вигадливим різьбленням міст був перекинутий через усю велику склепінчасту палату, з’єднуючи дві сторони Великого Головного тунелю. Поруч нього стояв давніший Світляковий міст, а також видніли численні помости. Внизу текли води найбільшого у Нижньому місті риштака.
Рук постояв хвильку при вході в палату, відчуваючи, як тепло зігріває все його тіло. Боже борони, щоб тут капотіла чи протікала десь вода — неоціненна книгозбірня, за справу заснування та захисту якої заплатили життям стільки мудреців-землезнавців, мала бути вбезпечена від ушкод!
Рукові пригадалися слова Альквікса Венвакса, старенького вже бібліотекаря. «Затям, хлопче, — научав той, — ця велика бібліотека зберігає лише дрібку знань, прихованих ген там, у Темнолісі. Але їй ціни нема. Ніколи не забувай, Руку, що дехто ненавидить Бібліотекарських Академіків і піддає землезнавство сумнівам; ці негідники зрадили і переслідували нас, звинувативши у поширенні кам’яної хвороби і змусивши шукати прихистку тут, далеко від сонячного світла. Кожен трактат добуто завдяки смертельному ризикові котрогось бібліотекаря та загибелі ще котрогось, який того трактата захищав. Але ми не здамося. Нові й нові обранці — Бібліотекарські Лицарі — мандруватимуть до Темнолісу, щоб зібрати неоціненну інформацію і примножити наші знання про Світокрай. І одного чудового дня, хлопче мій, настане й твоя черга.»
Обережно, покрадьки Рук залишив тунель і вихопився на Чорнодеревний міст, не витикаючи голови над балюстрадою. На сусідньому мосту хтось був — і хто б то воно так рано? Може, якийсь троль-тягайло підмітає сміття, тільки й того. Але Рук не хотів ризикувати — його тут не повинен бачити ніхто.
Мимохідь він машинально рахував швартувальні кільця. А як же інакше? Кожен бібліотекарський учень робив це автоматично, бо хто переплутає, котрий летючий аналой кріпиться до котрого ланцюга, той уже довго не затримається у Великобуряній палаті.
Рукові стало вміння та досвіду непомильно втрапити до сімнадцятого аналоя, де, як він знав, зберігався один незвичайний трактат. Називався він «Студія поведінки блукай-бурмил у їхньому природному середовищі». З усіх незліченних оправлених у шкіру праць, які тільки зберігалися в книгозбірні, то була найнезвичайніша — і з дуже простої причини.
Саме згаданому трактатові Рук Човновод завдячував своє життя. Хіба таке забувається?
Допевнившись, що троль-тягайло таки за ним не стежить, Рук ухопився за корбове колесо і став повільно його обертати. Ланка за ланкою, ланцюг накручувався на центральний вал, і летючий аналой з мочардерева дедалі знижувався. Коли він порівнявся з майданчиком для посадки, Рук перекинув гальмівного важеля через ланцюг і видерся на аналой.
— Обережно! — нервово прошепотів він, коли аналой присів і захитався. Рук плюхнув на лавку і міцно вхопився за стільницю. Йому аж ніяк не хотілося перекинутись назад і випасти в застояні води підземної річки. О такій ранній порі там ще не було жодного човняра, який би витяг його з води, а плавати він умів не краще за сокиру.
Медового кольору дерево було тепле і шовковисте на дотик. У теплих, сухих умовах бібліотечного приміщення зрубане в належний час і належно витримане мочардерево було вдвічі легше за повітря. Одначе, як то велося з усіма породами першорядної летючої деревини, найменше коливання довколишньої температури чи вологості здатне було порушити властивості мочардерева — ось чому мочар-деревні аналої постійно підстрибували та тремтіли, і вміння бодай недовго висидіти на одному з них було вже мистецтвом.
— Ану облиш свої вихиляси, ти, дурна дерев’янко! — суворо звелів Рук аналоєві. Посунувся на лавці — хилитання трохи вгамувалося. — Отак воно ліпше. А зараз трохи побудь тихо, поки я…
Примружившись на яскраву світляну кулю, звислу над аналоєм, Рук сягнув рукою і дістав великий оправлений у шкіру том із найвищої полички летючого аналоя. То була праця про блукай-бурмил. Коли Рук поклав трактат на стільницю, в грудях йому сколихнулася знайома хвиля радості — але з домішкою ляку.
Парубійко навмання розгорнув книжку, зосередився; зіниці його звузилися. Ні, він уже не сидів на летючому аналої в склепінчастій палаті глибоко під землею… Він був нагорі — там, у неосяжному, загадковому Темнолісі, де над головою саме небо і жодних стін, жодних тунелів чи стелі. Прохолодне повітря повнилося пташиним щебетом та писком гризунів…
Рук повернувся до трактата. «Їхні вигуки-йодлі, якими вони спілкуються, — читав він, — призначені лише для якогось одного, конкретного, блукай-бурмила. Жоден блукай-бурмило, навіть коли йому випаде бути ближче, ніж той, кого кличуть, не відгукнеться замість іншого. Тут можна сказати, що вони вдаються до чогось наче ім’я. Оскільки ж мені, на жаль, за всю мою трактатну подорож не випадало так близько спілкуватися бодай з одним
Последние комментарии
2 часов 38 минут назад
11 часов 30 минут назад
11 часов 33 минут назад
2 дней 17 часов назад
2 дней 22 часов назад
3 дней 2 минут назад