виходи закляла...


- Господи, я просто фатальна женщина... -хитаючи головою, сказала вона. - Давайте десерт, і я піду спати.


- Садюга... - додала з повним ротом Леська.


- А по-моєму, дуже мило, - зазначив Андибер.


- Я згоден, — вставив і свої п'ять копійок Вася. - Многоженство шкодить здоров'ю. - І заснув, так і не дочекавшись десерту.


Коли гості побачили десерт, очі в них полізли на лоба.


- Що це? - спитала Марго.


Господар устав, виструнчився й урочисто оголосив:


- Десерт а-ля Марго!


На величезній кришталевій тарілці, наповненій жовтогарячою рідиною, очевидно соком, плавали запалені свічки, королівські креветки, маслини і шматочки льоду.


Леська зригнула:


- Ну й смак у тебе, Марго!


- Фірма! - з гордістю промовила вона. А директор урочисто проголошував:


Свіжовичавлений з апельсину, ананасу і манго сік з найчистішою горілкою!


- А свічки їстівні? - поцікавилася Марго.


- На жаль, ні, вельмишановна пані, - знітився кухар. - Пані має рацію, колись у цій страві і свічки були їстівні. Однак із часом секрет приготування свічок загубився.


- І слава Богу! - зазначила Леська.


- А як його їсти? - непевно спитав Сидоренко.


Гостям передбачливо принесли піали і десертні ложечки.


Марго була достатньо п'яна, щоб почати свої чорні жарти:


- Пане... як вас там?


- Василь.


- Пане Василю! А креветочки-то повинні бути живенькі! Повинні ворушитися!


Той зблід.


- Я не знав, чесне слово, не знав! У старовинному рецепті було вказано, що тільки устриці повинні бути живі! І повинні пищати від лимонного соку, яким скроплюють їх перед тим, як кинути до готової страви. Прислухайтесь, вони й досі пищать!


Сидоренко, затуливши рота, побіг до туалету.


Гості розгублено дивилися на недоїдений десерт і вагалися: чи ризикнути доїсти, чи ні? Вирішивши, що не варто ображати гостинність господаря ресторану й особисто Марго, все доїли. Тим більше, що це було не так уже й погано. Ба, навіть дуже пікантно.


У ту мить, коли вони вже вирішили розпрощатися з гостинним господарем, до них підійшов маленький чоловік дивної зовнішності:


- Вам потрібен провідник в Обертеницю? - не ворушачи губами, наче черевомовець, спитав він.


Соціологи дивилися на маленького кривоногого чоловічка невизначеного віку яскраво вираженого монголоїдного антропологічного типу і не могли втямити: що він від них хоче.


- Я - провідник, прошпана.


- А без провідника ми не пройдемо?


- Не пройдете.


- Дурниці! Краще сідайте до пива!


Чоловічок сів.


Андибер замовив йому кухоль пива і спитав:


- Як тебе звати?


- Ахмет, - не змигнувши оком, сказав він.


- Як Ахмет?


- Так, Ахмет. Дід мій був Ахметом. І прадід. І прапрадід.


Ти з Обертениці? Так.


- І все життя там?


- Усе життя.


- А що, у вас там усі такі?


- Які?


- Вузькоокі?


- Всі пастухи.


- Відколи?


- Одвіку.


Більше Ахмет не хотів нічого розповідати. Він випив кухоль пива і пішов геть.


- Це не нащадок Ахмета ібн Гриця ібн шефа ібн Камікадзе? - пожартувала Марго і розсміялася, їй було добре в цьому місці. Від незвички вона швидко сп'яніла. - Може, й твій, Лесько, нащадок! Ти придивись до нього! Правда, наш шеф високий, а цей якийсь дрібний. Виродження.


Леська спершу скривилася, але потім і сам розсміялася. Дурносміх охопив усіх.


Коли розійшлися спати, Марго опинилася з шдибером у номері. Все логічно: номери в мотелі на двох осіб. Свєтка з Леською, Вася з Сидоренком. Марго з Андибером. На цей раз вона зовсім не відчувала незручності, неначе вони проводили ніч удвох не вперше. Марго прийняла душ і стала вмощуватися в ліжко.


- Слухай, Андибере, - спитала вона. - Ти за мною ув’язався, чи це мені здається?


- Ув'язався.


- А скажи мені, навіщо тобі це? Андибер мовчав. Він повільно роздягався.


- Кажи, - наполягала Марго.


- Тобі це може не сподобатися.


- Я все одно маю знати.


Андибер сів на своє ліжко в розстебнутій сорочці і, трохи повагавшись, сказав:


- Моя мама - українка - вийшла заміж за австрійця, коли мені було десять років. Мій вітчим - батька свого я не знав - був старший від мами на двадцять років. Він дав мені чудову освіту. У свої двадцять вісім я зробив блискучу кар'єру. Я був молодий, красивий і багатий. Мав красуню-дружину, але хворого сина. Можна сказати, що в моєму житті було всього: і хорошого, і поганого. Не було тільки тебе.


- Господи, - сказала Марго. - Я не хочу цьоп чути. Терпіти не можу слізливих історій. Не требі продовжувати...


Насправді вона любила мелодраматичні історії, та тільки в кіноваріанті. В житті - вона вважа ла - вони приносять лише зло. Будь-які стосунки які починалися в житті Марго дуже романтично, закінчувалися гірким розчаруванням. Та й узагалі, в її віці треба дуже тверезо ставитися до життя.


Ти не пам'ятаєш мене? Марго здивовано на нього подивилася.


Ти не пригадуєш нашу першу зустріч? Марго нічого не пам'ятала.


Згадай: Австрія... маленький затишний готель у горах... п'ять років тому... Невже ти так і не пригадала?


Марго мовчала.


- Пригадуєш, учасникам конференції в перший день організували екскурсію старим абатством? Я на тебе відразу звернув увагу: ти була красива і горда. Ти весь час ходила з рудою британкою... Коли підійшли до виставленої королівської корони, всипаної різним дорогоцінним камінням, ти пожартувала: а можна поміряти? І тоді я вперше собі сказав: "Моя королево..." Сказав і злякався своїх слів.


Марго вперто мовчала, її як заціпило.


- Я приїхав на конференцію з дружиною і своїм хлопчиком. Він був величенький, але не міг ходити. Дружина соромилася його і здебільшого я возив його у візочку. Я вже був звик до того, що люди, побачивши його, відводили очі. А в них проглядало, в кращому випадку, співчуття, а в основному, це були страх і огида... А він же все розумів... Одна ти щоранку віталася з ним, як з рівнею, брала його за маленьку ручку і, погладжуючи її, казала: "Пливіт! Як сплави?" А потім весело щебетала: "Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив'яже...". Мій хлопчик страшенно радів. Ну що, згадала?


- Ти був тоді в окулярах... - захриплим голосом сказала Марго.


- А одного разу йому стало погано... Він кричав, плакав, махав руками і не міг заспокоїтися... Дружина втекла... Вона не любила ці сцени... Я лишився з малим і не знав, що робити. А ти підійшла, взяла його за ручку і стала перебирати його зціплені пальчики, гладити їх, гладити ручки, ніжки і говорити: "Сорока-ворона діткам кашку варила..." Він заспокоївся і засміявся...


Марго важко зітхнула.


- А наступного ранку в басейні я побачив, що ти вагітна... Я не міг відвести від тебе очей... Ти була просто прекрасна... Я навіть не знав твого імені...


Вони мовчали.


- Моє життя змінилося. Через рік я приїхав в Україну... Мені мама казала: там усі красуні. Поїдь - заспокоїшся. Поїхав просто подивитися на батьківщину... Не заспокоївся... Став тебе шукати. Було мало часу - не знайшов. Повернувся до Відня. Справи йшли успішно. Але вони мене не тішили. Ми з дружиною стали чужими... Ми й завжди були чужими, тільки я цього не розумів. Я намагався .проводити весь вільний час із малим. Навчився від мами дитячих забавлянок... І мавпував тебе... Ще через рік я знову приїхав в Україну. І знайшов тебе. В один і той самий час ти виходила на вулицю з візочком і гнала по магазинах... Я - за тобою. Я вже знав, що ти маєш трьох дітей, що ти любиш оливки, що ти завжди зупиняєшся біля красивих троянд, що ти мало спиш, багато переш, любиш чистоту, любиш зайти в ювелірний магазин і уважно роздивлятися прилавки, що ти дуже втомлюєшся і любиш помріяти...


- Господи... - зітхнула Марго.


- Я повернувся до Відня якийсь умиротворений. Ти вже була зі мною... А коли не стало малого, я вирішив їхати до Києва назавжди... Знайшов Гриця і влаштувався на роботу...


- Отже, шеф був у курсі?


- Так. До речі, через нього я тебе й знайшов.


- Ну й жуки! - сердито і водночас жартома сказала Марго.


- Ось і все.


Надворі сюрчали коники. Була глупа ніч. Марго довго не могла заснути. Тепер для неї світ перевернувся. Вона зрозуміла, як усе серйозно.


Уранці Марго прокинулася першою. Вона сіла на своє ліжко і стала роздивлятися Андибера. Він спав на животі, обхопивши подушку руками. Крізь простирадло проступали обриси його тіла. Вона думала, що їй робити. Вона була не готова до перемін у житті і водночас розуміла, що не зможе жити по-старому. Це її нервувало і хвилювало.


Вона пішла скупалася в гірському потоці, помилувалася краєвидом і повернулася до мотелю цілком спокійна. Вона вирішила не поспішати. Чомусь видавалося життєво важливим відвідати старий монастир в Обертениці.


Колеги зустрілися за сніданком. Настрій був у всіх приблизно однаковий: всі були спокійні, врівноважені і настроєні їхати в Обертеницю.


Наближаючись до Обертениці, вони відчули внутрішні зміни, подібні до вчорашніх. Але вже не опиралися їм.


Зробивши коло навколо гори, знайшли дорогу до монастиря. Колючі чагарники агресивно охопили машину зусібіч, і вони їхали, неначе у вузькому тунелі. Дорога то підіймалася вгору, то опускалася донизу, то йшла прямо, то звивалася. Нарешті вони дісталися до якогось роздоріжжя і вирішили зупинитися. Вийшли з машини і, прорубавши в чагарях віконце, поглянули на Обертеницю звисока. Витрачений час і витрачений бензин не відповідали висоті, на якій вони перебували. Тобто, було зрозуміло, що вони подолали дуже малий шлях. Село мало цікаву форму: воно немовби обвивало гору геометрично рівними кругами, прорізаними на бездоганно рівні сектори. Зліва височіла церква дивної форми: неначе перероблена з мечеті. Праворуч стояла башта з великим годинником.


- Котра година? — майже одночасно промовили мандрівники.


- Тут часу немає, - сказала Свєтка, і ніхто не заперечував.


їсти не хотілося. Сіли в машину і поїхали тією дорогою, що йшла вгору.


Знову довгий тунель у колючому чагарнику. Трясучка. Говориш не хотілося. Кожен був серйозний і дуже зосереджений на своєму внутрішньому стані.


їхали довго. Дуже довго. Нарешті побачили вдалині ще одне роздоріжжя. Зупинилися і по вирубаному чагарнику зрозуміли, що вони повернулися на попереднє місце.


Це нікого не приголомшило. Вони вийшли з машини. Хто - "в кущики", хто закурив. Марго поглянула у вирубане в чагарнику "вікно" і зазначила:


- Церква була ліворуч?


- Ага!


- А тепер праворуч. А ліворуч з'явилася пожежна вежа.


- Може, це інше роздоріжжя?


- Я думаю, це село обертається, — спокійно сказала Марго. - Тому й Обертеницею називається.


Знову ж таки ніхто не здивувався.


Ясно було, що зараз поїдуть тією дорогою, що веде вниз. Однак, здається, вже ніхто не сумнівався, що вона теж нікуди не веде.


Покружлявши машиною ще кілька годин, вони опинилися біля підніжжя гори.


Вечоріло. Втомлені і мовчазні мандрівники рушили в сусіднє село в той самий мотель.


На вечері, так само пишній, як учора, до них підійшов кривоногий Ахмет і спитав:


- Провідника треба?


- Треба, - сказав Андибер.


- Зустрічаємося завтра о п'ятій, - сказав Ахмет, випив кухоль пива і зник.


Настало завтра. Ранок був гостро прохолодний. Ахмет уже стояв у бурках, шапці з вовчого хутра і вивернутому кожусі.


До Обертениці їхали машиною. Перед селом спинилися. Загнали машину в лісок і пішли пішки.


Ахмет вивів їх на вулицю, що, очевидно, становила зовнішнє коло у плані Обертениці, і повів їх вулицею у напрямі проти годинникової стрілки. Було дуже дивно: наче вони топчуться на місці, а назустріч їм напливають будинки. Вірніше, рухалися лише огорожі, великі кам'яні огорожі, за якими не було видно будинків. Але Марго собі добре уявляла, що було за огорожами: дворик з вимурованим долом, з фонтанчиком і гарним квітничком, кам'яні хатки з балкончиками, також обсадженими квітками, і тихі акуратні господині в довгих '"рябих" ситцевих спідницях, білосніжних сорочках і фартушках з нагрудниками. Фартушки були різні і вказували на характер господині: картаті "шотландки", з яскравими рожами, в дрібний чи великий горошок, у маленькі квіточки, однотонні...


Попереду з'явилася висока будова. Вона все наближалася і наближалася, і нарешті Марго впізнали в ній годинникову башту. Вона була викладена з великого нешліфованого каменю і була дуже високою. Марго знала, що було всередині. Вона там зробила щось на кшталт сучасного етнографічного музею: там у численних залах були розміщені всі ті заморські подарунки, які вона отримувала від іноземних послів, а також її власні придбання, які вона нажила, подорожуючи світом.


Біля башти мандрівники повернули у вуличку, яка, за логікою, мала б виводити з села. Але насправді вони вийшли на іншу вуличку, внутрішню. Обертениця мала свою логіку. І за цією логікою, ця, друга, вуличка була меншим колом у плані цього села.


І знову вони тупцяли на місці, а назустріч пливли муровані паркани... Ось господині прокинулися і відкрили віконниці. Солодко позіхнули і вийшли на подвір'я. Вони випустили чорних курочок на високих ногах - породу, яку розвела в себе Марго, привізши з далеких індійських берегів. На ранковому сонечку вилежували безшерсті коти, подвір'ям бродили химерні собаки. Господині йшли до своїх корівників і гладили своїх корів. Ті терлися теплими мордами об господинь. Господині сідали на маленькі стільчики і починали доїти корів... З хати виходив заспаний господар у червоних штанях, позіхав, потягувався і біг підтюпцем на город, а прибігав з пучечком кропу, петрушки і свіжими пухирчастими огірками.


Будинки в Обертениці мали такий вигляд: муровані стовпи, на них перший поверх і мансарди під дахом. Під стовпами була літня кухня: кам'яна піч. стіл і обов'язково ящички з квітами. Чоловіки в червоних штанях поралися біля печі, поки господиня доїла корову.


Поступово з дворів стали виганяти корів. Біля кожної хвіртки стояла карликова корівка, схожа на поні, проте з вим'ям, як у звичайної корови. Це також була гордість Марго, привезена з диких африканських саван.


Ось почулося гейкання пастуха, і вулицею поволі посунула череда, за нею їхав верхи у вовчій шапці і вивернутому кожусі пастух. Господині біля хвірток низько вклонялися групі мандрівників, що прямувала до монастиря. Пастух на коні привітав їх радісними гелґотливими вигуками. Він був з Ах-метового племені.


Мандрівники не зупинялися. Це коло, яке мало бути коротшим від першого, тобто ця друга вуличка, насправді було довшим. Нарешті мур закінчився, і перед .ними виросла церква з куполом, схожим на мечеть. Замість мінарета був дзвін. Ой, як довго довелося Марго толерувати різновірців. їй ще й погрожували: переріжуть одне одного. Ач, не перерізали. Досі моляться всі в одному святому місці. Одні вважали грішним мати зображення святих у святому місці, інші вважали грішним їх не мати. Святих лишили тільки на тому місці, де був вівтар, та й то вони мали не лише європеоїдний, а й монголоїдний антропологічний типи. Натомість усі стіни були в голубих візерунках, а підлога - в килимах.


Біля церкви-мечеті повернули знов у вуличку праворуч: наче назовні, а насправді -- всередину. Третє внутрішнє коло, що мало бути меншим від другого, виявилося ще довшим. Хвіртки позамикалися, і вулиця спорожніла. Ахмет-поводир прискорив ходу.


Стало прохолодніше. На цій вулиці завжди було прохолодно. Тут вирощували лам і плели чудові вовняні речі. Жінки тут ходили у вовняних шкарпетках і вовняних камізельках, що вбиралися на рябу спідницю і білосніжну блузу з рукавом три чверті. На голові в них були чорні з білим або сірим хустки із найтоншої вовняної нитки. Білосніжна блуза була обов'язковим атрибутом жінки в Обертениці.


Першим законом, який Марго прийняла, був закон про білі блузи й ідеально чисті клозети.


Повіяв різкий холодний вітер. Ахмет-провідник накинув на Марго накидку із тонкої вовни лами. Накидка була ніжно-сірого кольору з геометричним візерунком на кінцях.


"Коли вже та пожежна вежа?" - подумала Марго, і моментально вона з'явилася: із суцільного дерева, з оглядовим майданчиком і масивними дзвонами. На вежі ходив іще один Ахмет у вовчій шапці і вивернутому кожусі.


Мандрівники звернули праворуч і потрапили на вуличку, де жили Ахмети. Ці вирощували коней, ходили у вивернутих кожухах і вовчих шапках. На цій вулиці відгонило конячим послідом, сіном і печеним надворі м'ясом. М'ясо тут готували божественно: щось середнє між англійським стейком з кров'ю і карським шашликом. Головною приправою до нього було "чарівне слово", яке передавалося з покоління в покоління в суворій таємниці і не виходило за межі вулиці. Жінки на цій вулиці були чудові наїзниці, набагато кращі від чоловіків. І жінки на цій вулиці найлегше народжували і мали найбільше дітей.


Нарешті за поворотом мандрівники побачили величезне крислате дерево. Наблизившись, помітили зав'язані на його гілках різнокольорові стрічки, золоті й срібні ланцюжки з хрестиками й образочками, коралі з дукатами, намиста. Прикраси були і почорнілі від часу, і цілком сучасного вигляду. "'Моя липа", - з ніжністю погладила стовбур Марго і пригадала, як власноруч посадила її на цьому місці.


За липою відкривався найкращий вид на Лису гору. Так, це була справді "лиса гора" спочатку. Але Марго наказала засадити її колючим терням. Терня не приймалося дуже довго...


Ахмет спинився. За ним решта. Ахмет оголив груди, поцілував талісман, що висів на червоній мотузочці на шиї, упав на коліна, дивним чином помолився, перевернувся через голову, поклонився на чотири боки і почав уважно обстежувати чагарник. Мандрівники йшли за ним назирці.


Ахмет-провідник прорубував кривим ятаганом чагарник, немов шукаючи якийсь хід. Попереду з'явилася відома вже всім кам'яниста дорога вгору, однак той не звернув на неї жодної уваги, а йшов далі, по колу. Щось у нього не виходило: він спинявся кілька разів і проробляв ритуальну процедуру: спершу цілував талісман на шиї, потім молився, падав на коліна, перевертався через голову і кланявся на чотири боки.


Нарешті він знайшов те, що шукав. Він махнув рукою: мовляв, "гайда за мною", і хробаком поліз у кущі. Всі, обдираючи руки й одяг, полізли за ним. Там, за кущами, виявилася ледь помітна стежка, яка йшла не вгору, а вниз. Вони довго пробиралися колючим тунелем, поки не опинилися біля отвору чи то в стіні, ачи в горі.


"Знову печери!" - важко зітхнули мандрівники подумки і зібралися з силами, щоб подолати цю перешкоду.


Однак перед отвором Ахмет-провідник зупинив їх помахом руки. Коли всі скупчилися навколо отвору, він приліг на землю і випустив зі свого горла дивний гортанний звук, подібний на тірольські переспіви: "О-го-ло-гу-гу!" Луна понесла цей звук печерами і повернула його назад, тільки в іншій, значно вищій, тональності. Ахмет похитав головою і хутко повів мандрівників стежкою назад. Назад було йти значно складніше: стежка вилася вгору.


Вилізши з кущів, вони стали шукати іншої стежки. Ахмет додав до своїх ритуальних дій ще й якийсь химерний танок на одній нозі, аби прискорити пошуки. Однак у нього нічого не виходило. Він був майже у відчаї. Хапався за голову і хитався, як китайський болванчик.


Щось підштовхнуло Марго зробити рішучий крок:


- Ахмете, дай я! Хоч ви і вважаєтеся найкращими провідниками, але це моє місце. Я, щоправда, дещо призабула, однак колись я його знала найкраще.


Марго придивилася до кущів. Щось це все мало означати. Вона повільно пішла кругом, пильно до них придивляючись. Здається, садили кущі не хаотично, а за якимось принципом. Яким же? Вона спостерегла закономірність: кущі були одного сорту, однак мали різний біологічний цикл: одні з них плодоносили, другі всихали, а інші лише викидали пуп'янки. Треба шукати під квітучими чи плодоносними? Що потужніше? Ні, стоп. Тут усе навпаки. Тут треба шукати мертві кущі. Здається, Ахмет такі й шукав. Ось один. Але це випадковий. Осьдругий, а поряд третій і четвертий. Ось він: знак.


Марго інтуїтивно відчула: сюди!


Ахмет хутко прорубав отвір і ящіркою проповз туди. Мандрівники повторили знову свій шлях: непевною стежкою вниз крізь чагарник. І ось він, новий отвір. "О-го-ло-гу-гу!" Луна понесла цей вигук і не повернула.


Ахмет обкрутився на одній нозі і зник в отворі. Перехрестившись, за ним ступила матінка Ісидора. Далі Марго, Леська, Свєтка біснувата і завершав вервечку Андибер.


''Васю загубили", - подумала Марго.


У печері було прохолодно і тихо. Це відчуття було дуже знайомим -- і не дивно: недавно вони вже подорожували у підземеллі. І не раз! Ахмет-провідник, точнісінько, як колись їхній шеф, ішов попереду і ніс у руках щось на зразок гасової лампи, яка давала набагато кращий ефект, аніж електричний ліхтарик. Світло поширювалося рівномірно і не засліплювало очі, а останньому у вервечці було видно не набагато гірше, аніж першому.


Ахмет зупинився. За ним зупинилися і всі решта. Те, що вони побачили, дуже їх потішило. Усім стало легко й весело. Вони зустріли свого давнього приятеля - козака Хведора Полохливця, що втік п поля бою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду. Зраділи йому, як рідному.


- Слава Ісусу Христу, Хведоре, як ся маєш? -спитала Марго.


- Слава навіки, вельмишановна пані, та ось, як бачите... - відмовив він хрипким голосом і закашлявся.


Ахмет закурив і дав йому затягтися. Той вдихнув і задоволене всміхнувся.


- Може, Хведоре, тебе розмурувати? Підеш ч нами!


- А вельмишановна пані мене простила? Та давно вже - скільки води збігло... Та я задля пані життя оддам...


- Ой-ой-ой! "Бреху-бреху!" - як казала моя бабця Варка. Андибере, довбню!


Ніхто навіть не здивувався, коли Андибер став лупати "сю скалу", як мужній франківський каменяр.


- Обережно: лице! - кричав Хведір, дуже хвилюючись за своє обличчя.


- Ну й замурував ти себе, - розсміявся Андибер, — на віки вічні!


- Файна робота! - оцінив Ахмет-провідник.


- Слухай, Хведоре, а як ти теє... - зам'явся Андибер. Очевидно, він хотів був спитати, як той відправляв свої фізіологічні потреби.


- А я не теє... - відмовив той. - Безперервний цикл, утямив? Обережно: лице!


Зробивши справу, зграйка рушила далі. Стало якось веселіше і затишніше. Все видавалося таким близьким і рідним.


Нарешті Ахмет знову спинився й освітив стіну. Всі почервоніли. На них були вишкрябані, виколупані, виписані, викарбувані їхні гріхи. "Я многоженець!"; "Грішу з одруженим"; "Хочу грішної любові"; "Порушив заповідь: не забажай жони ближнього"; "Обожнюю збочення!"; "Я, здається, хочу мужчину".


- Господи! - сказала Марго. - Ходімо далі. Тепер усі йшли мовчки, бо, запам'ятавши записані гріхи, намагалися вирахувати: де чий.


- Так ішли довго, поки не почала сміятися Леська. За нею вибухнули Марго й Андибер. А потім і всі покотилися від сміху. Сміялися до сліз. Написані гріхи ніяк не збігалися з тим, що вони уявляли одне про одного. Нічого собі!


Ахмет знову зупинився. За ним і решта. З глибини почулися тихі кроки. До них наблизилася ще одна рідна душа: Стефко Нечемний. Його вітали ще радісніше. Адже з ним було пов'язане приємно шарудіння папірців.


- Приєднуйся до нас, Стефку!


- Тільки йдіть помалу, ребро болить! Мандрівники у часі пішли далі.


Нарешті вдалині вони побачили світло. Прохід став звужуватися, і з отвору вони вилізли навкарачки.


Світло засліпило Марго. Вона довго звикала до нього.


Було сонячно і тепло.


Марго з насолодою вдихала це знайоме повітря. Його не можна порівняти ні з чим. Це запах екологічно чистого місця впереміш із запахом свободи.


Вона розправила плечі, як крила, й абсолютно несподівано для столичної Марго заґелґотала:


- О-го-ло-гу-гу!


- О-го-ло-гу-гу! - тисячами голосів відгукнулося їй.


Марго здригнулася і побачила величезний натовп людей. Вона уважно оглянула свою паству і задоволено відзначила: всі! Вони скупчилися навколо акуратно доглянутого англійського газону шириною в футбольне поле, в центрі якого стояла вона.


- Пугу-пугу! - крикнула вона.


- Козак з лугу! - хором відгукнувся натовп. "Боже, що я морозю! - подумала Марго.


Може, крикнути "Слава Україні!"? А чи знають вони це слово? Краще не буду ризикувати. Чому вони мовчать? Вони чогось чекають?" Марго відкашлялася і почала:


- Я, повелителька землі Обретеної (он як вона називається!) своїм іменем (щось не те, але хай буде) знімаю закляття з блудника Ахмета!


- Слава! Слава! - закричав натовп.


"Усе чи не все? - розмірковувала Марго. - Якщо все, то чому вони всі не розходяться? Мабуть, таки не все."


Марго продовжила:


- За великі заслуги перед нашою землею і нашими людьми дарувати Ахметові звання Першого і надати у повне володіння йому, його жонам, його дітям, внукам і правнукам, усім його нащадкам внутрішнє коло Обертениці! Надаю також йому, а також усій його родині привілей (який же привілей йому дати?) виключного довічного права розводити коней і працювати провідниками!


- Слава! Слава! — знову закричав натовп.


"Слава Богу, хоч у тему ляпнула, - сказала собі Марго. - Ну й популярна тут особа - наш шеф. Цікаво, а що він таке геройське вчинив? І чи не посмертно я йому вручила привілеї? Треба проконсультуватися.'" І вона пошукала очима матінку Ісидору.


Та зрозуміла натяк очима і наблизилася до неї.


- Як Ахмет? - щоб не видати себе, запитала Марго.


- Ой і звірячими були тортури.


- До нього застосовували якісь незвичайні тортури?


Так, у нього стріляли якимись дивними пістолями, з яких вискакувало багато куль.


- Автоматами чи що?


- Прошу? - не зрозуміла матінка.


Марго про всяк випадок не повторила своє запитання.


- Він оклигає?


Та ж на ньому, як на собаці... "Слава Богу! Живий! То за який подвиг я йому надала привілеї?"


Марго оглянула свій народ. Люди дивно метушилися. Чоловіки тягли величезну балію з водою в напрямі до Марго.


"Що це означає? Що вони збираються робити? А мені що робити?"


Принесли трон. Марго сіла.


Прискакав Андибер на коні. Граціозно зліз, підійшов до Марго, нахилився і став її роззувати. Марго кинула оком на натовп і побачила, що кожен тримає чашечку.


"Тільки не це!" - запанікувала вона, згадавши Свєтчині слова: ''Будуть ноги мити і воду пити!"


Шнурівка сандалій Марго сягала аж до колін, і поки Андибер театрально розшнуровував їх, вона гарячкове думала: "Що робити? Як це спинити?"


- Андибере, - крізь зуби процідила Марго. -Припини.


- Не можна, моя королево! Такий закон!


- Це що, я цей ідіотський закон прийняла?


- Ні, це звичай такий, народний. Якщо ти відмовишся, вони образяться.


Ось уже перша нога роззута. Андибер починає роззувати другу ноту. Що робити? Що робити? Ось уже й друга роззута. Він опускає її ноги в воду і миє... Що робити? Що робити? Він витирає полотняним рушником її ноги. Що робити? Вона підняла правицю. Всі завмерли.


- Після великого походу, що звільнив мене з турецької неволі, багато відважних воїнів скалічилися, - сказала вона якомога переконливіше. — Ця вода... (Ну що сказати?) призначається їм для зцілення.


Натовп дещо розгубився. Люди, очевидно, планували напитися досхочу. Вийшли каліки і стали плескатися в балії.


Тут Марго заціпеніла: а раптом вони так і лишаться каліками? Як же мій авторитет? Хоч би один зцілився!


До балії підійшов, накульгуючи, Васьок. "А, знайшовся! Ну, Васьок, виручай!" Він заліз ногами в балію, виліз, відкинув милиці і побіг зайчиком. Натовп заревів. "Дякую, Васьок! Вік не забуду! А, може, я його й справді зцілила?"


Васьок бігав по полю і кричав:


- Ібрагім був калікою, Ібрагім став здоровим! "Треба перевести народ на щось інше. Якось негарно виходить. Якось недемократичне. Що б його зробити такого демократичного? Може, референдум провести? Скажімо, на тему: як реформувати раду старійшин? Наприклад, ускладнити процес проходження відбору до ради старійшин? А, може, й взагалі скоротити їхню кількість? Навіщо стільки дармоїдів? Все одно все вирішую я сама. Від мене самої залежить "бути чи не бути"? Ой, що це я мелю? Це ж недемократичної Ні, я зроблю хитріше: кількість старійшин лишу такою, як вона є, тільки частина з них буде не обиратися народом, а призначатися мною, за особливі заслуги. Переді мною. Народ проголосує, як миленький. Що йому до того, скільки чоловік у раді старійшин і яким чином вони туди потрапили: для них особисто це не мас ніякого значення. Влада хоче так, хай воно так і буде. Так, зараз зробимо референдумчик! Такий собі кишеньковий театральний референдумчик! Боже, я, здається, перетворююся на мужчину. На типового представника цієї статі закомплексованих і відірваних від реального життя осіб. Треба мислити інакше: що головне для цих людей? Жити так, як вони вважають за правильне, а не так, як мені хочеться, щоб вони жили. Практично, вони самі собі облаштовують життя. Головне, не заважати їм. А законодавче закріпляти те, що вони самі собі встановили. Оце демократизм. То що ж ми винесемо на референдум?.."


Марго посилено думала, однак щось їй заважало. Ось згрупувалася купка людей. Вони щось гаряче обговорюють. "Здається, вони щось хочуть від мене,-але не наважуються підійти. Вони бояться мого гніву. Бояться зіпсувати мені настрій. Бояться... Чого ж вони бояться? Невже не розуміють, що людина при владі набагато більше боїться народу, аніж він свого володаря? Так, вони цього не розуміють. Вони навіть не уявляють, як почуває себе людина у шкірі володаря. Володар знає, що вище йому вже не зіп'ястися. І боїться впасти. А впасти доведеться. А він не хоче гонорове злізти. Він хоче бути там завжди. А такого не буває. Він усіляко намагається віддалити час падіння... Але цей час таки приходить... І хто не злазить гонорове, той падає... Прямо в багнюку... Під сміх і зневагу свого народу..."


Нарешті група посланців наважилася і підійшла до Марго. Автоматично ходоки хотіли були впасти навколішки, однак Марго рукою показала: ні! Вона давно вже скасувала цей звичай. По закону, який вона прийняла, вона вислуховувала посланців від народу стоячи. Свій народ треба поважати!


Марго встала. Натовп навколо майдану занімів.


- Вельмишановна пані! Цілий світ схиляє голову перед твоєю мудрістю! Розсуди нас, тільки не гнівайся. Ми обіцяємо виконати будь-яке твоє рішення, бо вважаємо, що воно завжди є мудрим... Ми боїмося тобі сказати те, що скажемо. Однак ти сама заборонила анонімні і конфіденційні повідомлення... Тож ми тобі говоримо привселюдно: доки твої люди будуть над нами знущатися?


Марго зблідла. Десь вона це вже чула.


Матінка Ісидора, хай Бог нам простить, -твоя довірена особа. Ми це знаємо. Однак вона за твоїми плечима творить казна-що. Ми не можемо спокійно жити. Ці податки нас перетворюють на злидарів. Вони нас принижують. Вони перетворюють нас на рабів. А ти завжди вчила нас: найвища цінність у житті - це свобода. Адже ти закликала: хто проти свободи особистості, той проти нас. Де ж вона, наша свобода? Покажіть нам її! Дайте помацати! Свобода землі Обретеної - це фікція, якщо люди в ній не мають особистої свободи! Влада, яка ображає найслабших, є аморальною. Адже це ти нас учила...


- Я зрозуміла, - сказала Марго. - Тепер кажіть, що ви хочете!


Посланці з полегшенням зітхнули. Розправи буде. Королева може бути жорстокою, але вона любить свій народ: цього в неї не відбереш!


- Хочемо вигнання Ісидори і скасування всіх її привілеїв!


"Так. Дуже лаконічно і точно. У яке становище вони мене поставили? Господи! Порадь мені, що діяти? Адже всі податки - це справа моїх рук. Як сказати про це людям? Чесно і відкрито? Як це зробити? Вигнати Ісидору і лишитися самій "чистенькою" і справедливою? Але це нечесно. Нечесно це. Винна я. Ісидора - це лише виконавець, вірний виконавець."

- Я повинна подумати, - сказала Марго. Дайте мені десять хвилин.

Посланці вклонилися і відійшли. Марго присіла на трон і замислилася.

Народ чекав. Народ чекав справедливості. "Треба любити свій народ'", - повторювала вона собі. "Треба любити свій народ і робити, що хоче він, а не планувати в своєму кабінеті його життя". Марго зрозуміла: єдиний вихід - відмовитися від влади. Однак треба зробити це красиво. Красиво піти. З високо піднятою головою. '"Поки кількість моїх добрих справ перевищує кількість моїх дурниць. Поки добра слава переважає над поганою. Поки я ще не скурвилася, розбещена владою".

Марго встала і, зітхнувши, повільно почала:

- Народе мій! Вона зробила паузу.

- Ми з вами разом уже довго. На нашому карбі чимало добрих справ. Були в нас і прикрі невдачі. Але чи було таке, щоб я чимось вас образила?

- Ні, не було! - заревів дисципліновано натовп.

- Чи було, щоб я вас чимось прогнівила?

- Не було!

- Чи. може, когось принизила?

- Не було такого!

- Прийшов час прощатися мені з вами. Я йду, і за мною йдуть ті, хто добре чи погано служили мені. Від завтрашнього дня можете обирати собі нового повелителя чи повелительку. Хай вам Бог помагає!

Народ заридав. Це колективне оплакування дуже зворушило Марго. "Не даремно я спеціаліст із іміджмейкерства". Вона навіть засумнівалася, а чи не взяти їй знову участь у виборах? Тьху на мене! Знову перетворююся на слабкодухого чоловіка, подібного до маленького хлопчика, якому кажуть: "Погрався машинкою, й досить. Дай іншим погратися", а він судомно хапається пальчиками за чужу іграшку.

Коли народ пролив усі свої сльози, Марго урочисто оголосила:

- Оргія!

Як любили це слово в землі Обретеній! Воно означало: хліб і видовища. І того й іншого було вдосталь! "Бачите, мої люди, жодної копійки ваших податків я не використовую на себе. Все вам! їжте, пийте, насолоджуйтеся!"

У поті чола працювало кількасот кухарів, кількасот офіціантів. На кухні можна було зустріти і китайців, і французів, і арабів, і мексиканців... Усі страви, які куштувала Марго, подорожуючи світом, ретельно записувалися помічниками у спеціальну книжечку і пізніше готувалися на оргіях. Людей з Обертениці не можна було нічим здивувати. Чоловіки й жінки були чудовими кухарями, і їхнє меню було на диво різноманітним. "А хто їх цьому навчив? А хто витончив їхні гурманські смаки?

Народ не обжирався, бо знав: усім усього вистачить. Головне не набити шлунок, а оціниш смакові відчуття. "Хто зробив так, що вони не голодні і ніколи не принижують своєї гідності, накидаючись на їжу, а лише гонорово частуються?

А ось заїхала фіра, навантажена різними тканинами, скупленими в усьому світі. "Це для тебе. народе! Вбирайся! Радій!" Ніхто ні з ким не сварився за шмат матерії, бо знали: всім усього вистачить. А як не вистачить, завтра підуть на ярмарок і куплять.

На другій фірі їхало "диво-дерево". На гілках гойдалося різноманітне взуття: різних кольорів, фасонів, розмірів.

Фіри з дивовижними меблями, посудом, господарчими товарами, прикрасами з усього світу їхали одна за одною. Народ не гарбав усе підряд, а брав лише те, чого йому бракує.


"Просто комунізм!" - з гордістю подумала Марю.

Марго побачила в натовпі фігуру Ахмета Першого. "Бідненький! Обшарпаний, змарнілий, виснажений!"

- Андибере, - тихо спитала вона. - А що він таке видатне зробив?

- Забула, кицько? Коли ми тебе визволили з неволі і попливли морем додому, тебе здолала морська хвороба і ти зарепетувала: краще смерть! Ми висадилися на острові, там тебе знову схопили. Знову кинули у в'язницю, посилили охорону. Тоді Ахмет викупив тебе з неволі.

- Нічого собі! А скільки я коштую?

- Цілий Ахметів гарем і три фіри золота. Марго була потішена. "Молодець, Ахмет!" Почалися видовища: цирк, бій карликових биків, родео, футбол, фокуси, маріонетковий театр, танці, опера...

Марго сама із задоволенням брала у цьому участь. Вона разом з усіма порпалася у фірах, плескала в долоні танцям кенгуру, куйовдила шерсть коали, брала участь у бою з левами, танцювала, співала...

Втомившись, вона присіла на свій трон і подумала: "Це я роблю востаннє. Чи сумно мені йти? Ні. Зовсім. Навпаки. Мене народ довго пам'ятатиме."

До трону підійшов Ахмет Перший.Та-ак, Марго. Наступному володареві землі Обретеної важко буде тебе переплюнути...Згодна. В моєму пануванні є якийсь шарм.. А тепер прийде якийсь бовдур і буде податки, здерті з людей, витрачати на себе... І, сіромаха, ніяк не розумітиме, чому він від панування не отримує кайф?- Дякую, повелителько, за визволення і за привілеї!Ти - старий, хитрий жук. Хоч ти живеш не за моїми законами, але народ мій тебе любить. А народ завжди правий. Та й я, чесно кажучи, прикипіла серцем до тебе, паскуднику.Сонце повернуло на захід.

Марго кивнула Андиберу, той підвів двох коней. Вони сіли верхи і повільно рушили з міста. Вони не взяли з собою нічого, тільки свою маленьку доньку. Вона сиділа в рожевому платтячку попереду Андибера.Спустившись у долину, вони рушили за сонцем. Обернулися, щоб востаннє поглянути на свою фортецю, і побачили, що мури обліпили люди, тисячі людей, які дивилися їм услід. Марго була впевнена: у кожного на очі навернулася сльоза...

Епілог
Минув рік.
За цей час у фірмі відбулося три розлучення. Першим розлучився Сидоренко. Потім - майже одночасно - шеф і Марго. У шефа все відбулося досить болісно. У Марго - навпаки - мирно. Чоловік Марго спершу був шокований звісткою про те, що дружина його покинула. Однак пізніше виявилося, що саме цього йому й треба було. Виявляється, він створений, щоб жити самому. Виявляється, діти і дружина заважали йому самореалізуватися. Він активно взявся за докторську дисертацію, і справа просувалася дуже успішно.

За цей час Леська народила близнюків-хлопців. На загальних зборах колективу фірми "Розкажи мені..." вирішили назвати їх Петром і Павлом. Через півроку після неї розродилася і Марго. Як і очікувалося, дівчинкою.Шеф більше не "стрибає у гречку". Він дуже змінився: скоротив кількість нарад і набавив усім зарплату. Він безмежно пишається своїми богатирями. А, може, собою. Це Ахметове плем'я не розбереш.Марі-о й Андибер зі своїм "циганським табором" живуть щасливо. По черзі бігають на роботу і по черзі сидять з малою. Часом беруть її на роботу: нехай звикає.Васьок — без змін. А Свєтці лишилося оббігти два села.

Американський бос був у захваті від проведеної колективом роботи. Щоправда, свої розкритикували їх: хіба можна виносити сміття з власної хати? Але нічого, обійшлося. Демократія! Американський бос замовив наступне соціопсихологічне завдання: з'ясувати, який в українців ідеальний образ месії, якого вони підсвідоме очікують?

Тож усі готуються до нового польового сезону.



Оглавление

  • ТИ ЧУЄШ, МАРГО