Фальшивомонетники [Андре Жід] (fb2) читать онлайн

Андре Жід Фальшивомонетники

ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ

I

«Чи мені почулося, чи справді в коридорі зачовгали чиїсь кроки?» — подумав Бернар.

Він підвів голову й прислухався. Але ж ні, нікого бути там не могло: батько й старший брат затрималися в суді; мати десь у гостях; сестра — на концерті; що ж до найменшого брата, малого Калуба, то по закінченні уроків у ліцеї він щодня залишався в пансіоні, звідки нікого не випускали. Бернар Профітандьє залишився сьогодні вдома, готуючись до іспиту на ступінь бакалавра, який мав відбутися вже через три тижні. Родина шанувала його прагнення усамітнитись, але диявол не шанував. Хоч Бернар і скинув піджак, він задихався. Крізь відчинене вікно з вулиці проникало до кімнати лише гаряче повітря. Цівки поту струменіли по його чолі. Велика краплина зірвалася в нього з кінчика носа й упала на листа, якого він тримав у руці.

«Наче сльоза, — подумав він. — Але ліпше пітніти, ніж плакати».

Атож, дата не дає підстав сумніватися: у цьому листі йдеться про нього, Бернара. Він був адресований його матері — любовний лист сімнадцятирічної давности. Лист без підпису.

«Що може означати ця літера В, яка, до того ж, може бути й літерою Я... Чи зручно буде запитати про це в матері?.. Мабуть, мені лишається тільки покластися на її добрий смак. Я вільний навіть припустити, що то був принц. Але яка то буде несподіванка, коли я довідаюся, що я син якого-небудь селюка! Якщо ти не знаєш, хто твій батько, це виліковує тебе від страху бути на нього схожим. Будь-який пошук істини накладає певні зобов’язання. Залишмо з цього тільки полегкість. Не будемо копати надто глибоко. Гадаю, на сьогодні з мене досить».

Бернар згорнув листа. Він був того самого формату, що й дванадцятеро інших у цій пачці. Вони були перев’язані рожевою стрічечкою, яку йому не треба було й розв’язувати. Тепер він просто зсунув її на середину, щоб пачка знову трималася купи. Він поклав пачку назад у скриньку, а скриньку — у шухляду письмового столика. Шухляда була замкнена, він проник у її таємниці згори. Бернар приладнав на місце розсунуті половинки дерев’яної стільниці, яка накривалася важкою плитою з оніксу. Він опустив цю плиту дуже обережно, вживаючи всіх заходів остороги, потім поставив на неї два кришталеві свічники та громіздкі маятникові дзиґарі, які він полюбляв часто ремонтувати, знаходячи в цьому розвагу.

Дзиґарі видзвонили чотири рази. Він поставив стрілки на точну годину.

«Пан слідчий і пан адвокат, його син, не повернуться раніше як о шостій. Я маю досить часу. Треба, щоб пан суддя, повернувшись, знайшов на своєму письмовому столі листа, в якому я повідомлю його про свій від’їзд. Але перш ніж написати цього листа, я відчуваю гостру потребу трохи провітрити свої думки й навідати мого любого Олів’є, щоб знайти собі, бодай на короткий час, якийсь закутень для проживання. Олів’є, любий мій друже, настав час, коли я мушу піддати випробуванню твою прихильність до мене, а тобі доведеться показати мені, чого ти вартий. Найпрекраснішим у нашій дружбі було те, що досі ми нічого не просили один в одного. Але та послуга, яка мені від нього потрібна, має тільки розвеселити його, тож і мені немає чого бентежитися. Незручність полягає в тому, що Олів’є не буде сам-один. Що ж, доведеться відвести його вбік! Я приголомшу його своїм спокоєм. Саме за таких незвичайних обставин я почуваю себе найрозкутіше».

Вулиця Т., на якій Бернар Профітандьє жив до сьогоднішнього дня, була зовсім близько від Люксембурзького саду. Там, біля водограю Медичі, на тій алеї, яка проходить майже над ним, мали звичай зустрічатися щосереди між четвертою та шостою годинами кількоро з його друзів. Вони розмовляли про мистецтво, філософію, спорт, політику та літературу. Бернар ішов дуже швидко. Але, підійшовши до ґратчастої огорожі саду, він побачив Олів’є Моліньє й відразу сповільнив ходу.

Сьогоднішнє товариство було численнішим, ніж зазвичай, певно, тому, що погода була чудова. До нього приєдналося кілька людей, з якими Бернар ще не був знайомий. Кожен із тих молодиків, як тільки опинявся перед іншими, починав грати великого персонажа і втрачав майже всю свою природність.

Олів’є почервонів, коли побачив, що наближається Бернар, і, раптово покинувши молоду жінку, з якою він розмовляв, відійшов геть. Бернар був найближчим другом Олів’є, тому він докладав усіх зусиль, щоб не створювати враження, ніби він йому набивається. Іноді він навіть удавав, ніби не помічає його.

Перш ніж підійти до нього, Бернар мусив зупинитися біля кількох груп, а що він теж прикидався, ніби Олів’є йому байдужий, то він досить-таки затримався.

Четверо з його товаришів оточили низенького бороданя в пенсне, помітно старшого, ніж вони. Це був Дюрмер.

— А чого, власне, ти хочеш? — казав він, нібито звертаючись до одного зі своїх співрозмовників, але вочевидь щасливий, що його слухають усі. — Я дійшов до тридцятої сторінки й не знайшов у цій книжці жодного кольору, жодного слова, яке малювало б. Автор розповідає нам про жінку, але я не знаю навіть, у якій сукні вона була — червоній чи синій. Коли немає кольорів, то я просто-напросто не бачу нічого. — І відчуваючи потребу перебільшити, бо йому здалося, що його слова сприйняли не зовсім серйозно, додав: — Анічогісінько.

Бернар не став далі слухати цього промовця. Він вважав нетактовним відійти надто швидко, а проте вже дослухався до інших голосів, які сперечалися позад нього — саме до цієї групи підійшов Олів’є, коли покинув молоду жінку. Один із тих молодиків, сидячи на лаві, читав «Аксьйон Франсез».

Олів’є Моліньє здавався чи не найповажнішим хлопцем у цій компанії, хоча був одним із наймолодших. Його майже дитяче личко і його погляд свідчили про скоростиглість його думки. Він червонів дуже легко. Він був ніжний і лагідний. Та хоч він і ставився до всіх із великою приязню, проте я не знаю, яка потаємна стриманість, яка сором’язливість примушувала товаришів триматися від нього на відстані. Таке ставлення примушувало його страждати. Хлопець страждав би ще дужче, якби не Бернар.

Моліньє, як і Бернар у ці хвилини, на якусь мить зупинявся біля кожного гурту. Він робив це з люб’язности, але ніщо з того, що він чув, його не цікавило.

Він нахилився над плечем хлопця, який читав газету. Не обертаючись, Бернар почув, як він каже:

— Даремно ти читаєш газети. Це спалює твій мозок.

— А ти стаєш зелений, коли при тобі заходить мова про Мораса, — відказав йому читач.

Потім хтось третій запитав із глумом у голосі:

— Тобі, певне, смішно, коли ти читаєш статті Мораса?

— Коли я читаю їх, мені гидко. Але я вважаю, що він має рацію.

Тут до розмови втрутився четвертий, чийого голосу Бернар не впізнав:

— Усе, що тебе не дратує, тобі здається дріб’язковим і пустопорожнім.

— А ти, певно, гадаєш, що верзти дурниці — це те саме, що бути смішним! — відбив його випад перший.

— Ходи зі мною, — тихо сказав Бернар, зненацька схопивши Олів’є за лікоть.

Він відвів його на кілька кроків убік.

— Відповідай швидко — я поспішаю. Ти казав мені, що твоя кімната не на тому поверсі, де сплять твої батьки?

— Я ж тобі показував двері своєї кімнати. Вони виходять на сходи на півповерху нижче від нашого помешкання.

— Ти казав мені, що твій брат спить із тобою?

— Жорж? Так, зі мною.

— А більше з вами нікого нема?

— Нікого.

— Твій малий уміє мовчати?

— Якщо треба, то вміє. А в чому річ?

— Послухай-но. Я йду зі свого дому. Тобто я покину його сьогодні ввечері. Я ще не знаю, куди я піду. Ти міг би дати мені притулок на одну ніч?

Олів’є став дуже блідий. Його опанувало таке хвилювання, що він не міг дивитися на Бернара.

— Гаразд, — сказав він. — Але не приходь раніше одинадцятої. Мати щодня спускається, щоб сказати нам на добраніч і замикає наші двері на ключ.

— Але як тоді...

Олів’є всміхнувся.

— Я маю іншого ключа. Ти постукаєш тихенько, щоб не розбудити Жоржа, якщо він уже засне.

— А воротар мене пропустить?

— Я його попереджу. Ми з ним у дуже добрих стосунках. Це він дав мені другий ключ. До скорого.

Вони розійшлися, не потиснувши рук. І поки Бернар віддалявся, обмірковуючи листа, якого він напише і якого слідчий знайде, коли повернеться додому, Олів’є, якому не хотілося, щоб хтось бачив, як він усамітнювався з Бернаром, підійшов до Люсьєна Берсая, якого інші дещо цуралися. Олів’є дуже його любив, хоч і не віддавав йому перевагу над Бернаром. Якщо Бернар був дуже винахідливим, то Люсьєн був украй сором’язливим. Відчувалося, що він дуже слабкий; здавалося, в ньому живуть лише серце та дух. Він рідко наважувався підійти до когось, але божеволів від радости, коли бачив, що до нього наближається Олів’є. Ніхто не сумнівався в тому, що Люсьєн пише вірші. Але Олів’є був єдиним, із ким Люсьєн міг поділитися своїми думками. Обидва підійшли до краю тераси.

— Мені дуже хотілося б, — сказав Люсьєн, — розповісти не про якогось персонажа, а про якесь місце — ну, наприклад, про алею в саду, таку, як оця, розповісти про те, що на ній відбувається, — зранку й до вечора. Спочатку сюди приходять гувернантки з дітьми, няньки зі стрічками в косах... Ні, ні... Спочатку тут з’являються зовсім сірі люди, люди без статі й без віку, щоб підмести алею, полити моріжки, змінити квіти, тобто поміняти сцену й декорації, перед тим як відчиняться ворота саду, ти розумієш? Потім приходять няньки. Діти ліплять із піску пиріжки, влаштовують бійки, няні нагороджують їх ляпасами. Потім на сцену виходять представники всіляких дрібних класів, а після них — робітниці. Приходять бідняки, що снідають тут на лавах. Потім з’являються молоді люди, які влаштовують тут свої зустрічі. Одні проходять тут дуже швидко, поспішаючи у своїх справах, інші шукають усамітнення, ще інші приходять сюди помріяти. Потім тут утворюється справжній натовп, коли грає музика або коли зачиняються крамниці. Збираються студенти — як сьогодні. Увечері сюди приходять цілуватися закохані. Інші приходять, щоб тут розлучитися, гірко плачучи. Нарешті, коли вже зовсім сутеніє, сюди приходить старе подружжя... І несподівано — гуркіт барабана, сад зачиняють. Усі розходяться, виставу закінчено. Ти мене розумієш, тут відбувається щось подібне до кінця всього сущого, до смерти... Хоча напрямки про смерть тут ніхто не говорить, звісно.

— Атож, я чудово тебе розумію, — сказав Олів’є, який думав про Бернара й не почув жодного слова.

— І це ще не все, це не все! — у палкому захваті провадив Люсьєн. — Я хотів би, у своєрідному епілозі, показати цю ж таки алею вночі, після того як усі звідси підуть, безлюдну й набагато гарнішу, ніж удень; відтворити екзальтацію всіх природних звуків та шерехів, що відбувається в цій природній тиші: дзюркіт водограю, вітер у листі та спів якого-небудь нічного птаха. Я думав навіть про те, щоб уявити собі, як тут ходять тіні, можливо, статуї... але мені здається, це було б трохи банально... А що думаєш ти?

— Ні, статуй не треба, не треба статуй... — неуважно відповів йому Олів’є.

Але побачивши спрямований на нього сумний погляд Люсьєна, він вигукнув із щирою переконаністю:

— Якщо, старий, тобі це справді вдасться, це буде грандіозно!

II

У листах Пуссена немає жодного натяку на те, що він почуває себе чимось зобов’язаним перед своїми батьками. Ніколи потім він не жалкував про те, що порвав усякі стосунки з ними. Самохіть переїхавши до Рима, він утратив будь-яке бажання повернутися, можна сказати, втратив усю пам’ять.

Поль Дежарден «Пуссен»

Пан Профітандьє поспішав повернутися додому, і йому здавалося, що його колега Моліньє, який проводжав його по Сен-Жерменському бульвару, йде дуже повільно. Альберик Профітандьє мав сьогодні в суді дуже клопітний день; його тривожило відчуття якоїсь обважнілосте в правому боці. Він вважав, що перевтома впливає на печінку, яка була в нього не дуже здорова. Він думав про те, як прийме зараз ванну, бо ніщо так не знімає напругу після денних турбот, як добра ванна. Готуючись до неї, він навіть сьогодні не полуднував, вважаючи, що необачно заходити у воду, якщо вона навіть тепла, з переобтяженим шлунком. Можливо, це лише забобон, але саме на забобонах як на підвалинах стоїть наша цивілізація.

Оскар Моліньє пришвидшував ходу, як тільки міг, і докладав усіх зусиль, щоб не відстати від Профітандьє, але він був набагато нижчий і мав не дуже розвинені стегна, а крім того, серце в нього трохи запливло жиром, і він швидко починав задихатися. Профітандьє, ще бадьорий у свої п’ятдесят п’ять, з підтягнутим животом і жвавою ходою, залюбки покинув би його, але він надто зважав на правила доброго тону; колега був старший від нього і стояв на вищому щаблі службової драбини, тож він мусив ставитися до нього з пошаною. До того ж він мусив дбати про те, щоб ніхто не став дорікати йому його статком, який по смерті батьків дружини був досить значним, тоді як пан Моліньє мав лише свою платню голови палати, платню просто сміховинну, що аж ніяк не відповідала тому високому становищу, яке він посідав із тим більшою гідністю, що воно прикривало його вельми пересічні здібності. Профітандьє стримав своє нетерпіння; він обернувся до Моліньє й дивився, як той витирає мокрого лоба хустинкою. Крім того, його дуже цікавило те, що говорив Моліньє. Але їхні погляди на цю тему різнилися, й між ними виникла суперечка, що набувала дедалі гострішого характеру.

— Організуйте стеження за домом, — казав Моліньє. — Регулярно розпитуйте воротаря й ту жінку, що нібито працює там служницею, не цурайтеся таких заходів. Але пам’ятайте, що якщо ви надто захопитеся цими методами розслідування, воно може вийти з-під вашого контролю... Я хотів сказати, воно заведе вас набагато далі, ніж ви спочатку собі планували.

— Така обачність не має нічого спільного з правосуддям.

— Облиште! Облиште, друже. Ми дуже добре знаємо, і ви, і я, яким має бути правосуддя і яким воно є насправді. Ми намагаємося робити все якнайліпше, це зрозуміло само собою. Та хоч би як ми старалися, ми спроможні досягти лише приблизних результатів. Справа, яку ви розслідуєте сьогодні, має надзвичайно делікатний характер: з п’ятнадцятьох звинувачених або тих, яких одне ваше слово може перевести в категорію звинувачених завтра, ми маємо дев’ятеро неповнолітніх. І вам відомо, що деякі з тих підлітків — це діти з дуже респектабельних родин. Тому в даному випадку я схильний розглядати будь-який ордер на арешт як надзвичайно незграбний хід. Газети партій неминуче роздмухають цю справу, й ви можете зіткнутися з усіма видами шантажу, з наклепами й обмовою. Хоч би як обачно ви діяли, хоч би як намагалися цього уникнути, але імена певних осіб будуть названі неминуче... Я не маю права давати вам якусь пораду, і ви знаєте, наскільки більше я волів би одержати її від вас, чию проникливість, розважливість та притаманне вам почуття справедливости я завжди визнавав і високо цінував... Але на вашому місці, я вчинив би так: я пошукав би засобу покласти край цьому жахливому скандалу, заарештувавши чотирьох або п’ятьох заводіїв... Атож, я знаю, що їх не так легко схопити; але ж, чорт забирай, — це наша робота. Я наказав би замкнути помешкання, де відбуваються ці оргії, і знайшов би якийсь спосіб остерегти батьків цих юних зухвальців, остерегти лагідно, потаємно, з метою перешкодити повторенню цих неподобств. Наприклад, посадіть до в’язниці жінок! Такий захід я готовий вам дозволити й охоче його підтримую; мені здається, що ми маємо тут справу з безповоротно розбещеними створіннями, очистити від яких суспільство вельми важливо. Але, остерігаю вас іще раз, не хапайте дітей. Задовольніться тим, що ви їх добре налякаєте, а потім прикрийте всю цю справу етикеткою «нерозважливих дій», і нехай їм буде карою той страх, від якого вони не оговтаються ще довго. Подумайте про те, що трьом із них ще не виповнилося й чотирнадцять і що їхні батьки, звичайно ж, вважають їх янголами чистоти й непорочности. Але скажіть мені щиро, мій любий друже, невже в такому віці ми з вами вже думали про жінок?

Він замовк, важко відсапуючись, більше стомлений своєю велемовністю, ніж ходою, і примусив Профітандьє, якого він тримав за рукав, теж зупинитися...

— Бо якщо ми добре поміркуємо, — провадив він, — то причини цих подій слід шукати в царині ідеального, містичного, релігійного, якщо мені буде дозволено так висловитися. Сьогоднішні діти, ви ж розумієте добре, — це діти, що втратили будь-який ідеал... До речі, а як там ваші сини? Само собою зрозуміло, що все мною сказане, до них не стосується. Я знаю, що з вами, під вашим наглядом і з тим вихованням, яке ви їм дали, вони в цілковитій безпеці від таких помилок.

І справді, Профітандьє досі мав причини лише пишатися своїми синами. Але він не робив собі з цього ілюзії: найліпше виховання у світі було безпорадне проти ницих інстинктів. Але, Богу дякувати, його діти не мали ницих інстинктів, як і діти Моліньє, звичайно ж. Це захищало їх також від поганих знайомств і поганого читання. Бо який був би сенс у тому, щоб заборонити їм робити те, чому ти нездатний перешкодити? Якщо ти заборониш своїй дитині читати якісь книжки, вона прочитає їх потай. Що ж до нього, то його система була дуже простою: він не забороняв своїм дітям читати погані книжки, він намагався домогтися лише того, щоб його діти не мали найменшого бажання читати їх. Що ж до тієї справи, яку вони обговорювали, то він пообіцяв ще поміркувати над нею й сказав Моліньє, що, в усякому разі, не робитиме нічого, заздалегідь не попередивши його. Вони лише продовжать обережне стеження, а що зло триває вже три місяці, то навряд чи воно зможе завдати більшої шкоди, якщо вони не перешкоджатимуть йому ще кілька днів або тижнів. Крім того, скоро вакації, й правопорушникам доведеться на якийсь час розлучитися. До побачення.

Нарешті Профітандьє міг прискорити ходу.

Щойно увійшовши до свого мешкання, він побіг до туалетної кімнати й відкрив крани, щоб наповнити ванну. Антуан чекав, коли повернеться пан, і перестрів його в коридорі.

Цей вірний слуга служив у домі вже п’ятнадцять років, і діти виросли в нього на очах. Він мав змогу бачити дуже багато, а про все інше здогадувався, але вдавав, ніби не помічає нічого з того, що намагалися приховати від нього. Бернар завжди відчував велику прихильність до Антуана. Він не хотів піти з дому, не попрощавшись із ним. І, можливо, в нападі роздратування на свою родину, він знайшов приємність у тому, щоб довірити свою таємницю простому служникові, розповівши йому про те, чого його рідні не знали. Але слід сказати, на виправдання Бернара, що в той час нікого з його рідних не було вдома. Крім того, якби Бернар став прощатися з ними, вони неодмінно спробували б його затримати. Він жахався необхідності пояснити їм свою поведінку. А щодо Антуана, то він міг просто сказати йому: «Я йду з дому». Але, кажучи це, він із такою урочистістю подав йому руку, що старий служник здивувався.

— Пане Бернар, ви не повернетеся на обід?

— Не повернуся й перед сном, Антуане.

А що служник стояв, вагаючись і не знаючи, що саме він повинен зрозуміти і чи дозволено йому далі розпитувати, Бернар повторив уже з більшим притиском:

— Я йду з дому, — і додав: — Я залишив листа на письмовому столі...

Він не міг присилувати себе сказати «на письмовому столі батька» й лише повторив:

— На письмовому столі. Прощай, Антуане.

Потискуючи Антуанові руку, він був схвильований так, ніби водночас прощався зі своїм минулим. Він ще раз повторив: «Прощай, Антуане!» і швидко вийшов, перш ніж вихопляться назовні ридання, які підступили йому до горла.

Антуан подумав, чи не бере він на себе надто велику відповідальність, отак просто відпускаючи Бернара, — але як він міг йому перешкодити?

Звичайно ж, Антуан розумів: те, що Бернар іде з дому, стане для всієї родини подією несподіваною й страхітливою, але його роль бездоганного слуги вимагала від нього нічим не виявити свого подиву. Він не повинен був знати про те, чого не знав пан Профітандьє. Звичайно ж, він міг би йому просто сказати: «А ви знаєте, пане, що панич Бернар пішов із дому?», але тоді він утратив би всю свою перевагу, і такий розвиток подій його аж ніяк не тішив. Тож він чекав свого пана з таким нетерпінням лише для того, щоб спокійно кинути йому тоном безвиразним і шанобливим, так ніби просто переказував йому якусь звістку, що її попросив переказати Бернар, фразу, яку він наперед заготовив:

— Перш ніж піти, панич Бернар залишив для вас, пане, листа на письмовому столі.

То була фраза настільки проста й мало значуща, що вона могла залишитися непоміченою; він марно силкувався придумати слова, які були б навантажені більшим змістом, але так і не зміг знайти такі, які водночас звучали б цілком природно. Та оскільки Бернар досі ніколи не відлучався з дому, пан Профітандьє, за яким Антуан спостерігав кутиком ока, мимоволі здригнувся.

— Як? Він пішов, перш ніж....

Але відразу опанував себе — він не повинен був виявляти подив у присутності підлеглого. Відчуття своєї вищости не залишало його ніколи. І спокійним, навіть авторитетним тоном він сказав:

— Що ж, гаразд.

І вже під дверима свого кабінету, запитав:

— То де, ти кажеш, він залишив листа?

— На вашому письмовому столі, пане.

І справді, увійшовши до кабінету, Профітандьє побачив конверта, що лежав на найвиднішому місці, на його столі, якраз перед кріслом, у якому він мав звичай сидіти, коли щось писав. Але Антуан не збирався залишити його насамоті з собою та листом так швидко, бо не встиг пан Профітандьє прочитати і двох рядків, як почув, що той стукає у двері.

— Я забув сказати вам, пане, що у малій вітальні на вас чекають двоє людей.

— Яких людей?

— Я не знаю.

— Вони прийшли разом?

— Здається, ні.

— І чого їм від мене треба?

— Не знаю. Вони хочуть зустрітися з вами, пане.

Профітандьє відчув, що терпець йому уривається.

— Я вже казав і ще раз повторюю, що не хочу, аби мене турбували тут — а надто о цій годині. Я маю приймальні дні і приймальні години в суді... Навіщо ти їх пустив?

— Вони обидва сказали, ніби мають повідомити вам, пане, щось украй важливе й невідкладне.

— І давно вони тут?

— Та, мабуть, уже з годину.

Профітандьє ступив кілька кроків, не виходячи зі свого кабінету, і втер долонею лоба. У другій руці він тримав Бернарів лист. Антуан стояв перед відчиненими дверима, поважний, незворушний. Нарешті йому вперше в житті випала радість побачити, як слідчий утратив весь свій спокій і, тупнувши ногою, заволав:

— Нехай мені дадуть спокій! Нехай мені дадуть спокій! Скажи їм, що я зайнятий! Нехай приходять завтра!

Антуан не встиг відійти від дверей і двох кроків, як Профітандьє закричав йому навздогін:

— Антуан! Антуан!.. А потім закрутиш крани у туалетній!

Треба ж йому нарешті прийняти ванну! Він підійшов до вікна й став читати листа:

«Пане!

Я зрозумів, унаслідок певного відкриття, яке сьогодні зробив цілком випадково, що повинен перестати вважати вас своїм батьком, і це принесло мені величезну полегкість. Я любив вас так мало, що протягом тривалого часу вважав себе безсердечним сином; тому я відразу почув себе набагато краще, коли довідався, що я взагалі вам ніякий не син. Можливо, ви вважаєте, я повинен бути вдячним вам за те, що ви ставилися до мене, як до одного з ваших дітей. Але, по-перше, я завжди відчував певну різницю у вашому ставленні до них і до мене, а по-друге, я надто добре вас знаю, аби розуміти, що ви поводилися так тільки тому, щоб уникнути жахливого скандалу й приховати ситуацію, яка робила вам дуже мало чести, — і нарешті тому, що ви просто не могли поводитися інакше. Я волію піти з дому, не побачившись із матір’ю через острах, що, прощаючись із нею назавжди, можу розчулитись, а також тому, що вона могла б відчути певну незручність переді мною, а мені це було б прикро бачити. До того ж, я сумніваюся, що її любов до мене досі жива; оскільки я постійно перебував у пансіоні, вона майже не мала часу для того, щоб мене добре взнати, а що, дивлячись на мене, вона неминуче згадувала про певні події у своєму житті, які вона хотіла б стерти зі своєї пам’яти, то, я думаю, вона сприйме звістку про те, що я пішов, з радісною полегкістю. Скажіть їй, якщо у вас стане на це мужности, що я не дорікаю їй за те, що вона народила мене байстрюком; що, навпаки, я волію бути таким, аніж знати, що я народився від вас. (Пробачте мені за те, що я так говорю; я не маю наміру ображати вас; але мої слова дадуть вам привід зневажати мене, й це принесе вам полегкість.)

Якщо ви хочете, щоб я зберіг мовчанку про ті потаємні причини, які примусили мене покинути ваше родинне вогнище, прошу вас не намагатися мене повернути. Рішення покинути вас, яке я ухвалив, остаточне й безповоротне. Я не знаю, скільки вам коштувало утримувати мене до сьогоднішнього дня; я міг погодитися жити за ваш кошт, оскільки нічого не знав, але, само собою зрозуміло, я волів би нічого не отримувати від вас у майбутньому. Думка про те, що я ваш боржник, для мене нестерпна, і я певен, що якби можна було повернутися до початку, то я волів би померти з голоду, радше ніж сидіти за вашим столом. На щастя, я чув, як мені пригадується, що моя мати, коли ви з нею одружилися, була багатша за вас. Тому я маю підстави вірити в те, що жив за її кошт. Я дякую їй за це, прощаю їй усе інше й прошу, щоб вона забула мене. Ви знайдете якийсь спосіб пояснити, чому мене немає, якщо це в когось викличе подив. Дозволяю вам скласти всю провину на мене (але я добре знаю, що ви не стали б чекати мого дозволу, щоб це зробити).

Я підписуюся безглуздим прізвищем, яке належить вам, яке я хотів би вам повернути і яке мені не терпиться зганьбити.

Бернар Профітандьє

P. S. Ввесь свій одяг я залишаю Калубові, адже ви, певно, вважаєте, що він має більше право носити його, ніж я».

Пан Профітандьє, хитаючись, додибав до крісла. Він хотів би подумати, але думки мішалися в його голові. До того ж він відчув легке поколювання в правому боці, якраз під ребрами. Воно не переставало — це давала про себе знати печінка. Чи є в цьому домі бодай мінеральна вода «Віші»? Якби дружина вже прийшла додому! Як він скаже їй про втечу Бернара? Чи треба показувати їй лист? Адже він несправедливий цей лист, жорстокий і несправедливий. Він повинен відчувати обурення. Йому хотілося вважати обуренням свій розпач і смуток. Він глибоко втягував у груди повітря й щоразу видихав вигук «О, Боже!», швидкий і слабкий, як зітхання. Біль у боці змішувався з його смутком, біль підверджував його й локалізував. Він мав таке відчуття, що сумує саме його печінка. Упав у крісло й перечитав Бернарів лист. Зажурено стенув плечима. Безперечно, лист жорстокий і несправедливий у стосунку до нього, але в ньому відчувається роздратування, виклик, хвастощі. Ніхто з його інших дітей, із його справжніх дітей ніколи так би не написав, та й сам він на таке неспроможний. Він у цьому переконаний, бо в його дітях немає нічого такого, чого б він не знаходив у собі. Він завжди думав, що повинен осуджувати Бернара за незвичність, брутальність і неприборканість його вдачі. Але він міг думати й тоді, і тепер що завгодно, проте чудово знав, що саме за це любив Бернара так, як ніколи не любив інших.

Уже кілька хвилин із кімнати Сесіль чулася музика — повернувшись із концерту, вона сіла за фортепіано й уперто виспівувала одну й ту саму фразу з якоїсь баркароли. Зрештою Альберик Профітандьє не витримав. Він прочинив двері вітальні й промовив жалібним, майже благальним голосом, бо кольки в печінці почали завдавати йому нестерпного болю (до того ж він завжди поводився трохи боязко, коли розмовляв із нею):

— Моя маленька Сесіль, подивися, будь ласка, чи є в домі мінеральна вода «Віші»? Якщо нема, то пошли когось, нехай купить. І чи не могла б ти зробити мені ласку й грати на своєму піаніно трохи тихше?

— Тобі щось болить?

— Ні, ні, не болить. Мені просто треба трохи подумати перед обідом, а музика вибиває мене з рівноваги.

І щоб пом’якшити свої слова, бо від болю він завжди ставав дуже лагідним, він сказав:

— Це дуже гарна мелодія, яку ти грала. Звідки вона?

Але зачинив двері, не ставши слухати відповідь. А втім, дочка добре знала, що батько нічого не розуміє в музиці і спроможний сплутати мелодію «Ціпонько моя!» з маршем із опери «Тангейзер» (принаймні так вона запевняла), тому й не збиралася відповідати йому. Але він знову прочинив двері:

— Мати ще не прийшла?

— Ні, не прийшла.

Безглузда ситуація. Певне, вона прийде так пізно, що він не встигне поговорити з нею до обіду. Як же йому пояснити, бодай на перший час, відсутність Бернара? Адже не може він розповісти правду, довірити дітям таємницю падіння їхньої матері, в якому вона швидко розкаялася. Усе було так добре пробачено, забуто, залагоджено. Народження останнього сина остаточно скріпило їхнє замирення. І раптом цей привид помсти, що повстав із минулого, цей труп, який викинула на берег хвиля...

А це що таке? Двері до його кабінету розчинилися без скрипу. Він швидко засунув листа до внутрішньої кишені піджака. Портьєра відхилилася, і з’явився Калуб.

— Тату, скажи-но... Що означає ця латинська фраза? Я її зовсім не розумію.

— Я ж тобі казав, щоб ти стукав у двері, перш ніж заходити. Я не хочу, щоб ти мене турбував так зненацька. Ти взяв собі за звичку дуже часто просити допомоги й покладатися на інших, замість докласти певних зусиль самому. Учора в тебе виникли проблеми з геометрією, сьогодні... про що там говориться у твоїй латинській фразі?

Калуб подав йому свого зошита.

— Він нічого нам про це не сказав. Але подивися, ти зрозумієш. Він продиктував нам її, а я, може, неправильно записав. Я хотів би принаймні знати, чи нема тут помилки...

Пан Профітандьє взяв зошита, але його дуже мучив біль під ребрами. Він лагідно відштовхнув хлопчика.

— Ми з’ясуємо це пізніше. Пора обідати. Шарль уже прийшов?

— Він спустився до свого кабінету.

(Адвокат приймав своїх клієнтів на першому поверсі.)

— Скажи йому, щоб він зайшов до мене. Ходи швидко!

Пролунав дзвінок. Пані Профітандьє нарешті повернулася й перепросила за своє запізнення. Їй довелося зробити багато візитів. Їй прикро, що чоловік страждає від болю. Вона може чимось допомогти?

— У тебе й справді вигляд невеселий.

— Я не зможу їсти. Сідайте за стіл без мене. Але по обіді приходь сюди разом із дітьми.

— А Бернар де?

— А, до речі... Його друг... ти його добре знаєш, вони ходять удвох до репетитора з математики... прийшов і запросив його на обід.

Профітандьє почув себе ліпше. Спочатку він боявся, що біль не дасть йому говорити. Проте було надзвичайно важливо якось пояснити відсутність Бернара. Він тепер знав, що мусить зробити, хоч як це було йому тяжко. Він почував себе твердим і рішучим. Він боявся тільки, щоб дружина не урвала його плачем або зойком, щоб їй не стало погано...

Через годину вона прийшла до його кабінету разом із трьома дітьми. Вона наблизилася до нього, й він посадив її біля себе в крісло.

— Спробуй узяти себе в руки, — тихо сказав він їй, але голос його прозвучав владно. — Не кажи нічого, ти мене зрозуміла? Ми з тобою поговоримо згодом.

Він узяв її за руку й, не випускаючи її зі своєї руки, почав:

— Сідайте, діти мої. Мені прикро, коли ви стоїте переді мною так, ніби прийшли здавати мені іспит. Я маю зробити вам дуже сумне повідомлення. Бернар пішов від нас, і ми не побачимо його більше... протягом якогось часу. Я повинен сказати вам сьогодні те, що спочатку від вас приховував, бо хотів, щоб ви любили Бернара як рідного брата. Бо ваша мати і я любили його як свою дитину... Але він не був нашою дитиною... Його дядько, брат його рідної матері, довірив нам його, коли сам тяжко захворів... Але сьогодні ввечері він прийшов, щоб забрати його.

Після його слів запала тяжка мовчанка, було чути лише, як сопе Калуб. Усі чекали його подальших слів. Але він махнув їм рукою й сказав:

— Ідіть, діти мої. Я повинен поговорити з вашою матір’ю.

Коли вони вийшли, пан Профітандьє сидів довгий час мовчки. Рука пані Профітандьє залишалася в його руці, безживна й наче мертва. Другою рукою вона піднесла до очей хусточку. Вона сперлася ліктем на стіл і відвернулася, щоб поплакати. Профітандьє почув, як вона белькоче між схлипуваннями, від яких усе її тіло здригалося:

— О, ви жорстокий... Це ви його вигнали...

Щойно він вирішив не показувати їй Бернарового листа. Але почувши це несправедливе звинувачення, подав його їй.

— Читай.

— Не можу.

— Ти повинна прочитати його.

Він більше не думав про свій біль. Він не відривав від неї погляду весь час, поки вона читала, рядок за рядком. Щойно, говорячи, він ледве стримував сльози; тепер він уже не хвилювався, а тільки пильно спостерігав за дружиною. Що вона думає? Тим самим жалібним голосом, між тими самими схлипуваннями вона досі белькотіла:

— О, навіщо ти йому все розповів... Ти не повинен був розповідати йому...

— Невже ти не бачиш, що я йому нічого не розповідав... Читай уважніше його листа.

— Я прочитала уважно... Але звідки він тоді про все довідався? Хто йому сказав?

Ось вона про що думає! Ось що її засмучує! Це горе мало б їх поєднати. Та, леле, Профітандьє невиразно відчував, що їхні думки спрямовані в протилежні сторони. І поки вона плакала, звинувачувала та нарікала, він намагався навернути цей норовливий дух до благочестивіших почуттів.

— Це спокута, — сказав він.

Профітандьє підвівся з крісла, підштовхуваний інстинктивною потребою підкреслити свою зверхність. Він стояв тепер випростаний, забувши про свій фізичний біль, яким більше не переймався, і поважно, лагідно й авторитетно поклав долоню на плече Марґарити. Він не мав найменшого сумніву в тому, що хоч вона й розкаялась у своєму вчинкові, що його він завжди волів розглядати як тимчасову слабість, проте це каяття не було повним; чоловік хотів тепер їй сказати, що це горе, це випробування допоможуть їй щиро спокутувати свій гріх; але марно шукав таку формулу, яка його задовольнила б і яка б, на його думку, дійшла до її розуміння. Плече Марґарити чинило опір лагідному тиску його долоні. Вона надто добре знала, що він має нестерпну звичку висновувати моральні повчання навіть із найменш значущих життєвих подій, він усе розумів і тлумачив у світлі своєї догми. Профітандьє нахилився до неї. Ось що він хотів їй сказати:

«Моя люба подруго, ти ж бачиш: нічого доброго не може народитися з гріха. І марно ми намагалися приховати твою провину. Бог знає, я зробив усе, що міг для цієї дитини; я ставився до цього хлопця як до рідного сина. Але тепер Бог показав нам, що марно було прикидатися, ніби...»

Але замовк уже на першій фразі.

І, звичайно ж, вона добре зрозуміла ці кілька слів, наповнених таким глибоким змістом; звичайно ж, вони проникли їй у серце, бо жінка знову затремтіла від схлипувань, ще розпачливіших, ніж спочатку, хоча хвилину тому вже не плакала. Потім зігнулася, ніби збираючись упасти перед ним навколішки, а він нахилився над нею і втримав її від цього. Що вона там шепоче крізь сльози? Він майже притулився вухом до її губів і почув:

— Ти ж бачиш... Ти ж бачиш... О, навіщо ти мене простив? О, я не повинна була повертатися!

Він не так чув, як угадував, що вона каже. Потім Маргарита замовкла. Їй також забракло слів. Як могла вона донести до його свідомости, що почувала себе ув’язненою в тій доброчесності, якої він вимагав від неї; що вона задихалася; що жалкує тепер не тому, що згрішила, а тому, що розкаялася за свій гріх. Профітандьє випростався.

— Моя бідолашна подруго, — сказав він поважним і суворим тоном, — боюся, що ти надто вперта сьогодні ввечері. Уже пізно. Буде ліпше, якщо ми підемо спати.

Він допоміг їй підвестися, провів її до спальні, поцілував у чоло, потім повернувся до свого кабінету і впав у крісло. Дивно, але печінка перестала йому боліти. Проте він почував себе геть розбитим. Обхопив лоба руками, але йому було надто сумно, щоб міг заплакати. Він не почув, як постукали в двері, та коли вони, відчиняючись, рипнули, підвів голову. Це був його син Шарль.

— Я прийшов сказати тобі на добраніч.

Шарль підійшов ближче. Він усе зрозумів і хотів би сказати про це батькові. Хотів би висловити йому свою жалість, свою любов, свою відданість, але, що здається вельми дивним для адвоката, був неспроможний висловити свої почуття; мабуть, можна уточнити, що він ставав неспроможним висловити їх тоді, коли вони були щирі. Він обняв батька. Те, як Шарль поклав голову батькові на плече й завмер у цій позі на якийсь час, дало зрозуміти панові Профітандьє, що син усе усвідомив. Усвідомив усе так добре, що, трохи підвівши голову, запитав, трохи недоладно, як усе, що він робив, але серце йому так боліло, що він просто не міг не запитати:

— А Калуб?

Це запитання було безглуздим, бо настільки ж, наскільки Бернар відрізнявся від інших дітей, Калуб був наділений усіма родинними характеристиками. Профітандьє поплескав Шарля по плечу:

— Ні, ні, заспокойся. Лише Бернар.

— Бог вирішив прогнати чужинця через... — почав Шарль тоном біблійного повчання.

Але Профітандьє урвав його мову. Чи ж пристойно говорити йому таке?

— Замовкни.

Батько й син більше не мали чого сказати один одному. Залишмо їх. Була вже майже одинадцята вечора. Навідаймо пані Профітандьє. Вона сиділа у своїй спальні на низенькому й досить незручному стільчику. Вона не плакала, не думала ні про що. Вона хотіла б теж кудись утекти; але цього не зробить. Коли жінка була зі своїм коханцем, батьком Бернара, якого ми не знаємо, то казала собі: «Не бійся, хоч би що ти робила, ти завжди залишишся порядною жінкою». Але вона боялася свободи, злочину, природности почуттів, і тому через десять днів повернулася, розкаяна, до родинного вогнища. Її батьки мали слушність, коли казали їй колись давно: «Ти ніколи не знаєш, чого ти хочеш». Залишмо її. Сесіль уже спить. Калуб у розпачі дивиться на свою свічку; вона скоро догорить, і він не встигне дочитати свою книжку пригод, яка відвертає його думки від Бернара. Мені було б цікаво знати, що там Антуан розповідає куховарці, своїй подрузі; але не годиться усе підслухувати. Зараз саме та година, коли Бернар має прийти спати до Олів’є. Я не знаю, де він сьогодні обідав і чи обідав узагалі. Він без жодних труднощів пройшов повз комірчину воротаря й тепер покрадьки підіймається сходами...

III

Тільки ж голод так дошкуля, що зважишся на все, бо ситий спокій плодить боягузів, жорстокі труднощі — жорстку відвагу.

Шекспір

Олів’є ліг у ліжко, щоб прийняти поцілунок матері, яка щовечора приходила поцілувати в постелі своїх двох найменших дітей. Він міг би знову вдягтися, щоб зустріти Бернара, але ще сумнівався, чи той прийде, і боявся розбудити меншого брата. Зазвичай Жорж засинав швидко й прокидався пізно. Можливо, він і не помітить чогось незвичайного.

Почувши щось подібне до обережного шкрябання у двері, Олів’є підхопився з ліжка, поквапно сунув ноги в пантофлі й побіг відчинити. Запалювати свічку не було потреби; місячне сяйво було достатнім, щоб освітити кімнату. Олів’є стиснув Бернара в обіймах.

— Як я тебе чекав! Я не міг повірити, що ти прийдеш. Твої батьки знають, що ти не ночуватимеш сьогодні вдома?

Бернар дивився просто перед собою в ніч. Він стенув плечима.

— Ти вважаєш, я повинен був просити їхнього дозволу?

Тон його голосу був таким холодно-іронічним, що Олів’є відразу відчув абсурдність свого запитання. До нього ще не дійшло, що Бернар «справді» покинув свій дім; він думав, той вирішив не спати вдома лише сьогодні, й не міг пояснити собі причину цієї витівки.

— А коли ти збираєшся повернутись? — запитав він.

— Ніколи!

Ситуація дещо прояснилася у свідомості Олів’є, а проте йому коштувало великих зусиль піднятися на рівень обставин і не здивуватися. Та все ж у нього вихопилися слова:

— Оце ти утнув, так утнув!

Бернарові було навіть приємно, що він так здивував друга. Тим більше, що у вигуку Олів’є пролунав захват. Але він знову лише здвигнув плечима. Олів’є взяв його за руку, подивився на нього серйозним поглядом і стурбовано запитав:

— Але ж... чому ти вирішив піти з дому?

— Ідеться про сімейні справи, я тобі не можу розповісти про них, старий.

І, щоб не здаватися надто серйозним, Бернар носаком свого черевика збив із ноги Олів’є пантофлю, яку той розгойдував на кінчиках пальців, бо вони сиділи на ліжку.

— І де ти житимеш?

— Не знаю.

— А на які кошти?

— Видно буде.

— Ти маєш гроші?

— На завтрашній сніданок вистачить.

— А потім?

— А потім доведеться шукати. Повір, я неодмінно знайду що-небудь. Я тобі розповім.

Олів’є глибоко захоплювався своїм другом. Він знав, що характер у того рішучий. А проте він усе ще сумнівався. Якщо Бернар не матиме на що жити і його притисне потреба, хіба не спробує він повернутися? Бернар відповів заперечливо: він піде на все що завгодно, аби тільки не повертатись у свою родину. І коли Бернар повторив кілька разів, і з кожним разом у його словах звучала дедалі більша затятість, «на все що завгодно», серце Олів’є болісно стислося. Він хотів щось сказати, проте не наважувався. Нарешті він почав, похнюпивши голову й досить невпевненим голосом:

— Але ж, Бернаре, ти не збираєшся...

Він не закінчив своєї фрази. Його друг підняв очі й, хоч майже не бачив Олів’є в темряві, помітив його збентеження.

— Про що ти? — запитав він. — Що ти хотів сказати? Кажи. Ти хотів запитати, чи не збираюся я красти?

Олів’є похитав головою. Ні, він зовсім не про це хотів запитати. Несподівано він розридався, конвульсивно обіймаючи Бернара.

— Пообіцяй мені, що ти не...

Бернар обняв його й відштовхнув зі сміхом. Він зрозумів, про що йдеться.

— Це я тобі обіцяю. Ні, альфонсом я не стану. — І додав: — Хоча, признаюся, це був би найпростіший вихід.

Але Олів’є заспокоївся. Він знав, що цинізм, із яким його друг промовив ці останні слова, був цілком награним.

— А твій іспит?

— Мій іспит дещо мене турбує. Я все ж таки не хотів би його завалити. Я думаю, що готовий до нього; треба тільки, щоб у той день я не почував себе надто стомленим. Я повинен виплутатися з цієї халепи якнайшвидше. Це трохи ризиковано, але... я з неї виплутаюся, ось побачиш.

Вони помовчали якусь мить. Друга пантофля зісковзнула з ноги Олів’є.

— Ти застудишся, — сказав Бернар. — Лягай.

— Ні, — відповів Олів’є. — Це ти лягай.

— Ти жартуєш! Ану швидко, — і Бернар силоміць поклав Олів’є на розгорнуте ліжко.

— А ти? Де спатимеш ти?

— Не має значення де. На підлозі. У кутку. Мені треба звикати до такого життя.

— Ні, послухай. Я хочу тобі сказати дещо, але я не зможу цього сказати, якщо невідчуватиму, що ти зовсім близько. Лягай у моє ліжко.

І коли Бернар, умить роздягнувшись, опинився поруч, він провадив:

— Пам’ятаєш, що я тобі колись сказав?.. Так от... Я там був...

Бернар зрозумів Олів’є з півслова. Він міцно обняв друга, а той вів далі:

— Так от, старий, це просто гидко... Просто жахливо... Після цього мені хотілося плюватися, блювати, роздерти на собі шкіру, накласти на себе руки.

— Ти перебільшуєш.

— Або вбити її...

— А хто це був? Сподіваюся, ти не припустився якоїсь великої необачности?

— Ні, то була дівка, яку Дюрмер добре знає, він нас і познайомив. Особливо мені дошкулили її балачки. Вона базікала, не змовкаючи. І до чого ж дурна! Я не розумію, як можна не замовкнути в ці хвилини. Мені хотілося заткнути їй рота кляпом, задушити її...

— Мій бідолашний друже! Але ж ти міг би й передбачити, що Дюрмер може підсунути тобі лише ідіотку... Чи була вона бодай гарна?

— Невже ти думаєш, я дивився на неї?

— Ти йолоп. Ти янгол кохання. Спробуймо заснути... чи принаймні ти добре...

— Чортівня! Саме це і вселяє мені найбільшу відразу: що все ж таки я зміг... що я поводився так, ніби справді її жадав.

— Та це ж чудово, старий.

— Замовкни! Якщо це і є кохання, то я наситився ним надовго.

— Який же ти хлопчисько!

— Хотів би я побачити тебе на моєму місці!

— О, я, як ти знаєш, не бігаю за кожною спідницею. Я ж тобі казав: я чекаю великої пригоди. Те, що ти розповів, мене не приваблює. Хоча, якби я...

— Якби ти що?

— Якби вона... Пусте, спробуймо ліпше заснути.

І Бернар рвучко повернувся до друга спиною, трохи відсунувшись від тіла, теплота якого його бентежила. Але Олів’є через мить подав голос знову:

— Як ти гадаєш, Бареса оберуть?

— Чорт забирай! Тебе це хвилює?

— Мені плювати! А знаєш... — Він трохи сперся на Бернарове плече, й той перевернувся. — Мій брат має коханку.

— Жорж?

Малий, який удавав, ніби спить, але все чув, нашорошивши в темряві вуха, почувши своє ім’я, затримав подих.

— Ти здурів! Я говорю про Венсана.

(Венсан був старший за Олів’є і вже закінчив кілька курсів медичного факультету.)

— Він тобі сказав?

— Ні. Він навіть не знає, що я про це довідався. Батьки нічого не знають.

— А що вони сказали б, якби довідалися?

— Не знаю. Мама була б у розпачі. Тато зажадав би, щоб він або порвав, або одружився з тією дівчиною.

— Чорт забирай! Чесні буржуа не розуміють, що можна бути чесним інакше, аніж вони. А ти як довідався?

— А ось як. Протягом певного часу Венсан іде вночі з дому, після того як батьки лягають спати. Він спускається сходами майже нечутно, але я впізнаю його кроки на вулиці. Десь тиждень тому, здається, у вівторок, ніч була така задушлива, що я не зміг лежати в постелі. Тож підійшов до вікна, щоб подихати свіжішим повітрям і почув, як двері внизу відчинилися, потім зачинилися. Я нахилився над підвіконням і впізнав Венсана, коли він проходив біля вуличного ліхтаря. Було вже за північ. То було вперше. Я хочу сказати, то було вперше, коли я його побачив. Але після того першого разу я став спостерігати... о, цілком неумисне... і майже щоночі чую, як він виходить із дому. Нашу колишню спальню, мою та Жоржа, батьки переобладнали йому в кабінет для консультацій, коли він матиме клієнтів. А його кімната збоку, ліворуч від передпокою, тоді як решта нашого помешкання — праворуч. Він має свого ключа й може виходити та повертатися, коли йому заманеться, ніхто про це не знатиме. Зазвичай я не чую, коли він повертається, але позавчора, вночі, в понеділок, зі мною щось було не так: здається, я думав про намір Дюрмера видавати свій журнал... Я не міг заснути. Почув голоси на сходах і подумав, що то Венсан.

— А котра була година? — запитав Бернар, не так тому, що йому хотілося це знати, як щоб означити свою цікавість.

— Третя ночі, я думаю. Я підвівся й припав вухом до дверей. Венсан розмовляв із жінкою. Власне, говорила тільки вона.

— Тоді, як ти міг знати, що то був він? Усі пожильці проходять під твоїми дверима.

— Це іноді буває навіть збіса незручно. Чим пізніший час, тим більший гармидер вони зчиняють, коли підіймаються сходами. Їм наплювати, що люди вже давно сплять!.. Але то міг бути лише він. Я чув, як жінка називала його на ім’я. Вона казала йому... О, мені бридко це переказувати...

— Кажи.

— Вона казала йому: «Венсане, мій коханий, моя любове, не кидайте мене!»

— Вона зверталася до нього на «ви»?

— Атож. Правда ж, цікаво?

— Розповідай далі.

— «Ви не маєте права кидати мене тепер. Що зі мною тоді станеться? Куди ви хочете, щоб я пішла? Скажіть же що-небудь! Заговоріть до мене!» І знову називала його на ім’я й повторювала: «Мій коханий, мій коханий» усе сумовитішим і все тихшим голосом. А потім я почув ніби стукіт (вони, мабуть, були вже на сходах) — такий стукіт, як ото падає якась річ. Я думаю, вона впала перед ним навколішки.

— А він їй нічого не відповідав?

— Він уже був на останніх сходинках. Я почув, як за ним зачинилися двері помешкання. А вона ще довго залишалася тут, майже під моїми дверима. Я чув, як вона схлипує.

— Ти повинен був їй відчинити.

— Я не наважився. Венсан розлютився б, якби довідався, що я знаю про його пригоду. А потім я боявся, що вона збентежиться, коли я застану її в сльозах. І що, зрештою, я їй сказав би?

Бернар повернувся до Олів’є.

— На твоєму місці, я відчинив би двері.

— О, чорт забирай, тебе ніщо не зупинить. Ти робиш усе, що тобі заманеться.

— Ти мені дорікаєш?

— Ні, я тобі заздрю.

— А ти не здогадуєшся, ким вона могла бути, та жінка?

— Звідки ж мені знати? Добраніч.

— Послухай-но, а ти певен, що Жорж нас не підслуховує? — прошепотів Бернар на вухо Олів’є.

Вони нашорошили вуха і якусь мить дослухалися.

— Ні, він спить, — сказав Олів’є своїм природним голосом. — А якби він щось і почув, то нічого б не втямив. Ти знаєш, що він запитав недавно в батька?.. Чому...

Цього разу Жорж не витримав. Він підвівся наполовину на своєму ліжку й урвав брата:

— Йолоп! Ти навіть не помітив, що я прикидався, ніби сплю. Атож, нехай вам чорт, я чув усе, про що ви тут базікали. Не так уже й складно вас одурити. А про Венсана я давно знаю. Але, діти мої, спробуйте тепер говорити тихше, бо я хочу спати. Або замовкніть.

Олів’є відвернувся до стіни. Бернар, до якого сон не йшов, роздивлявся кімнату. У місячному сяйві вона здавалася більшою. Він її, власне, зовсім не знав. Удень Олів’є тут ніколи не бував. Коли Бернар зрідка до нього приходив, то він приймав його в помешканні нагорі. Місячне світло вже досягло ніжок ліжка, на якому нарешті заснув Жорж.

Він чув майже все, про що розповідав його брат, тепер йому є про що снити. Над Жоржевим ліжком можна було розрізнити дві книжкові полиці, на яких стояли підручники. На столі, біля ліжка Олів’є, Бернар побачив книжку великого формату. Він простяг руку і схопив її, щоб подивитися на назву — Токвіль. Та коли він хотів покласти її назад на стіл, книжка впала й розбудила Олів’є.

— Ти читаєш Токвіля?

— Мені дав його почитати Дюбак.

— Подобається?

— Трохи нудно читається. Але дещо написано дуже добре.

— Послухай-но. Ти що завтра робиш?

Завтра в ліцеї вихідний. Бернар подумав, що міг би знову зустрітися зі своїм другом. Він не збирався йти до ліцею. Ліпше він пропустить останні уроки й підготується до іспиту самотужки.

— Завтра, — сказав Олів’є, — о пів на дванадцяту я йду на вокзал Сен-Лазар, щоб зустріти потяг із Дьєпа, на якому прибуває мій дядько Едуар, що повертається з Англії. Пополудні о третій зустрічаюся з Дюрмером у Дуврі. Решту часу я повинен працювати.

— Твій дядько Едуар?

— Атож, це зведений брат моєї матері. Він був відсутній півроку, і я майже його не знаю. Але він мені дуже подобається. Едуар не знає, що я йду його зустрічати, і боюся, що я не впізнаю його. Дядько зовсім не схожий на інших людей із моєї родини. Він значно цікавіший, ніж вони.

— А що він робить?

— Він пише. Я прочитав майже всі його книжки. Але ось уже давно він нічого не публікував.

— Романи?

— Атож; щось подібне до романів.

— А чому ти досі мені нічого про нього не розповідав?

— Бо ти захотів би прочитати його книжки. І якби вони тобі не сподобалися...

— Ну-ну, закінчуй.

— ...мені було б дуже прикро. Ось так.

— А чому ти вважаєш, що він людина цікавіша, аніж інші?

— Хтозна. Я ж тобі казав, що майже його не знаю. Це радше передчуття. Я відчуваю, що він цікавиться багатьма речами, які не цікавлять моїх батьків, і що з ним можна говорити про все. Якось, незадовго до свого від’їзду, він снідав у нас. Розмовляючи з батьком, я відчував, що він дивиться на мене невідривно, й це почало бентежити мене. Я хотів вийти з кімнати — то була їдальня, де ми мали звичай посидіти після кави, — але він почав розпитувати мого батька про мене, і я ще більше зніяковів. І раптом тато підвівся й пішов принести вірші, які я написав і мав дурість йому показати.

— Твої вірші?

— Авжеж. Ти їх знаєш, це ті самі вірші, які здалися тобі схожими на «Балкон». Я знав, що вони небагато варті, й був страшенно сердитий на батька за те, що він про них заговорив. На якусь хвилину, поки батько шукав вірші, ми залишилися в кімнаті вдвох, дядько Едуар і я, і я відчув, що густо червонію. Я не знав, що йому сказати, я дивився кудись убік, та й він, зрештою, теж. Він почав скручувати цигарку, потім — безперечно, для того, щоб я міг трохи отямитися, бо він, звичайно ж, побачив, як я почервонів, — підвівся й підійшов до вікна. Він насвистував. Несподівано він мені сказав: «Ти знаєш, мені ніяково більше, аніж тобі». Але я думаю, він це сказав із люб’язности. Нарешті повернувся тато. Він подав вірші дядькові Едуарові, й той почав їх читати. Я був такий знервований, що якби він мене похвалив, я сказав би йому якусь грубість. Вочевидь тато саме цього й чекав — коли він мене похвалить. А що мій дядько не казав нічого, то він його запитав: «Ну що? Якої ти про них думки?» Але дядько відповів йому, сміючись: «Мені незручно оцінювати його вірші при тобі». Тоді тато теж засміявся й вийшов із кімнати. І коли ми знову залишилися самі, дядько сказав мені, що мої вірші здаються йому дуже поганими. А я був тільки радий почути від нього таку оцінку. Але я зрадів ще більше, коли він раптом показав пальцем на два рядки, єдині, що подобалися мені в усій поемі, подивився на мене, усміхнувся й сказав: «А це добре». Правда ж, він повівся просто чудово? А якби ти чув, яким тоном він мені це сказав! Я мало не схопив його в обійми. Моя помилка в тому, сказав він мені, що я відштовхуюся від певного задуму й не дозволяю словам повести мене за собою. Спочатку я його не зрозумів. Але зараз до мене, здається, дійшло, що він хотів сказати — і він мав слушність. Якось я тобі це поясню.

— Тепер я розумію, чому ти так хочеш зустріти його на вокзалі.

— О, те, що я тобі розповів — це пусте, і я сам не знаю, навіщо я тобі це розповів. Ми з ним говорили ще про багато речей.

— О пів на дванадцяту, кажеш? А звідки ти знаєш, коли прибуває цей потяг?

— Бо він написав про це мамі, надіславши їй поштову листівку. А потім я подивився залізничний розклад.

— Ти підеш із ним снідати?

— Ні, бо мені треба повернутися сюди на дванадцяту. Я матиму час лише потиснути йому руку. Але мені цього досить. Ага, скажи-но, поки я не заснув: коли ми знову побачимося?

— Не раніш як за кілька днів. Не раніш як я виплутаюся з цієї халепи.

— Але ж... Може, я зміг би допомогти тобі?

— Щоб ти мені допоміг? Ні. Так не годиться. Мені тоді здаватиметься, що я тебе обшахрував. Спи спокійно.

IV

Мій батько був йолоп, але мати мала тямку в голові; вона була квієтисткою; ця маленька лагідна жінка часто мені казала: «Сину, ви будете прокляті». Але це її анітрохи не турбувало.

Фонтенель

Ні, не до своєї коханки ходив Венсан Моліньє щовечора. Хоча ходить він дуже швидко, ми спробуємо простежити, куди він іде. Від верхньої частини вулиці Нотр-Дам-де-Шан, де він мешкає, Венсан спускається до вулиці Сен-Пласід, її продовження; потім виходить на вулицю Бак, де йому ще зустрічаються кілька запізнілих буржуа. Він зупиняється на вулиці Вавилон перед ворітьми, які перед ним відчиняються. Тут живе граф де Пасаван. Якби Венсан не бував тут часто, він би не заходив так сміливо в цей розкішний палац. Лакей, що проводить його в дім, дуже добре знає, яка боязка невпевненість ховається під цією вдаваною самовпевненістю. Венсан умисне не віддає лакею свого капелюха, а здалеку кидає його на крісло. А проте, не так уже й давно Венсан сюди ходить. Робер де Пасаван, який називає себе тепер його другом, має багато друзів. Я не знаю, як вони з Венсаном познайомилися. Мабуть, це сталося в ліцеї, хоч Робер де Пасаван значно старший, аніж Венсан. Потім на кілька років вони втратили один одного з виду, а зовсім недавно знову зустрілися, одного вечора, коли, цілком випадково, Олів’є супроводжував брата в театр. В антракті Робер де Пасаван почастував обох братів морозивом. Того вечора він довідався, що Венсан нещодавно закінчив екстернат і що він іще не вирішив, куди влаштується інтерном. Сказати правду, природничі науки приваблювали його більше, ніж медицина. Але ж треба заробляти собі на життя... Одне слово, Венсан залюбки прийняв пропозицію, з якою через якийсь час звернувся до нього Робер де Пасаван, за певну винагороду щоночі доглядати його старого батька, який почував себе не дуже добре після перенесеної досить тяжкої операції. Йому треба було робити перев’язку, делікатні зондування, уколи та й інші я не знаю які процедури, що потребували рук фахівця. Але, крім того, у віконта були деякі таємні причини, що спонукали його зблизитися з Венсаном. А Венсан мав свої підстави, щоб на це погодитися. Щодо таємних причин Робера, то ми спробуємо незабаром їх розкрити. Що ж до підстав Венсана, то вони були вельми прості: він відчував гостру потребу в грошах. Коли у вас добре серце, а здорове виховання ще з малих літ розвинуло у вас почуття відповідальности, то ви не спроможні зробити жінці дитину й не відчути, що це накладає на вас певні обов’язки, а надто коли ця жінка покинула свого чоловіка, щоб піти з вами. До цього Венсан жив досить доброчесним життям. Пригода з Лорою здавалася йому, залежно від того, в які години дня він про це думав, або жахливою, або цілком природною. Річ у тім, що часто буває досить скласти докупи кілька маленьких подій, дуже простих і дуже природних, якщо розглядати кожну з них окремо, щоб одержати в сумі подію жахливу. Він повторював собі все це, йдучи до Робера, але всі ці міркування не могли визволити його з халепи, в яку він потрапив. Звичайно ж, йому й на думку не спадало взяти цю жінку повністю на своє утримання, одружитися з нею, після того як вона розлучиться з чоловіком, або жити з нею, не одружуючись. Він не міг не признатися собі, що не відчуває до неї великого кохання, але він знав, що їй немає на що жити в Парижі. Через нього вона потрапила в це скрутне становище, і він просто мусив надати їй принаймні першу тимчасову допомогу — а сьогодні він мав для цього значно менше можливостей, ніж учора, менше, аніж кілька днів тому. Бо на минулому тижні він ще мав п’ять тисяч франків, які його мати терпляче й з великими труднощами зібрала, щоб полегшити початок його кар’єри; цих п’яти тисяч, звичайно, вистачило б для пологів його коханки, для того, щоб оплатити її перебування в клініці, забезпечити перший догляд дитині. Тоді якого біса послухався він тієї поради? Який біс нашепотів йому, що ця сума, яку він уже подумки віддав тій жінці, сума, яку він їй завинив і яку беріг для неї, вважаючи неприпустимим щось витратити з неї на власні потреби, який біс нашепотів йому одного вечора, що ця сума, мабуть, виявиться недостатньою? Ні, це не був Робер де Пасаван. Робер ніколи не казав йому нічого подібного, але саме в той вечір він запропонував Венсанові повести його в салон для гри, і Венсан погодився піти з ним.

Цей гральний заклад мав ту підступну характеристику, що все там відбувалося між світськими людьми, між друзями. Венсан відрекомендував свого друга Венсана і тим, і тим. Венсан, захоплений зненацька, не міг грати у велику гру того вечора. Він майже не мав при собі грошей і відмовився від кількох банкнот, що їх запропонував йому позичити віконт. Але в той вечір йому щастило, і він пожалкував, що не ризикнув більшою сумою, і пообіцяв собі вернутися сюди завтра.

— Тепер усі вас тут знають, і мені нема потреби вас супроводжувати, — сказав йому Робер.

Гра відбувалася в П’єра де Брувіля, якого називали просто Педро. Після того першого вечора Робер де Пасаван надав своє авто в розпорядження свого нового друга. Венсан приходив близько одинадцятої, чверть години теревенив із Робером, курячи сигарету, потім підіймався на другий поверх, затримувався біля графа на довший чи коротший час, залежно від настрою свого пацієнта, його терпіння та стану здоров’я на даний момент. Потім авто відвозило його на вулицю Флорентен, до Педро, звідки воно забирало його через годину й доставляло не додому, бо Венсан боявся привертати до себе зайву увагу, а до найближчого перехрестя.

Позаминулої ночі Лора Дув’єр, сидячи на сходах, які вели до помешкання Моліньє, чекала Венсана до третьої ранку — він повернувся лише тоді. А втім, тієї ночі Венсан уже не їздив до Педро. Йому більше не було чого там програвати. Минуло вже два дні, відтоді як у нього не залишилося жодного су з його п’яти тисяч франків. Він відверто розповів про все Лорі. Він сказав, що більш нічого не зможе зробити для неї. Він порадив їй повернутися до чоловіка або до батька й у всьому признатися. Але признання було тепер неможливим для Лори, й вона не могла про це навіть помислити. Умовляння коханця викликали в ній лише обурення, а коли минуло обурення, то прийшов розпач. Саме в такому стані й застав її Венсан. Вона не хотіла з ним розлучатися. Він випручався з її обіймів. Звичайно ж, йому довелося зробити над собою зусилля, щоб виявити належну твердість, бо він мав вразливе серце. Та оскільки ним керували радше любощі, ніж кохання, то йому було легко перетворити твердість своєї поведінки на обов’язок. Він не відповідав на її благання, на її нарікання; і, як потім розповів Бернарові Олів’є, що їх чув, вона залишилася, після того як Венсан зачинив перед нею двері, сидіти на сходах, довго плачучи в темряві.

Після тієї ночі минуло вже понад сорок годин. Учора Венсан не ходив до Робера де Пасавана, чиєму батькові, здавалося, стало краще. Але сьогодні його викликали туди телеграмою. Робер хотів його бачити. Коли Венсан увійшов до тієї кімнати, що правила Роберові за кабінет для праці та куріння, кабінет, у якому він перебував найбільше часу і який наказав обставити та прикрасити на свій смак, Робер, не підводячись, недбало подав йому руку, через плече.

Робер писав. Він сидів за письмовим столом, де були розкладені якісь книжки. Скляні двері перед ним були розчинені в сад, на місячне світло. Робер заговорив, не обертаючись:

— Ви знаєте, що я зараз пишу? Але пообіцяйте, що нікому про це не скажете... Маніфест, у якому я повідомляю про вихід журналу Дюрмера. Звичайно ж, я не підписуюся своїм прізвищем... тим більше, що я не шкодую для нього слів похвали... Звісно, рано чи пізно стане відомо, що цей журнал фінансую я, але я волів би, щоб про мою співпрацю в ньому довідались якомога пізніше. Отже — про це ні слова! До речі: ви, здається, казали мені, що ваш брат пише? Нагадайте, як його звуть.

— Олів’є, — сказав Венсан.

— Атож, Олів’є, я забув... Та не стійте ви отак на ногах. Сідайте в крісло. Вам не холодно? Може, зачинити двері?.. Він пише вірші чи не так? Я хочу, щоб він мені їх приніс. Звісно, я не можу обіцяти, що неодмінно їх надрукую, а проте, я здивувався б, якби вони виявилися поганими. Він здається дуже розумним хлопцем, ваш брат. А крім того, відчувається, він цілком у курсі подій. Я хотів би поговорити з ним. Скажіть йому, щоб прийшов познайомитися зі мною. Згода? Я на вас розраховую. Сигарету? — і він простяг Венсанові свій срібний портсигар.

— Не відмовлюся.

— А зараз послухайте-но, Венсане. Я хочу поговорити з вами дуже серйозно. Ви поводились, як мала дитина, того вечора... І я теж, до речі. Я не кажу, що вчинив помилку, привівши вас до Педро. Але я почуваю себе трохи відповідальним за те, що ви програли стільки грошей. Я кажу собі, що ви програли їх із моєї вини. Не знаю, чи це і є те, що називають докорами сумління, але це починає шкідливо впливати на мій сон і моє травлення, слово честі! А потім я думаю про бідолашну жінку, про яку ви мені розповіли... Але це вже належить до іншої сфери, не чіпаймо цієї теми, вона священна. Я лише кажу вам, що хочу, що прагну, що я вирішив з абсолютною непохитністю надати у ваше розпорядження суму, еквівалентну тій, яку ви втратили — це було п’ять тисяч франків, чи не так? — і яку ви поставите на кін знову. Повторюю, що ви програли її з моєї вини, так мені принаймні здається, і я вам заборгував ці гроші, тож ви не повинні дякувати мені за них. Ви мені їх повернете, якщо виграєте. Якщо ж ні — тим гірше для вас і для мене, але ми будемо квити! Повертайтеся до Педро сьогодні ввечері, так, мовби з вами нічого не сталося. Авто вас туди відвезе, потім воно приїде сюди забрати мене й відвезти до леді Ґрифіт, куди ви потім приїдете, щоб зі мною зустрітися. Я вірю у ваш успіх. Авто повернеться до Педро, щоб вас забрати.

Він висунув шухляду, дістав звідти п’ять банкових білетів і передав їх Венсанові.

— Їдьте негайно.

— Але ваш батько...

— А, я й забув вам сказати. Він помер кілька годин тому... — Він дістав свого годинника й вигукнув: — Чорт забирай, та вже пізно! Атож, він помер чотири години тому.

Усе це було сказано без поспіху, спокійно і навіть із якоюсь недбалістю.

— І ви не залишитеся...

— Сидіти біля небіжчика? — урвав його Робер. — Ні; це зробить мій малий брат; зараз він там нагорі зі своєю старою бонною, що порозуміється з мерцем набагато ліпше, ніж я...

А що Венсан не зворухнувся, то він знову заговорив:

— Знаєте, любий друже, я не хотів би вам здатися циніком, але заздалегідь заготовлені почуття вселяють мені справжній жах. Я плекав у своєму серці трохи синівської Любови до свого батька, але вже на самому початку вона була досить хисткою, а згодом помітно зменшилася. Старий ніколи не вселяв мені інших почуттів, окрім нудьги, роздратування, ніяковости. Якщо в нього й залишалося трохи ніжности в серці, то немає жодних підстав сумніватися, що відчував він її не до мене. Перші пориви моєї любови до нього, в ті часи, коли я ще не вмів стримуватися, наражалися на брутальне несприйняття, яке навчило мене бути мудрішим. Ви ж самі бачили, як він поводився, коли його доглядали... Чи він подякував вам коли-небудь? Чи бодай подивився на вас вдячним поглядом, подарував вам бодай миттєву усмішку? Він завжди вважав, що йому належить усе. О, то був, як то кажуть, характер. Моя мати, либонь, настраждалася від нього, хоча він її любив, якщо взагалі був спроможний любити нехай там кого. Думаю, він примушував страждати всіх, хто його оточував: своїх слуг, своїх собак, своїх коней, своїх коханок. Тільки не своїх друзів, бо не мав жодного. Коли він помер, усі зітхнули з полегкістю. Він був дуже цінною людиною «у своєму роді», як то кажуть. Але я ніколи не міг відкрити, в якому саме. Він був дуже розумний — це правда. У глибині душі я ним захоплювався, та й досі захоплююсь. Але для того, щоб сякатися в носовичок, для того, щоб проливати за ним сльози... ні, для цього я вже не настільки малий, яким колись був. Отже, паняйте і через годину приїздіть до Ліліан, де ми з вами зустрінемося. Що? Вас бентежить, що ви будете не в смокінгу? Який же ви йолоп! Та ми ж будемо там самі-одні. Обіцяю вам поїхати туди в піджаці. Домовилися. Закуріть сиґару, перш ніж піти. І негайно надішліть мені авто — потім воно приїде забрати вас.

Він провів Венсана поглядом, коли той виходив, стенув плечима, потім пішов до своєї спальні, щоб одягти костюм, який чекав його, розкладений на софі.

В одній із кімнат другого поверху лежав на смертному ложі старий граф. Йому поклали на груди розп’яття, але забули з’єднати руки. Кількаденна щетина згладила гострий кут його вольового підборіддя. Поперечні зморшки покраяли йому чоло, під сивим волоссям, що стриміло щіткою, вони здавалися менш глибокими й ніби розслабленими. Очі сховалися під вигином брів, накриті густими кущиками волосся. Саме тому, що на нього вже не слід дивитися, я споглядаю його так довго. Біля узголів’я ліжка стояло крісло, в якому сиділа Серафіна, стара бонна. Але зараз вона підвелася й підійшла до столу, де стояла стара гасова лампа, освітлюючи кімнату тьмяним світлом. Цю лампу треба було підняти, щоб абажур відкидав більше світла на книжку, яку читав юний Ґонтран...

— Ви стомилися, пане Ґонтран. Буде ліпше, якщо ви підете спати.

Ґонтран підвів на Серафіну погляд своїх лагідних очей. Біляве волосся, яке він відгорнув із чола, розсипалося по його скронях. Йому було п’ятнадцять років: його майже дівоче личко виражало тільки ніжність і любов.

— А як же ти? — запитав він. — Це тобі треба піти поспати, моя люба Фіно. Адже ти й учорашню ніч майже всю перебула на ногах.

— За мене не турбуйся, я звикла не спати. До того ж я спала вдень, тоді як ви...

— Ні, я не спатиму. Я зовсім не стомлений. І до того ж мені приємно отак посидіти, поміркувати та почитати. Я так мало знав тата, і боюся, що зовсім його забуду, якщо не надивлюся на нього добре тепер. Я сидітиму біля нього, поки не розвидниться. А скільки вже минуло років, Фіно, як ти в нас служиш?

— Я найнялася сюди за рік до вашого народження. А вам скоро шістнадцять.

— Ти добре пам’ятаєш маму?

— Чи пам’ятаю я вашу маму? Ну й запитаннячко! Це те саме, що запитати мене, чи пам’ятаю я, як мене звуть. Звичайно ж, я добре пам’ятаю вашу маму.

— Я теж трохи її пам’ятаю, але не вельми... Мені не було й п’яти років, як вона померла... Скажи-но... Мій тато часто з нею розмовляв?

— Коли як. Він ніколи не був надто балакучим, твій тато. І він дуже не любив, коли до нього зверталися з якимсь запитанням. Та хай там як, а тоді він розмовляв трохи більше, аніж останнім часом. До того ж, ліпше не ворушити давні спогади, нехай про все це судить наш добрий Бог.

— Ти й справді думаєш, що добрий Бог стане всім цим займатися, люба Фіно?

— А хто ж іще, як не добрий Бог?

Ґонтран притулив губи до почервонілої руки Серафіни.

— Знаєш, що тобі треба зараз зробити? Ходи-но спати. Я обіцяю розбудити тебе, коли почне розвиднятися. І тоді я піду спати, у свою чергу. Прошу тебе.

Як тільки Серафіна залишила його самого, Ґонтран упав навколішки біля ліжка. Він занурив обличчя у простирадла, проте заплакати йому не вдалося. Жодне почуття не прокинулося в його серці, його очі залишалися сухісінькими. Тоді він підвівся й подивився на незворушне лице мерця. Йому хотілося б, що у цю урочисту мить він спізнав якесь високе й рідкісне почуття, почув якесь послання з потойбічного світу, полинув думкою в ефірні надчуттєві простори — але вона, його думка, не могла відірватися від землі. Він подивився на безкровні руки мерця й запитав себе, скільки часу ще ростимуть нігті. Він був шокований, побачивши, що ці руки не з’єднані. Він хотів би звести їх докупи, з’єднати, вкласти в них розп’яття. Авжеж, це добра думка. Він уявив собі, як здивується Серафіна, побачивши мерця зі з’єднаними руками, і цей подив спочатку його розважив. Але майже відразу він відчув, що зневажає себе за це. Та все одно нахилився над ліжком і взяв ту руку мерця, яка була від нього далі. Проте рука вже заклякла й не захотіла йому підкоритися. Ґонтран хотів зігнути її силоміць, але зрушив із місця все тіло. Тоді він схопив другу руку — вона здалася йому трохи податливішою. Ґонтранові вдалося підвести її майже до того місця, де вона мала лежати. Він узяв розп’яття і спробував просунути його між великим пальцем та іншими пальцями, але відчув, що слабне від контакту з цим захолодим тілом. Він мав відчуття, що зараз знепритомніє. Йому захотілося покликати Серафіну. Він усе покинув: розп’яття залишилося лежати на пом’ятому простирадлі, рука впала на своє попереднє місце. І в цій могильній тиші він раптом почув брутальний вигук: «Чорт забирай!», що наповнив його жахом. Хто б це... Він обернувся, але не побачив нікого, він був самодин. Це в нього вихопилася ця гучна лайка, вихопилася з темних глибин єства людини, що ніколи не лаялася. Він знову сів і поринув у читання.

V

То були душа й тіло, в які ніколи не вгороджувалося жодне жало.

Сент-Бев

Ліліан, напіввипроставшись, доторкнулася пучками пальців до темно-русявого Роберового волосся.

— З вас починає опадати листя, мій друже. Пильнуйте, адже вам усього лише тридцять. Лисина вам зовсім не личитиме. Ви сприймаєте життя надто серйозно.

Робер підняв очі й подивився на неї, всміхаючись.

— Тільки не з вами, запевняю вас.

— Ви сказали Моліньє, щоб він приїхав сюди, до нас?

— Атож. Адже це ви попросили, щоб я так зробив.

— І... ви позичили йому гроші?

— П’ять тисяч франків, я вже вам казав, які він знову програє в Педро.

— А чому ви так певні, що він їх програє?

— Інакше й бути не може. Я був із ним у той перший вечір. Він грає косо й криво.

— Він мав час навчитися... Хочете побитися об заклад, що сьогодні він буде у виграші?

— Якщо вам так хочеться.

— Але я зовсім не хочу, щоб це була з вашого боку жертва. Я люблю, щоб людина робила охоче те, що вона робить.

— Не гнівайтеся. Якщо він виграє, то позичені в мене гроші поверне вам. Але якщо програє, то ви віддасте мені його борг. Ви згодні?

Вона натиснула на кнопку дзвоника.

— Принесіть нам токай і три келихи. Але якщо він повернеться лише з п’ятьма тисячами франків, то ми їх йому залишимо, чи не так? Якщо він ані програє, ані виграє...

— Так ніколи не буває. Мене дивує, чому ви ним так зацікавилися.

— А мене дивує, що ви не бачите в ньому нічого цікавого.

— Він здається вам цікавим тому, що ви закохалися в нього.

— Це правда, мій любий. Вам я можу в цьому признатися. Але цікавим він мені здається не тому. У мене все відбувається навпаки. Коли я даю комусь високу оцінку, то це здебільшого охолоджує мої почуття.

З’явився служник, несучи на таці вино та келихи.

— Спочатку ми вип’ємо за наш заклад, а потім знову вип’ємо за переможця.

Служник наповнив келихи, й вони цокнулися.

— Мені він здається занудним, ваш Венсан, — сказав Робер.

— О! Мій Венсан!.. Та хіба ж не ви його сюди привели? А потім, я порадила б вам не повторювати скрізь, що він вас знуджує. Тоді всі дуже швидко зрозуміють, чому ви так часто з ним зустрічаєтесь.

Робер, напівобернувшись, поцілував оголену ступню Ліліан, яку та швидко підтягла до себе, прикривши її віялом.

— Я повинен почервоніти? — запитав він.

— Зі мною навіть не намагайтеся червоніти. Ви на це неспроможні.

Вона осушила свій келих, потім промовила:

— Хочете, я скажу вам щиру правду, мій любий. Ви наділені всіма якостями літератора: ви марнославний, лицемірний, амбітний, балакучий, егоїстичний...

— Ви обсипали мене компліментами.

— Атож, усе це робить вас просто чарівним. Але ви ніколи не станете письменником, ніколи не напишете хороший роман.

— Чому?

— Бо не вмієте слухати.

— Мені здається, я слухаю вас дуже уважно.

— Ет! Венсан не літератор, а вміє слухати значно краще. Та коли ми разом, то слухати здебільшого доводиться мені.

— Він майже не вміє говорити.

— Тільки тому, що ви ніколи не стуляєте рота. Я вас знаю: ви нікому не дасте вставити бодай слово.

— Я наперед знаю, що він міг би сказати.

— Ви так гадаєте? Ви добре знаєте його історію з тією жінкою?

— О, я не знаю нічого зануднішого, як ці історії про кохання!

— Мені також подобається слухати, коли він говорить на теми історії природничої.

— Природнича історія — то ще більша нудота, ніж історії про кохання. То він до вас залицявся?..

— Якби я могла переказати те, що він мені говорив... Це надзвичайно цікаво, мій друже. Він розповів мені дуже багато про морських тварин. А я завжди цікавилася всіма створіннями, які живуть у морі. Ви знаєте, що в Америці тепер будують підводні кораблі, з вікнами в корпусі, крізь які можна бачити все, що робиться на дні океану? Хіба не чудово? Ви можете побачити живі корали, оті... оті — як же вони називаються? — зірчасті поліпи, губки, водорості, косяки риб. Венсан розповів мені, що існують види риб, які гинуть, коли вода стає більш або менш солоною, а інші види, навпаки, витримують зміну солоности й поїдають перших, коли ті стають слабкими. Попросіть його, щоб він розповів вам... Запевняю вас, це надзвичайно цікаво. Коли він про це говорить, він дивовижно змінюється. Стає просто невпізнанним... Але ви не вмієте розговорити його... А як він розповідає про свої взаємини з Лорою Дув’єр... Атож, це ім’я тієї жінки. Ви знаєте, як він познайомився з нею?

— Він вам розповідав?

— Ви ж знаєте, нестерпний ви чоловіче, що мені розповідають про все! — І вона полоскотала йому обличчя пір’їнами свого стуленого віяла. — Ви навіть гадки не маєте, що він приходив до мене щодня, після того вечора, як ви нас познайомили!

— Щодня! Ні, звичайно ж, про це я й справді гадки не мав.

— На четвертий день він уже не міг стриматися, і все мені розповів. Але кожного наступного дня він додавав до своєї розповіді якусь цікаву подробицю.

— І вам не було нудно слухати! Я захоплююся вами.

— Я ж тобі кажу, що закохалася в нього.

І вона схвильовано схопила Робера за руку.

— А він... Він кохає ту жінку?

Ліліан засміялася.

— Він її кохав. О, спершу мені довелося вдати, ніби я дуже їй співчуваю. Я навіть мусила присилувати себе поплакати з ним. Хоча мене мучили люті ревнощі. А зараз я вже не ревную. Послухай-но, як усе почалося. Вони були обоє в По, в санаторії, куди приїхали лікуватися, бо хтось поставив їм діагноз захворювання на сухоти. Насправді ж діагноз виявився хибним, ні вона, ні він не мали цієї недуги. Але тоді обоє вважали себе дуже хворими. Вони були ще не знайомі. Уперше вони побачилися, коли лежали поруч у шезлонгах на терасі в саду разом з іншими хворими, які лежать там цілий день на повітрі, лікуючи в такий спосіб свою недугу. Та позаяк усі вони вважають себе приреченими, то переконані, що хоч би що вони робили, це не дасть позитивних наслідків. Він знай повторював, що їм обом залишилося жити не більш як місяць; а це було навесні. Вона була там сама-одна. Її чоловік працює якимсь дрібним викладачем французької мови в Англії. Вона покинула його, щоб приїхати лікуватися в По. Вона була одружена лише три місяці. Він мусив витиснути з себе всі соки, щоб послати її туди. Він писав їй щодня. Ця молода жінка походить із дуже порядної родини, вона дуже добре вихована, дуже стримана, дуже сором’язлива. Аше в тому санаторії... Я не знаю напевне, що саме міг їй казати Венсан, але на третій день вона призналася йому, що хоч і спала зі своїм чоловіком і він нею володів, проте їй невідомо, що таке втіха.

— А що він їй на це сказав?

— Він узяв її за руку, яка безвільно висіла поруч із її шезлонгом і надовго притис її до своїх губів.

— А ви, що сказали йому ви, коли він вам про це розповів?

— А я... Це просто жахливо... Уявіть собі, що я вибухнула майже божевільним сміхом. Я не могла стриматися і не могла себе зупинити... А сміялася я не з того, що він мені розповів, я сміялася сама з себе, з того зацікавленого та схвильованого виразу, який я мусила напустити на себе, щоб заохотити його до цієї розповіді. Я боялася, щоб він не подумав, ніби я зробила це лише задля власної розваги. Адже його історія була, зрештою, гарною і дуже сумною. Він був такий зворушений, коли мені її розповідав! Досі він не розповідав про це нікому. Його батьки, природно, нічого не знають.

— Це вам треба писати романи.

— Нехай йому чорт, мій любий, коли б я знала, якою мовою!.. Адже я ніколи не могла зробити вибір між російською, англійською та французькою. Так от, уже наступної ночі, повернувшись до своєї кімнати, він побачив там свою нову подругу і відкрив їй усе те, чого не спромігся навчити її чоловік і, думаю, його наука була вельми переконливою. Та оскільки обоє не сумнівалися в тому, що жити їм залишилося дуже мало, вони, природно, не вживали жодних заходів остороги, але дуже скоро — кохання, звісно ж, допомогло їм у цьому — стали почуватися значно ліпше, і він, і вона. Коли до неї дійшло, що вона вагітна, обоє були нажахані. То був їхній останній місяць у тому санаторії. Починалася спека. Влітку клімат у По стає нестерпним. Вони вдвох повернулися до Парижа. Її чоловік думає, що вона перебуває у своїх батьків, які мають пансіонат біля Люксембурзького саду. Але вона не наважилася до них піти. Батьки ж думають, що вона досі перебуває в По. Але незабаром усе відкриється. Венсан спочатку присягався, що не покине її ніколи. Він пропонував, щоб вони разом поїхали куди завгодно — в Америку, Океанію. Але їм бракувало грошей. Саме тоді він зустрівся з вами і почав грати в карти.

— Він мені нічого такого не розповідав.

— Тільки не кажіть йому, що я вам усе це розповіла!..

Вона замовкла й прислухалася:

— Мені здалося, це він... Він розповів мені, що в дорозі від По до Парижа йому здалося, вона збожеволіла. Вона думала тільки про те, що вагітна. Вона сиділа перед ним у купе, вони були там самі-одні. Від самого ранку вона не сказала йому ні слова, він мусив сам усе підготувати до від’їзду. Вона дозволяла йому робити все, а сама, здавалося, вже нічого не усвідомлювала. Він узяв її за руки, але вона тупо дивилася перед собою, мовби його не бачила. Її губи ворушилися, й він нахилився до неї. Вона шепотіла: «Коханець! Коханець! У мене був коханець!» Вона знову й знову повторювала це тим самим тоном, і це слово знай поверталося, ніби вона забула всі інші... Запевняю вас, мій любий, коли він мені розповів усе, мені вже не хотілося сміятись. Я не чула у своєму житті чогось більш зворушливого. Та мірою того як він мені розповідав свою історію, я відчула, що він уже відійшов від усього цього. У мене склалося враження, що його почуття відлітали з його словами. Я мала відчуття, що моє хвилювання принесло йому полегкість, так ніби він зумів перекласти на мене частину своїх емоцій.

— Я не знаю, як би ви висловили все це російською або англійською мовами, але французькою у вас вийшло просто чудово.

— Дякую. Я знаю. Саме після цього він і заговорив зі мною на теми природничої історії, а я намагалася переконати його, що було б справжнім злочином пожертвувати кар’єрою задля кохання.

— Іншими словами, ви порадили йому пожертвувати своїм коханням. І ви готові замінити йому це кохання?

Ліліан нічого не відповіла.

— Тепер я думаю, це вже він, — сказав Робер, підводячись на ноги... — Ще одне слово, поки він не увійшов. Мій батько помер сьогодні.

— Справді? — спокійно перепитала вона.

— Це не заохотить вас стати графинею де Пасаван?

Ліліан несподівано відкинулася назад і зареготала.

— Але ж, мій любий... своїми словами ви мені нагадали, що я забула свого чоловіка в Англії. Як? Хіба я вам не казала?

— Мабуть, що ні.

— Лорд Ґрифіт десь існує.

Граф де Пасаван, який ніколи не вірив у справжність титулу своєї подруги, посміхнувся. А вона провадила:

— Признайтеся чесно. Ви мені це пропонуєте для того, щоб зробити своє життя презентабельнішим? Ні, мій любий, ні. Залишмо все так, як є. Будьмо друзями, як і раніше, згода?

І простягла йому руку, яку він поцілував.

— Прокляття, так я і знав! — вигукнув Венсан, заходячи. — Він одягнув фрак, цей зрадник.

— Справді, я пообіцяв йому прийти сюди в піджаці, щоб він не соромився свого, — сказав Робер. — Прошу у вас пробачення, друже, але мені раптом пригадалося, що я сьогодні в жалобі.

Венсан високо тримав голову. Усе в ньому дихало тріумфом, радістю. Коли він увійшов, Ліліан підхопилася на ноги. Вона дивилася на нього якусь мить, потім весело підбігла до Робера й стала молотити його кулаками по спині, стрибаючи, танцюючи та репетуючи (Ліліан трохи мене дратує, коли отак удає з себе малу дитину):

— Він програв заклад! Він програв заклад!

— Який заклад? — запитав Венсан.

— Він побився зі мною об заклад, що ви знову програєте. Кажіть швидше: скільки ви виграли?

— Я виявив надзвичайну мужність і доброчесність, бо примусив себе зупинитися на п’ятдесяти тисячах і після цього покинути гру.

Ліліан загарчала від радости.

— Браво! Браво! Браво! — вигукнула вона.

Після чого стрибнула на шию Венсанові, який відчув усю довжину її гнучкого й гарячого тіла, що пахтіло дивним ароматом сандалу. Вона стала палко цілувати його в лоб, у щоки, в губи. Венсан, похитуючись, випручався з її обіймів. Він дістав із кишені паку банкових білетів і подав її Роберові.

— Повертаю вам ваш аванс.

— Цю суму ви тепер винні не мені, а леді Ліліан.

Робер передав їй паку банкнот, яку вона кинула на диван. Вона важко відсапувалась і вийшла на терасу, щоб подихати свіжим повітрям. Це був той непевний час, коли ніч закінчується, і диявол намагається залагодити всі свої справи. Надворі не чутно було ані шереху. Венсан опустився на диван. Ліліан обернулася до нього і вперше назвала його на «ти».

— І що робитимеш ти тепер?

Він обхопив голову долонями й відповів, зітхнувши зітханням, схожим на схлип:

— Я не знаю.

Ліліан підійшла до нього й поклала руку йому на чоло, яке він підняв. Його очі були сухі й палахкотючі.

— А тим часом ходімо вип’ємо втрьох, — сказала вона й наповнила токаєм три келихи.

Вони випили, цокнувшись, і вона сказала:

— А тепер залиште мене. Уже пізно, і я стомилася.

Вона провела їх до передпокою, потім, коли Робер пройшов першим, уклала в руку Венсана маленький металевий предмет і прошепотіла:

— Вийди з ним, а за чверть години вертайся.

У передпокої куняв лакей, якого вона смикнула за руку.

— Посвітіть цим панам до виходу.

На сходах було темно, але вони були досить простими, щоб марнувати на них електрику. Проте Ліліан мала за принцип, що служник має завжди провести гостей до виходу.

Лакей запалив свічки на великому свічнику, який він ніс, тримаючи його високо перед собою, а Робер і Венсан простували за ним по сходах. Роберів автомобіль чекав біля дверей, які лакей зачинив за ними.

— Мабуть, я повернуся пішки. Мені треба трохи прогулятися, щоб віднайти рівновагу, — сказав Венсан, коли Робер відчинив дверцята автомобіля і знаком запросив його сідати.

— Ви справді не хочете, щоб я вас відвіз?

Зненацька Робер схопив ліву Венсанову руку, яку той затиснув у кулак.

— Ану розігніть пальці. Покажіть-но, що ви там ховаєте?

Венсан по наївності подумав, що Робер ревнує його до Ліліан і, розгинаючи пальці, густо почервонів. Маленький ключ упав на тротуар. Робер підняв його й ставроздивлятися. Сміючись, він повернув його Венсанові.

— Чорт забирай! — кинув він і стенув плечима.

Потім, сідаючи в машину, відхилився назад до Венсана, який залишився стояти, вкрай збентежений.

— Сьогодні четвер. Скажіть своєму братові, що я чекаю його після четвертої пополудні, — і відразу зачинив дверцята, не давши Венсанові часу на те, щоб відповісти.

Автомобіль відїхав. Венсан ступив кілька кроків по набережній, перейшов через Сену, дійшов до тієї частини Тюїльрі, яка стоїть за чавунною огорожею саду, підійшов до невеличкого басейну й намочив у воді носовичок, який притулив собі до чола та скронь. Тоді, не кваплячись, повернувся до оселі Ліліан. Залишмо його, поки диявол весело споглядає, як він нечутно просовує маленького ключика у шпарину замка...

Саме о цій годині в сумній кімнаті готелю Лора, його вчорашня коханка, довго проплакавши та проливши чимало сліз, нарешті вкладається спати. Стоячи на палубі корабля, на якому він пливе до Франції, Едуар у перших променях світанку перечитує одержаного від неї листа, жалібного листа, в якому вона покликала його на допомогу. На виднокраї уже виринуло узбережжя його рідної країни, але треба досвідченого ока, щоб побачити його крізь туман. Жодної хмаринки на небі, звідки всміхається погляд Бога. Почервонілий обрій уже підіймає повіки. Як жарко буде сьогодні в Парижі! Пора повернутися до Бернара. Він уже прокинувся в ліжку Олів’є.

VI

Невже... кожен з нас байстрюк? Поважний воїн, мій батечко, не знав, коли матусі сторонній майстер потайним струментом встругав мене.

Шекспір

Бернарові снився якийсь дивний сон. Але він не міг пригадати, що саме йому приснилося. Він намагався не пригадати свій сон, а вийти з нього. Він повернувся в реальний світ, аби відчути тіло Олів’є, що важко навалилося на нього. Його друг уві сні чи принаймні тоді, коли спав Бернар, підкотився до нього ближче, та зрештою, й ліжко було таке вузьке, що зберегти якусь відстань між тілами було б неможливо. Олів’є перевернувся й тепер спав на боку, й Бернар відчував, як його гаряче дихання лоскоче йому шию. Бернар мав на собі лише коротку сорочку, яку носив удень; тож рука Олів’є нескромно обхопила його просто за голе тіло. Бернар на мить засумнівався, чи його друг справді спить. Він обережно відсунувся від нього й, намагаючись не розбудити його, підвівся, одягся й знову ліг у ліжко. Було ще надто рано, щоб піти звідси. Лише четверта година. Нічна темрява тільки почала сіріти. Треба ще відпочити з годину, щоб набратися сил для нового дня. Але сон уже не йшов. Бернар дивився на шибки, які потроху світлішали, на сірі стіни маленької кімнатки, на залізне ліжко, в якому крутився уві сні Жорж.

«Незабаром, — думав Бернар, — я піду назустріч своїй долі. Яке чудове слово — пригода! Воно увібрало в себе всі ті дивовижні несподіванки, які на мене чекають. Я не знаю, чи інші люди почувають те саме, що й я, та коли я остаточно прокинуся, то зневажатиму всіх тих, хто ще спить. Олів’є, друже, я піду звідси, не попрощавшись. Ну ж бо! Вставай, хоробрий Бернаре! Уже пора!»

Він потер собі обличчя зволоженим кутиком рушника. Причесався. Взувся. Нечутно відчинив двері й вийшов на вулицю.

О, яким цілющим здається повітря, яке ти ще не вдихнув! Бернар пішов попід ґратчастою чавунною огорожею Люксембурзького саду. Він спустився по вулиці Бонапарта, вийшов на набережну, перейшов через Сену. Він думав про своє нове життєве правило, формулу якого нещодавно знайшов: «Якщо ти цього не зробиш, то хто зробить? Якщо ти не зробиш цього відразу, то коли це буде?» Він думав: «Мене чекають великі справи», і йому здавалося, він прямує до них. «Великі справи», — повторював він собі, йдучи. Якби ж то він знав, які! А тим часом йому захотілося їсти. Він саме дійшов до Центрального ринку. Він мав чотирнадцять су в кишені, жодного ліара більше. Увійшов до бару, взяв рогалик та каву з молоком. Це коштувало десять су. У нього залишалося ще чотири. Він недбало кинув два на прилавок, а два інші віддав волоцюзі, який нишпорив у ящику для сміття. Милосердя? Виклик? Чи не все одно! Тепер він почував себе щасливим, як король. У нього більш немає нічого — отже, все належить йому! «Я багато сподіваюся від Провидіння, — думав він. — Хай би лиш воно знайшло мені на обід добрий кривавий ростбіф, і ми б із ним цілком порозумілися» (адже вчора він не обідав). Сонце давно вже зійшло. Бернар знову вийшов на набережну. Він почував себе дуже легким. Хлопець спробував побігти і мав таке відчуття, ніби летить на крилах. Він думав:

«Якщо протягом тривалого часу ти сприймаєш щось дуже всерйоз, це значно ускладнює тобі життя. Так, приміром, я п’ятнадцять років вірив у те, що моя мати любить чоловіка, якого я вважав батьком, я вірив у це ще вчора. А вона, виходить не могла так довго сприймати свою любов серйозно. Мені важко збагнути, зневажаю я її чи, навпаки, шаную за те, що вона зробила свого сина байстрюком. До того ж я надто мало про все це знаю. Почуття до тих, хто дав тобі життя, — це речі, в які ліпше не заглиблюватися. Що ж до рогоносця, то тут усе дуже просто: я ненавидів його відтоді, як себе пам’ятаю. Хоча сьогодні я повинен признатися, що аж ніяк не ставлю собі цю ненависть за заслугу і жалкую, що так було. Адже, якби я не виламав ту шухляду, то все життя вважав би, що плекав до свого батька ненормальні почуття! Яка полегкість, що тепер я все знаю!.. Та не можна стверджувати, що я умисне виламав ту шухляду; я навіть не думав її висовувати... До того ж я можу послатися на обставини, які почасти мене виправдовують. По-перше, мені було страшенно нудно в той день. А потім цікавість, ота «фатальна цікавість», як сказав Фенелон, яку я, певно, успадкував від свого справжнього батька, бо родині Профітандьє вона геть не властива. Я не знаю нікого, хто так би нічим не цікавився, як той пан, що має честь бути чоловіком моєї матері. За винятком хіба що тих дітей, яких він їй наробив. Треба мені буде поміркувати про це знов, коли пообідаю... Підняти стільницю й зазирнути згори в шухляду — це не те саме, що зламати замок. Я не зломщик. Підняти мармурову стільницю круглого письмового стола — це може спасти на думку кому завгодно... Тесей, мабуть, був у моєму віці, коли відсунув камінь до Лабіринту. На нашому письмовому столі стоять дзиґарі. Мені й на думку не спало б підняти мармурову стільницю, якби я не захотів полагодити дзиґарі... Щоправда, не кожному випадає знайти внизу в шухляді зброю або листи провинного кохання. Та, зрештою, головне в тому, що я про все довідався. Не всім же щастить, як Гамлетові, зустріти привида, який про все розповість. Гамлет! Як по-різному дивиться людина на події залежно від того, законно чи незаконно народилася вона на світ. Я ще повернуся до цієї проблеми, коли пообідаю... Погано я вчинив чи цілком слушно, прочитавши ті листи? Якби я вчинив погано... то хіба не мучили б мене докори сумління? А якби я не прочитав тих листів, то й далі жив би в невіданні, брехні та покорі. Треба тобі, хлопче, провітрити голову. Вибратись у широкий світ. «Бернаре! Бернаре, юний і зелений...» — як сказав Босюе. Посидь-но на цій лавчині, Бернаре. Який гарний ранок! Бувають дні, коли сонце, як то кажуть, пестить землю. Якби мені трохи зосередитися, я написав би вірші».

Розлігшись на лаві, він так добре зосередився, що заснув.

VII

Сонце, що підбилося вже досить високо, крізь відчинене вікно лоскотало голу ногу Венсана, що лежав у широкому ліжку, поруч із Ліліан. Не знаючи, що він прокинувся, вона підвелася, подивилась на нього і здивувалася, помітивши, що вираз обличчя в нього стурбований.

Леді Ґрифіт, можливо, й любила Венсана; але вона любила в ньому успіх. Венсан був високий, гарний, стрункий, але він не вмів ані як треба поводитися, ані як треба сідати, ані як треба підводитися. Його обличчя було жваве й виразне, але він погано причісувався. Особливо вона захоплювалася сміливістю та тверезою розважливістю його думки. Він був, безперечно, добре освічений, але, як на неї, погано вихований. Вона нахилилася з інстинктивним почуттям коханки й матері над цією великою дитиною, яку заповзялася вивести в люди. Ліліан хотіла зробити з нього свій витвір, виліпити свою статую. Вона навчала його доглядати свої нігті, зачісувати набік волосся, яке він спочатку відкидав назад, і його лоб, напівсхований під ним, здавався блідішим і вищим. І, нарешті, вона навчила його носити модні краватки, які йому личили, замість простих і скромних із уже готовими вузлами. Звичайно ж, леді Грифіт любила Венсана; але вона не любила його мовчазного або «насупленого», як вона казала.

Вона легенько провела по Венсановому чолу пальцем, ніби хотіла розгладити зморшку, подвійну складку, яка, починаючись від брів, утворювала дві глибокі борозенки й здавалася майже болісною.

— Якщо ти приноситимеш мені сюди жаль, турботи, каяття, то ліпше не приходь, — прошепотіла вона, нахилившись над ним.

Венсан заплющив очі, ніби щоб захиститися від надто яскравого світла. Променисте торжество поглядів Ліліан засліплювало його.

— Тут такий порядок, як у мечетях; перш ніж сюди увійти, треба роззутися, щоб не занести багнюку знадвору. Гадаєш, я не знаю, про кого ти зараз думаєш?

Венсан хотів затулити їй рота долонею, але вона не побажала замовкнути:

— Ні, дозволь мені тепер сказати серйозно. Я багато міркувала про те, що ти мені якось розповів. Чоловіки переконані, що жінки неспроможні міркувати тверезо, але, ти побачиш, це залежить від того, про яку жінку йдеться... Пам’ятаєш, ти казав мені про наслідки схрещування... Мовляв не змішування дає потрібний результат, а селекція... Ну що, я добре затямила твій урок?.. Так от, мені здається, що сьогодні вранці ти виплекав монстра, щось страховинне й безглузде, такий собі гібрид вакханки й Святого Духа. Хіба не так?.. Ти докоряєш собі, що покинув Лору — я прочитала це у складках твого чола. Якщо хочеш повернутися до неї, скажи мені відразу й залиш мене. Це означатиме, що я в тобі помилилася, і я дозволю тобі піти без жалю. Але якщо ти хочеш залишитися зі мною, зітри з себе цей похоронний вираз. Ти нагадуєш мені деяких англійців: чим вільнішою стає їхня думка, тим більше вони туляться до моралі. І то настільки, що немає нічого більш пуританського, аніж книжки деяких їхніх мислителів... Ти думаєш, я не маю серця? Помиляєшся. Я чудово розумію: тобі шкода Лору. Але в такому разі, чого тобі треба тут?

Венсан відвернув від неї обличчя, і тоді вона сказала:

— Послухай-но. Ти зараз підеш у ванну і спробуєш там змити з себе свій жаль і каяття. Я дзвінком покличу тебе до чаю, гаразд? І коли ти з’явишся, я спробую розтлумачити тобі те, чого ти, як мені здається, не розумієш.

Він підвівся з постелі. Вона побігла за ним.

— Не вдягайся відразу. У шафі праворуч від колонки ти знайдеш бурнус, накидку, піжами... Обирай, що тобі до вподоби.

Венсан з’явився хвилин через двадцять, накритий шовковою джелабою фісташково-зеленого кольору.

— О! Стривай! Стривай, я тебе вдягну! — вигукнула Ліліан, не тямлячи себе від захвату.

Вона дістала зі скрині, прикрашеної східним орнаментом, два широкі шарфи баклажанного кольору, підперезала Венсана темнішим, а світліший накрутила тюрбаном йому на голову.

— Мої думки завжди забарвлені в колір мого костюма (вона була в пурпуровій піжамі, гаптованій сріблом). Мені пригадується один день у Сан-Франциско, коли я була зовсім малою. Мене хотіли одягти в чорне під тим приводом, що померла одна із сестер моєї матері, стара тітка, якої я ніколи не бачила. Я проплакала цілий день. Мені було дуже сумно. Я тоді думала, що в мене велике горе, що мені дуже жаль тітки, а насправді вся причина була в чорному одязі. Якщо чоловіки, поважніші сьогодні, ніж жінки, то лиш тому, що їхній одяг темніший. Я ладна побитися об заклад, що в тебе зараз зовсім інший настрій, аніж той, який ти щойно мав. Сідай ось тут, на краєчок ліжка і коли ти вип’єш чарку горілки, філіжанку кави та з’їси два або три сандвічі, я розповім тобі одну історію. Скажеш мені, коли починати...

Вона сіла на килимок біля ліжка, між ногами Венсана, згорнувшись у клубочок, як фігура на єгипетській стелі, й поклавши підборіддя собі на коліна. Після того як сама поїла й випила, вона стала розповідати:

— Я була на «Бургундії», ти ж знаєш про цю подію, у той день, коли вона зазнала аварії. Мені було сімнадцять років. Тепер ти знатимеш, скільки мені сьогодні. Я вміла чудово плавати. І щоб ти знав, що не така я вже й безсердечна, скажу, що моєю першою думкою було врятуватися самій, а другою — врятувати когось іще. Я навіть не певна, чи не був цей намір моєю першою думкою. А найімовірніше, що в мене взагалі не було ніяких думок. Але люди, що в такі хвилини думають лише про себе, вселяють мені глибоку відразу. Наприклад, ті жінки, що кричать мов несамовиті. Коли спустили на воду першу рятувальну шлюпку, куди взяли переважно жінок та дітей, то деякі жінки так репетували, що в мене голова від цього крику йшла обертом. Цей маневр було здійснено так погано, що шлюпка, замість лягти на воду дном, устромилася туди носом і витрусила в море всіх своїх пасажирів, ще до того як наповнилася водою. Усе це відбувалося при світлі смолоскипів, ліхтарів та прожекторів. Ти собі не уявляєш, який то був жах. Хвилі були досить високі, й усе те, що не потрапляло в освітлене коло, зникало по той бік водяного пагорба, в темряві ночі. Я ще ніколи не жила таким напруженим життям, але була так само неспроможна мислити, як ньюфаундленд, що стрибає у воду. Я навіть до пуття не пам’ятаю, що саме сталося, знаю тільки, що помітила в тій першій шлюпці дівчинку років п’яти або шести, дуже гарненьку дитину. І коли я побачила, що шлюпка перекинулась, саме її я вирішила врятувати. Спочатку вона була зі своєю матір’ю; але та не вміла добре плавати й до того ж, як завжди буває в таких випадках, її рухи сковувала спідниця. Щодо мене, то, мабуть, я роздяглася цілком машинально. Мене покликали зайняти місце в наступній шлюпці. Мабуть, я туди сіла, а потім стрибнула у воду вже з тієї шлюпки. Я лише пам’ятаю, що досить довго пливла з дитиною, яка вчепилася мені в шию. Вона була нажахана і так здавила мені горло, що я почала задихатися. На щастя, нас побачили зі шлюпки й зачекали чи підвеслували ближче. Але я тобі розповідаю цю історію не через той випадок. Інший яскравий спогад міцно закарбувався в моєму мозкові та в моєму серці: у ту шлюпку нас напхалося людей сорок, після того як ми підібрали з води кілька нещасних, як підібрали й мене. Вода була майже врівень із облавками шлюпки. Я була на кормі й пригортала до себе дівчинку, яку врятувала, щоб обігріти її й не дати їй побачити те, чого сама не могла не бачити: двох матросів, один з яких був озброєний сокирою, а другий — кухонним ножем. І знаєш, що вони робили? Вони обрубували пальці та руки тим плавцям, які, хапаючись за такелаж, намагалися залізти в нашу шлюпку. Один із тих двох матросів (другий був негр) обернувся до мене й побачив, що я клацаю зубами від холоду, переляку й жаху. «Якщо в шлюпку залізе іще бодай один, нам усім каюк. Шлюпка переповнена». Він пояснив, що під час корабельних аварій завжди доводиться так робити. Але про це, звичайно, не говорять.

Потім я, мабуть, знепритомніла. У всякому разі, я більше не пам’ятаю нічого — так ото людина довго залишається глухою після страхітливого гуркоту. І коли на борту «X...», який нас підібрав, я прийшла до тями, то зрозуміла, що я вже не та сентиментальна молода дівчина, якою була раніш і вже ніколи такою не буду. Я зрозуміла, що якась моя частина пішла на дно разом із «Бургундією», що віднині я обрубуватиму пальці та руки багатьом витонченим почуттям, щоб вони не піднялися у шлюпку моєї душі й не потопили моє серце.

Вона скоса подивилася на Венсана й, відкинувшись назад, сказала:

— Треба лише звикнути до такого.

Потім, бо її погано підібране волосся скуйовдилося й розсипалося по плечах, вона звелася на ноги й, далі розмовляючи, зайнялася своєю зачіскою.

— Коли я покинула Америку незабаром після цих подій, я здавалася сама собі золотим руном, яке вирушило на пошуки свого завойовника. Можливо, я не завжди поводилася правильно; можливо, припускалася помилок... і, може, припускаюся ще однієї сьогодні, розповідаючи тобі все це. Але хоч я тобі й віддалася, проте ти не думай, що мене підкорив. Затям собі: я зневажаю пересічності й можу закохатися лише в переможця. Якщо ти хочеш мене, то хай це тобі допоможе перемогти. Але якщо ти захотів мене лише для того, щоб пожалітись на свою долю, просити втішання, пестощів... то я скажу тобі відразу: ні, мій любий Венсане, тобі потрібна не я, тобі потрібна Лора.

Вона сказала все це, не обертаючись, намагаючись довести до ладу своє неслухняне волосся. Але Венсан зустрів її погляд у дзеркалі.

— Дозволь мені відповісти тобі сьогодні ввечері, — сказав він, підводячись і скидаючи своє східне вбрання, щоб перевдягтися в те, у якому сюди прийшов. — Зараз мені треба повернутися додому, поки мій брат Олів’є не пішов. Я маю сказати йому щось термінове.

Він сказав це тоном вибачення, щоб пояснити, чому йому треба йти. Та коли він підійшов до Ліліан, вона з усмішкою обернулася й здалася йому такою гарною, що він завагався.

— Щоправда, я міг би залишити йому записку, яку він прочитає, коли прийде обідати, — сказав він.

— А ви часто з ним розмовляєте?

— Та майже ніколи. Я просто повинен передати йому запрошення на сьогоднішній вечір.

— Від Робера... О, I see...^[1] — сказала вона, дивно посміхнувшись. — Про нього нам теж слід би поговорити... Тоді, біжи скоріш. Але повертайся о шостій, бо о сьомій його авто відвезе нас вечеряти до Венсенського лісу.

Ідучи, Венсан поринув у роздуми. У нього виникло відчуття, що здійснення бажань може спричинитися до розпачу, який супроводжує радість і немов ховається за нею.

VIII

Треба або кохати жінок або пізнавати їх. Середини не існує.

Шамфор

У вагоні швидкого паризького потяга Едуар читав книжку Пасавана «Нерухомий шлагбаум». Вона щойно вийшла друком, і він купив її на вокзалі в Дьєпі. Звичайно ж, ця книжка чекала на нього в Парижі; але Едуарові не терпілося познайомитися з нею. Про неї скрізь говорили. Ще ніколи жодна з його книжок не вдостоїлася чести продаватись у вокзальних кіосках. Йому розповідали, що треба зробити для того, аби її туди помістити, але він особливо цього й не прагнув. Едуар не раз казав собі, що йому байдужісінько до того, чи продаватимуться його книжки у вокзальних кіосках, але йому довелося повторити собі це ще раз, коли він побачив книжку Пасавана. Усе, що робив Пасаван і що творилося навколо Пасавана, псувало йому настрій: наприклад ті статті, в яких його книжку підносили до небес. І мов навмисне, в кожній із трьох газет, які він купив, щойно зійшовши з пароплава, була стаття про «Нерухомий шлагбаум». У четвертій був опублікований лист Пасавана, протест проти статті, трохи менш похвальної, ніж інші, раніше надрукованої в цій газеті. У тому листі Пасаван захищав свою книжку й пояснював її. Цей лист роздратував Едуара ще дужче, ніж статті. Пасаван нібито прагнув просвітити опінію; насправді ж він дуже вправно схиляв її на свій бік. Досі про жодну з Едуарових книжок не писали стільки статей. Едуар також ніколи не докладав жодних зусиль для того, щоб здобути прихильність критиків. Якщо вони зустрічали чергову його публікацію холодно, йому було до того байдужісінько. Але читаючи статті про книжку свого суперника, він мусив знову повторити собі, що йому до всього цього байдужісінько.

І не те, щоб він ненавидів Пасавана. Він зустрічався з ним кілька разів, і той здався йому чарівним. Та й сам Пасаван завжди ставився до Едуара з великою приязню. Але книжки Пасавана не подобались Едуарові. Пасаван у літературі здавався йому радше ремісником, ніж митцем. Та годі думати про нього...

Едуар дістав із кишені піджака лист від Лори, той самий, який він перечитував на палубі корабля. Він перечитав його ще раз:

«Мій друже,

Коли я бачила вас востаннє — то було, як ви, певно, пам’ятаєте, в парку Сент-Джеймс 2 квітня напередодні мого від’їзду на південь — ви попросили мене пообіцяти, що я відразу напишу вам, якщо потраплю в скрутне становище. Я дотримую своєї обіцянки. До кого ще, крім вас, могла б я звернутися? Адже я змушена насамперед приховати своє лихо від тих, хто мені найближчий і хто справді міг би допомогти. Мій друже, я справді потрапила в дуже прикру ситуацію. Можливо, одного дня я розповім вам, яким було моє життя, після того як я покинула Фелікса. Він провів мене до самого По, а потім повернувся до Кембриджа, куди його кликали лекції. І зі мною, на жаль, сталася лиха пригода, коли я залишилася там сама-одна, наодинці із собою, зі своєю хворобою, з весною... Чи наважуся я признатися вам у тому, чого не можу сказати Феліксові? Настав той час, коли я мала б повернутися до нього. Леле, я вже не гідна зустрітися з ним. Листи, які я надсилаю йому останнім часом, брехливі, а в тих, які я одержую від нього, я знаходжу лише радість від того, що я добре себе почуваю. І чому я не залишилася хворою? Чому я там не померла?.. Мій друже, я повинна дивитися у вічі очевидному: я вагітна, й дитина, яку я чекаю, це не його дитина. Я не бачилася з Феліксом уже понад три місяці. Хай там як, а я не зможу сказати йому неправду. Я не смію повернутися до нього. Я не хочу повертатися до нього. Він надто добрий. Не сумніваюся, що він би мене простив, а я цього не заслуговую, я не хочу, щоб він мене прощав. Я не наважуюся повернутися до батьків, які думають, що я досі в По. Якщо мій батько про все довідається або здогадається, він спроможний мене проклясти. Він мене прожене. Як я зможу постати перед його доброчесністю, його відразою до зла, до брехні, до всього нечистого? Я боюся також укинути в розпач свою матір, свою сестру. Що ж до того, хто... Але я не хочу його звинувачувати, коли він пообіцяв, що мені допоможе, він був у спромозі зробити це. Але щоб мати більшу змогу допомогти мені, він, на своє лихо, почав грати й програв ту суму, яку мав витратити на мене, на мої пологи. Він усе втратив. Я спершу думала поїхати з ним, байдуже куди, жити з ним, принаймні протягом якогось часу, бо не хотіла ані бути йому тягарем, ані жити його коштом. Я воліла б знайти спосіб самій заробляти собі на життя. Але я не зможу зробити це відразу. Я бачу, йому тяжко мене покинути й він страждає, але він не може зробити інакше, тому я не звинувачую його, але він мене все одно покине. Я живу тут без грошей, живу в кредит у невеличкому готелі. Але це не може тривати довго. Я вже не знаю, як мені бути. На жаль, дороги, якими йти так приємно, можуть привести лише в безодню. Я пишу вам на лондонську адресу, яку ви мені дали, та коли цей лист до вас дійде? А я ж так хотіла стати матір’ю! І ось тепер я плачу з ранку до вечора. Порадьте мені що-небудь, я покладаю якісь надії лише на вас. Порятуйте мене, якщо зможете, а якщо ні... За інших обставин я, можливо, знайшла б у собі більше мужности, але ж тепер не тільки я помираю. Якщо ви не приїдете, якщо ви напишете: «Я не зможу зробити для вас нічого», я не кину вам жодного докору. Сказавши вам «прощай», я спробую не надто жалкувати за життям, але я думаю, що ви ніколи добре не усвідомлювали, що ваші дружні почуття до мене були тим найкращим, що я спізнала у своєму житті, ніколи добре не розуміли, що мої так звані дружні почуття до вас мають іншу назву в моєму серці.

Лора Фелікс Дув’є

P.S. Перш ніж укинути цього листа до поштової скриньки, я хочу побачитися з ним востаннє. Я піду сьогодні ввечері до нього й дочекаюся, коли він прийде. Якщо ви одержите цього листа, то... то...й справді... о, я вже не знаю, що я пишу».

Едуар одержав цього листа того самого ранку, коли від’їхав. Тобто він вирішив їхати негайно, як тільки його прочитав. Зрештою, він і так не збирався надто затягувати своє перебування в Англії. Цим я аж ніяк не хочу натякнути, що він не повернувся б у Париж, якби йшлося тільки про порятунок Лори. Я просто хочу сказати, що він був радий повернутися. У ці останні дні, що їх він прожив у Англії, він не знав ніякої радости. Найперше, що він зробить у Парижі, це піде до якогось закладу сумнівної слави. А що він не хотів понести туди з собою якісь особисті папери, то зняв із полиці купе свою валізу, відкрив її й поклав туди лист від Лори.

Але він поклав його не між піджаком та сорочками; з-під свого одягу він дістав зошит, оправлений у тверді палітурки й наполовину списаний його почерком. Знайшов у тому зошиті, на самому початку кілька сторінок, заповнених торік, перечитав їх і вклав Лориного листа між ними.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

18 жовтня

«Лора, мабуть, і гадки не має про свою могутність. Що ж до мене, то я спроможний проникнути в таємницю свого серця і добре знаю, що досі я не написав жодного рядка, який би вона непрямо не надихнула. Коли вона поруч, я маю відчуття, що це ще дитина і всю свою красномовність я завдячую своєму постійному бажанню чогось її навчити, в чомусь переконати, звабити її. Я неспроможний ані щось бачити, ані щось чути без того, щоб не запитати себе: а що скаже про це вона? Я забуваю про власні емоції і знаю лиш те, що почуває вона. Мені навіть здається, що якби її не було поруч і вона чітко мене не окреслювала, то контури моєї власної особистости були б геть розмитими; я можу зібрати себе докупи й визначити лише навкруг неї. Яка ілюзія вселяла мені досі переконаність, що я створив її за своїм образом і подобою? Тоді як, навпаки, це я сформував себе за її подобою. І я досі цього не помічав! Або радше сталося так: завдяки дивному перехрещенню сил любови наші дві істоти деформувалися під впливом одна одної. Мимоволі, несвідомо кожне з двох створінь, які люблять одне одного, формує себе за образом того кумира, якого воно бачить у серці другого... Хто любить по-справжньому, той зрікається щирости.

Ось так вона мене сформувала й змінила. Її думка повсюди супроводжувала мою. Я захоплювався її смаком, її цікавістю, її культурою і не розумів, що лише з любови до мене вона так палко цікавилася всім тим, що захоплювало мене. Бо сама вона не вміла нічого відкрити. Кожне з її захоплень, тепер я це розумію, було для неї лише тим ліжком, де могла спочити її думка, пригорнувшись до моєї думки; жодне з них не відповідало глибинним вимогам її природи. «Я наряджала себе й прикрашала тільки для тебе», — могла б сказати вона. А я, звичайно, хотів би, щоб роблячи це, вона підкорялася лиш собі, якійсь своїй інтимній особистій потребі. Адже з усього того, що вона брала собі задля мене, не залишиться нічого, не залишиться навіть жалю, навіть відчуття втрати. Настане день, коли повернеться її справжнє єство, коли час познімає з неї всю позичену одіж; а хто буде закоханий лише в ці прикраси, той пригортатиме до серця тільки порожнє вбрання, лише спогад... лише жалобу та розпач.

О, скількома чеснотами, скількома досконалостями я її прикрасив!

Як дратує мене, коли хтось згадує при мені про щирість! Щирість! Коли я про неї говорю, то думаю тільки про щирість у стосунку до неї. Коли ж я повертаюся до самого себе, я просто перестаю розуміти, що означає це слово. Я завжди той, ким собі здаюся — а моє уявлення про себе безперервно змінюється і то настільки, що часто моє вранішнє єство не впізнало б мого єства вечірнього, якби сам я не був поруч, щоб наблизити їх одне до одного. Ніщо так не відрізняється від мене, як я сам. Лише в самоті іноді виходить на поверхню мій субстрат, і я досягаю певної внутрішньої безперервности; але в таких випадках мені здається, що моє життя уповільнюється, зупиняється і що я, по суті, перестаю існувати. Моє серце б’ється лише задля симпатії; я живу лише життям, яке належить комусь іншому; тобто я міг би сказати, що живу ніби за чиїмось дорученням і ніколи не живу життям інтенсивнішим, аніж тоді, коли виходжу за межі самого себе, аби стати кимось іншим, байдуже ким.

Ця антиегоїстична сила децентралізації діє так потужно, що вона витискає з мене відчуття власного «я», а отже, й відповідальности. З такою людиною не можна одружуватися. Як донести це до свідомости Лори?

26 жовтня

Я не визнаю іншого існування, крім поетичного (і я надаю цьому слову його повного значення) — починаючи з мого власного існування. Іноді мені здається, що я не існую насправді, а лише уявляю собі, що я є. У що найважче мені повірити, то це — у свою власну реальність. Я постійно відриваюся від самого себе, і мені важко зрозуміти, коли я щось роблю, що той, кого я бачу, як він щось робить, це той самий, який дивиться і дивується, і сумнівається, що можна водночас бути і тим, хто вдається до якихось дій, і тим, хто на нього дивиться.

Психологічний аналіз утратив для мене будь-який інтерес від того дня, коли я довідався, що людина переживає те, що вона переживає у своїй уяві. Звідси можна зробити висновок, що вона переживає у своїй уяві те, що вона переживає насправді... Те саме відбувається і з моїм коханням: який Бог міг би побачити різницю між тим, що я кохаю Лору, і тим, що я собі уявляю, ніби її кохаю, між тим, що я собі уявляю, ніби кохаю її менше, і тим, що я справді менше її кохаю? У царині почуттів реальне не відрізняється від уявного. І якщо досить уявляти собі, що ти кохаєш, для того, щоб кохати, то буде досить і сказати собі, що ти уявляєш, ніби кохаєш, коли ти справді кохаєш, і ти відразу станеш кохати вже трохи менше і навіть трохи віддалишся від того, кого ти кохаєш, або втратиш кілька кристаликів свого кохання. Але щоб це сказати, хіба не треба вже кохати трохи менше?

Саме спираючись на такі міркування, X, у моїй книжці, намагатиметься віддалитися від Z — а передусім, намагатиметься віддалити її від себе.

28 жовтня

«У нас вельми полюбляють говорити про раптову кристалізацію кохання. Але його повільна декристалізація, про яку ніхто ніколи не говорить, це той психологічний феномен, який цікавить мене значно більше. Я думаю, його можна спостерігати по закінченні більш або менш тривалого часу в усіх шлюбах, у основі яких лежало кохання. Цього немає підстав боятися у випадку Лори, я певен (і це дуже добре), якщо вона вийде за Фелікса Дув’єра, як це їй радять здоровий глузд, її батьки і я сам. Дув’єр — учитель і чоловік надзвичайно порядний, наділений багатьма чеснотами і дуже здібний у своїй галузі (мені подобається, що учні дуже його цінують), у якому Лора, безперечно, відкриє в повсякденному житті тим більше переваг, чим менше вона будуватиме ілюзій наперед. Я навіть радий, що коли вона говорить про нього, то не вихваляє його надміру. Дув’єр вартий більшого, аніж їй здається.

Але який це чудовий сюжет для роману: поступова і взаємна декристалізація почуттів після п’ятнадцяти-двадцяти років подружнього життя! Поки він кохає і хоче, щоб кохали його, закоханий неспроможний побачити себе таким, яким він справді є, а крім того, він не бачить і предмета свого кохання — натомість він бачить на його місці кумира, якого він прикрашає, обожнює, якого собі створює.

Отож я спробував остерегти Лору і проти себе самої, і проти мене. Я спробував переконати її, що наше кохання не зможе дати ані їй, ані мені тривалого щастя. Сподіваюся, що мені це майже вдалося».

Едуар стенув плечима, закрив щоденника, після того як прочитав ці сторінки і поклав його разом із листом до валізи. Він поклав також туди свого гаманця, спершу взявши звідти банкноту в сто франків, яких йому, безперечно, вистачить, поки він знову не забере свою валізу, яку мав намір залишити в камері схову, коли приїде. Лихо було лише в тому, що вона не замикалася на ключ, його валіза; принаймні він не мав більше ключа, щоб її замкнути. Він завжди губив ключі від своїх валіз. На щастя, службовці камери схову надто заклопотані протягом дня та й на самоті не бувають ніколи. Він забере цю валізу близько четвертої, віднесе її до себе, потім піде втішати та рятувати Лору. Він спробує повести її обідати.

Едуар трохи задрімав, і його думки підсвідомо набули іншого напрямку. Він запитав себе, чи міг би він угадати, лише прочитавши листа від Лори, що вона має чорне волосся? Він став переконувати себе, що романісти, подаючи надто детальний опис своїх персонажів, радше гальмують уяву, аніж її розбуджують і що вони повинні були б дозволити, щоб кожен читач уявляв собі персонажів роману такими, як йому до вподоби. Він думав про роман, який скоро напише, роман, який буде несхожим на жоден із написаних ним раніше. Він засумнівався в тому, що «Фальшивомонетники» — добра назва. Мабуть, даремно він її оголосив. Абсурдний цей звичай наперед оголошувати назву свого твору, щоб звабити читачів. Нікого це не зваблює, а автора зв’язує... Він засумнівався і в тому, чи достатньо добрий сюжет він придумав. Він думав про це безперервно й уже давно, проте досі не написав жодного рядка і тільки вряди-годи заносив до записника свої нотатки та роздуми.

Він дістав із валізи цього записника, а з кишені — авторучку й написав:

«Звільнити роман від усіх елементів, які конкретно не належать до роману. Як ото фотографія колись звільнила малярство від турботи про зображення всіляких дрібних деталей, так і фонограф, безперечно, очистить роман від вставлених діалогів, якими реаліст іноді так любить похвалитися. Зовнішні події, нещасливі випадки, психічні травми належать кінематографу. Треба, щоб роман їх йому залишив. Навіть опис персонажів, як мені здається, по суті не належить цьому жанрові. Атож, на мою думку, чистий роман (а в мистецтві, як і всюди, для мене важить насамперед чистота) не повинен приділяти цьому увагу. Як, зрештою, і драма. І хай не закидають драматургові, що він не описує своїх персонажів, бо глядач хоче бачити їх на сцені живими; адже скільки разів ми почували себе невдоволеними в театрі, дивлячись на актора, що так погано зображував дійову особу, яку, без нього, ми уявляли собі так добре. Так само й романіст, як правило, не досить довіряє уяві читача».

Яка станція щойно, як вітер, промчала повз вікна вагона? Аньєр. Едуар поклав записника до валізи. Та, певно, згадка про Пасавана не давала йому спокою. Він знову дістав записника й занотував туди ще:

«Для Пасавана твір мистецтва не так мета, як засіб. Художні принципи, які він стверджує, здіймають стільки галасу лиш тому, що вони неглибокі. Ними не керує жодна потаємна вимога темпераменту. Вони відповідають поглядам, які нав’язує нам епоха. Їхнє гасло — своєчасність.

«Нерухомий шлагбаум». Якраз те, що спочатку здавалося найновітнішим, старіє дуже швидко. Всяке догоджання ницому смаку, всяке позерство — це перша ознака нової зморшки. Але саме цим Пасаван подобається молоді. Йому байдуже до майбутнього. Він звертається до генерації людей сьогоднішнього дня (що, звичайно ж, краще, аніж звертатися до покоління вчорашнього) та оскільки він звертається лиш до неї, то все, що він написав, імовірно відійде з нею. Він це знає й не сподівається на виживання. І саме це примушує його захищатися з такою несамовитістю і не тільки тоді, коли на нього нападають, а й тоді, коли критики виявляють звичайну стриманість в оцінці його творів. Якби він відчував, що його твори житимуть довго, він би вірив, що вони самі зуміють себе захистити й не намагався б знову й знову знаходити для них виправдання. Та що там я кажу? Він би навіть радів, що його творчість не розуміють, що її оцінюють несправедливо. Адже тим більше ниток довелося б розплутувати критикам завтрашнього дня».

Він подивився на свого годинника. Тридцять п’ять хвилин на дванадцяту. Потяг, мабуть, уже прибув. А що як раптом станеться неможливе, й Олів’є зустріне його на пероні? Він на це абсолютно не сподівався. Мало ймовірно, що Олів’є взагалі довідається про листа, в якому він повідомляв його батькам про свій приїзд і де ніби мимохідь, недбало й неуважно він назвав день і годину, мабуть, у надії, що доля може влаштувати йому приємний сюрприз.

Потяг зупинився. Швидше покликати носія! А втім, не варто, валіза в нього не дуже важка, а камера схову не так далеко... Якщо й справді Олів’є його зустрічає, то чи впізнають вони один одного в натовпі? Вони бачилися так мало! Та й хлопець, мабуть, змінився!.. О небо! Невже це він?

IX

Нам би не довелося жалкувати про те, що сталося потім, якби радість, що її відчули Едуар та Олів’є, знайшла більш очевидний вияв. Але дивна неспроможність читати в душі та в серці іншого була властива обом і обох мовби паралізувала. Тож кожен подумав, що схвильований тільки він і, відчуваючи лише власну радість, був навіть трохи збентежений тим, що відчуває її так гостро, тому доклав усіх зусиль, щоб вона не видалася другому надмірною.

Саме тому Олів’є не тільки не побільшив радість Едуара, розповівши, як йому хотілося його зустріти, а й визнав за потрібне сказати, що його, мовляв, привели до цього кварталу справи, так ніби просив пробачення, що прийшов на перон. Він був аж надто делікатний, тому його вразлива душа, певно, переконувала його, що Едуарові його присутність могла здатися недоречною. Але він не міг збрехати, не почервонівши. Едуар помітив, що Олів’є почервонів, а що він спочатку схопив руку Олів’є й палко її потиснув, то подумав, теж від надмірної делікатности, що саме цей його жест примусив хлопця почервоніти.

Він був сказав йому спершу:

— Я переконував себе, що ти не прийдеш. Але в глибині душі я був певен, що побачу тебе тут.

Тепер він, мабуть, подумав, що ця його фраза могла здатися Олів’є самовпевненою. І почувши, як той відповів із неуважним виглядом: «Я однаково мусив прийти до цього кварталу у справах», він випустив руку Олів’є, і його піднесений настрій відразу впав. Він хотів би запитати в Олів’є, чи той зрозумів, що листа, адресованого його батькам, він написав для нього, але так і не наважився це сказати. Олів’є, боячись видатися Едуарові нудним або, що той хибно його зрозуміє, мовчав. Він подивився на Едуара й здивовано відзначив, що в того тремтіли губи, але відразу опустив погляд. Едуарові було приємно зустріти цей погляд, але водночас його опанував страх, що він здасться Олів’є надто старим. Він нервово крутив у пальцях клаптик паперу. То була квитанція, яку йому дали в камері схову, але він на це не звернув уваги.

«Якби це була квитанція камери схову, — сказав собі Олів’є, дивлячись як Едуар зіжмакав папірця, а потім неуважно пожбурив його геть, — він би її не викинув».

І обернувся лише на мить, щоб побачити, як вітер підхопив папірця, й він опинився далеко позаду них, на хіднику. Якби він дивився трохи довше, то побачив би, що якийсь молодик підібрав того клаптика. То був Бернар, який ішов за ними, після того як вони вийшли з вокзалу... Тим часом Олів’є був у розпачі, не знаходячи, що сказати Едуарові, й мовчанка між ними ставала нестерпною.

«Коли ми дійдемо до Кондорсе, — повторював собі він, — я йому скажу: «Тепер мені пора йти. До побачення»». Та біля ліцею він вирішив пройтися з ним трохи далі, до рогу вулиці Прованс. Але Едуар, якого ця мовчанка теж гнітила, не міг дозволити, щоб вони отак розлучилися. Він затяг свого супутника в кафе. Едуар сподівався, що порто, яке він замовив, допоможе їм подолати ніяковість.

Вони цокнулися.

— За твої успіхи, — сказав Едуар, піднявши келих. — Коли в тебе іспит?

— Через десять днів.

— І ти почуваєш себе готовим?

Олів’є стенув плечима.

— Цього людина ніколи не знає. Досить бути просто не в гуморі того дня.

Він не наважився відповісти: «Так», щоб не видатися надто самовпевненим. До його збентеження додавалися також бажання й острах називати Едуара на «ти». Він задовольнився тим, що будував кожну свою фразу в такий ухильний спосіб, що звертання на «ви» з неї виключалося, і цим відібрав в Едуара можливість посприяти йому в переході між ними на «ти», а Едуар щиро цього бажав. До того ж він добре пам’ятав, що за кілька днів до свого від’їзду він спромігся цього досягти.

— Ти добре попрацював?

— Непогано. Але не так добре, як міг би.

— Ті, хто вміє добре працювати, завжди мають відчуття, що могли б попрацювати й більше, — промовив Едуар тоном повчання.

Він сказав це, попри власну хіть. І відразу ж ця фраза здалася йому безглуздою.

— Ти все ще пишеш вірші?

— Вряди-годи... Мені дуже потрібні поради.

Олів’є підняв погляд на Едуара. «Мені потрібні ваші поради, — хотів би він сказати, — твої поради». І його погляд, за браком голосу, сказав це так виразно, що Едуар подумав: «Це повага або делікатність примусили його так сказати». Але яка потреба спонукала його відповісти та ще й так різко:

— О, поради слід давати собі самому або просити їх у товаришів. Поради людей старших нічого не варті.

«Але ж я нічого в нього не просив, — подумав Олів’є. — Чому він протестує?»

Кожен із них дорікав собі в тому, що не може видобути з себе нічого, крім сухих, натягнутих реплік. І кожен, відчуваючи ніяковість та роздратування другого, вважав себе об’єктом і причиною цих почуттів. Такі розмови не можуть привести ні до чого доброго, якщо ніщо не прийде на порятунок. Ніщо не прийшло.

Олів’є цього ранку встав не з тієї ноги. Смуток, який він пережив, коли прокинувся й побачив, що Бернара немає поруч із ним, що той пішов, не попрощавшись, цей смуток, про який його на мить примусила забути радість зустрічі з Едуаром, тепер знову піднявся в ньому, мов каламутна хвиля, затопивши всі його думки. Йому хотілося б поговорити про Бернара, розповісти про все Едуарові, зацікавити його долею друга.

Але найменша посмішка Едуара, завдала б йому невигойної рани, і вираз його обличчя виказав би ті палкі й бурхливі почуття, що нуртували в ньому, хай би навіть та посмішка була ледь помітною. Олів’є мовчав; він відчував, як тверднуть і застигають риси його обличчя; йому хотілося б упасти Едуарові в обійми й заплакати. Але Едуар хибно витлумачив цю мовчанку, вираз цього зсудомленого обличчя; він надто любив цього хлопця, щоб не втратити легкість і рівновагу; якби той наважився подивитись йому у вічі, він би захотів схопити його в обійми й приголубити як дитину. Та, зустрівши його засмучений погляд, він подумав:

«Атож, йому нудно зі мною... Моя присутність стомлює його, уриває йому терпець. Бідолашний хлопчик! Він чекає лише одного слова від мене, щоб піти». І це слово вихопилося в Едуара, з жалости до Олів’є:

— А зараз мені пора йти. Твої батьки чекають тебе до сніданку, я певен.

Олів’є, якого непокоїли ті самі думки, у свою чергу витлумачив слова Едуара хибно. Він швидко підхопився на ноги й подав йому руку. Щонайменше він би хотів сказати Едуарові:

«Коли я знову тебе побачу? Коли я знову вас побачу? Коли ми знову зустрінемося?..»

Едуар чекав від нього цих слів. Але вони не пролунали. Пролунало тільки банальне:

— До побачення.

X

Сонце розбудило Бернара. Він підвівся зі своєї лави із сильним болем у голові. Ранковий доблесний оптимізм покинув його. Він почував себежахливо самотнім, а серце йому розпирали гіркі почуття, які він не хотів називати смутком, але які наповнили його очі слізьми. Що робити? І куди йти?.. Якщо він подався на вокзал Сен-Лазар на ту годину, на яку він знав, туди прийде Олів’є, то зробив це з точним наміром і без іншого бажання, крім бажання побачитися з другом. Він докоряв собі за свій раптовий вранішній відхід: його несподівана втеча могла завдати Олів’є прикросте. А хіба Олів’є не був тим, кого Бернар любив найдужче на цьому тлінному світі?.. Коли він побачив його поруч із Едуаром, якесь дивне почуття примусило його піти за ними й водночас утримало від того, щоб потрапити їм на очі. Він зі смутком почував себе зайвим, а проте йому дуже хотілося б бути з ними. Едуар здався йому чарівним. Лише трохи вищий, ніж Олів’є, хода лише трохи менш молода. Саме до нього він вирішив підійти й лише чекав, коли Олів’є з ним розлучиться. Але під яким приводом він до нього підійде?

Саме в цю мить він побачив клаптик пожмаканого паперу, який вислизнув із неуважної руки Едуара. Коли він підняв його, то побачив, що це була квитанція камери схову... Чорт забирай, ось він, чудовий привід!

Він побачив, як двоє друзів увійшли до кафе. На якусь мить він трохи розгубився, а потім поновив свій монолог:

«Людина нормальна відразу віддала б йому цю квитанцію, — сказав собі він. —

сказав Гамлет. Бернаре, Бернаре, ну що за думка стукнула тобі в голову? Учора ти вже нишпорив у чужій шухляді. На яку дорогу ти звернув? Треба бути дуже обережним, хлопче!.. Варто скористатися з того, що опівдні службовець камери схову, якому Едуар здавав свої речі, піде обідати, і його замінять кимось іншим. А хіба ти не казав своєму другові, що на все готовий?»

Але він подумав також про те, що надмірна поквапність тільки все зіпсує. Якщо клієнт прийде забрати свою валізу відразу по тому, як її здав, це може здатися дивним. Заглянувши в книгу записів, службовець камери схову може запитати себе, чому це багаж, зданий лише за кілька хвилин до полудня, забирають відразу пополудні. А що як якийсь надто доскіпливий перехожий помітив, як він підняв квитанцію?.. Бернар вирішив дійти аж до площі Конкорд, неквапною ходою. Приблизно стільки часу треба людині для того, щоб пообідати. Це ж так часто роблять, хіба ні, здають валізу до камери схову, щоб пообідати, а пообідавши, відразу її забирають? Ці міркування розвіяли побоювання Бернара. Проходячи повз терасу ресторану, він безцеремонно взяв зі столу зубну копирсалку (вони лежали там у невеличких пакетиках) і вирішив, що гризтиме її, стоячи перед камерою схову, щоб справити враження людини, яка щойно добре пообідала. Зрештою, він має цілком пристойний вигляд, на ньому добре пошитий костюм, у нього добрі манери, приязна усмішка й щирий погляд і вся його зовнішність та поведінка незаперечно свідчать, що це людина, яка виросла в достатку і, маючи все, не має потреби зазіхати на щось чуже. Але все це може пом’ятися, якщо людині доводиться спати на лаві.

Він потрапив у непередбачену ситуацію, коли службовець сказав, що він повинен заплатити десять сантимів за зберігання. У нього не було більше жодного су. Що робити? Валіза вже стояла поруч, на прилавку. Найменша невпевненість могла розбудити підозру. А що може бути підозріливішого, аніж відсутність грошей? Але диявол не допустив до того, щоб він зазнав невдачі. Він уклав у знервовані пальці Бернара, які нишпорили по кишенях, нібито шукаючи гроші, монетку в десять су, забуту невідомо коли в кишені його камізельки. Бернар простяг її службовцеві. Він нічим не зрадив свою стурбованість. Він узяв валізу й простим і чесним порухом поклав до кишені решту, яку йому повернули. Ох! Йому стало жарко. Куди він піде? Ноги йому підгиналися, а валіза здалася дуже важкою. Що він із нею робитиме?.. Бернар раптом згадав, що не має від неї ключа. Ні, ні, ні! Він не стане ламати замок, адже він не злодій, нехай йому чорт!.. Якби він знав принаймні, що там усередині. Він обливався потом. Відтак зупинився на мить і поставив свою ношу на хідник. Звичайно ж, він її поверне, цю валізу, але спершу хотів би поглянути на її вміст. Хлопець навмання натне на замок. І, о чудо, вона відкрилася, й Бернар побачив дорогоцінний гаман, із якого виглядали банкноти. Бернар схопив гамана й відразу закрив валізу.

А зараз, коли в нього з’явилися гроші, швидше в готель! Він знає тут один, зовсім близько, на вулиці Амстердам. Він помирав від голоду. Але перш ніж сісти за стіл, він хотів залишити валізу в надійному місці. Службовець готелю поніс її вгору сходами. Бернар рушив за ним. Три поверхи; коридор; двері, які він замкнув на ключ, щоб залишити свій скарб у безпеці. Після цього він спустився сходами вниз.

Сидячи перед своїм біфштексом, Бернар не наважився дістати гамана з кишені (чи можна бути певним, що за ним ніхто не спостерігає?), але його ліва рука любовно обмацувала його в цій внутрішній кишені.

«Я повинен пояснити Едуарові, що я не злодій, — твердив собі він, — ось у чім проблема. Що він за людина, цей Едуар? Можливо, валіза щось розкаже мені про нього. Він чоловік привабливий, це очевидно. Але існує безліч привабливих суб’єктів, які дуже погано розуміють жарти. Якщо він подумає, що його валізу вкрадено, він, звичайно ж, зрадіє, коли знову її побачить. Едуар буде мені вдячний, коли я йому її принесу, якщо він не грубіян і нечема. Я зумію зацікавити його собою. Треба скоренько з’їсти десерт і піднятися в номер та вивчити ситуацію. Зараз попрошу рахунок і неодмінно залишу добрі чайові офіціантові.

Незабаром він уже знову був у своєму номері.

«А зараз огляньмо валізу... Костюм на зміну. Костюм добрий, але на мене трохи завеликий, звичайно ж. Тканина підібрана з добрим смаком. Трохи білизни, речі туалету. Я не дуже впевнений, що коли-небудь усе це йому поверну. Але мене набагато більше цікавлять папери, які я тут знайду, і це доводить, що я не злодій. Прочитаймо спочатку ось ці».

Це був той самий зошит, у якого Едуар поклав сумного листа від Лори. Ми вже знайомі з його першими сторінками. А ось що було на наступних:

XI

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

1 листопада

«Два тижні тому... — даремно я не відзначив цього відразу. І річ не в тім, що мені бракувало часу, але моє серце тоді було ще повне Лорою — або, якщо висловитися точніше, я не хотів викидати її зі своїх думок. До того ж я не хочу заносити до цього щоденника нічого епізодичного, випадкового, а мені тоді ще не здавалося, що те, що я збираюся розповісти, може мати своє продовження або, як то кажуть, призвести до певних наслідків. Принаймні я відмовлявся це визнати і доказом цьому, певною мірою, є той факт, що я не став говорити про це у своєму щоденнику. Але тепер я виразно розумію, хоч би як намагався позбутись цього відчуття, що образ Олів’є заполонив сьогодні мої думки, що він спрямовує їхній плин і що, не беручи його до уваги, я не зміг би ні добре пояснити свій стан, ані добре себе зрозуміти.

Того ранку я повертався від Перена, куди ходив із приводу перевидання моєї давньої книжки — подивитись, як працює друкарський верстат. Погода була дуже гарна, і я прогулювався по набережній, чекаючи, коли настане час обіду.

Перш ніж підійти до Ваньє, я зупинився біля розкладки букіністичних книжок. Але мене книжки цікавили значно менше, аніж якогось юного школяра, віком років тринадцяти, який нишпорив на полицях, що були просто неба, під незворушним поглядом продавця, який сидів на солом’яному стільці біля входу до крамнички. Я вдавав, ніби роздивляюся полиці, але кутиком ока спостерігав і за хлопцем. Він був у пальті, стертому до ниток, з-під коротких рукавів якого виглядали рукави піджака. Одна з бічних кишень була з одного боку напіввідірвана, й не випадало сумніватися, що вона порожня. Я подумав, що це пальто, певно, вже послужило кільком братам і що ці брати, мабуть, мали звичай напихати собі кишені безліччю всіляких речей. Я подумав також, що їхня мати була надто недбалою або надто заклопотаною, інакше вона пришила б цю кишеню. Але в цю мить малий напівобернувся, і я побачив, що друга кишеня в нього полагоджена, пришита грубою чорною ниткою. І тут-таки почув благальний материнський голос. «Не запихай собі в кишеню дві книжки відразу, ти розірвеш пальто. Адже кишеня в тебе досі відірвана. Я ж казала тобі, що більш не стану її пришивати. Поглянь-но, на кого ти схожий!..» Колись те саме казала мені й моя бідолашна мати, і я так само пускав її слова повз вуха. Крізь незастебнуте пальто видно було піджак, і мою увагу привернула якась стрічечка, схожа на орденську, що звисала з його петлиці. Я відзначаю все це завдяки звичці все помічати і передусім тому, що мені доситьтаки нудно все помічати.

Несподівано продавця покликали всередину крамнички; він залишався там лише якусь мить і відразу повернувся на свій стілець. Але цієї миті вистачило, щоб хлопець устиг засунути в кишеню пальта книжку, яку тримав у руці. Після цього знову став нишпорити на полицях, мов нічого й не сталося. Але він був не зовсім спокійний. Він підняв голову, помітив мій погляд і зрозумів, що я все бачив. Принаймні подумав, що я міг побачити, як він запхав до кишені ту книжку. Проте він не мав цілковитої певности. Але у своєму сумніві втратив рівновагу, почервонів і вдався до невеличкої витівки, якою намагався показати свою цілковиту невимушеність, але яка свідчила про крайню збентеженість. Я не відривав від нього погляду. Він дістав із кишені вкрадену книжку; потім знову її туди запхав; відійшов на кілька кроків, дістав із внутрішньої кишені піджачка поганенького потертого гаманця і вдав ніби шукає гроші, що їх, як він добре знав, там не було. Потім скорчив вельми промовисту гримасу, таку собі театральну міну, що призначалася вочевидь мені й хотіла сказати: «Пхе! Та в мене ж нічого нема», з невеличким відтінком на додачу: «Дивно, а я ж сподівався, що якісь гроші маю», усе це в нього вийшло трохи перебільшеним, трохи грубуватим, як у актора, котрий боїться, що публіка не зрозуміє його гри. Потім нарешті — я майже певен, що він зробив це під тиском мого погляду — хлопець знову підійшов до розкладки, дістав книжку з кишені й різким рухом поставив її на полицю, туди, де вона раніше стояла. Це було зроблено так природно, що продавець нічого не помітив. Після цього хлопець знову підняв голову, сподіваючись, що тепер йому дадуть спокій. Але ні, мій погляд невідривно стежив за ним, як око Каїна, тільки й того, що мій погляд був усміхненим. Я хотів поговорити з ним і чекав, коли він відійде від розкладки, щоб підійти до нього; але він не зворухнувся з місця, й далі стоячи перед книжками, і я зрозумів, що він звідти не відійде, поки я отак дивитимуся на нього. Потім, як це робиться у грі в «куточки», щоб виманити уявну дичину з її схованки, я відійшов на кілька кроків, удавши, ніби вже надивився досить. Він відійшов від книжок, але зникнути в натовпі не встиг, бо я вже був поруч.

— Що то була за книжка? — запитав я його напрямки, проте намагаючись, щоб тон мого голосу та вираз мого обличчя були якомога приязнішими.

Він подивився мені у вічі, і я побачив, що його острах минув. Він не був вродливий, але погляд мав дуже виразний! Я побачив, як у ньому заворушилися всілякі почуття, ніби трави на дні струмка.

— То був путівник по Алжиру. Але він коштує надто дорого. Я не такий багатий, щоб його купити.

— І скільки ж він коштує?

— Два франки п’ятдесят сантимів.

— Але ж, якби ти не помітив, що я на тебе дивлюся, ти запхав би цю книжку собі до кишені, чи не так?

Малий зробив обурений рух і вигукнув із грубим викликом у голосі:

— Ви що, за злодія мене маєте?

Переконаність, яка звучала в його словах, мало не примусила мене засумніватися в тому, що бачили мої очі. Я зрозумів, що далі наполягати мені не слід, бо інакше я втрачу будь-яку можливість знайти з ним порозуміння. Я дістав із кишені три монети.

— Іди купи цю книжку. Я тебе почекаю.

Через дві хвилини він уже вийшов із крамнички, гортаючи предмет свого жадання. Я взяв книжку у нього з рук. Це був старий путівник Жоанни, видання 1871 р.

— Не розумію, навіщо тобі цей путівник? — сказав я, повертаючи йому книжку. — Він надто старий, і з нього мало користі.

Хлопець заперечив, що це не так, що новіші путівники коштують надто дорого і що «для його мети» мали цього старого путівника цілком годяться. Я не збираюся повторювати тут його власні слова, бо вони втратили б свої особливості, позбавлені свого дивовижного паризького народного акценту, з якими він їх вимовляв і який подобався мені тим більше, що він будував свої фрази досить вишукано.

Я мушу дуже скоротити цей епізод. Точність має бути досягнута не деталізацією розповіді, а за допомогою уяви читача, опертої на дві-три дуже влучно підмічені характеристики. А втім, мені здається, що було б цікаво розповісти все це з погляду хлопця. Звичайно ж, його оцінка цього епізоду була б набагато цікавішою, ніж моя. Малий був водночас збентежений і потішений тією увагою, яку я йому приділив. Але тягар мого погляду дещо змістив її напрямок. Ще несформована особистість має звичку підсвідомо захищатися й ховатися за зовнішніми виявами поведінки. Ніщо так важко не піддається спостереженню, як істота, що перебуває в процесі розвитку. На неї краще дивитися ніби скоса, у профіль.

Несподівано хлопець повідомив мені, що «найбільше у світі» він цікавиться «географією». У мене виникла підозра, що поза цією любов’ю ховався інстинкт волоцюги.

— Ти хотів би туди поїхати? — запитав я.

— Ще б пак! — кинув він, знизавши плечима.

Я подумав, що він, мабуть, почуває себе не вельми щасливим у своїй родині. Я спитав, чи він живе зі своїми батьками.

— Авжеж.

— І тобі не дуже подобається з ними жити?

Він відповів заперечливо, але певности в його голосі не було. Схоже, він боявся так відразу розкрити всі свої потаємні думки.

— Чому ви мене про це запитуєте? — поцікавився він.

— Просто так, — відповів я і, торкнувшись пальцем жовтої стрічки в його петельці, спитав:

— А це що таке?

— Це стрічка. Ви ж бачите.

Мої запитання вочевидь бентежили його. Він рвучко обернувся до мене з явним виразом ворожости і кинув тоном глузливим і нахабним — я навіть припустити не міг, що він здатний на такий тон:

— Скажіть-но... а ви часто отак чіпляєтеся до школярів?

Поки я збентежено намагався пробелькотіти щось подібне до відповіді, він відкрив свою школярську течку, яку тримав під пахвою, щоб покласти туди куплену книжку. Там були підручники й кілька зошитів, акуратно обгорнутих синім папером. Я взяв один із підручників у руки. То був підручник історії. На палітурці малий написав великими літерами своє прізвище та ім’я. Моє серце тьохнуло, коли я впізнав ім’я свого небожа:

ЖОРЖ МОЛІНЬЄ.

(Серце Бернара також тьохнуло, коли він прочитав ці рядки, і вся ця історія стала глибоко цікавити його.)

Мені буде важко признатися у «Фальшивомонетниках», що той, хто виступить там у ролі мого персонажа, міг, підтримуючи добрі взаємини зі своєю сестрою, зовсім не знати її дітей. Я завжди дуже неохоче відступаю від правди життя. Навіть змінити колір чийогось волосся здається мені невиправданим обманом, що робить істинне менш правдоподібним. Усе пов’язане між собою, і я відчуваю, що між усіма тими фактами, які пропонує мені життя, існують такі витончені взаємозалежності, що мені завжди здається: змінивши будь-яку з них, ми внесемо зміни в усю систему. Хоча я не можу також тут не згадати про те, що мати цього хлопця доводиться мені лише зведеною сестрою, народженою в першому шлюбі мого батька, що я не зустрічався з нею, поки не померли мої батьки, що проблема спадщини внесла напругу в наші стосунки... Адже всі ці події невід’ємні від мого життя і навряд чи я зміг би вигадати якісь інші, щоб уникнути нетактовних подробиць. Мені було відомо, що моя зведена сестра має трьох дітей. Але я знав тільки найстаршого, студента медицини; та й то бачив його лише мимохідь, бо, захворівши на сухоти, він мусив урвати своє навчання й поїхав лікуватися десь на південь. Два інші ніколи не були вдома, коли я навідував Поліну; цей, який мені зустрівся, був, безперечно, найменшим із трьох. Я нічим не виявив свого здивування й, відразу покинувши малого Жоржа, після того як довідався, що він повертається додому обідати, сів у таксі й поїхав на вулицю Нотр-Дам-де-Шан, щоб випередити його. Я сподівався, що коли з’явлюся о цій годині, Поліна запросить мене обідати, і так воно й сталося. Моя книжка, один примірник якої я щойно взяв у Перена і яку збирався їй подарувати, дала привід для цього несподіваного візиту.

Це вперше я обідав у Поліни. Я даремно раніш остерігався свого зятя. Я сумніваюся в тому, що він визначний юрист, але він уміє говорити про своє ремесло не більше, ніж я про своє, коли ми зустрічаємося, отож ми ніколи надто не набридаємо один одному.

Природно, що, приїхавши до них у той день, я жодним словом не прохопився про свою недавню несподівану зустріч.

— Сподіваюся, це дасть мені нагоду познайомитися зі своїми небожами, — сказав я, коли Поліна попросила мене залишитися на обід. — Бо ви ж знаєте, що з двома я досі незнайомий.

— Олів’є, — сказала мені вона, — повернеться трохи згодом, бо в нього репетиція, ми сядемо за стіл без нього. Але я чую, що Жорж повернувся. Піду покличу його.

І підійшовши до дверей сусідньої кімнати, гукнула:

— Жорже! Іди привітайся зі своїм дядьком.

Малий підійшов і подав мені руку. Я обняв його... Я в захваті від того, як уміють прикидатися діти: він не виявив анінайменшого подиву; можна було подумати, що він мене не впізнав. Хлопець лише дуже почервонів; але мати, певно, подумала, що він зашарівся від сором’язливости. Я подумав, що він, мабуть, усе ж таки зніяковів, зустрівши чоловіка, який щойно шпигував за ним, бо він майже відразу покинув нас і повернувся до сусідньої кімнати. То була їдальня, де, як я зрозумів, діти робили свої уроки в перервах між годинами для сніданків, обідів та вечер. Але незабаром він з’явився знову, коли до вітальні увійшов його батько, й скористався тією хвилиною, коли всі рушили до їдальні, щоб підійти до мене й потиснути мою руку, так, щоб батьки цього не помітили. Я спочатку сприйняв його потиск як жест приязні, що припав мені до вподоби. Але ні, він розтулив мої пальці, якими я стиснув його руку, поклав мені в долоню невеличку цидулку, яку, мабуть, щойно написав, потім знову стулив мої пальці, натиснувши на них з усієї сили. Нема потреби казати, що я прилучився до цієї гри; я сховав цидулку до кишені, звідки я зміг дістати її лише після обіду. Ось що я там прочитав:

Якщо ви розповісте моїм батькам про ту книжку, я (він закреслив: вас зненавиджу) скажу, що ви зробили мені непристойну пропозицію.

І трохи нижче:

Я щодня виходжу зі школи о 10 год.

Учора я мусив урвати цей запис, бо прийшов X... Розмова з ним зіпсувала мені настрій.

Я багато думав про те, що мені сказав X... Він нічого не знає про моє життя, але я довго розповідав йому про майбутній сюжет «Фальшивомонетників». Його поради завжди бувають для мене цінними, бо він дивиться на речі іншим поглядом, аніж я. Він боїться, щоб я не занадто схилявся до штучности й не відмовився від справжнього сюжету на користь тієї тіні, яку цей сюжет відкидає в мій мозок. Що тривожить, власне, мене, то це небезпека відокремити себе від свого твору, дозволити своєму твору відійти від мого життя. Але про це я не можу йому сказати. Досі, як і годиться, мої вподобання, мої почуття, мій особистий досвід живили все те, що я писав; навіть у своїх найдосконаліше сконструйованих фразах я відчував биття свого серця. Але десь віднедавна урвався зв’язок між тим, що я думаю, і тим, що я відчуваю. І сьогодні в мене іноді виникає сумнів, а чи не забагато волі я даю своєму серцю, яке штовхає мою творчість у світ абстрактного й штучного. І коли я про це замислився, то несподівано зрозумів усю значущість міфу про Аполлона та Дафне: щасливий той, подумалося мені, хто може схопити в одні обійми лаври і сам об’єкт своєї любови.

Я розповідав про свою зустріч із Жоржем так довго, що мусив просто урвати цю розповідь, коли на сцену вийшов Олів’є. Власне, я хотів розповісти лише про нього, а досі говорив тільки про Жоржа. Та коли настала мить заговорити про Олів’є, я зрозумів, що причина такого уповільнення була лише в бажанні якомога віддалити цей момент. Відтоді як я побачив його, у той перший день, відтоді як він сів за стіл разом зі своєю родиною, з першого погляду, який я кинув на нього, або, точніше, з його першого погляду я відчув, що цей погляд заволодів мною і що я більше не розпоряджаюся своїм життям.

Поліна наполягає, щоб я приходив бачитися з нею частіше. Вона постійно просить, щоб я приділив трохи уваги її синам. Вона дала мені зрозуміти, що батько мало цікавиться ними. Що більше я розмовляю з нею, то чарівнішою вона мені здається. Я не розумію, як я міг так довго не зустрічатися з нею. Її діти були виховані в католицькій релігії; але вона не забула про своє перше протестантське виховання, і хоч вона й покинула оселю нашого спільного батька відразу по тому, як туди прийшла моя мати, я знаходжу чимало спільних рис між нею та собою. Вона віддала своїх синів у пансіон до батьків Лори, де мені й самому довелося довго жити. До речі пансіон Азаїса ставить собі за заслугу свою велику терпимість до питань віри (у мій час туди приймали навіть турків), хоча старий Азаїс, давній друг мого батька, який його заснував і який досі ним править, раніше був пастором.

Поліна має досить добрі вісті із санаторію, де закінчує своє лікування Венсан. Вона розповідає йому про мене, каже мені вона, у своїх листах, і хотіла б, щоб я ближче з ним познайомився, бо досі я бачив його лише мигцем. Вона покладає на старшого сина великі надії; родина ладна все віддати, аби допомогти йому добре почати кар’єру — тобто вони хочуть придбати для нього окреме помешкання, де він мав би змогу приймати клієнтів. А тим часом батьки надають йому частину невеличкого помешкання, розташованого під їхньою квартирою, де сплять Олів’є та Жорж, бо одна кімната там лишається вільною. Проблема лише в тому, чи не доведеться Венсанові, з огляду на своє здоров’я, відмовитися від інтернатури.

Правду кажучи, Венсан зовсім мене не цікавить, і якщо я багато розмовляю про нього з матір’ю, то лише для того, щоб зробити їй приємність і щоб мати змогу після цього довше поговорити про Олів’є. Що ж до Жоржа, то він ставиться до мене холодно, ледве чи й відповідає мені, коли я до нього звертаюся, і, зустрічаючись зі мною, кидає на мене вкрай підозріливі погляди. Схоже, він гнівається на мене за те, що я жодного разу не прийшов зустрітися з ним, коли він виходить зі школи, а може, гнівається на самого себе за те, що це мені запропонував.

Останнім часом я майже не бачу Олів’є. Коли я приходжу до його матері, то не наважуюся зазирнути до тієї кімнати, де, як мені відомо, він працює. А коли зустрічаюся з ним випадково, то почуваю себе таким збентеженим і розгубленим, що не знаходжу слів, аби до нього заговорити, і це завдає мені такої прикрости, що я волію приходити до його матері в ті години, коли, як мені відомо, його не буває вдома.

XII

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

(продовження)

2 листопада

Тривала розмова з Дув’єром, який вийшов зі мною від батьків Лори і провів мене до Одеону через Люксембурзький сад. Він пише докторську дисертацію про творчість Вордсворта, але з тих кількох слів, які він мені сказав, я зрозумів, що він уявлення не має про характерні якості поезії Вордсворта. Ліпше було б, якби він обрав Теннісона. Я маю відчуття, що Дув’єрові чогось бракує, що він надто абстрактний і тупий. Він завжди сприймає речі та людей такими, якими вони перед ним постають; мабуть, саме тому він завжди постає переді мною таким, який він є.

— Я знаю, — сказав він мені, — що ви найліпший друг Лори. Я мусив би трохи ревнувати її до вас. Але я не можу. Навпаки, все те, що вона мені розповіла про вас, допомогло мені, по-перше, краще її зрозуміти, а, по-друге, захотіти, щоб ви стали моїм другом. Якось я запитав її, чи ви не дуже гніваєтеся на мене за те, що я одружився з нею? Вона відповіла, що, навпаки, це ви порадили їй так зробити (здається, саме з такою банальною прямотою він мені це й сказав). Я хотів би подякувати вам за це і хотів би, щоб мої слова вдячности не здалися вам дуже кумедними, бо я дякую вам цілком щиро, — додав він, силкуючись усміхнутися, але голос йому тремтів, а на очах заблищали сльози.

Я не знав, що йому сказати, бо я був набагато менше розчулений, аніж мусив би бути, й цілковито неспроможний сказати щось подібне у відповідь. Мабуть, я здався йому трохи сухим: але він мене дратував. Проте я намагався потиснути з якомога більшою теплотою руку, яку він мені подав. Такі сцени, коли одна людина виявляє набагато більше сердечного почуття, аніж у неї просять, є завжди болючими. Немає сумніву, що він прагнув здобути мою симпатію. Якби він мав більше проникливости, то відчув би себе обкраденим. Але я бачив, що він відчувається вдячним до мене за свій власний порив, що, як він думав, знайшов віддзеркалення в моєму серці. Але, мабуть, моя мовчанка дещо його збентежила, й, трохи помовчавши, він додав:

— Я покладаю надії на переїзд до Кембриджа, де її життя зміниться й перешкоджатиме їй робити порівняння, які були б не на мою користь.

Що він хотів цим сказати? Я доклав усіх зусиль, щоб не зрозуміти його. Можливо, він чекав від мене заперечень; але це тільки підсилило б нашу взаємну ніяковість. Він належить до тих людей, чия сором’язливість не терпить мовчанок і які вважають за свій обов’язок заповнювати їх надмірними люб’язностями зі свого боку: до тих, котрі потім вам кажуть: «Я завжди був із вами відвертий». Але ж, чорт забирай, не так важливо бути відвертим, як дозволити, щоб твій співрозмовник був із тобою відвертий. Він мусив би зрозуміти, що його відвертість саме й стоїть на перешкоді моїй відвертості.

Та хоч я й не можу стати йому другом, то принаймні вірю в те, що він буде чудовим чоловіком для Лори. Бо, зрештою, саме його позитивні якості мене найбільше дратують. Далі ми заговорили про Кембридж, де я пообіцяв їх навідати.

Яка дурна потреба спонукала Лору розповісти йому про мене?

Яку дивовижну схильність до відданости виявляє жінка! Чоловік, що його вона любить, це для неї здебільшого лише гачок, на який вона вішає свою любов. З якою щирою легкістю здійснила Лора свою підміну! Я розумію, що вона виходить заміж за Дув’єра; я чи не перший порадив їй це зробити. Але я мав право сподіватися бодай на крихту печалі. Весілля відбудеться вже через три дні.

Скажу кілька слів про свою книжку. Ті позитивні якості, що їх мені найчастіше приписують, — це саме ті, які найдужче мене жахають... Чи маю я слушність, дозволяючи перевидавати цю стару писанину? Вона не відповідає нічому з того, що подобається мені сьогодні. Але я помітив це тільки тепер. Причому я не маю підстав вважати, що я змінився; я більше схильний думати, що тільки тепер я зрозумів, хто я насправді такий, — раніше я цього просто не знав. Чи можна собі уявити, що я завжди потребую, аби хтось інший відкривав для мене те, чого я сам неспроможний відкрити? Ця книжка кристалізувалася за образом і подобою Лори, і саме тому я не хочу більше впізнавати в ній себе.

Хіба заборонена нам ця проникливість, зіткана з симпатії, проникливість, яка дозволяє нам зазирати в майбутнє? Які проблеми турбуватимуть завтра тих, які прийдуть у світ після нас? Саме для них і хочу я писати. Дати поживу цікавостям, які ще не сформувалися, задовольнити вимоги, які ще чітко не викладені, у такий спосіб, щоб той, хто сьогодні ще дитина, завтра міг із подивом зустріти мене на своїй дорозі.

Як мені подобається відчувати в Олів’є таку гостру цікавість, таке нетерпляче невдоволення минулим...

Іноді мені здається, що поезія — єдине, що його цікавить. І я відчуваю, дивлячись на них його очима, як рідко зустрічаються в нас поети, які дозволяють, щоб їх вело відчуття мистецтва, а не серце або дух. Я можу тільки дивуватися, що коли Оскар Моліньє показав мені вірші Олів’є, я порадив йому радше дозволяти, щоб слова вели його за собою, а не підкоряти їх своїй волі. А тепер мені здається, що то він, навпаки, мене цього навчив.

Наскільки те, що я написав раніше, здається мені сьогодні сумним, занудним і кумедно раціональним!

5 листопада

Відбулася церемонія весілля. Це сталося в капличці на вулиці Мадам, куди я не заходив уже давно. Родина ВедельАзаїс була там присутня в повному складі: дід, батько та мати Лори, дві її сестри і юний брат, чимало дядьків, тіток та кузенів. Родина Дув’єрів була представлена трьома тітками в чорному жалобному вбранні, яких католицька релігія перетворила на трьох черниць, що, як мені розповіли, живуть разом, і з ними жив також Дув’єр по смерті своїх батьків. На хорах розташувалися учні пансіону. Інші друзі родини заповнили залу, в глибині якої стояв і я. Недалеко від себе я побачив свою сестру з Олів’є. Жорж, певно, був на хорах разом зі своїми товаришами. Старий Лаперуз сидів за фісгармонією; його постаріле обличчя здавалося гарнішим і шляхетнішим, аніж будь-коли, але в його очах уже не палахкотіло те чудесне полум’я, яке передавало мені його запал у ті часи, коли він навчав мене гри на фортепіано. Наші погляди зустрілися, і я побачив в усмішці, яку він мені подарував, стільки смутку, що пообіцяв собі підійти до нього, перш ніж звідси піду. Люди посунулися, й одне місце поруч із Поліною звільнилося. Олів’є відразу подав мені знак і попросив матір посунутися, щоб я міг сісти поруч із ним; потім узяв мою руку й надовго затримав її у своїй. Це вперше він повівся зі мною так фамільярно. Він тримав очі заплющеними протягом майже всієї нескінченної промови пастора, що дозволило мені довго спостерігати за ним; він був схожий на заснулого пастуха з барельєфу, виставленого в Неаполітанському музеї, чия фотографія стоїть на моєму письмовому столі. Якби він не ворушив пальцями, я подумав би, що він спить; його рука, наче пташка, тремтіла в моїй долоні.

Старий пастор вважав своїм обов’язком розповісти історію всієї родини, почавши її з життя діда, Азаїса, з яким він навчався у школі в Страсбурзі до війни, а потім — на факультеті теології. Мені здалося, що він ніколи не закінчить складної фрази, якою намагався пояснити, що, ставши директором пансіону та присвятивши себе вихованню дітей, його друг, так би мовити, не зійшов зі стежки пастирського служіння. Потім він перейшов до наступного покоління, а далі в тих самих повчальних інтонаціях заговорив про родину Дув’єрів, що про неї, як мені здалося, він знав небагато. Схвильованість почуттів пом’якшувала нестачу в пастора ораторського хисту, і було чути, як чимало присутніх сякаються в носовички. Мені хотілося б знати, що думає Олів’є. Я подумав, що для нього, вихованого в католицькій вірі, протестантський культ мав здатися чимось новим і що він, звичайно ж, прийшов до цього храму вперше. Дивовижна здатність до знеосіблення, що дозволяє мені переживати почуття інших, як свої власні, майже примусила мене цілком перейнятися почуттями Олів’є, як я їх собі уявляв; і хоч очі в нього були заплющені, а може, якраз саме тому, мені здавалося, що я дивлюся його очима й уперше бачу ці голі стіни, тьмяне й абстрактне світло, в якому сиділи люди, різкі обриси казальниці, що чітко виділялися на тлі білої стіни в глибині церкви, прямоту ліній, застиглість колон, які підтримували хори, сам дух цієї кутастої та безбарвної архітектури, похмура недоладність, прямолінійність та вбога скнарість якої уперше впали мені у вічі. Щоб не звертати на це уваги раніше, треба було звикнути до всього цього з дитинства... І несподівано пригадалося мені моє релігійне пробудження і моє перше релігійне натхнення; пригадалася Лора й та недільна школа, де ми з нею зустрілися, учні-репетитори обоє, сповнені запалу й погано розрізняючи в тому полум’ї, яке спалювало в наших душах усе нечисте, що належить іншому, а іду слід віддати Богові. І мені раптом стало прикро, що Олів’є не знав ніколи цієї першої оголеності почуттів, яка так небезпечно підносить душу у височінь, далеко над видимостями, прикро, що він не може мати спогадів, таких, як у мене. Але відчуття того, що все це для нього чуже, допомогло мені самому звільнитися з-під його впливу. Я палко стиснув цю руку, яку він надовго залишив у моїй руці, але в цю мить він рвучко її забрав. Він розплющив очі, щоб подивитися на мене, потім із пустотливою дитячою усмішкою, яка пом’якшила глибоку серйозність його чола, прошепотів, нахилившись до мене — тоді як пастор, посилаючись на обов’язки всіх християн, щедро відпускав новоодруженим поради, приписи та благочестиві напучення:

— Плювати я хотів на все це. Я — католик.

Усе в ньому приваблювало мене й здавалося мені таємничим.

Біля дверей ризниці я зустрівся зі старим Лаперузом. Він сказав мені трохи сумно, але тоном, у якому не прозвучало жодного докору:

— Ви, мабуть, зовсім забули про мене.

Я послався на безліч усяких обставин, шукаючи виправдання тому, що так довго з ним не бачився; пообіцяв, що післязавтра прийду його навідати. Я спробував повести його до Азаїсів, куди мене запросили на чай, який вони давали після церемонії. Але він сказав мені, що настрій у нього поганий і він боїться, що зустріне там багато людей, з якими треба буде розмовляти, а він не зможе.

Поліна повела Жоржа й залишила мене з Олів’є.

— Доручаю його вам, — сказала вона, сміючись.

Ці слова, схоже, розгнівали Олів’є, який відвернувся від матері й потяг мене на вулицю.

— А я й не знав, що ви так близько знайомі з Азаїсами.

Він дуже здивувався, почувши від мене, що я жив у їхньому пансіоні цілі два роки.

— Невже ви не могли якось ліпше влаштувати своє незалежне життя?

— Я знайшов там деякі зручності, — відповів я йому туманно, не можучи признатися, що в той час Лора заполонила всі мої думки, і я був ладен погодитися на найгірші умови задля втіхи терпіти їх поблизу від неї.

— І ви не задихнулися в атмосфері цієї тюрми?

А що я на це нічого не відповів, то він додав:

— До речі, я не знаю, ні як я сам тут витримую, ні чому я тут опинився... Правда, я тут перебуваю лише на половинному пансіоні. Але й цього з мене вже досить.

Я мусив розповісти йому про дружбу, яка пов’язувала директора цієї «тюрми» та його діда, спогад про яку пізніше вплинув на вибір, зроблений його матір’ю.

— А втім, — додав він, — мені нема з чим порівнювати, і всі ці нори, звичайно ж, схожі між собою. Я навіть схильний повірити, що, як мені розповідали, більшість із них набагато гірші, ніж ця. Та все одно я був би радий вибратися звідси якомога скоріш. Я взагалі б сюди не потрапив, якби мені не треба було надолужувати час, згаяний під час моєї хвороби. А останнім часом я приходжу сюди лише задля дружби з Арманом.

Я довідався тоді, що цей менший брат Лори був його односумом. Я сказав Олів’є, що майже його не знаю.

— А проте це найцікавіша й найрозумніша особа з цієї родини.

— Цебто той, хто найцікавіший для тебе.

— Ні. ні. Запевняю вас, що він справді надзвичайно цікавий хлопець. Якщо хочете, ми зайдемо до нього й поговоримо з ним у його кімнаті. Сподіваюся, він не відмовиться розмовляти у вашій присутності.

Ми підійшли до пансіону.

Ведель-Азаїси замінили традиційний весільний обід простим чаєм, який коштував їм набагато менше. Вітальня та кабінет пастора Веделя були відкриті для тлуму гостей. Лише рідкісні друзі родини мали доступ до малої особистої віталеньки пастореси; але, щоб уникнути масового вторгнення, двері між великою вітальнею і цією віталенькою замкнули, тому Арманові доводилося відповідати тим, хто запитував, як можна пройти до його матері:

— Хіба що пролізти через димар.

Людей було багато. Від задухи можна було померти. Крім кількох «членів викладацького корпусу», колег Дув’єра, це товариство було майже виключно протестантським. Навіть чутно було вельми специфічний пуританський запах. Такі самі сильні, а може, навіть задушливіші, випари поширюються на сходинах католиків або євреїв, коли вони опиняються у своєму власному середовищі й дають собі повну волю. Але католикам більше властива висока самооцінка, євреї ж, навпаки, схильні недооцінювати самих себе, що ж до протестантів, то для них це не характерно. Якщо у євреїв носи дуже довгі, то в протестантів носи завжди закладені — це очевидний факт. Що ж до цієї атмосфери, в яку я так довго був занурений, то я не помітив у ній нічого екстраординарного. Нічого такого альпійського, райського чи занадто дурного.

У глибині зали стояв стіл, обладнаний під буфет. Рашель, старша сестра Лори, і Сара, її молодша сестра, з допомогою кількох молодих дівчат на порі, їхніх подруг, пропонували чай...

Лора, як тільки мене побачила, затягла мене в кабінет свого батька, де вже зібрався весь синод. Заховавшись у віконному отворі, ми могли поговорити, не боячись, що хтось нас підслухає. На лиштві цього вікна ми колись написали з нею наші імена.

— Подивіться-но. Вони досі тут, — сказала мені вона. — Думаю, ніхто їх досі не помічав. Скільки вам було тоді років?

Над іменами ми тоді написали дату.

— Двадцять вісім.

— А мені шістнадцять. Це було десять років тому.

Момент був обраний не дуже вдалий для того, щоб ворушити ці спогади. Я намагався відвернути її від них, а вона повертала мене туди з якоюсь тривожною наполегливістю. А потім, несподівано, ніби боячись надто розчулитися, вона запитала, чи я досі пам’ятаю Струвілова?

Струвілов був вільним пансіонером, який завдавав у ту пору чимало клопоту Лориним батькам. Вважалося, що він відвідує уроки, та коли в нього запитували, які саме чи до яких іспитів той готується, той недбало відповідав:

— Які хочу, такі й відвідую.

Спочатку всі вдавали, ніби сприймають його брутальні відповіді як жарти, певно, бажаючи притупити їхню гостроту, і він сам супроводжував їх гучним сміхом; але з часом цей сміх ставав усе саркастичнішим, а його вихватки — дедалі агресивнішими, і я не міг зрозуміти, чому пастор терпів такого пансіонера, він явно робив це не з фінансових міркувань, до того ж він ставився до Струвілова з якоюсь дивною приязню, що була змішана з жалістю і, можливо, з невиразною надією, що йому вдасться переконати його: я маю на увазі, перевиховати. Так само не міг я зрозуміти, чому Струвілов і далі живе в цьому пансіоні, хоча він міг би спокійнісінько перебратися кудись-інде. Адже, на відміну від мене, він явно не мав жодних причин сентиментального характеру, які б його тут затримували. Але, можливо, він залишався тут тому, що його вочевидь тішили ці турніри з бідолашним пастором, який захищався погано, і його супротивник завжди був у виграші.

— Пам’ятаєте той день, коли він запитав у тата, чи, коли тато молиться, він зберігає піджак під сутаною?

— Чорти б його забрали! Він запитав це таким лагідним тоном, що ваш бідолашний батько не відчув у цьому запитанні жодного лукавства. То було за столом. Я дуже добре все пам’ятаю...

— І тато відповів йому цілком щиро, що сутана досить тоненька, і він боїться застудитися, якщо не вдягатиме піджака.

— І який смуток затьмарив тоді обличчя Струвілова! Він довго мовчав у відповідь на наші наполегливі розпитування, а потім нарешті заявив, що це «звичайно, не має великої ваги», але, мовляв, коли ваш батько вимахує руками, рукави піджака вистромляються з-під сутани, і це справляє погане враження на деяких вірних.

— Після цього сердешний тато проголосив цілу проповідь, притискаючи лікті до тіла й утративши весь свій дар красномовства.

А наступної неділі він прийшов із церкви, геть застуджений, тому що служив без піджака. А та дискусія про безплідну смоковницю з Євангелії та дерева, які не дають плодів... «Я — те дерево, що не дає плодів. Я спроможний лише відкидати тінь. Панотче, я накриваю вас своєю тінню».

— Це також було сказано за столом.

— Звичайно. Адже ми бачили його лише за столом.

— І він сказав це з такою злістю! Саме тоді дідусь виставив його за двері. Пам’ятаєте, як він несподівано підхопився на ноги, і це він, який зазвичай не відривав носа від тарілки! І простягши перед собою руку, вигукнув: «Геть звідси! Геть!»

Він здався тоді мені величезним, грізним. Я майже переконаний, що Струвілов тоді злякався.

— Він кинув свою серветку на стіл і зник. Він пішов від нас, не заплативши за пансіон. Після цього ми вже ніколи його не бачили.

— Цікаво все-таки, що з ним сталося.

— Бідолашний дідусь, — сказала Лора, і в її голосі пролунав смуток, — яким гарним видався він мені в той день! Він вас дуже любить, ви знаєте. Було б добре, якби ви зайшли до нього, в його кабінет, бодай на хвилину. Я певна, для нього це була б велика радість.

Я записав усе це майже відразу, відчуваючи, як важко правильно відтворити тон будь-якого діалогу. Але далі я став слухати слова Лори ще неуважніше. Я помітив, — правда, досить-таки далеко від себе — Олів’є, якого втратив із виду, відтоді як Лора затягла мене в кабінет свого батька. Очі в нього блищали, а вираз обличчя був надзвичайно жвавим. Згодом я довідався, що Сара задля розваги умовила його випити одним духом шість келихів шампанського. Арман був поруч із ним, і обидва хлопці, проштовхуючись крізь натовп, переслідували Сару та молоду англійку, Сариного віку, що жила в пансіоні Азаїсів уже понад рік. Зрештою Сара та її подруга покинули залу, й крізь відчинені двері я побачив, як хлопці кинулися їх наздоганяти, вибігши на сходи. Я теж хотів вийти назовні, бо мене попросила про це Лора, але несподівано вона рвучко наблизилася до мене:

— Послухайте, Едуаре, я хотіла ще вам сказати... — і зненацька її голос став дуже серйозним, — ми, мабуть, розлучаємося тепер надовго. Я хотіла б знати, чи я можу ще розраховувати на вас... як на друга.

Ніколи я ще не мав такого бажання поцілувати її, як у ту мить. Але я обмежився тим, що з палкою ніжністю поцілував їй руку, прошепотівши:

— Хоч би що сталося...

І щоб приховати від неї сльози, які набігли мені на очі, я швидко подався геть у пошуках Олів’є.

Він чекав, коли я вийду, сидячи на приступці сходів, поруч з Арманом. Він явно був трохи п’яний. Він підхопився на ноги й потяг мене за руку:

— Ходімо, — сказав він. — Ми викуримо по сигареті в Сариній кімнаті. Вона чекає нас.

— Я прийду через хвилину. Бо спершу хотів би навідати Азаїса. Але я не зможу знайти ту кімнату.

— Ви чудово знаєте, де вона є. Це колишня Лорина кімната! — вигукнув Арман. — Оскільки це одна з найкращих кімнат у будинку, то в ній оселили пансіонерку. Але вона замало платить, і тому їй доводиться ділити цю кімнату із Сарою. Туди поставили два ліжка,задля форми; але в цьому не було потреби...

— Не слухайте його! — вигукнув Олів’є, сміючись і штовхаючи приятеля. — Він п’яний.

— Не мели дурниць! — кинув йому Арман. — То ви прийдете, чи не так? Ми вас чекаємо.

Я пообіцяв, що прийду.

Після того як він став підстригати волосся йоржиком, старий Азаїс перестав бути схожим на Вітмена. Він віддав родині зятя другий і третій поверхи свого будинку. З вікна свого кабінету (червоне дерево, репс і молескін) він має змогу дивитися згори на подвір’я і спостерігати за пересуваннями своїх учнів.

— Погляньте, як до мене підлещуються, — сказав мені він, показуючи на величезний букет хризантем на своєму столі, який подарувала йому мати одного з учнів, давня подруга їхньої родини.

У цій кімнаті панувала така сувора атмосфера, що, здавалося, квіти тут скоро зів’януть.

— Я покинув на короткий час товариство. Я вже старий, і гамір розмов мене стомлює. Але квіти складають мені компанію. Вони розмовляють по-своєму й уміють славити Господа ліпше, ніж люди, — а може він говорив щось інше, але в такому ж дусі.

Достойний чолов’яга навіть уявити собі не міг, як він набрид своїм учням подібними балачками, які в його устах звучали так щиро, що будь-яка іронія у відповідь на них здавалася недоречною. Такі прості душі, як душа старого Азаїса, мені, безперечно, зрозуміти найважче. Якщо сам ти не спроможний мислити такими примітивними категоріями, тобі доводиться, слухаючи такі речі, розігрувати щось подібне до комедії — але що робити? Тут не випадає сперечатися, щось пояснювати, ти мусиш згідливо кивати головою та й годі. Азаїс створює навкруг себе атмосферу лицемірства, якщо ті, хто його оточує, не поділяють його наївної віри. Спочатку, коли я став бувати в цій родині, я обурювався, бачачи, як брешуть Азаїсові його онуки. Але мені довелося брати з них приклад.

Пастор Проспер Ведель надто зайнятий. Пані Ведель — це особа трохи придуркувата, завжди заглиблена у свої поетико-релігійні марення, де вона втрачає всяке відчуття реального. Тому саме дід узяв у свої руки як виховання, так і освіту молодих. Один раз на місяць, тоді, коли я тут жив, я мусив вислуховувати бурхливу проповідь, яка закінчувалася патетичними закликами:

«Віднині ми не станемо нічого приховувати. Ми вступаємо в нову еру відвертости й щирости. (Він любить уживати різні слова для того, щоб сказати одне й те саме, — давня звичка, яку він зберіг від часів свого пасторського служіння.) Ми більш не плекатимемо жодної задньої думки, ми відкинемо ті ниці помисли, що виникають десь потойбіч голови. Ми зможемо дивитись одне одному просто В обличчя, не відводячи погляду. Ви згодні? Отже, домовилися».

Після чого всі ми просувалися трохи вперед, він у своїй наївності, а діти — в брехні.

Ці промови насамперед адресувалися братові Лори, на рік молодшому, аніж вона, в якому нуртували соки юности і який прагнув кохання. (Він зайнявся якоюсь комерцією в колоніях, і я втратив його з поля зору.) Одного вечора, коли старий знову виголосив цю проповідь, я зайшов до нього в кабінет. Я намагався розтлумачити йому, що сама його прямолінійність робить неможливою для онука ту щирість, якої він від нього вимагав. Азаїс тоді майже розсердився.

— Він не повинен робити нічого такого, в чому було б соромно признатися! — вигукнув він тоном, який не допускав заперечення.

А втім, це чудова людина. Ба більше того: це взірець доброчесности, те, що називають «золотим серцем», але мислить він по-дитячому. Його глибока пошана до мене пояснюється тим, що, як йому відомо, в мене нема коханки. Він не став приховувати від мене своїх сподівань, що я одружуся з Лорою. Він сумнівається в тому, що Дув’єр — той чоловік, якого їй треба, і він повторив мені кілька разів: «Її вибір мене дивує», а потім додав: «А втім, я вірю, що то хлопець порядний... А ви як вважаєте?»

— Безперечно, — відповів йому я.

Мірою того як людська душа заглиблюється в побожність, вона втрачає відчуття, смак, потребу реальности. Це саме я помітив і у Веделя, хоч ми говорили й недовго. Сяйво віри цілком їх засліплює, і вони перестають бачити світ, який їх оточує, перестають бачити самих себе. Мої почуття ніколи не перешкоджали мені ясно бачити, що діється у світі, тому мене завжди приголомшували ті кучугури брехні, які нагромаджує перед собою людина побожна.

Я хотів поговорити з Азаїсом про Олів’є, але його цікавить передусім малий Жорж.

— Не показуйте йому, що ви знаєте те, що я вам зараз скажу, — почав він. — А втім, це тільки робить йому честь... Уявіть-но собі, що ваш юний небіж та кілька його товаришів організували щось на зразок невеличкої спілки, таку собі лігу взаємного суперництва. Вони приймають туди лише тих, кого вважають гідними такої чести і які довели свою високу порядність; це такий собі дитячий Почесний Легіон. Чи не правда, чудова ідея? Кожен із них носить у петлиці стрічечку — вона не дуже впадає в око, але я все ж таки її помітив. Я привів хлопця до свого кабінету і коли попросив його пояснити, що означає ця стрічечка, то він спочатку стривожився. Бідолаха боявся, що буде за це покараний. Потім, густо почервонівши і вкрай збентежений, він розповів мені про утворення цього невеличкого клубу. Це такі речі, ви розумієте, на які слід дивитися з усмішкою, бо інакше ми ризикуємо вразити вельми делікатні почуття... Я запитав у нього, чому він та його товариші не роблять цього відкрито, не ховаючись. Я пояснив йому, яку чудову пропаганду могли б вони організувати, скільки дитячих душ навернути на шлях істини, яку чудову роль зіграти... Але в такому віці людина прагне до таємничости... Щоб здобути його довіру, я, у свою чергу, розповів йому, що, коли я був у його віці, то й сам належав до схожої організації, члени якої дали собі дуже гарну назву — «лицарі обов’язку». Кожен із нас одержував від президента ліги нотатника, куди записував свої помилки та невдачі з абсолютною відвертістю. Він почав усміхатися, і я побачив, що моя розповідь про занотування помилок навіяла йому якусь думку; я не став допитуватися, що він надумав, але мене не здивує, якщо він запровадить такі нотатники серед своїх однодумців. Розумієте, до таких дітей треба знайти підхід. А для цього треба спочатку показати, що ти їх розумієш. Я пообіцяв, що не стану розповідати про це його батькам, але водночас попросив, щоб він сам розповів усе своїй матері, яка дуже зрадіє. Але здається, що у своєму товариському колі вони дали один одному слово нікому нічого не розповідати. Я вчинив би помилку, якби став наполягати. Але перш ніж розлучитися, ми разом помолилися Богові, просячи, щоб Він благословив їхню лігу.

Бідолашний старий Азаїс! Я переконаний, що малий напустив йому туману й у всьому цьому нема ані слова правди. Та й хіба міг би Жорж повестися в цій ситуації інакше?.. Ми ще спробуємо з’ясувати, про що тут ідеться.

Я не впізнав спочатку Лориної кімнати. Її обклеїли новими шпалерами, й атмосфера тут повністю змінилася. Сара також здалася мені невпізнанною. А я ж думав, що добре знаю її. Вона завжди була зі мною дуже відверта. Я завжди був для неї тим, кому можна все розповісти. Але минуло вже багато місяців, відтоді як я востаннє приходив до Веделів. Сара була в сукні з довгими рукавами й закритим коміром. Вона мала вигляд дорослішої, упевненішої в собі дівчини. Вона сиділа на одному з двох ліжок, біля Олів’є, який безцеремонно там розлігся й, здавалося, заснув. Звичайно ж, він був п’яний; і, звичайно ж, мені було боляче бачити його таким; але він здався мені навіть гарнішим, аніж завжди. Власне, всі четверо були більш або менш п’яні. Маленька англійка вибухала сміхом, гучним реготом, від якого в мене боліли вуха, на найдурніші жарти Армана. Цей останній, не змовкаючи, молов несосвітенну нісенітницю, збуджений, потішений цим сміхом, ніби змагаючись із ним у дурості та вульгарності. Він удавав, ніби хоче припалити сигарету від розпалених щічок своєї сестри або щік Олів’є, які палахкотіли не менше, або відсмикував пальці, ніби обпаливши їх, коли зухвалим жестом намагався притулити їхні обличчя одне до одного. Олів’є та Сара погоджувалися брати участь у цій грі, й мені було на це вкрай неприємно дивитись. Але я забігаю вперед...

Олів’є ще вдавав, ніби спить, коли Арман зненацька запитав, що я думаю про Дув’єра. Я сів у низеньке крісло, водночас розвеселений, збуджений і збентежений їхнім сп’янінням та їхньою розв’язністю. Правду кажучи, мені було приємно, що вони запросили мене прийти, хоча, здавалося б, я був геть зайвий у їхньому товаристві.

— Ці дівчата... — провадив він, коли я не знайшовся що йому сказати й обмежився тим, що люб’язно усміхнувся, аби не порушити тону.

У цю мить англійка захотіла перешкодити йому говорити й погналася за ним, щоб затулити пальцями йому рота. Він випручався з її обіймів і закричав:

— Ці дівчата обурені на саму думку про те, що Лора муситиме лягти з ним у постіль.

Англійка відпустила його й закричала з удаваним гнівом:

— Ой, не вірте тому, що він каже. Це брехун!

— А я намагався донести до їхнього розуміння, — провадив Арман уже спокійнішим голосом, що за двадцять тисяч франків посагу не було жодних підстав сподіватися на щось ліпше і що Лора, будучи доброю християнкою, повинна передусім цінувати якості душі, як закликає нас наш батько-пастор. Атож, діти мої. Хоча з огляду на небезпеку перенаселення слід би приректи на целібат усіх тих, хто поступається красою тіла Адонісові... або Олів’є, якщо ми повернемося до зовсім недавніх часів.

— Який бовдур, — прошепотіла Сара. — Не слухайте його, він сам не знає, що він верзе.

— Я кажу правду.

Я ще ніколи не чув, щоб Арман отак говорив. Я вважав і досі вважаю, що він наділений вразливою і витонченою душею. Його вульгарність здалася мені цілком награною, спричиненою, по-перше, сп’янінням, а по-друге, необхідністю розвеселити англійку. Ця дівчина, якій і справді було весело, здавалася достатньо дурною, щоб утішатися такими безглуздими жартами. Що могло цікавити в цій компанії Олів’є? Я пообіцяв собі, що коли знову буду з ним насамоті, то відверто скажу йому, як мені було гидко.

— Але ви, — провадив Арман, рвучко обертаючись до мене, — ви, хто байдужий до грошей і хто має їх досить, щоб оплатити благородні почуття, чи не скажете ви нам, чому ви не захотіли одружитися з Лорою? І це при тому, що ви вочевидь кохали ЇЇ, а вона як усім відомо, також була без тями від вас.

Олів’є, який до цієї миті, здавалося, спав, розплющив очі, наші погляди зустрілися і якщо я не почервонів, то лише тому, що ніхто з чотирьох не був у стані стежити за виразом мого обличчя.

— Армане, ти нестерпний, — сказала Сара, ніби хотіла допомогти мені прийти до тями, бо я не знайшовся, що на це відповісти.

Після цього на тому самому ліжку, де вона спочатку сиділа, вона лягла поруч з Олів’є, так, що їхні обличчя доторкнулись одне до одного. Арман відразу підхопився на ноги, схопився за велику ширму, що була згорнута й притулена до стіни в ногах ліжка й, кривляючись, як клоун, розкрив її, щоб затулити парочку, а потім, із тими самими блазенськими кривляннями, нахилився до мене й сказав, але на повен голос:

— Ви, мабуть, не знали, що моя сестра — повія?

Це вже було занадто. Я підвівся й відкрив ширму, за якою Олів’є та Сара теж відразу підвелися. Волосся в неї було розкуйовджене. Олів’є пішов до туалетної кімнати й умився холодною водою.

— Ходіть-но сюди. Я вам щось покажу, — сказала Сара, взявши мене за руку.

Вона відчинила двері кімнати й вивела мене на площадинку сходів.

— Я подумала, це може зацікавити романіста. Я говорю про записник, який знайшла випадково. Це інтимний щоденник тата. Не уявляю, навіщо він його зберіг. Хто завгодно міг його прочитати. Я взяла його, щоб він не потрапив у руки Армана. Не кажіть йому про нього. Він не дуже довгий. Ви можете прочитати його за десять хвилин і повернути мені, перш ніж піти.

— Але ж Capo, — сказав я, пильно подивившись їй у вічі. — Читати чужого щоденника — це жахлива нескромність.

Вона стенула плечима.

— Якщо ви так вважаєте, ви будете дуже розчаровані. Там є лиш одне справді цікаве місце... і взагалі. Стривайтено, я вам покажу.

Вона дістала з-під корсета крихітну книжечку, якій було чотири роки, погортала її трохи, потім подала її мені розгорнутою, показавши на абзац.

— Читайте скоріш.

Я відразу побачив дату внизу й ось цю цитату з Євангелії, взяту в лапки:

«Той, хто зберігає вірність у малому, збереже її й у великому».

А далі я прочитав:

«Навіщо я постійно відкладаю на завтра своє рішення більш не курити? Тим більше, що я ухвалив його лиш для того, щоб не засмучувати Мелані (так звали дружину пастора). Боже мій, дай мені силу скинути з себе ярмо цього ганебного поневолення». (Сподіваюся, що я процитував точно.) Далі розповідалося про боротьбу, благання, молитви, зусилля — певно, марні, адже вони повторювалися день у день. Я перегорнув іще одну сторінку, й несподівано там уже говорилося про зовсім інше.

— Досить зворушливо, чи не так? — кинула Сара з ледь помітною гримаскою іронії, після того як я дочитав до кінця.

— Це набагато цікавіше, ніж ви гадаєте, — сказав я, водночас докоряючи собі за те, що заговорив із нею. — Уявіть собі, що лише десять днів тому я запитав у вашого батька, чи він намагався коли-небудь кинути курити. Я саме тоді дійшов висновку, що сам зайшов надто далеко у зловживанні курінням і... Одне слово, знаєте, що він мені відповів? Спочатку він сказав, що, на його думку, шкоду від куріння занадто перебільшують і він, мовляв, ніколи не відчував її на собі. А що я наполягав, то відповів нарешті: «Так, двічі або тричі я ухвалював рішення не курити протягом якогось часу. — І вам це вдавалося? — Звичайно, — відповів він таким тоном, ніби йшлося про щось цілком очевидне, — адже я так постановив». Диво та й годі! Можливо, він просто забув, як усе було, — додав я, не бажаючи більш показувати Сарі, що я запідозрив її батька в лицемірстві.

— А може, — відказала Сара, — це свідчить про те, що словом «курити» він назвав щось зовсім інше.

Невже це Сара, невже це вона так говорить? Я був ошелешений. Я подивився на неї, майже не наважуючись її зрозуміти... У цю мить Олів’є вийшов із кімнати. Він причесався, привів у порядок свій одяг і здавався набагато спокійнішим.

— Ходімо? — сказав він, безцеремонно знехтувавши присутність Сари. — Уже пізно.

Ми спустилися сходами, а коли вже вийшли на вулицю, він сказав:

— Боюся, ви неправильно мене зрозуміли. Вам могло здатися, що я закоханий у Сару. Але ні... Було б неправдою, якби я сказав, що терпіти її не можу, але я в неї не закоханий.

Я взяв Олів’є за лікоть і стиснув його, нічого не відповівши.

— Ви також не повинні судити Армана по тому, що він вам сьогодні наговорив, — провадив він. — Це своєрідна роль, яку він грає... всупереч собі. У глибині душі він зовсім інший... Мені важко вам пояснити. Він відчуває ніби потребу принижувати все, що йому найдорожче. Це лиш недавно він став таким. Мені здається, він почуває себе дуже нещасним і, щоб приховати це почуття, намагається глузувати з усього. Він дуже гордий. Батьки його зовсім не розуміють. Вони хотіли зробити з нього пастора.

Епіграф до одного з розділів «Фальшивомонетників»:

Родина... цей суспільний осередок.

Поль Бурже (у багатьох місцях)

Назва розділу: РЕЖИМ ОСЕРЕДКУ.

Безперечно, не існує такої в’язниці (інтелектуальної), з якої сильний розум не зміг би вирватися. І ніщо з того, що штовхає людину на бунт, не є категорично небезпечним — хоча бунт може зіпсувати характер (він згинає його, перевертає або здиблює, примушує вдаватися до нечестивих хитрощів); а дитина, яка не піддається впливу родини, вкладає в бунт усю незайманість своєї енергії. Але виховання, яке суперечить прагненням дитини, не тільки завдає їй прикрости, а й укріплює її. Найжалюгідніші жертви — це жертви догоджання. Яку силу характеру треба мати, щоб зненавидіти тих, хто вам догоджає! Скільки я бачив таких батьків (а матерів особливо), які знаходять собі втіху в тому, щоб відкривати й заохочувати у своїх дітях свої найдурніші вияви своєї огиди, свої найнесправедливіші прагнення, свої нерозуміння, спалахи своєї ненависти... За столом: «Облиш цей шматок. На ньому забагато жиру, ти ж бачиш. Обдери шкіру. Вона недосить зварилася...» Надворі, увечері: «Ой, кажан... Швиденько, затули голову. Він заплутається у твоєму волоссі» і таке інше. Ці люди переконані, що хрущі жалять, коники кусаються, що від доторку до земляних червів висипають прищі. Аналогічні абсурдні побоювання існують у всіх сферах людського буття — інтелектуальній, моральній тощо.

У потязі, в якому я їхав позавчора з Отейля, я почув, як молода мати лагідно нашіптує на вухо дівчинці років десяти: «Ти і я, я і ти, а на всіх інших нам наплювати».

(О, я добре знаю, що то були люди з простого народу. Але простий народ також має право на наше обурення. Чоловік тієї молодої матері, сидячи в кутку вагона, читав газету, спокійний, умиротворений і, може навіть, не рогатий.)

Чи можна уявити собі шкідливішу отруту?

Майбутнє належить байстрюкам. Яке глибоке значення в цьому виразі: «Дитина природи!» Лише байстрюк має право називатися дитиною природи!

Родинний егоїзм... лише трохи менш огидний, аніж егоїзм індивідуальний.

6 листопада

Я ніколи не міг нічого вигадати. Але я стою перед реальністю, як художник перед своєю моделлю, яка йому каже: намалюй мені такий рух, надай мені виразу, який мені личить. А якби я добре знав пружини, що рухають моделями, які постачає мені суспільство, я міг би примусити їх діяти за моїм бажанням; або принаймні я міг би запропонувати їхній нерішучості такі проблеми, які вони розв’язали б по-своєму, а отже, їхня реакція навчила б і мене. Це з огляду на моє покликання романіста мене мучить потреба втручатися, впливати на їхню долю. Якби я мав більше уяви, я вигадував би інтриги; я ж провокую їх, спостерігаю за дійовими особами і роблю те, що вони мені диктують.

7 листопада

Усе, що я написав учора, — неправда. Насправді ж реальність цікавить мене як пластичний матеріал, і мене набагато більше обходить те, що могло би бути, аніж те, що було. Мене надзвичайно приваблюють можливості, якими володіє кожна жива істота, і я оплакую все те, що атрофується під накривкою звичаїв».

Бернар мусив урвати на мить своє читання. Його погляд потьмарився. Він хапав ротом повітря, так ніби забував дихати, поки читав, настільки це читання заполонило його увагу. Він розчахнув стулки вікна й наповнив собі легені, зробивши ще один глибокий вдих.

Його дружні почуття до Олів’є були вочевидь дуже сильними. Він не мав ліпшого друга й нікого так не любив на цьому світі, тим більше, що не міг любити своїх батьків; іноді його серце віддавалося цьому почуттю понад усяку міру. Але він і Олів’є розуміли дружбу по-різному. Мірою того як Бернар просувався у своєму читанні, він усе більше дивувався, усе більше захоплювався — хоча в цьому захопленні відчувався певний біль — тим, яким різним може бути його друг, що його він нібито знав так добре. Олів’є не розповідав йому нічого з того, про що говорилося в цьому щоденнику. Він не розповідав йому ані про Армана, ані про Сару, й Бернар майже не здогадувався про їхнє існування. Наскільки відмінним здавався Олів’є, коли він був із ними, аніж тоді, коли він був із ним, Бернаром!.. Хіба впізнав би Бернар свого друга на тому ліжку, в кімнаті Сари? До неймовірної цікавості, яку розбудило в ньому це читання, домішувалася болісна тривога, щось подібне до огиди чи роздратування. У ньому було щось від того роздратування, яке він відчув зовсім недавно, коли побачив, як Олів’є та Едуар ідуть, тримаючись за руки. Це роздратування було спричинене відчуттям того, що він тут зайвий. Це роздратування могло завести його далеко й примусити наробити дурниць. Як і будь-яке роздратування, зрештою.

Кінчаймо цю перерву. Усе сказане вище я сказав лише для того, щоби впустити трохи повітря між сторінки цього щоденника. Тепер же, коли Бернар віднайшов дихання, дозволимо йому повернутись до нього. І ось він уже читає далі.

XIII

Зі старих мало користі.

Вовенарґ

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

(продовження)

8 листопада

«Старе подружжя Лаперузів знову переїхало на інше місце. Їхнє нове помешкання, де я досі не був, розташоване на антресолях у тому невеличкому заглибленні, яке утворює передмістя Сен-Оноре, перед тим як перетнути бульвар Османа. Я подзвонив. Лаперуз вийшов мені відчинити. Він був у одній сорочці з якимсь білим ніби пожовклим чепчиком на голові, в якому я зрештою впізнав стару панчоху (вона належала пані Лаперуз, звичайно ж), зав’язаний вузлом кінець якої бив його по щоці, наче китиця шапочки. У руці він тримав криву кочергу. Вочевидь я застав його в ті хвилини, коли він виконував роботу пічника.

Побачивши, що він трохи збентежений, я запитав:

— Може, мені прийти пізніше?

— Ні, ні... Заходьте. — І він провів мене у вузеньку довгу кімнату, два вікна якої виходили на вулицю, яка на висоті ліхтарного стовпа. — Я чекав ученицю саме о цій годині (була шоста година вечора), але вона повідомила мене телеграмою, що не прийде. Я дуже радий вас бачити.

Він поклав кочергу на круглий столик і сказав, мовби вибачаючись за своє вбрання:

— Служниця пані де Лаперуз дозволила, щоб вогонь у печі погас. Вона прийде лише вранці, і я мусив вигребти попіл...

— Хочете, я допоможу вам знову розпалити вогонь?

— Ні, ні... Це брудна робота... Але дозвольте, я піду перевдягнуся.

Він вийшов, дрібочучи ногами, і майже відразу повернувся, накинувши на себе куртку з тонкої козячої шкіри з відірваними ґудзиками, порваними рукавами й таку потерту, що я навіть біднякові посоромився б її дати. Ми сіли.

— Вам здається, що я змінився, чи не так?

Я хотів був заперечити, але не знайшов що сказати, боляче вражений стомленим виразом цього обличчя, яке я знав таким гарним. Він провадив:

— Атож, я дуже постарів за останній час. Я починаю потроху втрачати пам’ять. Коли повторюю фугу Баха, мені доводиться зазирати в ноти...

— Скільки молодих музикантів були б щасливі, якби володіли тим, чого ви досі не втратили.

Він похитав головою.

— Ет, у мене слабне не тільки пам’ять. Коли, наприклад, я йду, мені здається, що я пересуваюся досить швидко. Але всі люди на вулиці легко випереджають мене.

— Це лиш тому, що сьогодні люди ходять набагато швидше, — сказав я.

— Справді?.. Це як мої уроки... Ученицям здається, що я навчаю їх надто повільно, вони хочуть просуватися вперед набагато швидше, ніж я. Вони йдуть від мене... Сьогодні весь світ кудись квапиться.

І додав таким тихим голосом, що я ледве його розчув:

— Їх у мене майже не залишилося.

Я відчув у ньому такий смуток, що не наважився його розпитувати. Він провадив:

— Пані де Лаперуз не хоче цього розуміти. Вона каже, що я роблю все не так, як треба, що я не вмію зберігати своїх учнів і не вмію знаходити нових.

— А та учениця, яку ви сьогодні чекали? — запитав я не до ладу.

— Я її готую до вступу в консерваторію. Вона приходить сюди щодня.

— Це означає, що вона не платить вам за уроки.

— Пані де Лаперуз давно докоряє мені за це. Вона не розуміє, що мене цікавлять лише уроки. Саме ті, які мені приємно давати. Я багато думав останнім часом. Знаєте... я хотів дещо у вас запитати: чому так рідко пишуть у книжках про старих людей?.. Мабуть, це пояснюється тим, що старі вже неспроможні написати про себе, а коли ти молодий, то до старих тобі немає ніякого діла. Стара людина нікого більше не цікавить... А проте, про нас можна було б написати чимало цікавого. Знаєте, чимало подій зі свого минулого життя я починаю розуміти лише тепер. Атож, тільки тепер я починаю розуміти, що вони зовсім не мали того значення, якого я їм надавав тоді, коли вони відбувалися... Лише сьогодні я зрозумів, що все життя мене хтось обманював. Пані де Лаперуз залишила мене в дурнях, мій син залишив мене в дурнях, добрий Бог залишив мене в дурнях...

Сутеніло. Я вже майже не розрізняв риси свого старого вчителя; але несподівано спалахнуло світло найближчого вуличного ліхтаря, і я побачив його щоку, яка блищала від сліз. Спочатку мене стривожила дивна пляма на його скроні, ніби якась заглибина чи навіть дірка; та коли він зробив невеличкий рух, ця пляма змістилася, і я зрозумів, що то лише тінь, яку відкинула на нього розетка балконних перил. Я поклав долоню на його худу руку. Він здригнувся.

— Ви застудитеся, — сказав я йому. — Ви справді не хочете, щоб ми розпалили вогонь у печі?.. Ходімо туди.

— Ні... треба загартовуватися.

— Отакої! Це що, стоїцизм?

— Якоюсь мірою. Саме тому, що в мене надто делікатне горло, я ніколи не обмотував шию шарфом. Я завжди боровся сам із собою.

— Усе це добре, поки перемога залишається за вами. Але якщо тіло не витримає....

Він узяв мене за руку й сказав дуже поважним тоном, ніби повідомляв якусь таємницю:

— Тоді це буде справжня перемога.

Його рука випустила мою. Він вів далі:

— Я боявся, що ви поїдете, не побачившись зі мною.

— Куди поїду? — запитав я.

— Я не знаю. Але ж ви так часто подорожуєте. Я хотів сказати вам одну річ... Я теж скоро збираюся в подорож.

— Як? Ви маєте намір вирушити в мандри? — не до ладу запитав я, вдавши, ніби не зрозумів його слів, попри таємничу й урочисту поважність його голосу.

Він похитав головою.

— Ви чудово розумієте, що я хотів сказати... Так, так, я знаю, що це станеться скоро. Я починаю заробляти менше, аніж я вартий; і це для мене нестерпно. Існує певна межа, яку я пообіцяв собі не переходити.

Він говорив дещо екзальтованим тоном, який стривожив мене.

— А вам самому не здається, що це погано? Я ніколи не розумів, чому релігія забороняє нам це робити. Я багато думав останнім часом. Коли я був молодий, я жив дуже суворим життям. Я пишався силою свого характеру щоразу, коли відхиляв чиєсь прохання. Я тоді не розумів, що, вважаючи, ніби я здобуваю свободу, я все більше й більше ставав рабом своєї гордині. Кожна з цих перемог над самим собою була ще одним обертом ключа, яким я замикав двері своєї в’язниці. Саме це я мав на увазі недавно, коли сказав вам, що Бог залишив мене в дурнях. Він примусив мене дивитись на свою гординю як на чесноту. Бог посміявся з мене. Він розважається. Мені здається, що він грається з нами, як кіт із мишею. Він посилає нам спокуси, що їм ми, як Йому відомо, неспроможні опертися. А коли ми все-таки чинимо їм опір, Його помста буває ще нещаднішою. Чого Він від нас хоче? І чому?.. Але вам, либонь, нудно вислуховувати ці старечі розумування.

Він обхопив голову долонями, як ото дитина, що дметься на матір, і мовчав так довго, що я вже подумав, а чи не забув він узагалі про мою присутність. Нерухомо сидячи перед ним, я боявся порушити його роздуми. Попри близький шум, який долинав сюди з вулиці, тиша, що панувала в цій маленькій кімнаті здавалася мені непроникною. Попри світло вуличного ліхтаря, яке фантастично променилося знизу вгору на манір театральної рампи, тіні обабіч вікна зливалися з густою чорною темрявою, що панувала навколо нас і застигала, як ото на великому морозі застигає тиха вода; вона застигала навіть у моєму серці. Я захотів нарешті розвіяти свою тривогу, шумно відітхнув і, збираючись піти, готовий попрощатися, запитав із чемности та щоб розвіяти чари:

— З пані де Лаперуз усе гаразд?

Старий, здавалося, прокинувся із задуми. Спочатку він повторив:

— З пані де Лаперуз... Не зовсім...

Здавалося, ці слова не мали для нього жодного значення. Потім раптом він сказав, нахилившись до мене:

— Пані де Лаперуз переживає жахливу кризу... Це завдає мені великого болю.

— Яку кризу? — запитав я.

— Власне, ніяку!.. — кинув він, стенувши плечима, ніби все було само собою зрозуміло. — Вона зовсім схибнулася з глузду. Вона вже не знає, що їй вигадати.

Я давно здогадувався, що це старе подружжя втратило взаєморозуміння, та мені було дуже прикро почути підтвердження своїх здогадів.

— Мій бідолашний друже... — почав я тоном глибокого співчуття. — І... давно?

На якусь мить він замислився, ніби добре не зрозумів мого запитання.

— Та вже давно... Відтоді як ми познайомилися...

Але він спохопився майже відразу:

— Та ні. Правду кажучи, це почалося, коли ми стали виховувати сина.

Я зробив жест подиву, бо досі думав, що подружжя Лаперузів бездітне. Він підняв голову, яку обхоплював руками, й провадив уже спокійнішим голосом:

— Я ніколи не розповідав вам про свого сина?.. Стривайте, зараз я вам усе розкажу. Я хочу, щоб ви знали все. Те, що я вам зараз розповім, я не зміг би розповісти більше нікому... Атож, це почалося, коли ми стали виховувати сина; це було вже давно. Перші часи нашого спільного життя були чудовими. Я був дуже чистий, коли одружився з пані де Лаперуз. Я любив її невинною любов’ю... Атож, саме невинною, я не знаходив у ній жодної вади. Але ми мали дуже різні погляди на виховання дітей. Щоразу як я робив зауваження своєму синові, пані де Лаперуз ставала на його бік проти мене. Послухати її, так йому можна було дозволити все. Вони змовлялися проти мене. Вона навчила його брехати... Йому ще й двадцять років не виповнилося, як він завів коханку. То була моя учениця, молода росіянка, вона була чудовим музикантом, і я дуже прихилився до неї. Пані де Лаперуз усе знала, але від мене, як завжди, вони все приховували. І звичайно ж, я не помітив, що вона завагітніла. Авжеж, повторюю, я нічогісінько не підозрював. Одного чудового дня мене повідомили, що моя учениця захворіла, що протягом якогось часу вона не відвідуватиме мої уроки. Коли я висловив бажання навідати її, мені сказали, що вона змінила адресу, що вона десь подорожує. Лише набагато пізніше я довідався, що вона поїхала до Польщі, щоб там народити дитину. Мій син поїхав за нею... Кілька років вони жили разом; але він помер раніше, ніж устиг одружитися з нею.

— А вона... Ви її потім бачили?

Враження було таке, що він ударився лобом об якусь перешкоду.

— Я не міг їй простити, що вона мене обманула. Пані де Лаперуз листується з нею. Коли я довідався, що вона живе в убогості, я послав їй грошей... заради малого. Але про це пані де Лаперуз не знає. Та й та жінка не знала про те, що ті гроші надіслав я.

— А ваш онук?..

Дивна усмішка ковзнула по його обличчю; він підвівся.

— Стривайте хвилинку. Я покажу вам його фотографію.

І він знову подріботів кудись за межі кімнати, нахиливши голову вперед. Коли повернувся, його пальці тремтіли, шукаючи карточку в пузатому гамані. Він нахилився до мене, подаючи мені фото і зовсім тихо сказав:

— Я взяв її в пані де Лаперуз без її відома. Вона думає, що загубила її.

— Скільки йому років? — запитав я.

— Тринадцять. Він видається старшим, чи не так? Він дуже стрункий.

Його очі знову наповнилися слізьми. Він простяг руку до фотографії, ніби хотів відразу взяти її назад. Я нахилився до неяскравого світла від вуличного ліхтаря. Мені здалося, що хлопчик на нього схожий. Я впізнав великий опуклий лоб, замріяні очі старого Лаперуза. Мені здалося, він зрадів, коли я йому це сказав. Але заперечив:

— Ні, ні, він схожий на мого брата. На брата, якого я втратив...

Хлопчик був дивно вдягнений у російську сорочку з вишивкою.

— Де він живе?

— Звідки ж мені знати? — вигукнув Лаперуз, і в його голосі пролунав розпач. — Я ж вам сказав: вони все від мене приховують.

Він узяв фотографію, якусь мить на неї дивився і знову поклав її до свого гамана, а гаман запхав до кишені.

— Коли його мати приїздить до Парижа, вона зустрічається лише з пані де Лаперуз, яка на мої запитання завжди відповідає: «Запросіть її, якщо хочете її бачити». Вона це каже, але вона була б у розпачі, якби я з нею побачився. Вона завжди була заздрісна й ревнива. Усіх, хто прихилявся до мене, намагалася від мене забрати... Малий Борис навчається в Польщі, в одній із варшавських шкіл, здається. Але він часто мандрує з матір’ю.

І зненацька він вигукнув у пориві якогось захвату:

— Скажіть-но! Чи повірите ви, що можна любити дитину, якої ти ніколи не бачив?.. А той малий — це те найдорожче, що я сьогодні маю у світі.... І він нічого про це не знає!

Глибокі ридання урвали йому мову. Він підвівся зі стільця й кинувся, майже впав у мої обійми. Я зробив би все що завгодно, аби полегшити йому душу, але що я міг? Я підвівся, бо відчув, як його худе тіло ковзає по моєму, й мені здалося, що зараз він упаде навколішки. Я підтримав його, стиснув в обіймах, став заколисувати як дитину. Він трохи заспокоївся. Пані де Лаперуз покликала його з сусідньої кімнати.

— Зараз вона прийде... Ви не дуже прагнете з нею зустрітися, чи не так? До того ж вона зовсім оглухла. Ідіть скоріш.

І вже вивівши мене на сходи, сказав:

— Приходьте, приходьте ще (у його голосі прозвучало благання). До побачення, до побачення.

9 листопада

Досі, мені здається, література зовсім не цікавилася певним аспектом трагічного. Роман приділяв головну увагу мінливостям долі, успіху або невдачам, суспільним відносинам, конфлікту пристрастей, характерам, але зовсім не торкався самої сутности буття.

Перенести драму в план моралі та духовного життя — це завдання взяло на себе християнство. Але не існує, власне кажучи, романів християнських. Є такі, що ставлять перед собою мету повчати. Але це не має жодного стосунку до того, що я хочу сказати. Я маю на увазі трагічне в плані моралі, що так промовисто знаходить свій вираз у євангельському вислові: «Якщо сіль втрачає свій смак, як їй його повернути?» Саме це трагічне має для мене вагу.

10 листопада

Олів’є готується до іспитів. Поліна хоче, щоб він потім вступив до Вищої Нормальної школи. Його кар’єра вже повністю спланована. Адже він має батьків, має підтримку. Я залюбки зробив би його своїм секретарем, але йому байдуже до мене, він навіть не помічає, який інтерес у мені пробуджує. І я збентежив би його, якби дозволив це йому помітити. Саме для того, щоб його не бентежити, я вдаю перед ним певну байдужість, таку собі іронічну відстороненість. Лише тоді, коли він мене не бачить, я дозволяю собі дивитись на нього, скільки мені заманеться. Іноді я йду за ним вулицею, а він цього не знає. Отак ішов я за ним учора; та він зненацька круто обернувся, і я не встиг заховатися.

— Куди ти біжиш так швидко? — запитав я в нього.

— О, нікуди! Я ніколи так не поспішаю, як тоді, коли не маю чого робити.

Ми пройшли кілька кроків удвох, але не знали що сказати один одному. Безперечно, він був роздратований тим, що зустрів мене.

12 листопада

«Він має батьків, старшого брата, товаришів...» Я повторюю собі це протягом цілого дня, намагаюся донести до свого розуміння, що мені нема чого тут робити. Якби йому чогось бракувало, я, безперечно, знайшов би своє місце поруч із ним; але йому нічого не бракує. Він не має потреби ні в чому, і хоча його лагідна доброзичливість чарує мене, вона не дає мені жодних підстав обманювати себе... О, абсурдна фраза, яку я написав усупереч собі і в якій знайшла свій вираз уся роздвоєність мого серця... Завтра я вирушаю до Лондона. Я несподівано ухвалив рішення їхати. Пора.

Я поїду тому, що мені надто сильно хочеться залишитись!.. Певна любов до труднощів і гостра нехіть до поблажливости (я маю на увазі поблажливість до самого себе) — це, мабуть, наслідки мого першого пуританського виховання, яких мені так важко позбутися.

Учора я купив у Сміта уже зовсім англійського зошита, який прийде на зміну цьому і в який я не хочу більше нічого записувати. Це зовсім новий зошит...

О, якби я міг не поїхати!»

XIV

Іноді життя заводить нас у такі скрутні ситуації, що треба бути трохи божевільним, аби виплутатися з них.

Ларошфуко

Своє читання Бернар закінчив листом Лори, вкладеним у щоденник Едуара. Його наче громом вразило: він не мав найменшого сумніву, що жінка, яка розпачливо кликала на допомогу в цьому листі, була тією самою невтішною коханкою, яку покинув Венсан Моліньє і про яку Олів’є розповідав йому напередодні ввечері. І тут Бернарові спало на думку, що завдяки подвійному звірянню, його друга та Едуарового щоденника, лише йому відомі обидві сторони цієї інтриги. Це була перевага, яку він не зможе зберегти довго; треба було діяти швидко й точно. Своє рішення він ухвалив відразу; не забуваючи й про те, що він прочитав спочатку, Бернар тепер зосередив усю свою увагу на Лорі.

«Сьогодні вранці я ще досить неясно уявляв собі, що я далі робитиму, а зараз у мене немає сумнівів, — сказав собі він, вибігаючи з кімнати. — Тут ідеться, як сказав один чоловік, про абсолютно категоричний імператив: треба рятувати Лору. Можливо, мені не слід було брати цю валізу, та коли я вже її забрав, то немає підстав сумніватися, що я знайшов у ній живе відчуття обов’язку. Важливо знайти Лору, перш ніж вона зустрінеться з Едуаром, відрекомендуватися їй і запропонувати свою допомогу в такий спосіб, який не дав би їй підстав прийняти мене за якогось пройдисвіта. Далі все піде само собою. Я маю нині у своєму розпорядженні гаман, а в ньому досить грошей, щоб полегшити становище нещасної жінки з не меншим успіхом, аніж найщедріший чи найспівчутливіший з Едуарів. Єдине, що мене бентежить, це як до цього підійти. Бо, вихована в родині Веделів, Лора, хоч і завагітніла в незаконний спосіб, має бути особою делікатною. Мені неважко уявити жінку, яка закомизиться, зневажливо плюне тобі в обличчя й пошматує банкноти, які ти запропонуєш їй цілком доброзичливо, але в недостатній обгортці. Як запропонувати їй гроші? Як відрекомендуватися? Ось у чім заковика. В яких хащах опиняється людина, коли вона сходить із торованої дороги закону! Я, мабуть, надто молодий для того, щоб успішно взяти участь у такій пікантній інтризі. Але саме це мені й допоможе, нехай йому чорт! Вигадаємо щиросерде зізнання; історію, яка примусить її пожаліти мене й зацікавитися мною. Біда в тому, що ця ж таки історія згодилася б і для Едуара. Ет, менше з тим, головне — не заплутатися. Якось воно та буде. Покладімося на натхнення моменту...»

Він уже дійшов до вулиці Бон, яку назвала у своєму листі Лора. Готель був дуже скромний, проте охайний і пристойний на вигляд. Розпитавши портьє, куди йому йти, Бернар піднявся на три поверхи. Перед дверима з номером 16 він зупинився, хотів якось підготуватися до свого візиту, став шукати потрібні фрази. Та нічого не спало йому на думку. Тоді зібрався з духом і постукав у двері. Лагідний, як у черниці й трохи боязкий голос йому відказав:

— Заходьте.

Лора була вдягнена дуже просто, в усьому чорному. Враження було таке, ніби вона в жалобі. Протягом тих кількох днів, які вона провела в Парижі, вона чекала, коли щось або хтось допоможуть їй знайти вихід з того глухого кута, в якому вона опинилася. Вона знала, що збилася з правильного шляху, що ступила на хибну стежку. Але вона мала сумну звичку більше розраховувати на якусь щасливу випадковість, аніж на саму себе. Вона зберегла якісь рештки своєї доброчесности, але почувала себе знесиленою, покинутою. Коли увійшов Бернар, вона підняла руку до обличчя, як робить людина, коли хоче стримати крик або захистити собі очі від надто яскравого світла. Відступила на крок і, опинившись біля самого вікна, вхопилася другою рукою за штору.

Бернар чекав, що вона запитає, чого йому треба; але вона мовчала, чекаючи, коли озветься він. Він дивився на неї і марно силкувався всміхнутися. Серце в нього калатало.

— Пробачте, пані, — сказав він нарешті, — за те, що я наважився потурбувати вас. Едуар X..., з яким ви, звичайно, знайомі, приїхав до Парижа сьогодні вранці. У мене до нього термінова справа, і я подумав, що ви зможете дати мені його адресу, й... пробачте мені, що я так безцеремонно з’явився до вас із цим проханням.

Якби Бернар не був такий юний, Лора, безперечно, злякалася б. Але він був, по суті, ще дитиною з щирим відвертим поглядом, із чистим чолом, сором’язливими жестами, не дуже впевненим голосом, і перед такою істотою страх просто не міг не поступитися місцем цікавості, інтересу і тій невтримній симпатії, яку пробуджує в нас створіння наївне й гарне. Бернарів голос, тим часом як він говорив, набув трохи впевнености.

— Але я не знаю його адреси, — сказала Лора. — Якщо він у Парижі, то скоро прийде до мене з візитом, я сподіваюся. Скажіть мені, хто ви. Я йому скажу.

«Ось та мить, коли треба всім ризикнути, — подумав Бернар.

На мить його витівка здалася йому вкрай божевільною. Він пильно подивився Лорі у вічі.

— Хто я?.. Я друг Олів’є Моліньє. — Він замовк, усе ще вагаючись, але побачивши, як вона зблідла, почувши це прізвище, наважився: — Я друг Олів’є, який доводиться братом Венсанові, вашому коханцеві, що так підло покинув вас...

Він мусив урвати мову. Лора похитнулася. Її обидві руки, викинуті назад, гарячково шукали, за що вхопитися. Але особливо вразив Бернара стогін, який у неї вихопився; то був майже нелюдський зойк, більше схожий на зойк пораненого дикого звіра (коли мисливець чує такий зойк, йому стає соромно, і він почуває себе катом), зойк такий дивний і такий несхожий на все те, чого Бернар міг чекати, що він весь затремтів. Він відразу зрозумів, що тут ішлося про реальне життя, про справжній біль, і все те, що він пережив раніше, здалося йому таким собі парадом і грою. Глибоке хвилювання опанувало його; воно було для нього таким новим, що він не міг дати йому раду, й воно підступило йому до горла... Почулися глухі ридання... Хто це плаче? Невже він, Бернар?.. Він кинувся, щоб її підтримати, він став перед нею навколішки, він белькотів крізь свої ридання:

— Пробачте... Пробачте... Я завдав вам болю... Я знав, що вам нема на що жити й хотів допомогти вам.

Але Лора, задихаючись, відчувала, що от-от зомліє. Вона шукала очима, куди їй сісти. Бернар, який дивився на неї, зрозумів її погляд. Він стрибнув до маленького крісла, яке стояло в ногах ліжка, рвучким рухом підсунув його до неї, і вона важко опустилася в нього.

Тут стався один гротескний інцидент, про який я не став би розповідати, якби він не вплинув вирішальним чином на взаємини Бернара й Лори, допомігши їм подолати взаємну ніяковість. Отже, я не намагатимуся штучно прикрасити цю сцену.

За ту ціну, яку платила Лора за своє мешкання (тобто ту, яку брав з неї власник готелю), не можна було вимагати, щоб меблі в номері були елегантними; але пожилець мав право сподіватися принаймні на те, що вони будуть достатньо міцними. Але те низеньке крісло, яке Бернар підсунув Лорі кульгало на одну ніжку; тобто воно мало велику схильність підбирати одну свою ногу під себе, як підбирає її пташка під своє крило, але для пташки такий рух є природним, а для крісла — незвичним і гідним осуду. Тому воно ховало своє каліцтво під густою бахромою. Лора знала своє крісло й знала, що сідати в ньоготреба з надзвичайною обережністю. Але вона забула про це в тому стані, в якому була, і згадала лише тоді, коли крісло перекинулося під нею. Вона тихо скрикнула криком, зовсім іншим, аніж її недавній протяжний зойк, ковзнула вбік і через мить уже сиділа на килимі в Бернарових обіймах, який поквапився її підхопити. Збентежений і водночас розвеселений, він мусив опуститись навколішки. Таким чином Лорине обличчя опинилося зовсім близько від його обличчя. Вона зашарілась і зробила спробу підвестися на ноги. Він їй допоміг.

— Ви не забилися?

— Ні, дякую. Завдяки вам. Це крісло калічне, його лагодили вже двічі... Сподіваюся, якщо випрямити його ніжку, воно не впаде.

— Зараз я це зроблю, — сказав Бернар. — Готово? Хочете сісти? — Потім спохопився: — О, дозвольте... Буде ліпше, якщо спочатку я сам його випробую. Ось бачите, зараз воно стоїть дуже добре. Я можу навіть поворушити ногами (і він зробив це, сміючись). — Потім підвівся. — Сідайте. І якщо ви дозволите мені залишитися тут ще бодай на мить, я візьму собі стілець. Я сяду поруч із вами й не даватиму вам упасти. Не бійтеся... Я маю ще зробити для вас дещо.

У його словах було стільки палкого почуття, стільки стриманости в його манерах, що Лора не втрималася від усмішки.

— Ви не сказали, як вас звати.

— Бернар.

— А ваше прізвище?

— У мене немає родини, яка дала б мені прізвище.

— Ну, принаймні, прізвище ваших батьків.

— У мене нема батьків. Тобто я байстрюк, як і та дитина, яку ви чекаєте.

Усмішка миттю зійшла з обличчя Лори. Вона була обурена цими впертими намаганнями проникнути в її життя, в її таємницю.

— Але звідки вам це відомо?.. Хто вам сказав?.. Ви не маєте права це знати.

Бернар заговорив, і тепер його голос звучав гучно й зухвало:

— Я знаю водночас і те, що знає мій друг Олів’є, і те, що знає ваш друг Едуар. Але кожному з них відома лише половина вашої таємниці. Мабуть, я один у світі, крім вас, хто знає її цілком... Ви ж бачите, що я повинен стати вашим другом, — додав він лагіднішим голосом.

— Які ж вони нестримані, ці чоловіки, — сумно прошепотіла Лора. — Але... якщо ви не бачилися з Едуаром, він не міг нічого вам розповісти. Отже, він написав вам?.. То це він вас сюди послав?

Бернар замовк. Перед цим він говорив надто швидко, піддавшись спокусі трохи похизуватися. На запитання Лори він заперечливо похитав головою. Обличчя Лори ставало все похмурішим. У цю мить у двері постукали.

Хотіли вони цього чи не хотіли, але спільне хвилювання певною мірою об’єднує двох людей. Бернар відчув себе в пастці; Лорі було прикро, що її застануть не саму. Вони перезирнулися, як перезираються співучасники в злочині. Стук повторився. Обоє разом сказали:

— Заходьте.

Ось уже кілька хвилин, як Едуар слухав, стоячи за дверима, здивований, що чує голоси в кімнаті Лори. Останні фрази Бернара допомогли йому зрозуміти, що діється. Він не міг помилитися щодо їхнього значення, не мав підстав сумніватися, що той, хто говорив і був тим злодієм, який украв його валізу. Своє рішення він ухвалив відразу. Бо Едуар належав до тих людей, які мляво поводяться лише в умовах повсякденної рутини, але вмить напружуються й готові діяти перед непередбаченим. Тож він відчинив двері, але залишився на порозі, посміхаючись і по черзі дивлячись то на Бернара, то на Лору, що обоє підхопилися на ноги.

— Пробачте мені, люба подруго, — сказав він Лорі з тим жестом, яким відкладають вияви почуттів на трохи пізніше. — Спочатку я маю сказати кілька слів цьому панові, якщо він зробить мені ласку і вийде на хвилину в коридор.

Посмішка Едуара стала ще іронічнішою, коли Бернар підійшов до нього.

— Я так і знав, що зустріну вас тут.

Бернар зрозумів, що він попався на гарячому. Йому не залишалося нічого іншого, як покластися на свою зухвалість. Так він і зробив, розуміючи, що грає ва-банк.

— Я теж сподівався знайти вас тут.

— Насамперед і якщо ви досі цього не зробили (бо я хотів би вірити, що ви прийшли сюди саме для цього) ви маєте зійти вниз і оплатити в конторі рахунок пані Дув’єр, скориставшись тими грішми, які ви знайшли в моїй валізі і які, я думаю, маєте зараз при собі. Не повертайтеся раніш як через десять хвилин.

Усе це було сказано голосом серйозним, але тоном, у якому не відчувалося найменшої погрози. Тим часом Бернар віднайшов свою самовпевненість.

— Я й справді прийшов сюди з цією метою. Ви не помилилися. І я починаю думати, що я теж не помилився.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що ви саме такий, яким я вас собі уявляв.

Едуар марно намагався напустити на себе суворий вигляд. Він ледве стримував сміх. Він зробив легкий іронічний уклін і сказав:

— Дякую. Залишається тільки перевірити зворотне припущення. Гадаю, оскільки ви тут, ви прочитали мої папери?

Бернар, який, не моргнувши, витримав погляд Едуара, у свою чергу посміхнувся з виразом зухвалости, веселости, нахабства і вклонився у відповідь:

— У цьому можете не сумніватися. Я тут, щоб служити вам.

І легко, наче ельф, пострибав униз сходами.

Коли Едуар повернувся в кімнату, Лора ридма ридала. Він підійшов до неї. Вона поклала чоло йому на плече. Такий бурхливий вияв почуттів бентежив його, був для нього майже нестерпний. Він сам не помітив, як став легенько плескати її долонею по спині — так намагаються допомогти дитині, коли вона закашляється.

— Моя бідолашна Лоро, — сказав він. — Ну ж бо, ну ж бо... будьте розважливою.

— О, дайте мені трохи поплакати. Мені це приносить полегкість.

— У будь-якому випадку, ви повинні вирішити, що вам тепер робити.

— А що я маю робити? Куди я можу поїхати? Кому, ви вважаєте, я можу про все розповісти?

— Ваші батьки...

— Але ж ви знаєте моїх батьків. Для них це буде велике горе. Адже вони все зробили для мого щастя.

— Дув’єр?..

— Я ніколи не наважуся з ним зустрітися. Він такий добрий... Не думайте, що я зовсім його не люблю... Якби ви знали... Якби ви знали... О, скажіть мені, що ви зневажаєте мене не занадто.

— Якраз навпаки, моя маленька Лоро. Якраз навпаки. Як ви могли так подумати?

І він знову став поплескувати її по спині.

— Ай справді, перед вами я не знаю сорому.

— Скільки вже днів ви тут?

— Я вже й не знаю. Я жила тут лише чеканням вашого приїзду. Бували хвилини, коли мені здавалося, що я вже не можу. Зараз відчуваю, що більш не проживу тут жодного дня.

І вона стала схлипувати ще частіше, майже плачучи вголос, але плач її звучав здушено.

Едуар почувався все ніяковіше.

— Послухайте, Лоро... Заспокойтеся. Той хлопець... я не знаю навіть, як його звати...

— Бернар, — прошепотіла Лора.

— Бернар повернеться з хвилини на хвилину. Ну ж бо, візьміть себе в руки. Не треба, щоб він бачив вас такою. Наберіться мужности. Ми щось придумаємо, я вам обіцяю. Ну ж бо, витріть сльози. Плачучи, нічому не зарадиш. Подивіться в дзеркало. Обличчя у вас зовсім червоне. Умийтеся. Коли я бачу, як ви плачете, я ні про що не можу думати... Чуєте? Він уже тут. Зараз увійде.

Він підійшов до дверей і відчинив їх, впускаючи Бернара.

І поки Лора, обернувшись до них спиною, займалася своїм туалетом, намагаючись домогтися, щоб вираз її обличчя став спокійнішим, Едуар запитав:

— А зараз, добродію, чи можу я вас запитати, коли мені буде дозволено знову вступити у володіння своїми речами?

Він сказав це, дивлячись Бернарові просто у вічі з тією самою іронічною посмішкою на губах.

— Негайно, пане, якщо бажаєте. Але мушу вам признатися, що деяких речей там бракує, проте запевняю вас, вони були мені набагато потрібніші, аніж вам. Але, звичайно ж, ви могли б погодитися зі мною лише в тому випадку, якби знали мою історію. Скажу вам тільки, що від сьогоднішнього ранку я залишився без даху над головою, без притулку, без родини і вже був готовий стрибнути в Сену, якби ви мені не зустрілися. Я довго йшов слідом за вами сьогодні вранці, коли ви розмовляли з Олів’є, моїм другом. Він мені стільки розповідав про вас! Я хотів до вас підійти. Я шукав привід, якийсь засіб... Коли ви викинули геть свою квитанцію з камери схову, я благословив свою долю. О, не приймайте мене за злодія. Якщо я і вкрав вашу валізу, то лиш для того, щоб увійти з вами в контакт.

Бернар виклав усе це майже на одному подисі. Дивне полум’я пожвавлювало йому мову та освітлювало риси його обличчя. Можна сказати, то було полум’я доброти. Іронічна посмішка Едуара змінилася доброзичливою усмішкою, і це свідчило про те, що він відчув прихильність до свого співрозмовника.

— І що тепер? — запитав він.

Бернар зрозумів, що домігся успіху.

— А тепер, чи вам не потрібен, бува, секретар? Я не думаю, що погано виконував би цю роботу, якби виконував її з радістю.

Цього разу Едуар засміявся. Лора з подивом дивилася на обох.

— Он як!.. Подивимося, мені треба буде подумати. Приходьте зі мною зустрітися завтра о цій самій годині, на цьому самому місці, якщо пані Дув’єр дозволить... бо з нею мені також доведеться розв’язати чимало проблем. Ви оселилися в готелі, я думаю? А втім, байдуже де. Яка мені різниця? До завтра.

І він подав Бернарові руку.

— Пане, — сказав Бернар, — перш ніж я вас покину, дозвольте мені нагадати вам, що в передмісті Сен-Оноре живе бідний старий професор фортепіанної музики, на прізвище, якщо не помиляюся Лаперуз, якого ви немало порадуєте, коли навідаєте його.

— Чорт забирай, для початку це зовсім непогано, і схоже, ви дуже добре знаєте свої майбутні обов’язки.

— Отже... Ви готові погодитися?

— Ми поговоримо про це завтра. До побачення.

Затримавшись іще на кілька хвилин у Лори, Едуар пішов до Моліньє. Він сподівався, що застане там Олів’є, з яким хотів поговорити про Бернара. Проте вдома була тільки Поліна, й він більш нікого не дочекався, попри розпачливі намагання розтягти надовше свій візит.

Того вечора Олів’є у відповідь на наполегливе запрошення, яке передав йому брат, пішов до автора «Нерухомого шлагбаума», до графа де Пасавана.

XV

— А я боявся, ваш брат не виконає мого доручення, — сказав Робер де Пасаван, побачивши Олів’є.

— Я не запізнився? — запитав той, заходячи боязко і майже навшпиньках.

Робер узяв капелюха, якого Олів’є тримав у руках.

— Сідайте тут. Почувайтесь як дома. Ось у цьому кріслі, гадаю, вам буде зручно. Ви зовсім не запізнилися, якщо дивитися на годинник. Але моє бажання зустрітися з вами випереджає його стрілки. Курите?

— Ні, дякую, — сказав Олів’є, відводячи портсигар, який простяг йому граф де Пасаван.

Він відмовився із сором’язливости, хоча йому дуже хотілося спробувати, які на смак ці чудові золотаві сигарети, мабуть, російські, які він побачив у тому розкритому портсигарі.

— Атож, я дуже радий, що ви знайшли можливість прийти. Я боявся, ви будете дуже зайняті підготовкою до іспиту. Коли ви його складаєте?

— Письмовий — через десять днів. Але я працюю не дуже багато. Мені здається, до іспиту я готовий і ліпше не перевтомлюватися занадто.

— Але ви відмовилися б, якби я вам запропонував від сьогодні зайнятися чимось іншим?

— Можливо, й ні... Якщо це не забиратиме надто багато часу та сил.

— Зараз я вам скажу, чому я вас запросив. По-перше, я давно хотів познайомитися з вами. Ми вже якось розмовляли одного вечора, у фойє театру, під час антракту... Мене дуже зацікавило те, що ви тоді казали. Ви, звичайно ж, нічого з тієї розмови не пам’ятаєте?

— Та дещо, — сказав Олів’є, що вважав ту розмову не більш як пустою балаканиною.

— Але сьогодні я вам хочу сказати щось цілком конкретне. Ви знаєте, я певен, такого собі жидка, на прізвище Дюрмер? Це, здається, один із ваших товаришів?

— Я щойно з ним зустрічався.

— То ви в нього буваєте, чи не так?

— Ми домовилися зустрітися в Дуврі, щоб поговорити про журнал, головним редактором якого він буде.

Робер засміявся гучним і неприродним сміхом.

— Ха-ха-ха! Головним редактором... Який же він самовпевнений!.. Який же він швидкий!.. Він справді вам це сказав?

— Він уже давно мені про це каже.

— Атож, думка про цей журнал з’явилася в мене досить давно. Якось я мимохідь запитав у нього, чи погодився б він читати зі мною рукописи. Саме це він і сприйняв як пропозицію бути головним редактором журналу. Я не став його поправляти, й ось тепер він... Який пролазливий суб’єкт, вам не здається? Треба буде показати йому, де його місце... Ви й справді не курите?

— Можна спробувати, — сказав Олів’є, цього разу взявши сигарету. — Дякую.

— Дозвольте мені сказати вам, Олів’є... ви не заперечуєте, якщо я називатиму вас Олів’є? Казати вам просто «пане» мені не хочеться, а ви надто молодий і я надто близький із вашим братом Венсаном, щоб називати вас «Моліньє». Так от, Олів’є, дозвольте мені сказати вам, що я нескінченно більше довіряю вашому смаку, аніж смаку Сіді Дюрмера. Чи погодилися б ви взяти на себе керівництво цим журналом? Під моїм невеличким наглядом, звичайно ж; принаймні, на початку. Але я волів би, щоб мого імени не було на обкладинці. Згодом я вам поясню, чому я так хочу... Вип’єте склянку порто? Я маю порто найвищої якости.

Він потягся до невеличкого буфета, що був на відстані його простягненої руки, взяв там пляшку й два келихи, які наповнив.

— То що ви мені скажете?

— Порто й справді чудовий.

— Я не про порто, — сказав Робер, засміявшись. — Я хочу знати, як ви ставитеся до моєї пропозиції.

Олів’є прикинувся, ніби не розуміє, про що йдеться. Він боявся погодитися надто швидко і показати свою радість. Він легко зашарівся й пробелькотів:

— Мій іспит не дозволяє мені...

— Ви самі сказали, що підготовка до нього забирає у вас не так багато часу, — урвав його Робер. — А потім журнал не з’явиться так відразу. Я навіть запитую себе, а чи не варто відкласти його вихід до початку наступного навчального року. Але в будь-якому разі, мені треба з вами домовитися. Було б добре, якби ми могли підготувати до публікації кілька номерів ще до жовтня, і нам треба буде часто зустрічатися влітку для обговорення поточних проблем. Що ви збираєтеся робити на вакаціях?

— О, ще не знаю. Мої батьки, певно, поїдуть у Нормандію, як і щоліта.

— А ви повинні їх супроводжувати? Чи не могли б ви розлучитися з ними на певний час?..

— Моя мати на це не погодиться.

— Я сьогодні вечеряю з вашим братом. Ви мені дозволите поговорити з ним на цю тему?

— Але ж Венсан не поїде з нами. — Потім, зрозумівши, що ця фраза не має стосунку до запитання, він додав: — А потім розмова з ним нічого не дасть.

— Чому ж не дасть, якщо він знайде переконливі аргументи, щоб умовити вашу маму?

Олів’є нічого не відповів. Він ніжно любив свою матір і злегка насмішкуватий тон, яким Робер говорив про неї, йому не сподобався. Робер зрозумів, що трохи поквапився.

— То вам подобається моє порто? — сказав він, щоб змінити тему. — Ще один келих?

— Ні, ні, дякую... Але трунок справді чудовий.

— Знаєте, я був просто вражений зрілістю та впевненістю вашої оцінки, яку ви дали в той вечір. Ви не маєте наміру стати критиком?

— Ні.

— Вірші?..

— Я знаю, що ви пишете вірші.

Олів’є знову почервонів.

— Атож, ваш брат виказав вас. І ви, звичайно ж, знаєте інших молодих поетів, готових співпрацювати з нами. Я хотів би, щоб цей журнал став платформою для згуртування молоді. У цьому я бачу сенс його існування. Я хотів би, щоб ви допомогли мені скласти такий собі проспект-маніфест, який указав би, надто їх не уточнюючи, на нові тенденції. Ми їх обговоримо. Треба буде вибрати між двома-трьома епітетами; ніяких неологізмів; звернутися до старих, широковживаних слів, які ми навантажимо новим змістом і спробуємо ввести в обіг. У Флобера ми запозичимо «Численний і ритмізований»; у Леконта де Ліля — «Священний і вирішальний»... А що ви, наприклад, думаєте про «Життєспроможний», га? «Підсвідомий і життєспроможний»... Не годиться?... «Елементарний, потужний і життєспроможний»?

— Я думаю, можна буде знайти ще ліпші епітети, — наважився сказати Олів’є, який усміхався, проте особливого схвалення в його усмішці не було.

— У такому разі ще келих порто...

— Прошу вас, не наливайте повний.

— Розумієте, великою вадою символістської школи було те, що вона запропонувала нам лише одну естетику. Усі великі школи пропонували, разом із новим стилем, нову етику, нові технічні вимоги, нові таблиці, новий спосіб бачити, розуміти кохання й поводитися в житті. Що ж до символіста, то тут усе було дуже просто: він узагалі ніяк не поводився в житті; він не прагнув його зрозуміти; він його заперечував; він повертався до нього спиною. Це було абсурдно, вам не здається? Це були люди без апетиту й навіть без смаку. Не такі, як ми... правда ж?

Олів’є допив другий келих порто й викурив другу сигарету. Він напівзаплющив очі, напіврозлігся у зручному кріслі й, нічого не кажучи, висловлював свою згоду лише легкими кивками голови. У цю мить у двері подзвонили, і майже відразу по цьому увійшов слуга й подав Роберові візитку. Робер узяв візитку, скинув на неї поглядом і поклав її біля себе на свій письмовий стіл.

— Гаразд. Попросіть його зачекати хвилинку.

Слуга вийшов.

— Послухайте, друже Олів’є, ви мені дуже подобаєтеся, і я певен, що ми з вами чудово порозуміємося. Але прийшов гість, якого я повинен неодмінно прийняти і який хоче бачити мене самого.

Олів’є підвівся.

— Я випущу вас через сад, якщо дозволите... А, до речі... Ви не проти, якщо я вам подарую свою нову книжку? Я саме маю примірник, надрукований на голландському папері...

— Я не сподівався, що ви її мені подаруєте й уже її прочитав, — сказав Олів’є, якому книжка Пасавана не дуже сподобалася, й він хотів уникнути нещирих лестощів і водночас залишитися люб’язним.

Чи вловив Пасаван у тоні цієї фрази легкий відтінок зневаги? Він відповів дуже швидко:

— О, не намагайтеся давати їй оцінку. Якби ви сказали, що вона вам подобається, мені довелося б поставити під сумнів або ваш смак, або вашу щирість. Ні, я ліпше, аніж будь-хто, знаю, чого бракує цій книжці. Я написав її надто швидко. Правду кажучи, коли я її писав, я вже думав про свою наступну книжку. О, це буде справжня річ, повірте... Ви побачите, ви побачите... Мені дуже прикро, але зараз вам негайно треба піти... Хіба що... Але ні, але ні... Ми ще не досить із вами знайомі, а ваші батьки, звичайно ж, чекають вас до вечері. Отже, до побачення. До скорого... Зараз я зроблю для вас дарчий напис на книжці. Дозвольте...

Він підвівся й підійшов до свого столу. Коли він нахилився над книжкою, щоб зробити там дарчий напис, Олів’є ступив крок уперед і глянув кутиком ока на візитку, яку приніс слуга:

ВІКТОР СТРУВІЛОВ

Це ім’я не сказало йому нічого.

Пасаван подав Олів’є примірник «Нерухомого шлагбаума» і сказав, побачивши, що Олів’є хоче прочитати дарчий напис:

— Ви прочитаєте його згодом, — і засунув книжку Олів’є під пахву.

І лише на вулиці Олів’є зміг ознайомитися з цим рукописним епіграфом, який був цитатою з цієї ж таки книжки, цитатою, що її граф де Пасаван використав для свого дарчого напису:

«Прошу вас, Орландо, скажіть трохи більше. Я ще не зовсім упевнений, що правильно вас зрозумів».

А під цими словами автор книжки дописав:

«ОЛІВ’Є МОЛІНЬЄ

від його самозваного друга

ГРАФА РОБЕРА ДЕ ПАС АВАНА».

Цей двозначний епіграф примусив Олів’є замислитися, проте зрештою він легко міг витлумачити його так, як йому хотілося.

Олів’є повернувся додому, коли Едуар уже пішов, стомившись його чекати.

XVI

Позитивна освіта Венсана не дозволяла йому вірити в надприродне, й це надавало дияволові великі переваги. Диявол не атакував Венсана в лоб; він підступав до нього нишком, в обхід. Одна з його хитрих тактик полягає в тому, що наші поразки він виставляє як перемоги. Внаслідок чого Венсан дивився на свою поведінку стосовно Лори як на перемогу своєї волі над інстинктом любови і, будучи від природи людиною доброю, примушував себе стати твердим, рішучим, щоб не виявити слабости у стосунку до неї.

Пильно дослідивши еволюцію Венсанового характеру в цій інтризі, я поділив її на кілька етапів, на які хочу вказати, щоб читач дістав про неї повніше уявлення.

1. Період добрих намірів. Чесність. Усвідомлена потреба залагодити зроблену помилку. У матерільному плані: моральне зобов’язання пожертвувати задля Лори суму, яку його батьки з великими труднощами заощадили, щоб полегшити йому перші кроки на стежці його кар’єри. Хіба це не було б, з його боку жертвою? Хіба цей намір не можна назвати порядним, великодушним, милосердним?

2. Період тривоги. Докори сумління. Сумніви, чи ця сума буде достатньою, хіба не визначили вони наперед готовність Венсана погодитися на умовляння диявола, коли той намалював йому можливість її збільшити?

3. Душевна стійкість і сила характеру. Потреба, після втрати цієї суми, відчути себе «над мінливостями долі». Це та сама «сила характеру», яка дозволила Венсанові розповісти про свій програш Лорі; і яка йому дозволила, з цієї ж таки причини, порвати з нею.

4. Відмова від добрих намірів, що розглядаються тепер як дурна слабкість у світлі нової етики, яку Венсан визнав за потрібне собі винайти, щоб узаконити свою поведінку; бо він залишився людиною моралі, й диявол міг узяти над ним гору лише в тому випадку, коли постачав його аргументами для схвалення своєї поведінки. Теорія іманентности, всеохопности впродовж миті; безпричинної, раптової й немотивованої радости.

5. Сп’яніння від виграшу. Зневага до стриманости. Відчуття своєї вищости.

Після чого диявол міг вважати свою партію виграною.

Бо істота, яка досі вважала себе вільною, перетворилася на інструмент у його руках. Тому диявол не мав особливих проблем також домогтися, щоб Венсан віддав свого брата в руки тому прислужникові пекла, яким був Пасаван.

Проте Венсан не був поганою людиною. Тому все те, що він зробив, залишило в ньому відчуття невдоволености собою, якоїсь ніяковости. Скажемо про це ще кілька слів.

«Екзотикою» називають, якщо я не помиляюся, те строкате й різнобарвне середовище в дусі майя, в якому наша душа почуває себе чужою, яке позбавляє її точок опори. Коли доброчесність чинить сильний опір, диявол, перш ніж атакувати, ставить її в такі незвичні умови. Не випадає сумніватися, що якби вони не були під новим небом, далеко від своїх батьків, від спогадів про своє минуле, від усього того, що ставило їх у залежність від самих себе, то ні Лора не поступилася б Венсанові, ні Венсан не спробував би її звабити. Поза всяким сумнівом, їм здалося, що цей акт кохання випадав із тієї низки подій, які диктувалися правилами їхньої нормальної поведінки... Цим далеко ще не все сказано; але й цього вистачить, аби глибше зрозуміти дії Венсана.

Закинутим у незвичні, екзотичні умови він також почував себе біля Ліліан.

— Не смійся з мене, Ліліан, — сказав він їй того самого вечора. — Я знаю, що ти мене не зрозумієш, а проте я маю потребу говорити з тобою так, ніби ти можеш мене зрозуміти, бо я відчуваю, що наразі неспроможний вирватися за межі власної думки.

Напівлежачи в ногах Ліліан, що витяглася на низенькому дивані, він ніжно поклав на коліна своєї коханки голову, яку вона лагідно пестила.

— Чому я такий стурбований цього ранку?.. Атож, схоже, мене змагає страх. Ти можеш посерйозніти бодай на мить? Чи не можеш ти забути на цю коротку мить, щоб мене зрозуміти, ні, не те, в що ти віриш, бо ти не віриш ні в що, а якраз те, що ти ні в що не віриш? Я також ні в що досі не вірив, ти знаєш. Ані в нас із тобою, ані в себе, ані в тебе, ані в те, що я можу бути з тобою; ані в те, що завдяки тобі...

— Робер прийде о сьомій, — урвала його Ліліан. — Я тебе не підганяю, але якщо ти не поквапишся, то він урве нас саме в ту мить, коли ти починаєш бути цікавим. Бо, я думаю, ти не захочеш продовжувати при ньому. Мене дивує, що ти вважаєш сьогодні за потрібне вживати стількох застережних заходів. Ти схожий на сліпого, який спочатку обмацує палицею кожне місце, куди він збирається поставити ногу. Але ж ти бачиш, що я зберігаю серйозність. Чому ти такий невпевнений у собі?

— Відтоді як я тебе знаю, я надзвичайно упевнений у собі. Я багато можу, я це відчуваю. І ти бачиш, що мені все вдається. Але саме це й жахає мене. Ні, мовчи... Я цілий день думав про те, що ти розповіла мені сьогодні вранці, про те, як пішла на дно «Бургундія» і про те, як обрубували руки нещасним, котрі намагалися залізти в рятувальну шлюпку. Мені здається, ніби щось хоче залізти в мою шлюпку — я користуюся твоїм образом для того, щоб ти мене зрозуміла, — щось таке, чого мені не хочеться в неї пускати.

— І ти хочеш, щоб я допомогла тобі її втопити, сучий ти сину!

Він говорив далі, не дивлячись на неї:

— Щось таке, що я відштовхую, але я чую його голос... голос, якого ти ніколи не чула; голос, який я чув у своєму дитинстві...

— І що він тобі каже, цей голос? Ти не наважуєшся повторити його слова. Це мене не дивує. Певно, він тобі щось зачитує з катехізису. Чи не так?

— Але ж, Ліліан, зрозумій мене: єдиний для мене спосіб позбутися цих думок — це розповісти про них тобі. Якщо вони тобі здаються смішними, я збережу їх для самого себе; і вони отруять мене.

— Ну що ж, розповідай, — сказала вона з виглядом людини, що скоряється своїй долі.

А що він мовчав, по-дитячому сховавши обличчя у бганках її спідниці, то вона подала голос знову:

— Ну ж бо! Чого ти чекаєш?

Вона схопила його за волосся й примусила підвести голову:

— О, та тут справді йдеться про щось серйозне, бігме про серйозне. Він весь блідий. Послухай-но, хлопче, якщо ти хочеш погратися зі мною в дитину, мені це зовсім не до вподоби. Людина повинна хотіти того, чого вона хоче. А потім ти ж знаєш: я не люблю ошуканців. Коли ти намагаєшся нишком пустити у свою шлюпку те, чого пускати туди не слід, ти вдаєшся до ошуканства. Я хочу грати з тобою, але застерігаю тебе: це має бути відверта гра. Це потрібно для твого успіху. Я вірю, що ти можеш стати особою впливовою і значною; я відчуваю в тобі великий розум і велику силу. Я хочу допомогти тобі. Існує чимало жінок, які псують кар’єру тим, у кого вони закохуються. Я ж хочу, щоб усе було навпаки. Ти вже мені казав про своє бажання покинути медицину задля досліджень у природничих науках; ти висловив жаль, що в тебе для цього замало грошей... По-перше, ти маєш свій виграш. П’ятдесят тисяч франків — це вже щось. Але пообіцяй мені, що ти більше не гратимеш. Я надам у твоє розпорядження стільки грошей, скільки буде треба, за умови, що ти погодишся на мою підтримку, що ти знайдеш у собі силу стенути плечима».

Венсан підвівся. Він підійшов до вікна. Ліліан повела далі:

— По-перше і щоб покінчити з Лорою, я вважаю, що ти повинен послати їй п’ять тисяч франків, які ти їй пообіцяв. Тепер, коли ти маєш гроші, чом би тобі не виконати свою обіцянку? Ти боїшся, що почуєш себе ще більш винним перед нею? Це мені зовсім не до вподоби. Я терпіти не можу хамства. Ти не вмієш пристойно умити руки. Після того як ти це зробиш, ми поїдемо на літо туди, де ти знайдеш найліпші умови для своєї праці. Ти говорив про Роскоф; я віддала б перевагу Монако, бо я знайома з принцом, який міг би взяти нас у плавання й прилаштувати тебе при своєму інституті.

Венсан мовчав. Йому не хотілося розповідати Ліліан, і він розповів їй про це значно пізніше, що, перш ніж прийти до неї, він зайшов до готелю, де Лора чекала його в такому розпачі. Прагнучи повернути нарешті свій борг, він поклав у конверт ті кілька банкнотів, на які Лора вже не розраховувала. Він передав цей конверт служникові готелю й зачекав у вестибюлі, аби впевнитися, що служник не привласнив ці гроші собі. Через кілька хвилин той повернувся з конвертом, на якому Лора написала: «Надто пізно».

Ліліан подзвонила; вона звеліла, щоб принесли її манто. Коли служниця вийшла, вона сказала йому:

— До речі, я хотіла застерегти тебе, перш ніж він прийде: якщо Робер запропонує тобі вкласти твої п’ятдесят тисяч, не довіряй йому. Він дуже багатий, але при цьому завжди відчуває потребу в грошах. Здається, я вже чую сигнал його автомобіля. Він приїхав раніше на півгодини; але тим ліпше... З огляду на те, про що ми говорили...

— Я приїхав раніше, — сказав Робер, заходячи, — бо мені спало на думку, що було б цікаво поїхати вечеряти до Версаля. Це вам підходить?

— Ні, — сказала леді Ґрифіт. — У «Резервуарах» мені завжди буває страшенно нудно. Їдьмо до Рамбуйє, ми ще маємо час. Їжа там майже так само добра, але там нам буде набагато зручніше поговорити. Я хочу, щоб Венсан розповів тобі свої історії про риб. Він знає про них дивовижні речі. Не знаю, чи правда те, що він каже, але слухати його цікавіше, аніж читати найліпший роман у світі.

— Мабуть, романіст буде іншої думки, — сказав Венсан.

Робер де Пасаван тримав у руках одну з вечірніх газет.

— А ви знаєте, що Бруньяра призначено міністром юстиції? Гадаю, це той момент, коли вашого батька могли б нагородити орденом, — сказав він, обертаючись до Венсана.

Той здвигнув плечима.

— Мій любий Венсане, — провадив Пасаван, — дозвольте мені сказати вам, що ви вельми його образите, якщо не попросите в нього цієї маленької послуги, в якій він буде такий радий вам відмовити.

— А чом би вам не попросити в нього цієї чести для вас? — відказав Венсан.

Робер скорчив сумну гримасу.

— Ні, я не спроможний кокетувати, не червоніючи, хай навіть задля ордена. — Й обернувшись до Ліліан, додав:

— Сьогодні, щоб ви знали, рідко зустрічаються чоловіки, які б досягли сорокарічного віку без сифілісу й без орденів.

Ліліан посміхнулася, здвигнувши плечима.

— Щоб сказати влучне слово, він готовий постаріти!.. Признайтеся: це ж цитата з вашої наступної книжки, чи не так? Буде прохолодно... Ідіть до машини, а я візьму своє манто й наздожену вас.

— Я думаю, ви не захочете з ним зустрічатися? — сказав Венсан Роберові, коли вони вийшли на сходи.

— З ким? З Бруньяром?

— Ви вважали його таким дурнем...

— Любий друже, — відповів йому Пасаван, повільно карбуючи слова й примусивши Моліньє зупинитися, бо він сам зупинився на сходинці, побачивши леді Ґрифіт і бажаючи, щоб вона почула його слова, — знайте, що це один із тих моїх друзів, який упродовж усього нашого досить-таки тривалого знайомства не дав мені жодної підстави засумніватися в його недоумкуватості. Запевняю вас, що Бруньяр зміг витримати випробування протягом набагато довшого часу, ніж багато інших.

— Аніж я, приміром? — кинув Венсан.

— Що, проте, не перешкоджає мені бути вашим найліпшим другом, ви ж самі бачите.

— І це те, що в Парижі називають витонченою дотепністю, — сказала Ліліан, підходячи до них. — Стережіться, Робере: нема нічого такого, що швидко не зношувалося б.

— Заспокойтеся, моя люба; слова зношуються лише тоді, коли надрукуєш їх на папері!

Вони посідали в машину й поїхали. А що їхня розмова й далі була вельми дотепною, то мені немає сенсу переказувати її тут. Вони сіли за стіл на терасі готелю, що виходила в сад, який ніч, наближаючись, заповнювала густою темрявою. Розмова в сутінках ставала все більш і більш млявою, і зрештою, заохочуваний Ліліан та Робером, говорив тільки Венсан.

XVII

— Я більше цікавився б тваринами, якби менше цікавився людьми, — сказав Робер.

— Можливо, ви так думаєте тому, що, на вашу думку, люди дуже відрізняються від них, — відповів йому Венсан. — Але немає жодного великого відкриття в зоотехніці, яке не знайшло б відлуння в пізнанні людини. Ці галузі досліджень дуже тісно взаємопов’язані; і я певен, що для письменника, який вважає себе тонким психологом, але відвертає погляд від явищ природи й залишається байдужий до її законів, це ніколи не минає безкарно. У «Журналі» Ґонкурів, який ви давали мені почитати, я натрапив на розповідь про відвідини галерей природничої історії Ботанічного Саду, де ваші чарівні автори нарікають на те, що Природа або Добрий Бог мають надто бідну уяву. У цьому вбогому блюзнірстві знайшли свій вираз уся тупість та обмеженість їхнього куцого розуму. Навпаки, яке чудове розмаїття пропонує нам природа! Здається, що вона по черзі випробувала всі способи підтримувати життя, рухатися, використала всі можливості, які дозволила їй матерія та її закони. Яку мудрість відкриваємо ми, простежуючи на підставі вивчення палеонтологічних решток, як вона з плином часу відмовлялася від певних напрямків розвитку, нераціональних та неелеґантних! Яка економія характерна для певних форм, що змогли вижити! Споглядання таких успішних форм пояснює мені, чому були знехтувані інші. Навіть ботаніка може багато чого нас навчити. Коли я роздивляюся гілку дерева, я відкриваю, що в пазусі кожного з її листочків причаїлася брунька, спроможна наступного року розвинутися в нову гілочку. Коли я спостерігаю, що з багатьох бруньок мають змогу розвинутися щонайбільше дві, прирікаючи на відмирання самим процесом свого зростання всі інші, я не можу утриматися від думки, що те саме діється і з людиною. Бруньки, які природно розвиваються, це завжди бруньки кінцеві, тобто ті, які найбільше віддалені від родинного стовбура. Лише зрізання або згинання, затримуючи сік, дає йому силу оживити бруньки, близькі до стовбура, які перебувають у стані сплячки. І саме в такий спосіб примушують плодоносити найменш продуктивні види рослин, які не давали б нічого крім листя, коли б їм було дозволено рости й розвиватися, як вони того забажають. О, яка це чудова школа — фруктовий сад! І яким чудовим учителем часто буває садівник! Нерідко ми здобуваємо ліпшу науку, хоч як мало уваги приділяємо таким спостереженням, на птахарні, собакарні, в акваріумі, в крольчатнику або у хліві, аніж із книжок, і навіть, повірте мені, в людському суспільстві, де всі знання більш або менш ускладнені.

Потім Венсан заговорив про селекцію. Він розповів про узвичаєний метод, до якого вдаються ті, хто хоче мати найкращий урожай, відбираючи для посіву найсильніші екземпляри, розповів і про фантазію одного сміливого садівника, який з нелюбови до рутини або, навіть можна сказати, прагнучи кинути виклик законам природи, навпаки відібрав найслабші особини й виростив небачено гарні квіти.

Робер, який спочатку слухав одним вухом, як людина, що не чекає нічого, крім занудної й пустої балаканини, більше не намагався уривати Венсана. Його увага приводила в захват Ліліан як знак високої оцінки її коханця.

— Ти маєш розповісти нам, — сказала йому вона, — те, що якось розповідав мені про риб та про те, як вони пристосовуються до солоности моря... Адже ти розповідав саме про це, чи не так?

— За винятком певних регіонів, — почав Венсан, — солоність морської води приблизно однакова. І морська фауна, як правило, мусить витримувати лише дуже слабкі її варіації. Але й ті регіони, про які я згадав, населені багатьма живими створіннями. Там або відбувається сильне випаровування, що зменшує відносну кількість води в стосунку до кількосте соли, або, навпаки, постійний приплив прісної води розбавляє сіль і, так би мовити, опріснює море — йдеться про зони, розташовані поблизу від впадіння великих річок або від таких потужних морських течій, як та, що її ми називаємо Ґольфстримом. У таких регіонах морські істоти, які ми називаємо стеногалінними, слабнуть і гинуть; а що, ослабнувши, вони втрачають спроможність захищатися проти істот, які ми називаємо евригалінними, то вони неминуче стають їхньою здобиччю, таким чином евригаліни живуть переважно біля впадіння в море великих потоків, де щільність води змінюється, спричиняючи агонію стеногалінів. Отже, ви зрозуміли, що стено — це ті риби, які можуть існувати лише в умовах постійної солоносте. Тоді як еври...

— Не потребують багато соли... — урвав його Робер, який приміряв кожну думку до своїх уявлень і брав із теорії лише те, що міг використати для власного вжитку.

— Більшість із них — люті хижаки, — пояснив Венсан.

— Я ж тобі казала, — що це цікавіше за будь-який роман! — у захваті вигукнула Ліліан.

Венсан, що весь змінився, залишався нечутливим до свого успіху. Він був надзвичайно поважний і вів далі тихим голосом, ніби розмовляв із самим собою:

— Найдивовижнішим відкриттям останнього часу — принаймні тим, яке найбільше мене вразило, — було відкриття органів фосфоресценції у глибоководних створінь.

— О, розкажіть нам про це, — попросила Ліліан, яка дозволила погаснути своїй сигареті й розтанути морозиву, яке їм подали.

— Вам, безперечно, відомо, що денне світло не доходить у глибини моря. Там панує непроникна темрява, і тривалий час вважалося, що в тих морських безоднях не існує життя. Але потім, за допомогою всіляких драг, із тих глибин стали витягувати чимало дивних істот. Спочатку вважалося, що вони сліпі. Яка потреба мати органи зору в тій непроглядній темряві? Звичайно ж, вони не мають очей і не можуть їх мати. Та коли стали досліджувати їх, то з величезним подивом з’ясували, що в деяких очі були; і що майже всі вони їх мали, а на додачу в них були ще й надзвичайно чутливі вусики. Навіщо ж їм очі, дивувалися дослідники, — щоб нічого ними не бачити? Ті очі були чутливими — але чутливими до чого?.. І нарешті відкрили, що кожне з цих створінь, яких спочатку вважали сліпими, викидає й випромінює перед собою і навкруг себе своє власне світло. Кожне з них світиться, сяє, промениться. Коли вночі їх витягували з безодні й витрушували на палубу корабля, ніч відступала. Її осявали рухливі, мерехтливі, різнобарвні вогники, обертові прожектори, сузір’я, розсипи самоцвітів, із сяйвом яких ніщо не могло зрівнятися, — так розповідають ті, кому пощастило бачити це чудо.

Венсан замовк. Вони довго мовчали.

— Вертаймося. Я змерзла, — несподівано сказала Ліліан.

Леді Ліліан сіла поруч із шофером, щоб трохи захиститися від холоду лобовим склом. У глибині відкритого автомобіля двоє чоловіків розмовляли між собою. Протягом майже всієї вечері Робер зберігав мовчанку, слухаючи Венсана, але тепер настала його черга.

— Такі риби, як ми, старий, агонізують у стоячій воді, — сказав він спочатку, ляснувши свого друга по плечу.

Він дозволяв собі, у своїх взаєминах із Венсаном, певну фамільярність, але фамільярносте з боку Венсана терпіти не став би. Та, зрештою, Венсан і не був до цього схильний.

— Ваше красномовство, щоб ви знали, справило на мене велике враження. Який чудовий був би з вас лектор! Слово честі, ви повинні покинути медицину. Я справді не можу уявити собі, як ви виписуєте проносне і доглядаєте хворих. Ви гідні того, щоб очолити кафедру порівняльної біології або щось таке в цьому дусі, повірте мені...

— Я вже думав про це, — сказав Венсан.

— Ліліан повинна влаштувати вам таку кафедру, зацікавивши вашими дослідженнями свого друга, принца Монако, який на цьому знається... Я повинен поговорити з нею.

— Вона мені вже про це казала.

— У такому разі, я не маю змоги зробити вам послугу, — сказав він, удаючи роздратування. — А я ж саме збирався просити про послугу вас.

— Що ж тоді моя черга бути для вас корисним. Ви, певно, думаєте, що я маю коротку пам’ять?

— Як? Ви досі думаєте про ті п’ять тисяч франків? Але ж ви мені їх повернули, друже! Ви більш нічого мені не винні, хіба що трохи дружби. — Він сказав це майже ніжним тоном, поклавши руку на лікоть Венсана. — Саме до цього почуття дружби я й хочу звернутися.

— Я слухаю, — сказав Венсан.

Але Пасаван раптом вигукнув, перекинувши своє нетерпіння на Венсана:

— Як ви квапитеся! Ми тут, у Парижі, маємо з вами досить часу, я сподіваюся.

Пасаван мав особливу здатність переключити на іншого свій власний настрій і те, від чого йому хотілося б відректися. Потім, здавалося, змінив тему, як роблять ті ловці форелі, які, боячись сполохати здобич, закидають волосінь дуже далеко, після чого непомітно її підводять.

— До речі, дякую вам, що прислали до мене брата. Я боявся, ви про це забудете.

Венсан зробив невиразний жест. Робер провадив:

— Чи бачили ви його потім? Тоді дивно, чому ви досі не запитали мене про наслідки тієї розмови. Схоже, вам до цього байдуже. Ви абсолютно не цікавитеся своїм братом. Що думає Олів’є, що він відчуває, ким він є і ким би хотів бути — вас аніскілечки не турбує...

— Ви мені докоряєте?

— Та ні, чорт забирай. Я просто не розумію вашої апатії і вважаю її неприпустимою. Коли ви захворіли й поїхали лікуватися до По, це ще можна зрозуміти. Ви мусили думати тоді лише про себе. Егоїзм був складовою лікування. Але тепер... Подумайте лишень, ви маєте поруч себе цю юну тремтливу істоту, цей розум, який перебуває в стані пробудження, сповнений обіцянок, юний розум, якому вкрай потрібна порада, потрібна підтримка...

У цю мить Робер зовсім забув, що й сам має рідного брата.

Проте Венсан не був зовсім дурний; перебільшена емоційність цього виливу почуттів попередила його, що вона не була цілком щирою, що обурення веде за собою щось зовсім інше. Він мовчав, чекаючи, що буде далі. Але Робер несподівано замовк. У світлі вогника від сигарети, яку курив Венсан, він помітив дивну складку на губі цього останнього, що здалася йому іронічною; а насмішки він боявся найбільше у світі. Чи саме цей острах примусив його змінити тон? Я думаю, до цього радше спричинилося інтуїтивне відчуття певної співучасти, що поєднувало його та Венсана... Отож він заговорив далі, розігруючи цілком природний тон і з виглядом людини, яка каже: «Мені нема потреби прикидатися перед вами».

— Так от. Я мав із юним Олів’є надзвичайно приємну розмову. Цей хлопець мені дуже подобається.

Пасаван спробував перехопити Венсанів погляд (ніч була не дуже темною), але той дивився просто себе.

— Отже, мій любий Моліньє, маленька послуга, якої я хотів у вас попросити...

Але тут він знову відчув потребу зробити паузу й, так би мовити, на мить відійти від своєї ролі — так ото робить актор, упевнений у своїй владі над публікою і бажаючи показати їй і самому собі, що вона у нього в руках. Тож він нахилився вперед, до Ліліан і промовив дуже голосно, так ніби умисне хотів розголосити конфіденційний характер того, що він сказав і того, що скаже:

— Люба подруго, ви впевнені, що не застудитесь? Ми маємо тут плед, який нам не потрібен...

Потім, не чекаючи відповіді й відкинувшись у глибину авто, ближче до Венсана, повів далі, знову стишивши голос:

— Річ ось у чому. Я хотів би забрати вашого брата влітку до себе. Тож я скажу вам навпростець — які можуть бути недомовки, між нами?.. Я не маю чести бути знайомим із вашими батьками, які, найімовірніше, не дозволять Олів’є поїхати зі мною без вашого активного втручання. Я не сумніваюся, що ви знайдете спосіб навернути їх на мою користь. Ви їх добре знаєте, звичайно ж, і зможете знайти до них підхід. Ви не відмовитеся зробити це для мене?

Він зачекав хвилину і, не дочекавшись відповіді, провадив:

— Послухайте,Венсане... Я скоро покину Париж... і ще достоту не знаю, куди поїду. Я відчуваю цілковиту потребу взяти із собою секретаря... Вам добре відомо, що я засновую журнал. Я говорив про це з Олів’є. Мені здається, він наділений усіма необхідними якостями... Але тут ідеться не лише про мою егоїстичну точку зору: я стверджую, що всі ці якості знайдуть застосування в моєму проекті. Я запропонував йому посаду головного редактора... Головний редактор журналу, в його віці!.. Погодьтеся, що це пропозиція не зовсім звичайна.

— Вона настільки незвичайна, що, боюся, вона трохи налякає моїх батьків, — сказав Венсан, нарешті обернувши до Робера погляд і пильно подивившись на нього.

— Атож. Мабуть, ви маєте рацію. Можливо, ліпше не казати їм про це. Але ж ви могли б показати їм усі вигоди та переваги подорожі, яку я йому пропоную, чи не так? Ваші батьки повинні зрозуміти, що людина в його віці має потребу в тому, щоб подивитися свою країну. Ви домовитеся з ними про це, гаразд?

Він перевів подих, закурив нову сигарету, потім провадив, не змінюючи тон:

— А що ви напевне підете мені назустріч, то я спробую також зробити дещо для вас. Мені здається, я зможу допомогти вам скористатися з деяких переваг, що їх пропонує мені участь в одній надзвичайно вигідній оборудці... що її мій друг, який працює у великому банку, приберігає для кількох привілейованих осіб. Але попрошу вас, щоб це залишилося між нами... Жодного слова про це Ліліан. Річ у тому, що я маю у своєму розпорядженні дуже обмежену кількість можливостей; я не зможу влаштувати підписку водночас для вас і для неї... Ідеться про п’ятдесят тисяч, які ви виграли вчора ввечері...

— Я вже ними розпорядився, — сказав Венсан майже сухим тоном, бо він не забув про застереження Ліліан.

— Гаразд, гаразд... — відразу сказав Робер із відтінком образи в голосі. — Не стану наполягати...

Потім тоном людини, що «зовсім на вас не сердиться», додав:

— Якщо ви зміните свою думку, то не баріться... бо завтра після п’ятої години буде вже пізно.

Венсанове захоплення графом де Пасаваном тільки зросло, після того як він перестав сприймати його всерйоз.

XVIII

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

2 година

Втратив свою валізу. Так мені й треба. Мені не шкода нічого, що в ній було, крім щоденника. Але щоденника мені дуже шкода. У глибині душі я навіть розвеселений цією пригодою. Проте мені хотілося б повернути свої папери. Хто прочитає їх?.. Можливо, після того як я втратив їх, я перебільшую їхню значущість. Останній запис у тому щоденнику я зробив перед від’їздом до Англії. Там я записував свої враження в інший блокнот, яким більше не користуватимуся після повернення у Францію. Новий нотатник, у якому я почав писати тепер, не скоро покине мою кишеню. Це те дзеркало, яке я повсюди носитиму з собою. Жодна з моїх пригод не існуватиме для мене реально доти, доки не знайде в ньому свого віддзеркалення. Але я маю таке враження, ніби після свого повернення я живу і дію уві сні. Скільки прикрости завдала мені та болісна розмова з Олів’є! А я ж чекав від неї великої радости... Схоже, вона втішила його не більше, аніж мене; либонь, він був так само мало задоволений собою, як і мною. Що ж до мене, то говорити мені було не легше, ніж залучити до розмови його. О, як важко видобути з себе бодай одне слово, якщо воно тягне за собою чуттєвість усього твого єства! Коли до розмови втручається серце, воно притупляє й паралізує мозок.

7 година

Моя валіза знайшлася. Чи принаймні знайшовся той, хто її в мене забрав. Те, що він близький друг Олів’є, сплітає між нами сіть, і лише від мене залежить, чи буде вона достатньо густою. Небезпека полягає в тому, що кожна несподівана подія настільки смішить мене й розважає, що я втрачаю з поля зору мету, якої мусив би досягти.

Знову зустрівся з Лорою. Моє бажання стати в пригоді згасає, як тільки переді мною постають труднощі, як тільки виникає необхідність повстати проти загальноприйнятого, банального, освяченого звичаєм.

Пішов навідати старого Лаперуза. Двері мені відчинила пані де Лаперуз. Минуло понад два роки, відколи я бачив її востаннє. Проте вона відразу мене впізнала. (Не думаю, що в них буває багато гостей.) А втім, вона теж мало змінилася. Хоча (мабуть, тому, що в мене заздалегідь склалося упередження проти неї), риси її обличчя здалися мені жорсткішими, погляд — пронизливішим, а посмішка фальшивішою, аніж будь-коли.

— Боюся, пан де Лаперуз не в спромозі прийняти вас, — сказала вона мені, явно показуючи, що сама прагне заволодіти мною, й відразу додала, скориставшись зі своєї глухоти, щоб відповісти на запитання, якого я їй не поставив: — Ні, ні, ви анітрохи мені не завадите. Заходьте, прошу.

Вона завела мене до кімнати, в якій старий Лаперуз має звичай давати уроки й обидва вікна якої виходять у двір. Щойно я туди увійшов, як вона сказала:

— Я дуже рада, що мені випала нагода якусь мить поговорити з вами віч-на-віч. Мене дуже непокоїть стан пана де Лаперуза, з яким вас, я знаю, поєднує давня і вірна дружба. Я знаю, він вас послухає, тому, прошу вас, переконайте його, щоб він потурбувався про своє здоров’я. Бо все, що я йому говорю, він просто пускає повз вуха.

І почала снувати переді мною низку нескінченних нарікань. Старий відмовляється лікуватись лише для того, щоб дошкулити їй. Він робить усе, чого йому не слід робити, і не робить нічого, що мусив би робити. Виходить із дому в будь-яку погоду, ніколи не погоджуючись обмотати шию шарфом. Відмовляється їсти, коли настає час сідати за стіл: «Пан, бачте, не голодний», і вона не знає, що їй вигадати, аби розбудити його апетит. Але вночі він підводиться й починає нишпорити на кухні, перехоплюючи там казна-що.

Стара нічого не вигадувала, в цьому я не мав сумніву. Але з її розповіді я зрозумів, що навіть найневинніші вчинки чоловіка вона сприймала як особисту образу, зрозумів, що реальність відкидала на стіни цього вузького мозку просто-таки страхітливу тінь. Але скидалося на те, що й сам старий, зі свого боку, тлумачив хибно турботливість та увагу старої, яка вважала себе мученицею, а він виступав у ролі ката. Я не маю найменшого наміру судити чи бодай зрозуміти їх. Або, якщо висловитися точніше, то, чим ліпше я їх розумію, тим більше пом’якшується моє судження про них. Я бачу перед собою два створіння, поєднані між собою навіки, які примушують одне одного жорстоко страждати. Я часто помічав у подружніх пар це невтримне роздратування, яке викликають в одного з них найменші нерівності в характері другого, бо «спільне життя» завжди примушує його тертися об другого одним і тим самим місцем. А якщо це тертя взаємне, то подружнє життя перетворюється на пекло.

У своїй перуці з чорними стрічками, яка надавала твердости рисам її блідого обличчя, у своїх чорних митенках, із яких стриміли маленькі пальці, схожі на пазурі, пані де Лаперуз мала вигляд гарпії.

— Він дорікає мені, що я шпигую за ним, — провадила вона. — Він завжди любив поспати. Але тепер, коли настає ніч, він лише вдає, ніби лягає спати, а коли йому здається, що я вже заснула, то підводиться, нишпорить у старих паперах і іноді засиджується до ранку, з плачем перечитуючи листи від свого небіжчика брата. І хоче, щоб я все це витримувала, нічого йому не кажучи!

Потім поскаржилася мені, що старий хотів віддати її в притулок. Це завдало їй тим більшої прикрости, що він цілком неспроможний жити сам-один і обійтися без її догляду. Вона сказала це дуже жалібним голосом, від якого тхнуло лицемірством.

Тим часом як вона виливала переді мною свої жалі, двері вітальні тихо відчинилися за її спиною, і нечутно для неї увійшов Лаперуз. Почувши останні фрази своєї дружини, він подивився на мене з іронічною посмішкою і притулив долоню до лоба, показуючи, що вона несповна розуму. Потім нетерпляче й майже брутально кинув (я б ніколи не подумав, що він спроможний на такий брутальний тон, який нібито виправдовував звинувачення старої, але, мабуть, пояснювався також тим, що він мусив говорити дуже гучно, аби вона змогла почути його):

— Годі вам, пані! Невже ви не розумієте, що стомлюєте нашого гостя своїми балачками. Мій друг прийшов не до вас. Залиште нас.

Тоді стара заперечила, що крісло, в якому вона сидить, належить їй, і вона його не покине.

— У такому разі, — відповів Лаперуз, ощирившись у посмішці, — з вашого дозволу ми самі звідси підемо. — Потім, обернувшись до мене, він додав значно м’якшим тоном: — Ходімо звідси, а вона хай лишається собі тут.

Я вклонився з ніяковою незграбністю і вийшов за ним у сусідню кімнату, в ту саму, де він приймав мене останнього разу.

— Я дуже радий, що ви мали змогу послухати її, — сказав він. — На жаль, вона так поводиться протягом цілого дня.

Він пішов зачинити вікна.

— Цей вуличний гуркіт не дає нічого почути. Я тільки й знаю, що зачиняти вікна, які пані де Лаперуз тільки й знає, що відчиняти. Каже, що задихається. Вона завжди все перебільшує. Не хоче зрозуміти, що надворі стоїть більша задуха, ніж у помешканні. Я маю тут невеличкого термометра, та коли я їй його показую, вона мені каже, що цифри не доводять нічого. Вона хоче мати рацію навіть тоді, коли її не має. Для неї головне в житті усе робити мені всупереч.

Я дивився на нього, поки він говорив, і мені здавалося, що з його душевною рівновагою теж не все гаразд. Він провадив із дедалі більшим хвилюванням у голосі:

— За всі свої життєві невдачі вона покладає відповідальність на мене. Усі її судження викривлені. Зараз я спробую вам це пояснити: ви знаєте, що зовнішні образи відбиваються перекинутими в нашому мозку, а потім наш нервовий апарат знову ставить їх з голови на ноги. Так от, пані де Лаперуз не має цього апарату відновлення реального образу. В її мозку все залишається перекинутим. Ви можете собі уявити, якого болю це їй завдає.

Він відчував очевидну полегкість, пояснюючи мені все це, а я остерігався уривати його. Він вів далі:

— Пані де Лаперуз завжди багато їла. Натомість вона запевняє, що це я їм понад усяку міру. Побачивши мене з плиткою шоколаду (а це моя головна їжа) вона відразу починає бурчати: «Завжди він щось жує!..» Вона стежить за мною. Дорікає мені, що я підводжуся вночі, аби нишком поїсти, бо одного разу застала мене на кухні, коли я готувався випити там чашку шоколаду... Що тут дивного? Коли я бачу, як, сидячи навпроти мене за столом, вона напихає собі рота, в мене пропадає всякий апетит. Тоді вона починає твердити, що я поводжуся так умисне, аби дошкулити їй.

Ми з ним сиділи, але тут він підхопився на ноги, потім знову сів, опанований якимсь хворобливим неспокоєм.

— Чи знаєте ви, що в кожній із кімнат існують меблі, які належать їй, і інші — які належать мені? Ви самі в цьому переконалися, коли вона заявила, що сидить у своєму кріслі. Вона каже нашій служниці, коли та прибирає в домі: «Ні, не чіпайте цього стільця — він належить панові». А коли одного разу я з неуважности поклав свої щойно оправлені ноти на її столик, вона скинула їх на підлогу. Палітурки зламалися... О, це не може тривати довго... Але слухайте...

Він схопив мене за руку і, стишивши голос, провадив:

— Я вжив своїх заходів. Вона постійно погрожує піти в старечий притулок, «якщо я витворятиму таке й далі». Я відклав певну суму грошей, яких має вистачити на її утримання в притулку Сент-Перін. Якби вона туди пішла, це було б найкраще. Але ті кілька уроків, які я досі даю, не приносять мені майже нічого. Через якийсь час мої ресурси вичерпаються, і мені доведеться брати гроші з тієї відкладеної суми, а я цього не хочу. Тому я дійшов певного рішення. Це станеться трохи більш як через три місяці. Атож, я призначив дату. Якби ви знали, яку полегкість я відчуваю на думку, що кожен день наближає мене до неї.

Він нахилився до мене; потім нахилився ще ближче.

— Я також відклав один платіжний документ своєї ренти. О, це зовсім небагато, але більше я зробити не міг. Пані де Лаперуз нічого про це не знає. Він лежить у моєму письмовому столі, у конверті, на якому написане ваше прізвище, з усіма необхідними розпорядженнями. Чи можу я розраховувати на вашу допомогу? Я нічого не тямлю у справах, проте нотар, з яким я розмовляв, пояснив мені, що ренту можна перевести безпосередньо на мого онука, щоб він вступив у володіння цим документом, коли досягне повноліття. Я думаю, що не надто багато вимагаю від нашої дружби, якщо попрошу вас простежити, щоб ці мої розпорядження були виконані. Я так не довіряю нотарям!.. І навіть, якби ви хотіли мене заспокоїти, то чи не погодилися б ви сьогодні ж таки взяти цей документ із собою... Правда ж, ви мені не відмовите?.. Зараз я вам його знайду.

Він вийшов із кімнати своїми, як завжди, дріботливими кроками й повернувся з великим конвертом у руці.

— Пробачте, що я його запечатав. Так належить за формою. Візьміть.

Я скинув на конверт очима й побачив під своїм прізвищем слова, виписані великими каліграфічними літерами: «РОЗПЕЧАТАТИ ПІСЛЯ МОЄЇ СМЕРТИ».

— Покладіть його відразу до кишені, аби я переконався, що він у безпеці. Дякую... О, я так вас чекав!..

Мені не раз доводилося пережити відчуття, що в таку урочисту мить, будь-які людські емоції в мені поступаються місцем майже містичному трансу, своєрідному ентузіазмові, що ніби звеличує все моє єство. Або, якщо висловитися точніше, в такі хвилини я почуваюся цілком звільненим від будь-яких егоїстичних обов’язків або навіть вільним від самого себе, таким собі деперсоналізованим. Той, хто цього не переживав, не зможе мене зрозуміти. Але я відчував, що Лаперуз мене розумів. Будь-які слова з мого боку були б зайвими, і я задовольнився тим, що міцно потис руку, яку старий залишив у моїй руці. Його очі засвітилися дивним блиском. У його другій руці, в тій, у якій був раніше конверт, він тепер тримав якогось папірця.

— Я тут написав його адресу. Бо я знаю, де він тепер перебуває. У Саас-Фе. Ви чули про таке місто? Це у Швейцарії. Я шукав на мапі, але не зміг знайти.

— Авжеж, знаю, — сказав я. — Це маленьке село поблизу Сервена.

— А далеко до нього звідси?

— Не так далеко, щоб я не зміг туди поїхати, як буде треба.

— Що? Ви це зробите?.. — Яка ж ви добра людина! — сказав мені він. — Бо я вже надто старий, щоб кудись їхати. А потім я не зміг би, через його матір... А проте мені здається, що я... — Він завагався, шукаючи потрібні слова й нарешті сказав: — ... що я все ж таки поїхав би туди, якби знав, що зможу його побачити.

— Мій бідолашний друже... Я зроблю все, що в людській спромозі, аби допомогти вам туди поїхати. Ви побачите малого Бориса, я вам обіцяю.

— Дякую... Дякую...

Він конвульсивно стиснув мене в обіймах.

— Але пообіцяйте мені не думати більше про...

— О, це зовсім інше, — урвав він мене різко. І відразу змінив тему, щоб я далі не наполягав чи просто, щоб відвернути мою увагу: — Уявіть, що якось мати одного з моїх колишніх учнів хотіла повести мене в театр! Десь близько місяця тому. То була вранішня вистава в Комеді-Франсез. Я не відвідував театру більш як двадцять років. Ставили «Ернані» Віктора Гюґо. Ви ж знаєте цю п’єсу? Актори грали дуже добре, як мені здалося. Глядачі були в захваті. Щодо мене, то я страждав неймовірно. Якби чемність не втримувала мене на місці, я б там ніколи не залишився... Ми сиділи в ложі. Друзі намагалися заспокоїти мене. Я звертався до публіки з німим запитанням: «О, як ви можете? Як ви можете?»

Не зрозумівши відразу, про що він каже, я запитав:

— Вам здалося, що актори грають жахливо?

— Мабуть, що так. Але як вони сміють показувати на сцені таку бридоту? А глядачі аплодували. А в залі сиділи діти; діти, чиї батьки привели їх туди, добре знаючи, про що розповідається в п’єсі... Це просто жах. І вони ставлять таке в театрі, який утримує держава!

Обурення цього достойного чоловіка насмішило мене. Я ледве стримував сміх. Я заперечив йому, що не може бути драматичного мистецтва, в якому не зображували б гру пристрастей. У свою чергу, він заперечив мені, що гра пристрастей може подати дуже поганий приклад. Якийсь час наша суперечка тривала в такому ключі. А потім мені спало на думку порівняти цю патетичну подію з вибухом духових інструментів у грі оркестру:

— Згадайте, наприклад про вступ тромбонів, яким ви так захоплюєтеся, в одній із симфоній Бетховена...

— Але ж я зовсім не захоплююся цим вступом тромбонів! — вигукнув він мало не з люттю. — Чому я повинен захоплюватися тим, що вселяє мені тривогу?

Він тремтів усім тілом. Обурення, майже ворожість, які прозвучали в його голосі, приголомшили мене, і, схоже, він сам був здивований, бо повів далі вже значно спокійнішим голосом:

— А чи ви помітили, що всі зусилля новітньої музики спрямовані на те, щоб зробити стерпними, навіть приємними певні акорди, які раніше здавалися нам неприйнятними?

— Саме так, — відповів я. — Усе, в кінцевому підсумку, має злитися в одній гармонії.

— У гармонії! — повторив він, стенувши плечима. — Я не бачу в цьому нічого, крім звикання до зла, до гріха. Чутливість притупляється; чистота тьмяніє; людина вже не реагує з такою живою радістю; вона лише терпить, приймає...

— Вас послухати, то виходить, що й дитину не можна відривати від материнських грудей.

Але він правив своєї, не слухаючи мене.

— Якби нам пощастило повернути молодим їхню непримиренність, вони самі були б обурені тим, до чого вони дійшли.

Було вже надто пізно, щоб розпочинати теологічну дискусію. Я спробував повернути старого до цілком земної реальности:

— Ви ж не станете мене запевняти, що музика повинна виражати лише стан погідного спокою? У такому разі вистачило б одного акорду — досконалого й незмовкного.

Він узяв мене за обидві руки й немовби в екстазі, з безмежним захватом у погляді, кілька разів повторив:

— Досконалий і незмовкний акорд. Атож, саме так... Акорд досконалий і незмовкний... Але весь наш світ утратив досконалість своїх акордів, — додав він засмучено.

Я сказав йому, що мені пора йти. Він провів мене до дверей і, обнявши мене на прощання, прошепотів:

— О, як би мені хотілося почути справжній, досконалий акорд!

ЧАСТИНА ДРУГА СААС-ФЕ

I

Лист від Бернара до Олів’є

Понеділок

«Привіт, старий!

Насамперед хочу тебе повідомити, що я завалив іспит на бакалавра. Ти, звичайно ж, здогадався про це, коли перестав мене бачити. Я повернуся в жовтні. Мені випала унікальна нагода вирушити в мандри. Я відразу вхопився за неї — і не жалкую. Мені треба було вирішувати негайно: я не мав часу ані на роздуми, ані на те, щоб попрощатися з тобою. Я маю також доручення від свого супутника в мандрах попросити в тебе пробачення за те, що він поїхав, не побачившись із тобою. Бо знаєш, хто забрав мене із собою? Ти, звичайно, вже здогадався... Це Едуар, твій знаменитий дядько, з яким я зустрівся того ж таки вечора, коли він приїхав до Парижа, і це сталося за таких незвичайних і дивовижних обставин, що я тобі розповім про них пізніше. Але все виявилося надзвичайним у цій авантюрі, й коли я думаю про все це, голова в мене йде обертом. Навіть сьогодні мені важко повірити, що все це правда, що я перебуваю тут, у Швейцарії разом з Едуаром і... Зараз я тобі про все розповім, але прошу, щоб ти потім відразу порвав цього листа й зберіг усе, що я тобі скажу, для себе.

Уяви собі, що ота бідолашна жінка, яку покинув твій брат Венсан, та сама, що плакала вночі за твоїми дверима на сходах (і ти був великим ідіотом, коли не вийшов до неї, дозволь мені відверто сказати тобі про це), так от та жінка виявилася великою подругою Едуара, рідною дочкою Веделя, сестрою твого друга Армана. Я не повинен був би розповідати тобі про все це, адже йдеться про честь жінки, але я, либонь, схибнувся б, якби не міг розповісти про це нікому... Ще раз прошу тебе: збережи все це тільки для себе. Ти вже знаєш, що недавно вона вийшла заміж, а може, тобі відомо й те, що незабаром після свого весілля вона занедужала й поїхала лікуватися на Південь. Саме там, у санаторії в По, вона й познайомилася з Венсаном. Можливо, ти вже знаєш і про це. Але ти не знаєш, що те знайомство не обійшлося без наслідків. Атож, старий! Твій непутящий брат зробив їй дитину. Вона повернулася вагітною до Парижа, але не посміла з’явитися на очі батькам; ще менше бажання в неї повернутися до свого родинного вогнища. Тим часом твій брат покинув її у стані, про який ти вже знаєш. Я утримаюся від коментарів, скажу тобі тільки, що Лора Дув’єр не дорікнула твоєму братові жодним словом і не звинувачує його. Навпаки, вона, як може, намагається знайти виправдання для його поведінки. Одне слово, це просто чудова жінка, справжня добра душа. І ще одна людина, яка повелася за цих обставин дуже порядно, це Едуар. Оскільки вона не знала ні що їй робити, ні куди податися, він запропонував повезти її до Швейцарії. І тоді ж таки він запропонував мені теж поїхати з ними, бо йому було незручно подорожувати з нею наодинці, адже він плекає до неї лише почуття дружби. Отож ми вирушили в мандри втрьох. Усе було вирішено за п’ять секунд, саме стільки часу, скільки нам знадобилося, щоб спакувати валізу та вдягти мене (адже ти знаєш, що я покинув батьківський дім без нічого). Ти навіть не можеш собі уявити, як по-людському повівся зі мною в цій ситуації Едуар; більше того, він знай повторював, що це я роблю йому послугу. Атож, друзяко, ти мені не збрехав: твій дядько — дивовижна людина.

Подорож виявилася для нас нелегкою, бо Лора була дуже стомлена, до того ж її стан (вона вже на третьому місяці вагітности) вимагав дотримуватися пильних заходів остороги, а до місця, в яке ми вирішили поїхати (з причин, про які було б довго розповідати), було не так легко дістатися, а тут іще й Лора часто ускладнювала обставини тим, що зовсім не хотіла берегтися. Доводилося примушувати її до цього, бо вона знову й знову повторювала, що нещасливий випадок був би найліпшим розв’язанням її проблеми. Можеш собі уявити, скільки ми мали з нею клопоту. О, мій друже, яка це чудова, яка незвичайна жінка! Я відчуваю себе зовсім іншим, після того як познайомився з нею, у мене виникають думки, які я не смію чітко сформулювати, пориви серця, які я всіляко стримую, бо мені було б соромно, якби я повівся не з такою гідністю, як вона. Атож, поруч із нею ти можеш плекати лише шляхетні думки. Це не заважає тому, що розмова між нами трьома часто буває дуже відвертою, бо Лора аж ніяк не святенниця, і ми теревенимо про все на світі; але запевняю тебе, що існує багато речей, із яких я не міг би в її присутності посміятися і які здаються мені сьогодні дуже серйозними.

Ти подумаєш, що я закохався в неї. І я признаюся тобі, друже, що ти не помилився. Це божевілля, чи не так? Чи можеш ти уявити мене закоханим у вагітну жінку, яку я, природно, шаную і до якої я ніколи не посмію доторкнутися навіть пальцем? Можеш не сумніватися, що розпусником я ніколи не стану...

Коли ми дісталися до Саас-Фе, подолавши численні труднощі (ми найняли портшез для Лори, бо автомобілі не можуть сюди доїхати), у готелі нам змогли запропонувати лише дві кімнати, одну велику, з двома ліжками, й одну маленьку, в якій нібито мав оселитися я — так ми сказали власникові готелю, бо, щоб приховати, хто вона така, Лора видає себе за дружину Едуара, — але щоночі в малій кімнаті лягає спати вона, а я перебираюся у велику до Едуара. Щоранку нам знову доводиться мінятися місцями, щоб збити з пантелику служників готелю. На щастя, наші кімнати суміжні, що спрощує справу.

Ось уже шість днів, як ми тут. Я не зміг написати тобі раніше, бо спочатку був геть спантеличений, і мені потрібен був час, щоб прийти до згоди з самим собою. Я лише починаю звикати до свого нового життя.

Ми вже зробили, Едуар і я, кілька прогулянок у гори, які були для нас дуже цікавими. Але, правду кажучи, ця місцевість не дуже мені подобається, Едуарові — теж. Він називає тутешній краєвид «помпезним». Це дуже влучне означення.

Але що тут справді чудове — то це повітря, яким ми дихаємо. Чудове гірське повітря, яке прочищає легені. Проте ми не хочемо залишати Лору надовго саму, бо, звичайно ж, ходити з нами вона не може. У цьому готелі зібралася досить цікава публіка. Тут є люди всіх національностей. Найчастіше ми зустрічаємося з однією польською лікаркою, яка відбуває тут вакації зі своєю дочкою та малим хлопцем, якого їй довірено. Ми й приїхали аж сюди саме для того, щоб знайти цього хлопця. Він нездужає на нервову хворобу, що її лікарка лікує, застосовуючи якийсь цілком новий метод. Але особливу користь малому, який мені дуже подобається, приносить те, що він до нестями закохався в дочку лікарки, що на кілька років старша від нього, — повір, гарнішого створіння я ще не бачив у своєму житті. Вони не розлучаються з ранку до вечора. Обоє вони такі милі, що нікому й на думку не спадає пожартувати на їхню адресу.

Не можу сказати, що я багато працював чи бодай розгорнув якусь книжку відтоді як поїхав із Парижа. Але я багато передумав. Розмовляти з Едуаром — неймовірно цікаво. Він не часто розмовляє безпосередньо зі мною, хоч і вдає, ніби взяв мене на службу секретарем. Але я слухаю його, коли він розмовляє з іншими; а надто з Лорою, якій він любить розповідати про свої плани. Ти не можеш собі уявити, яку це користь мені дає. Іноді я кажу собі, що треба було б робити записи; але мені здається, що я запам’ятовую все. Бувають дні, коли я палко прагну, щоб ти був поруч; я кажу собі, що це ти мав би бути на моєму місці; але я не спроможний жалкувати, що сюди потрапив, чи прагнути якихось змін. Принаймні — хочу тебе в цьому запевнити — я не забуваю, що це завдяки тобі я познайомився з Едуаром і тобі я завдячую своє щастя. Коли ти знову мене побачиш, тобі, певно, здасться, що я змінився; але повір, я залишаюся твоїм другом, і мої почуття до тебе стали навіть глибшими, аніж будь-коли».

Середа

«P. S. — Ми щойно повернулися з Грандіозного походу. Ми підіймалися на Алален — з провідниками в одній зв’язці, долаючи льодовики, обминаючи провалля, ховаючись від лавин і таке інше. Ми ночували в притулку посеред снігів, в одній купі з іншими туристами; я міг би й не казати тобі, що ми не склепили очей протягом усієї ночі. Наступного дня рушили в дорогу ще до світанку... Так от, мій друже, я більше ніколи не скажу нічого поганого про Швейцарію: коли ти опиняєшся високо вгорі, коли втрачаєш із виду будь-яку культуру, будь-яку рослинність, усе, що нагадує нам про жадібність і дурість людей, тобі хочеться співати, сміятися, плакати, літати, устромити голову в синє небо або впасти навколішки. Обіймаю тебе

Бернар»

Бернар був надто безпосередній, надто природний, надто чистий серцем, він надто погано знав Олів’є й тому не міг навіть уявити, яка висока хвиля бридких почуттів здійнялася в ньому, коли він прочитав цього листа. То був справжній приплив, у якому змішалися роздратування, розпач і лють. Він почув себе водночас витісненим і з серця Бернара, і з серця Едуара. Дружба між цими двома його друзями тепер обходилася без його участи. Особливих страждань завдала йому одна фраза з Бернарового листа, якої Бернар ніколи б не написав, якби міг передбачити, що побачить у ній Олів’є: «В одній кімнаті, — повторював собі він, і огидний змій ревнощів розгортав та скручував свої кільця в його душі. — Вони сплять у одній кімнаті!..» Чого він тільки собі відразу не уявив! Його мозок заповнився нечистими видіннями, які він навіть не намагався звідти прогнати. Він не ревнував окремо ані Бернара, ані Едуара; він ревнував відразу обох. Він уявляв собі їх то по черзі, одного за другим, то водночас, і гострі заздрощі терзали йому серце. Він одержав листа опівдні. «Он воно як...» — повторював він собі до самого вечора. Цієї ночі демони пекла оселилися в ньому. Наступного ранку він поквапився до Робера. Граф де Пасаван на нього чекав.

II

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

«Мені не так важко було знайти малого Бориса. Другого дня по нашому приїзді його вивели на терасу готелю, й він почав роздивлятися гори крізь підзорну трубу, що оберталася на штативі й була надана в розпорядження мандрівників. Я відразу його впізнав. Незабаром до Бориса приєдналася дівчинка, трохи вища від нього. Я прилаштувався зовсім поруч, у вітальні, скляні двері якої були прочинені, й намагався не пропустити ані слова з їхньої розмови. Мені дуже хотілося заговорити з ним, але я вирішив, що буде значно обачніше спочатку познайомитися з матір’ю дівчинки, польською лікаркою, чиєму піклуванню довірили Бориса і яка пильно наглядала за ним. Мала Броня була напрочуд гарненька; їй було десь років п’ятнадцять. Її густе біляве волосся було заплетене в дві коси, що спускалися аж до пояса; її погляд і звук її голосу здавалися більш янгольськими, ніж людськими. Я переповідаю тут розмову, яка відбулася між цими двома дітьми:

— Борисе, мама просила, щоб ми не чіпали цю підзорну трубу. Ти не хочеш піти прогулятися?

— Авжеж, хочу. Ні, не хочу.

Ці обидві фрази, що суперечили одна одній, були сказані на одному подисі. Броня мовчала не більш як секунду, потім запитала:

— Чому?

— Бо дуже жарко й дуже холодно. (Він відійшов від труби.)

— Ну ж бо, Борисе, будь хорошим хлопцем. Ти ж знаєш, мамі буде приємно, якщо ми підемо гуляти вдвох. Де ти подів свого кашкетика?

— Віброскоменопатов. Блаф блаф.

— Що це означає?

— Нічого.

— Тоді навіщо ти це сказав?

— Щоб ти не зрозуміла.

— Якщо це нічого не означає, то мені байдуже, розумію я це чи ні.

— Але якби це й означало б що-небудь, ти б усе одно не зрозуміла.

— Коли людина щось каже, вона робить це для того, щоб її зрозуміли.

— А знаєш, вигадаймо такі слова, щоб їх розуміли тільки ми двоє.

— Ти спочатку навчися добре розмовляти по-французькому.

— Моя мама добре розмовляє по-французькому, по-англійському, по-римському, по-російському, по-турецькому, по-польському, по-італоскопському, по-папузькому й по-ксикітуському.

Усе він випалив дуже швидко, в якомусь палкому ліричному пориві.

Броня засміялася.

— Борисе, чому ти весь час розповідаєш про щось несправжнє?

— А чому ти ніколи не віриш тому, що я тобі розповідаю?

— Я вірю в те, що ти мені кажеш, коли воно справжнє.

— А звідки ти знаєш, коли воно справжнє? Я ж тобі повірив, коли ти розповідала мені про янголів. Скажи-но, Броню, ти віриш, що якби я дуже молився, то теж побачив їх?

— Можливо, ти побачиш їх, якщо відмовишся від своєї звички брехати і якщо Бог захоче показати тобі їх. Але Бог тобі їх не покаже, якщо ти попросиш їх у Нього лише для того, щоб подивитися на них. Існує багато чудових речей, які ми побачили б, якби не були такими лихими.

— Броню, ти не лиха, тому ти й можеш бачити янголів. А я завжди буду лихим.

— А чому ти не хочеш перестати бути лихим? Хочеш ми ходитимемо вдвох до (тут вона назвала місце, якого я не знав) і там удвох благатимемо Бога та Святу Діву, щоб Вони допомогли тобі перестати бути лихим?

— Хочу. Ні, не хочу. Послухай-но. Ми знайдемо палицю, ти візьмешся за один її кінець, а я за другий. Я заплющу очі й обіцяю тобі не розплющувати їх доти, доки ми туди не прийдемо.

Вони трохи відійшли і коли вже спускалися сходами, я почув, як Борис сказав:

— Ні, ні, не за цей кінець. Почекай, я його витру.

— Навіщо?

— Бо я до нього доторкнувся.

Пані Софроницька підійшла до мене, коли я доїдав свій сніданок і шукав якийсь привід, щоб підійти до неї. Я був здивований, побачивши, що вона тримає в руках мою останню книжку. Вона запитала, усміхаючись напрочуд приязною усмішкою, чи має вона приємність розмовляти з автором книжки, яку щойно прочитала і про яку відразу заговорила, намагаючись дати їй свою оцінку. Її судження, як у своїй похвальній, так і в критичній частині, здалося мені розумнішим, аніж ті, які я зазвичай вислуховую, хоча її погляд аж ніяк не можна було назвати літературним. Вона сказала мені, що її цікавлять майже виключно питання психології і все те, що може освітити новим світлом людську душу. Але як рідко зустрічаються, сказала мені вона, поети, драматурги або романісти, які вміють не задовольнятися наперед заготовленою психологією (єдиною, сказав я їй, яка може задовольнити читачів).

Мати малого Бориса довірила їй свого сина на час вакацій. Я остерігся повідомити їй про причини, які спонукали мене зацікавитися ним. «Він дуже делікатний, — сказала мені пані Софроницька. — Товариство матері його абсолютно не задовольняє. Вона хотіла приїхати до Саас-Фе з нами. Але я погодилася заопікуватися хлопчиком лише в тому разі, якщо вона цілком довірить його моїм турботам. Якщо ні, то я не можу взяти на себе відповідальність за його лікування».

— Ви тільки уявіть собі, пане, — провадила лікарка, — що вона тримає цього малого у стані постійної екзальтації, а це сприяє тому, що в ньому вибухають надзвичайно шкідливі нервові сплески. Після смерти батька дитини, ця жінка сама мусить заробляти на прожиток собі та синові. Вона була лише піаністкою, і, мушу сказати, дуже талановитою. Але її витончена гра не могла сподобатися грубій публіці. Тоді вона вирішила виступати як співачка на концертах, у казино, на сцені. Вона приводила Бориса у свою ложу. Думаю, що штучна атмосфера театру значною мірою сприяла тому, що нерви в хлопчика розладналися. Мати дуже любить його. Але, правду кажучи, було б бажано, якби він більше з нею не жив.

— А що в нього таке? — запитав я.

Вона засміялася.

— Ви запитуєте, як точно називається його хвороба чи не так? О, ви багато довідаєтеся, якщо я вам повідомлю її звучну і вчену назву.

— Просто розкажіть, що йому дошкуляє.

— Йому дошкуляють чимало всіляких дрібних прикростей — нервовий тик, дивні вихватки, а це означає, що перед нами дитина з розладнаними нервами, які лікуються насамперед відпочинком на природі та суворим дотриманням гігієни. Само собою зрозуміло, що здоровий організм зміг би дати раду всім цим невеличким проблемам. Але якщо слабкість сприяє їхньому розвитку, то не можна стверджувати, що вона причина їхнього виникнення. На мою думку, вони завжди починаються з першого потрясіння, що сталося внаслідок певної події, яку дуже важливо відкрити. Якщо хворий усвідомить, у чім причина його стану, то, можна сказати, він уже наполовину одужав. Але найчастіше ця причина губиться в його пам’яті; можна сказати, ховається в затінку хвороби. Саме в тій схованці я й намагаюся її знайти, щоб вивести її на повне світло, тобто в поле видимости, якщо висловитися більш науково. Я вважаю, що ясний погляд прочищає свідомість, як промінь сонячного світла очищає застояну воду.

Я розповів Софроницькій про розмову, яку підслухав напередодні і яка давала мені підстави вважати, що Борис далекий від цілковитого одужання.

— До цього можна додати, що і я дуже далека від того, аби знати про минуле Бориса все, що мені необхідно знати. Я розпочала своє лікування зовсім недавно.

— І в чому воно полягає?

— О, лише в тому, щоб дозволити йому говорити. Щодня я відбуваю з ним годину або дві. Я розпитую його, але дуже мало. Головне — здобути його довіру. Я вже знаю досить багато. І передчуваю, що це тільки початок. Але малий досі чинить мені опір, він соромиться. Якби я намагалася прискорити хід подій, якби надто наполягала, я б домоглася протилежного тому, чого хочу домогтися — він би затявся й цілком замкнувся в собі. І я вже не змогла б пробитися крізь стіну його стриманости, його сором’язливости...

Розпитування, про які вона говорила, здалися мені настільки неприпустимими, що я мало не запротестував. Але моя цікавість узяла гору:

— Чи означає це, що ви сподіваєтеся почути від хлопця зізнання в чомусь непристойному?

Тепер уже запротестувала вона.

— Непристойному? У цьому не більше непристойного, аніж дозволити лікареві обмацати своє тіло. Мені треба все знати й передусім те, що мій пацієнт найбільше намагається приховати. Я повинна підвести Бориса до цілком відвертого признання. Поки я цього не доб’юся, я не зможу вилікувати його.

— Отже, ви припускаєте, що він має в чому вам признатися? А чи ви цілком певні, пробачте мені, що не навієте йому те признання, яке вам хочеться почути?

— Про це я повинна ніколи не забувати, й саме тому я волію діяти так повільно. Мені доводилося бачити, як невправний слідчий, сам того не бажаючи, підказував дитині свідчення, всі подробиці якого він сам вигадав, і дитина, під тиском допиту, брехала з цілковитою невимушеністю, повіривши в реальність тих уявних злочинів. Моє завдання в тому й полягає, щоб домогтися відвертости й не додати до тих звірянь нічого власного. Тут потрібна надзвичайна терплячість.

— Я гадаю, що метод тут важить не більше, аніж той, хто його застосовує.

— Я б не наважилася так сказати. Запевняю вас, що після певного періоду практики можна розвинути в собі дивовижну вправність, дивовижний дар передбачення чи інтуїції, якщо хочете. А втім, буває, звичайно, й так, що ми йдемо по хибному сліду; важливо не бути впертим і вміти вчасно з нього зійти. Ось наприклад: ви знаєте, з чого починаються наші розмови? Борис спочатку розповідає мені, що йому вночі снилося.

— А як ви можете бути певні, що він не вигадує?

— Ну то й що, як вигадує? Кожна вигадка хворобливої уяви відкриває щось про стан хворого.

Вона зробила невеличку паузу, потім повела далі:

— Вигадка, хвороблива уява... Ні, йдеться зовсім не про це. Слова заводять нас в оману. Борис у моїй присутності мріє вголос. Щоранку він погоджується поринати на цілу годину в такий напівсон, де образи, які постають перед нами, вихоплюються з-під контролю нашого розуму. Вони об’єднуються й пов’язуються за законами вже не звичної логіки, а якихось непередбачених спорідненостей. Насамперед вони відповідають таємничій внутрішній потребі, саме тій, яку для мене так важливо відкрити. І ці вигадки дитини повідомляють мені значно більше, аніж міг би повідомити найтверезіший аналіз опитуваного, що перебуває в цілковитій ясності розуму. Багато речей виходять за межі раціонального розуму, і той, хто намагається збагнути життя, орієнтуючись лише на оцінки розуму, уподібнюється до того, хто намагається вхопити полум’я щипцями. Перед ним залишаються тільки обвуглені головешки, які відразу перестають горіти.

Вона знову замовкла й почала гортати мою книжку.

— Як усе-таки неглибоко проникаєте ви в людську душу! — вигукнула вона.

Потім додала, зненацька засміявшись:

— О ні, я не говорю про вас конкретно. Коли я кажу «ви», то розумію під цим «письменники-романісти». Складається враження, що більшість ваших персонажів стоять на палях; вони не мають ані підмурку, ані підґрунтя. Я щиро вірю, що більше правди можна знайти в поетів. Усе, що створене лише розумом, інтелектом, — фальшиве. Але я зараз заговорила про те, що не входить до моєї компетенції... Знаєте, що збиває мене з пуття в Борисі? Його надзвичайна чистота, яку я в ньому вгадую.

— А чому ви кажете, що вона збиває вас із пуття?

— Бо в такому разі я просто не знаю, де шукати джерело хвороби. У дев’ятьох випадках із десяти корінь такого нервового розладу знаходять у якійсь великій таємниці ганебного характеру.

— Таку таємницю, мабуть, можна знайти в кожному з нас, — сказав я, — але вона не робить нас усіх хворими, Богу дякувати.

У цю мить пані Софроницька підвелася, вона побачила, як за вікном пройшла Броня.

— Дивіться, — сказала вона, показавши мені на неї. — Онде справжній лікар Бориса. Вона шукає мене. Я мушу покинути вас. Але ми ще побачимося, чи не так?

Власне, я розумію, за що саме Софроницька дорікає роману, нічого не пропонуючи йому натомість. Але певні аргументи мистецтва, певні міркування вищого порядку вочевидь уникають її розуміння, і це приводить мене до висновку, що з доброго вченого ніколи не вийде добрий автор романів.

Я познайомив Лору з пані Софроницькою. Здається, вони знайшли спільну мову, і я з цього дуже радий. Знаючи, що вони можуть побазікати одна з одною, я не відчуваю таких докорів сумління, коли усамітнююсь. Шкода, що Бернар не знайшов тут собі жодного товариша зі своїх однолітків. Але він має готуватися до іспиту, й це забирає в нього принаймні кілька годин на день. У мене з’явилася можливість знову сісти за свій роман.

III

Попри першу видимість і те, що кожен, як то кажуть, «зробив свій внесок» у ці стосунки, не все було так уже чудово між Едуаром та Бернаром. Лора теж не почувала себе цілком задоволеною. Та й як вона могла бути задоволена? Обставини примусили її грати роль, для якої вона не була народжена. Через свою порядність вона почувала себе вкрай ніяково. Як усі ті люблячі й слухняні створіння, з яких виходять найвідданіші дружини, вона могла б знайти собі опертя лише в поведінці, що відповідала б усім правилам пристойности, й цілком розгубилася, коли події викинули її за рамки такої поведінки. Її становище в стосунку до Едуара з кожним днем здавалося їй усе фальшивішим. Особливо мучило її й здавалося їй нестерпним, хоч яких зусиль докладала вона, щоб про це зовсім не думати, те, що вона мусила жити коштом свого заступника, або, якщо висловитися точніше, що вона нічого не давала йому навзамін, або, якщо висловитися ще точніше, що Едуар нічого не вимагав від неї натомість, тоді як вона почувала себе готовою ні в чому йому не відмовити. «Добрі вчинки, — стверджує Тацит устами Монтеня, — дають радість лише тоді, коли ти спроможний за них розплатитися». Звичайно ж, це слушно тільки для шляхетних душ, але Лора, безперечно, була однією з них. Тоді як вона хотіла б давати, вона тільки все одержувала, і цьому не видно було кінця, і це вселяло їй почуття роздратування в стосунку до Едуара. Більше того, коли вона згадувала минуле, їй здавалося, що Едуар обманув її, розбудивши в ній кохання, яке, вона відчувала, досі не вмерло, а потім ухилившись від цього кохання й залишивши його без об’єкта. Чи ж не це було таємною причиною її помилок, її одруження з Дув’єром, з яким вона просто змирилася і на яке штовхнув її Едуар; а потім і її безвідповідальності, яку вона дозволила собі незабаром по тому під впливом весни. Бо вона мусила признатися собі, що шукала Едуара, коли кинулася в обійми Венсана. І не можучи пояснити собі таке холодне ставлення до себе чоловіка, якого кохала, Лора складала всю відповідальність на себе, казала собі, що могла б завоювати його, якби була гарнішою або сміливішою. І, не можучи зненавидіти його, Лора звинувачувала саму себе, зневажала себе, вважала нікчемною, дорікала собі в нерозважливості, не визнавала за собою ніяких чеснот.

Слід згадати й про те, що це бівуачне життя, спричинене необхідністю мінятися кімнатами, яке лише розважало її супутників, завдавало болючих ран її сором’язливості. І вона не бачила ніякого виходу з цього становища, яке, проте, могло тривати дуже довго.

Лора знаходила трохи втіхи й радости лише в тому, що вигадала для себе в стосунку до Бернара рольхрещеної матері або старшої сестри. Вона відчувала, з яким поклонінням дивиться на неї цей милий і привабливий юнак. Обожнювання, предметом якого вона була, утримувало її від того, щоб остаточно зісковзнути в прірву глибокої зневаги до себе, тієї відрази, яка нерідко призводить до розпачливих рішень людей найнерішучішої вдачі. Щоранку Бернар, коли екскурсія в гори не примушувала його вставати ще до світанку (бо він любив прокидатися дуже рано) відбував цілих дві години в її товаристві, читаючи англійською мовою. Іспит, який він мав складати в жовтні, давав йому зручний привід.

Аж ніяк не можна було сказати, що обов’язки секретаря забирали в нього багато часу. Вони були визначені вкрай приблизно. Коли Бернар узяв їх на себе, він уявляв собі, як він сидить за письмовим столом і пише під диктовку Едуара, а також переписує начисто рукописи. Едуар нічого не диктував. Його рукописи, якщо він їх мав, були замкнені в дорожній скрині. О будь-якій годині дня Бернар мав цілковиту волю, та позаяк лише Едуар міг би використати його прагнення трудитися, яке було цілком щирим, то Бернар не особливо переймався своєю бездіяльністю і тим, що він нічого не робить, аби добути кошти на те безтурботне життя, яким він жив завдяки щедрості Едуара. Він твердо постановив не бентежити себе докорами сумління. Він вірив, я не наважився б сказати що в провидіння, але принаймні у свою щасливу зірку і в те, що певна порція щастя належить йому, як належить повітря легеням, які його вдихають. Едуар мав за обов’язок розподіляти це щастя, як, за твердженням Босюе, має розподіляти святий проповідник божественну мудрість. Крім того, Бернар вважав своє нинішнє становище тимчасовим і сподівався, що зможе одного дня розплатитися, як тільки перетворить на дзвінку монету ті незліченні скарби, що їх він носив, як він вважав, у своєму серці. Що неабияк його дратувало, то це той факт, що Едуар ніколи не просив у нього ті дари, які він у собі відчував і яких не знаходив у Едуара. Він не вміє використати мене, — думав Бернар, ковтаючи своє самолюбство, й мудро додавав: — Тим гірше для нього».

Але звідки могло виникнути те почуття ніяковости, яке витало між Едуаром і Бернаром? Я думаю, що Бернар належав до людей того духовного складу, які черпають свою впевненість із опору. Йому було нестерпно відчувати, що Едуар підкорив його своїм авторитетом, і, перш ніж піддатися цьому впливу, він, як міг, упирався. Едуар, який і на думці не мав підбивати Бернара під себе, дедалі більше дратувався й засмучувався, бачачи його таким норовливим, знову й знову готовим захищатися чи принаймні боронити своє самолюбство. Тож його почали брати сумніви, чи не припустився він помилки, взявши з собою цих двох людей, звівши яких разом, він домігся лише того, що вони об’єдналися проти нього. Неспроможний проникнути в таємні почуття Лори, він сприймав як холодність її намагання замкнутися в собі та її стриману поведінку. Він би дуже збентежився, якби йому відкрилася істина, й Лора чудово це розуміла: тому її зневажене кохання черпало силу лише з прихованости й мовчанки.

На годину, коли приносили чай, вони зазвичай збиралися всі втрьох у великій кімнаті. Нерідко бувало, що на їхнє запрошення до них приєднувалася й пані Софроницька. Це траплялося переважно в ті дні, коли Борис та Броня вирушали на прогулянку. Вона надавала їм цілковиту волю, незважаючи на їхній юний вік. Вона мала цілковиту довіру до Броні, знаючи, що вона дуже обачлива, а надто, коли їй доводилося бути з Борисом, який був із нею досконало слухняним. Навколишня місцевість була безпечною, бо, звичайно ж, повністю виключалося, що вони наважаться піти в гори чи навіть спробувати залізти на ту або ту скелю, яких було чимало навколо готелю. Одного дня, коли діти здобули дозвіл дійти до підніжжя льодовика за тієї умови, що вони нікуди не звертатимуть із дороги, пані Софроницька, запрошена на чай і заохочена Бернаром та Лорою, набралася сміливости попросити, щоб Едуар розповів їм про свій майбутній роман, якщо він, звичайно, нічого не має проти.

— Аж ніяк. Але я просто не зумію розповісти вам про нього.

Він майже розсердився, коли Лора запитала (це запитання було вочевидь недоречним), «на що буде схожа ця книжка».

— Ні на що! — вигукнув він.

Потім відразу, так ніби давно чекав цього провокаційного запитання, сказав:

— Навіщо переробляти те, що інші вже зробили, чи те, що я вже зробив сам, чи те, що інші могли б зробити?

Едуар не встиг промовити ці слова, як уже відчув їхню недоречність, надмірність та абсурдність; принаймні йому ці слова здалися недоречними й абсурдними; а може, його пройняв страх, що вони здадуться такими Бернарові.

Едуар був дуже вразливий. Як тільки хтось починав говорити з ним про його працю, а надто тоді, коли його просили розповісти про неї, він, можна сказати, робився як навіжений.

Він глибоко зневажав самовтіху авторів, що увійшла в прислів’я. Він усіляко притлумлював свою власну. Але він охоче шукав у оцінці інших підтримки для своєї скромности. Якщо він не знаходив такої підтримки, то скромність швидко зазнавала краху. Бернарова думка для нього важила надзвичайно. Чи не для того, щоб здобути його повагу, Едуар у його присутності завжди дозволяв своєму Пегасові ставати дибки? То був найліпший засіб її втратити. Едуар це добре відчував, він не раз казав собі це й повторював, але попри всі вимоги своєї розважливости, щойно він опинявся в присутності Бернара, як починав поводитися зовсім інакше, аніж хотів, і говорив у манері, яку сам відразу ж таки визнавав абсурдною (і такою вона справді була). Чи можна стверджувати, що така манера розмови була йому до вподоби?.. Ні, не думаю. Але трохи марнославства не завадить, якщо ми хочемо домогтися від когось лицемірної хвали або навіть щирої любови.

— Річ у тому, що з усіх літературних жанрів, — почав Едуар, — роман залишається найвільнішим, найбільш lawless...^[2] Чи не тому, чи не від страху перед цією свободою (бо ті митці, які найдужче тужать за волею, найчастіше втрачають голову, коли її здобувають?) роман завжди так боязко чіпляється за реальність? І говорю я не лише про роман французький. Так само як і роман англійський, роман російський, хоч би яким він був вільним від примусу, по-рабському служить подібності. Єдиний прогрес, який він передбачає, — це ще більше наблизитися до природного. Роман ніколи не знав тієї «страхітливої ерозії контурів», про яку говорить Ніцше, і тієї добровільної відцалености від життя, які сформували стиль грецьких драматургів, наприклад, або трагедій французького XVII сторіччя. Чи знаєте ви щось досконаліше, щось людяніше й щось глибше, аніж ці твори? Але якщо бути точними, то ці твори людяні саме у своїй глибині; вони не претендують на те, щоб такими здаватися, чи здаватися, принаймні, реальними. Вони залишаються творами мистецтва.

Едуар підвівся й, боячись створити враження, що читає лекцію, він, говорячи, розлив у філіжанки чай, пройшовся по кімнаті, потім вичавив цитрину у свою філіжанку і став далі розвивати свої думки.

— Тому що Бальзак був геній і тому що кожен геній, як вважають, приносить у мистецтво остаточні й незаперечні розв’язання, було проголошено, що головна властивість роману — це «боротьба з громадянським станом». Бальзак справді спорудив високу піраміду своєї творчости. Але він ніколи не претендував на те, щоб кодифікувати роман. Його стаття про Стендаля переконливо це підтверджує. Боротьба з громадянським станом! Стан — це я, митець; громадянська чи не громадянська, моя творчість не має наміру боротися нехай там із чим.

Едуар, який вимовив свої останні фрази з палким натхненням, мабуть, дещо штучним, знову сів. Він намагався не дивитися на Бернара, але говорив він саме для нього. Проте, якби вони були з ним наодинці, він не спромігся б сказати нічого; тому він почував вдячність до двох жінок, чия присутність надихнула його на цю промову.

— Іноді мені здається, що ніщо мене так не захоплює, в літературі, як суперечка між Мітридатом та його синами, в Расіна. Де ми чудово розуміємо, що ніколи батько та його сини не можуть так розмовляти і де, проте (і я мусив би сказати: тим більшою мірою), всі батьки і всі сини можуть себе впізнати. Локалізуючи та специфікуючи, ми обмежуємо свою тему. А проте психологічна істина може бути тільки конкретною. Але конкретного мистецтва не існує — воно завжди загальне. Саме в цьому й ховається уся суть проблеми: виразити загальне через конкретне; домогтися, щоб конкретне виражало загальне. Ви дозволите мені запалити люльку?

— Паліть, паліть, — сказала пані Софроницька.

— Так от, я хотів би написати роман, який би був водночас таким самим правдивим, таким самим далеким від реальности, таким самим конкретним і водночас загальним, таким самим людяним і таким самим умовним, як «Аталі», «Тартюф» або «Цінна».

— А сюжет вашого роману, яким він буде?

— Його не буде, — відрубав Едуар. — І це, либонь те, що найбільш дивуватиме. Мій роман не має сюжету. Атож, я добре знаю: те, що я кажу, видається очевидною дурістю. Уточнімо, якщо хочете, що він не матиме одного сюжету. «Шматок життя», — казали прихильники натуралістичної школи. Але великою помилкою цієї школи було те, що вони відрізали цей свій шматок завжди тільки в одному напрямку; в напрямку часу, тобто вздовж. А чому б не вшир? Чому б не вглиб? Щодо мене, то я взагалі нічого не збираюся відрізати. Гадаю, ви розумієте, про що я кажу: я хотів би, щоб у цей роман увійшло все. Ніяких ножиць, що перетнули б його субстанцію там чи там. Я працюю над ним уже понад рік, і за цей час мені не траплялося нічого такого, чого б я туди не помістив чи не хотів би туди помістити: там буде все, що я бачу, все, що я знаю, все, що я довідався про життя інших і про своє власне...

— І все це буде стилізованим? — запитала Софроницька, вдаючи, ніби дуже уважно слухає, але з незаперечним відтінком іронії.

Лора не змогла втриматися від посмішки. Едуар злегка стенув плечима й повів далі:

— І це навіть не те, що я хочу зробити. Я хочу показати з одного боку реальність, показати з другого боку зусилля, яких автор докладає, щоб стилізувати її, зусилля, про які я вам щойно казав.

— Мій бідолашний друже, ви доб’єтеся тільки того, що ваші читачі повмирають від нудьги, — сказала Лора.

Неспроможна далі стримувати посмішку, вона вирішила дати собі повну волю й засміялася вголос.

— Зовсім ні. Щоб досягти такого ефекту, слухайте уважно, я вигадав персонаж романіста, якого я зроблю головним героєм твору. А сюжетом книжки, якщо хочете, буде саме боротьба між тим, що пропонує йому реальність, і тим, що він намагається з неї зробити.

— Так, так, розумію, — чемно зауважила Софроницька, яку Лора своїм сміхом майже привернула на свій бік. — Це може бути цікавим. Але знаєте, в романах завжди небезпечно зображувати інтелектуалів. Вони навіюють на читачів смертельну нудьгу. Автор нічого не може вкласти в їхні уста, крім несосвітенних нісенітниць і всьому, що їх стосується, вони надають абстрактного вигляду.

— А потім, я добре знаю, чим усе це закінчиться! — вигукнула Лора. — В образі цього романіста ви неминуче намалюєте самого себе.

Розмовляючи з Едуаром, вона віднедавна перейшла на глузливий тон, який дивував її саму й тим більше вибивав із рівноваги Едуара, що він бачив його віддзеркалення в лукавих поглядах Бернара.

— Аж ніяк. Я докладу всіх зусиль, щоб зробити його неприємним суб’єктом, — заперечив Едуар.

Та Лору вже ніщо не могло зупинити.

— Тим гірше. Адже всі впізнають у ньому вас, — сказала вона, вибухнувши таким невтримним сміхом, що всі троє приєдналися до неї.

— А план цієї книжки ви вже склали? — запитала Софроницька, намагаючись знову набути серйозного вигляду.

— Звичайно ж, ні.

— Чому?

— Ви повинні зрозуміти, що план для книжки такого жанру є принципово чимось неприйнятним. Усе в ньому було б фальшивим, якби я став щось вирішувати наперед. Я сподіваюся, що реальність продиктує мені його.

— Але мені здалося, ви хотіли відійти від реальности.

— Мій романіст прагнутиме відійти від реальности. Але я знову й знову повертатиму його до неї. Правду кажучи, в цьому й буде сюжет: боротьба між фактами, які пропонує реальність і реальністю ідеальною.

Відсутність логіки в його твердженнях була очевидною, вона, можна сказати, різала очі. Не випадало сумніватися в тому, що під черепом Едуара співіснували дві непримиренні вимоги й що він виснажив усі свої сили, намагаючись їх примирити.

— І далеко ви вже просунулися? — чемно запитала Софроницька.

— Залежить від того, що ви під цим розумієте. Якщо йдеться про книжку, то правду кажучи, я ще не написав жодного рядка. Але роботу я вже зробив велику. Я думаю про неї щодня й без перерви. Працюю я в дуже дивний спосіб, про який зараз вам розповім. День за днем я занотовую у свій записник стан мого роману в моїй уяві. Атож, це щось подібне до щоденника, як ті записи, що їх мати робить про свою малу дитину... Тобто замість задовольнитися розв’язанням певних проблем, кожну з них, мірою того як вона постає (а кожен твір мистецтва — це лише сума або результат розв’язання певної кількости дрібних послідовних проблем) кожну з таких проблем я ретельно описую, я її вивчаю. Якщо хочете, цей записник містить у собі критику мого роману або, якщо висловитися точніше, критику роману взагалі. Подумайте, з яким інтересом прочитали б ми такий записник, якби його нам залишив Дікенс або Бальзак; якби нам у руки потрапили щоденники авторів, які написали «Сентиментальну історію» або «Братів Карамазових»; історії про те, як створювався твір, як він зароджувався! О, це було б надзвичайно цікаво... Такі записи були б цікавішими, ніж сам твір...

Едуар плекав туманну надію, що його попросять прочитати свої записи. Але жоден із трьох інших не виявив анінайменшої цікавости. Натомість:

— Мій бідолашний друже, — сказала Лора зі смутком у голосі. — Я не маю найменшого сумніву, що ви ніколи не напишете цей роман.

— Ну то й що! Я зараз скажу вам одну річ, — вигукнув Едуар у пориві якоїсь дивної відвертости. — Мені однаково. Атож, якщо я не зможу написати цю книжку, то це лише означатиме, що історія книжки цікавила мене більше, аніж сама книжка; що вона зайняла її місце. Можливо, так буде й ліпше.

— А чи ви не боїтеся, що, покинувши реальність, ви заблукаєте в регіонах безнадійних абстракцій і напишете роман не про живих людей, а про ідеї? — боязко запитала Софроницька.

— То й нехай! — вигукнув Едуар із подвоєною енергією. — Невже через тих дурнів, які заблукали на цій дорозі, ми повинні осудити роман ідей? Під виглядом роману ідей нам досі пропонували лише бридкі ілюстративні романи. Але йдеться тут не про те, зрозумійте. Ідеї... ідеї, признаюся вам, цікавлять мене більше, ніж люди; вони мене цікавлять більше, аніж будь-що інше. Вони живуть; вони воюють; вони агонізують, як і люди. Природно, можна стверджувати, що ми пізнаємо їх тільки через людей, як ми пізнаємо вітер через очерет, який він нагинає. Та все одно вітер важливіший, ніж очерет.

— Але ж вітер існує незалежно від очерету, — наважився втрутитися Бернар.

Його втручання примусило стрепенутися Едуара, який чекав його вже давно.

— Так, я знаю. Ідеї без людей існувати не можуть. Але в цьому й полягає патетика: вони живуть їхнім коштом.

Бернар слухав усе це з пильною увагою. Він був настроєний вельми скептично, й Едуар здавався йому мало не пустим мрійником. Але зрештою красномовність останнього зворушила його; він відчував, як під вітром цієї красномовности гнеться та нахиляється його думка; але, казав собі Бернар, як і очерет, після того як пролетить вітер, думка теж випростується. Він згадав, чого його навчали у школі: людиною керують пристрасті, а не ідеї. А Едуар тим часом говорив далі:

— Те, що я хотів би зробити, зрозумійте мене, скидається на «Мистецтво фуґи». І я не бачу, чому те, що стало можливе в музиці, неможливе в літературі...

На що Софроницька відповіла, що музика — мистецтво математичне й до того ж, якщо залишити тільки цифри й знехтувати пафос та гуманістичну спрямованість, Бах домігся лише того, що створив абстрактний шедевр нудьги, такий собі астрономічний храм, куди могли проникнути лише рідкісні втаємничені. Едуар відразу ж заперечив, що цей храм здається йому чудовим і що він бачить у ньому результат і вершину всієї кар’єри Баха.

— Після чого, — докинула Лора, — люди надовго одужали від фуґи. Людські емоції, більше не бачачи можливости там оселитися, стали шукати собі іншого притулку.

Суперечка стала тонути в хитросплетіннях усіляких словесних викрутасів. Бернар, який досі зберігав мовчанку, але почав уже нетерпляче соватися на своєму стільці, врешті не витримав. З надзвичайною, навіть перебільшеною шанобливістю, як і завжди, коли він звертався до Едуара, але з тим відтінком жартівливости, що перетворювала цю жартівливість на гру, він сказав:

— Пробачте мені, пане, що я знаю, як називатиметься ваш роман, бо я довідався про це внаслідок своєї нетактовности, про яку ви, проте, визнали за можливе забути. Але ж ця назва, як мені, здається, свідчить про те, що ви збираєтеся розповісти певну історію, чи не так...

— О, скажіть нам, як він називається, — попросила Лора.

— Якщо хочете, люба подруго... Але мушу вас попередити, що, можливо, я її ще зміню. Боюся, вона трохи заводитиме читача в оману... Гаразд, скажіть їм, Бернаре.

— Ви мені дозволяєте? Роман називатиметься «Фальшивомонетники», — сказав Бернар. — Але тепер і ви скажіть нам... Ці фальшивомонетники... хто вони такі?

— Я не знаю, — відповів Едуар.

Бернар і Лора перезирнулися, потім поглянули на Софроницьку. Почулося довге зітхання. Я думаю, воно вихопилося в Лори.

Правду кажучи, Едуар спочатку мав на думці декого зі своїх братів по перу, коли обрав для свого роману цю назву: «Фальшивомонетники». Й, зокрема, він думав про віконта де Пасавана. Але це означення незабаром стало в нього набагато ширшим. Залежно від того, звідки віяв вітер духовности, з Риму чи звідкись-інде, його герої поступово робилися або священнослужителями, або франкмасонами. Його мозок, якщо він дозволяв йому вільно рухатися, швидко скочувався в абстрактне, де він почував себе як дома. Ідеї перемін, знецінювання, інфляції поступово заполоняли його книжку, — як теорії вдягання в Бапог ЯеБаПш Карлайла, — де вони займали місце персонажів. Едуар, не можучи про це розповісти, мовчав із майже зніченим виглядом, і його мовчанка, яка здавалася зізнанням у неспроможності, почала вельми бентежити трьох інших.

— Вам коли-небудь траплялося тримати в руках фальшиву монету? — нарешті запитав він.

— Так, — сказав Бернар, але «ні» двох жінок заглушило його голос.

— Ну, то уявіть собі золоту десятифранкову монету, що насправді фальшива. Вона варта не більше, як два су. Але вона буде варта десять франків, якщо не вважати іі фальшивою. Отже, я відштовхуюся від ідеї, що...

— Але навіщо відштовхуватися від ідеї? — нетерпляче перебив його Бернар. —Якщо ви відштовхнетеся від очевидного факту, ідея оселиться в ньому сама собою. Якби я писав «Фальшивомонетників», я почав би з опису фальшивої монети, тієї монети, про яку ви щойно говорили і яка... ось вона!

З цими словами він дістав із жилетної кишені невеличку десятифранкову монету й кинув її на стіл.

— Послухайте, як гарно вона дзвенить. Майже так само, як і інші. Можна подумати, вона золота. Я дозволив себе ошукати сьогодні вранці, як і бакалійник, який мені сьогодні її дав і сам дозволив себе ошукати, так він мені сказав. Думаю, вона все ж таки легша, аніж монета справжня. Але вона блищить і дзвенить майже як справжня монета. Її золота оболонка варта десь трохи більше як два су, але сама вона виготовлена з кришталю. Після тривалого використання вона стане прозорою. Не треба її терти, а то зламається. Крізь неї уже й так видно.

Едуар схопив монету й почав роздивлятися її з надзвичайно уважною цікавістю.

— Але від кого бакалійник її одержав?

— Він не знає. Думає, вона лежала в його шухляді вже кілька днів. Він подав її мені з цікавости, подивитися, чи я її візьму. Я взяв би її, будьте певні, але він як людина чесна мене остеріг, а потім погодився продати її мені за п’ять франків. Він хотів зберегти її в себе, щоб показувати її «аматорам» — так він висловився, а я подумав, що для нього вона не така цікава, як для автора «Фальшивомонетників». І я взяв її саме для того, щоб показати вам. Але тепер, коли ви її роздивились, я хочу забрати її назад. Я бачу, що реальна дійсність вас — на жаль! — не цікавить.

— Цікавить, — відказав Едуар. — Але вона мені завдає незручностей.

— Шкода! — сказав Бернар.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Того самого вечора

«Софроницька, Бернар і Лора стали розпитувати мене про мій роман. Чому я дозволив собі заговорити про нього? Адже я не сказав нічого, крім несосвітенних дурниць. На щастя, нашу розмову урвало повернення двох дітей. Вони були розпашілі, засапані, так ніби довго бігли. Щойно увійшовши, Броня кинулася в обійми матері; мені здалося, вона зараз заплаче.

— Мамо, — вигукнула вона, — насварись на Бориса. Він хотів лягти в снігу зовсім голий.

Софроницька подивилася на Бориса, який стояв у дверях, опустивши голову і втупивши в підлогу застиглий погляд, у якому мені привиділася майже ненависть. Вона ніби й не помітила чогось незвичайного у виразі очей хлопчика і з дивовижним самовладанням сказала:

— Послухай, Борисе. Цього не варто робити ввечері. Якщо ти цього так хочеш, ми підемо туди завтра вранці. Але спершу ти повинен будеш роззутися й прийти туди босоніж...

Вона ніжно погладила обличчя своєї дочки. Але та несподівано впала на землю й засмикалась у конвульсіях. Ми неабияк стривожилися. Софроницька підняла її й поклала на софу. Борис не ворушився й дивився на цю сцену великими очима, в яких застиг ошелешений подив.

Мені здається, що методи виховання, яких дотримується Софроницька, чудові в теорії, але, схоже, вона недооцінює опір, який чинять їй ці двоє дітей.

— Ви дієте так, ніби добро завжди має брати гору над злом, — сказав я їй згодом, коли ми з нею були наодинці. (Після обіду я пішов довідатися, як ведеться Броні, котра обідати не приходила.)

— Це справді так, — сказала мені вона. — Я твердо вірю, що добро завжди перемагає. Не маю сумніву, що це так.

— Але повна відсутність будь-яких сумнівів може закінчитися для вас погано.

— Щоразу, коли для мене щось закінчувалося погано, моя віра була недосить сильною. Сьогодні, коли я дозволила дітям вирушити в цю прогулянку, я була трохи занепокоєна і дозволила собі показати це їм. Вони відчули мій неспокій, а все інше було вже наслідком.

Вона взяла мене за руку.

— Схоже, ви не вірите в переваги переконань. Я хочу сказати, в їхню діяльну силу.

— Справді, — зі сміхом відповів я, — я не містик.

— А я, — вигукнула вона в якомусь надзвичайно щирому пориві, — я всією своєю душею вірю, що без містики в нашому тлінному світі не було б нічого великого, нічого прекрасного!

Я знайшов у списку постояльців прізвище Віктора Струвілова. Якщо вірити власникові готелю, то він покинув Саас-Фе за два дні до нашого приїзду, після того як прожив тут близько місяця. Мені було б цікаво знову зустрітися з ним. Софроницька, безперечно, з ним бачилася. Треба буде її розпитати».

IV

— Я хотів запитати у вас, Лоро, — сказав Бернар. — Як ви вважаєте, чи є на цьому світі щось таке, чого не можна було б брати під сумнів?.. Іноді мені навіть здається, що сам сумнів можна було б узяти як точку опори. Адже в ньому ми ніколи не відчуваємо нестачі. Я можу сумніватися щодо того, чи існує сама реальність, але я ніколи не сумніваюся в реальності мого сумніву. Я хотів би... Пробачте мені, якщо я висловлююся надто по-книжному; я не книжник за вдачею, але навчався філософії, а ви навіть уявити собі не можете, як впливають на розум постійні балачки про всілякі вчені матерії. Я виправлюся, присягаюся вам.

— До чого цей вступ? Що ви хочете сказати мені конкретно?

— Я хочу сказати конкретно, що хотів би написати про людину, яка прислуховується до думки кожного і яка, наче той Панург, запитує поради в кожного, перш ніж зробити нехай там що. Але переконавшись у тому, що думки різних осіб у будь-якому питанні входять у суперечність, така людина вирішить не слухати більш нікого, крім себе, і раптово почується дуже сильною.

— Це проект старого діда, — сказала Лора.

— Я набагато більш зрілий, аніж вам здається. Ось уже кілька днів я роблю регулярні нотатки в записнику, як Едуар; я записую чиюсь думку на правій сторінці, так, щоб на лівій я потім міг записати думку протилежну. Ось, наприклад, одного вечора Софроницька нам сказала, що залишає на ніч відчиненим велике вікно в кімнатах Бориса та Броні. Усе, що вона говорила про такий режим, здалося нам цілком раціональним і переконливим, чи не так? Але вчора ввечері, в курилці готелю, я почув, як німецький професор, який щойно сюди прибув, виклав зовсім протилежну теорію, що, признаюся, здалася мені ще переконливішою й обґрунтованішою. Найважливіше полягає в тому, сказав він, щоб якнайбільше загальмувати уві сні той обмін речовин, який і є життям. Він назвав цей процес спалюванням. Лише в цьому випадку — так він вважає — сон справді відновлює сили. Він послався на приклад пташок, які засовують голову під крило, на всіх тих тварин, які згортаються в клубочок, коли сплять, щоб дихати тільки ледь-ледь; та й люди, які живуть найближче до природи, сказав він, найменш культурні селяни наглухо законопачують ті приміщення, в яких сплять; араби, яким доводиться спати просто неба, затуляють обличчя каптурами своїх бурнусів. Але, повертаючись до Софроницької та двох дітей, яких вона виховує, я схиляюся до думки, що й вона має певну слушність і те, що добре для інших, було б шкідливим для цих малих, бо, якщо я зрозумів правильно, вони мають у своїх організмах мікроби туберкульозу. Одне слово, я дійшов висновку... Але вам нудно мене слухати.

— Хай це вас не турбує. То ви сказали?..

— Я вже забув, що я сказав.

— О, гляньте, він уже дметься. Не соромтеся своїх думок.

— Я сказав, що немає нічого такого, що було б добрим для всіх, а не для певних окремих осіб; що немає нічого, що було б істинним для всіх, а не тільки для тих, хто вважає його таким; що не існує ані методу, ані теорії, які можна було б застосовувати без розбору до кожного; що в тому разі, коли нам треба обирати, як нам діяти, ми принаймні маємо право вільного вибору; що коли ми не маємо вільного вибору, то все стає ще простішим; що для мене стає істинним те (не в абсолютному значенні, безперечно, в стосовно мене), що дозволяє мені в якнайліпший спосіб застосувати мої сили, задіяти всі мої чесноти. Бо інакше я не можу відкинути свій сумнів, а нерішучість мене жахає. «М’яка й приємна» подушка Монтеня — не для моєї голови, бо мені ще не хочеться спати і я не збираюся відпочивати. Довга дорога лежить від того, яким я себе вважав, до того, яким я, мабуть, є насправді. Мені іноді страшно прокидатися надто рано.

— Вам справді страшно?

— Ні, річ не в тім, я, власне, не боюся нічого. Але чи знаєте ви, що я вже дуже змінився? Принаймні мій внутрішній світ уже не той, яким він був до того, як я пішов із дому; потім я зустрів вас, і цілковита свобода перестала бути для мене виключною метою. Можливо, ви досі не зрозуміли, що я тут для того, аби служити вам.

— Як це накажете розуміти?

— О, вам це добре відомо. Навіщо ви хочете почути, щоб я вам сказав? Ви чекаєте від мене признання?.. Ні, ні, благаю вас, не ховайте від мене свою усмішку, а то я геть замерзну.

— Годі вам, мій маленький Бернаре, ви ж не станете запевняти, що починаєте любити мене.

— О ні, я не починаю, — сказав Бернар. — Мабуть, ви тільки починаєте це відчувати. Але ви не можете мені перешкодити.

— Мені було б приємно, якби я могла повірити вашим словам. Навіть якби після цього мені довелося б наближатися до вас із великою обережністю, так ніби ви вогонь, а я — займиста речовина... Але ви уявіть собі ту безформну й роздуту істоту, якою я незабаром стану. Вам досить буде глянути тоді на мене, щоб одужати.

— Атож, якби я любив вас лише за ваш зовнішній вигляд. До того ж я не хворий; або, якщо любити вас, означає бути хворим, то я волію не одужувати.

Він сказав це дуже серйозно, з майже сумною серйозністю. Він дивився на неї з такою ніжністю, з якою на неї ніколи не дивилися ні Едуар, ні Дув’єр, але так шанобливо, що вона не могла на нього гніватися. У неї на колінах була англійська книжка, читання якої урвала їхня розмова і яку вона неуважно гортала. Виникало враження, що вона зовсім не слухає Бернара, тому він міг говорити далі, не відчуваючи якогось збентеження:

— Я уявляв собі кохання як щось вулканічне; принаймні те кохання, для якого я народився. Атож, я й справді вірив, що зможу кохати лише в дикому пориві почуттів, який усе змітає, кохати в стилі Байрона. Як же погано я себе знав. Це завдяки вам, Лоро, я себе пізнав; і з’ясувалося, що я зовсім не такий, яким себе вважав. Я грав роль жахливого персонажа, я намагався бути на нього схожим. Коли я думаю про того листа, якого я написав своєму несправжньому батькові, перед тим як покинути дім, мені дуже соромно, запевняю вас. Я дивився на себе як на бунтаря, як на людину, що кидає виклик законові, людину, яка топче ногами все, що стає на перешкоді її бажанням; і ось тепер, опинившись поруч із вами, я не маю навіть бажань. Я прагнув свободи як найвищого блага, але не встиг я стати вільним, як уже підкорився вашим... О, якби ви знали, яка то прикрість, коли у вашій голові накопичилося безліч фраз великих авторів, які невтримно зриваються з ваших уст тоді, коли вам хочеться висловити щире почуття! Це почуття таке нове для мене, що воно ще не встигло вигадати власну мову. Припустімо, що йдеться не про кохання, не про любов, оскільки вам не подобаються ці слова; припустімо, що йдеться про відданість. Схоже на те, що ваші закони накреслили межі цій свободі, яка раніше здавалася мені нічим не обмеженою. Схоже на те, що всі мої розвихрені, безформні почуття кружляють навколо вас у гармонійному танку. Коли якась із моїх думок віддаляється від вас, я її відкидаю... Лоро, я не прошу, щоб ви покохали мене; я поки що школяр — і не більше; я не вартий вашої уваги; і все, чого я хотів би домогтися сьогодні, це стати гідним вашої (яке бридке слово!), вашої поваги.

Він опустився перед нею навколішки і хоч вона спочатку трохи відсунула свого стільця, Бернар торкнувся чолом її сукні, відкинувши руки назад ніби в жесті поклоніння. Та коли він відчув на своєму чолі руку Лори, яку вона туди поклала, він схопив цю руку й припав до неї губами.

— Яка ж ви ще дитина, Бернаре! Я також не можу вважати себе цілком вільною, — сказала вона, забираючи свою руку. — Ось, читайте.

Вона витягла з-під свого корсажа зім’ятий аркуш і подала його Бернарові.

Бернар спочатку подивився на почерк. Як він і боявся, лист був від Фелікса Дув’єра. Якусь мить він тримав листа в руці, не читаючи його; він підвів погляд на Лору. Вона плакала. У ту хвилину Бернар відчув, як щось обірвалося в його серці, обірвався один із тих потаємних зв’язків, які прив’язують кожного до самого себе, до свого егоїстичного минулого. Потім він прочитав:

«Моя люба Лоро!

В ім’я маленької дитини, яка має народитися і яку я присягаюся любити не менше, ніж якби я був її батьком, я заклинаю тебе повернутись додому. Не думай, що ти почуєш від мене бодай одне докірливе слово. Не звинувачуй себе занадто, бо від цього мучуся і я сам. Не затримуйся. Я чекаю тебе всією своєю душею, яка тебе обожнює і падає перед тобою навколішки».

Бернар сів на підлогу, перед Лорою, але він не дивився на неї, коли запитав:

— Коли ви одержали цього листа?

— Сьогодні вранці.

— Я думав, він нічого не знає. Ви йому написали?

— Так, я в усьому йому призналася.

— Едуар про це знає?

— Ні.

Бернар мовчав якийсь час, опустивши голову; потім, знову обернувшись до неї, спитав:

— І... що ви збираєтеся робити тепер?

— Ви справді мене про це запитуєте?.. Повернуся до нього. Моє місце поруч із ним. Саме з ним я повинна жити. Ви це знаєте.

— Атож, — сказав Бернар.

Запала довга мовчанка. Потім Бернар сказав:

— Ви й справді вірите в те, що можна любити дитину іншого так, ніби це твоя власна дитина?

— Я не знаю, чи в це вірю. Але я на це сподіваюся.

— Щодо мене, то я в це вірю. Навпаки, я не вірю в те, що так по-дурному називають «голосом крови». Атож, я переконаний, що цей знаменитий голос не більше як міф. Я читав, що в деяких племен островів Океанії існує звичай усиновлювати чужих дітей і що цих усиновлених дітей нерідко люблять більше, ніж інших. У тій книжці було застосовано вираз, я добре це пам’ятаю, «плекають більше». А знаєте, що я думаю тепер? Я думаю про те, що той, хто замінив мені батька, ніколи ані сказав, ані зробив чогось такого, що дало б підстави запідозрити, що я його несправжній син; що я збрехав, коли написав йому, — а я це справді зробив, — що я завжди відчував різницю; що, навпаки, він віддавав мені певну перевагу, яку я навіть дуже відчував, і тому моя невдячність до нього уявляється мені особливо огидною; що я повівся в стосунку до нього недобре. Лоро, ви мені друг, і я хотів би вас запитати... Як ви вважаєте, чи повинен я попросити в нього пробачення, повернутися до нього?

— Ні, — сказала Лора.

— Чому? Якщо ви повертаєтеся до Дув’єра...

— Ви ж самі щойно мені сказали: те, що добре для одного, може бути поганим для другого. Я почуваю себе слабкою; ви — сильний. Можливо, пан Профітандьє вас і любить; але судячи з того, що ви мені розповідали про нього, ви обидва не створені для того, щоб знайти порозуміння... Або, принаймні, не поспішайте. Не повертайтеся до нього переможеним. Хочете, я скажу вам усе, що я про це думаю? Ви хочете зробити це для мене, а не для нього. Для того, щоб здобути мою повагу, як ви це назвали. Ви здобудете її, Бернаре, лише в тому випадку, якщо я не відчуватиму, що ви її домагаєтеся. Я можу любити вас лише любов’ю, яка буде цілком природною. Залиште каяття мені; це почуття не для вас, Бернаре.

— Я починаю майже любити своє ім’я, коли чую його з ваших уст. Знаєте, чого я найбільше там боюся? Розкоші. Там так комфортно, так зручно... Я відчував, що перетворююся на анархіста. А тепер я, навпаки, відчуваю, що перетворююся на консерватора. Я це зрозумів із того обурення, яке опанувало мене в той день, коли один турист розповідав про те, що одурив митницю і це принесло йому велику втіху. «Обікрасти державу — це не обікрасти нікого», — сказав тоді він. З почуття протесту, яке тоді в мене виникло, я зрозумів, що держава для мене — не пусте слово. Я навіть відчув до неї любов, лише тому, що їй було завдано кривди. Раніше я про це ніколи не думав. «Держава — це така собі домовленість, більш нічого», — сказав він іще. Яка це чудова річ — домовленість, оперта на сумлінність кожного... але ж для цього треба, щоб усі люди були порядними! Якби сьогодні мене запитали, яка з чеснот здається мені найпрекраснішою, я не вагаючись, відповів би: порядність. О, Лоро! Я хотів би, щоб протягом усього свого життя на будь-який удар я дзвенів чистим, порядним, автентичним звуком. Майже всі люди, яких мені довелося знати, звучать фальшиво. Ми повинні виставляти напоказ свою справжню вартість... Але людина прагне до змін і так дбає про те, щоб якнайліпше себе показати, що перестає розуміти, хто ж вона насправді... Пробачте, що я все це вам говорю. Я прилучаю вас до своїх нічних роздумів.

— Ви думали про монету, яку вчора нам показали. Коли я поїду...

Вона не змогла закінчити свою фразу. Очі в неї наповнилися слізьми, й Бернар побачив, що губи в неї тремтять від тих зусиль, яких вона докладала, щоб їх стримати.

— Отже, ви їдете, Лоро... — сказав він сумно. — Я боюся, що коли перестану відчувати вас поруч, я не стану нічого вартий або вартий так мало... Але скажіть, я хотів би вас запитати... чи поїхали б ви, чи розповіли б про все своєму чоловікові, якби Едуар... я не знаю, як це сказати...(Лора густо почервоніла)... якби Едуар був вартий більшого? О, не заперечуйте, я добре знаю, що ви про нього думаєте.

— Ви так кажете, бо вчора ви перехопили мою посмішку, коли він говорив. І ви тоді вирішили, що ми оцінюємо його однаково. Але це не так, не обманюйтесь. Сказати правду, я не знаю, що я про нього думаю. Він ніколи довгий час не буває однаковим. Він не прив’язується ні до чого. Але немає нічого, що прив’язувало б до себе більше, ніж його манера втікати. Ви знайомі з ним надто мало, щоб його судити. Вам здається, ви зрозуміли його, схопили... але це Протей. Він набуває форми того, що він любить. І щоб зрозуміти його, треба його любити.

— Ви любите його. О, Лоро, я ревную вас не до Венсана, не до Дув’єра; я вас ревную до Едуара.

— Навіщо мене ревнувати? Я люблю Дув’єра; я люблю Едуара; але по-різному. Якби мені довелося полюбити вас, це також була б зовсім інша любов.

— Лоро, Лоро, ви не любите Дув’єра. Ви плекаєте до нього щиру прихильність, жалість, повагу — але це не любов. Як на мене, то таємниця вашого смутку (бо ви сумуєте, Лоро) полягає в тому, що життя розділило вас у ваших почуттях; любов бере вас у свій полон не повністю; ви схильні ділити між кількома чоловіками те, що повинні були б дати одному. Щодо мене, то я неподільний; я можу віддати себе лише цілком.

— Ви надто молодий, щоб так говорити. Ви ще не можете знати, чи життя не «поділить» і вас, як ви кажете. Я не можу прийняти від вас нічого, крім... цієї відданости, яку ви мені пропонуєте. Решта ставить свої вимоги, які вам доведеться задовольняти десь-інде.

— Невже це правда? То ви наперед відмовляєтеся від мене і не тільки від мене, а й від життя?

— Ви нічого не знаєте про життя. Ви можете сподіватися від нього чого завгодно. Чи знаєте ви, в чому була моя помилка? У тому, що я вже нічого не сподівалася від життя. Коли я повірила в те, що мені вже нема чого від нього сподіватися, що я всіма покинута. Я жила цієї весни в По так, ніби я вже ніколи не побачу інших весен; так наче для мене більше нічого не важило. Бернаре, я сьогодні можу вам сказати, сьогодні, коли я покарана за свою помилку: ніколи не втрачайте віру в життя.

Який сенс у тому, щоб говорити такі речі молодому створінню, сповненому палких поривів? Хоча те, що говорила Лора, не адресувалося конкретно Бернарові. Відповідаючи на поклик своєї симпатії, вона просто думала перед ним, думала вголос, хоч цього й не хотіла. Вона була неспроможна прикидатися, неспроможна стримувати себе. Піддавшись тому пориву, який підхопив її, як тільки вона подумала про Едуара і в якому знайшла свій вираз її любов, вона піддалася певній потребі проповідувати, яку вона, безперечно, успадкувала від свого батька. Але Бернар терпіти не міг ані порад, ані рекомендацій, навіть якщо їх йому давала Лора; його скептична посмішка остерегла Лору, яка вже спокійнішим тоном запитала:

— Ви залишитеся секретарем Едуара, коли повернетесь до Парижа?

— Так, якщо він не відмовиться від моїх послуг. Але він не доручає мені ніякої роботи. Знаєте, що було б для мене найцікавішим? Це написати з ним книжку, яку сам він не напише ніколи, ви слушно це йому вчора сказали. Мені здається абсурдним той метод написання, про який він нам учора говорив. Добрий роман пишеться наївніше, аніж так, як намагається писати його Едуар. І насамперед треба вірити в те, про що ти розповідаєш, вам не здається? І розповідати про це просто. Я спочатку вірив у те, що зможу допомогти йому. Якби він потребував детектива, я, можливо, зміг би задовільно виконувати свої обов’язки, і він би працював над фактами, які добувала б для нього моя поліційна служба... Але в плані ідеології я навряд чи зможу бути для нього корисним. Поруч із ним я відчуваю себе лише репортером. Якщо він не визнає своєї помилки, мені доведеться шукати іншу роботу, адже я повинен заробляти собі на життя. Спробую запропонувати свої послуги якійсь газеті. А тим часом писатиму вірші.

— Поруч із репортерами ви почуватимете себе в душі поетом.

— О, не смійтеся з мене. Я знаю, що здаюся смішним; не давайте мені це дуже відчути.

— Залишайтеся з Едуаром; ви допоможете йому, а він допоможе вам. Він добрий.

Пролунав дзвінок на обід. Бернар підвівся. Лора взяла його за руку:

— Я хотіла вас попросити... Цю монету, яку ви вчора нам показували... На пам’ять про вас, коли я поїду — вона вся напружилася, але цього разу змогла закінчити фразу — ви не подаруєте її мені?

— Візьміть... Ось вона, — сказав Бернар.

V

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Так відбувається майже з усіма душевними хворобами, які нібито виліковуються. Від них просто відвертають увагу, як кажуть у медицині, й замінюють їх іншими.

Сент-Бев («Понеділки»)

«Я починаю бачити те, що назвав би «глибинною темою» своєї книжки. Це, безперечно, буде суперництво між реальним світом і його віддзеркаленням у нашій свідомості. Той спосіб, у який світ видимостей накидає себе нам і в який ми намагаємося накинути зовнішньому світові наше власне уявлення про нього, формує драму нашого життя. Опір фактів спонукає нас переносити свою ідеальну конструкцію у мрію, в надію, в життя майбутнє, в якому наша віра живиться всіма тими прикростями, які чатують на нас у житті цьому. Реалісти відштовхуються від фактів, пристосовують до фактів свої ідеї. Бернар — реаліст. Боюся, що мені ніколи не вдасться знайти з ним спільну мову.

Як міг я погодитися, коли Софроницька сказала мені, що в мені немає нічого від містика? Я цілком готовий погодитися з нею в тому, що без містики людина не спроможна на великі вчинки. Хіба якраз не за містику дорікає мені Лора, коли я говорю з нею про свою книжку?.. Залишмо цю дискусію їм.

Софроницька знову заговорила зі мною про Бориса, від якого вона змогла домогтися — так їй принаймні здається — цілковитої відвертости. У душі бідолашного хлопчика не залишилося тепер жодного закутня, жодного кущика, де він міг би заховатися від допитливих поглядів лікарки. Вона вигнала його на відкриту місцевість, і тепер при повному світлі дня роздивляється найприхованіші зчеплення його розумового механізму, як ото годинникар роздивляється деталі годинника, який він чистить. Якщо після цього малий не відбиватиме години вчасно, то латинська вченість Софроницької нічого не варта. Ось що вона мені розказала:

— У віці дев’яти років Бориса віддали до колежу, у Варшаві. Він там заприятелював зі своїм однокласником, таким собі Баптистеном Крафтом, на рік чи два роки старшим, ніж він, що прилучив його до таємної практики, яку ці наївно захоплені діти вважають магією.

Вони так назвали свою ваду, бо чули або читали, що магія в таємничий спосіб дозволяє одержувати те, чого ти бажаєш, що вона обмежує силу тощо. Вони щиро вірили вте, що відкрили таємницю, яка втішає за реальну відсутність ілюзорною присутністю і раділи та впадали в екстаз перед порожнечею, яку їхня виснажена уява заповнювала всілякими дивовижами та чудесами за допомогою хоті. Само собою зрозуміло, що Софроницька не послуговувалася цими термінами; я хотів би, щоб вона про все розповіла мені словами самого Бориса, але вона твердила, ніби їй пощастило розплутати лише те, що вона мені вже сказала, та й ці відомості вона виклала мені не прямо, а обставивши їх безліччю вдаваних сумнівів, умовчань та неточностей.

— Я знайшла пояснення, яке давно шукала, — провадила вона, — на клаптику пергамену, який Борис завжди тримав при собі і який висів у пакетику в нього на грудях поруч зі святими медальйонами, що їх примушує його носити мати, і на якому були написані п’ять слів: ГАЗ, ТЕЛЕФОН, П’ЯТЬ ТИСЯЧ КАРБОВАНЦІВ — я довго й марно намагалася випитати в нього, що вони означають.

«Вони нічого не означають. Це просто магічні заклинання», — завжди відповідав мені він, коли я просила в нього пояснень. Це все, чого я змогла домогтися від нього. Тепер я знаю, що ці загадкові слова були написані юним Баптистеном, гросмейстером і професором магії і що ті п’ять слів були для цих дітей ніби чаклунською формулою, таким собі «Сезамом відкрийся» соромітного раю, в який занурювала їх хіть. Борис називав цей клаптик пергамену своїм талісманом. Мені коштувало чималих зусиль переконати його, щоб він мені його показав і ще більших — щоб він від нього відмовився (це було на початку нашого перебування тут); бо я хотіла, щоб він від нього відмовився, а сьогодні я вже знаю, що він іще раніше зумів позбутися своїх поганих звичок. Я мала надію, що разом із цим талісманом зникнуть тики та манії, від яких він страждає. Але він учепився за той талісман, а хвороба вчепилася за нього, як за свій останній притулок.

— Але ж ви сказали, що він позбувся своїх поганих звичок...

— Нервова хвороба розвинулася вже згодом. Вона виникла, безперечно, внаслідок тих зусиль, яких Борис докладав, щоб примусити себе їх позбутися. Я довідалася від нього, як мати одного разу застала його, коли він «творив магію» — так він це назвав. Чому вона ніколи не розповідала мені про це? З почуття сорому?..

— І тому, мабуть, що, як вона знала, він виправився.

— Це безглуздо... І це та причина, яку я так довго шукала навпомацки. Я ж вам казала, що Борис здавався мені абсолютно чистим.

— Ви навіть сказали мені, що це та причина, яка вас бентежить.

— Як бачите, я мала рацію!.. Мати мусила остерегти мене. Борис уже б одужав, якби я відразу про все довідалася.

— Ви сказали, що хвороба виникла згодом...

— Я сказала, вона виникла з почуття протесту. Я думаю, мати сварила його, благала, вичитувала йому. Потім помер батько. Борис переконаний, що його потаємна практика, за яку його звинувачували як за щось недостойне, була належно покарана; він склав на себе відповідальність за смерть батька; він почув себе злочинцем, проклятим. Йому стало страшно, і саме тоді, як у зацькованого звіра, його слабкий організм винайшов цілу низку дрібних хитрощів, за допомогою яких він полегшував свої внутрішні страждання і які звучали як щирі зізнання.

— Якщо я правильно вас розумію, ви вважаєте, що Борис не завдав би собі такої шкоди, якби й далі спокійно віддавався практиці «своєї магії»?

— Я вважаю, що не було потреби залякувати його з метою вилікувати. Зміна способу життя, спричинена смертю батька, безперечно, була б достатнім струсом, щоб відвернути його увагу, а від’їзд із Варшави в цілком природний спосіб визволив би його з-під впливу приятеля. Залякуванням ніколи не домагаються нічого доброго. Коли я довідалася, що з ним відбувалося, то, розмовляючи з ним про це й повертаючись у минуле, я присоромила його за те, що він віддавав перевагу добру уявному перед добром реальним, яке, пояснила я йому, є винагородою за наші зусилля. Я не тільки не намагалася зобразити його ваду у якнайчорніших барвах, а й пояснила йому, що це не більш як одна з форм байдикування; і я справді вважаю, що це так, що це найвитонченіша, найпідступніша з таких форм...

На ці слова мені пригадалися кілька рядків із Ларошфуко, які я захотів їй прочитати і хоча я міг процитувати їх напам’ять, я знайшов маленьку книжечку «Максим», без якої я ніколи не вирушаю в подорож. Я їй прочитав:

«З усіх пристрастей нам найменш відома пристрасть до байдикування; вона найпалкіша і найшкідливіша серед них, хоча її насильницька дія зовсім невідчутна, а та шкода, якої вона завдає, дуже добре прихована... Відпочинок байдикування — це потаємні чари душі, яка раптово гасить у собі найпалкіші пориви та відмовляється від цілей, що їх домагалася з великою наполегливістю. І нарешті, щоб дати справжнє уявлення про цю пристрасть, треба сказати, що пристрасть до байдикування, це як блаженство душі, що втішає її за всі її втрати і замінює для неї все можливе добро».

— Ви вважаєте, — сказала мені тоді Софроницька, — що Ларошфуко, коли це писав, мав на увазі те, про що ми говорили?

— Це можливо, але я так не думаю. Наші класичні автори надають нам багаті можливості для найрозмаїтіших інтерпретацій. Точність їхньої думки викликає тим більший захват, що не претендує на однозначність.

Я попросив її показати той знаменитий талісман Бориса. Вона сказала мені, що в неї його вже немає, що вона віддала його одному чоловікові, який зацікавився Борисом і попросив її дати йому щось на пам’ять про нього.

— То був такий собі пан Струвілов, з яким я тут познайомилася незадовго до вашого приїзду.

Я сказав Софроницькій, що бачив це прізвище в реєстраційному журналі готелю, що колись я знав одного Струвілова, і мені цікаво було б знати, чи це той самий. Коли вона описала мені його, сумнівів у мене не залишилося; але вона не могла розповісти про нього нічого такого, що задовольнило б мою цікавість. Я лише довідався від неї, що він був дуже люб’язний, дуже послужливий, що він здався їй дуже розумним, але трохи ледачим, «якщо мені дозволено буде так висловитись», додала вона, засміявшись. Я, у свою чергу, розповів їй те, що знав про Струвілова, а це спонукало мене розповісти також про пансіон, де ми з ним зустрілися, про батьків Лори (яка зі свого боку розповіла їй чимало про себе) і нарешті про старого Лаперуза, про ті узи споріднености, які прив’язували його до Бориса і про те, що я пообіцяв йому, коли ми розлучилися, привезти йому цього хлопчика. А що Софроницька раніше сказала мені, що для Бориса буде не дуже добре, якщо він і далі житиме зі своєю матір’ю, то я запитав:

— А чом би вам не оселити його в пансіоні Азаїсів?

Запропонувавши їй цей варіант, я передусім думав, якою великою радістю для його діда буде знати, що Борис живе зовсім поруч, у його друзів, де він зможе бачитися з ним, коли йому заманеться. Але я не був певен, що самому хлопчикові там буде добре. Софроницька сказала мені, що подумає. А загалом, її дуже зацікавило все те, що я їй розповів.

Софроницька не перестає повторювати, що малий Борис одужав; це одужання має підтвердити дієвість її методу; але я боюся, вона трохи випереджає події. Природно, я хотів би з нею погодитися. І я готовий визнати, що посіпування обличчя показового каяття, затримки в мові майже зникли в нього. Але мені здається, його хвороба лише сховалася в найглибший закутень його єства, ніби втікаючи від доскіпливого погляду лікаря, і цього разу вона проникла в саму його душу. Так само як раніш на зміну онанізмові прийшли нервові припадки, ці останні тепер поступилися якомусь невидимому трансу. Правду кажучи, Софроницька таки дещо стривожена, вона бачить, що Борис, за прикладом Броні, підпав під чари якоїсь дитячої містики. Вона надто прониклива, аби зовсім не розуміти, що це нове «блаженство душі», якого прагне нині Борис, не дуже, зрештою, відрізняється від того, яке спочатку вона намагалася створити за допомогою штучних засобів, і яке, хоч воно й менше коштує і завдає організмові меншої шкоди, вимагає, проте, від нього не менших зусиль для своєї реалізації. Та коли я їй говорю про це, вона відповідає мені, що такі душі, як у Бориса та в Броні, не можуть обійтися без якоїсь химеричної поживи, і якщо цю поживу в них відібрати, то Броня впаде в розпач, а Борис скотиться до вульгарного матеріалізму. Крім того, вона вважає, що вона не має права руйнувати довіру цих маленьких людей і хоч їхня віра й здається їй оманою, вона прагне бачити в ній сублімацію ницих інстинктів, високе благання, стимул, збереження та мало що іще?.. Сама не вірячи в догмати Церкви, вона вірить у ефективність віри. Вона з хвилюванням говорить про побожність цих двох дітей, які читають удвох Апокаліпсис і впадають в екстаз, і розмовляють з янголами, які накривають їхні душі білим саваном. Як і кожна жінка, вона сповнена суперечностей. Але вона має слушність: я аж ніяк не можу вважати себе ані містиком... ані навіть ледарем, схильним до байдикування. Я покладаю великі надії на атмосферу, яка панує в пансіоні Азаїсів та в Парижі, і сподіваюся, що вона навчить Бориса трудитися, а це вилікує його від пошуків «уявного добра». Його здоров’я залежить передусім від цього. Мені здається, що Софроницька схиляється до думки довірити його мені; але, звичайно ж, вона проведе його до Парижа, прагнучи простежити за тим, як він улаштується в пансіоні Азаїсів і в такий спосіб заспокоїти матір, чию згоду вона, безперечно, має одержати».

VI

Лист від Олів’є Бернарові

Існують певні вади, які, коли їх задіяти, сяють яскравішим світлом, ніж сама доброчесність.

Ларошфуко

«Любий друже!

Насамперед, хочу тобі похвалитися, що свій іспит на бакалавра я склав успішно. Але це не так важливо. Мені випала унікальна нагода вирушити в подорож. Певний час я вагався; та коли прочитав твого листа, то відразу вхопився за цю можливість. Моя мати спершу виявила легкий спротив; але його швидко здолав Венсан, що виявив розуміння, якого я від нього не сподівався. Я не можу повірити, що за тих обставин, про які ти згадуєш у своєму листі, він повівся по-хамському. Ми маємо, в нашому віці, прикру схильність судити людей надто суворо й засуджувати їх без права на оскарження. Багато вчинків здаються нам гідними осуду, навіть відразливими, лише тому, що ми недосить розуміємо їхні мотиви. Венсан не міг... Але це завело б мене надто далеко, а я маю багато чого розповісти тобі.

Знай, що ти зараз читаєш листа від головного редактора нового журналу, який має назву «Авангард». Після певних роздумів я погодився взяти на себе ці обов’язки. Граф Робер де Пасаван визнав мене гідним узятися за цю справу. Саме він організував цей журнал, але він не дуже хоче, щоб про це знали, й на обкладинці вказано лише моє прізвище. Перший номер ми збираємося видати в жовтні, спробуй надіслати мені для нього який-небудь матеріал; мені було б дуже прикро, якби твоє прізвище не стояло поруч мого у змісті нашого першого номера. Пасаванові хотілося б, щоб у цьому номері з’явилося щось дуже вільнодумне й гостре, бо він вважає, що найбільш прикрий докір, який можуть закинути новому журналу, це звинувачення в надмірній цнотливості. Я цілком приєднуюся до цієї думки. Ми говорили про це багато. Він попросив мене підготувати такий матеріал і запропонував мені досить ризикований сюжет короткої новели. Мені не дуже хочеться її писати, з огляду на мою матір, якій це може завдати прикрости, але з цим доведеться змиритися. Як каже Пасаван: чим ти молодший, тим менше компрометує тебе скандал.

Я пишу тобі з Віддзавоне. Віддзавоне — крихітне село, розташоване на схилі однієї з найвищих гір Корсики, сховане в густому лісі. Готель, у якому ми мешкаємо, стоїть досить далеко від села і править туристам за той пункт, із якого починаються їхні екскурсії. Ми перебуваємо тут лише кілька днів. Спочатку ми були оселилися в одній корчмі, неподалік від прегарної затоки Порто, абсолютно пустельної, куди ми спускалися вранці купатись і де можна було відпочивати цілий день. Там було чудово; але стало дуже спекотно, й нам довелося перебратися вище в гори.

Пасаван — чарівний товариш; він анітрохи не хизується своїм титулом; він хоче, щоб я називав його Робером, а для мене він винайшов нове ім’я — Оливко. Правда ж, звучить чудово? Він робить усе для того, щоб я забув про свій вік і мушу визнати, йому це вдасться. Моя мати трохи боялася відпускати мене з ним, бо ж вона майже не знала його. Я вагався, не бажаючи засмучувати її. Перед тим як одержати твого листа, я вже навіть майже відмовив Роберові. Але Венсан умовив матір, а твій лист відразу додав мені сміливости. Останні дні перед від’їздом ми ходили по магазинах. Пасаван такий щедрий, що пропонував усе купити для мене за свої гроші, і я знову й знову мусив відмовлятися. Але мій одяг здавався йому надто жалюгідним — мої сорочки, краватки, шкарпетки, ніщо з моїх речей йому не подобалося, і він знай повторював, що якщо я маю прожити якийсь час у його товаристві, то йому буде вельми прикро бачити, що я вдягнений не так як годиться, тобто не так, як подобається йому. Усі наші покупки, природно, доставлялися на його адресу, щоб не турбувати мою матір. Сам він відзначається вишуканою елегантністю; та головне, він має дуже добрий смак, і багато речей, які здавалися мені цілком прийнятними, сьогодні я терпіти не можу. Ти навіть не уявляєш, як мені цікаво було з ним у постачальників. Він такий дотепний! Я розповім тобі про один випадок. Ми пішли до Брентано, де він віддав у ремонт свою авторучку. За ним стояв англієць величезного зросту, який хотів пройти поза чергою, а що Робер відштовхнув його досить грубо, то він щось забелькотів на його адресу; Робер обернувся й дуже спокійно йому сказав:

— Ви даремно марнуєте свої зусилля. Я не розумію англійської мови.

Англієць, сам не свій від люті, відповів йому чистісінькою французькою:

— А вам слід би розуміти її, пане.

Робер усміхнувся і з вишуканою люб’язністю кинув:

— Ви ж самі бачите, що на це не варто гаяти час.

Англієць кипів від роздратування, проте не знав, що сказати у відповідь. Це було дуже кумедно.

Іншого дня ми були в Олімпії. В антракті ми прогулювалися в залі, де вешталося безліч повій. Дві з них, досить жалюгідні на вигляд, підкотилися до Робера:

— Ти купиш нам кухоль пива, любий?

Ми сіли з ними за стіл.

— Гарсоне, кухоль пива для цих дам.

— А для вас, панове?

— Для нас? О, ми вип’ємо шампанського, — кинув він неуважно.

І замовив пляшку моетського, яку ми випили з ним удвох. Якби ти побачив обличчя тих бідолашних дівок!..

Схоже, що повії вселяють йому глибоку відразу. Він признався мені, що жодного разу не був у борделі й дав мені зрозуміти, що дуже б на мене розгнівався, якби я туди пішов. Як бачиш, це чоловік надзвичайно порядний, попри певні ознаки цинізму в його зовнішньому вигляді та в мові — так, наприклад, він сказав одного разу, що, коли він вирушає в мандри, то називає «нецікавим днем» день, коли він не зустріне before lunch принаймні п’ятеро осіб, яких би йому хотілося затягти в ліжко. Я хотів би сказати тобі, між іншим, що я так і не приохотився... — ти мене розумієш.

Робер має звичай моралізувати у спосіб вельми цікавий і особливий. Якось він мені сказав:

— Розумієш, хлопче, в житті вельми важливо не дозволяти, щоб тебе затягло в плин подій. Одна слабість веде за собою іншу й далі ти вже не знаєш, куди тебе понесе. Так, я знав одного дуже порядного молодика, який мусив одружитися з дочкою моєї кухарки. Одного вечора він випадково зайшов до крамнички дрібного Галантерейника. І він його вбив. Потім обікрав його, а тіло сховав. Ти бачиш, до чого це може призвести. Коли я бачив його востаннє, він уже став брехуном. Будь обережний.

І він весь час такий. Тобто, я хочу сказати, мені з ним ніколи не нудно. Ми поїхали з наміром багато працювати, але поки що не зробили нічого, лише купалися, засмагали та багато розмовляли. Його думки та уявлення надзвичайно оригінальні. Я докладаю всіх зусиль, щоб умовити його записати на папір деякі цілком нові теорії про морських тварин, які він мені виклав, тварин, які живуть глибоко на морському дні і мають, як він це називає «своє персональне світло», завдяки чому вони обходяться без світла, яке надходить від сонця, що його він уподібнює до світла благодати та «одкровення». Якщо переказати його розповідь у кількох словах, як це я зробив, вона видається нічим не прикметною, але запевняю тебе, що в його устах вона була цікавою, як роман. Певно, ніхто не знає, що він такий обізнаний у природничій історії. Але для нього це ніби різновид кокетства — приховувати свої знання. Він це називає «своїми потаємними коштовностями». Він вважає, що лише люди, цілком позбавлені художнього смаку, полюбляють виставляти на показ усі свої прикраси, а надто коли вони фальшиві.

Він чудово вміє користуватися ідеями, образами, людьми, речами; тобто він усе вміє обернути собі на вигоду. Він каже, що велике мистецтво життя полягає не в тому, щоб утішатися ним, а в тому, щоб уміти обернути його собі на користь.

Я написав кілька віршів, але я не настільки задоволений ними, щоб надіслати їх тобі.

До побачення, друже. Зустрінемося в жовтні. Ти побачиш, я теж змінився. З кожним днем я набуваю впевнености в собі. Я дуже радий знати, що ти у Швейцарії, але, як бачиш, у мене немає підстав тобі заздрити.

Олів’є».

Бернар передав цього листа Едуарові, який прочитав його, не видавши тих почуттів, які він розбудив у ньому. Усе те, що Олів’є з таким захватом розповідав про Робера, обурювало його до глибини душі, розбудивши в ній майже ненависть. Особливо гірко вразило його те, що Олів’є навіть не згадав його у своєму листі, начебто зовсім забув про нього. Він марно силкувався прочитати в постскриптумі три рядки, які були густо замазані чорнилом. Там було написано:

«Скажи дядькові Е... що я постійно про нього думаю; я не можу простити йому, що він покинув мене і ношу у своєму серці смертельну рану».

То були єдині щирі рядки в цьому парадному листі, який був цілком продиктований роздратуванням. Олів’є їх викреслив і замазав.

Едуар повернув Бернарові цього жахливого листа, не сказавши й слова. Бернар узяв його, теж не сказавши й слова. Я вже згадував, що ці двоє не розмовляли багато; дивна, непоясненна ніяковість опановувала їх, як тільки вони опинялися сам-на-сам. (Я не люблю цього слова, «непоясненна» і вдаюся до нього лише за браком точніших слів.) Але того вечора, коли вони вже були у своїй кімнаті й готувалися до сну, Бернар, зробивши над собою велике зусилля і з клубком у горлі, запитав:

— Лора показувала вам листа, якого вона одержала від Дув’єра?

— Я ніколи не сумнівався, що Дув’єр поведеться в цій ситуації як годиться, — сказав Едуар, вкладаючись до ліжка. — Це дуже добра людина. Можливо, трохи слабка, та все одно дуже добра. Він палко любитиме цю дитину, я переконаний. А малий, безперечно, буде міцніший, аніж був би в тому випадку, якби його зробив сам Дув’єр. Бо він дещо кволий на вигляд.

Бернар надто любив Лору й тому був трохи шокований недбалим тоном Едуара. Проте він цього не показав.

— Зрештою, — сказав Едуар, гасячи свою свічку, — я просто щасливий бачити, що ця історія закінчилася в якнайліпший спосіб, хоча спершу здавалося, вона може привести тільки до розпачу. Почати своє життя з помилки — таке трапляється з багатьма. Головне — вчасно опам’ятатися...

— Авжеж, — сказав Бернар, щоб уникнути дискусії.

— Я повинен признатися вам, Бернаре, що з вами я теж...

— Припустився помилки?

— Атож, саме так. Попри всю прихильність, яку я до вас відчуваю, я ось уже кілька днів переконую себе в тому, що ми не створені для того, аби один одного зрозуміти, і що... (він завагався на кілька хвилин, підшукуючи потрібні слова) ви зіб’єтеся зі шляху істинного, якщо залишитеся зі мною на довше.

Бернар був тієї самої думки, поки Едуар сам про це не заговорив. Але слів Едуара було досить, щоб настрій у Бернара радикально змінився. Його вмить опанував інстинкт суперечности, й він енергійно запротестував.

— Ви недосить добре мене знаєте, та й сам я знаю себе не досить добре. Ви жодного разу не випробували мене. Якщо ви не маєте якоїсь упереджености проти мене, то чи можу я попросити вас зачекати ще. Я згоден, що ми дуже з вами несхожі. Але мені здавалося, для нас обох навіть краще бути несхожими один на одного. Я думаю, я міг би стати вам у пригоді саме завдяки своїм відмінностям, саме тим, що ви знайшли б у мені нового. Якщо я робитиму щось не так, то ви завжди можете вказати мені на це. Я не з тих, хто став би жалітися чи докоряти вам за критику. Ось, наприклад, що я міг би запропонувати, хоча ця ідея і може здатися вам ідіотською... Якщо я правильно зрозумів, то ви хочете віддати малого Бориса до пансіону Веделів та Азаїсів. Софроницька не висловлювала побоювання, що йому може там здатися досить незатишно? Якби я запропонував там свої послуги, заручившись рекомендацією Лори, то чи не міг би я сподіватися, що мене візьмуть туди наглядачем, вихователем, я там знаю ким?.. Мені треба якось заробляти собі на життя. За те, що я там робитиму, я не стану вимагати багато; їжа та дах над головою — чого мені треба ще?.. Софроницька відчуває довіру до мене, а з Борисом ми теж розуміємо один одного добре. Я б опікувався ним, допомагав йому, став би його наставником, його другом. Водночас я залишався б і у вашому розпорядженні, працював би на вас на дозвіллі й був би готовий з’явитися на ваш перший знак. Скажіть, якої ви думки про мою пропозицію?

І ніби щоб додати ваги своїм словам, він докинув:

— Я це обмірковую вже два дні.

Це була неправда. Хоча не можна було й твердити, що ця думка спала йому тільки щойно, він уже обговорював її з Лорою. Але справжня правда полягала в тому, й про це він не говорив, що після свого нетактовного прочитання Едуарового щоденника та зустрічі з Лорою він часто думав про пансіон Веделя. Йому хотілося познайомитися з Арманом, другом Олів’є, про якого Олів’є йому ніколи не розповідав. Ще більше хотілося йому зустрітися з Сарою, молодшою сестрою; але ця його цікавість залишалася потаємною; з поваги до Лори він не признавався в ній навіть самому собі.

Едуар не сказав нічого; проте план, який виклав йому Бернар, йому сподобався, тим більше, що в такий спосіб він би знайшов собі надійний притулок, і Едуар міг би не думати, де його поселити. Бернар загасив свою свічку, потім провадив:

— Не думайте, що я нічого не зрозумів із того, що ви розповідали про свою книжку та про конфлікт, який бачиться вам між грубою реальністю й...

— Він мені не бачиться, — урвав його Едуар. — Він існує.

— Але саме тому чи не було б для вас корисно, якби я вам постачав певні факти, проти яких ви могли б боротися? Я спостерігав би за ними для вас.

Едуар не був певен, чи його співрозмовник не глузує з нього трохи. Принаймні він почув себе так, ніби Бернар принизив його. Він надто ясно висловив свою думку.

— Ми поміркуємо над цим, — сказав Едуар.

Минуло вже чимало часу, а Бернар усе ніяк не міг заснути. Лист від Олів’є не давав йому спокою. Нарешті, не можучи далі стримуватись і почувши, що Едуар перевертається в ліжку, він промурмотів:

— Якщо ви не спите, я хотів би ще у вас запитати... Що ви думаєте про графа де Пасавана?

— Чорт забирай, вам це неважко вгадати, — сказав Едуар. І після хвилинної мовчанки запитав у свою чергу: — А ви?

— Я? — перепитав Бернар голосом, що тремтів від люті... — Я б залюбки його вбив.

VII

Діставшись до вершини пагорба, подорожній сідає й дивиться в далечінь, перш ніж рушати далі своєю дорогою, яка тепер спускається вниз; він намагається з’ясувати, куди веде ця звивиста дорога, яку він обрав і яка тепер губиться в сутінках, що спускаються на землю, бо настав вечір і ніч уже близько. Так і непередбачливий автор на мить зупиняється, переводить подих і з тривогою запитує себе, куди приведе його твір.

Боюся, що Едуар збирається вчинити не зовсім обачно, вирішивши довірити малого Бориса Азаїсам. Як йому перешкодити? Кожна людина діє згідно зі своїм законом, а закон Едуара штовхає його на нескінченні експерименти. Він має добре серце, в цьому немає підстав сумніватися, але іноді я волів би, щоб у інтересах іншої людини він діяв із міркувань вигоди. Бо великодушність, яка ним керує, часто виступає лише як товаришка цікавости, що може виявитися жорстокою. Він знає пансіон Азаїсів; він знає, яким затхлим повітрям там дихають під задушливим саваном моралі й релігії. Він знає Бориса, знає його ніжну та вразливу душу. Він міг би передбачити, які випробування чекатимуть там на нього. Але він думає лише про захист, допомогу та підтримку, яку вразлива чистота хлопчика може знайти в суворій атмосфері, створеній старим Азаїсом. До яких софізмів він прислуховується? їх нашіптує йому, безперечно, диявол, бо він би не дослухався до них, якби йому підказував їх хтось інший.

Едуар не раз мене дратував (коли говорив про Дув’єра, наприклад), навіть обурював; сподіваюся, що раніше я цього не показував, але тепер можу нарешті в цьому признатися. Його манера поведінки з Лорою, іноді вельми великодушна, не раз здавалася мені огидною.

Не подобається мені в Едуарові й те, що він намагається обґрунтувати свої хибні наміри нібито тверезими міркуваннями. Чому він так намагається переконати себе тепер, що зичить лише добра для Бориса? Брехати іншим — це ще сяк-так; але собі самому! Хіба варто дитині пити воду з потоку, в якому вона може легко втопитися?.. Я не заперечую, що у світі бувають діяння шляхетні, великодушні і навіть цілком некорисливі; я хочу тільки сказати, що поза найпрекраснішим мотивом часто ховається спритний диявол, який може здобути вигоду там, де його начебто ошукали.

Скористаймося літнім часом, який розкидав наших персонажів, щоб ретельно їх роздивитися. До того ж ми підійшли до середнього етапу нашої історії, де її плин уповільнюється і начебто набирається нових сил для нового прискорення. Бернар, безперечно, ще надто юний, щоб угадати напрямок, у якому розвиватиметься інтрига. Він сповнений рішучости вберегти Бориса; принаймні він має намір близько спостерігати за ним. Ми вже бачили, як може змінюватися Бернар; пристрасті можуть змінити його ще більше. Я знайшов в одному із записників кілька фраз, якими я занотував те, що думав про нього раніше:

«Я мав би поставитися з недовірою до такого не зовсім обміркованого вчинку, якого припустився Бернар на початку нашої оповіді. Мені здається, судячи з його подальших дій, що він ніби вичерпав усі свої резерви анархічної поведінки, які, безперечно, збереглися б недоторканними, якби він і далі скнів, як то годиться, під гнітом своєї родини. Його подальше життя можна трактувати як реакцію і навіть протест проти тієї своєї вихватки. Сама звичка до бунту та опору підштовхнула його до бунту проти самого бунту. Безперечно, він не належить до тих моїх героїв, у яких я надалі розчарувався, бо я, либонь, і не покладав на нього надто великих надій. Можливо, він дозволив собі повернутися до самого себе занадто рано».

Але ці висновки вже не здаються мені такими слушними. Я думаю, що в нього все ж таки треба повірити. У ньому нуртує справжня великодушність. Я відчуваю в ньому мужність і силу; він спроможний обурюватися. Він мало спухає й багато говорить; але треба також відзначити, що говорить він добре. Я не довіряю почуттям, які знаходять собі вихід занадто швидко. Це дуже добрий учень, але він погано вміє вкладати нові почуття в уже готові форми. Брак винахідливости примушує його заникуватися. Він уже багато прочитав, багато набрався й набагато більше навчився від книжок, аніж від життя.

Я ніяк не можу простити собі за ту пригоду, внаслідок якої він зайняв місце Олів’є поруч із Едуаром. Ті події склалися зовсім не так, як було треба. Адже Едуар любив Олів’є, а не когось іншого. З якою турботливою увагою міг би він допомогти йому сформуватися! З якою любовною повагою він би керував ним, підтримував його, допоміг би зрозуміти себе самого! А Пасаван занапастить його, в цьому немає сумніву. Годі уявити собі щось шкідливіше для Олів’є, аніж ці безсовісні лестощі та догоджання. Я сподівався, що Олів’є буде спроможний якось себе захистити; але він має вдачу надто ніжну й надто вразливу для лестощів. Досить дрібниці, щоб у нього пішла обертом голова. Крім того, я зрозумів із деяких акцентів його листа до Бернара, що він певною мірою схильний до марнославства. Чуттєвість, роздратування, гординя мають над ним неабияку владу. Коли Едуар його віднайде, буде вже надто пізно, боюся. Але він ще дуже молодий, і ми маємо підстави сподіватися на ліпше.

Пасаван... а чи варто взагалі про нього говорити? Чи можна уявити собі щось більш згубне та схильне до позерства, аніж чоловіки його породи, окрім хіба жінок, подібних до леді Ґрифіт? Спочатку, мушу признатися, вона справила на мене неабияке враження. Але я дуже швидко усвідомив свою помилку. Такі персонажі викроєні з тканини, що немає ніякої товщини. Америка експортує їх досить багато. Але виготовляє їх не лише вона. Здається, вони мають усе — багатство, розум, красу, усе — крім душі. Венсан, безперечно, дуже скоро переконається в цьому. На них не давить жодне минуле, вони не знають ніяких обмежень; вони не знають ані закону, ані володаря, їм чужі докори сумління; вільні й непередбачувані, вони вкидають у розпач романіста, який може одержати від них лише реакції, позбавлені будь-якої цінности. Я сподіваюся, що мені нескоро доведеться знову зустрітися з леді Ґрифіт. Я жалкую, що вона викрала в нас Венсана, який цікавив мене значно більше, але який скотився до банальности, піддавшись на її чари. Вона обстругає його з усіх боків, і він утратить усі свої кути. Шкода; він мав їх чимало і досить гострих.

Якщо мені ще випаде нагода розповісти якусь історію, я населю її героями загартованими, яких життя не тільки не затуплює, а й вигострює. Лора, Дув’єр, Лаперуз, Азаїс... що мені робити з усіма цими людьми? Я не шукав їх умисне, а зустрівся з ними на тій дорозі, по якій я йшов слідом за Бернаром та Олів’є. Тим гірше для мене; відтепер я повинен приділити їм належну увагу.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ

І

Повернення до Парижа не принесло йому ніякої радости.

Флобер

«Сентиментальне виховання».

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

22 вересня

Спека. Нудьга. Повернувся до Парижа на тиждень раніше.

Я завжди й повсюди з’являюся раніше, ніж мене кличуть. Це не так надмір старанности, як цікавість. Бажання випередити події. Я ніколи не вмів притлумлювати свої пориви.

Повів Бориса до діда. Софроницька, яка ходила попередити його напередодні, повідомила мені, що пані де Лаперуз перебралася до притулку для старих. Ох, як гора з пліч!

Подзвонивши, я залишив хлопця перед дверима, а сам пішов. Мені здалося, що з мого боку ліпше не бути присутнім при першій зустрічі діда й онука, я боявся, що старий почне надміру дякувати мені. Потім я спробував розпитати хлопця, як усе було, але нічого не домігся від нього. Софроницька, з якою я знову зустрівся, сказала мені, що малий майже нічого не розповів і їй. Коли через годину вона прийшла забрати Бориса, як було між нами домовлено, двері їй відчинила служниця. Увійшовши, Софроницька побачила, що старий, сидячи в кріслі, розмовляє з якимись двома дамами. Хлопець, чимось невдоволений, сидів, насупившись, у протилежному кутку кімнати.

— Дивна річ, — сказав Лаперуз, що здавався дуже спантеличеним. — Він був дуже веселий, і раптом ця веселість куди й ділася. Мабуть, йому трохи бракує терпіння.

Мабуть, було помилкою надто довго залишати їх наодинці.

27 вересня

Сьогодні вранці зустрів Моліньє, біля Одеону. Поліна й Жорж повертаються лише післязавтра. З учорашнього дня Моліньє перебував у Парижі сам-один, тому нічого дивного, що він, здається, дуже зрадів, зустрівши мене. Ми пішли трохи посидіти на лаві в Люксембурзькому саду в чеканні обіду, бо домовилися пообідати разом.

Розмовляючи зі мною, Моліньє вдається до жартівливого, іноді навіть грайливого тону, певно, думаючи, що такий тон сподобається митцю. Враження таке, ніби він намагається показати, що він іще молодий і бадьорий.

— У глибині душі я ще зберіг палкі почуття, — заявив мені він.

Я зрозумів, що він хотів сказати «зберіг потяг до розпусних утіх». Я посміхнувся, — так посміхаються, почувши, як жінка вихваляється тим, що в неї гарні ноги, — посміхнувся посмішкою, що означала: «Повірте, що я в цьому ніколи не сумнівався». Досі я завжди бачив у ньому лише суддю. Нарешті з-за цієї мантії визирнула й людина.

Я зачекав, поки ми посідали за стіл у закладі Фуайо, щоб заговорити з ним про Олів’є. Я сказав йому, що чув новини про нього від одного з його друзів і що той розповів, ніби Олів’є подорожує на Корсиці з графом де Пасаваном.

— Атож, це друг Венсана, який попросив його дозволити Олів’є вирушити з ним у цю подорож. А що Олів’є склав свій іспит на бакалавра просто блискуче, то мати не наважилася відмовити йому вирушити в цю подорож, бо він дуже хотів поїхати з графом де Пасаваном. Граф — літератор, ви повинні його знати.

Я не став приховувати, що я далеко не в захваті ані від літературної продукції цього графа, ані від його особи.

— Колеги часто судять один одного надто суворо, — відповів мені він. — Я спробував прочитати його останній роман, що його деякі критики вважають справжньою подією у світі книжок. Я там нічого особливого не побачив. Але ж ви знаєте, що я мало тямлю в літературі...

А коли я висловив йому свої застереження щодо того впливу, який Пасаван міг мати на Олів’є, Моліньє мені відповів, говорячи з явною неохотою:

— Якщо по правді, то я особисто був проти цієї подорожі. Але ми повинні добре собі усвідомити, що від певного віку наші діти перестають нас слухатися. Так завжди буває, і з цим нічого не вдієш. Поліна хотіла б, щоб вони й далі перебували під її наглядом. Вона така, як і всі матері. Я їй кажу іноді: «Але ти їх лише дратуєш, своїх синів. Отже, ліпше дай їм спокій. Ти сама вселяєш їм усякі дурні бажання, своїми прискіпуваннями...» Але я певен, що це нічого не дасть, намагатися тримати їх під своєю опікою якомога довше. Важливо вже на першій стадії їхнього виховання навіяти їм кілька добрих принципів. Важливо, щоб вони знали, за що їм ухопитися. Але спадковість, мій друже, вона візьме гору завжди. Трапляються такі виродки, яких уже ніщо не виправить. Ми називаємо їх безнадійними. Таких, звичайно, треба завжди тримати на короткому повідку. Та коли йдеться про доброго хлопця, то цей повідок можна й попустити трохи.

— Але ж ви сказали мені, що це викрадення Олів’є відбулося проти вашої волі, — нагадав я йому.

— О... проти моєї волі... проти моєї волі... — сказав він, майже уткнувшись носом у тарілку. — На неї рідко зважають, на мою волю. Не забувайте, що в родинах, і я говорю про ті, в яких панує дружба й злагода, далеко не завжди все вирішує чоловік. Ви не одружений, і вас це мало цікавить...

— Пробачте мені, — засміявся я. — Я ж письменник.

— Тоді ви, звичайно ж, помітили, що коли чоловік дозволяє, щоб усім у домі порядкувала жінка, то це не завжди свідчить про слабкість його характеру.

— Я з вами згоден, — сказав я, щоб йому полестити. — Іноді й справді зустрічаються чоловіки з твердою і навіть владною вдачею, які в родинному житті поводяться, наче слухняні ягнята.

— А знаєте, чим це пояснюється? — підхопив він.. — У дев’ятьох випадках із десяти чоловік догоджає своїй жінці тому, що відчуває за собою якусь провину й хоче здобути її прощення. Доброчесна жінка, мій друже, вміє здобути собі вигоду з усього. Хай-но чоловік лише трохи нахилиться перед нею, і вона вже стрибає йому на спину. О, мій друже, бідолашних чоловіків іноді варто пошкодувати. Коли ми молоді, ми прагнемо знайти собі цнотливу дружину, не знаючи, чого коштуватиме нам ця цнота.

Поставивши на стіл лікті, й підперши підборіддя руками, я дивився на Моліньє. Бідолаха навіть не здогадувався, наскільки личить йому та згорблена поза, на яку він так нарікав. Він раз у раз витирав лоба хустинкою, багато їв, але мав вигляд не так гурмана, як ненажери, й віддавав особливу шану старому бургундському, яке ми замовили. Щасливий усвідомлювати, що його слухають, розуміють і, як він, безперечно, думав, схвалюють, він вивергав із себе цілий потік зізнань.

— Як судді мені доводилося вислуховувати таких жінок, які віддавалися своїм чоловікам, долаючи гостру нехіть, усією своєю поведінкою показуючи, як їм гидко... а проте вони ж таки глибоко обурюються, коли бідолаха йде шукати собі поживу десь-інде.

Суддя почав цю фразу в минулому часі, розчарований чоловік закінчив її в часі теперішньому, надавши їй глибоко особистого забарвлення. Він докинув повчальним тоном, між двома ковтками вина:

— Апетити іншого часто видаються нам надмірними, а надто якщо ти не береш участи в його трапезі.

Він зробив великий ковток із келиха, потім докінчив свою думку:

— Ось вам і пояснення, любий друже, чому чоловік так часто втрачає владу у своїй родині.

Я зрозумів його дуже добре, зрозумів, що під видимою незв’язністю його балачки, криється бажання звалити на доброчесність дружини відповідальність за свої сумнівні походеньки. Таким розхитаним створінням, як цей пустопорожній балакун, сказав я собі, доводиться мобілізовувати весь свій егоїзм, щоб контролювати всі елементи свого розламаного єства. Досить їм на якусь мить забутися, і вони розпадаються на шматки. Він замовк. Я відчув потребу влити в цю розмову кілька міркувань, як ото вливають банку мастила в машину, що зі скреготом зупинилася. Тож, щоб заохотити його до подальшої відвертости, я зауважив:

— На щастя, Поліна жінка вельми розумна.

Він сказав: «Авжеж», закінчивши цю коротку фразу на інтонації, що виражала глибокий сумнів, потім провадив:

— Але є речі, яких вона зрозуміти не годна. Ви ж знаєте, що хоч би якою розумною була жінка... Проте я ладен визнати, що за тих обставин припустився певної помилки... Я був заговорив із нею про одну свою невеличку пригоду, будучи переконаний, що моя відвертість не зайде надто далеко. Та вона зайшла далі, ніж я сподівався... і підозріливість моєї Поліни також. Я примусив її насторожитися. Треба було мені розслабитися, вдатися до брехні... От що означає мати надто довгого язика. Що ви хочете? Я, за своєю вдачею, людина, схильна до надмірної щирости... Але Поліна страшенно ревнива, й ви просто уявити собі не можете, як мені довелося викручуватися.

— І давно це було? — запитав я.

— О, це триває майже п’ять років. І мені здавалося, що я таки спромігся розвіяти її підозри. Але тепер усе почнеться знову. Уявіть собі, що позавчора, повернувшись додому... Може замовимо ще пляшку бургундського?

— Тільки не для мене, прошу вас.

— Можливо, вони мають удвічі менші пляшки. А потім я піду трохи поспати. Спека мене виснажує... Отож позавчора, як я вам уже казав, повертаюся я додому, відчиняю дверцята свого письмового стола, щоб навести лад у своїх паперах. Висовую шухляду, де я зберігав листи... е... від особи, про яку йдеться. Уявіть собі моє здивування, друже: шухляда була порожня! О, прокляття, я надто добре собі уявляю, що сталося! Десь два тижні тому Поліна повернулася до Парижа з Жоржем, бо її запросили на весілля дочки одного з моїх колег, на якому я не міг бути присутнім; ви ж знаєте, що я тоді був у Голландії... а потім, ці церемонії, вони стосуються більше жінок. Опинившись у порожньому помешканні й не маючи чого робити, під приводом навести трохи порядку, ви ж знаєте, які вони, ці жінки, їх завжди змагає цікавість... Заходилася нишпорити... О, нічого поганого у неї в думках не було. Я її не звинувачую. Але Поліну завжди розбирала охота давати всьому лад... Ну й що я маю тепер їй казати, тепер, коли докази у неї в руках? Якби ж хоч та крихітка не називала мене на ім’я! Така дружна, така згуртована сім’я! Коли я спробую собі уявити, що то буде...

Бідолаха геть заплутався у своїх довірчих зізнаннях. Він витирав собі лоба, обмахувався носовичком. Я випив значно менше, ніж він. Серце не наповнюється співчуттям за наказом; я не відчував до нього нічого, крім огиди. Досі я дивився на нього як на батька родини (хоча мені було не вельми приємно усвідомлювати, що він батько Олів’є), добробуржуазного, ділового, порядного, який скоро вийде на пенсію. Закоханий, він міг здатися мені не більш як посміховиськом. Особливо мене дратували недоладність та примітивність його розбалакувань, його міміки; ані його обличчя, ані його голос не здавалися мені придатними для того, щоб висловлювати почуття, які він намагався до мене донести. Він був схожий на контрабас, що намагається виконати партію альта. Його інструмент видавав лише фальшиві звуки.

— Ви сказали мені, що з нею був Жорж...

— Так. Вона не хотіла залишати його самого. Але в Парижі, природно, він не завжди був біля неї... Якби я сказав вам, мій друже, що за двадцять шість років нашого шлюбу, між нами не було жодної прикрої сцени, найменшої суперечки... Тож як подумаю про те, що готується... бо через два дні Поліна повертається... Господи, поговорімо про щось інше. До речі, що ви скажете про Венсана? Князь Монако, плавання.... Чорт забирай!.. Як, ви нічого не знаєте?.. Поїхав недавно на Азорські острови, щоб узяти там участь у глибоководних дослідженнях та риболовлі. О, про цього свого сина, я можу зовсім не турбуватися, запевняю вас! Він сам знайде свою дорогу.

— А як його здоров’я?

— У повному порядку. З його розумом, я бачу його на шляху до слави. Граф де Пасаван не став від мене приховувати, що Венсан видався йому одним із найцікавіших людей, з якими йому доводилося стрічатися. Він навіть сказав: найвидатніших людей... Але він, звичайно, трохи перебільшив...

Обід закінчився. Моліньє закурив сиґару.

— Чи можу я вас запитати, — провадив він, — хто цей друг Олів’є, який вам про нього розповідав? Мушу вам сказати, що я надаю дуже великої ваги знайомствам моїх дітей. Я вважаю, що в цьому питанні обережність ніколи не буде зайвою. На щастя, мої діти мають природний потяг спілкуватися лише з людьми, гідними найвищої похвали. Згадаймо про Венсана з його князем... Олів’є з графом де Пасаваном... Жорж зустрівся в Ульґаті зі своїм шкільним товаришем, молодим Адаманті, який, до речі, має намір оселитися з ним у пансіоні Веделів —Азаїсів. То надійний хлопчина, батько в нього сенатор на Корсиці. Але ось вам приклад того, що ніколи не слід утрачати пильність: Олів’є мав друга з нібито дуже доброї родини — такого собі Бернара Профітандьє. Мушу вам сказати, що Профітандьє-батько — це мій колега. Один із найдостойніших людей, якого я глибоко шаную. Але... (нехай це залишиться між нами)... раптом я довідуюся, що він не батько тому хлопцеві, який носить його ім’я! Що ви на це скажете?

—Саме цей молодий Бернар Профітандьє і повідомив мені останні вісті про Олів’є, — мовив я.

Моліньє глибоко затягнувся сигарою і підсмикнув брови так високо, що його лоб покрився зморшками.

— Я волів би, щоб Олів’є не зустрічався з цим хлопцем так часто, — сказав він. — Я маю про нього дуже прикрі відомості; що, зрештою, не здивувало мене. Признаймося собі, що мало підстав чекати чогось доброго від хлопця, який народився за таких сумних обставин. Це не більш як усиновлена дитина, що не може володіти високими якостями, а тим більше — чеснотами. Таке дитя розпусти та непокори неодмінно виплекає в собі зерна анархії... Атож, друже, те, що мало статися, сталося. Молодий Бернар несподівано покинув родинне вогнище, біля якого він і не мав права бути. Він пішов у світ, щоб жити своїм життям, за висловом Еміля Ож’є; жити невідомо на що й невідомо де. Бідолашний Профітандьє, який розповів мені про свою прикрість, спочатку дуже переживав. Я дав йому зрозуміти, щоб він не брав цю справу так близько до серця. Кінець кінцем, коли цей хлопець покинув дім, то їхнє життя просто повернулося в нормальне річище.

Я заперечив, що досить знаю Бернара, аби гарантувати, що це хлопець добрий і порядний (про історію з валізою я. звичайно ж, промовчав), проте Моліньє зі мною не погодився.

— У такому разі, я повинен розповісти вам більше,

І близько нахилившись до мене, провадив упівголоса:

— Мій колега Профітандьє взявся розслідувати одну надзвичайно складну й делікатну справу, як за самою своєю суттю, так і за тими наслідками і тим відлунням, яке вона може мати. Це історія неймовірна, в яку просто важко повірити... Ідеться, мій друже, про справжній дім розпусти, хоча ні... мені не хотілося б застосовувати такі грубі слова; назвімо це закладом, у якому подають чай і який має ту скандальну особливість, що завсідники його салонів — здебільшого школярі ще дуже юного віку. Я вам кажу, що в це важко повірити. Ті діти, звичайно ж, не усвідомлюють усю серйозність своєї поведінки, бо майже не намагаються її приховувати. Вони приходять туди по закінченні уроків у школі. Вони там п’ють і їдять, розмовляють, розважаються з тими дамами; потім ці розваги знаходять своє продовження в кімнатах, суміжних із салонами. Природно, що туди приходить не всяк, хто хоче. Для цього треба бути відрекомендованим, утаємниченим. Хто фінансує ці оргії? Хто платить комірне за наймання тих помешкань? З’ясувати це буде, либонь, не так уже й важко. Але такі розслідування треба здійснювати з великою обережністю, щоб не переступити межу, щоб не бути змушеним втягти до справи й скомпрометувати респектабельні родини, чиї діти, як є всі підстави вважати, складають головну клієнтуру. Отож я зробив усе, що міг, аби трохи погамувати запал Профітандьє, що кинувся в цю справу, як ото вибігає бик на арену, не підозрюючи, що першим ударом свого рогу... (О, даруйте мені! Адже я не сказав вам головне... Ха-ха-ха! Як я міг забути?) Тож першим він підняв би на роги свого синочка. На щастя, настали вакації, і школярі роз’їхалися хто куди. Отож, сподіваюся, ця справа не матиме великого розголосу і після кількох застережень та санкцій її замнуть без особливого скандалу.

— А ви певні, що Бернар Профітандьє до цього причетний?

— Абсолютної певности я не маю, але...

— Які ж у вас підстави, щоб так вважати?

— Ну, по-перше тому, що це нерідний син свого батька. Невже ви думаєте, що хлопець його віку, який утікає з дому, не здатний забути про всякий сором?.. А потім, мені здалося, що в Профітандьє виникли деякі підозри, бо його азарт раптово пригас; я навіть сказав би, що він дав задній хід, бо коли останнього разу я запитав у нього, в якому стані перебуває його розслідування, він майже збентежився й відповів: «Схоже, нічого особливого з цього не буде», а потім відразу змінив тему розмови. Бідолашний Профітандьє! Знаєте, він не заслуговує на те, що з ним сталося. Це чоловік дуже порядний і — річ надзвичайно рідкісна — славний хлопець! До речі, його дочка, одружилася дуже вдало. Я не був присутній на весіллі, бо ми саме поїхали до Голландії, але Поліна й Жорж задля цього повернулися тоді до Парижа. Я ж вам про це, здається, казав... Мені пора трохи поспати... Що, ви справді за все заплатите? Облиште! Між нами, чоловіками, такі витрати треба ділити по-товариському... Не варто, кажете? Тоді прощавайте. Не забудьте, що за два дні Поліна повертається. Приходьте нас навідати. І не називайте мене більше Моліньє: просто Оскар!.. Я давно вже хотів вас про це попросити.

Увечері одержав цидулку від Рашелі, Лориної сестри:

Маю сказати вам щось дуже серйозне. Чи зручно вам буде прийти в пансіон завтра пополудні? Ви зробите мені велику послугу.

Якби йшлося про Лору, вона не надавала б цій розмові такої ваги. Це вперше вона мені написала.

II

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

(продовження)

28 вересня

Рашель зустріла мене на порозі великого навчального класу на нижньому поверсі пансіону. Двоє служників підмітали підлогу. Вона також була у фартусі служниці, з мокрою ганчіркою в руках.

— Я знала, що можу розраховувати на вас, — сказала вона, простягуючи мені руку, з виразом ніжного смутку й усміхаючись усмішкою, що надавала їй якоїсь зворушливої краси. — Якщо ви не дуже поспішаєте, то ліпше зробіть спочатку коротенький візит дідусеві, а потім мамі. Їм буде прикро, якщо вони довідаються, що ви приходили й пішли не побачившись із ними. Але залиште трохи часу. Мені край необхідно поговорити з вами. Ви знайдете мене тут; як бачите, я наглядаю за роботою.

З почуття якоїсь особливої сором’язливости вона ніколи не каже: я працюю. Рашель віддала непомітній роботі все своє життя, й важко уявити собі щось стриманіше, щось скромніше, аніж її доброчесність. Стан самозречення настільки для неї природний, що ніхто з рідних не плекає почуття вдячности до неї за її жертовну поведінку. Я не знаю іншої жінки, що мала б таку високу, таку прекрасну душу.

Я піднявся на другий поверх, до Азаїса. Старий уже майже не підводиться зі свого крісла. Він посадив мене біля себе й майже відразу заговорив про Лаперуза.

— Мене тривожить, що він залишився сам-один, і я хотів би переконати його переселитися до пансіону. Ви ж знаєте, ми старі друзі. Я не так давно відвідав його. Боюся, що від’їзд його любої дружини до Сент-Перін не завдав йому великої прикрости. Служниця сказала мені, що він уже майже нічого не їсть. Я дотримуюся думки, що зазвичай ми їмо забагато. Але, в усякому разі, треба знати почуття міри, бо її можна перебрати в обох напрямках. Він вважає, що не варт заводитися з готуванням їжі задля нього одного. Але якби він снідав, обідав і вечеряв тут із нами, то, дивлячись на інших, їв би й сам. Він має чарівного онука, що живе тепер із нами, але бачиться з ним дуже рідко. Бо від вулиці Вовен до передмістя Сент-Оноре шлях неблизький. До того ж, я не схильний відпускати малого хлопця самого в Париж. Я знаю Анатоля де Лаперуза давно. Він завжди був великим оригіналом. Це не докір; але він гордий від природи й, мабуть, не прийняв би гостинність, яку я йому пропоную, не запропонувавши платити за своє перебування тут. Тож я думав про те, щоб доручити йому наглядати за класами, це його майже не стомлювало б, а крім того відвертало б його увагу, не давало йому надто заглиблюватися в себе, й це було б корисно для нього. Він добрий математик і в разі потреби міг би запропонувати свої послуги як репетитор із геометрії та алгебри. Тепер, коли в нього немає учнів, його меблі та фортепіано більше йому не потрібні. Він міг би, нарешті, й відпочити. А що переселившись сюди, до нас, він заощадив би витрати на комірне, то, думаю, ми могли б домовитися про невеличку плату за пансіон, щоб йому не було ніяково й він не почувався занадто в боргу переді мною. Спробуйте переконати його й не баріться, бо з таким режимом життя, як у нього тепер, він, боюся, довго не протягне. До того ж через два дні починаються уроки в нашій школі. Тож було б добре знати, чи можемо ми покластися й розраховувати на нього... А він завжди може на нас покластися.

Я пообіцяв йому завтра ж поговорити з Лаперузом. Після цього старий Азаїс, мовби відчувши раптову полегкість, змінив тему розмови:

— Який усе-таки славний хлопець, цей ваш юний протеже Бернар! Він люб’язно запропонував нам виконувати тут деяку дрібну роботу. Він зголосився наглядати за учнями молодших класів, але боюся, що він сам іще надто молодий і не зуміє домогтися, щоб до нього ставилися з належною пошаною. Я розмовляв із ним досить довго, й він здався мені дуже симпатичним. Саме з характерів такого гарту виховуються найкращі християни. Слід лише пожалкувати, що ця душа надто багато втратила внаслідок хибного першого виховання. Він признався мені, що не має віри, проте сказав це таким тоном, що вселяє надію. Я відповів йому, що сподіваюся знайти в ньому всі якості, необхідні для того, щоб із нього вийшов славний маленький воїн за віру Христову і що він повинен подумати про те, як найліпше застосувати ті таланти, якими обдарував його Бог. Ми прочитали з ним разом притчу зі Святого Письма, і я певен, що добре зерня впало не на сухий ґрунт. Він був, як мені здалося, зворушений моїми словами, й пообіцяв поміркувати над ними.

Бернар уже розповідав мені про цю розмову зі старим. Я знав, що він про все це думає, отож подальша розмова на цю тему була мені не дуже приємна. Я вже наготувався йти, але він затримав руку, яку я йому подав на прощання, у своїй руці.

— А знаєте, я нещодавно бачився з нашою Лорою! Я знав, що наша люба дівчинка провела цілий місяць у вашому товаристві, в чудовій гірській місцевості. Схоже, що це дуже пішло їй на користь. Я щасливий знати, що вона знову зі своїм чоловіком, який, певно, почав страждати від тривалої розлуки з нею. Дуже шкода, що робота не дозволила йому приєднатися до вас у вашій подорожі.

Я спробував вивільнити свою руку й піти, я почував себе досить ніяково, бо не знав, що саме Лора могла сказати йому, але рвучким і владним жестом він притяг мене до себе і, нахилившись до мого вуха, сказав упівголоса:

— Лора мені призналася, що перебуває при надії, але про це мовчок! Вона воліє поки що нікому не признаватися. Я вам це кажу, бо знаю, що ви теж у курсі, а до того ж ми люди стримані, і ви, і я. Бідолашна дитина вкрай збентежилася й почервоніла, признаючись мені в цьому, — вона така скромна! Потім ми вдвох опустилися навколішки й подякували Богові за те, що Він благословив цей шлюб.

Мені здається, було б ліпше, якби Лора утрималася від цього признання, до якого її стан поки що її не примушував. Якби вона спиталася моєї думки, я порадив би їй спочатку побачитися з Дув’єром, перш ніж розповідати комусь про це. Азаїс, звичайно, не второпав нічого. Але його близькі навряд чи дадуть себе ошукати.

Старий виголосив ще кілька варіацій на євангельські теми, потім сказав, що його дочка буде щаслива зі мною зустрітися, і я спустився на поверх Веделів.

Я перечитав усе, що написав раніше. Розповідаючи про Анаїса, я зобразив його не досить привабливим. Це моє особисте враження від нього, бо так я його сприймаю, і додаю ці кілька рядків умисне для Бернара, якщо його чарівна нетактовність знову спонукає його тицьнути свій ніс у мої записи. Хоч він і рідко зустрічається зі старим, він зрозуміє, що я хочу сказати. Я люблю цього старого і, «крім того», як він любить висловлюватися, шаную його. Та коли я опиняюся поруч із ним, ці почуття кудись зникають. Тому мені досить важко довго витримувати його товариство.

Я дуже люблю його дочку, пасторесу. Пані Ведель нагадує мені Ламартенову Ельвіру; постарілу Ельвіру. Її мова не позбавлена чарівної привабливости. Вона досить часто не закінчує свої фрази, що надає її думкам певної поетичної туманности. Неточне й незакінчене вона вміє перетворити на нескінченне. Вона сподівається від майбутнього життя всього того, чого їй бракує тут. Це дозволяє їй розтягувати свої надії до нескінченности. Вона вміє високо ширяти над звуженим простором свого життя. Оскільки вона бачить Веделя дуже рідко, це допомагає їй уявляти, що вона його любить. Достойний чоловік весь час перебувас у від’їзді, куди його кличуть тисячі обов’язків, тисячі турбот, проповідей, конгресів, потреб відвідувати убогих та хворих. Якщо він потискує вам руку, то завжди робить це мимохідь, проте через це його потиск стає тільки більш приязним і щирим.

— Сьогодні він надто заклопотаний, щоб виділити час на розмову з вами.

— Сподіваюся, ми з ним колись зустрінемося на небесах, — сказав я їй. — Але він і там не матиме часу, щоб вислухати мене.

— У нього нема жодної вільної хвилини, — зітхнула пані Ведель. — Якби ви тільки знали, за скільки справ він береться, відтоді як... Позаяк він нікому не може відмовити, то всі... Коли він повертається увечері, то буває іноді такий стомлений, що я не наважуюсь озватися до нього, боячись, щоб... Він усе віддає іншим і для своїх рідних у нього нічого не залишається.

Поки вона мені це казала, я пригадав деякі повернення Веделя ще за тих часів, коли я жив у пансіоні. Пригадав, як він обхоплював голову руками й після короткого перепочинку починав стогнати. Уже тоді мені спадало на думку, що він більше боявся цього перепочинку, аніж жадав, і що ніщо не завдавало йому такого гострого болю, як трохи дозвілля, протягом якого він міг поміркувати над своїм життям.

— Вип’єте філіжанку чаю? — запитала мене пані Ведель, коли юна служниця принесла тацю з напоями.

— Пані, цукор закінчився.

— Хіба я вам не казала, щоб ви звернулися з цим до панни Рашелі? Ходіть-но швидше... Ви покликали панів?

— Пан Бернар і панич Борис уже пішли.

— А панич Арман?... Покваптеся.

Потім, не чекаючи, коли дівчина вийде, сказала:

— Ця бідолашка приїхала зі Страсбург. Вона не має ніякої... Їй усе доводиться розтлумачувати... Ну ж бо! Чого ви чекаєте?

Служниця обкрутилася, як змія, що їй наступили на хвіст.

— Внизу чекає репетитор, який хоче піднятися до вас. Він каже, що не піде, поки йому не заплатять.

Риси обличчя пані Ведель склалися у вираз трагічної нудьги.

— Скільки разів я маю повторювати, що оплата за послуги не входить до моїх обов’язків? Скажіть йому, нехай звернеться до панни. Ідіть!.. Жодної тобі години спокійної! Не знаю, про що думає Рашель.

— А вона не прийде випити з нами чаю?

— Вона ніколи його не п’є... О, з цим початком навчального року на нас звалилося безліч турбот. Вчителі-репетитори, які пропонують свої послуги, вимагають надто високу платню. А коли їхні вимоги прийнятні, то не задовольняють нас вони. Тато дуже незадоволений останнім із них. Він ставився до нього надто поблажливо, а тепер він нам погрожує. Ви ж чули, що казала дівчина. Усі ці люди думають тільки про гроші... так ніби у світі більше нема нічого важливого. А тим часом ми не знаємо, ким його замінити. Проспер вважає, що треба лише молитися Богові, й усе залагодиться...

Служниця повернулася з цукром.

— Ви бачили панича Армана?

— Атож, пані. Зараз він прийде.

— А Сара? — запитав я.

— Вона повернеться лише через два дні. Вона гостює в друзів, у Англії. У батьків тієї дівчини, яку ви бачили в нас. Вони люди дуже приємні, і я рада, що Сара зможе трохи розвіятися... Як і Лора. Мені здалося, вона має набагато кращий вигляд. Ця поїздка до Швейцарії, після Півдня, була для неї дуже корисною, і з вашого боку надзвичайно люб’язно було умовити її туди поїхати. Лише бідолаха Арман так і не зміг нікуди виїхати з Парижа, просидівши тут усі вакації.

— А Рашель?

— Атож, це правда; вона також. Вона мала кілька пропозицій, проте вирішила залишитися в Парижі. А до того ж дідусь мав у ній потребу. Та й у цьому житті ми далеко не завжди робимо те, що хочемо. Мені доводиться знову й знову нагадувати про це своїм дітям. Треба також думати про інших. Чи не думаєте ви, що й мені не зашкодило б прогулятися в Саас-Фе? А Проспер, коли вирушає у свої подорожі, невже ви гадаєте, він прогулюється задля власної втіхи? Армане, тобі добре відомо, що я не люблю, коли ти приходиш сюди без пристібного комірця, — додала вона, коли увійшов її син.

— Моя люба матінко, ви ж самі навчили мене приділяти головну увагу цінностям релігії, а не своєму одягу, — сказав Арман, подаючи мені руку. — І то було з вашого боку дуже доречно, бо праля прийде лише у вівторок, а ті комірці, які в мене залишились, усі порвані.

Я пригадав, що розповідав мені про свого товариша Олів’є, і мені справді здалося, що вираз глибокої стурбованости ховався за його дошкульною іронією. Обличчя в Армана було якесь ніби загострене, тонкий ніс ніби вигинався над вузькими й безбарвними губами. Він провадив:

— Чи розповіли ви панові, нашому високодостойному гостю, що на початок зимового сезону до нашої раніше нічим не прикметної трупи приєдналися кілька сенсаційно яскравих зірок: серед них син одного добромисного сенатора і юний віконт де Пасаван, брат уславленого письменника? Не рахуючи двох рекрутів, яких ви вже добре знаєте, але які не стають через це менш визначними особами: принца Бориса та маркіза де Профітандьє. Маємо й кількох інших, чиї титули та чесноти ще треба буде відкрити.

— Як бачите, він не змінився, — сказала бідолашна мати, посміхаючись на ці жарти.

Я дуже боявся, щоб вона не заговорила про Лору, тому якомога скоротив свій візит і спустився до Рашелі.

Вона закасала рукави своєї блузки, щоб допомогти слугам навести лад у класній кімнаті. Але швидко їх відкотила, коли побачила, що я наближаюся.

— Мені дуже ніяково просити вашої допомоги, — почала вона, завівши мене до невеличкої суміжної кімнати, в якій давалися приватні уроки. — Я ліпше звернулася б до Дув’єра, який просив, щоб я зверталася до нього в разі потреби, але після зустрічі з Лорою зрозуміла, що мені цього робити не слід...

Вона була дуже бліда й коли проказувала ці останні слова, її губи конвульсивно тремтіли, що на якусь хвильку урвало їй мову. Щоб не бентежити її, я відвів від неї погляд. Вона прихилилася до дверей, за ручку яких трималася. Я хотів узяти її за руку, але вона відсмикнула її. І нарешті промовила здушеним голосом, певно, доклавши для цього величезних зусиль:

— Ви не могли б позичити мені десять тисяч франків? Навчальний рік починається добре, і я сподіваюся незабаром повернути вам борг.

— Коли вони вам потрібні?

Вона не відповіла.

— Я маю при собі десь близько тисячі франків, — провадив я. — Завтра вранці я принесу вам решту... Якщо треба, то й сьогодні ввечері.

— Ні, можна й завтра. Але якщо ви можете без особливої втрати для себе дати мені тисячу зараз...

Я дістав зі свого гамана гроші й подав їй.

— Хочете тисячу чотириста?

Вона кивнула головою і сказала «так» таким слабким голосом, що я ледве розчув її відповідь, потім, хитаючись, підійшла до парти, майже впала на сидіння й, спершись ліктями на пюпітр, сиділа мовчки кілька хвилин, затуливши обличчя долонями. Я подумав, вона плаче, та коли поклав руку їй на плече, вона підвела обличчя, і я побачив, що очі в неї сухі.

— Рашель, — сказав я, — нехай вас не бентежить, що ви звернулися до мене з таким проханням. Я щасливий, що можу зробити вам цю послугу.

Вона подивилася на мене серйозним поглядом.

— Мені особливо прикро, що я мушу просити вас про це, не попередивши ані дідуся, ані матір. Відтоді як вони доручили мені опікуватися рахунками пансіону, я їх переконувала... тобто вони не знають. Не кажіть їм нічого, благаю вас. Дідусь старий, а мати так старається...

— Рашель, це не вона старається... Це ви.

— Вона теж дуже старалася. Але вона втомилася. Тепер моя черга. Я не маю більше нічого у своєму житті.

Вона промовила дуже просто ці прості слова. Я не відчув у її смиренні ніякої гіркоти, навіть якийсь погідний спокій.

— Але не думайте, що в нас усе так уже погано, — провадила вона. — Просто настав досить важкий момент, бо деякі з наших кредиторів утратили терпець.

— Я щойно чув, як служниця повідомила про вчителя-репетитора, що вимагає свою платню.

— Так, він уже влаштував дуже прикру сцену дідусеві, яку, на жаль, я не змогла відвернути. Це чоловік брутальний і вульгарний. Я повинна заплатити йому.

— Хочете, я зроблю це за вас?

Вона на мить завагалася, марно намагаючись усміхнутися.

— Дякую. Ні, не треба. Ліпше я сама це... Але ви ходіть зі мною, гаразд? Я трохи боюся його. Коли він побачить, що ви зі мною, він, звичайно ж, нічого не посміє сказати.

Двір пансіону вивищується на кілька сходинок над садом, що відокремлений балюстрадою, на яку спирався відведеними назад ліктями репетитор. На голові в нього був величезний фетровий капелюх, і він курив люльку. Поки Рашель вела з ним перемовини, до мене підійшов Арман.

— Рашель потрусила вашого капшука, — сказав він із цинічною зневагою. — Ви прибули вчасно, щоб витягти її зі справжньої ями. Це знову Александр, мій свиня брат, наробив боргів у колоніях. Вона хотіла приховати це від батьків. Вона вже й так віддала половину свого посагу Лорі, а тепер утратила і другу половину. Вона нічого не сказала вам, можу об заклад побитися. Її скромність дратує мене до нестями. Це одна з найбільших підлот, на які спроможний наш нікчемний світ. Щоразу як людина віддає себе в жертву задля когось іншого, потім виявляється, що ліпше вона цього не робила б... Скільки вона зробила для Лори! І добре ж вона віддячила їй, ця хвойда!..

— Армане! — обурено вигукнув я. — Ви не маєте права судити свою сестру!..

Але він провадив уривчастим голосом, що майже зривався на якесь сичання:

— Саме тому, що я не кращий, ніж вона, я й беруся її судити. Я себе знаю. А от Рашель нас не судить. Вона ніколи й нікого не судить... Атож, вона хвойда, хвойда... Те, що я думаю, я, звичайно ж, не сказав їй у вічі, присягаюся вам... А ви ще прикриваєте її, ви їй протегуєте! Ви, кому все відомо... Дідусь, звісно, нічого не бачить. Мати зі шкури пнеться, щоб нічого не зрозуміти. Що ж до тата, то він у всьому покладається на Бога — це так зручно. Як тільки виникають труднощі, він поринає в молитву, а Рашель хай виплутується. Він прагне лише одного — нічого не бачити й нічого не чути. Він утікає, він крутиться як білка в колесі, його майже ніколи немає вдома. Я розумію, що він тут задихається; щодо мене, то я тут здихаю. Він вічно силкується заморочити себе чимось, нехай йому чорт! А мама тим часом стругає вірші. О, я не сміюся з неї; я й сам це роблю. Але я принаймні твердо знаю, що я мерзотник — і не більше! І я ніколи не намагався прикинутися кимось іншим. Чи можна уявити собі щось огидніше: дідусь, який грається в милосердя з Лаперузом, бо йому, бачте, треба репетитора...

Він помовчав якусь мить, а тоді зненацька запитав:

— Що той сучий син має нахабство казати моїй сестрі? Якщо він не вклониться на прощання, я вріжу йому по пиці...

Він кинувся до богемного суб’єкта і, мабуть, би й справді врізав йому ляпаса, але той при його наближенні зробив промовистий і глузливий жест своїм капелюхом і рушив до виходу. В цю мить ворота розчинилися й увійшов пастор. Він був у сурдуті, циліндрі та чорних рукавичках, так ніби повертався з хрестин або похорону. Екс-репетитор та він обмінялися церемонним поклоном.

Рашель і Арман підійшли до мене. Незабаром до нас приєднався й Ведель.

— Усе залагоджено, — сказала Рашель батькові.

Той цмокнув її в чоло.

— Хіба ж не казав я тобі, дитино: Бог ніколи не залишить у біді того, хто в Нього вірує.

Потім подав мені руку й промовив:

— Ви вже йдете?.. Якось зустрінемося, гаразд?

III

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

(продовження)

29 вересня

Пішов провідати Лаперуза. Служниця вагалася, чи мене впускати. «Пан нікого не хочуть бачити». Проте я так наполягав, що вона провела мене до вітальні. Віконниці були зачинені; у півсутіні я ледве помітив старого господаря дому, який сидів, глибоко занурившись у велике крісло. Він не підвівся мені назустріч. Не дивлячись на мене, подав мені збоку свою м’яку руку, що відразу й упала, як тільки я її потис. Я сів збоку й міг бачити його лише в профіль. Риси його обличчя були тверді й застиглі. Іноді губи його ворушилися, але він не казав нічого. Я вже почав був сумніватися, чи він упізнав мене. Дзиґарі видзвонили четверту. Потім, ніби під дією годинникової пружини, він повільно обернув до мене голову й запитав урочистим, але безвиразним і наче замогильним голосом:

— Навіщо вас впустили? Адже я звелів служниці казати, коли хтось мене запитає, що пан де Лаперуз помер.

Мені стало моторошно, коли я почув його голос, і вразили мене не так ці безглузді слова, як їхній тон: тон декламаційний, украй неприродний, що його я ніяк не сподівався почути з уст свого старого вчителя, який досі завжди був зі мною природним і відвертим.

— Ваша служниця не захотіла брехати, — сказав я нарешті. — Не гнівайтеся на неї, що впустила мене. Я дуже радий вас бачити.

Він тупо повторив:

— Пан де Лаперуз помер.

І знову поринув у німоту. Я зробив сердитий рух і підвівся, готовий піти, щоб відкласти на інший день спробу з’ясувати причини цієї сумної комедії. Але в цю мить повернулася служниця. Вона принесла філіжанку огорнутого парою гарячого шоколаду:

— Зробіть над собою невеличке зусилля, пане. У вас же сьогодні не було ще й ріски в роті.

Лаперуз нетерпляче засовався, як актор, що йому невправний актор завадив створити необхідний ефект.

— Пізніше. Коли пан піде.

Та служниця ще не встигла зачинити за собою двері, як він звернувся до мене:

— Друже, зробіть мені ласку. Принесіть склянку води, благаю. Я помираю від спраги.

Я знайшов у їдальні карафу та склянку. Він наповнив склянку, випив воду одним ковтком і витер губи рукавом свого старого піджака.

— Вас мучить гарячка? — запитав я.

Моя фраза відразу повернула старого в стан його персонажа.

— У пана де Лаперуза нема гарячки. У нього нема більше нічого. У середу ввечері пан Лаперуз пішов із життя.

Я був подумав, а чи не варт мені приєднатися до його гри.

— Але ж, якщо не помиляюся, саме в середу малий Борис приходив провідати вас?

Він обернув до мене голову; на ім’я Бориса усмішка — ніби слабка тінь його колишньої усмішки — освітила риси його обличчя, й він нарешті погодився вийти зі своєї ролі.

— Друже мій, я можу вам признатися, лише вам: ця середа була моїм останнім днем. — І стишеним голосом він доказав: — Останнім днем, який я дозволив собі прожити, перед тим як... з усім покінчити.

Мені було дуже боляче бачити й чути, як Лаперуз знову повертається до цієї зловісної теми. Я зрозумів, що ніколи не сприймав серйозно того, що він мені говорив раніше, бо дозволив, щоб ті розмови зникли з моєї пам’яти; і тепер я докоряв собі за це. Тепер я згадав про все, але все одно здивувався, бо ж він спочатку казав мені про значно довший термін і коли я йому про це нагадав, він зізнався голосом, який став природним і навіть дещо іронічним, що він умисне одурив мене щодо дати, боячись, щоб я не став утримувати його або щоб не прискорив через це своє повернення, але що він молився навколішках кілька вечорів поспіль, благаючи Бога, щоб Він дав йому побачитися з Борисом, перш ніж померти.

— І я навіть домовився з Ним, — додав він, — що в разі потреби я затримаю на кілька днів свій відхід... через ті запевнення, які ви мені дали, що ви його приведете, ви пам’ятаєте?

Я взяв його руку; вона була холодна, як лід, і я став гріти її у своїх долонях. Він провадив монотонним голосом:

— Потім, коли я побачив, що ви не стали чекати кінця вакацій, щоб повернутися, і що я зможу побачити хлопця, не відкладаючи заради цього свій відхід, я подумав, що... мені здалося, що Бог узяв до уваги мої молитви. Я навіть повірив у те, що Він схвалює мій намір. Атож, я в це повірив. Я не відразу зрозумів, що Він просто насміхається з мене, як і завжди.

Він забрав свою руку з моїх долонь, і голос його пожвавився:

— Отож я дав собі обіцянку покінчити з усім у середу. І саме в середу ви привели до мене Бориса. Побачивши його, мушу признатися, я не відчув усієї тієї радости, яку сподівався відчути. Потім я про це довго думав. Звичайно ж, я не мав права плекати надію, що малий буде щасливий побачитися зі мною. Його мати ніколи не розповідала йому про мене.

Він замовк. Губи йому тремтіли, й мені здалося, він зараз заплаче.

— Борис прагне вас полюбити, але дайте йому трохи часу, щоб він міг ближче познайомитися з вами, — наважився я сказати йому.

— Після того як малий пішов, — провадив Лаперуз, не слухаючи мене, — коли увечері я залишився сам-один (бо ж вам відомо, що пані де Лаперуз уже тут нема), я сказав собі: «Ну ж бо! Настав мій час!» Ви, певно, не знаєте, що мій брат, той, якого я втратив, залишив мені у спадок пару пістолетів, які я зберігаю завжди біля себе, у футлярі, в узголів’ї ліжка. Тож я дістав цей футляр. Потім сів у крісло, тут, де я сиджу тепер. Зарядив один із пістолетів...

Він обернувся до мене й різко, брутально промовив, так ніби я сумнівався в правдивості його слів:

— Атож, я його зарядив! Можете переконатися: він досі заряджений. Що ж сталося? Я досі не можу цього зрозуміти. Я притулив дуло пістолета собі до скроні й довго його так тримав. Але пістолет не вистрелив. Я не зміг... Мені соромно признатися, але в останню мить я не знайшов у собі мужности натиснути на курок.

Він пожвавився, говорячи. Його погляд набув ознак життя, а кров забарвила йому щоки. Він дивився на мене, хитаючи головою.

— Як би ви це пояснили? Усе було давно вирішено, протягом багатьох місяців я не переставав про це думати... Можливо, саме тому так і сталося. Можливо, я раніше витратив усю свою мужність на ці думки...

— Так само ще до повернення Бориса ви витратили всю свою радість на думки про те, якою буде ваша зустріч, — сказав йому я, але він правив своєї:

— Я дуже довго сидів отак, притиснувши дуло пістолета до скроні. Мій палець лежав на спусковому гачку. Я натиснув трохи; але не досить сильно. Я сказав собі: «Через мить я натисну сильніше, і пролунає постріл». Я відчував холод металу й твердив собі: «Через мить я вже не відчуватиму нічого. Але спершу я почую страхітливий виляск...» Ви тільки уявіть собі! Це ж так близько до вуха!.. Саме це передусім мене й утримало: страх оглушити себе страхітливим виляском... Це безглуздо... Адже в ту мить, коли ти вмираєш... Атож... Але я завжди уявляв собі смерть як сон... А виляск він не присипляє... Він розбуджує... Так, безперечно, саме цього я й злякався. Я боявся, що замість заснути, я ґвалтовно прокинуся.

Він, здавалося, зумів трохи опанувати себе чи то хотів зібратися з думками й протягом кількох наступних хвилин його губи знову ворушилися мовчки.

— Усе це, — знову заговорив він, — я сказав собі лише згодом. А правда полягала в тому, що я не зміг убити себе, бо не був вільний. Тепер я кажу собі: я побоявся. Але ні, причина була не в цьому. Щось абсолютно чуже моїй волі, щось сильніше за мою волю втримало мене... Так ніби Бог не хотів, щоб я відійшов. Уявіть собі маріонетку, яка захотіла б покинути сцену ще до закінчення вистави... Зупинися! Ти ще будеш потрібна для фіналу! Дарма ти сподіваєшся, що зможеш піти, коли сама захочеш!.. Я зрозумів: те, що ми називаємо своєю волею, це ті нитки, які приводять у рух маріонетку і за які смикає Бог. Ви не вловлюєте мою думку? Зараз я вам її розтлумачу. Ось дивіться: я кажу собі: «Зараз підійму праву руку», і я її підіймаю. — Він і справді її підняв. — Але річ у тім, що нитка була вже натягнута для того, щоб примусити мене подумати й сказати: «Я хочу підняти свою праву руку...» А ось і доказ того, що я не вільний: якби я мусив підняти свою іншу руку, я сказав би вам: «Зараз підійму ліву руку». Ні, я бачу, ви не розумієте мене. Ви не вільний, щоб мене зрозуміти... О, я тепер добре розумію, що Бог просто розважається. Він примушує нас робити те або те, але щоб розважитися, навіює нам думку, що ми хочемо це зробити. Це нечесна гра... Ви думаєте, я збожеволів? До речі: уявіть собі, що пані де Лаперуз... Ви знаєте, що вона пішла доживати віку в притулок для старих?.. Так от! Знайте, вона переконала себе, що це притулок для душевнохворих і що я її туди запроторив, аби позбутися її з наміром переконати всіх у тому, що вона божевільна. Погодьтеся, що це дивно: перший-ліпший перехожий на вулиці спроможний зрозуміти вас ліпше, аніж людина, якій ви віддали життя... Спочатку я провідував її там щодня. Але як тільки вона бачила мене, вона вигукувала: «Ага, ось і ви! Ви знову прийшли шпигувати за мною...» Я мусив відмовитися від своїх візитів, які лише дратували її. Який сенс людині чіплятися за життя, якщо вона вже не спроможна зробити добро нікому?

Ридання придушили його голос. Він опустив голову, і я вже думав, що він знову порине у свій гнітючий стан. Але, несподівано оживши, він вигукнув:

— А знаєте, що вона зробила, перш ніж піти? Вона виламала мою шухляду і спалила всі листи від мого брата-небіжчика. Вона завжди ревнувала мене до брата; а надто після того як він помер. Вона влаштовувала мені сцени, коли заставала мене вночі за читанням його листів. Вона кричала: «А, ви чекаєте, коли я засну! Ви ховаєтеся від мене!» А потім казала: «Ідіть ліпше спати. Ви перевтомите собі очі». Можна було подумати, що вона ніжно турбується за мене. Проте я її знав: то були ревнощі. Вона не хотіла залишати мене на самоті з ним.

— Значить, вона любила вас. Не буває ревнощів без любови.

— Авжеж! Погодьтеся зі мною, що це дуже сумно, коли любов, замість приносити в життя радість, стає джерелом лиха... Ось так любить нас Бог.

Розмовляючи, він пожвавився й несподівано сказав:

— Я голодний. Коли мені хочеться їсти, ця служниця завжди приносить мені шоколад. Певно, пані де Лаперуз сказала їй, що нічого іншого я не їм. Ви зробите мені велику ласку, якщо підете на кухню... другі двері праворуч, у коридорі... і подивитеся, чи нема там яєць. Здається, вона казала мені, що вони там є.

— Ви хочете, щоб вона зварила вам яйце й принесла сюди на тарілці?

— Я думаю, що з’їв би два. Ви зробите мені таку послугу? Якщо я сам покличу її, вона мене не почує.

— Любий друже, — сказав я, повертаючись, — ваші яйця будуть готові через хвилину. Якщо дозволите, я залишуся й подивлюся, як ви їх їстимете. Атож, мені це буде приємно. Мені було дуже прикро щойно від вас почути, що ви не можете більше нікому зробити добро. Ви, здається, забули про вашого онука. Ваш друг, пан Азаїс, пропонує вам переселитися жити до них, у пансіон. Він доручив мені це вам сказати. Він думає, що тепер, коли пані де Лаперуз із вами немає, ніщо більше не може вас тут затримати.

Я сподівався на опір, проте він лише запитав, на яких умовах пропонують йому це нове існування.

— Хоч я себе і не вбив, це не зробило мене менш мертвим. Тут чи там, мені байдуже, — сказав він. — Можете відвести мене туди.

Я пообіцяв, що прийду забрати його післязавтра; а тим часом я знайду для нього дві скрині, щоб він міг скласти туди одяг, якого потребуватиме, а також ті речі, які йому захочеться забрати з собою.

— А втім, — додав я, — оскільки ви збережете за собою це помешкання до закінчення терміну оренди, сюди завжди можна буде повернутися, щоб забрати те, в чому ви відчуєте потребу.

Служниця принесла яйця, які він зїв із великим апетитом. Я замовив для нього обід, дуже радий бачити, що природа нарешті взяла своє.

— Я завдаю вам багато клопоту, — сказав він. — Ви добра людина.

Я попросив його віддати мені пістолети, адже, вони, сказав я, більш йому не потрібні, але він не погодився.

— Ви можете не боятись за мене більше. Якщо я не наважився в той день, то більш ніколи вже не зможу цього зробити. Але вони — єдиний спогад про брата, який залишився в мене сьогодні, а також я відчуваю потребу в тому, аби вони постійно нагадували мені, що я лише іграшка в руках Бога.

IV

День був жаркий. З відчинених вікон пансіону Веделя видно було верхівки дерев у саду, над якими ще мерехтів величезний огром нерозтраченого літнього тепла.

День початку нового навчального року дав старому Азаїсові нагоду виголосити промову. Він стояв біля підніжжя казальниці, обличчям до учнів, як і годиться. Всередині казальниці сидів старий Лаперуз. Він підвівся, коли увійшли учні, проте Азаїс дружнім жестом дозволив йому знову сісти. Його неспокійний погляд насамперед прикипів до Бориса, і цей погляд бентежив Бориса тим більше, що Азаїс, у своїй промові, рекомендуючи дітям нового вчителя, визнав за потрібне згадати про те, що він доводиться родичем одному з них. Тим часом Лаперуз відчув велику прикрість, не зустрівши погляд Бориса: байдужість, холодність, думав він.

«О, нехай би він дав мені спокій! — думав Борис. — Нехай би мене не «помічав»!» Його товариші вселяли йому жах. Коли вийшли з ліцею, він мусив приєднатися до їхнього гурту й дорогою від ліцею до кімнат, у яких вони мешкали, чув усі їхні балачки. Він хотів би бути такими, як і вони, бо дуже потребував щирої дружби, але його делікатна вдача відштовхувала його від них. Слова завмирали в нього на губах. Він картав себе за свою сором’язливість, намагався її приховати, силкувався навіть сміятися, щоб не стати жертвою глузів. Та попри всі зусилля, він здавався в цьому хлоп’ячому товаристві дівчиною, відчував це й мучився цим.

Майже відразу виникло кілька угруповань. Такий собі Леон Ґериданісоль був у центрі уваги й, певно, мав неабиякий авторитет. Трохи старший за інших, він вів перед також у навчанні. Засмаглий, темноволосий, з чорними очима, він не був ані дуже високий, ані надто сильний, але щодо зухвалости та апломбу, то тут йому не було рівних. Навіть малий Жорж Моліньє сказав, що Ґериданісоль його «приголомшив». «А ти знаєш, що мене приголомшити не так просто!» Хіба ж не бачив він на власні очі, як той підійшов сьогодні вранці до молодої жінки; жінка тримала на руках дитину.

— Це ваша дитина, пані? — він промовив це, схилившись у низькому поклоні. — Яке ж воно бридке, це ваше дитинча. Але ви не хвилюйтеся: воно довго не протягне.

Жорж знову пирснув від сміху.

— Та ти що? Без жартів? — перепитав Філіп Адаманті, його друг, якому Жорж розповів цю історію.

Ці брутальні витівки тішили їх неймовірно. Вони не могли уявити собі нічого дотепнішого. Свої досить уже потерті таланти Леон завдячував своєму кузенові Струвілову, але Жорж нічого про це не знав.

У пансіоні Моліньє та Адаманті домоглися, щоб їх посадили за одну парту з Ґериданісолом. То була п’ята парта, щоб не надто муляти очі керівникові класу. Ліворуч від Моліньє сидів Адаманті; праворуч Ґериданісоль або Ґері. Скраєчку парти сидів Борис. Позад нього — Пасаван.

Ґонтран де Пасаван жив сумним життям, після того як помер його батько; та й те життя, яким він жив раніше, теж не було дуже веселим. Він давно уже зрозумів, що від брата йому нема чого чекати ніякої симпатії, ніякої підтримки. Вакації він провів у Бретані, куди його повезла стара служниця, вірна Серафіна — у Бретані жили її родичі. Ґонтран мобілізував усі свої переваги і напружено працював. Його підстьобувало потаємне бажання довести своєму братові, що він вартий більшого, аніж той. До цього пансіону він прийшов за власним бажанням і зі свого вільного вибору; його привело сюди також прагнення не жити разом зі своїм братом у тому будинку на вулиці Вавилон, з яким у нього були пов’язані лише сумні спогади. Серафіна не захотіла його покинути й найняла собі помешкання в Парижі; невеличка рента, яку їй виплачували двоє синів небіжчика графа, за прямим розпорядженням, яке він зробив у своєму заповіті, надало їй таку можливість. У тому помешканні Ґонтран мав свою кімнату, куди приходив на вихідні і яку обставив на власний смак. Двічі на тиждень він трапезував із Серафіною; стара служниця піклувалася про нього й стежила за тим, щоб йому нічого не бракувало. У її товаристві Ґонтран багато й весело базікав, хоч і не міг поговорити з нею майже на жодну з тем, які були близькі його серцю. У пансіоні він тримався дещо осібно; неуважно слухав балачки та жарти своїх односумів і часто відмовлявся брати участь у їхніх іграх. Він віддавав перевагу читанню над іграми, що відбувалися не на повітрі. Він любив спорт, майже всі його види, але віддавав перевагу тим, які не потребували товариства. Він був гордий і не бажав спілкуватися з усіма. У неділю, залежно від пори року, він катався на ковзанах, плавав, веслував або бігав на природі, долаючи величезні відстані. Він мав свої невподобання, які навіть не намагався долати; так само не намагався він збагатити свій дух, а радше прагнув його укріпити. Мабуть, він не був таким простим, яким сам собі здавався і яким намагався бути; ми бачили його біля узголів’я смертного ложа батька; але він не любив таємниці й не любив самого себе, бо здавався собі не таким, яким хотів себе бачити. Якби йому пощастило колись очолити клас, то лише завдяки своїй працьовитості, а не якомусь особливому хистові. Борис міг би знайти в нього захист, якби здогадався з цим до нього звернутися. Але Бориса приваблював його сусід Жорж. Що ж до самого Жоржа, то він відчував потяг лише до Ґері, який не відчував потягу ні до кого.

Жорж мав повідомити важливі новини Філіпові Адаманті, але обачливо вирішив не писати йому.

Прийшовши в цей день, коли починався навчальний рік, за чверть години до початку уроків, він марно чекав Філіпа біля дверей ліцею. Саме тоді, коли він ходив перед дверима, роблячи сто кроків в одному напрямку й сто кроків — у протилежному, він почув дотепну репліку, яку Леон Ґериданісоль застосував у розмові з молодою жінкою; після цього двоє бешкетників почали розмову й відкрили, на превелику радість Жоржа, що будуть товаришами по пансіону.

Виходячи з ліцею, Жорж і Фіфі змогли нарешті зустрітися. Вони попрямували до пансіону Азаїсів разом із гуртом інших пансіонерів, але трохи осторонь, щоб змогти поговорити вільно.

— Ти ліпше заховай цю штуку, — сказав Жорж, показуючи пальцем на жовту стрічечку, яку Філіп досі носив у своїй петлиці.

— А навіщо? — запитав Філіп, який помітив, що Жорж свою стрічечку не почепив.

— Тебе можуть загребти. Хлопче, я хотів тобі про це сказати ще перед уроками. Але ти прийшов надто рано. Я чекав біля дверей, щоб тебе попередити.

— Але ж я не знав, — промовив Фіфі.

— Я не знав, я не знав... — передражнив його Жорж. — Ти мусив би здогадатися, що я маю тобі щось сказати, ще тоді, коли я не зміг зустрітися з тобою в Ульґаті.

Ці хлопці були постійно заклопотані тим, як здобути перевагу над суперником. Фіфі завдячував свої певні переваги становищу та багатству батька; але Жорж значно переважав його в зухвалості та цинізмі. Фіфі мусив докладати певних зусиль, щоб не пасти задніх. Це був непоганий хлопець, але дещо млявий.

— Ну, гаразд, викладай, що ти знаєш, — сказав він.

Леон Ґериданісоль підійшов до них і став слухати. Жорж був не проти, щоб той підслухав, про що вони розмовляють. Якщо той зумів його сьогодні вразити, то йЖорж має дещо у своєму запасі, чим може приголомшити кого завгодно. Тож він сказав Фіфі найприроднішим тоном:

— Мала Праліна загриміла в каталажку.

— Праліна! — вигукнув Фіфі, якого вжахнула холоднокровність Жоржа.

А що в Леона на фізіономії відбилася цікавість, то Фіфі запитав у Жоржа.

— А йому можна сказати?

— Як знаєш! — кинув Жорж, здвигнувши плечима.

Тоді Фіфі сказав Ґері, показавши на Жоржа:

— Це його ціпка.

Потім знову звернувся до Жоржа:

— А як ти довідався?

— Я зустрів Жермену, й вона мені сказала.

І він розповів Фіфі, як, повернувшись до Парижа дванадцять днів тому й захотівши відвідати певне помешкання, яке прокурор Моліньє раніше назвав «театром оргій», він побачив перед собою зачинені двері. Блукаючи в тому кварталі, він через якийсь час перестрів Жермену, ціпку Фіфі, яка й розповіла йому про те, що на початку вакацій сюди наскочила поліція. Проте ці дівчата та хлопці не знали, що Профітандьє доклав усіх зусиль, щоб відкласти операцію якомога надалі, до тих днів, коли малолітні правопорушники роз’їдуться зі столиці, бо хотів, щоб вони не потрапили під облаву, а їхні батьки уникли скандального розголосу справи.

— Нічого собі, старий... — повторював Фіфі, не коментуючи сказане. — Нічого собі, старий...

Він подумки вирішив, що хай там як, а їм із Жоржем пощастило уникнути найгіршого.

— Ну що, сховалася душа в п’яти від страху? — запитав Жорж, ощирившись у єхидній посмішці.

У тому, що він і сам був нажаханий, він визнав за ліпше не признаватися, а надто в присутності Ґериданісоля.

Прочитавши цей діалог, ви можете подумати, що ці діти були значно розбещеніші, ніж вони насправді були. Вони так розмовляли, щоб похизуватися перед самими собою, я в цьому переконаний. Ішлося про звичайнісінькі хвастощі, адже їх слухав Ґериндасоль, слухав і спонукав до такої балачки. Сьогодні ввечері він розповість про цю розмову своєму кузенові Струвілову, й вони добре з ним посміються.

Того ж таки вечора Бернар прийшов до Едуара.

— Ну як там початок навчального року? Усе було гаразд?

— Непогано.

А що Бернар на цьому свою розповідь і закінчив, то Едуар розсердився:

— Пане Бернар, якщо ви не в гуморі говорити, то не сподівайтеся, що я почну витискати з вас слово за словом. Я терпіти не можу допитів. Але дозвольте мені нагадати вам, що ви самохіть запропонували мені свої послуги і що я маю певне право вимагати від вас повнішого звіту...

— Що ви хочете знати? — сказав Бернар, ніби долаючи якусь нехіть. — Що дідусь Азаїс виголосив врочисту промову, в якій закликав дітей «приступити до вивчення наук у єдиному пориві та з юною одержимістю?..» Я запам’ятав ці слова, бо він повторив їх тричі. Арман пояснив мені, що він включає їх до кожної зі своїх промов. Ми сиділи з ним удвох за останньою партою, в глибині класу, спостерігаючи, як заходять школярі, — певно Ной так само спостерігав за тим, як приходили на його ковчег звірі. Вони були там усіх різновидів: жуйні ссавці, товстошкірі, молюски та інші безхребетні. Коли ж після промови вони стали розмовляти між собою, то ми з Арманом помітили, що чотири з десятьох їхніх фраз починалися зі слів: «Я ладен об заклад побитися, що ти не...»

— А шість інших?

— Зі слів: «Ти не повіриш, що я...»

— Непогане спостереження, визнаю. А ще?

— У декотрих, як мені здалося, була сфабрикована особистість.

— Що ви хочете цим сказати? — поцікавився Едуар.

— Я маю на увазі передусім одного з них, він сидів поруч із юним Пасаваном, який здався мені просто розумним хлопцем. Його сусід, за яким я довго спостерігав, як мені здалося, взяв за правило свого життя античний афоризм Ne quid nimis.^[3] Ви не думаєте, що для його віку це абсурдний девіз? Одяг на ньому був тісний і короткий, краватка вузенька. Навіть шнурки його черевиків були вкорочені й закінчувалися вузлами на кінцях. Я говорив із ним дуже мало, але він устиг сказати мені, що повсюди бачить надмір витрачених сил і кілька разів повторив, як приспів: «Не варт марнувати зусилля!»

— До дідька економію! — сказав Едуар. — Мистецтво любить багатослів’я.

— Чому?

— Бо не боїться щось утратити. Щось іще? Ви нічого не сказали про Армана.

— Дивний суб’єкт. Правду кажучи, він мені зовсім не до вподоби. Не люблю підробок. Він не дурний, у цьому немає сумніву. Але його розум спрямований на руйнацію. До речі, саме проти себе він настроєний найнепримиренніше. Він соромиться всього того, що має в собі великодушного, шляхетного або ніжного. Йому слід би зайнятися спортом, провітритися. Він озлоблюеться, днями нікуди не виходячи з дому. Він, як мені здалося, шукає зустрічей зі мною. Я від нього не втікаю, але не можу переробити його розум.

— А вам не здається, що за його сарказмами та іронією ховається надмірна вразливість? Олів’є так вважає.

— Можливо. Я вже про це думав. Я ще знаю його недосить добре. Решта моїх міркувань ще не дозріли. Я повинен надати їм завершености. Я з вами поділюся ними, але пізніше. Пробачте, але сьогодні ввечері я вас покину. Через два дні в мене іспит. А потім... зізнаюся щиро... мені дуже сумно.

V

Варто брати до уваги, якщо не помиляюся, лише квіти речей...

Фенелон

Олів’є, який учора повернувся до Парижа, прокинувся, відчуваючи, що добре відпочив. Повітря було жарке, небо чисте. Коли він вийшов, свіжопоголений, вимитий під душем, елегантно вбраний, свідомий своєї сили, молодости, краси, Пасаван ще спав.

Олів’є поквапився до Сорбони. Саме сьогодні вранці Бернар має складати письмовий іспит. Звідки Олів’є це було відомо? А може, йому тільки так здавалося? Він наведе довідки. Він прискорив ходу. Він не бачив свого друга від тієї ночі, коли Бернар приходив шукати притулку в його кімнаті. Які зміни сталися за цей час! Хто сказав би напевне, навіщо він шукає Бернара, — чи побачити його, чи показати йому себе? Шкода, що Бернар так мало зважає на елегантність! Але навчитися доброго смаку не так уже й важко. Олів’є спізнав це на собі завдяки графові де Пасавану.

Отже, сьогодні Бернар складає письмового іспита. Він вийде не раніш, як опівдні. Олів’є почекає його на подвір’ї. Він зустрів кількох товаришів, потиснув кілька рук, потім відійшов убік. Він був трохи збентежений своїм костюмом. Він збентежився ще більше, коли Бернар, нарешті вільний, вийшов на подвір’я і вигукнув, подавши йому руку:

— Який він красень!

Олів’є, який сподівався, що більше ніколи не червонітиме, почервонів. Хіба можна не відчути в цих словах, попри їхній сердечний тон, іронію? Бернар і сьогодні був у тому ж таки костюмі, що й того вечора, коли пішов із дому. Він не сподівався зустріти тут Олів’є. Він засипав його запитаннями й потяг за собою. Несподівана радість, яку він відчув, зустрівши друга, була цілком щирою. Якщо спочатку він і посміхнувся, побачивши його вишуканий костюм, то в цій посмішці не було ніякої злої іронії. Бернар мав добре серце, в ньому не було жовчі.

— Ми пообідаємо разом, гаразд? Через півтори години я маю скласти письмову латину. Вранці була французька мова.

— Ти задоволений?

— Я задоволений. Але не знаю, чи сподобається екзаменаторам те, що я написав. Треба було викласти свої думки про чотиривірш Лафонтена:

— Прикинь-но, що ти міг би про це написати?

Олів’є не міг утриматися від спокуси показати витонченість своєї думки:

— Я написав би, що, зображуючи самого себе, Лафонтен намалював портрет митця, такого, що погоджується бачити світ лише з його зовнішньої сторони, з поверхні, бачити лише його квіти. Потім я намалював би портрет ученого, дослідника, того, хто намагається проникнути в глибінь і показав би, що тоді як учений шукає, митець знаходить; що той, хто проникає вглиб, провалюється, а той, хто провалюється, сліпне; що істина — це видимість, що таємниця — це форма і що найглибше в людині — це її шкіра.

Цю останню фразу Олів’є запозичив у Пасавана, а той, у свою чергу, почув її з уст Поля-Амбруаза одного дня, коли той промовляв у якомусь салоні. Усе ненадруковане було для Пасавана доброю здобиччю. Він називав це «ідеями, які витають у повітрі», тобто тими, що належать комусь іншому.

Я не знаю, що саме в тоні Олів’є дало зрозуміти Бернарові, що це не його фраза. У голосі Олів’є прозвучали нотки збентежености. Бернар уже мало не запитав: «Це чиє?», але, по-перше, йому не хотілося завдати прикрости другові, а по-друге, йому страх не хотілося почути ім’я Пасавана, яке досі Олів’є остерігався вимовляти. Бернар обмежився тим, що подивився на друга з пильною цікавістю. Й Олів’є вдруге почервонів.

Подив, що його спізнав Бернар, почувши, як сентиментальний Олів’є висловлює думки, цілком протилежні тим, які були йому властиві досі, майже відразу поступився місцем шаленому обуренню, чомусь раптовому й навальному, невтримному, як циклон. Причому його обурили не самі думки, які висловив Олів’є, хоч вони й здавалися йому абсурдними. А може навіть, вони й не були такими вже абсурдними. Бернар міг би внести їх до свого списку суперечливих поглядів разом зі своїми власними. Якби вони були автентичними думками Олів’є, він би не обурювався ані на нього, ані проти них. Але він відчував, що за ними ховається хтось інший, — і його обурення було спрямоване проти Пасавана.

— Такими ідеями можна отруїти Францію! — вигукнув він глухим, але сповненим палкої зневаги голосом.

І заговорив із рішучою та зухвалою переконаністю, сповнений бажання взяти гору над Пасаваном. Те, що він казав, здивувало його самого, так наче його фраза випереджала думку; а проте це були ті самі думки, які він розвивав цього ранку, пишучи свою письмову контрольну; але, з якоїсь сором’язливости, він досі уникав у своїй мові, а надто в розмовах із Олів’є, того, що він називав «високими почуттями». Висловлені, вони здавалися йому не такими щирими. Тож Олів’є раніше ніколи не чув, щоб його друг говорив про «інтереси Франції», і настала його черга дивуватися. Він широко розкрив очі й був неспроможний навіть посміхнутися. Він більше не впізнавав свого Бернара. Він тупо повторив:

— Францію?..

Й оскільки Бернар явно не жартував, він вирішив скинути з себе відповідальність:

— Але ж, старий, це не я так думаю, це Лафонтен.

Тон Бернара став майже агресивним:

— Чорт забирай! — вигукнув він. — Я знаю, чорти б тебе взяли, що це не твої думки. Але ж, хлопче, не належать вони й Лафонтенові. Якби він не мав нічого іншого, крім цієї легкости суджень, за яку, до речі, в кінці життя він каявся й вибачався, він ніколи не став би тим митцем, що ним ми так захоплюємося. Саме про це я й написав у своєму вранішньому творі, підкріпивши свій погляд чималою кількістю цитат, бо ж ти знаєш, що пам’ять у мене добра. Але потім я відійшов від Лафонтена і, знаючи, що багато поверхових умів знаходять у цих віршованих рядках виправдання собі, я різко осудив дух безжурности, несерйозности, іронії; тобто те, що називають «французьким духом», який іноді створює нам за кордоном досить таки сумнівну репутацію. Я написав, що в цих рядках треба бачити не так посмішку, як гримасу Франції; що справжній дух Франції — це дух пошуку, логіки, любови та терплячого проникнення в суть речей; і що якби цей дух не надихав Лафонтена, він, можливо, й зміг би написати свої казки, але ніколи не написав би ані свої байки, ані те чудове послання (я цим показав, що мені відомо про нього), з якого запозичені віршовані рядки, що їх нам пропонується прокоментувати. Атож, старий, то була вбивча критика, якою я, можливо, провалив свій іспит. Але мені плювати; я відчував потребу сказати це.

Олів’є не надто дорожив думками, які щойно висловив. Він просто піддався спокусі похизуватися блискучою реплікою і ніби недбало процитувати фразу, якою сподівався приголомшити свого друга. Але позаяк Бернар сприйняв його слова з такою агресивною ворожістю, то йому залишалося тільки відступити з боєм. Слабкість його позиції полягала в тому, що він мав набагато більшу потребу в дружбі Бернара, аніж Бернар — у його дружбі. Палка промова Бернара принизила його, завдала йому смертельної прикрости. Він докоряв собі за свою нестриманість. Тепер було надто пізно, щоб спробувати опанувати себе, зійти на примирливий тон, як він зробив би, безперечно, якби дозволив Бернарові заговорити першим. Але хіба він міг передбачити, що Бернар, якого він залишив таким фрондером, стане з таким запалом боронити почуття та ідеї, на які Пасаван привчив його дивитися з іронічною посмішкою? Але тепер у нього не було найменшого бажання посміхатися; йому було соромно. І неспроможний ані зректися своїх слів, ані вступити в полеміку з Бернаром, невдаваність почуттів якого його ошелешила, він мріяв тепер тільки про те, щоб якось захиститися, якось викрутитися.

— Зрештою, якщо це так тебе зачепило, то ти, певно, хотів звинуватити не мене... Я волів би, щоб це було так.

— Але ж я щойно розмовляв із тобою, а не з кимось іншим, — відказав Бернар.

Ця фраза ударила Олів’є прямо в серце. У словах Бернара, звичайно ж, не було ніякої ворожости, але як сприйняти їх інакше? Олів’є мовчав. Прірва, яка розверзлася між ним і Бернаром, поглиблювалася. Він гарячково шукав якихось запитань, що їх міг би перекинути через прірву і які поновили б між ними контакт. Він шукав, але без надії. «Невже він не розуміє, як мені прикро?» — думав він. І ця прикрість навалилася на нього важким тягарем. Можливо, сльози й не накочувалися йому на очі, але плакати йому хотілося. Це також його провина; ця зустріч не була б такою для нього сумною, якби він не сподівався, що вона стане для нього великою радістю. Коли два місяці тому він із такою радістю чекав зустрічі з Едуаром, усе закінчилось, як і сьогодні. Мабуть, зі мною завжди так буде, казав собі він. Йому захотілося покинути Бернара, податися кудись світ за очі, забути Пасавана, Едуара...

Але несподівана зустріч раптово урвала журливий плин його думок.

За кілька кроків попереду них, на бульварі Сен-Мішель, по якому вони йшли, Олів’є помітив Жоржа, свого меншого брата. Він схопив Бернара за лікоть і, рвучко обернувшись, потяг його за собою.

— Як ти гадаєш, він нас побачив?.. Моя родина не знає, що я повернувся.

Малий Жорж був не сам. Його супроводжували Леон Ґериданісоль та Філіп Адаманті. Розмова між цими хлопцями була дуже жвавою. Але той інтерес, який вкладав у неї Жорж, не заважав йому «пильнувати», як він висловлювався. Щоб послухати їх, покиньмо на кілька хвилин Олів’є та Бернара; тим більше, що двоє друзів увійшли до ресторану й на певний час стали приділяти більше уваги їжі, ніж балачкам, на превелику полегкість Олів’є.

— Іди ліпше ти, — сказав Фіфі, звертаючись до Жоржа.

— Ага, наклав у штани! Наклав у штани! — відповів той, уклавши у свої слова стільки іронічної зневаги, скільки в ньому знайшлося, щоб посоромити Філіпа.

Ґериданісоль із виглядом погордливої зверхности втрутився до розмови:

— Ну ж бо, ягнята, якщо не хочете, то так відразу й скажіть. Мені неважко знайти інших хлопців, що не тремтітимуть, як ви. Дай-но мені гроші.

Він обернувся до Жоржа, який тримав у затиснутому кулаці монету.

— Замовкніть, я піду! — вигукнув Жорж у раптовому пориві. — Ходіть зі мною. (Вони зупинилися перед тютюновою крамничкою.)

— Ні, — сказав Леон. — Ми чекатимемо на розі вулиці. Ходімо, Фіфі.

Через мить Жорж уже виходив із крамнички. Він тримав у руці пачку сиґарет-люкс і запропонував друзям по сигареті.

— Ну що? — стривожено запитав Фіфі.

— Що, ну що? — відказав Жорж зі вдавано байдужим виразом обличчя, так ніби те, що він недавно зробив, було вчинком украй природним і не було ніякого глузду про це говорити. Але Філіп наполягав:

— Усе було гаразд?

— Іди к бісу!

— І тобі нічого не сказали?

Жорж здвигнув плечима:

— А що мені мали сказати?

— І тобі повернули решту?

Цього разу Жорж навіть не визнав за потрібне відповідати. Та коли приятель, усе ще залишаючись боязким скептиком, сказав: «Покажи!», Жорж дістав гроші з кишені. Філіп порахував: там були сім франків. Він хотів був запитати: «А ти принаймні певен, що вони справжні?», проте утримався.

Жорж заплатив за сигарети фальшивою монетою. Вони домовилися, що поділять решту. Жорж віддав три франки Ґериданісолю. Що ж до Фіфі, то він не одержить жодного су. Вистачить із нього й сигарети. Це буде йому наукою.

Підбадьорений цим першим успіхом, Фіфі захотів більшого. Він сказав Леонові, що готовий реалізувати другу монету. Проте Фіфі здався Леонові боягузом і, щоб той відчепився від нього, він удав зневагу до його попередніх вагань і прикинувся сердитим на нього. «Ти мав би вирішувати швидше. А тепер обійдемося й без тебе». До того ж Леон визнав необачним удруге ризикувати поблизу від першого місця. Та й уже пізно. Кузен Струвілов чекає його, щоб пообідати з ним.

Ґериданісоль був не настільки дурний, щоб не сплавити монети й самому. Але, виконуючи розпорядження свого дорослого кузена, він намагався знайти надійних спільників. Він доповість про успішне виконання своєї місії.

— Хлопчаки з добрих родин це, ти розумієш, якраз те, що нам треба, бо якщо потім наша афера лусне, то батьки зроблять усе, щоб зам’яти справу. — Так говорив за обідом Струвілов, що взявся тимчасово опікуватися своїм меншим кузеном-пансіонером. — Але якщо ми продаватимемо монети по одній, це забере надто багато часу. Я маю п’ятдесят дві коробки по двадцять монет у кожній, які треба реалізувати. Треба буде продавати їх по двадцять франків за штуку. Але не всякому стрічному, ти ж розумієш. Найліпше було б організувати таке собі комерційне товариство, вступити до якого можна, тільки внісши певну заставу. Треба, щоб хлопці надійно скомпрометували себе, бо цим ми зв’яжемо їхніх батьків. Перш ніж доручити їм реалізацію монет, ти спробуєш донести це до їхнього розуміння; але так, щоб вони не злякалися. Ніколи не треба лякати дітей. Ти кажеш, що батько Моліньє — суддя? Це добре. А батько Адаманті?

— Сенатор.

— Ще ліпше. Ти вже досить виріс, аби зрозуміти, що не існує родини, в якій би не було якоїсь таємниці, і що зацікавлені особи страшенно бояться її розголосу. Треба заохотити хлопців зайнятися пошуком своїх родинних таємниць — це розважить їх і відверне від непотрібних думок. Зазвичай у цих родинах панує така нудота! Крім того, це навчить їх спостерігати, шукати. Наша система буде дуже простою: хто нічого не приносить, той нічого не матиме. Коли батьки зрозуміють, що попалися, декотрі з них будуть готові дорого заплатити за мовчанку. Чорт забирай, ми не збираємося шантажувати їх, ми люди порядні. Ми хочемо тільки, щоб вони поводилися стримано. Їхня мовчанка за нашу мовчанку. Нехай вони мовчать, нехай примушують мовчати інших — тоді й ми мовчатимемо. Випиймо за їхнє здоров’я.

Струвілов наповнив два келихи. Вони цокнулися.

— Це дуже добре, — сказав він, — це навіть важко переоцінити, коли між громадянами виникають стосунки, що спираються на взаємну довіру. Саме в такий спосіб утворюються сталі суспільства. Усі тримаються один за одного! Ми тримаємося за дітей, діти тримаються за батьків, а батьки — за нас. Яка досконала структура! Ти вловлюєш?

Леон уловлював усе чудово. Він ощирився в посмішці.

— Малий Жорж... — почав він.

— Малий Жорж? До чого тут малий Жорж?

— Я кажу про Жоржа Моліньє. Він уже дозрів. Він поцупив листи до свого батька від такої собі панни Олімпії.

— Ти їх бачив?

— Він мені показував. Я підслухав їхню розмову з Адаманті. Мені здалося, вони були раді, що я підслуховую їх. У всякому разі, вони нічого не стали від мене приховувати. Я вжив своїх заходів і став кепкувати з них, у твоєму стилі, щоб здобути їхню довіру. Жорж сказав Фіфі (з наміром похизуватися перед ним): «Мій батько має коханку». На що Фіфі, не бажаючи пасти задніх, відказав: «А мій батько — двох». Розмова була ідіотською й нікого здивувати не могла, проте я підійшов і запитав у Жоржа: «А як ти про це довідався?» — «Я бачив листи», — сказав мені він. Я вдав, ніби сумніваюся і кажу йому: «Бреши, бреши!..» Кінець кінцем я його припер до стіни, і він признався мені, що ці листи тепер у нього. Він дістав їх із великого портфеля й показав мені.

— Ти їх читав?

— Не мав на це часу. Я лише побачив, що всі вони написані одним почерком. Один був адресований «Моєму товстому любчикові».

— А вони підписані?

— «Твоя біла мишка». Я запитав у Жоржа: «А як ти їх роздобув?» Тоді, зареготавши, він витяг із кишені штанів величезну в’язку ключів і каже: «Тут у мене ключі від усіх шухляд».

— А що сказав панич Фіфі?

— Нічого. Я думаю, йому було заздрісно.

— Жорж віддасть тобі ці листи?

— Як буде треба, я зумію на нього натиснути. Я не хотів би забирати їх у нього силоміць. Він віддасть мені їх, коли щось подібне зробить Фіфі. Ці двоє підштовхують один одного.

— Це називається конкуренція. А ще когось ти бачиш у пансіоні?

— Я шукатиму.

— Я хотів тобі ще сказати... Серед пансіонерів має бути такий собі малий Борис. Залиш його в спокої. — Струвілов помовчав, а тоді додав тихшим голосом. — Поки що залиш у спокої».

Олів’є та Бернар уже сиділи за столом в одному з ресторанів на бульварі. Перед теплою усмішкою свого друга смуток Олів’є розтанув, як іній на сонці. Бернар уникав згадувати ім’я Пасавана. Олів’є це відчував, його остерігав якийсь потаємний інстинкт. Але це ім’я крутилося в нього на губах; він мусить заговорити, і хай буде що буде.

— Атож, ми повернулися раніше, ніж я повідомив свою родину. Сьогодні ввечері «Аргонавти» дають банкет, і Пасаван неодмінно хоче бути на ньому присутнім. Треба, щоб наш новий часопис жив у дружбі зі своїм старшим братом і не виставляв себе суперником... Було б добре, якби ти прийшов. І знаєш... було б добре, якби ти привів Едуара... Можливо, не на сам банкет, туди треба бути запрошеним, але відразу після банкету. Це відбуватиметься в залі другого поверху в таверні «Пантеон». Там будуть головні редактори «Аргонавтів», і кількоро людей, які співпрацюватимуть у «Авангарді». Наш перший номер майже готовий; але скажи... чому ти нічого мені не надіслав?

— Тому що не мав нічого готового, — досить сухо відповів Бернар.

Голос Олів’є став майже благальним:

— Я написав твоє ім’я поруч зі своїм, у змісті... Ми зможемо трохи зачекати, якщо треба... Не має значення що... але що-небудь... Ти нам майже пообіцяв.

Бернарові дуже не хотілося засмучувати Олів’є. Але він вирішив виявити твердість:

— Послухай мене, старий, ліпше я тобі відразу скажу. Боюся, я ніколи не зможу порозумітися з Пасаваном.

— Але ж я керую журналом! Він надав мені цілковиту свободу.

— Крім того, мені не дуже до вподоби, що ти просиш мене надіслати не має значення що. Я не хочу писати «не має значення що».

— Я так висловився, бо знав, що не має значення що від тебе буде завжди добрим матеріалом... З-під твого пера не може вийти «не має значення що».

Він не знав, що сказати. Він став заникуватися. Якщо він не відчуватиме свого друга поруч, цей журнал перестане його цікавити. Якою вона була гарною, ця мрія влаштувати спільний дебют!

— А потім, старий, хоч я уже й почав дуже добре розуміти, чого я робити не хочу, я ще не дуже добре знаю, що я робитиму. Я навіть не певен, що писатиму.

Ця заява вжахнула Олів’є. Але Бернар вів далі:

— Ніщо з того, що легко мені пишеться, мене не спокушає. Саме тому, що я легко будую фрази, я відчуваю жах перед легко побудованими фразами. І не те щоб я любив труднощі заради самих труднощів: але я вважаю, що справді, сьогоднішні літератори не люблять завдавати собі клопоту. Для того щоб написати роман, я ще не досить добре знаю життя інших людей; а сам я ще майже не жив. Вірші вселяють мені нудьгу, александрійський вірш уже затертий як стара мотузка, вільний вірш не має форми. Єдиний поет, який задовольняє мене сьогодні, — Рембо.

— Саме це я й написав у нашому маніфесті.

— Тоді даремно я все це тобі повторюю. Ні, старий, ні, я ще не знаю, чи я писатиму. Іноді мені здається, що писання перешкоджає жити і що можна ліпше виразити себе діями, ніж словами.

— Твори мистецтва — це ті дії, які довго живуть, — боязко втрутився Олів’є.

Але Бернар не слухав його.

— Саме це мене найбільше й захоплює в Рембо. Те, що він віддав перевагу життю.

— Він зіпсував своє життя.

— Що ти про це знаєш?

— Ну, старий...

— Не можна оцінювати життя інших за його зовнішніми ознаками. Але припустімо навіть, що він його занапастив: йому не щастило, він страждав від злиднів і хвороб... Та хоч його життя й було таким, я йому заздрю. Навіть пам’ятаючи про його трагічний кінець, я заздрю цьому життю більше, аніж, скажімо, життю...

Бернар не закінчив фразу. Зібравшись назвати одного зі своїх знаменитих сучасників, він завагався між багатьма іменами. Він знизав плечима й провадив:

— Я невиразно відчуваю в собі надзвичайні прагнення, внутрішнє хвилювання, пориви, незбагненне збудження, які я не прагну зрозуміти, за якими не прагну спостерігати, боячись перешкодити їм виникати. Ще зовсім недавно я невтомно намагався аналізувати себе. Я мав звичку постійно розмовляти сам із собою. А тепер, навіть якби я цього хотів, я більше не можу. Ця манія урвалася несподівано, і я навіть цього не помітив. Я думаю, що цей монолог, цей «внутрішній діалог», як казав наш професор, включав у себе певне роздвоєння, на яке я став неспроможний від того дня, коли почав любити когось іншого, крім самого себе, любити більше, ніж самого себе.

— Ти говориш про Лору, — сказав Олів’є. — Ти й досі любиш її, як і раніш?

— Ні, — сказав Бернар. — Усе більше й більше. Мені здається, що така властивість любови — ніколи не залишатися тією самою. Бути змушеною посилюватися, щоб не ослабнути. І що саме це відрізняє її від дружби.

— Але й дружба може ослабнути, — зауважив Олів’є зі смутком у голосі.

— Я думаю, що дружба не знає таких крайностей.

— Скажи-но... Ти не розсердишся, якщо я запитаю тебе про щось?

— Запитай — тоді знатимеш.

— Бо мені дуже не хотілося б тебе розгнівати.

— Якщо ти залишиш свої запитання при собі, я розгніваюся ще дужче.

— Я хотів запитати, чи відчуваєш ти до Лори.. жадання?

Бернар несподівано зробився дуже серйозним.

— Ти це запитуєш тому, що ти... — почав він. — Так от, старий, розумієш, зі мною відбувається щось дивовижне, річ у тому, що я взагалі перестав відчувати будь-які жадання, після того як познайомився з нею. Колись, ти ж пам’ятаєш, я спалахував пристрастю по двадцять разів до двадцятьох жінок, які стрічалися мені на вулиці (і саме така велика кількість і перешкоджала мені обрати якусь одну), а тепер мені здається, я ніколи не зможу більше сприймати іншу форму краси, аніж її краса; здається, я вже ніколи не зможу полюбити інше чоло, інші губи, інший погляд, аніж її чоло, її губи, її погляд. Але я відчуваю до неї глибоку пошану й біля неї всяка плотська думка здається мені нечестивою. Я думаю, що помилявся стосовно себе, і що моя природа дуже цнотлива. Завдяки Лорі мої інстинкти стали витонченими. Я відчуваю в собі великі невикористані сили. Я хотів би їх задіяти. Я заздрю ченцеві-картезіанцю, який підпорядковує свою гордість правилам ордену; я заздрю кожному, кому кажуть: «Я покладаюся на тебе». Я заздрю солдатові... Або радше, ні, я не заздрю нікому; але моя внутрішня розтривоженість пригнічує мене, і я прагну дисциплінувати її. Це так, ніби я відчуваю в собі стиснену пару, вона може вихоплюватися з мене зі свистом (у формі поезії), штовхати поршні, крутити колеса; або навіть вибухнути й рознести машину на друзки. Ти знаєш, через яку дію, як мені іноді здається, я міг би виразити себе найліпше? Це... О я добре знаю, що не накладу на себе руки; але я чудово розумію Дмитра Карамазова, коли він запитує у свого брата, чи той розуміє, що можна заподіяти собі смерть у пориві ентузіазму, через надмір життя... через вибух життя.

Незвичайне сяйво струменіло з усього його єства. Як він добре говорив! Олів’є милувався ним у якомусь екстазі.

— Я теж, — боязко промурмотів він, — я теж розумію, що можна накласти на себе руки; але це може статися лише після того, як ти пережив таку сильну радість, що все подальше життя перед нею блідне; таку радість, що спонукає тебе подумати: «Цього досить, я задоволений, більше ніколи я не...»

Але Бернар його не слухав. Він замовк. Який сенс говорити в порожнечу? Небо знову потемніло для нього. Він дістав свого годинника:

— Мені пора. То ти кажеш, сьогодні ввечері... О котрій годині?

— О, я думаю, що о десятій ще буде не пізно. Ти прийдеш?

— Прийду. І спробую привести Едуара. Але ти ж знаєш: він не дуже любить Пасавана. А літературні зібрання вкидають його в смертельну нудьгу. Якщо ми прийдемо, то тільки, щоб побачитися з тобою. Скажи, я не зможу знову з тобою зустрітися, після своєї латини?

Олів’є відповів не відразу. Він у розпачі згадав, що пообіцяв Пасаванові зустрітися з ним у майбутнього друкаря «Авангарду», о четвертій. Чого він тільки не віддав би, аби бути вільним!

— Мені дуже хотілося б. Але в мене справи.

Ніщо зовні не свідчило про його розпач, і Бернар відповів:

— Дуже шкода.

Після чого двоє друзів розлучилися.

Олів’є не сказав Бернарові нічого з того, що мав намір йому сказати. Він боявся не сподобатися йому. Він сам собі не подобався. Такий елегантний і впевнений у собі ще вранці, він ішов тепер із похнюпленою головою. Дружба Пасавана, якою він так спочатку пишався, пригнічувала його; бо він гостро відчував, як давить на неї осуд Бернара. Якщо його друг сьогодні ввечері прийде на цей банкет, то там, під поглядами всіх, він не зможе поговорити з ним. Цей банкет міг би принести їм обом радість лише в тому випадку, якби вони змогли до того порозумітися між собою. І яка дурниця, продиктована марнославством, спала йому на думку — запросити туди й дядька Едуара. Біля Пасавана, в оточенні старших людей, своїх колег, майбутніх працівників «Авангарду» він муситиме поводитися з викличною самовпевненістю; Едуар його не зрозуміє і ще більше осудить; він осудить його назавжди... Якби принаймні він міг побачитися з ним до банкету! Треба негайно, негайно його знайти. Він кинеться йому на шию; можливо, він заплаче; він усе йому розповість... До банкету ще чотири години, він має час! Швидше знайти авто!

Він дав шоферові адресу. Коли підходив до дверей, серце в нього лунко калатало... Едуара вдома не було.

Бідолашний Олів’є! Замість ховатися від батьків, чому б йому було просто не повернутися додому? Він би знайшов дядька Едуара біля своєї матері.

VI

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Романісти заводять нас у оману, коли змальовують індивіда, не показуючи, який чиниться на нього ззовні тиск. Ліс формує дерево. Кожному залишається так мало місця! Скільки бруньок атрофуються! Кожен пускає своє гілля лише туди, де знаходить для нього вільне місце. Своє містичне гілля ми найчастіше завдячуємо задусі, яка панує навколо. Вирватися на волю, можна лише спрямувавши своє гілля вгору. Я не розумію, чому Поліна не випускає своє містичне гілля, якого тиску ззовні вона ще чекає. Вона розмовляла зі мною інтимніше, ніж це було досі. Признаюся, я й гадки не мав, скільки розчарувань та смирення ховається під її виглядом цілком щасливої жінки. Але я мушу визнати, що їй треба було б мати набагато вульгарнішу душу, щоб не піддатися на обман Моліньє. У своїй позавчорашній розмові з нею я зміг виміряти ці межі. Як Поліна могла вийти за нього заміж?.. Гай-гай! Свої найприкріші вади, а саме вади свого характеру, людина вміє добре приховувати, й вони відкриваються лише в процесі тривалого спілкування.

Поліна докладає всіх зусиль, щоб згладити слабкі сторони та вади Оскара й приховати їх від сторонніх очей; а надто, щоб приховати їх від власних дітей. Вона виявляє чудеса винахідливости, щоби вселити їм почуття поваги до батька й знаходить у собі сили, щоб досягти в цьому успіху. Вона набула в цьому ділі такого досвіду, що досі їй щастило обманювати навіть мене. Вона говорить про свого чоловіка без зневаги, але з певною поблажливістю, яка багато про що говорить. Вона нарікає на те, що його авторитет у дітей невисокий; а коли я висловив жаль із приводу того, що Олів’є зв’язався з Пасаваном, то зрозумів, що якби це залежало тільки від неї, подорож на Корсику ніколи не відбулася б.

— Я не схвалювала цієї поїздки, — сказала мені вона, — і, правду кажучи, не до вподоби мені цей пан Пасаван. Але що ви хочете? Якщо я неспроможна чомусь перешкодити, то я волію дати на це згоду. Оскар звик завжди поступатися; він поступається в усьому також мені. Та коли я вважаю за необхідне вчинити опір якомусь задуму дітей, не погодитися з ними, протистояти їм, я ніколи не знайду від нього підтримки. Венсан теж був у цьому проти мене. Тож який опір могла б учинити я Олів’є, не ризикуючи втратити його довіру? А його довірою я дорожу найбільше.

Вона церувала старі шкарпетки, що їх, сказав я собі, Олів’є уже ніколи не схоче вдягти. Вона зробила паузу в розмові, втягуючи в голку нову нитку, потім провадила тихшим голосом, ніби довірливішим і сумнішим:

— Його довіру... Якби я була бодай певна, що досі її не втратила. Але, боюся, я її втратила...

Я заперечив без особливої переконаности, але вона у відповідь лише всміхнулася. Вона відірвалася від свого рукоділля й повела далі:

— Ось наприклад: я знаю, що він у Парижі. Жорж бачив його сьогодні вранці. Він мимохідь про це прохопився, і я вдала, ніби не почула, що він каже, бо мені було прикро чути, як він виказує брата. Але я тепер знаю, що Олів’є від мене ховається. Коли я з ним побачуся, він муситиме мені брехати, а я вдаватиму, ніби вірю йому, так само як удаю, що вірю його батькові, коли він щось від мене приховує.

— Щоб менше переживати.

— Але в такий спосіб я переживаю ще більше. Я не вважаю себе нетерпимою. Існує безліч дрібних непорозумінь, з якими я мирюся, на які заплющую очі.

— Про кого ви говорите тепер?

— І батька, й дітей.

— Але ж удаючи, ніби нічого не бачите, ви також удаєтеся до обману.

— А що я маю робити? Я просто не нарікаю — і це вже багато. Та це не означає, що я схвалюю. Ні, річ не в тому. Я кажу собі, що рано чи пізно людина втрачає контакт зі своїми ближніми, і тут не допоможе навіть найніжніша любов. Та що там не допоможе! Вона бентежить... Вона набридає... І доводиться приховувати навіть цю любов.

— Тепер ви говорите про своїх синів.

— Навіщо ви це кажете? Ви вважаєте, що я вже неспроможна любити Оскара? Іноді я сама собі це кажу. Але я кажу собі також, що я не люблю його більше тільки тому, що не хочу надто страждати. Але, зрештою, ви маєте рацію: коли йдеться про Олів’є, то я волію страждати.

— А Венсан?

— Кілька років тому, я сказала б про нього все те, що кажу сьогодні про Олів’є.

— Моя бідолашна сестро... Скоро вам доведеться казати те саме про Жоржа.

— Але поступово людина починає з усім миритися. Вона вже не вимагає від життя надто багато. Потім привчається вимагати від нього ще менше... усе менше й менше.

Потім додала з лагідною журбою в голосі:

— А від себе усе більше й більше.

— З таким поглядом на життя недалеко й до того, щоб стати щирою християнкою, — сказав я, всміхаючись у свою чергу.

— Я теж собі іноді це кажу. Але цього не досить для того, щоби стати християнкою.

— Так само, як недосить бути християнкою, щоб сформувати такий погляд.

— Я часто думала, дозвольте мені це сказати, що, оскільки їхній батько на це неспроможний, ви могли б поговорити з моїми дітьми.

— Венсан далеко.

— Говорити з ним уже запізно. Я думаю про Олів’є. Я була б дуже рада, якби він поїхав із вами.

На ці слова, які спонукали мене уявити собі, що могло би бути, якби я не повівся вкрай авантюрно, гірке хвилювання здавило мені горло, і спочатку я не знайшовся, що сказати. Потім, відчувши, що сльози набігли мені на очі, і бажаючи надати своїй стурбованості видимість причини, я сказав:

— Боюся, що з Олів’є теж говорити вже запізно, — сказав я.

Поліна схопила мене за руку:

— Який ви добрий! — сказала вона.

Мені стало ніяково, що вона так у мені помиляється, і, не бажаючи переконувати її в протилежному, я вирішив принаймні відвернути розмову від теми, яка так дуже мене бентежила.

— А що Жорж? — запитав я.

— З ним я маю більше клопоту, аніж мала його з двома іншими, — промовила вона. — Я не можу навіть сказати, що втрачаю з ним контакт, бо він ніколи ані довіряв мені, ані був слухняним.

Вона на мить завагалася. Безперечно їй важко було розповісти про те, що вона вирішила розповісти.

— Нещодавно сталася одна прикра подія, — заговорила вона нарешті. — Подія, про яку мені дуже не хотілося б вам розказувати і яка досі вселяє мені певні сумніви... З шафи, де я маю звичай зберігати свої гроші, зникла стофранкова банкнота. Я нікого не стала звинувачувати, боячись помилитися. Служниця, яка прибирає в нас у домі, — це дуже молода дівчина, і вона здається мені чесною. Я сказала в присутності Жоржа, що десь загубила ці гроші; мушу вам признатися, я запідозрила саме його. Він не збентежився, не почервонів... Мені стало соромно за свої підозри, і я хотіла переконати себе, що помилилася. Я знову порахувала гроші, й тепер уже сумніватися не випадало: там не вистачало сто франків. Я вагалася, чи варто допитати Жоржа, і зрештою цього не зробила. Мене утримав страх, що до крадіжки може додатися ще й брехня. Чи припустилася я помилки?.. Так, я тепер дорікаю собі за те, що не виявила більше наполегливости. Можливо, я також боялася, що мені доведеться вдатися до суворого покарання або що я не зможу до нього вдатися. Я знову прикинулася, ніби ні про що не здогадуюся, але серце в мене боліло, я запевняю вас. Я згаяла надто багато часу і сказала собі, що вже запізно думати про покарання, адже воно надто далеко відійде від провини. Та і як його покарати? Я так нічого й не зробила. Я дорікаю собі за це... але що я, зрештою, могла вдіяти?

У мене була думка відіслати його до Англії. Я навіть хотіла була порадитися про це з вами, але не знала, де вас шукати... Принаймні я не стала приховувати від нього свій біль і свою тривогу, і я вірю, це на нього якось вплине, адже він має добре серце, ви ж знаєте. Я більше покладаюся на ті докори, які він зробить самому собі, якщо це таки справді був він, аніж на ті, які могла б зробити йому я. Він більше не крастиме, я цього певна. Він там мав одного товариша з дуже багатої родини, який, безперечно, втягнув його в марнотратство. А я, мабуть, залишила шафу відчиненою... І до того ж, я не можу абсолютно бути певна, що це зробив він. У тому готелі було надто багато випадкових людей.

Я був у захваті від тієї винахідливости, з якою вона вигадувала обставини, що могли б виправдати її сина.

— Я був би радий, якби він поклав гроші назад, туди, звідки їх узяв, — сказав я.

— Я теж про це думала. А що він цього так і не зробив, то мені хотілося би бачити в цьому доказ його невинности. Я також казала собі, що він не наважився.

— А ви говорили з його батьком?

Вона завагалася на кілька хвилин.

— Ні, — сказала вона нарешті. — Ліпше хай він не знає про це нічого.

Мабуть, вона почула в сусідній кімнаті якесь шарудіння. Пішла з’ясувати, чи там нікого немає, потім знову сіла біля мене:

— Оскар сказав мені, що ви з ним недавно обідали. Він так мені вас вихваляв, що я подумала: мабуть, вам довелося чимало від нього вислухати. — Кажучи ці слова, вона сумно всміхнулася. — Якщо він звіряв вам якісь свої таємниці, то я їх шаную... хоча мені відомо про його особисте життя набагато більше, ніж він гадає... Але після свого повернення до Парижа я не розумію, що з ним діється. Він став таким лагідним, я сказала б, таким смирним... Я почуваю себе просто ніяково. Таке враження, ніби він боїться мене. Він помиляється. Я вже давно знаю про взаємини, які він підтримує... я навіть знаю, з ким. Він думає, що мені про це нічого не відомо й удається до надзвичайних заходів остороги, щоб приховати їх від мене. Але ці заходи остороги такі очевидні, що чим більше він ховається, тим більше себе викриває. Щоразу коли, перед тим як піти, він прикидається заклопотаним, невдоволеним, стурбованим, я знаю, що він іде втішатися. У такі хвилини мені хочеться йому сказати: «Але ж, друже мій, я тебе не тримаю. Може, ти боїшся, що я ревную?» Я навіть засміялася б, якби мала настрій. Єдине, чого я боюся, це щоб діти чогось не запідозрили. Він такий неуважний, такий невправний. Він навіть не помічає, що іноді я навіть намагаюся допомогти йому в цій ситуації, так ніби зголошуюся взяти участь у його грі. Це майже розважає мене, можете мені повірити. Я вигадую для нього підстави; я кладу в кишені його пальта листи, які він може покинути де завгодно.

— До речі про листи, — сказав я. — Він боїться, що вони потрапили у ваші руки.

— Він вам це сказав?

— Тому він і став вас боятися.

— Ви думаєте, я намагаюся читати їх?

Якесь почуття пораненої гордости примусило її рвучко випростатися. Я мусив додати:

— Ідеться не про ті листи, які він міг десь забути. Ідеться про листи, які він зберігав у шухляді і які, він каже, кудись пропали. Він думає, що ними заволоділи ви.

Почувши ці слова, Поліна зблідла, і я раптово зрозумів, яка жахлива підозра виникла в її голові. Я пожалкував, що заговорив про це, але було вже пізно. Вона відвела від мене погляд і пробелькотіла:

— О, ліпше вони й справді потрапили б до мене!

Вона здавалася вкрай пригніченою.

— Що робити? — повторювала вона. — Що робити? — Потім знову підвела погляд на мене. — А ви не могли б поговорити з ним?

Хоч вона, як і я, уникала вимовляти ім’я Жоржа, було очевидно, що саме про нього вона думає.

— Я спробую. Я спробую, — сказав я їй, підводячись.

Проводячи мене до передпокою, вона промовила:

— Прошу вас, нічого не кажіть Оскарові. Хай він і далі мене підозрює. Нехай вірить у те, що вірить... Так буде краще... Приходьте до мене ще.

VII

Тим часом Олів’є, засмучений тим, що йому не вдалося зустрітися з дядьком Едуаром і не можучи витерпіти самотність, надумався в пошуках дружньої розради відкрити серце Арманові. Він попрямував до пансіону Веделів.

Арман прийняв його у своїй кімнаті. Туди можна було піднятися сходами з чорного ходу. Це була невеличка вузька кімнатка, вікно якої виходило на внутрішній двір, куди виходили також вікна кабінетів та кухонь сусіднього багатоквартирного будинку. Рефлектор із погнутого цинку вловлював згори денне світло й віддзеркалював його зблідлим і потьмянілим. Кімната погано провітрювалася; у ній стояв дуже неприємний запах.

— Але жити можна, — сказавАрман. — Ти ж розумієш, батьки віддають свої найліпші кімнати пансіонерам, які спроможні платити. Це природно. Я віддав ту, в якій жив торік, віконтові, братові твого славетного Пасавана. Вона по-царському розкішна, але перебуває під наглядом кімнати Рашелі. Тут цілий лабіринт кімнат, але не всі вони незалежні. Так, бідолашна Сара, яка сьогодні вранці повернулася з Англії, щоб оселитись у своєму новому закапелкові, тепер муситиме проходити через кімнату батьків (що її аж ніяк не влаштовує) або через мою, яка раніше була, правду кажучи, чи то туалетною кімнатою, чи то коморою. Тут я принаймні маю ту перевагу, що можу входити й заходити, коли мені заманеться, не боячись, що хтось стане шпигувати за мною. Я віддав перевагу цій комірчині перед мансардами, в яких живуть слуги. Правду кажучи, я навіть люблю жити в невигідних умовах, мій батько назвав би це любов’ю до умертвіння плоти і пояснив би тобі, що те, що шкодить тілові, сприяє спасінню душі. А втім, він ніколи сюди не заходив. Ти ж розумієш, він має інші турботи, аніж турбуватися про житло свого сина. Він дивовижна людина, мій тато. Він знає напам’ять безліч фраз, придатних для втішання за всіх головних обставин життя. Це любо слухати. Шкода, що він ніколи не має часу на балачки... Ти дивишся на мою галерею картин; уранці вони мають кращий вигляд. Ось це кольоровий естамп одного з учнів Паоло Уччелло; він призначений для використання ветеринарами. Досягти чудового синтезу, митець зумів зобразити на прикладі одного коня всі ті прикрості, за допомогою яких Провидіння очищає кінську душу; зверни увагу, якою духовністю світиться погляд цієї тварини... А ось символічна картина, яка зображує різні етапи життя, від дитячої колиски й аж до могили. З погляду художньої майстерности цей малюнок небагато вартий; головна його цінність — у художньому задумі. А он там ти можеш помилуватися фотографічно досконалим зображенням Тиціанової коханки, я повісив його над своїм ліжком, щоб воно вселяло мені хтиві помисли. А за отими дверима — кімната Сари.

Досить бридкий вигляд цього закапелка справив на Олів’є гнітюче враження; ліжко було неприбране, на туалетному столику досі стояла миска з невилитою брудною водою.

— Атож, я мушу прибирати в кімнаті сам, — сказав Арман у відповідь на запитальний погляд Олів’є. — А оце мій робочий стіл. Ти навіть уявити собі не можеш, як надихає мене атмосфера цієї кімнати.

Затишок чарівного притулку...

— Саме їй я завдячую задум своєї останньої поеми «Нічний горщик».

Олів’є прийшов до Армана, щоб поговорити з ним про свій журнал і схилити його до співпраці. Він уже не наважувався заговорити про це. Але Арман і сам був схильний поговорити на теми творчости.

— «Нічний горщик»! Який чудовий заголовок! А епіграфом я візьму оцей рядок із Бодлера:

Чи ти горщик із похованням у чеканні ридань?

— Я вирішив скористатися античним порівнянням (що ніколи не застаріє), у якому йдеться про творця-гончара, що виготовляє кожне людське створіння як горщик, призначений для зберігання якогось вмісту. І я порівнюю себе самого, в ліричному пориві, з вищеназваним горщиком. Цей задум, як я вже тобі казав, прийшов до мене цілком природно, коли я дихав повітрям цієї кімнати. Я особливо задоволений початком свого шедевру:

У сорок ти кажеш «прощай» геморою...

Спочатку я хотів був написати «У п’ятдесят», але це випадає з мого ритму й порушує алітерацію. Що ж до «геморою», то це одне з найгарніших слів у французькій мові... Навіть незалежно від його значення, — додав він ощирившись у посмішці.

Олів’є мовчав із болем у серці. Арман провадив:

— Думаю, не варто казати, як щиро тішиться нічний горщик, коли його вшановує візитом амфора, наповнена такими пахощами, як ти.

— І ти більше нічого не написав, крім цього? — нарешті запитав Олів’є з розпачем у душі.

— Я мав намір запропонувати свого «Нічного горщика» твоєму знаменитому журналу, але з тону, яким ти промовив «цього», я зрозумів, що в моєї поеми небагато шансів сподобатися тобі. У таких випадках поет завжди має змогу послатися на аргумент: «Я пишу не для того, щоб комусь подобатися» і спробувати переконати недовірливого співрозмовника, що він створив шедевр. Але я не стану від тебе приховувати, що вважаю свою поему огидною. До речі, я написав лише перший рядок. І коли я кажу «написав», то це також лише манера висловитися, бо я зімпровізував його на твою честь у ту саму мить, коли продекламував... Ні, ти справді не жартуєш, ти справді хотів опублікувати щось із-під мого пера? Ти хотів залучити мене до співпраці? Хіба ти завжди не вважав, що я не спроможний написати жодного рядка, який можна було б назвати пристойним? Невже ти розгледів на моєму блідому чолі стигмати, що відкривають генія? Я знаю, що тут не дуже добре видно, аби можна було роздивитися себе в дзеркалі. Та коли я себе там роздивляюся, почуваючись таким собі Нарцисом, я бачу лише сумну пику невдахи. Але, може, й справді це ефект поганого освітлення... Ні, мій любий Олів’є, ні, я нічого не написав цього літа і якщо ти розраховував на мою співпрацю у твоєму журналі, то забудь про це навіть думати. Але годі говорити про мене... Як там на Корсиці, все було гаразд? Ти добре натішився своїми мандрами? Вони були для тебе корисними? Ти добре відпочив від своїх трудів? Ти добре...

Олів’є не міг далі витримати:

— Замовкни, старий, стули губу нарешті. Облиш корчити блазня. Якщо ти думаєш, ніби мене насмішив...

— А себе самого? — вигукнув Арман. — Ні, друже, мені й самому не смішно! Я не такий уже йолоп. У мене ще вистачає клепки, аби зрозуміти, коли я кажу щось путнє, а коли верзу нісенітниці.

— То ти взагалі не можеш говорити серйозно?

— Ну що ж, поговорімо серйозно, оскільки тільки такий жанр розмови тобі до вподоби. Рашель, моя старша сестра, скоро осліпне. Її зір значно погіршився за цей останній час. Ось уже два роки вона не може читати без окулярів. Спочатку я думав, що їй треба лише поміняти скельця. Але цього виявилося не досить. На моє прохання, вона пішла проконсультуватися до фахівця. Як з’ясувалося, у неї, схоже, слабне чутливість сітківки. Ти розумієш, що йдеться про дві дуже різні речі. З одного боку, це може бути зміщення кришталика, яке виправляють лінзи окулярів. Але навіть після того, як вони віддаляють або наближають візуальний образ, цей останній може недостатньо діяти на сітківку й передаватися в мозок скаламученим? Ти зрозумів, що я хочу сказати? Ти майже не знаєш Рашелі. Тому не думай, що я намагаюся розжалобити тебе. Навіщо ж я тоді все це розповідаю?.. Тому що, роздумуючи над її випадком, я зрозумів, що ідеї, як і образи, можуть передаватися в мозок у більш або менш чіткому вигляді. Тупий мозок приймає лише розмиті аперцепції; але саме тому він і не спроможний виразно усвідомити, що він тупий. Він страждатиме від своєї дурости лише в тому випадку, якщо усвідомить цю дурість; а для того щоб це усвідомити, він має стати розумним. А зараз уяви собі на мить це страховище: уяви собі йолопа, який має досить розуму, аби виразно зрозуміти, що він дурний.

— Чорт забирай! Це вже не буде йолоп.

— Атож, друже, не буде, повір. Я знаю це ліпше, аніж будь-хто, бо цей йолоп — я.

Олів’є стенув плечима. Арман провадив:

— Справжній йолоп не розуміє, що можуть існувати ідеї поза його ідеями. Але я усвідомлюю, що це «поза» існує. Проте я залишаюся йолопом, бо знаю, що ніколи не спроможний досягти цього «поза»...

— Але ж, мій друже, — сказав Олів’є в несподіваному пориві симпатії, — ми всі так утворені, що завжди маємо шанс стати ліпшими. І я думаю, що найглибший розум — саме той, який найдужче страждає від своєї обмежености.

Арман відштовхнув руку, яку Олів’є по-дружньому поклав йому на лікоть.

— Інші мають відчуття того, що вони мають, — сказав він. — Я ж маю відчуття лише того, що мені бракує. Бракує грошей, бракує сил, бракує духу, бракує любови. Мені завжди чогось бракує. Я завжди залишатимуся в межах свого дефіциту.

Він підійшов до туалетного столика, вмочив щітку для волосся в брудну воду, що була в мисці, і пригладив собі чуба.

— Я вже сказав тобі, що нічого не написав. Проте цими останніми днями в мене виникла ідея про трактат, який я назвав би: трактат про неспроможність. Але я, звичайно, неспроможний його написати. Я сказав би там... Але я тобі вже набрид.

— Говори, говори. Ти набридаєш мені, коли починаєш жартувати. А зараз мені дуже цікаво тебе слухати.

— Я спробував би знайти, десь у природі, обмежене місце, всередині якого нічого нема. Один приклад допоможе тобі зрозуміти мою думку. Газети розповідали про одного робітника, якого вбило електричним струмом. Він припустився недбальства, з’єднуючи дроти. Напруга там була не дуже висока. Але його тіло, здається, було спітніле. Цю смерть приписують тому вологому шарові, який дозволив струмові огорнути його тіло. Якби його шкіра була сухішою, нещастя б не сталося. Але крапля за краплею, крапля за краплею... Ще одна крапля — і кінець.

— Я не зовсім тебе розумію, — сказав Олів’є...

— Я просто вибрав поганий приклад. Я завжди погано обираю свої приклади. Ось іще один. Було знайдено шлюпку з шістьма людьми, які зазнали кораблетрощі. Буря носила їх на хвилях моря протягом десяти днів. Троє померли. Двоє вижили. Третій був непритомний. Була надія повернути його до життя. Його організм досяг критичної межі виснаження.

— Тепер розумію, — сказав Олів’є. — Годиною раніше його могли б урятувати.

— Атож, годиною раніше, ти правильно сказав. Я намагаюся обчислити екстремальну мить. Ще можна... Ще можна... Уже не можна! Саме по цьому вузькому гребеню і прогулюється мій розум. Цю демаркаційну лінію між буттям і небуттям я намагаюся прокреслювати скрізь. Межа опору... візьмімо, наприклад ту, яку мій батько назвав би спокусою. Демон натягує мотузку твого життя до краю, прагнучи порвати її... Ще одне маленьке зусилля, і мотузка рветься — тебе проклято. Тепер ти мене зрозумів? На одне маленьке зусилля менше — і небуття. Бог не створив би світу. Нічого б не було... «Обличчя світу змінилося б», — сказав Паскаль. Але для мене не досить думати: «Якби ніс у Клеопатри був коротший». Я наполягаю. Я вимагаю: коротший... наскільки? Бо зрештою його можна було б укоротити на дуже-дуже трошки... Потроху, потроху... потім — різкий стрибок... Natura non fecit saltus^[4] — яка нісенітниця! Я уявляю себе арабом, який перетинає пустелю й помирає від спраги. Я добуваюся, ти мене вже розумієш, до тієї точки свого маршруту, де одна крапля води могла б іще мене врятувати... або одна сльоза...

Його голос здушено урвався, набувши патетичного акценту, який здивував і стурбував Олів’є. Арман провадив лагідним, майже ніжним голосом:

— Ти пригадуєш: «Я пролив за тебе сльозу...»

Звичайно ж, Олів’є пам’ятав цю фразу Паскаля; він навіть запитав себе з якимсь бентежним подивом, чому його друг не процитував точно. Він не втримався й поправив:

— «Я пролив краплину сльози...»

Збудження Армана майже відразу вгамувалося. Він знизав плечима:

— Що ми можемо? Декому все дається легко... А ти розумієш, що означає завжди почувати себе «на межі»? Я ніколи не доберуся до своєї точки.

Він засміявся. Олів’є подумав, він сміється, щоб не заплакати. Він хотів би заговорити у свою чергу, сказати Арманові, як він зворушений його словами, якого болю завдає йому ця розпачлива іронія. Але година зустрічі з Пасаваном наближалася й примушувала його поквапитися. Він дістав годинника:

— Я мушу тебе покинути, — сказав він. — Ти сьогодні ввечері вільний?

— А яка різниця?

— Я хотів би запросити тебе в таверну «Пантеон». «Аргонавти» дають там банкет. Приходь туди, коли банкет уже закінчиться. Там буде чимало відомих людей, які, до того ж, будуть напідпитку. Бернар Профітандьє обіцяв мені прийти. Це може бути цікавим.

— Я не поголений, — похмуро відказав Арман. — А потім, що я маю робити серед тих знаменитостей? Але знаєш що? Запроси туди Сару, яка повернулася з Англії сьогодні вранці. Це її вельми розважило б, я переконаний. Хочеш, я запрошу її від твого імени? Бернар її приведе.

— Гаразд, старий, домовилися, — сказав Олів’є.

VIII

Отже, було домовлено, що Бернар та Едуар, після того як разом повечеряють, прийдуть забрати Сару десь близько десятої вечора. Вона з радістю прийняла запрошення Олів’є, яке передав їй Арман. Десь о пів на десяту вона пішла до своєї кімнати в супроводі матері. Щоб добутися до її кімнати, треба було перейти через кімнату батьків. Але ще одні двері, нібито забиті, сполучали кімнату Сари з кімнатою Армана, яка з протилежного боку виходила, як ми вже повідомляли на сходи чорного ходу.

Сара сказала матері, що лягає в постіль і попросила дати їй поспати. Але щойно залишилася сама, як сіла за свій туалетний столик, щоб підфарбувати собі губи та щоки. Туалетний столик затуляв забиті двері. Туалетний столик був не такий важкий, щоб Сара не могла безшумно його відсунути. Вона відчинила потаємні двері.

Сара не дуже хотіла зустрітися з братом, чиїх іронічних кпинів вона боялася. Щоправда, Арман завжди допомагав їй у її найзухваліших задумах; здавалося, він знаходив у цьому втіху, але якусь тимчасову й поблажливу, щоб потім осудити їх, і тим суворіше. Тож Сара іноді запитувала себе, а чи його поблажливе потурання не було такою собі грою іронічно настроєного цензора.

Кімната Армана була порожня. Сара сіла на низенький стілець і, в очікуванні, поринула в роздуми. З почуття якогось захисного протесту вона майже з відвертою зневагою ставилася до всіх домашніх чеснот. Родинний примус будив її енергію, дратував її бунтівничі інстинкти. Протягом свого перебування в Англії вона розпалила свою хоробрість до білого жару. За прикладом міс Абердин, молодої англійської пансіонерки, вона вирішила завоювати собі свободу, дозволити собі будь-які вияви непокори, будь-які відхилення від узвичаєних норм. Вона відчувала себе готовою кинути виклик будь-яким виявам зневаги і будь-яким звинуваченням. У своїх намаганнях сподобатися Олів’є вона вже зуміла подолати свою природжену скромність та внутрішньо притаманну їй сором’язливість. Досвід обох сестер багато чого її навчив; побожне смирення Рашелі вона сприймала як дурість; а в одруженні Лори бачила тільки бридку оборудку, що мала привести до цілковитого рабства. Освіта, яку вона одержала, та, яку вона сама собі дала, яку вона взяла, дуже мало приваблювала її до того, що вона називала подружньою відданістю. Вона абсолютно не бачила, в чому той, з ким вона могла б одружитися, міг би бути від неї вищим. Хіба не склала вона іспити, як і будь-який чоловік? Хіба не мала вона, на будь-яку тему, свої власні опінії, свої ідеї та переконання? Наприклад, щодо рівности статей. І їй навіть здавалося, що навіть у політиці, якби в цьому виникла потреба, жінка могла б виявити набагато більше здорового глузду, аніж чоловіки...

На сходах почулися кроки. Вона нашорошила вуха, потім тихенько відчинила двері.

Бернар і Сара ще не були знайомі. Коридор був неосвітлений. У темряві майже нічого не було видно.

— Панна Сара Ведель? — пошепки запитав Бернар.

Вона без церемоній узяла його під руку.

— Едуар чекає нас у автомобілі, на розі вулиці. Він вирішив сюди не заходити, остерігаючись зустріти ваших батьків. Для мене це не мало б ваги: усі знають, що я мешкаю тут.

Бернар потурбувався залишити ворота прочиненими, щоб не привертати увагу воротаря. Через кілька хвилин авто висадило всіх трьох перед таверною «Пантеон». Поки Едуар платив шоферові, вони почули, як видзвонило десяту.

Банкет уже закінчився. Наїдки зі столу прибрали, й тепер він був заставлений філіжанками з кавою, пляшками та келихами. Усі курили, й дихати в такій атмосфері було неможливо. Пані де Брус, дружина директора «Аргонавтів», попросила свіжого повітря. Її пронизливий голос пробився крізь гомін окремих розмов. Відчинили вікно. Але Юстиніан, який хотів виголосити промову, звелів майже відразу його зачинити «для акустики». Підвівшись, він дзенькнув по своєму келиху ложкою, проте ніхто не звернув на нього уваги. Тоді втрутився директор «Аргонавтів», якого називали президентом де Брусом. Він зумів домогтися деякої тиші, й голос Юстиніана поплив над публікою, накриваючи її густою пеленою нудьги. Банальність своєї думки ховав під хвилями образів. Він висловлювався з пафосом, який замінював йому розум, і зумів нагородити кожну з присутніх тут головних осіб пишномовним компліментом. Під час першої паузи, саме тоді, коли до зали увійшли Едуар, Бернар та Сара, пролунали поблажливі оплески; декотрі з присутніх продовжили їх, либонь, із певною іронією та в надії покласти край промові. Але марно: Юстиніан заговорив знову, й ніщо не могло урвати потік його красномовства. Тепер він обрав графа де Пасавана, щоб прикрасити його квітами своєї риторики. Він охарактеризував «Непорушний шлагбаум» як нову «Іліаду». Усі випили за здоров’я де Пасавана. Едуар не мав келиха, не мали їх і Бернар із Сарою, що звільнило їх від обов’язку підтримати тост.

Свою промову Юстиніан закінчив похвальбою на адресу новоствореного журналу й кількома компліментами його директорові, «молодому й талановитому Моліньє, улюбленцю Муз, чиє шляхетне чоло не довго чекатиме на лавровий вінок».

Олів’є стояв біля дверей, щоб відразу зустріти своїх друзів. Щедрі компліменти Юстиніана вочевидь збентежили його, але він не міг нікуди сховатися від наступної невеличкої овації на його честь.

Троє новоприбулих повечеряли дуже скромно, щоб упевненіше почувати себе в атмосфері цього зібрання. Ті, хто запізнюється на такі сходини, ставляться по-різному до збудження інших: іноді несхвально, іноді — з великою поблажливістю. Вони часто висловлюють осуд, хоча робити тут цього не годиться і буває, що піддають усе нищівній критиці. Принаймні саме так робили Едуар і Бернар. Що ж до Сари, для якої в цьому середовищі все було новим, вона думала тільки про те, щоб зібрати якомога більше вражень і не мала інших турбот, окрім намагатися йти в ногу зі своїми супутниками.

Бернар не знав тут нікого. Олів’є, який узяв його під руку, хотів відрекомендувати його Пасаванові та подружжю Брусів. Він відмовився. Проте Пасаван вирішив підкорити ситуацію й підійшов, подавши Бернарові руку, яку той не міг не взяти, не порушивши елементарних правил пристойности.

— Я чув про вас так багато, що мені здається, ми вже з вами знайомі.

— Так само і я, — відповів Бернар таким тоном, що люб’язність Пасавана вмить охолола.

Він підійшов до Едуара.

Хоча Едуар часто подорожував і навіть, коли жив у Парижі, то тримався відсторонено, він усе ж таки був знайомий із деякими гостями й анітрохи не почувався збентеженим. Колеги мало його любили, але водночас цінували, тоді як він зазвичай ухилявся від спілкування з ними й мав славу людини занадто гордої. Він волів радше слухати, ніж говорити.

— Ваш небіж сказав мені, що ви прийдете, — почав Пасаван лагідним і майже тихим голосом. — Я щиро цьому зрадів, бо мав на думці...

Іронічний погляд Едуара урвав решту цієї фрази.

Набувши великої майстерности в мистецтві зваблювання людей і звикши подобатись, Пасаван мав потребу бачити перед собою прихильне дзеркало, в якому могла б віддзеркалюватися витонченість його розуму та манер. Проте він опанував себе відразу, бо не належав до тих, хто спроможний надовго втратити впевненість у собі й дозволяє вивести себе з рівноваги. Він підняв голову й зарядив свій погляд зухвалою самовпевненістю. Якщо Едуар не хоче самохіть приєднатися до його гри, то він знайде чим його приборкати.

— Я хотів запитати вас... — провадив він, ніби продовжуючи свою думку, — чи не маєте ви якихось новин про вашого іншого племінника, мого друга Венсана? З ним насамперед у мене були спільні справи.

— Ні, — сухо відказав Едуар.

Це «ні» знову спантеличило Пасавана, що не знав, як його сприйняти: чи як провокаційний виклик, чи як просту відповідь на своє запитання. Але його розгубленість тривала лише одну мить; Едуар, із невинною щирістю, допоміг йому знову опинитися в сідлі, майже відразу додавши:

— Мені лише відомо зі слів його батька, що він вирушив у мандри з князем Монако.

— Я й справді попросив одну зі своїх подруг відрекомендувати його князю. Я з великою радістю вигадав для нього цей спосіб трохи розважитися, щоб відвернути його думки від нещасливої пригоди з тією пані Дув’єр... Олів’є казав мені, що ви знайомі з нею. Він міг занапастити через неї своє життя.

Пасаван із досконалою майстерністю вмів по черзі надавати своєму голосу відтінку презирства, зневаги, поблажливого співчуття; але йому було досить виграти цей тур поєдинку й утримати Едуара на безпечній відстані. Цей останній марно намагався знайти для відповіді якусь дошкульну репліку. Але, на його власний подив, йому забракло винахідливости. Через те він так мало любив бувати на людях: йому бракувало тих якостей, що дозволяють подавати себе у світському товаристві з належним блиском. Проте його брови насупилися. Пасаван мав дуже тонкий нюх; він ураз відчував, коли йому збиралися сказати щось неприємне, й миттю вивертався. Навіть не перевівши дух, він круто змінив тему розмови:

— А хто ця чарівна дитина, що вас супроводжує? — запитав він з усмішкою.

— Це, — відповів Едуар, — панна Сара Ведель, сестра пані Дув’єр, моєї подруги, про яку ви щойно згадали.

Не маючи на озброєнні нічого кращого, він загострив це «моєї подруги», наче стрілу. Але стріла не вгородилася у свою ціль, бо Пасаван майстерно її відхилив:

— Для мене буде велика приємність, якщо ви нас познайомите.

Він промовив ці останні слова, як і попередню фразу, досить голосно, щоб Сара могла їх почути. Вона обернулася до них, і Едуарові не було куди діватися.

— Capo, граф де Пасаван просить чести бути вам відрекомендованим, — сказав він із силуваною усмішкою.

Пасаван розпорядився принести три нові келихи, які він наповнив міцним кминним трунком. Усі четверо випили за здоров’я Олів’є. Пляшка була майже порожня, і Сара з подивом помітила на дні якість кришталики, що їх Пасаван спробував дістати звідти за допомогою соломинок. Якийсь дивак з обличчям клоуна, наквацьованим білою пудрою, з чорними, як смола, очима, з прилизаним волоссям, схожим на камилавку з чортової шкіри підійшов до них і промовив, із великим зусиллям пережовуючи кожен склад:

— Ви не зможете їх дістати. Дайте-но мені пляшку, я розіб’ю її.

Він схопив пляшку, розбив її одним ударом об підвіконня і показав дно Сарі.

— Проковтнувши кілька таких гострих кришталиків, чарівна панна без зусиль зробить собі прокол у череві.

— Що то за папуга? — запитала Сара в Пасавана, який підсунув їй стільця і сам сів коло неї.

— Це Альфред Жаррі, автор «Короля Убу». «Аргонавти» проголосили його генієм, бо публіка освистала його п’єсу. Хай там як, а це була найцікавіша річ, яку поставили в театрі за багато років.

— Мені дуже подобається «Король Убу», — сказала Сара, — і я задоволена, що зустріла Жаррі. Мені казали, він завжди п’яний.

— Він має бути п’яний і цього вечора. Я бачив, як він на банкеті випив дві повні склянки чистого абсенту. Але зовні це ніяк на ньому не відбилося. Хочете сигарету? Тут треба самому курити, щоб не задихнутися димом інших.

Він нахилився до неї, пропонуючи вогонь. Вона розжувала кілька кришталиків.

— Але це лише цукерки, — сказала вона, дещо розчарована. — Я сподівалася, що це щось дуже міцне.

Розмовляючи з Пасаваном, вона всміхалася Бернарові, який залишився біля неї. Її очі світилися надзвичайним блиском цікавости. Бернар, який у темряві не міг її бачити, був тепер вражений її надвичайною схожістю з Лорою. Це було те саме чоло, ті самі губи... Щоправда її риси не дихали такою ангельською чарівністю, а її погляди розбуджували в його серці якусь тривогу. Трохи збентежений, він обернувся до Олів’є.

— Познайом мене зі своїм другом Беркаєм.

Він уже зустрічався з Беркаєм у Люксембурзі, проте ніколи з ним не розмовляв. Беркай, почуваючи себе трохи ніяково в цьому оточенні, куди його привів Олів’є і в якому, зі своєю сором’язливістю, він почував себе не у своїй тарілці, щоразу червонів, коли друг рекомендував його як одного з головних редакторів «Авангарду». А річ у тому, що алегорична поема, про яку він говорив Олів’є на початку нашої історії, мала бути опублікована на перших сторінках нового журналу, відразу після маніфесту.

— На тому місці, яке я зберігав для тебе, — сказав Олів’є Бернарові. — Я певен, ця поема сподобається тобі. Це один із найкращих творів, які ми маємо в журналі. І надзвичайно оригінальна річ!

Олів’є було приємніше хвалити друзів, аніж вислуховувати хвалу на свою адресу. Коли підійшов Бернар, Люсьєн Беркай підвівся. Він тримав чашку з кавою у руці так незграбно, що від хвилювання вилив половину її вмісту на свою камізельку. У цю мить поблизу почувся механічний голос Жаррі.

— Малий Беркай зараз отруїться, бо я підсипав отрути до його філіжанки.

Жаррі розважала сором’язливість Беркая, і він знаходив втіху в тому, щоб пантеличити його. Але Беркай не боявся Жаррі. Він стенув плечима й спокійно допив свою каву.

— Хто це? — запитав Бернар.

— Як? Ти не знаєш автора «Короля Убу»?

— Неможливо! То це Жаррі? А я прийняв його за служника.

— Ти помилився, — сказав Олів’є з певним невдоволенням у голосі, бо він пишався своїм близьким знайомством із цими великими людьми. — Придивися ліпше. Тобі не здається, що він надзвичайний?

— Він робить усе, щоб таким здаватися, — сказав Бернар, який у всьому полюбляв природність, проте високо цінував «Убу».

Жаррі був одягнений під клоуна, що виступає на іподромі, й усе в ньому дихало манірністю; а надто його манера розмовляти, якій наслідували кілька працівників «Аргонавтів», карбуючи кожен склад, вигадуючи чудернацькі слова, нещадно калічачи інші; але реально лише один Жаррі вмів видобувати з себе цей моторошний голос — без тембру, без тепла, без інтонації, без виразу.

— Коли його знаєш, то, запевняю тебе, він чарівний, — сказав Олів’є.

— Ліпше я його не знатиму. У нього лютий вигляд.

— Це входить у його жанр. Пасаван вважає, що в нього дуже лагідна душа. Але він жахливо багато випив сьогодні ввечері. Причому він не випив жодної краплі води, можеш мені повірити. І жодної краплі вина. Лише абсент та інші міцні трунки. Пасаван боїться, щоб він не утнув якоїсь занадто ексцентричної витівки.

Попри його бажання, ім’я Пасавана безперервно зривалося з його губів і тим упертіше, чим більше він хотів його обминути.

Роздратований тим, що не може контролювати самого себе, і ніби зацькований самим собою, він змінив тему розмови:

— Ти маєш піти трохи погомоніти з Дюрмером. Я боюся, він смертельно зненавидів мене за те, що я відсунув його від керівництва «Авангардом». Але це не моя провина. Я не міг відмовитися від пропозиції, яку зробили мені. Спробуй, будь ласка, донести це до його розуміння, заспокоїти його. Пасав... мені сказали, що він дуже настроєний проти мене.

Він спіткнувся, але цього разу не впав.

— Я сподіваюся, він забрав свій рукопис. Мені не до вподоби те, що він написав, — сказав Беркай.

Потім обернувся до Профітандьє:

— Але ви, добродію, я сподівався, що ви...

— О, не називайте мене добродієм... Я добре знаю, що прізвище в мене незручне й кумедне... Я візьму псевдонім, якщо писатиму.

— А чому ви нічого нам не запропонували?

— Бо в мене не було нічого напохваті.

Олів’є покинув своїх двох друзів, які почали розмову між собою, й підійшов до Едуара.

— Як люб’язно з вашого боку, що ви прийшли! Мені так хотілося з вами побачитись! Але я хотів би побачитися з вами де завгодно, тільки не тут... Сьогодні пополудні я дзвонив у ваші двері. Вам про це сказали? Я був у розпачі, що не зустрівся з вами і якби знав, де вас знайти...

Він був щасливий, що говорить із такою легкістю, згадуючи про той час, коли хвилювання не давало йому розтулити рота. Цю легкість він завдячував — на жаль! — банальності своїх слів і випитому спиртному. Едуар усвідомив це зі смутком у душі.

— Я був у вашої матері.

— Я про це довідався, коли повернувся, — сказав Олів’є, який вжахнувся від того, що Едуар звернувся до нього на «ви».

Чи сказати йому про це?

— То ви маєте намір жити в цьому оточенні? — запитав Едуар, дивлячись на нього пильним поглядом.

— О, я нікому не дозволю себе приборкати.

— Ви справді в це вірите?

Це було сказано серйозним, таким приязним, таким братським голосом... Олів’є відчув, що його впевненість похитнулася.

— Ви вважаєте, я припустився помилки, запізнавшися з цими людьми?

— Не з усіма, можливо. Але з декотрими безперечно, що так.

Олів’є сприйняв в однині цю множину. Він зрозумів, що Едуар має на увазі передусім Пасавана, і ці слова стали ніби сліпучою і болісною блискавкою, яка пронизала хмари, що від самого ранку грізно згущувалися в небі його душі. Він любив Бернара, він любив Едуара надто сильно, щоб витерпіти їхню зневагу. Коли він перебував поруч з Едуаром, у ньому пробуджувалися всі найкращі почуття, які він мав у собі. Поруч із Пасаваном пробивалися на поверхню найгірші. Він признався собі в цьому тепер, та й хіба він не знав про це завжди? Звідки бралося те засліплення, яке сходило на нього, коли він був поруч із Пасаваном? Чи добровільним воно було? Його вдячність графові за все, що той для нього зробив, переходила в гіркоту та злість. Він палко осудив його підступність. Усе те, що він бачив сьогодні, остаточно розбудило приспану ненависть Олів’є.

Пасаван, нахилившись до Сари, обняв її за стан і ставав дедалі наполегливішим. Знаючи, що про його взаємини з Олів’є, ходять недвозначні чутки, він вирішив завести всіх в оману. І щоб афішувати своє нове захоплення ще більше, він пообіцяв собі, що умовить Сару сісти до себе на коліна. Сара досі майже не чинила опору, але очима весь час шукала очі Бернара і коли їхні погляди зустрічалися, вона всміхалася, ніби хотіла йому сказати:

«Бачите, як багато я дозволяю з собою робити».

Тим часом Пасаван запитував себе, чи не просувається він уперед надто швидко. Йому бракувало практики.

«Треба умовити її ще трохи випити, і тоді я ризикну», — сказав собі він, простягуючи руку, яка залишилася в нього вільною до пляшки з ликером кюрасо.

Олів’є, який за ним спостерігав, випередив його рух. Він заволодів пляшкою лише для того, щоб її не взяв Пасаван. Але відразу ж йому здалося, що ликер додасть йому трохи мужности; тієї мужности, якої йому бракувало і в якій він мав потребу, щоб сказати Едуарові приправлену гіркотою фразу, яка крутилася в нього на губах:

«Я дорожу лише вашою думкою...»

Олів’є наповнив свій келих і перехилив його одним ковтком. У цю мить він почув, як Жаррі, що швендяв від гурту до гурту, сказав півголосом, проходячи поза спиною малого Беркая:

— А зараз ми спровадимо до дідька малого Беркая.

Той рвучко обернувся.

— Повторіть це голосно.

Але Жаррі вже відійшов. Він обійшов навкруг стола й повторив фальцетом:

— А зараз ми спровадимо до дідька малого Беркая.

Він дістав із кишені великого пістолета, яким часто грався на очах у «аргонавтів» і прицілився.

Жаррі мав славу людини, яка любить стріляти. У залі знявся гомін застережливих голосів. Ніхто не був певен, що в тому стані сп’яніння, в якому перебував Жаррі, він не зможе переступити через рамки гри. Але малий Беркай захотів показати, що він не боїться, і зіп’явшись на стілець, закинув руки за спину й прибрав позу Наполеона. Він був трохи кумедний, і спочатку пролунав сміх, а потім його заглушили оплески.

Пасаван сказав Сарі, дуже швидко:

— Це може закінчитися погано. Він п’яний як смерть. Ховайтеся під стіл.

Де Брус спробував зупинити Жаррі, але той випручався з його рук і теж зіп’явся на стілець (при цьому Бернар помітив, що він узутий у балетні черевички). Стоячи віч-на-віч із Беркаєм, він простяг руку, щоб узяти його на мушку.

— Вимкніть світло! Негайно! — гукнув де Брус.

Едуар, який залишився біля дверей, повернув ручку вимикача. Сара підхопилася на ноги, послухавшись поради Пасавана, й, коли світло погасло, обхопила руками Бернара, щоб затягти його з собою під стіл.

Гримнув постріл. Пістолет був заряджений холостим патроном. Проте почувся крик болю; це був Юстиніан, якому клейтух влучив у око.

А коли знову ввімкнули світло, то всі замилувалися Беркаєм. Він усе ще стояв на стільці, нерухомий, застигши у своїй позі, лише трохи блідіший, ніж звичайно.

Тим часом президентша переживала нервовий напад. Біля неї з’юрмився цілий гурт.

— Який ідіотизм — так хвилювати людей!

Оскільки води на столі не було, Жаррі, злізши зі свого п’єдесталу, намочив хусточку в спиртному й став протирати собі скроні, ніби просячи пробачення.

Бернар залишався під столом лише одну мить; саме стільки, щоб відчути, як гарячі губи Сари любосно притислися до його губів. Олів’є шмигнув під стіл разом із ними: його штовхнула на це дружба й ревнощі... Сп’яніння загострило в ньому так добре знайоме йому відчуття марґінальности. Коли він, у свою чергу, виліз із-під стола, голова йому трохи паморочилася. Він почув, як Дюрмер гукає:

— Подивіться на Моліньє! Він боягуз, він перелякався, як жінка.

Це вже було занадто. Олів’є, погано усвідомлюючи, що робить, кинувся на Дюрмера з рукою, піднятою для удару. Йому здавалося, він рухається, як уві сні. Дюрмер ухилився. Як уві сні рука Олів’є наштовхнулася на порожнечу.

Замішання стало загальним, і тоді як одні штовхалися біля дружини директора, яка репетувала не своїм голосом, другі оточили Дюрмера, який кричав: «Він мене не вдарив! Він мене не вдарив!..», а треті — Олів’є, який із розпашілим обличчям знову збирався кинутись у атаку, його втихомирили з великими труднощами.

Ударив його Олів’є чи не вдарив, але Дюрмер мав усі підстави вважати себе жертвою, якій врізали ляпас. Саме це намагався розтлумачити йому Юстиніан, затуляючи долонею забите око. Це було питання гідности. Але Дюрмера мало турбували уроки гідности, які давав йому Юстиніан. Він і далі вперто повторював:

— Він мене не вдарив! Він мене не дістав!

— Дай йому спокій, — сказав де Брус. — Не можна примусити людину битись, якщо вона не хоче.

Олів’є, проте, заявив гучним голосом, що коли Дюрмер не вважає себе задоволеним, він готовий врізати йому ще один ляпас. І сповнений рішучости викликати супротивника на двобій, просив Бернара та Беркая, щоб вони стали його секундантами. Ніхто з них до пуття не тямив у «справах чести», але Олів’є не наважувався звернутись до Едуара. Його краватка розв’язалася; спітніле волосся впало йому на лоб; руки йому кеонвульсивно тремтіли.

Едуар узяв його за лікоть.

— Ходімо, трохи вимиєш обличчя. Ти схожий на божевільного.

І повів його до вмивальника.

Тільки вийшовши із зали, Олів’є зрозумів, який він п’яний. Коли відчув, як рука Едуара доторкнулася до його ліктя, він мав таке відчуття, що зараз зомліє і без опору дозволив себе повести. З усього сказаного Едуаром він зрозумів лише те, що той знову звернувся до нього на «ти». Як ото чорна хмара проливається густим дощем, так і йому здалося, що зараз із його серця ринуть потоки сліз. Мокра серветка, яку Едуар притулив йому до лоба, допомогла йому протверезитися. Що відбулося? Він невиразно пригадував, що поводився, як дитина, як брутальний ідіот... Він почував себе кумедним, ницим, гидким... І тоді, весь затремтівши від розпуки та любови, він кинувся до Едуара і, пригорнувшись до нього, заридав:

— Забери мене звідси.

Едуар сам був неймовірно розчулений.

— До батьків? — запитав він.

— Вони не знають, що я повернувся.

Коли вони переходили через кафе, щоб вийти на вулицю, Олів’є сказав своєму супутникові, що хоче написати листа.

— Якщо його вкинути зараз до поштової скриньки, то завтра о першій він уже прийде.

Сівши за столик у кафе, він написав:

«Мій любий Жорже!

Так, це я тобі пишу, і я хочу попросити в тебе невеличкої послуги. Я не повідомлю тобі нічого нового, сказавши, що я вже повернувся до Парижа, бо певен, ти мене помітив цього ранку поблизу Сорбони. Я зупинявся у графа де Пасавана (він написав адресу), і мої речі ще в нього. З причин, про які було б довго тобі розповідати і які тебе зовсім не цікавляться волію не повертатися до нього. Лише тебе я можу попросити, щоб ти сходив до нього й привіз мені мої речі, а я тобі потім за це віддячу. Там ти знайдеш замкнену скриню. Щодо тих речей, які будуть у кімнаті, то ти сам складеш їх у мою валізу і привезеш усе до дядька Едуара. Я заплачу за авто. На щастя, завтра буде неділя. Зроби це, будь ласка, відразу, як тільки одержиш листа. Я на тебе розраховую, гаразд?

Твій старший брат

Олів’є.

P.S. Я знаю, ти хлопець кмітливий і зробиш усе як годиться. Але якщо тобі доведеться безпосередньо мати справу з Пасаваном, поводься з ним холодно й стримано. До завтра».

Ті, хто не чув образливих слів Дюрмера, не могли собі пояснити несподівану лють Олів’є. Було таке враження, що він утратив голову. Якби він зумів зберегти холоднокровність, Бернар би його зрозумів, бо й сам не любив Дюрмера. Але він мусив визнати, що Олів’є повівся як божевільний і поставив себе в невигідне становище. Бернарові було прикро чути, що його вчинок суворо осуджують. Він підійшов до Беркая і домовився з ним про зустріч. Хоч якою безглуздою здавалася ця подія, вони обидва мали повестися коректно. Вони вирішили завтра вранці, о дев’ятій годині відвідати свого клієнта і спробувати напутити його на розум.

Коли обидва його друзі пішли, Бернар не мав ані причини, ані бажання залишатися на вечірці й далі. Він пошукав очима Сару, і його серце виповнилося гнівом і люттю, коли він побачив, що вона сидить на колінах у Пасавана. Обоє здавалися п’яними; але Сара відразу підвелася, коли побачила, що підходить Бернар.

— Ходімо, — сказала вона, взявши його за руку.

Вона захотіла повернутися пішки. Відстань була невелика, й вони подолали її, не сказавши ні слова. У пансіоні світло було всюди погашене. Боячись привернути до себе увагу, вони навпомацки дійшли до сходів чорного ходу, потім запалили сірника. Арман не спав. Почувши їхні кроки, він вийшов на майданчик сходів із лампою в руці.

— Візьми лампу, — сказав він Бернарові (від учорашнього дня вони казали один одному «ти»). — Посвіти Сарі — у її кімнаті немає свічки... І дай мені твої сірники, я запалю свою...

Бернар провів Сару до другої кімнати. Не встигли вони туди увійти, як Арман, нахилившись за ними, сильним подмухом погасив лампу й насмішкуватим голосом кинув:

— Добраніч! Але не зчиняйте галасу. За стіною сплять батьки.

Потім відхилився назад, зачинив за ними двері й узяв їх на засув.

IX

Арман ліг, не роздягаючись. Він знав, що спати йому не можна. Він мав дочекатися кінця ночі. Він міркував. Він дослухався. Дім відпочивав, відпочивало місто, відпочивала вся природа. Не чути було жодного шереху, жодного звуку.

Коли слабке світло, яке рефлектор відкинув із вузького неба в його кімнату дозволило йому знову роздивитися її бридку обставу, він підвівся. Підійшов до дверей, які взяв на засув учора ввечері; тихенько їх прочинив...

Фіранки Сариної кімнати не були опущені. Світло народжуваного дня забарвило шибки вікна в білий колір. Арман підійшов до ліжка, на якому спочивали його сестра та Бернар. Простирадло лише наполовину накривало їхні сплетені в обіймах тіла. Які вони були гарні! Арман довго милувався ними. Він хотів би бути їхнім сном, їхнім поцілунком. Він усміхнувся, а потім несподівано опустився навколішки в ногах ліжка, де збилися жужмом відкинуті ковдри. Якому богові молився він там, стуливши руки? Його опанувало невимовне хвилювання. Губи йому тремтіли... Він помітив під подушкою носовичок із плямами крови. Звівся на ноги, узяв його в руки й рушив до дверей, а тоді, притулившись губами до невеличкої бурштинової плями, залився слізьми.

Але на порозі дверей обернувся. Він хотів був розбудити Бернара. Той повинен повернутися у свою кімнату, поки всі в пансіоні сплять. Але Бернар уже почув легке шарудіння, яке спричинив Арман, і розплющив очі. Арман утік, залишивши двері відчиненими. Він вибіг зі своєї кімнати, спустився сходами. Він мусить заховатися де-небудь... Його присутність збентежить Бернара, й він не хоче показуватися йому на очі. З вікна шкільного класу, через кілька хвилин, він побачить, як той іде до своєї кімнати, скрадаючись попід стінами, наче злодій...

Бернар спав дуже мало. Але в цю ніч він тішився забуттям, яке допомогло йому відпочити ліпше, аніж сон; водночас прославлення і цілковите знищення його єства. Він прослизнув у новий день, незнайомий самому собі, неуважний, легкий, новий, втихомирений і тремтливий, наче Бог. Коли він пішов, Сара ще спала, і він покрадьки вивільнився з її обіймів — без поцілунку, без прощального погляду, не пригорнувши її востаннє в палкому любовному пориві. Чому ж так сталося? Він зробив так через свою нечутливість? Я не знаю. Він і сам цього не знав. Він намагався зовсім про це не думати, йому було ніяково приєднати цю безпрецедентну ніч до прецедентів своєї історії. Ні; це був такий собі додаток, який не може знайти собі місця в головному тексті книги — книги або розповіді його життя, так ніби нічого й не відбулося, так ніби все триватиме, як і раніш, увійде у звичну колію.

Він піднявся в кімнату, яку ділив із малим Борисом. Хлопець спав глибоким сном. Яка дивна дитина! Бернар розібрав свою постіль, зім’яв простирадла, щоб створити враження, ніби він у ній спав. Він умився, не шкодуючи води. Але, побачивши Бориса, повернувся подумки до Саас-Фе. Він згадав про Лору, яка йому тоді сказала: «Я не можу прийняти від вас ті почуття, які ви мені пропонуєте. Вони пов’язані з потребами, які ви зможете задовольнити десь-інде». Ця фраза пробудила в ньому гнів. Йому здалося, що вона досі звучить у його вухах. Він давно про неї не думав, але цього ранку його пам’ять була навдивовижу виразною й активною. Його мозок функціонував, попри його хіть, у якомусь чудесному веселому збудженні. Бернар відштовхнув образ Лори, доклав усіх зусиль, щоб придушити свої спогади. І щоб остаточно відкинути ці думки, схопив підручника, маючи намір готуватися до наступного іспиту. Але в кімнаті було йому душно, і він вийшов працювати в сад. Йому хотілося вийти на вулицю, ходити, бігати, вибігти на якийсь широкий простір, дихати повітрям. Він став спостерігати за ворітьми. Як тільки воротар їх відчинив, він вийшов на вулицю. Прийшов зі своєю книжкою в Люксембурзький сад і сів на лаву. Його думка розгорталася, ніби розмотувалася. Але ця нитка була тонкою і рвалася, як тільки він її трошки натягував. Як тільки він намагався почати працювати, між ним такнижкою починали снувати якісь невиразні розмиті спогади. І то були не спогади про гострі миттєвості втіхи, а про всілякі незначущі подробиці, безглузді, дріб’язкові, подробиці, за які зачіпалося його самолюбство, боляче дряпаючись об них. Віднині він уже не буде таким недосвідченим і наївним.

Незадовго до дев’ятої він підвівся й пішов на зустріч із Люсьеном Беркаєм. Потім обидва вирушили до Едуара.

Едуар жив у Пассі, на останньому поверсі багатоквартирного будинку. Двері його спальні відчинялися в простору студію. Коли Олів’є прокинувся дуже рано-вранці, Едуара це спочатку не стурбувало.

— Я хочу трохи відпочити на дивані, — сказав йому Олів’є учора ввечері.

Боячись, що Олів’є змерзне, Едуар порадив Олів’є накритися ковдрами. Трохи згодом Едуар теж підвівся з постелі. Мабуть, він непомітно для себе заснув, бо тепер із подивом переконався, що надворі вже день. Він захотів подивитись, як там улаштувався Олів’є. А можливо, ним керувало невиразне передчуття...

Студія була порожня. Ковдри лежали біля ліжка, нерозгорнуті. У ніздрі йому вдарив бридкий запах газу. Невеличка комірчина, суміжна зі студією, правила за ванну кімнату. Запах газу, безперечно, чувся звідти. Едуар кинувся туди, але спочатку не міг відчинити двері, бо щось цьому перешкоджало. Це було тіло Олів’є, який лежав біля ванни, роздягнений, холодний, мертвотно-блідий і бридко заляпаний блювотиною.

Едуар негайно закрив кран газоколонки, яка нагрівала воду для ванни, звідки виходив газ. Що сталося? Нещасливий випадок? Крововилив у мозок?.. Він не вірив своїм очам. Ванна була порожня. Він узяв умирущого на руки, переніс його в студію, поклав на килим біля великого відчиненого вікна. Опустившись навколішки, притулився вухом до грудей Олів’є. Той іще дихав, але дуже слабко. Тоді Едуар, опанований нестямним розпачем, став докладати всіх зусиль, щоб зберегти ту крихту життя, яка ще жевріла в цьому тілі. Він став ритмічно підіймати й опускати розм’яклі руки, натискав на боки, розтирав грудну клітку, зробив усе, що слід робити, як він пригадував, у випадку ядухи, шкодуючи, що не може робити все водночас. Олів’є не розплющував очей. Едуар пальцем підняв йому повіки, але вони знову впали на очі, в яких не світилося життя. Проте серце билося. Едуар марно намагався знайти коньяк, якісь солі. Він нагрів води й обмив тіло та обличчя. Потім переніс це безживне тіло на диван і накрив його ковдрами. Він хотів покликати лікаря, але не наважувався відлучитися. Служниця приходила щоранку прибирати в його помешканні, але вона прийшла лише о дев’ятій. Як тільки Едуар почув її кроки, він негайно послав її до квартального лікаря; проте відразу покликав її назад, боячись, що з’явиться поліція й почне допитувати його.

Тим часом Олів’є повільно повертався до життя. Едуар сидів біля нього, в узголівї дивана. Він дивився на це безвиразне обличчя й губився у здогадах. Чому? Чому? Учорашні нерозважливі дії Олів’є можна було пояснити його сп’янінням. Але події цього ранку мають зовсім інше забарвлення. Він нічого не міг зрозуміти, чекаючи тієї миті, коли Олів’є зможе нарешті заговорити. Тепер він його вже не покине. Він узяв Олів’є за руку й сконцентрував усі свої запитання, свою думку, все своє життя в цьому контакті. Нарешті йому здалося, що рука Олів’є слабко відповіла на його потиск... Тоді він нахилився й припав губами до цього чола, яке покрилося зморшками неймовірно тяжкого й загадкового болю.

У двері подзвонили. Едуар пішов відчинити. Це були Бернар і Люсьєн Беркай. Едуар зупинив їх у передпокої і про все попередив. Потім, відвівши Бернара вбік, запитав, чи Олів’є страждав коли-небудь від запаморочення голови, чи переживав кризи?.. Бернар тоді пригадав їхню вчорашню розмову й зокрема деякі слова Олів’є, які він майже пустив повз вуха, але тепер вони виразно ожили в його пам’яті.

— Це я говорив із ним про самогубство, — сказав він Едуарові. — Я запитав у нього, чи розуміє він, що можна накласти на себе руки просто від надміру життя, «у пориві ентузіазму», як казав Дмитро Карамазов. Я тоді цілком поринув у свої думки і не звертав уваги ні на що, крім своїх власних слів. Але тепер я пригадую, що він мені відповів.

— Що він тобі відповів? — наполягав Едуар, бо Бернар замовк і, здавалося, не мав бажання розповідати далі.

— Він, мовляв, розуміє, що людина спроможна накласти на себе руки, але це може відбутися лише після того, як вона підійметься на таку вершину радости, звідки можна лише спуститися вниз.

Обидва подивились один на одного, нічого більше не кажучи. Ситуація для них прояснилася. Потім Едуар відвів очі, й Бернар пожалкував, що це сказав. Вони підійшли до Беркая.

— Лихо в тому, — сказав той, — що можуть подумати, ніби Олів’є умисне наклав на себе руки, щоб уникнути дуелі.

Едуар більше не думав про цю дуель.

— Поводьтеся так, ніби нічого не сталося, — сказав він. — Ідіть до Дюрмера й попросіть, щоб він улаштував вам зустріч із його секундантами. Це з ними ви все й залагодите, якщо ця ідіотська історія не залагодиться сама собою. Дюрмер не виявляв особливого бажання битися на дуелі.

— Ми нічого не станемо розповідати йому, — сказав Люсьен, — щоб він узяв на себе всю ганьбу відступу. Бо він ухилиться від поєдинку, я в цьому не маю сумніву.

Бернар запитав, чи не можна йому побачити Олів’є. Але Едуар хотів, щоб той мав можливість відпочити.

Бернар і Люсьєн уже збиралися піти, коли з’явився малий Жорж. Він повернувся від Пасавана, але не зміг забрати там речі брата.

«Пана графа немає вдома, — відповіли йому, — і він нам не залишив жодних розпоряджень».

І служник зачинив двері перед самісіньким його носом.

Дивна серйозність у тоні Едуара та в поведінці двох інших стривожила Жоржа. Він нюхом відчув щось незвичайне і запитав, що сталося. Едуар мусив усе йому розповісти.

— Але батькам не кажи нічого.

Жорж був у захваті від того, що його прилучили до цієї таємниці.

— Я вмію мовчати, — сказав він.

А що справ у нього сьогодні вранці не було, то він зголосився супроводжувати Бернара та Люсьєна до Дюрмера.

Після того, як усі троє пішли, Едуар покликав служницю. Поруч із його спальнею була вільна кімната, й він попросив підготувати її, щоб оселити в ній Олів’є. Потім нечутно увійшов до студії. Олів’є спочивав. Едуар сів біля нього. Він узяв книжку, але відразу відклав її, не розкриваючи і став дивитись, як спить його друг.

X

Те, що відкривається душі, не буває простим; і душа ніколи просто не відкривається хай там чому.

Паскаль

— Думаю, він буде радий з вами побачитися, — сказав Едуар Бернарові наступного ранку. — Сьогодні вранці він запитав у мене, чи не приходили ви вчора. Певно, чув ваш голос, тоді як я думав, що він непритомний... Лежить із заплющеними очима, але не спить. Нічого не каже. Часто підносить руку до лоба — певно, йому дуже болить голова. Коли я йому щось кажу, його лоб береться зморшками. Та коли я відходжу, він кличе мене й просить сісти коло нього... Ні, він уже не в студії. Я влаштував його в кімнаті, що суміжна з моєю, бо до мене може хтось прийти, а я не хочу турбувати його.

Вони увійшли.

— Я прийшов довідатись, як ти себе почуваєш, — дуже лагідно сказав Бернар.

Обличчя Олів’є пожвавилося, коли він почув голос друга. Це була вже майже усмішка.

— Я на тебе чекав.

— Я піду, якщо моя присутність тебе стомлює.

— Залишся.

Але сказавши це слово, Олів’є притулив палець собі до губів. Він просив, щоб до нього не говорили. Бернар, який мусив через три дні складати усні іспити, тепер не виходив нікуди, не взявши з собою підручника, який у сконцентрованому вигляді подавав матеріал, густо насичений тією гіркотою, яку йому доведеться випити під час іспиту. Він умостився біля узголів’я друга й поринув у читання. Олів’є, обернувшись обличчям до стіни, здавалося, спав. Едуар вийшов у свою кімнату. Вряди-годи він з’являвся у дверях, що сполучали ці дві кімнати й залишилися відчиненими.

Через кожні дві години приносив Олів’є чашку з молоком, але хворий почав його пити лише з сьогоднішнього ранку. Протягом усього вчорашнього дня його шлунок не міг нічого приймати.

Минуло чимало часу. Бернар підвівся, щоб піти. Олів’є обернувся, простяг йому руку і спитав, намагаючись усміхнутися.

— Завтра прийдеш?

В останню мить він знову його покликав, зробив знак, щоб він нахилився, ніби боявся, що його голос пролунає не досить гучно, щоб його почути й тихо сказав:

— Ох, який же я був дурний!

Потім, ніби хотів упередити заперечення з боку Бернара, знову притулив палець до губів.

— Ні, ні... Згодом я вам усе поясню.

Наступного дня Едуар одержав листа від Лори. Коли прийшов Бернар, він дав його йому прочитати:

«Мій любий друже!

Я пишу вам із великою поквапністю, намагаючись відвернути безглузде лихо. Я певна, ви мені допоможете, якщо тільки цей лист прийде вчасно.

Фелікс поїхав до Парижа, маючи намір поговорити з вами. Він сподівається здобути від вас відомості про того, про кого я відмовляюся розповісти йому; він хоче, щоб ви назвали йому ім’я чоловіка, якого він потім викличе на дуель. Я зробила все можливе, щоб його утримати, але його рішення залишилося непохитним, і все те, що я йому кажу, лише укріплює його в цьому рішенні. Можливо, тільки ви зможете переконати його в помилковості його поведінки. Він довіряє вам і, сподіваюся, послухає вас. Знайте, що він ніколи не тримав у руках ані пістолета, ані шпаги. Думка про те, що він ризикуватиме життям заради мене, мені нестерпна. Але більше всього я боюся, я наважуся вам у цьому признатися, що він виставить себе в кумедному світлі.

Після мого повернення Фелікс був зі мною дуже уважним, ніжним і лагідним. Але я не можу вдавати, що кохаю його, бо я його не кохаю. Він страждає через це; і, думаю, саме бажання завоювати мою повагу, мій захват навіяло йому цю думку, яка, знаю, здасться вам украй недоречною і нерозважливою, але яку він плекає щодня і яка після мого повернення стала для нього нав’язливою й невідчепною марою. Я не сумніваюся, що він мене простив; але він смертельно ненавидить винуватця моєї ганьби.

Я прошу вас прийняти його з тією самою щирою прихильністю, з якою ви приймали мене. Ви не зможете дати мені певніший доказ вашої дружби, якою я так дорожу. Пробачте мені за те, що я не написала вам раніше, аби висловити всю мою вдячність за вашу відданість і ваше піклування про мене, яким ви так щедро обдарували мене під час нашого перебування у Швейцарії. Спогад про ті дні зігріває мене й допомагає мені нести тягар життя.

Ваша подруга, яка завжди пам’ятає вас і довіряє вам.

Лора».

— Що ви думаєте робити? — запитав Бернар, повертаючи листа.

— А що я маю робити? — відповів Едуар, трохи роздратований, не так цим запитанням, як тим, що він уже його собі ставив. — Якщо він до мене з’явиться, я прийму його дуже приязно. Якщо він мене попросить, я спробую дати йому якнайліпшу пораду. І спробую переконати його, що якнайліпший вихід для нього — це заспокоїтися. Такі люди, як бідолаха Дув’єр, завжди припускаються цієї помилки — намагаються випхатися вперед. Ви дасте йому таку саму оцінку, коли познайомитеся з ним, — повірте. Лора ж народилася для перших ролей. Кожен із нас приміряє драму на свій розмір і одержує свою частку трагічного. Що ми можемо вдіяти? Драма Лори в тому, що вона одружилася зі статистом. І з цим уже нічого не поробиш.

— А драма Дув’єра в тому, що він одружився з жінкою, яка стоятиме вище від нього, хоч би що він робив, — сказав Бернар.

— Хоч би що він робив... — луною повторив за ним Едуар. — І хоч би що робила сама Лора. Дивовижно, що відчуття своєї провини, каяття спонукало Лору принизити себе перед ним; але він відразу ж простерся перед нею й опинився нижче, ніж вона. Усе, що роблять чи робитимуть вони обоє, лише применшуватиме його, а її звеличуватиме.

— Мені його дуже шкода, — сказав Бернар. — Але чому не хочете ви визнати, що отак простершись перед нею, він цим також звеличив себе?

— Тому що йому бракує лірики, — заявив Едуар тоном, який не допускав заперечення.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що він ніколи не забувається у своїх стражданнях, а тому й страждання його не бувають великими. Не змушуйте мене заглиблюватися в ці матерії. Я маю свої уявлення про життя, але вони не піддаються точним оцінкам, і я ніколи не намагаюся вимірювати їх на якийсь аршин. Поль-Амбруаз має звичай казати, що він ніколи не бере в розрахунок нічого такого, що не дозволяє себе обчислити. Гадаю, він тут просто грається зі словом «розрахунок», бо немає такого розрахунку, який включав би в себе Бога. А це якраз те, до чого він прагне і чого бажає... Так от: думаю, я називаю лірикою такий стан людини, в якому вона визнає зверхність Бога.

— А хіба це не те саме, що ми називаємо словом «ентузіазм»?

— Є ще одне слово: натхнення. Атож, це саме те, що я хочу сказати. Дув’єр — людина, неспроможна на натхнення. Я згоден, що Поль-Амбуаз має слушність, коли говорить, що натхнення — це те, що завдає чи не найбільшої шкоди мистецтву; і я ладен погодитися, що митцем можна стати, лише приборкавши ліричний стан; але важливо те, що для того, аби його приборкати, треба спочатку його пережити.

— А чи не думаєте ви, що цей стан божественної присутности можна психологічно пояснити через...

— Чудовий початок! — урвав його Едуар. — Такі міркування, попри їхній точний характер можуть збити з пантелику лише дурнів. Я певен, що немає такого містичного руху, який не мав би свого матеріального відповідника. А потім? Дух, щоб виявити себе, не може обійтися без матерії. Звідси — містерія боговтілення.

— Натомість матерія може чудово обходитися без духу.

— Що ми про це знаємо? — сказав Едуар, засміявшись.

Бернарові було дуже цікаво слухати Едуара, коли він отак розмовляв. Зазвичай він розкривався мало. Екзальтація, в якій він сьогодні перебував, пояснювалася присутністю Олів’є. Бернар це зрозумів.

«Він говорить мені те, що хотів би сказати йому, — подумав він. — Це Олів’є має бути його секретарем. Як тільки Олів’є одужає, я відійду. Моє місце десь-інде».

Він подумав про це без гіркоти, усі його думки тепер були заполонені Сарою, яку він знову відвідав минулої ночі і до якої мав намір прийти і сьогодні вночі.

— Ми вже далеко відійшли від Дув’єра, — сказав він, засміявшись у свою чергу. — Ви скажете йому про Венсана?

— Звичайно, ні, нехай йому чорт! Навіщо?

— А ви не думаєте, що Дув’єр може отруїти себе своїми підозрами, якщо не знатиме, на кого їх спрямувати?

— Мабуть, ви кажете правду. Але тільки Лора має вирішувати — казати йому чи не казати. Я не можу сказати йому це, не зрадивши її довіру... До речі, я навіть не знаю, де він тепер.

— Венсан?.. Пасаван повинен це знати.

Їхню розмову урвав дзвінок. Пані Моліньє прийшла довідатися про стан свого сина. Едуар запросив її до студії.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Приходила Поліна. Я дещо вагався, чи мені слід її попередити, а проте я не міг не повідомити сестру, що її син хворий. Визнав за непотрібне розповідати їй про незрозумілу і для мене спробу самогубства. Сказав їй лише про гостре захворювання печінки, яке й справді стало найочевиднішим результатом цієї спроби.

— Те, що Олів’є з вами, уже мене заспокоює, — сказала Поліна. — Я не вилікую його краще, ніж ви, бо добре знаю, що ви любите його не менше, ніж я.

Кажучи ці останні слова, вона дивилася на мене з якоюсь дивною наполегливістю. Чи я сам собі вигадав умисний намір, який вона хотіла вкласти у свій погляд? Я відчував стосовно Поліни те, що зазвичай називають «нечистим сумлінням» і зміг у відповідь лише пробелькотіти щось невиразне. Треба зазначити, що внаслідок хвилювань, пережитих за два останні дні, я повністю втратив здатність контролювати себе. Моя стурбованість була очевидною, бо вона додала:

— Ви почервоніли досить промовисто... Мій бідолашний друже, не чекайте від мене докорів. Я докоряла б вам, якби ви його не любили... Можна мені з ним побачитись?

Я привів її до Олів’є. Бернар, почувши, що ми йдемо, вийшов.

— Який він гарний! — прошепотіла вона, нахиляючись над ліжком.

Потім обернулася до мене.

— Ви поцілуєте його за мене. Я боюся розбудити його.

Поліна й справді надзвичайна жінка. Сьогодні я не вперше про це подумав. Але я не сподівався, що вона спроможна так глибоко все розуміти. А проте мені здавалося, попри щирість її слів та веселість, якої вона намагалася надати своєму голосу, що я помітив у ній деяку скутість (можливо, вона виникла внаслідок тих зусиль, яких я докладав, щоб приховати своє збентеження); і мені пригадалася одна фраза з нашої попередньої розмови, що здалася мені надзвичайно мудрою, хоча мені й не дуже хотілося тоді визнавати її такою: «Я волію погодитися добровільно на те, чому я не спроможна перешкодити». Мабуть усе-таки Поліна силувала себе здаватися такою люб’язною й безтурботною. І ніби відповідаючи на мої потаємні думки, вона сказала, коли ми знову вийшли до студії:

— Не висловивши щойно свого невдоволення, я, боюся, навіяла почуття невдоволення вам. Існують певні види вільнодумства, на які чоловіки хотіли б зберегти монополію. Я, проте, не можу вдавати, що гніваюся на вас, коли насправді не гніваюся. Життя багато чого навчило мене. Я зрозуміла, яка вразлива хлоп’яча невинність навіть тоді, коли вона здається надійною і міцною. До того ж я не вірю, що найцнотливіші підлітки згодом стають у шлюбі найкращими чоловіками. Ні, навіть, найвірнішими, — додала вона, сумно всміхаючись. — Зрештою, приклад їхнього батька навчив мене бажати інших чеснот для своїх синів. Але я боюся, щоб вони не стали розбещеними і не потрапили в залежність від принизливих взаємин. Олів’є дуже легко піддається чужому впливу. Ви пообіцяли собі оберігати його від таких впливів. Я вірю, що ви зможете навчити його добра. Він прив’язаний лише до вас...

Ці слова примусили мене зніяковіти.

— Ви вважаєте мене кращим, аніж я є насправді.

Це єдине, що я придумав сказати, причому мої слова прозвучали украй неприродно та штучно. Вона відповіла з вишуканою делікатністю:

— Це Олів’є зробить вас кращим. На що тільки не здатна людина задля любови.

— Оскар знає, що він зі мною? — запитав я, щоб трохи відхилитися від цієї делікатної теми.

— Він навіть не знає, що Олів’є в Парижі. Я ж вам казала, що він дуже мало переймається проблемами синів. Тому я й просила вас поговорити з Жоржем. Ви вже з ним говорили?

— Ні. Ще не говорив.

Чоло Поліни несподівано затьмарилося.

— Він тривожить мене усе більше й більше. Він напускає на себе вираз упевнености, в якому я бачу лише безтурботність, цинізм та пиху. Але вчиться він добре. Вчителі задоволені ним, і я сама не знаю, на чому ґрунтується моя тривога...

І несподівано вона втратила весь свій спокій і заговорила з таким палким хвилюванням, що я ледве її впізнавав:

— Ви собі уявляєте, яким стало моє життя? Я придушила в собі прагнення до щастя. З кожним роком воно згасало все більше й більше. Одну за одною я втратила усі свої надії. Я постійно поступалася; я терпіла. Я вдавала, ніби не розумію, ніби не бачу... Але зрештою людина повинна за щось учепитися. І ось вона втрачає навіть цю дрібничку!.. Увечері він приходить працювати біля мене, під лампою. Коли іноді він підводить голову від книжки, то в його очах я бачу не любов, не прихильність, а зухвалий виклик. А я так мало на це заслужила... Бувають хвилини, коли мені здається, що вся моя любов до нього переходить у ненависть. І я каюся, що взагалі мала дітей.

Її голос затремтів, Я взяв її руку.

— Олів’є віддячить вам за всіх. Обіцяю.

Вона зробила зусилля опанувати себе.

— Атож, я божевільна, що так говорю. Так ніби в мене й немає аж трьох синів. Коли я думаю про одного з них, я бачу перед собою лише його... Я здаюся вам нерозважливою. Але бувають такі хвилини, коли самої розважливости не досить.

— Проте саме вашою розважливістю я захоплююся найбільше.

Я сказав цю банальність у надії її заспокоїти. А що вона мовчала, то я додав:

— Якось ви говорили про Оскара з такою мудрою поблажливістю..

Поліна рвучко випросталася. Вона подивилася на мене й стенула плечима.

— Саме тоді, коли жінка виявляє найбільше покірливости та смирення, вона здається найбільш розважливою! — вигукнула вона майже зі злістю.

Це міркування роздратувало мене саме своєю слушністю. Щоб приховати його, я запитав:

— А як там листи — нічого нового?

— Нового? Нового!.. Що може відбутися нового між Оскаром і мною?

— Він чекає пояснень.

— Я теж чекаю від нього пояснень. Усе життя чекаю.

— Зрештою, — сказав я з певним роздратуванням, — Оскар опинився в незрозумілій ситуації.

— Але ж, мій друже, ви чудово знаєте, що немає незрозумілих ситуацій, які залишалися б незрозумілими вічно. Знаходити з них вихід — це ваше завдання, завдання людей, які пишуть романи. А з життя немає виходу — воно триває. Люди залишаються в стані непевности; і залишатимуться в ньому до кінця, не знаючи, як їм бути. А тим часом життя триває, так ніби нічого й не було. І ця ситуація також триватиме, як і всі інші. Ну, мені час іти. Прощавайте.

Я з тривогою прислухався до нових інтонацій, які я розрізнив у її голосі. У ньому звучала певна агресивність, і це примусило мене думати (можливо, я подумав про це не відразу, а трохи згодом, коли поновлював у пам’яті нашу розмову), що Поліна зовсім не так легко сприймає мої взаємини з Олів’є, як вона про це говорила. Не так легко, як усе інше. Я хотів би вірити, що все ж таки вона їх не осуджує; мабуть, у якомусь розумінні, вона й справді рада, як не раз мені казала, проте, можливо, трохи ревнує Олів’є до мене, хоч сама собі в цьому не признається.

Тільки цим я можу пояснити той раптовий вибух гніву, який опанував її вже наприкінці нашої розмови, коли йшлося про теми, набагато менш близькі її серцю. Можна було подумати, що, пішовши мені спочатку назустріч у тому, що вимагало від неї великих зусиль, вона вичерпала всі резерви своєї лагідности та поступливости, й на інші теми нашої розмови їх уже не вистачило. Звідси той нестриманий і навіть екстравагантний монолог, який, мабуть, здивував її саму, коли пізніше вона повернулась до нього подумки, і в якому прорвалися її ревнощі.

Але яким, зрештою, міг бути стан жінки, запитую я себе, намагаючись заглянути вглиб цієї проблеми, що не схильна миритися? Я хотів сказати «порядної жінки». Так ніби поняття «порядна жінка» не включає в себе смирення як неодмінну характеристику!

Надвечір Олів’є став почуватися значно краще. Але життя, повертаючись, приносить із собою тривогу. Я доклав усіх зусиль, щоб його заспокоїти.

Дуель? — Дюрмер утік кудись на село. Не будемо ж ми за ним ганятися!

Журнал? — Беркай цим займається.

Речі, які він залишив у Пасавана? — Це був найделікатніший момент. Я мусив признатися, що Жоржеві не вдалося забрати їх. Але завтра я поїду по них сам. Олів’є боявся, як мені здалося, щоб Пасаван не затримав їх у себе як заклад. Але я дав собі слово, що до цього не допущу.

Учора я затримався в студії, після того як написав ці сторінки, коли почув, що Олів’є мене кличе.

— Я й сам би прийшов, якби не був надто слабкий, — сказав мені він. — Я хотів підвестися з ліжка. Та коли став на ноги, голова мені пішла обертом і я побоявся, що можу впасти. Ні, ні, я не почуваю себе погано. Навпаки... Але мені треба з тобою поговорити. Ти маєш пообіцяти мені одну річ. Ніколи не намагайся з’ясувати, чому я намагався позавчора накласти на себе руки. Я думаю, що й сам я вже цього не знаю. Я хотів би це пояснити. Але не можу... Але ти не думай, що це сталося внаслідок якихось таємничих подій, що відбулися в моєму житті, чогось такого, про що ти не знаєш. — Потім уже тихшим голосом додав: — Не думай також, що я це зробив від сорому...

Хоч ми сиділи в цілковитій темряві, він сховав обличчя в мене на плечі.

— Якщо я чогось і соромлюся, то це вчорашнього банкету; мого сп’яніння, мого гніву, моїх сліз; і цих літніх місяців... і того, що не захотів тебе почекати.

Потім він заявив, що ні до чого з усього цього він уже не повернеться. Що саме це він хотів убити, убив, навіки стер зі свого життя.

Навіть у його збудженні я відчував слабкість і став заколисувати його як дитину. Йому потрібен був відпочинок. Його мовчанка дала мені підстави припустити, що він уже спить, але я почув, як він шепоче:

— Поруч із тобою я почуваюся надто щасливим, щоб спати.

Він дозволив мені покинути себе лише вранці.

XI

Бернар у цей день прийшов рано-вранці. Олів’є ще спав. Бернар, як і в попередні дні, примостився біля узголів’я друга з книжкою, що дозволило Едуарові урвати своє чергування й піти до графа де Пасавана, як він пообіцяв зробити. О цій ранній годині його напевне можна було застати вдома.

Сонце яскраво сяяло в небі. Свіжий вітер обтрушував останнє листя з дерев. Усе здавалося прозорим, блакитним. Едуар не виходив із дому вже три дні. Бурхлива радість переповнювала йому серце; він мав таке відчуття, ніби все його єство, наче легкий і порожній човен гойдається на хвилях неозорого моря, в божественному океані доброти. Любов і чудова погода розпросторюють наші контури до безмежности.

Едуар знав, що йому потрібне авто, щоб забрати речі Олів’є. Але він не поспішав його брати, йому приємно було пройтися пішки. Радісний настрій, який наближав його до злиття з природою, не дуже схиляв його до конфронтації з Пасаваном. Він переконував себе, що повинен ненавидіти його; він подумки перебирав усі ті прикрості, яких від нього зазнав, проте більше не відчував їхньої гостроти. Він витіснив цього суперника, якого ще вчора терпіти не міг, витіснив повністю, а тому вже не міг ненавидіти його. Принаймні такого чудового ранку. Але йому не хотілося показувати, що в його душі відбувся такий переворот, і в такий спосіб виказати своє щастя, тож він подумав, чи не ліпше йому ухилитися від цієї розмови, ніж прийти на неї обеззброєним. І справді, якого біса з Пасаваном має зустрічатися саме він, Едуар? Він з’явиться на вулицю Вавилон і вимагатиме віддати йому речі Олів’є, але за яким правом? Даремно я взявся виконувати цю місію, твердив собі Едуар, простуючи пішки до графа Пасавана, адже в такий спосіб я дам зрозуміти, що Олів’є оселився в мене, а якраз це мені й хотілося б приховати... Та відступати вже пізно: він дав обіцянку Олів’є. Але при цьому важливо показати себе перед Пасаваном холодним і твердим. З’явилося таксі, й Едуар покликав його.

Едуар був не дуже добре знайомий із Пасаваном. Він не знав про одну рису його характеру. Пасаван, якого ніколи не можна було захопити зненацька, терпіти не міг, коли його обводили кругом пальця. Він ніколи не визнавав своєї поразки, а тому завжди вдавав, що прагнув саме до такої долі і хоч би що з ним відбувалося, прикидався, що саме цього він і хотів. Як тільки він зрозумів, що Олів’є вирвався з-під його впливу, він думав лише про те, як би приховати свою лють. Він не тільки не став переслідувати його, ризикуючи виставити себе на посміх, він приглушив у собі всі почуття й доклав усіх зусиль, щоб тільки зневажливо знизати плечима. Його емоції ніколи не були такими бурхливими, щоб він не міг тримати їх під своїм контролем. Деякі люди вихваляються такою своєю спроможністю, не погоджуючись визнати, що вони часто завдячують це вміння приборкувати себе не так силі свого характеру, як певній убогості темпераменту. Я утримуюся від узагальнень; погодьмося на тому, що все, мною сказане, стосується лише Пасавана. Тобто цьому останньому було неважко переконати себе, що Олів’є йому вже набрид; що за ці два літні місяці він цілком вичерпав новизну пригоди, яка надалі може ускладнити йому життя; що, зрештою, він надто переоцінив красу цього хлопця, його граційність та ресурси його розуму; що, нарешті, настав час відкрити очі на ті невигоди, до яких може спричинитися його рішення доручити керівництво журналом такому молодому і такому недосвідченому головному редактору. Якщо все добре обміркувати, то Струвілов набагато успішніше впорається з цим завданням. Тобто з роллю головного редактора журналу, само собою зрозуміло. Він написав йому й попросив прийти до нього з візитом сьогодні вранці.

Тут варто додати, що Пасаван помилково визначив причину дезертирства Олів’є. Він думав, що розбудив у ньому ревнощі, надто енергійно заходившись спокушати Сару; йому сподобалося це припущення, що лестило його природженій гордині; його роздратування знайшло в ньому розраду й трохи притихло.

Отже, він чекав Струвілова; а що він розпорядився, щоб його пропустили відразу, як він прийде, то Едуар використав це розпорядження собі на вигоду і з’явився до Пасавана без попереднього оголошення про його прихід.

Пасаван нічим не виказав свого подиву. На щастя для нього, роль, яку він собі обрав, цілком відповідала його вдачі й не могла порушити звичного стану його думок. Він сказав, коли Едуар пояснив причину свого візиту:

— Я щиро радий почути те, що ви мені повідомили. То ви й справді хочете заопікуватися ним? Це не дуже заважатиме вам у вашій роботі?.. Олів’є — чарівний юнак, але його присутність почала вже жахливо надокучати мені. Я не наважувався дати йому це відчути — він такий милий... І я знав, що йому не захочеться повернутися до батьків... Батьки, ви ж розумієте, після того як їх покинеш... Але, якщо не помиляюся, його мати доводиться вам зведеною сестрою?.. Чи чимось подібним у цьому жанрі? Здається, Олів’є розповідав мені про це, колись давно. У такому разі, я не бачу нічого дивного в тому, що він житиме у вас. Ніхто не зможе посміятися з цього (хоча сам він не обійшовся без посмішки, промовляючи ці слова). У мене, ви ж розумієте, його присутність давала більшу поживу для небажаних балачок. До речі, це одна з причин того, чому у мене виникло бажання розлучитися з ним... Хоча я не звик надто зважати на публічну опінію. Але його рішення справді відповідає його ж таки інтересам, справді....

Розмова почалася непогано; проте Пасаван не втримався від спокуси розбавити щастя кількома краплинами своєї отруйної підступности. Він завжди тримав її напохваті; ніколи не знаєш, що може статися...

Едуар відчув, що терпець йому вривається. Але несподівано він згадав про Венсана, про якого Пасаван мусив щось знати. Звичайно ж, Едуар твердо пообіцяв собі не згадувати про Венсана в розмові з Дув’єром, якщо той приїде допитувати його; але, щоб успішніше ухилитися від його розпитувань, буде ліпше якщо сам він дещо все ж таки знатиме; це зміцнить його опір. Тому він ухопився за цю нагоду змінити тему розмови.

— Венсан мені не писав, — сказав Пасаван. — Але я одержав листа від леді Ґрифіт — вона йому замінила Лору, ви ж знаєте — у якому вона багато розповідає мені про нього. Ось цей лист, можете прочитати... Зрештою, я не бачу причин, чому б вам про все не знати.

Він подав йому листа. Едуар прочитав:

«Мій любий!

Яхта князя відпливе з Дакара без нас. Хто знає, де ми будемо, коли цей лист, якого я написала, ще перебуваючи на її борту, дійде до вас? Можливо, на берегах Касаманки, де Венсан має набір зібрати гербарій, а я вполювати якусь дичину. Я вже не знаю, хто з нас кого веде — я його чи він мене. А скорше, це просто демон авантюр не дає нам обом спокою. Йому відрекомендував нас демон нудьги, з яким ми близько познайомилися на борту яхти... О, мій любий, треба справді пожити на яхті, аби пізнати, що таке справжня нудьга. Коли на морі буря, життя там бодай трохи стерпне — ти береш участь у проблемах судна. Але після Тенерифе — жодного подмуху вітерця, жодної хвильки на морі.

А знаєте, чим я відтоді себе розважаю? Тим, що плекаю ненависть до Венсана. Атож, мій любий, ми дійшли висновку, що кохання — це щось надто прісне, й натомість вирішили зненавидіти одне одного. Правду кажучи, це почалося набагато раніше. Атож, як тільки ми опинилися на борту яхти; спочатку то було тільки роздратування, глуха ворожнеча, яка не заважала зливатися нашим тілам. Та коли випогодилося, вона стала просто нестерпною. О, я тепер знаю, що то означає відчувати до когось пристрасть...»

Лист був набагато довший.

— Я не маю потреби читати далі, — сказав Едуар, повертаючи листа Пасаванові. — Коли він повертається?

— Леді Ґрифіт нічого не пише про повернення.

Пасаван був прикро вражений, що Едуар виявив так мало апетиту до цього листа. Якщо вже він дозволив йому прочитати його, то всякий вияв нецікавости до нього Пасаван міг сприйняти лише як зухвалий виклик. Він часто й залюбки відхиляв пропозиції, але терпіти не міг, коли хтось зневажливо ставився до його пропозицій. Цей лист наповнив його почуттям полегкости. Він відчував певну прихильність і до Ліліан, і до Венсана; він навіть довів, що міг прислужитися їм, бути для них корисним; але його прихильність відразу послаблювалася, коли обходилися без неї. Довідавшись про те, що, покинувши його, двоє його друзів не допливли до щастя, він із приємністю подумав: це було добре зроблено.

Що ж до Едуара, то відчуття щастя, яке опанувало його сьогодні вранці, було надто щирим, щоб не відчути ніяковосте перед картиною почуттів, які були радше виявами шаленства, аніж любови. Коли він повернув листа, в цьому не було ніякої афектації.

Для Пасавана було важливо відразу перебрати ініціативу на себе:

— До речі, я хочу сказати вам іще одну річ. Ви знаєте, що я хотів доручити Олів’є керівництво журналом? Природно, що тепер про це й мови не може бути.

— Це само собою зрозуміло, — відповів Едуар, якого Пасаван, сам про те не здогадуючись, звільнив від великої проблеми.

Той відразу зрозумів із тону Едуара, що він зіграв йому на руку, й вирішив негайно кінчати розмову, щоб не дати собі часу на кусання губів.

— Речі Олів’є в тій кімнаті, в якій він жив. Ви приїхали на таксі, звичайно ж? Вам їх туди віднесуть. До речі, як він себе почуває?

— Дуже добре.

Пасаван підвівся. Едуар зробив те саме. Вони попрощалися досить холодним поклоном.

Візит Едуара дуже зіпсував настрій графові де Пасавану.

— Ох! — відітхнув він, побачивши, що увійшов Струвілов.

Хоча Струвілов чинив йому опір, Пасаван почував себе легко в його присутності чи, принаймні, без проблем міг удавати цілковиту невимушеність. Звичайно, він мав справу з сильним супротивником, він це знав, але вірив у свої сили й горів бажанням це собі довести.

— Мій любий Струвілов, будь ласка, сідайте, — сказав він підсовуючи гостю крісло. — Дуже радий вас бачити.

— Ви покликали мене, пане граф. І ось я тут, до ваших послуг.

Струвілов полюбляв удавати перед Пасаваном такого собі нахабного лакея. Але Пасавана такі манери цілком задовольняли.

— Перейдімо відразу до діла. Пора, як казав один мислитель, вилазити з-під столу. Ви вже добре себе показали в нашому ремеслі... Я хотів би запропонувати вам сьогодні посаду, яка наділить вас справжніми диктаторськими повноваженнями. Проте відразу хочу пояснити, що йдеться тільки про літературу.

— Тим гірше. — І додав, коли Пасаван простяг йому свій портсигар. — З вашого дозволу, я волію...

— Я не на все даю дозвіл. Вашими жахливими контрабандними сигарами ви отруїли б мені все помешкання. Я ніколи не розумів, яку втіху можна знайти в курінні такого жахіття.

— О, я не можу стверджувати, що я від них у захваті, але це виводить із рівноваги сусідів.

— Ви, як і завжди, фрондерствуєте?

— Але це не означає, що мене можна мати за ідіота.

І, не відповідаючи прямо на пропозицію Пасавана, Струвілов визнав за потрібне пояснити й добре обґрунтувати свої позиції, Ми познайомимося з його аргументами далі. Він провадив:

— Філантропія ніколи не була моєю сильною стороною.

— Я знаю, знаю... — сказав Пасаван.

— Еґоїзм також. І про це якраз ви знаєте мало... Нас хочуть переконати в тому, що людина не має іншого способу зректися егоїзму, як удатися до ще огиднішого альтруїзму! Щодо мене, то я вважаю, що існує річ ще мерзенніша й гидкіша, ніж людина, це — багато людей. Ніякі міркування не можуть переконати мене, що додавання паскудних одиниць може скласти в сумі досконалу єдність. Я ніколи не заходжу в трамвай або потяг, не бажаючи від усього серця, щоб сталася чудова катастрофа, яка перетворила б на криваве місиво ці живі нечистоти, — о, звичайно ж, разом зі мною! — ніколи не приходжу в театр, не мріючи про те, що зі стелі зірветься важка люстра або в залі вибухне бомба; і я ладен пронести цю бомбу під своїм жилетом, навіть якщо я не знайду кращого варіанту, як підірвати її в себе на грудях. Ви щось сказали?...

— Ні, нічого. Кажіть далі, я вас слухаю. Ви не з тих ораторів, чий запал треба підстьобувати запереченнями.

— Мені здалося, ніби ви запропонували мені келих вашого неоціненного порто.

Пасаван усміхнувся.

— І можете залишити собі всю пляшку, — сказав він, подавши її йому. — Пийте, будь ласка, але говоріть.

Струвілов налив собі вина в келих, зручно відкинувся в кріслі й почав:

— Я не знаю, чи в мене, як то кажуть, сухе серце. Хоча я зібрав у ньому стільки обурення, стільки огиди, що маю всі підстави вважати його таким, та мені, зрештою, байдужісінько, яким його назвуть, чи я, чи хтось інший. Правда й те, що протягом тривалого часу я придушував у ньому все, що могло б пом’якшити його. Але при цьому я спроможний на пориви захвату чи такої собі абсурдної відданости; бо, позаяк я людина, то я зневажаю себе й ненавиджу, як і будь-кого іншого.. Я чую, як скрізь і завжди повторюють, що література, письменство й наука, у кінцевому підсумку, працюють на добро людства; і цього досить, щоб я відчув до них гостру відразу. Але ніщо не перешкодить мені обернути цю формулу, і тоді я дихаю вільно. Атож, мені дуже подобається уявляти собі, як, навпаки, людство тяжко трудиться, створюючи для себе якусь страшну халепу; як Бернар де Паліссі (як нам наостогидли розповідями про нього) живцем спалює дружину та дітей і себе самого, щоб здобути глазур чудового однорідного кольору. Я люблю обертати проблеми в протилежний бік; що ви хочете, так я влаштований, для мене вони ліпше зберігають рівновагу, якщо поставити їх із ніг на голову. І якщо мені нестерпна думка про Христа, який приносить себе в жертву за спасіння всього того невдячного тлуму, в якому мені доводиться штовхатися, то я знаходжу деяку втіху й навіть умиротворення, уявляючи собі, як уся ця купа покидьків гниє, щоб народити одного Христа... хоча я й волів би, щоб вона породила щось інше, бо вчення Цього Останнього лише сприяло тому, що вся ця юрба ще глибше поринула у свій бруд та своє невігластво. Нещастя приходить від егоїзму сил. Самовіддана жорстокість, ось що могло б створити великі речі. Захищаючи нещасних, кволих, рахітичних та поранених, ми йдемо по хибній дорозі; ось чому я ненавиджу релігію, що закликає нас до такої поведінки. Великий мир, ідею якого самі ж таки філантропи, як вони намагаються нас запевнити, запозичили зі споглядання природи, фауни та флори, пояснюється тим, що в дикому стані процвітають і розвиваються лише сильні створіння; усі інші розкладаються, стають поживою та добривом для сильних. Але ніхто не хоче цього бачити; ніхто не хоче цього визнати.

— Справді світ улаштований так, я погоджуюся з вами. Говоріть далі.

— І скажіть, хіба не сором, хіба не ганьба... що людина доклала стількох зусиль, щоб вивести чудові породи коней, худоби, птиці, зернових культур, квітів і що сама вона для себе самої досі шукає в медицині полегкости для свого болю, в релігії — розради для своєї душі, а в сп’янінні — забуття. Тоді як над поліпшенням людської породи повинні були б ми працювати. Але всяка селекція веде за собою очищення від невдалих екземплярів, а на такі рішучі заходи наше християнське суспільство ніколи не наважиться. Воно ніколи навіть не візьме на себе обов’язок каструвати дегенератів; а таких у нас найбільше. Нам треба було б дбати не про лікарні, а про племінні заводи.

— Чорт забирай, ви подобаєтеся мені таким, Струвілов.

— Боюся, що раніше ви мене зневажали, пане граф. Ви вважали мене скептиком, а я ідеаліст, містик. Скептицизм ніколи не приводив ні до чого доброго. Відомо, куди він приводить, у кінцевому підсумку, — до терпимости! Я дивлюся на скептиків як на людей без ідеалу, без уяви; як на йолопів... І я знаю, що якби ми навчилися виробляти сильне й здорове людство, ми позбулися б також ганебної делікатности та сентиментальної витончености; проте ніхто б уже не жалкував за цією делікатністю, бо разом із нею зникли б і делікатні люди. Ви помилилися б, якби подумали, що я не маю культури — я її маю. І я сповідую свій ідеал — його зуміли сформулювати ще стародавні греки. Принаймні мені завжди приємно уявляти та згадувати, як Кора, дочка Церери, спустилася в Аїд, сповнена жалости до тіней; та коли вона стала там царицею, дружиною Плутона, то Гомер уже не називає її інакше як «невблаганна Прозерпіна». Дивіться «Одіссею», пісню сьому. «Невблаганна» — саме такою має стати людина, яка уявляє себе доброчесною.

— Я радий бачити, що ви повернулися до літератури... якщо ви коли-небудь її зрікалися. Тож я запитую вас, доброчесний Струвілов, чи погодитеся ви стати невблаганним головним редактором журналу?

— Правду кажучи, мій дорогий графе, я мушу вам признатися, що з усіх нудотних людських випарів література видається мені одним з найогидніших. Я не бачу в ній нічого іншого, аніж бажання комусь догодити й комусь полестити. І я дуже сумніваюся, що вона може стати чимось іншим, принаймні доти, доки вона не зречеться свого минулого. Ми живемо на загальноприйнятих почуттях, які нібито переживає читач, бо він вірить усьому, що друкується. Автор спекулює на цих умовностях, які він вважає підвалинами свого мистецтва. Ці почуття звучать фальшиво, але вони мають попит. А що «фальшива монета вдає з себе монету добру», то на того, хто запропонує публіці справжні літературні твори, дивитимуться як на торговця словами. У світі, де всяк шахраює, саме щира людина виступає в ролі дурисвіта. Я попереджаю вас, що коли я візьму на себе керівництво журналом, то зроблю це тільки для того, щоб повипускати повітря з усіх роздутих бурдюків, щоб знецінити всі високі почуття та оті фальшиві векселі — слова.

— Чорт забирай, хотів би я знати, як ви за це візьметеся.

— Дайте мені якийсь час, і самі побачите. Я часто про це думав.

— Вас ніхто не зрозуміє, і ніхто за вами не піде.

— Так уже й не піде! Найобдарованіші молоді люди сьогодні вже зрозуміли масштаби нашої політичної інфляції. Вони зрозуміли, яка порожнеча ховається за вченими ритмами та звучними ліричними приспівами. Варто лиш подати пропозицію зруйнувати все це, й охочі взятися за цю справу завжди знайдуться.Хочете, ми заснуємо школу, яка не матиме іншої мети, як перекинути все догори дном?.. Вас це не лякає?

— Ні... Якщо ніхто не витопче мого саду.

— А поки що нам буде до чого докласти руки. Час для цього сприятливий. Я знаю людей, які чекають лише знаку, щоб згуртувати лави. Усі вони молоді й сповнені сил... Я знаю, ви надаєте цьому ваги. Але я вас застерігаю, вони не дозволять себе ошукати... Я часто себе запитував, яким чудом малярство так вихопилося вперед, а література дозволила собі далеко відстати? Як дискредитувало себе те, що в малярстві мали звичай називати «мотивом»! Чудовий сюжет — ха-ха! Художники сьогодні навіть потрет погоджуються малювати лише за умови, що ніякої схожости з оригіналом не буде! Якщо ми організуємо нашу справу добре, а в цьому ви можете розраховувати на мене, то не мине й двох років, як завтрашній поет вважатиме себе зганьбленим, якщо хтось зрозуміє, що він хоче сказати у своїх творах. Атож, пане граф. Хочете, поб’ємося об заклад? Будь-який сенс, будь-яке значення вважатимуться антипоетичними. Я пропоную трудитися задля зруйнування всього логічного. Як гарно було б назвати наш журнал «Чистильщики!»

Пасаван слухав, не зворухнувшись.

— До ваших однодумців, яких ви збираєтеся залучити, — запитав він після короткої мовчанки, — ви зараховуєте й вашого небожа?

— Молодий Леон — це високодостойний юнак і такий, що нікому не дасть обкрутити себе навкруг пальця. Навчати його — одна втіха. У кінці минулого навчального року він зумів випередити всіх відмінників і одержати всі призи. З початком цього року занять він б’є байдики. Я не знаю, що там у нього вариться в голові. Але я довіряю йому й не хочу надто набридати.

— Ви приведете його до мене?

— Якщо хочете, пане граф... То що з журналом?

— Ми про це ще поговоримо. Мені треба добре обміркувати ваші проекти. А поки що знайдіть мені секретаря. Той, якого я мав, перестав задовольняти мене.

— Завтра я пришлю вам малого Коб-Лафлера, з яким я маю зустрітися і який, безперечно, задовольнить ваші вимоги.

— Як «чистильщик»?

— Майже.

— А він мене не...

— Ні. Не судіть усіх за однією міркою. Це хлопець із дуже поміркованими запитами. Справжня перлина для вас.

Струвілов підвівся.

— До речі, — сказав Пасаван, — здається я ще не подарував вам свою книжку. На жаль, у мене вже не лишилося примірників із першого видання...

— Оскільки я не збираюся продавати її, то це не має ваги.

— Але наклад то був кращий.

— Оскільки я не збираюся читати її... До побачення. І завжди до ваших послуг — повірте, серце підказало вам правильний вибір. Маю честь відкланятися.

XII

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Привіз Олів’є його речі. Повернувшись від Пасавана, відразу сів за роботу. Перебував у стані спокійної і світлої екзальтації. Мене опанувала досі незнана радість. Написав тридцять сторінок «Фальшивомонетників», без вагань, без виправлень. Як ото нічний краєвид у світлі блискавки, уся драма постала переді мною з темряви, причому вона дуже відрізнялася від тієї, яку я марно намагався вигадати. Книжки, які я написав досі, тепер здаються мені схожими на ті басейни в громадських садах, що мають, можливо, дуже чіткі контури, але вода в них застояна і безживна. Тепер же я дозволяю їй текти своїм річищем, іноді швидко, а іноді — повільно, створюючи мережу струмків, контури якої неможливо передбачити.

X... вважає, що добрий романіст повинен, перед тим як почати свою книжку, знати, чим закінчиться її сюжет. Що ж до мене, то я дозволяю своєму сюжетові розвиватися як йому заманеться, я переконаний, що життя ніколи не пропонує нам таких завершень, які не можна було б розглядати, як нові вихідні точки. «Продовження, можливо, буде...» — такими словами хотілося б мені закінчити своїх «Фальшивомонетників».

Візит Дув’єра. Це справді дуже славний чоловік.

Оскільки я сам не поскупився на слова симпатії, то мусив витерпіти також і потік похвали на свою адресу, яка вельми мене бентежила. Під час цієї розмови я, знай, повторював собі слова Ларошфуко: «Я мало чутливий до жалости. І взагалі не хотів би відчувати її.... Я вважаю, що її варто лише висловлювати, але ретельно уникати, щоб вона вас справді опанувала». Але моя симпатія до Дув’єра була реальною, незаперечною, і я був розчулений до сліз. Правду кажучи, мої сльози, мабуть, принесли йому більше втіхи, ніж мої слова. Я думаю, він навіть забув про свій смуток, коли побачив, що я плачу.

Я був сповнений твердої рішучости не повідомляти йому ім’я спокусника. Але, на мій подив, він не звернувся до мене з проханням назвати його. Схоже, його ревнощі вгамовуються, коли він не відчуває на собі погляду Лори. У всякому разі, розмова зі мною коштувала йому чималих витрат енергії.

У його поведінці я помітив деяку суперечність. Він щиро обурюється, що той інший покинув Лору напризволяще. Я звернув його увагу на те, що якби той її не покинув, Лора не повернулася б до нього. Він обіцяє любити дитину, як любив би свою власну. І хто знає, чи спізнав би він радість батьківства, якби не з’явився спокусник? Про це я, правда, остерігся йому казати, бо, на згадку про свою недосконалість, його ревнощі загострилися б іще більше. Тобто напад ревнощів перейшов би в напад скривдженого самолюбства й перестав би мене цікавити.

Ревнощі, які переживає Отелло, зрозуміти можна; його переслідує видіння того, як його дружина втішається з іншим. Але чоловік на зразок Дув’єра спроможний ревнувати лише тоді, як він переконає себе, що повинен ревнувати.

І немає сумніву в тому, що він плекає в собі цю пристрасть унаслідок потаємної потреби прикрасити свого дещо бляклого персонажа. У щасті він би поводився цілком природно; але в нинішній ситуації він має потребу захоплюватися собою, а цей його образ штучний, а не природний, як йому здається. Тож я доклав усіх зусиль, щоб змалювати йому картину простого щастя, яке має набагато більшу цінність, аніж страждання, і якого дуже важко досягти. Я не відпускав його, поки не переконав у цьому.

Непослідовність характерів... Персонажі, які від початку до кінця роману або драми діють так, як можна було передбачити... Нас намагаються переконати, що така постійність має викликати захват, а я натомість вважаю, що вони штучні і сконструйовані.

Причому я не стверджую, що непостійність — ознака природности, бо ми зустрічаємо, а надто серед жінок, багато штучно сконструйованих непослідовностей. З другого боку, я можу захоплюватися в кількох рідкісних індивідів тим, що називають «послідовним розумом», але найчастіше така послідовність буття досягається завдяки впертості марнославства та коштом природного. Чим великодушніший індивід у глибині своєї душі, чим активніше нуртують його можливості, чим більше схильний він змінюватися, тим із меншою охотою дозволяє він своєму минулому визначати своє майбутнє. Iustum et tenacem propositi vimm,^[5] якого нам пропонують за модель, часто є нерівним і хистким підмурком для культури.

Я знав і інших людей, які вперто формують собі свідому оригінальність, і головна турбота яких полягає в тому, щоб, вибравши якийсь спосіб поведінки, більше ніколи від нього не відступати. (Я думаю про Х.., який відмовився пити монраше 1904 року, яке я йому запропонував. «Я люблю лише бордо», — сказав мені він. Після того як я налив йому бордо, монраше здалося йому надзвичайно смачним.)

Коли я був молодший, я ухвалював рішення, які мені уявлялися доброчесними. Мене менше турбувало, щоби бути таким, як я є, аніж бути таким, яким я себе уявляв. А тепер у відсутності певних рішень я майже вбачаю таємницю не старіння.

Олів’є запитав, над чим я працюю. Я дозволив йому втягнути себе в розмову про мою книжку і навіть прочитав йому, таким він здався мені зацікавленим, щойно написані сторінки. Я боявся його оцінки, знаючи непримиренність його юности і те, як важко для неї визнати будь-який інший погляд, аніж її власний. Але ті кілька зауважень, які він боязко наважився зробити, здалися мені дуже істотними, настільки, що я відразу вирішив узяти їх до уваги.

Саме ним і через нього я відчуваю і дихаю.

Він висловив стурбованість щодо журналу, яким він мав керувати й зокрема щодо новели, яку написав на замовлення Пасавана і від якої тепер хотів би відмовитися. Нові розпорядження Пасавана, сказав я йому, безперечно, матимуть своїм наслідком зміну змісту, а тому він зможе забрати свій рукопис.

Несподіваний візит — мене вирішив навідати пан слідчий Профітандьє. Він утирав хустинкою лоба й важко переводив дух і не так тому, що засапався, підіймаючись на мій сьомий поверх, як від збентеження — так мені принаймні здалося. Він тримав свого капелюха в руках і не сів, коли я запросив його сісти. Це чоловік гарної зовнішности, доброї статури і наділений незаперечною гідністю постави.

— Ви, якщо не помиляюся, доводитеся шуряком судді Моліньє, — сказав мені він. — Це з приводу його сина Жоржа я дозволив собі сьогодні до вас прийти. Не сумніваюся, що ви пробачите мені вчинок, який може спочатку здатися вам невиправданим, але який, сподіваюся, знайде своє пояснення в тій прихильності та повазі, які я плекаю до свого колеги.

Він зробив досить велику паузу. Я підвівся й опустив портьєру, боячись, щоб моя прибиральниця, що була жінкою вельми цікавою і працювала, як я знав, у сусідній кімнаті, не стала підслуховувати нашу розмову. Профітандьє схвалив мою обережність усмішкою.

— Виконуючи свої обов’язки слідчого, — почав він, — я повинен зайнятися однією справою, яка надзвичайно мене бентежить. Вашого юного небожа вже раніше спіймали на одній пригоді... — це має залишитися між нами, чи не так? — пригоді досить скандального характеру, в яку він потрапив — принаймні мені хотілося б вірити, що це так, — через свій дуже юний вік, свою довірливість та невинність; але, признаюся, мені довелося докласти чимало зусиль і виявити неабияку вправність, щоб зам’яти ту справу без шкоди для інтересів правосуддя. Але перед лицем рецидиву... і то зовсім іншої природи, я мушу додати... я не можу гарантувати, що юний Жорж зможе відбутися так легко. Я навіть сумніваюся, чи буде в інтересах цього хлопця намагатися витягти його з цієї халепи, попри все моє бажання врятувати від скандалу мого друга, а вашого зятя. Я, проте, спробую. Але ви ж знаєте, що на мене працюють агенти, які виявляють службову ревність і яких я не завжди спроможний стримати. А може статися так, що сьогодні мені вдасться врятувати його, а завтра — вже ні. Тому я й подумав, що вам слід би поговорити з вашим племінником, пояснити йому, на яку небезпеку він себе наражає...

Мушу признатися, що візит Профітандьє спочатку глибоко мене стривожив; та коли я зрозумів, що він прийшов не як ворог і не як слідчий, то мені стало навіть цікаво слухати те, що він каже. Цей інтерес тільки посилився, коли він заговорив далі:

— Від якогось часу стали з’являтися фальшиві монети. Мене про це попереджено. Я ще не з’ясував, з якого джерела вони надходять. Але я знаю, що юний Жорж — цілком наївно, мені хотілося б вірити — один із тих, хто користується цими монетами й запускає їх в обіг. Їх кілька, ровесників вашого небожа, котрі займаються цим ганебним ремеслом. Я не маю сумніву, що хтось користується з їхньої невинности і що ці нерозважливі діти стали жертвами обману, до якого вдаються певні дорослі злочинці. Ми вже могли б схопити малолітніх правопорушників і без особливих труднощів примусити їх розповісти, звідки вони беруть ці монети; але я надто добре знаю, що на певному етапі ця справа вислизне з наших рук, так би мовити... тобто слідство не може відступати назад, і ми будемо змушені з’ясувати й те, що нам, можливо, не хотілося б розкривати. У даному випадку я маю певну надію викрити справжніх злочинців без того, щоб удаватися до свідчень неповнолітніх. Тому я розпорядився, щоб їх не чіпали. Але цей наказ має тимчасовий характер. Я хотів би, щоб ваш небіж не примусив мене його скасувати. Бажано, аби він довідався, що перебуває під наглядом. Гадаю, було б непогано, якби ви навіть налякали його трохи; він ступив на хибну стежку...»

Я сказав, що зроблю все можливе, аби остерегти його, але Профітандьє, здавалося, не слухав мене. Його погляд утупився кудись у порожнечу. Він двічі повторив: «На ту стежку, яку називають хибною», потім замовк.

Я не можу зараз сказати, скільки тривала його мовчанка.

Перш ніж він сформулював свою думку, мені здалося, що я бачу, як вона формується в ньому, і почув його слова ще раніше, аніж він їх промовив:

— Я теж батько, шановний добродію...

І все те, що він сказав перед тим, зникло. Тепер між нами залишився тільки Бернар. Усе інше — то був тільки привід. Він прийшов поговорити зі мною про Бернара.

Якщо бурхливі вияви почуттів мене бентежать, якщо надмір емоцій вкидає мене в ніяковість, то ніщо не могло мене так зворушити, як це стримуване хвилювання. Він робив усе можливе, щоб не показати його, але це коштувало йому таких зусиль, що губи й руки йому тремтіли. Він не міг говорити далі. Несподівано він затулив обличчя долонями, і верхня частина його тіла затремтіла від ридань.

— Ви ж розумієте, — пробелькотів він, — ви ж розумієте, пане, що дитина може завдати нам великих страждань.

Чи був сенс мені ухилятися від відвертої розмови? Я теж був глибоко схильований.

— Якби Бернар вас тепер побачив, його серце відтануло б! — вигукнув я. — Я вам це гарантую.

Але треба також визнати, що я був не тільки схвильований, а й неабияк збентежений. Бернар майже ніколи не розмовляв зі мною про свого батька. Я спокійно сприйняв той факт, що він покинув свою родину, така втеча видалася мені цілком природною, і я вважав, що втеклій дитині це принесе лише користь. А у випадку Бернара додався ще й факт його позашлюбного походження... Але тепер я мав нагоду спостерігати, як у його несправжнього батька вилилися назовні почуття, тим сильніші, що вони не піддавалися його контролю, й тим щиріші, що вони прорвалися в нього стихійно, а не з почуття пристойности чи обов’язку. І перед виявом цієї любови, цього смутку я не міг не засумніватися, а чи мав слушність Бернар, коли покинув батьківський дім. Я відчув, що неспроможний і далі схвалювати його вчинок.

— Використайте мене, якщо ви гадаєте, що я можу вам допомогти, — сказав я йому, — якщо хочете, щоб я з ним поговорив. У нього добре серце.

— Я знаю... Я знаю... Атож, ви можете багато. Я знаю, він був із вами цього літа. Моя служба розшуку працює добре... Я знаю навіть, що сьогодні він складає свій усний іспит. Я умисне обрав цей час, щоб завітати до вас, бо знаю, він тепер у Сорбоні. Я боявся його зустріти.

Протягом останніх хвилин моє хвилювання трохи вгамувалося, бо я помітив, що дієслово «знаю» було присутнє майже в кожній його фразі. Я став менше дослухатися, що він каже, аніж спостерігати за цією його звичкою, яка могла бути суто професійною.

Він також «знав», що Бернар дуже добре склав свій письмовий іспит. Поблажливість одного з екзаменаторів, що виявився його другом, дозволила йому навіть познайомитися з французьким твором, який написав його син і який дістав дуже високу оцінку. Він говорив про Бернара з таким стриманим захватом, який навіяв мені певні сумніви щодо того, чи справді він вважає себе його справжнім батьком.

— Але прошу вас, добродію, — додав він. — Ви нічого не розповідайте йому про це! Він такий гордий від природи, такий вразливий!.. Якби він довідався, що відтоді як він пішов із дому, я не переставав думати про нього, стежити за ним... Ви тільки скажіть йому, що бачилися зі мною. (Він болісно втягував повітря в груди після кожної фрази.) — А ще можете сказати йому, що я на нього не гніваюся, — далі голос його став зовсім слабкий, — що я ніколи не переставав любити його... як сина. Атож, я знаю, що вам відомо... Ви також можете сказати йому... — і повів далі, не дивлячись на мене, насилу обертаючи язиком, у стані глибокого збентеження: — що його мати покинула мене... атож, назавжди пішла від мене, цього літа; і що якби він захотів повернутися, я б...

Він не зміг закінчити фразу.

Великий, міцно збитий чоловік, чоловік позитивний, добре влаштований у житті, чоловік, який зробив добру кар’єру і який несподівано, забувши про всяку благопристойність, розкриває душу перед незнайомцем, справляє на цього незнайомця, яким був я, надзвичайне враження. Цього разу я знову переконався в тому, що мене набагато більше хвилюють звіряння людини мені незнайомої, аніж людини мені близької. Спробую якось розібратися в цьому дивному феномені.

Профітандьє не став від мене приховувати, що спочатку мав певні застереження проти мене, не змігши пояснити та й досі не можучи зрозуміти, чому Бернар покинув батьківський дім і пішов жити до мене. Саме це спочатку утримувало його від намагань поговорити зі мною. Я не наважився йому розповісти історію про свою валізу і сказав лише, що його сина поєднує міцна дружба з Олів’є, завдяки якій ми швидко з ним порозумілися.

— Ці молоді люди, — знову заговорив Профітандьє, — кидаються в життя, не усвідомлюючи, на які небезпеки вони себе наражають. Нерозуміння цих небезпек і додає їм сили, безперечно. Але ми, котрі знаємо про ці небезпеки, ми, батьки, ми дуже боїмося за них. Наша стурбованість їх дратує, і найліпше, коли ми приховуємо її від них. Я знаю, що вона проривається іноді невчасно й недоречно. Замість весь час повторювати своїй дитині, що горить вогонь, ліпше просто не дати їй обпектися на ньому. Досвід навчає краще, ніж застереження чи порада. Я завжди надавав Бернарові максимум можливої свободи. Аж поки це — на жаль! — навіяло йому думку, що я не дбаю більше про нього. Мабуть, саме через це він і втік. Але навіть тоді я визнав за ліпше дозволити йому діяти, як він хоче. Проте, звичайно ж, я не перестав спостерігати за ним, так щоб він нічого не помічав. Богу дякувати, я мав таку можливість. — Вочевидь, Профітандьє пишався своїми поліційними можливостями та вмінням організувати стеження, бо в розмові зі мною він згадав про це уже втретє. — Я вирішив, що не слід применшувати в очах цього хлопця всю ризикованість його витівки. Чи повірите ви мені, коли я скажу вам, що цей акт непокори, попри той біль, якого він мені завдав, примусив мене полюбити його ще більше? Мені здалося, я побачив у цьому його вчинку вияв відваги, мужности...

Тепер, відчувши до мене довіру, добрий чолов’яга говорив, не вмовкаючи. Я спробував повернути розмову на тему, яка цікавила мене більше й, урвавши потік його звірянь, запитав у нього, чи він уже бачив ті фальшиві монети, про які говорив спочатку. Мені було цікаво знати, чи були вони схожі на ту кришталеву монетку, яку показував мені Бернар. Я не встиг йому про це сказати, як обличчя Профітандьє вмить перемінилося. Його повіки напівзаплющилися, а в глибині очей спалахнули якісь дивні вогники, в кутиках очей зібралися дрібні зморшки, губи стислися, всі риси набули виразу пильної уваги. Про те, що він мені говорив раніше, більше не йшлося. Слідчий витіснив батька, і для нього тепер не існувало нічого, крім його ремесла. Він засипав мене запитаннями, зробив якісь нотатки і сказав, що пошле аґента в Саас-Фе, щоб записати прізвища всіх подорожніх, які зупинялися там у готелях.

— Хоча не можна виключати, — докинув він, що цю монету підсунув вашому бакалійнику, який-небудь авантюрист, що був у тому містечку лише проїздом.

На це я йому відповів, що Саас-Фе розташоване в кінці глухої долини і що туди не так легко приїхати й виїхати протягом одного дня. Він, здається, був дуже задоволений цим моїм останнім роз’ясненням і пішов від мене, після того як палко мені подякував, заглиблений у себе, радий і більше не згадавши ані про Жоржа, ані про Бернара.

XIII

Того ранку Бернар зрозумів, що для такої великодушної натури, як його, немає більшої радости, як принести радість якомусь іншому створінню. У цій радості йому було відмовлено. Він здав свій іспит на відмінно і не мав біля себе іншої людини, якій міг би повідомити радісну звістку, й це гнітило його. Бернар знав, що найбільшу втіху ця новина принесла б його батькові. Він навіть подумав, чи не піти відразу до нього, щоб її йому повідомити, проте гордість його втримала. Едуар? Олів’є? Це мало б такий вигляд, ніби він надає надто великої ваги такій дрібничці, як диплом. Він став бакалавром. Непоганий початок! Але справжні труднощі починаються тільки тепер.

На подвір’ї Сорбони він побачив одного зі своїх товаришів, що, як і він, успішно склав іспит. Він відійшов від інших і плакав. Той хлопець був у жалобі. Бернар знав, що в нього недавно померла мати. У великому пориві співчуття він хотів був підійти до бідолахи і вже рушив до нього, але якась безглузда сором’язливість примусила його пройти мимо. Хлопець, який побачив, що Бернар підходив до нього, але пройшов мимо, засоромився своїх сліз. Він цінував Бернара, і йому стало прикро, що той відчув зневагу до нього.

Бернар пішов до Люксембурзького саду. Він сів на лаву в тому самому куточку саду, куди приходив, щоб зустріти Олів’є, в той вечір, коли шукав у нього притулку на ніч. Повітря було майже тепле, й небесна голубінь усміхалася йому крізь уже голі віти великих дерев. Було важко повірити в те, що наближається зима; пташки щебетали, мабуть, не здогадуючись про це. Але Бернар не дивився на сад; він бачив перед собою неозорий океан життя. Кажуть, що на морі є дороги; але вони ніяк не прокреслені, й Бернар не знав, яка з них — його дорога.

Він сидів у задумі кілька хвилин, а тоді побачив, як до нього наближається янгол, ніби ковзаючи по землі й такою легкою ходою, що відчувалося, він міг би пройти й по хвилях. Бернар ніколи не бачив янголів, та коли янгол сказав йому: «Ходімо!», він не завагався й на мить, слухняно підвівся й пішов за ним. Він здивувався не більше, аніж якби це сталося з ним уві сні. Згодом він намагався пригадати, чи взяв янгол його за руку; але насправді вони навіть не доторкнулися один до одного й навіть зберегли між собою деяку відстань. Вони повернулися вдвох на те саме подвір’я, де Бернар покинув хлопця-сироту, й тепер він був сповнений рішучости заговорити до нього; але на подвір’ї вже нікого не було.

Бернар рушив, у супроводі янгола, до Сорбонської церкви, куди спершу увійшов янгол, а Бернар туди ніколи ще не приходив. У тому місці снували й інші янголи, але в Бернара не було тих очей, якими він міг би їх побачити. Його огорнув незбагненний спокій. Янгол наблизився до головного вівтаря, й коли Бернар побачив, що той став навколішки, він і сам опустився навколішки, поруч із ним. Він не вірив у жодного бога, а тому не міг молитися. Але його серце було переповнене любовною потребою дару, пожертви; він хотів віддати в жертву себе. Його почуття були такими туманними, що він не зміг би виразити їх ніякими словами; але несподівано заграв орган.

«Ти пропонував також віддати себе в жертву Лорі, — сказав йому янгол, і Бернар відчув, як сльози покотилися йому по щоках. — Ходи за мною».

Йдучи за янголом, Бернар майже наштовхнувся на одного зі своїх давніх товаришів, який також склав свій усний іспит. Бернар вважав його ледарем і був здивований, що той спромігся успішно скласти іспит. Ледар не помітив Бернара, він подав церковному сторожеві гроші, щоб купити свічку. Бернар стенув плечима й вийшов із церкви.

Коли він вийшов на вулицю, то помітив, що янгол його покинув. Він увійшов у тютюнову крамничку, в ту саму, де Жорж тиждень тому ризикував, заплативши за сигарети фальшивою монетою. Після того він зумів реалізувати ще не одну таку монету. Бернар купив пачку сигарет і закурив. Чому янгол його покинув? Невже Бернар і він не мали чого один одному сказати?.. Видзвонило полудень. Бернарові захотілося їсти. Повернутися до пансіону? Чи піти до Олів’є і разом із ним розділити обід Едуара?.. Він перевірив, скільки у нього в кишені грошей і зайшов у ресторан. Коли він закінчував їсти, лагідний голос прошепотів:

— Тобі пора підбити підсумки.

Бернар обернув голову. Янгол знову був поруч із ним.

— Тобі треба вирішувати, — сказав він. — Ти жив лише задля авантюр. Чи дозволиш ти, щоб випадок керував тобою й далі? Ти маєш послужити якійсь меті. Важливо знати, якій саме.

— Навчи мене. Веди мене, — сказав Бернар.

Янгол привів Бернара у велику залу, в якій було багато людей. У глибині зали стояв поміст, а на помості — стіл. Якийсь молодик виголошував звідти промову.

— Велика дурість уявляти собі, що ти спроможний відкрити нехай там що. Ми не здобуваємо нічого такого, чого б уже не одержали. Кожен із нас повинен зрозуміти, ще в молодому віці, що ми залежимо від минулого й що це минуле нас зобов’язує. Для нього все наше майбутнє вже накреслене.

Коли він закінчив розвивати цю тему, замість нього вийшов інший оратор, який спочатку похвалив свого попередника, а потім різко осудив тих самовпевнених, котрі вважають, ніби можуть жити без доктрини або керуватися в житті своїми власними переконаннями та принципами.

— Доктрина дісталася нам у спадок, — сказав він. — Вона проіснувала вже багато століть. Лише вона може дати певність, і кожен із нас повинен доводити її слушність.

Вона дісталася нам від наших володарів. Вона належить нашій країні й щоразу, коли наш народ відмовлявся від неї, він мусив дорого платити за свою помилку. Не можна бути добрим французом і цього не знати, не можна досягти нічого доброго, якщо не керуватися нею.

Після цього другого оратора на поміст вийшов третій, який подякував двом першим за те, що вони так добре окреслили «теорію їхньої програми» — так він це назвав. Потім заявив, що ця програма включає в себе ні більше, ні менше, як відродження Франції, яке відбудеться завдяки зусиллям кожного з членів їхньої партії. Він оголосив себе людиною дій; він заявив, що всяка теорія знаходить у практиці свою мету і своє підтвердження і що всякий добрий француз повинен бути бійцем.

— Але, на жаль, — сказав він, — наші сили розпорошені, втрачені! Якою грандіозною була б велич нашої країни, яким сліпучим сяйво її досягнень, якою прекрасною була б доблесть кожного з нас, якби ці сили належно впорядкувати, якби ці досягнення відповідали правилам, якби кожен із нас став би в лави її захисників!

І поки він говорив, серед публіки стали сновигати молоді люди, роздаючи заяви про вступ, на яких треба було лише поставити свій підпис.

— Ти хотів віддати себе в жертву, — сказав йому янгол. — Чого ж ти чекаєш?

Бернар узяв один із папірців, який йому простягли і текст якого починався зі слів: «Я врочисто вступаю в...» Він прочитав, потім подивився на янгола і побачив, що той усміхається. Потім подивився на публіку й упізнав у гурті молодиків нового щойно спеченого бакалавра, який недавно поставив у церкві Сорбони свічку за свій успіх. І несподівано, трохи далі, він побачив свого старшого брата, з яким не зустрічався, відколи покинув батьківський дім. Бернар його не любив і трохи ревнував через ту повагу, з якою, як йому здавалося, ставився до нього їхній батько. Він нервово пожмакав заяву.

— Ти вважаєш, я повинен це підписати?

— О, звичайно ж, якщо ти сумніваєшся сам у собі, — сказав янгол.

— Я не сумніваюся, — заперечив Бернар і відкинув папірець геть.

А оратор тим часом говорив далі. Коли Бернар знову почав його слухати, той саме розповідав про певний засіб ніколи не помилятися, який полягав у тому, щоб назавжди відмовитися судити нехай там про що самому й завжди покладатися на судження своїх зверхників.

— А хто вони, ці зверхники? — запитав Бернар, і несподівано його опанував великий гнів. — Якби ти піднявся на поміст, — сказав він янголові, — й зітнувся б із ним у поєдинку, ти його подолав би...

Але янгол відказав, усміхаючись:

— Це з тобою я маю намір битися. Сьогодні ввечері, згода?..

— Згода, — сказав Бернар.

Вони вийшли. Дійшли до великих бульварів. Перехожі, що там штовхалися, здавалося, належали лише до багатих людей. Кожен здавався впевненим у собі, байдужим до інших, але чимось стурбованим.

— Хіба це образ щастя? — запитав Бернар, чиє серце було повне сліз.

Потім янгол повів Бернара в бідняцькі квартали, про вбогість яких Бернар раніше навіть не здогадувався. Надходив вечір. Вони довго блукали поміж високих брудних будинків, де жили хвороби, проституція, ганьба, злочин і голод. Лише там Бернар узяв янгола за руку, а янгол відвернувся від нього, щоб поплакати.

Бернар у той день не вечеряв і коли повернувся до пансіону, не став шукати Сару, як робив іншими вечорами, а піднявся прямо в кімнату, яку ділив із Борисом.

Борис уже лежав у постелі, але ще не спав. Він перечитував при світлі свічки листа, якого він сьогодні вранці одержав від Броні.

«Боюся, — писала його подруга, — що ми з тобою вже ніколи не побачимося. Я застудилася, коли повернулася до Польщі. Я кашляю. І хоч мій лікар намагається це приховати від мене, я відчуваю, що довго не проживу».

Почувши, що йде Бернар, Борис сховав листа під подушку й дмухнув на свічку.

Бернар просувався в темряві. Янгол увійшов до кімнати разом із ним, але, хоч ніч і не була дуже темна, Борис бачив тільки Бернара.

— Ти спиш? — пошепки запитав Бернар.

А що Борис нічого не відповів, то Бернар подумав, що він спить.

— Ну що ж, я готовий, — сказав Бернар янголові.

І всю ніч, до самого ранку, вони билися. Борис невиразно бачив, що Бернар робить якісь дивні рухи. Він думав, що то він так молиться, й не хотів уривати його молитву. Проте йому хотілося поговорити з ним, бо його опанувала велика туга. Підвівшись, він опустився навколішки біля свого ліжка. Він хотів помолитися, але зміг лише заплакати:

— О Броню, ти, яка бачиш янголів, ти, яка хотіла відкрити мені очі, навіщо ти йдеш від мене? Без тебе, Броню, що зі мною буде? Що зі мною станеться?

Бернар і янгол були надто заклопотані, щоб його почути. Вони билися аж до світанку. Зрештою янгол пішов, хоча ніхто з двох не став переможцем.

Коли пізніше Бернар теж вийшов зі своєї кімнати, він зустрів у коридорі Рашель.

— Мені треба поговорити з вами, — сказала вона.

Її голос звучав дуже сумно, й Бернар відразу зрозумів, про що вона хоче з ним говорити. Він нічого не відповів, похилив голову й, з великої жалости до Рашель, несподівано відчув до Сари ненависть, а до тієї втіхи, яку вона йому дарувала, огиду.

XIV

Близько шостої години Бернар прийшов до Едуара з торбиною, в яку він склав свій скромний одяг, білизну та книжки. Він попрощався з Азаїсом і з пані Ведель, але не став шукати Сару.

Бернар був серйозний. Битва з янголом зробила його зрілою людиною. Він уже не був схожий на безтурботного крадія валізи, який вірив, що в цьому світі потрібна лише зухвалість. Він починав розуміти, що на олтар зухвалости нерідко доводиться приносити щастя інших.

— Я прийшов до вас просити притулку, — сказав він Едуарові. — Я знову втратив дах над головою.

— А чому ви пішли від Веделів?

— З деяких причин... Дозвольте мені не розповідати про них.

Едуар досить спостерігав за Бернаром і Сарою того вечора на банкеті, щоб здогадатися про причину цієї стриманости.

— Гаразд, — сказав він, усміхаючись. — Диван моєї студії у вашому розпорядженні на ніч. Але я повинен сказати вам, що вчора до мене приходив ваш батько.

І він розповів йому про ту частину їхньої розмови, яка стосувалася безпосередньо його.

— Сьогодні ввечері вам би слід було прийти до нього, а не до мене. Він чекає вас.

Бернар мовчав.

— Я це обміркую, — сказав він нарешті. — А поки що дозвольте мені залишити свої речі тут. Можна мені побачити Олів’є?

— Погода така гарна, що я умовив його вийти подихати повітрям. Я хотів супроводжувати його, бо він ще дуже слабкий; але він волів вийти сам. До речі, він уже гуляє цілу годину й незабаром повернеться. Зачекайте його... Але я геть забув... Як ваш іспит?

— Я його склав успішно. Це не так і важливо. Для мене куди важливіше вирішити, що я віднині робитиму. Знаєте, що мене найбільше утримує від того, щоб повернутися до батька? Те, що я не хочу брати в нього гроші. Ви, звичайно, вважаєте, що з мого боку безглуздо не скористатися з цього шансу. Але я дав собі таку обіцянку. Мені важливо довести самому собі, що я людина слова, людина, на яку я можу розраховувати.

— Я бачу в цьому лише гордість.

— Називайте це, як хочете: гордістю, самовпевненістю, пихою... Ви не принизите цим у моїх очах те почуття, яке мене надихає. Але тепер ось що я хотів би знати: чи для того, щоб знайти свою дорогу в житті, треба поставити перед собою певну мету?

— Що ви хочете цим сказати?

— Я думав про це всю ніч. Куди докласти ті сили, які я відчуваю в собі? Як використати себе в якнайліпший спосіб? Тобто треба обрати собі певну мету? Але як її обрати, цю мету? Як упізнати її, поки ти ще її не досяг?

— Жити без мети — це дозволити, щоб тобою керував випадок.

— Боюся, ви не зовсім мене розумієте. Коли Колумб відкрив Америку чи знав він, куди пливе? Його метою було пливти вперед, прямо перед собою. Його метою був він сам, адже це він поставив перед собою завдання пливти прямо...

— Я часто думав, — урвав його Едуар, — що в мистецтві, й зокрема в літературі, лише ті чогось варті, хто прагне до невідомого. Не можна відкрити нову землю, якщо ти не готовий утратити з виду, від самого початку й надовго, будь-який берег. Але наші письменники бояться неозорого простору; вони всі липнуть до берега.

— Учора, після свого іспиту, — провадив Бернар, не слухаючи його, — я увійшов, не знаю, який демон мене туди заштовхав, до зали, де відбувалися політичні збори. Там говорили про національну честь, про відданість батьківщині, про багато речей, від яких у мене калатало серце. Я там мало не підписав папірця, де зобов’язався б, давши слово чести, присвятити свої зусилля справі, яка, звичайно ж, здалася мені прекрасною і шляхетною.

— Я дуже радий, що ви того папірця не підписали. Але що вас утримало?

— Якийсь потаємний інстинкт, безперечно... — Бернар замислився на мить, потім додав, засміявшись: — Мабуть, передусім, обличчя там присутніх; почавши з обличчя мого старшого брата, якого я побачив на тих зборах. Мені здалося, що всі ті молоді люди надихалися найшляхетнішими почуттями і що було б добре, якби вони зреклися своєї ініціативи, бо вона не заведе їх далеко, зреклися своїх поглядів, бо їм бракувало тверезого глузду і зреклися незалежности свого духу, бо вона швидко виснажила б їхні сили. Я також сказав собі, що державі вигідно мати серед своїх громадян стільки добромисних послужливих воль; але що моя воля ніколи до них не належатиме. І тоді я запитав себе, як установити для себе правила, бо я не зможу жити без правил і не зможу прийняти ці правила від когось іншого.

— Відповідь на це запитання здається мені простою: знайти ці правила в самому собі; поставити собі за мету власний розвиток.

— Атож... саме це я собі й сказав. Але це не просунуло мене далеко вперед. Якби я був певен, що зможу знайти в собі те краще, чим я володію, я віддав би йому перевагу над усім іншим; але я навіть не певен, що зможу обрати те краще, що маю в собі... Я міркував над цим цілу ніч, я вам уже казав. Над ранок я був такий стомлений, що подумав, а чи не варт мені випередити заклик свого класу й узяти на себе певні обов’язки.

— Обминути проблему не означає розв’язати її.

— Саме це я собі й сказав, чи це питання, якщо його відкласти, не постане переді мною ще нагальніше, коли я наймуся на службу. Тож я прийшов до вас, щоб вислухати вашу пораду.

— Я не збираюся давати вам пораду. Ви зможете знайти цю пораду лише в собі самому, а навчитися, як треба жити, ви навчитеся, лише живучи.

— А якщо я житиму поганим життям, чекаючи тієї миті, коли зрозумію, як треба жити?

— Навіть погане життя вас чогось навчить. Добре навіть скочуватися вниз, якщо це потрібно для того, щоб піднятися.

— Ви жартуєте?.. Ні, здається, я зрозумів вас, і я приймаю цю формулу. Але поки я розвиватимуся, як ви кажете, я муситиму якось заробляти собі на життя. Що ви скажете про таке промовисте оголошення в газетах: «Здібний молодик із блискучим майбутнім, який може робити все».

Едуар засміявся.

— Немає нічого важчого, аніж робити все. Ліпше уточнити.

— Я подумав про одне з тих коліщаток, які приводять у рух механізм великої газети. О, я погодився б і на дуже низьку посаду — коректора, майстра цеху... кого завгодно? Мені треба так мало!

Він говорив тоном вагання. Насправді він хотів би обійняти посаду секретаря, але боявся сказати про це Едуарові з огляду на їхнє взаємне розчарування. Зрештою, це не його, Бернара, провина, якщо ця спроба секретарювання зазнала такого прикрого краху.

— Можливо, мені вдасться, — сказав Едуар, — прилаштувати вас у «Ґранд-журналь», бо я знайомий із його головним редактором.

Тоді як Бернар та Едуар отак дискутували, Сара мала з Рашеллю дуже прикру розмову. Сара відразу зрозуміла, що раптова втеча Бернара була спричинена докорами Рашелі; і вона висловила своє обурення поведінкою сестри, котра, як вона сказала, гасить навкруг себе будь-які вогники радости. Вона не мала права накидати іншим доброчесність, усю непривабливість якої довела на власному прикладі.

Рашель, яку ці звинувачення обурили до глибини душі, бо вона завжди жертвувала собою, заперечила, бліда, з тремтячими губами:

— Я не дозволю тобі занапастити себе.

Але Сара заридала й вигукнула:

— Я не хочу вірити в твоє небо! Я не хочу спасатися!

Вона вирішила негайно їхати в Англію, де її прийме подруга. Бо «зрештою, вона вільна й має право жити, як їй хочеться». Ця сумна суперечка тяжко засмутила Рашель.

XV

Едуар подбав про те, щоб приїхати до пансіону, перед тим як повернуться учні. Він не бачив Лаперуза від початку навчального року і хотів спочатку поговорити з ним. Старий учитель гри на фортепіано виконував свої нові обов’язки наглядача, як міг, тобто дуже погано. Він спочатку доклав усіх зусиль, щоб учні його полюбили, але йому бракувало авторитетности. Діти цим скористалися, вони прийняли за слабкість його поблажливість і розбестилися вкрай. Лаперуз спробував удатися до суворих покарань, але запізно. Його умовляння, його погрози, його докори лише настроїли учнів проти нього. Коли він підвищував голос, вони сміялися; коли він гупав кулаком по столу, вони кричали, вдаючи, що нажахані. Його передражнювали, його називали всілякими прізвиськами, передавали від парти до парти карикатури, на яких він був зображений добрим і лагідним, лютим, з величезним пістолетом у руці (пістолетом, який Ґериданісоль, Жорж та Фіфі знайшли, коли влаштували в його кімнаті нахабний обшук), з якого він перестріляв усіх учнів; або навколішках перед ними з благально піднятими руками, коли він благав у них, як це робив першими днями, «трохи тиші, майте ж до мене жалість». Він був тепер схожий на бідолашного старого оленя, зацькованого безжальною зграєю гончаків, Едуар нічого про це не знав.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

«Лаперуз прийняв мене в маленькій залі на першому поверсі, що була, як я знав, найзатишнішим приміщенням у пансіоні. З меблів тут були лише чотири парти, що стояли навпроти великого чорного стола, та солом’яний стілець, на який примусив мене сісти Лаперуз. Сам він примостився за однією з парт, сидячи трохи боком, після того як зазнав невдачі у своїх намаганнях просунути під парту свої надто довгі ноги.

— Ні, ні, мені тут дуже зручно, запевняю вас.

Але тон його голосу, вираз його обличчя говорили:

«Мені дуже погано, і я сподіваюся, що це відразу видно. Але мені подобається бути в такому становищі. І чим гірше мені буде, тим менше нарікань ви від мене почуєте».

Я спробував пожартувати, але мені не вдалося домогтися від нього усмішки. Його манери були стриманими й церемонними, ніби він хотів зберегти між нами відстань і дати мені зрозуміти: «Це з вашої вини я опинився тут».

Тим часом він казав, що дуже всім задоволений. А втім, він уникав моїх запитань і дратувався, коли я наполягав. А коли я запитав, де його кімната, він мені відказав:

— Задалеко від кухні.

А коли я висловив подив, чому це його обходить, він пояснив:

— Іноді вночі мені хочеться їсти... Коли я не можу заснути.

Я сидів зовсім близько від нього. Я підійшов іще ближче й лагідно поклав руку йому на лікоть. Він знову заговорив, уже природнішим голосом:

— Мушу вам признатися, що сплю я дуже погано. Навіть коли мені щастить заснути, я не втрачаю відчуття того, що сплю. Це ж не справжній сон, чи не так? Той, хто справді спить, не відчуває, що він спить, він помічає, що спав, лише коли прокидається.

А тоді нахилився до мене й заговорив із якоюсь занудною наполегливістю:

— Іноді я намагаюся переконати себе, що все це ілюзія і що я все ж таки справді сплю, що це справжній сон. Проте ось доказ того, що я сплю не по-справжньому: коли я хочу розплющити очі, я їх розплющую. Зазвичай у мене таке бажання не виникає. Ви ж самі розумієте, що я зовсім не зацікавлений це робити. Навіщо мені доводити собі самому, що я не сплю? Я завжди зберігаю надію заснути, переконуючи себе, що я вже сплю...

Він нахилився до мене ближче і ще стишив голос:

— А потім, дещо мене непокоїть. Ні, ні, не кажіть... Я не нарікаю, бо з цим нічого не поробиш. А коли нічого не можна змінити, то який сенс нарікати? Уявіть собі, що навпроти мого ліжка, у стіні, точно на висоті моєї голови, щось постійно створює шум.

Він пожвавішав, говорячи. Я запропонував, щоб він повів мене до своєї кімнати.

— Авжеж! Авжеж! — сказав він, раптово підводячись. — Можливо, ви з’ясуєте для мене, що це таке... Бо сам я зрозуміти не можу. Ходімо зі мною.

Ми піднялися на два поверхи, потім звернули в дуже довгий коридор. Я ніколи раніше не бував у цій частині будинку.

Кімната Лаперуза виходила на вулицю. Вона була маленька, але пристойна. Я помітив на нічному столику, поруч із молитовником, коробку для пістолетів, з якими він так і не захотів розлучитися. Він схопив мене за лікоть і, трохи відсунувши ліжко від стіни, сказав:

— Ось. Дивіться... Притуліть вухо до стіни. Чуєте?

Я притулив вухо до стіни й став дослухатися, напруживши всю увагу. Та попри все моє бажання щось почути, анічогісінько не почув. Лаперуз дратувався. Вулицею проїхала важка підвода, аж задвигтів будинок і задзвеніли шибки.

— О цій годині дня, — сказав я, сподіваючись його заспокоїти, — маленький шум, який, можливо, вам докучає, розчиняється у звуках, які долинають із вулиці.

— Це він для вас розчиняється, це ви не можете відокремити його від інших шумів! — схвильовано вигукнув він. — Проте я все одно його чую. Ніщо не заважає мені його чути. Іноді я почуваю себе таким змученим, що даю собі слово поговорити з Азаїсом або з домовласником... О я вже не маю надії, що він припиниться... Але я хотів би бодай знати, що це таке.

Він, здавалося,замислився на якусь мить, потім сказав:

— Так ніби якийсь хрускіт. Що я тільки не пробував, аби нічого не чути. Я відсовував ліжко від стіни. Я закладав вуха ватою. Я повісив годинника (бачите, я вбив онде цвях у стіну) саме на тому місці, де, я думаю, проходить труба, щоб цокання годинника заглушило той інший шум... Але це ще дужче мене стомлювало, бо я мусив докладати зусиль, щоб його розпізнати. Це абсурдно, чи не так? Але тепер я волію слухати його без перешкод, бо знаю все одно, що він є... О, мені не треба було розповідати вам про ці речі. Ви ж бачите, що я тепер старий дід, не більше.

Він сів скраєчку ліжка й тупо завмер. Зловісна деградація старости в Лаперуза не так подіяла на його розум, як проникла в саму глибінь його характеру. Так червак проникає в саме осереддя яблука, подумав я, дивлячись, як цей колись такий рішучий і гордий чоловік переживає гострий напад дитячого розпачу. Я спробував вивести його з цього стану, заговоривши про Бориса.

— Атож, його кімната поруч із моєю, — сказав він, підводячи голову. — Я вам її покажу. Ходімо.

Він вивів мене в коридор і відчинив сусідні двері.

— На цьому другому ліжку, яке ви бачите, спить молодий Бернар Профітандьє.

Я не визнав за потрібне повідомити йому, що Бернар, починаючи саме з цього дня, більше там не спатиме. Він провадив:

— Борис радий мати його за товариша і, думаю, вони ладнають між собою. Але ви знаєте, він не дуже охоче розмовляє зі мною. Він дуже стриманий... Я боюся, чи в цього хлопця не занадто черстве серце.

Він сказав це з таким сумом, що я визнав за потрібне заперечити і став переконувати старого, що його онук наділений тонкими почуттями.

— Тоді він міг би виявляти їх трохи частіше, — сказав Лаперуз. — Ось, наприклад: коли вранці він іде разом з іншими до школи, я вихиляюся зі свого вікна, щоб подивитись, як він іде. І що ви думаєте? Він не обертається!

Я хотів був пояснити йому, що Борис, поза всяким сумнівом, просто не хотів виставляти себе на посміх перед товаришами, які вчепилися б за таку нагоду, проте в цю мить із подвір’я долинули крики.

Лаперуз ухопив мене за лікоть і сказав зміненим голосом:

— Слухайте! Слухайте! Вони повертаються.

Я подивився на нього. Він тремтів усім тілом.

— Ви боїтеся цих шибеників? — запитав я.

— Ні, ні, — збентежено заперечив він. — Як ви могли подумати! — Тоді раптом швидко сказав: — Я мушу зійти вниз. Перерва триває лише кілька хвилин, а ви ж знаєте, що я наглядаю за уроками. Прощавайте. Прощавайте.

Він кинувся в коридор, навіть не потиснувши мені на прощання руку. Через мить я почув, як він спотикається на сходах. Я кілька хвилин дослухався, не бажаючи потрапляти на очі учням. Я чув, як вони кричать, сміються і співають. Потім пролунав дзвоник, і незабаром відновилася тиша.

Я пішов побачитися з Азаїсом і взяв у нього дозвіл для Жоржа покинути урок, щоб поговорити зі мною. Він прийшов до мене в ту саму невеличку залу, в якій прийняв мене спочатку Лаперуз.

Як тільки Жорж опинився наодинці зі мною, він визнав за потрібне прибрати насмішкуватого виразу. Це був його спосіб приховувати збентеження. Але я не певен, котрий із нас двох був збентежений більше. Він був насторожі, бо знав, безперечно, що йому читатимуть мораль. Мені здалося, він вирішив наперед наготувати зброю, яку міг використати проти мене, тому що, перш ніж я навіть устиг рота розкрити, як він уже запитав у мене, як там ведеться Олів’є, таким глузливим тоном, що я охоче врізав би йому ляпаса. Так, він готував свій захист проти мене. «І знайте, я не боюся вас», — здавалося, промовляв його іронічний погляд, глузлива складка його губів і тон його голосу. Я відразу втратив усю впевненість у собі й думав тільки про те, щоб не показати цього. Промова, яку я підготував, тепер здавалася мені недоречною. Я не мав у нього авторитету, необхідного для того, щоб виступити в ролі суворого судді. У глибині душі я відчував до Жоржа неабиякий інтерес.

— Я не збираюся тебе сварити, — сказав я нарешті. — Я хочу лише остерегти тебе. (І попри мою власну хіть, усе моє обличчя всміхалося.)

— Скажіть спочатку, це вас мати послала?

— І так, і ні. Я справді розмовляв із твоєю матір’ю. Але це було кілька днів тому. Але вчора я мав про тебе дуже важливу розмову з однією дуже важливою особою, якої ти не знаєш. Ця особа приходила до мене, щоб поговорити про тебе. Це слідчий. Саме за його дорученням я й розмовляю з тобою. Ти знаєш, чим займається слідчий?

Жорж несподівано зблід, і, мабуть, його серце на мить зупинилося. Він стенув плечима, але його голос трохи тремтів:

— Ну то кажіть, що наговорив вам дядечко Профітандьє.

Самовпевненість цього малого вибивала мене з колії. Звичайно, найпростіше було б перейти відразу до діла. Але мій розум так налаштований, що він не схильний шукати найпростішого виходу й невтримно заводить мене на всілякі манівці. Щоб пояснити свою поведінку, яка відразу по тому здалася мені абсурдною, але була цілком спонтанною, я можу сказати, що моя остання розмова з Поліною надзвичайно мене схвилювала. Роздуми, які вона спричинила, я відразу ж переніс у свій роман у формі діалогу, що вельми пасував декотрим із моїх персонажів. Я досить рідко безпосередньо використовую те, що мені пропонує життя, але на цей раз історія з Жоржем мені дуже допомогла; здавалося, моя книжка чекала саме на неї, так відразу знайшла вона в ній своє місце; мені довелося змінити лише деякі незначні деталі. Але я подав цю історію (я маю на увазі крадіжку грошей) не в прямому викладі. У мене йдеться лише про її наслідки, про які читач довідується з розмов. Я занотував ці розмови в записнику, який завжди ношу із собою в кишені. Натомість історія з фальшивими монетами, в тому вигляді, в якому мені підніс її Профітандьє, навряд чи могла згодитися для мого роману. І саме тому, безперечно, замість викласти Жоржеві все навпростець, тобто відразу перейти до суті нашої з ним розмови, я став шукати обхідні шляхи.

— Я хотів би, щоб ти спочатку прочитав ці кілька рядків, — сказав я. — Ти зрозумієш, чому я пропоную тобі їх прочитати.

І подав йому свого записника, розкривши його на тій сторінці, яка могла його зацікавити.

Я повторюю: цей жест видається мені тепер абсурдним. Але у своєму романі саме через подібне читання я мав намір остерегти наймолодшого зі своїх героїв. Мені важливо було знати реакцію Жоржа; я сподівався, вона дасть мені неоціненний матеріал... і допоможе навіть оцінити якість того, що я вже написав.

Наводжу згадуваний уривок:

«Була в цьому хлопцеві якась темна зона, куди прагнула проникнути співчутлива цікавість Одибера. Йому не досить було знати, що юний Едольф учинив крадіжку: він хотів би, щоб Едольф розповів йому, як він до цього дійшов і що він пережив, укравши вперше в житті. Звичайно ж, що якби навіть хлопець поставився до нього з цілковитою довірою, він не зміг би йому про це розповісти. Й Одибер не наважувався розпитувати його, боячись почути брехливі заперечення.

Одного вечора Одибер вечеряв з Ільдебраном і заговорив із ним про випадок Едольфа. Він, звичайно ж, не став його називати й виклав факти в такий спосіб, щоб співрозмовник не зміг здогадатися, про кого йдеться.

— А ви не звернули увагу на те, — сказав йому Ільдебран, — що найвирішальніші в нашому житті вчинки, я хочу сказати, ті вчинки, які, буває, визначають усе наше майбутнє, найчастіше здійснюються необмірковано?

— Я ладен із вами погодитися, — відповів Одибер. — Це ніби потяг, у який ми сідаємо цілком бездумно й не запитуючи себе, куди він нас привезе. І найчастіше, ми навіть не розуміємо, що, коли цей потяг вирушить, то вже буде пізно з нього зійти.

— Але, може, хлопець, про якого ви говорите, і не хоче сходити з цього потяга?

— Поки що він про це не думає, звичайно ж. Він навіть задоволений тим, що подався в мандри. Йому подобаються краєвиди, які біжать за вікном, і йому байдуже, куди він їде.

— Ви збираєтеся прочитати йому мораль?

— Звичайно ж, ні! Це нічого не дасть. Його стільки годували тією мораллю, що вона викликає в нього лише нудоту.

— Чому він учинив крадіжку?

— Цього я точно не знаю. Безперечно, що не внаслідок реальної потреби. Мабуть, для того, щоб забезпечити собі певні вигоди: не пасти задніх серед товаришів, чиї батьки багатші... та хіба я знаю? Його штовхнула на це якась природна потреба й просте бажання пережити втіху крадіжки.

— Це найгірше.

— Авжеж! Бо на цьому він не зупиниться.

— Він розумний?

— Я певний час вважав, що він не такий розумний, як його брати. Але тепер я сумніваюся, чи не припустився помилки, і чи моє хибне враження не пояснюється тим, що він досі не усвідомлює своїх потенційних можливостей. Його цікавість поки що заводить його не туди, куди слід; чи точніше буде сказати, що вона перебуває у нього в зародковому стані, на стадії нерозбірливости.

— Ви маєте намір поговорити з ним?

— Я спробую показати йому, наскільки незначні вигоди він здобуває, вдаючись до крадіжок, і як багато втрачає внаслідок своєї непорядности: довіру близьких людей, їхню повагу, мою в тому числі... усі ті речі, які не можна виразити в цифрах і які можна оцінити лише за тими гігантськими зусиллями, яких потім треба буде докласти, щоб позбутися їхніх наслідків. Деякі люди змарнували в такий спосіб усе своє життя. Я спробую розтлумачити йому те, що він, з огляду на свою молодість, навряд чи спроможний осмислити: що віднині тепер тільки на нього падатимуть усі підозри, якщо поблизу нього станеться щось сумнівне, непевне. Його можуть хибно звинуватити в тяжких злочинах, і йому не вдасться виправдатися. Те, що він уже накоїв, лежатиме на ньому незмивним тавром. Ми називаємо таких людей «заплямованими». Я хотів би йому ще сказати... Але, боюся, він усе заперечуватиме.

— Ви справді хотіли б усе це йому сказати?

— Я ще хотів би йому сказати, що його вчинок створив прецедент і що, коли для першої крадіжки треба виявити певну рішучість, переступити через певні вагання, то для того, щоб учинити наступні, досить буде лише піддатися своєму захопленню. Усе, що буде далі, відбуватиметься само собою... Я хотів би йому ще сказати, що часто перший штрих, який ми робимо майже бездумно, невиправно спотворює наше обличчя й починає прокреслювати рису, яку потім усі наші зусилля ніколи не зможуть стерти. Я хотів би... Але я не зможу поговорити з ним про все це.

— А чом би вам не записати нашу сьогоднішню розмову? А потім ви дасте йому її прочитати.

— Це цікава думка, — сказав Одибер. — Чом би й ні?

Я не відводив від Жоржа погляду протягом усього часу, поки він читав; але з виразу його обличчя я не міг здогадатися, що він думає.

— Читати далі? — запитав він, збираючись перегорнути сторінку.

— Читати далі немає сенсу. Розмова закінчується на цьому.

— Шкода.

Він повернув мені записник і майже весело зауважив:

— Я хотів би знати, що відповів Едольф, після того як прочитав нотатки в записнику.

— Не дивно. Я й сам би хотів це знати.

— Едольф — це чудне ім’я. Ви не могли б наділити його іншим?

— Це не має ваги.

— Так само, як і те, що він відповість. А що буде потім?

— Я не знаю. Це залежить від тебе. Побачимо.

— Тоді, якщо я вас правильно зрозумів, ви хочете, щоб я допоміг вам закінчити вашу книжку. Признайтеся, що...

Він замовк, ніби йому було важко висловити свою думку.

— Що що? — запитав я, щоб підштовхнути його завершити свою думку.

— Признайтеся, ви були б глибоко розчаровані, — заговорив він нарешті, — якби Едольф...

Він знову урвав свою фразу. Я подумав, що здогадуюся, що він хоче сказати, й закінчив за нього:

— Якби він став чесним хлопцем?.. Ні, ні, малий, ні!

І раптом сльози набігли мені на очі. Я поклав руку йому на плече. Але він випручався.

— Бо, зрештою, якби він не вчинив крадіжку, ви не змогли б написати все це.

І лише тоді я зрозумів свою помилку. У глибині душі Жорж був потішений тим, що так довго заполоняв мої думки. Він почув себе цікавим. Я забув про Профітандьє. Але Жорж нагадав мені про нього:

— І що ж він вам розповів, ваш слідчий?

— Він доручив мені попередити тебе, що йому відомо, що ти поширюєш фальшиві монети...

Колір обличчя в Жоржа знову змінився. Він зрозумів, що заперечувати марно, проте став розгублено виправдовуватися.

— Але ж я не сам...

— ...і що коли ви негайно не припините цю злочинну діяльність, ти і твої приятелі, то він буде змушений негайно вас заарештувати.

Спочатку Жорж смертельно зблід. Тепер щоки його палахкотіли вогнем. Він дивився застиглим поглядом прямо перед собою, і його насуплені брови прорізали йому на лобі дві зморшки.

— Прощавай, — сказав я, подавши йому руку. — Я раджу тобі остерегти також твоїх товаришів. Що ж до тебе, то я все сказав.

Він мовчки потис мені руку й пішов на свій урок, жодного разу не обернувшись.

Коли я перечитав ті сторінки з «Фальшивомонетників», які показував Жоржеві, вони здалися мені досить поганими. Я тут подав їх такими, якими прочитав їх Жорж; але весь цей розділ треба переписати. Безперечно, що ліпше буде говорити із самим хлопцем. Я повинен придумати, як можна на нього вплинути. Безперечно, що в тому стані, в якому він у мене перебуває, Едольфа (я зміню це ім’я, Жорж має слушність), дуже важко напутити на добрий розум. Але я спробую це зробити; і хоч би що там думав із цього приводу Жорж, це для мене найцікавіше завдання, бо воно найважче. (Схоже, я починаю мислити, як Дув’єр!) Залишмо для романістів-реалістів історії про плин за течією».

Повернувшись на урок, Жорж відразу повідомив своїх двох друзів про застереження Едуара. Усі розмови про його крадіжку хлопець пустив повз вуха, вони його анітрохи не схвилювали. Але щодо фальшивих монет, які могли накликати на них великі неприємності, то їх треба було позбутися якнайшвидше. Кожен із них мав їх по кілька штук, щоб реалізувати їх сьогодні після уроків. Ґериданісоль зібрав їх і побіг викинути в якусь канаву. Увечері він попередив Струвілова, який також відразу вжив необхідних заходів.

XVI

Того ж таки вечора, коли Едуар розмовляв зі своїм племінником Жоржем, до Олів’є, після того як Бернар від нього пішов, навідався з візитом Арман.

Армана Веделя було не впізнати: свіжопоголений, усміхнений, з високо піднятою головою. Він був у новому, туго приталеному костюмі, який надавав йому трохи кумедного вигляду, він це відчував і показував, що це відчуває.

— Я мав би провідати тебе раніше, але в мене було стільки роботи!.. Ти знаєш, що я тепер секретар Пасавана? Або, якщо хочеш, головний редактор журналу, який він видає. Я не запрошуватиму тебе до співпраці, бо Пасаван, як мені здалося, вельми настроєний проти тебе. Крім того, журнал рішуче схиляється до лівого напрямку. Тому він почав із того, що позбувся Беркая та його пасторалей...

— Тим гірше для нього, — сказав Олів’є.

— А натомість він прийняв мого «Нічного горщика», який між іншим, я присвячу тобі, якщо ти не проти.

— Тим гірше для мене, — сказав Олів’є.

— Пасаван навіть хотів опублікувати мою геніальну поему на першій сторінці першого номеру, але цьому вчинила опір моя природна скромність, яку всі ці похвали піддали тяжкому випробуванню. Якби я не боявся перевтомити твої вуха, які. певне, ще не оклигали від хвороби, я розповів би тобі про свою першу розмову зі славетним автором «Непорушного шлагбауму», якого я доти знав лише з твоїх слів.

— Залюбки вислухаю твою розповідь.

— Тютюновий дим тобі не зашкодить?

— Я сам закурю, щоб ти не бентежився.

— Мушу тобі сказати, — почав Арман, припалюючи сигарету, — що твоя зрада поставила нашого дорогого графа в скрутне становище. Само собою зрозуміло, й це не просто комплімент, що не так легко знайти заміну для того букета талантів, чеснот, високих якостей, які перетворюють тебе на одного з...

— Коротше... — урвав його Олів’є, якого стомлювала важка іронія Армана.

— Одне слово, Пасаван мусив знайти собі секретаря. Він був знайомий з таким собі Струвіловим, з яким я також знайомий, бо він дядько й опікун одного з пансіонерів, а той знає Жана-Коба Лафлера, якого знаєш і ти.

— Я його не знаю, — сказав Олів’є.

— Облиш, старий, ти мусиш його знати. Це суб’єкт дивовижний, можна сказати, чудернацький. Таке собі дитя, блякле, зморшкувате, наквацьоване якимись фарбами; воно живе на аперитивах, а коли п’яне, то пише прегарні вірші. Ти почитаєш їх у нашому першому номері. Отже, Струвілов надумав послати його до Пасавана на твоє місце. Ти можеш собі уявити його появу на вулиці Вавилон. Я ще тобі не сказав, що Коб-Лафлер носить одяг, заквацяний плямами, мичка злинялого, майже білого волосся спадає йому на плечі і він має вигляд людини, що не вмивалася щонайменше тиждень. Пасаван, який завжди вдає, ніби повністю контролює ситуацію, заявив, що КобЛафлер йому дуже сподобався. Коб-Лафлер зумів показати себе лагідним, усміхненим, сором’язливим. Коли він захоче, то може бути схожим на Ґренґуара з Банвіля. Одне слово, Пасаван піддався на його чари й готовий був узяти його в секретарі. А треба тобі сказати, що Коб-Лафлер не має жодного су за душею... І ось він підводиться, щоб попрощатись і піти. «Але перш ніж я вас покину, я вважаю за свій обов’язок попередити, пане граф, що я маю деякі вади». — «А хто з нас їх не має?» — «І кілька пороків. Я курю опій». — «Про це не турбуйтеся, — каже Пасаван, якого така дрібничка не може вибити з рівноваги. — Я маю чудовий опій, яким можу почастувати вас». — «Так, але коли я покурю, я цілком забуваю правила орфографії». Пасаван сприймає ці слова як жарт, намагається засміятись і подає йому руку. Лафлер веде далі: «Крім того, я приймаю гашиш». — «Мені теж доводилося його приймати, іноді», — відповідає йому Пасаван. «Так, але під дією гашишу я не можу утриматися від того, щоб не красти». Пасаван починає розуміти, що гість глузує з нього. А Лафлер, увійшовши в смак, невтримно провадить: «Крім того, я п’ю ефір; а потім, я все рву, все ламаю та розбиваю». І, схопивши кришталеву вазу, вдає, ніби хоче пожбурити її в камін. Пасаван видирає вазу у нього з рук: «Я вам дуже вдячний, що ви мене попередили».

— І виставив його за двері?

— Атож, і прикипів поглядом до вікна, боячись, щоб Лафлер не кинув бомбу в його підвал, ідучи геть.

— Але навіщо твій Лафлер усе це зробив? — запитав Олів’є після короткої мовчанки. — Судячи з того, що ти мені розповів, він дуже потребував цієї посади.

— Але ти мусиш погодитися, старий, що є люди, які відчувають потребу діяти проти власного інтересу. А потім, скажу тобі, що Лафлер відчув огиду до тієї розкоши, яка оточує Пасавана; до його елеґантности, його люб’язних манер, його великодушної поблажливости, до його манірної зверхности. Атож, від усього цього його занудило, й мушу тобі сказати, я його розумію... Якщо по-чесному, то від нього блювати хочеться, від твого Пасавана.

— Навіщо ти кажеш «твого Пасавана»? Ти добре знаєш, що я більше не зустрічаюся з ним. А потім, чому ти пішов йому служити, якщо він уселяє тобі таку відразу?

— Тому що я якраз люблю те, що вселяє мені відразу... починаючи з моєї власної або моєї бридкої індивідуальности. А потім, у глибині душі, Коб-Лафлер — хлопець сором’язливий. Він нічого цього не сказав би, якби йому не було страшенно ніяково.

— Розказуй!

— Безперечно. Йому було ніяково, і він відчув жах, що почуває себе ніяково перед людиною, яку у глибині душі зневажає. Саме для того, щоб приховати свою ніяковість, він і випендрювався.

— Мені це здається дурним.

— Хлопче, не всім же бути такими розумними, як ти.

— Ти вже мені це казав під час нашої останньої зустрічі.

— Яка пам’ять!

Олів’є вирішив перехопити ініціативу.

— Я намагаюся, — сказав він, — забути про твої жарти. Але останнього разу ти, наприкінці нашої розмови, говорив серйозно. Ти сказав мені речі, про які я не можу забути.

У погляді Армана промайнула стурбованість. Він силувано засміявся.

— О, старий, останнього разу я говорив із тобою так, як ти хотів, щоб я з тобою говорив. Ти просив чогось мінорного й тоді, щоб зробити тобі приємність, я став скиглити, вивертаючи свою душу й удаючи страждання у стилі Паскаля... Чого ти від мене хочеш? Я серйозний лише тоді, коли жартую.

— Ти ніколи не примусиш мене повірити, що ти не був щирий, коли говорив зі мною так, як ти говорив. Це зараз ти граєш роль.

— О створіння, сповнене наївности, яку ангельську душу ти в собі ховаєш! Так ніби всі ми не граємо якусь роль, більш або менш щиро й свідомо. Життя, старий, не більш як комедія. Але різниця між тобою і мною в тому, що я знаю, що я граю роль; тоді як...

— Тоді як... — агресивно повторив Олів’є.

— Тоді як мій батько, наприклад, а про тебе нема чого й говорити, цілком поринає у свою роль, коли грає пастора. Хоч би що я казав чи робив, завжди частина мене залишається позаду, спостерігаючи, як друга моя частина зриває оплески або зазнає фіаско, глузуючи з неї й освистуючи її, а іноді й аплодуючи їй. Коли людина отак розколота, то як вона може бути щирою? Я навіть уже до пуття не розумію, що означає це слово. З цим просто нічого не вдієш: коли я сумний, я здаюся собі Гротескним, і це мене смішить; коли я веселий, я жартую так по-дурному, що від цього мені хочеться плакати.

— Мені теж хочеться плакати, коли я дивлюся на тебе, мій бідолашний старий друже. Я не думав, що ти такий хворий.

Арман стенув плечима і сказав зовсім іншим тоном:

— Щоб утішити тебе, розповім про те, що буде опубліковано в нашому першому номері — ти ж хочеш це знати? Отже, там буде мій «Нічний горщик»; чотири пісні Коба-Лафлера; один із діалогів Жаррі; поеми в прозі малого Ґериданісоля, нашого пансіонера; а потім «Праска», великий есей загальної критики, в якому будуть викладені тенденції журналу. Ми об’єднали свої сили, щоб створити цей шедевр.

Олів’є, який не знав, що сказати, невпевнено заперечив:

— Жоден шедевр не може бути результатом співпраці.

Арман вибухнув сміхом.

— Але ж, мій любий, я пожартував, сказавши, що це буде шедевр. Адже в нашому випадку не йдеться навіть про те, що можна було б назвати твором. І насамперед, треба було б визначити, яке значення вкладаємо ми в слово «шедевр». Звичайно ж, «Праска» спробує прояснити наш погляд на цю проблему. Існує безліч творів, якими ми захоплюємося на віру, тому що всі ними захоплюються, і ніхто досі не додумався чи не посмів сказати, що вони дурні. Наприклад, на самому початку номера ми збираємося дати репродукцію «Джоконди», якій будуть наклеєні вуса. Ти побачиш, старий: це справить вибуховий ефект.

— Ти хочеш цим сказати, що дивишся на «Джоконду» як на щось дурне?

— Зовсім ні, друже, зовсім ні. (Хоча я й не вважаю її чимось надзвичайним.) Ти мене не розумієш. Дурним я вважаю той захват, із яким усі на неї дивляться. Ми розвинули в собі звичку говорити про все, що ми називаємо «шедеврами», лише скинувши капелюхи. «Праска» (до речі, це буде й загальною назвою журналу) ставить на меті висміяти цю шанобливість, виставити в кумедному світлі й дискредитувати її... Ще один добрий засіб — це запропонувати читачеві з претензією на шедевр який-небудь ідіотський твір (мого «Нічного горщика», наприклад), що належить авторові, який не має в голові жодної клепки.

— Пасаван усе це схвалює?

— Його це вельми розважає.

— Бачу, я добре зробив, що пішов звідти.

— Піти звідти... Рано чи пізно, друже, і хочемо ми цього чи не хочемо, ми примушені звідкись піти. Цей мудрий афоризм, природно, наводить мене на думку, що мені час прощатися з тобою.

— Залишся ще на трохи, веселий блазню. Чому ти сказав, що твій батько грає роль пастора? Отже, ти не віриш у щирість його переконань?

— Мій вельмишановний батько так організував своє життя, що він не має більше ані права, ані можливости не бути пастором. Атож, він має переконання, але це переконання суто професійного характеру. Він професор переконань. Він утовкмачує віру в голови людям. Це резон його існування. Це та роль, яку він узявся виконувати і яку мусить грати до самого кінця. Але заглянути в те, що він називає «глибинами своєї душі»... Звернутися до нього з таким проханням було б нескромно, сам розумієш. І я думаю, він і сам туди ніколи не зазирає. Він наповнив своє життя безліччю зобов’язань, що втратили б усякий сенс, якби переконання його ослабли; таким чином, ці переконання необхідні для його зобов’язань і підтримуються ними. Він уявляє собі, що вірує, бо поводиться так, ніби вірує. Він уже не вільний не вірувати. Якби його віра похитнулася, старий, це було б катастрофою! Обвалом і крахом! І не забувай, що моя родина відразу втратила б усі можливості заробляти собі на хліб. Цей істотний факт не можна нехтувати, старий; татова віра в Бога — це наш спосіб здобувати собі засоби до життя. Ми всі живемо з татової віри. Тому запитувати мене, чи мій тато вірує в Бога, це не дуже делікатно з твого боку.

— Я думав, ви живете передусім на прибутки від пансіону.

— Це певною мірою так. Але з твого боку неделікатно також уривати мене в момент мого ліричного піднесення.

— То, виходить, сам ти більше ні в що не віриш? — запитав Олів’є зі смутком у голосі, бо він любив Армана, і його моральне падіння завдавало йому болю.

— lubes renovare dolorem...^[6] Ти, здається, забув, мій любий, що батьки хотіли мене зробити пастором. Мене активно готували до цього покликання, перегодовували благочестивими повчаннями, щоб укріпити в мені віру, якщо мені дозволено так висловитися... А треба було просто відверто визнати, що такого покликання в мене нема. Шкода, звичайно. З мене, мабуть, міг би вийти блискучий проповідник. Але моїм покликанням було написати «Нічного горщика».

— Мій бідолашний друже, коли б ти знав, як мені тебе шкода!

— Ти завжди мав те, що мій батько називає «золотим серцем»... але я далі не можу зловживати цю твою слабість.

Він узяв капелюха. Він уже майже вийшов, коли раптом обернувся й сказав:

— Ти не запитав у мене, як ведеться Сарі.

— Тому що ти не повідомив би мені нічого такого, чого я вже не знаю від Бернара.

— Він тобі сказав, що пішов із пансіону?

— Він сказав мені, що твоя сестра Рашель запропонувала йому піти.

Однією рукою Арман тримався за ручку дверей. Другою, за допомогою свого ціпка, підтримував підняту портьєру. Він просунув кінчик ціпка у дірку в портьєру й побільшив її.

— Розумій це, як знаєш, — сказав він, і його обличчя стало дуже серйозним. — Рашель, я думаю, єдина людина на цьому світі, яку я люблю й шаную. Я шаную її за те, що вона доброчесна. А я роблю завжди так, щоб образити її доброчесність. Вона нічого не знала про Бернара та Сару й ні про що не здогадувалася. Це я їй усе розповів... А окуліст же порадив їй ніколи не плакати! Який же я блазень!

— Я повинен вірити, що ти зараз говориш щиро?

— Атож, це, мабуть, найщиріше з того, що я маю в собі: ненависть до всього, що називається Доброчесністю. Не намагайся мене зрозуміти. Ти просто не знаєш, що може зробити з нас первісне пуританське виховання. Воно залишає в нашому серці злість, від якої ми вже ніколи не вилікуємося... якщо судити по мені, — додав він, ощирившись у посмішці. — До речі, подивися й скажи мені, що це таке.

Він поклав капелюха й підійшов до вікна.

— Бачиш? На краєчку губи, всередині.

Він нахилився до Олів’є і пальцем підняв губу.

— Я нічого не бачу.

— Придивиси ліпше. В куточку.

Олів’є розгледів у самому кутику білу плямочку.

— Це гноячка, — сказав він, щоб заспокоїти Армана, хоча відчув тривогу.

Той стенув плечима.

— Не кажи дурниць, ти ж людина серйозна. По-перше, не гноячка, а гноячок, це слово чоловічого роду. А по-друге, гноячок м’який і швидко гоїться. Ця ж штука тверда і збільшується з кожним тижнем. Вона дає мені поганий присмак у роті.

— І давно вона в тебе?

— Я помітив її понад місяць тому. Але, як говориться в «шедеврах»: «Мій біль іздалеку прийшов...»

— Якщо це тебе тривожить, хлопче, проконсультуйся в лікаря.

— Ти думаєш, я чекав, коли ти мені це порадиш?

— І що він тобі сказав?

— Я, звичайно, не чекав твоєї поради, але консультуватися все одно не ходив, бо якщо це те, що я думаю, то я волію цього не знати.

— Ти поводишся по-ідіотському.

— І справді, я поводжуся по-дурному, мій друже, але як це притаманно людині!..

— Твій ідіотизм полягає в тому, що ти не лікуєшся.

— Бо я не хочу почути на самому початку свого лікування: «Уже запізно». Це те, що Коб-Лафлер зумів так чудово виразити у своїх віршах, які ти прочитаєш:

— Усе можна перетворити на літературу.

— Ти правильно сказав: усе. Але, старий, це не завжди так легко. Ну, прощавай... А, я хотів тобі ще сказати: я одержав звістку від Александра... Атож, ти мусиш його знати: це мій старший брат, який подався до Африки, де наробив дурниць і проковтнув усі гроші, які посилала йому Рашель. Він тепер оселився на берегах Касаманки. Він написав мені, що його комерція процвітає і скоро він поверне нам свій борг.

— А що в нього за комерція?

— Хіба я знаю? Торгівля каучуком, слоновою кісткою, а може, й неграми... безліччю всілякого непотребу. Він кличе мене приїхати до нього.

— Ти поїдеш?

— Я поїхав би вже завтра, якби не був на службі. Александр — це різновид ідіота в моєму жанрі. Гадаю, ми з ним чудово порозумілися б... А втім, хочеш подивитися? Лист зі мною.

Він дістав із кишені конверт, а з конверта витяг кілька аркушів. Вибрав із них один і подав Олів’є.

— Усе тобі читати не варт. Починай ось тут.

Олів’є прочитав:

«Я прожив два тижні в товаристві одного чудернацького індивіда, якому дав притулок у своїй хижі. Певно, сонце цих країв надто напекло йому череп. Було таке враження, що він марить або перебуває на межі божевілля. Цей дивний суб’єкт — йому близько тридцяти років, він високий і дужий, досить гарний на вроду й, безперечно, походить із «доброї родини», як то кажуть, судячи з його манер, його мови та рук, надто витончених, аби припустити, що вони колись виконували якусь чорну роботу, — вірить у те, що одержимий дияволом. Чи може навіть, вважає дияволом себе самого, якщо я добре зрозумів його белькотіння. З ним, певно, сталася якась лиха пригода, бо уві сні або в стані напівсну, у який він часто провалюється (і тоді розмовляє сам із собою, так ніби мене й немає поруч), він знову й знову згадує про якісь відрубані руки. А що в такі хвилини він неймовірно збуджується й закочує свої жахливі очі, то я подбав про те, щоб прибрати якнайдалі від нього будь-яку зброю. Решту часу це славний хлопець, досить приємний у спілкуванні, — а цю рису я дуже ціную, можеш мені повірити, після багатомісячної самотности, — і добрий помічник у моїй роботі. Він ніколи не говорить про своє колишнє життя, тому я не маю найменшого уявлення про те, яким воно в нього було. Він найбільше цікавиться комахами та рослинами, і деякі його розмови дають підстави припустити, що він у цьому надзвичайно обізнаний. Йому, схоже, подобається жити в мене, й він не заводить мови про те, щоб піти; я вирішив дозволити йому залишатися тут доти, доки він захоче. Мені якраз потрібен помічник. Одне слово, він з’явився вчасно.

Страхітливий негр, який його супроводжував, підіймаючись разом із ним по Касаманці і з яким я трохи поговорив, розповів мені, що з ним була жінка і, якщо я правильно його зрозумів, вона втопилася одного дня, коли їхній човен перекинувся. Я не здивувався б, якби довідався, що мій товариш допоміг їй піти на дно. У цих краях, коли тобі треба когось позбутися, ти маєш великий вибір засобів, і нікому немає до цього аніякісінького діла. Коли я довідаюся про це більше, я тобі напишу — або розповім тобі живим голосом, коли ти до мене приїдеш. Атож, я знаю... ти на службі... Тим гірше для тебе! Знай же, що я на тебе чекаю. Бо зрозумій: якщо ти хочеш зі мною побачитися, тобі треба приїхати сюди. Щодо мене, то я відчуваю все менше й менше бажання повернутися. Я живу тут життям, яке мені до вподоби і яке пасує мені, як костюм, пошитий за моєю міркою. Моя комерція процвітає, і фальшивий комір цивілізації здається мені залізним нашийником, якого я ніколи більше не зможу носити.

Надсилаю переказ на гроші, ти можеш ними скористатися як тобі заманеться. Попередній я надіслав Рашелі, а цей надсилаю тобі особисто...»

— Далі тобі буде нецікаво читати, — сказав Арман.

Олів’є повернув листа, нічого не кажучи. Він не здогадався, що вбивця, про якого йшлося в листі, був його братом. Венсан дуже давно не подавав про себе ніякої звістки. Батьки вважали, що він в Америці. Щиро кажучи, Олів’є мало турбувався його долею.

XVII

Борис довідався про смерть Броні лише тоді, коли через місяць пані Софроницька навідалася з візитом до пансіону. Після сумного листа від своєї подруги Борис нічого про неї не знав. Він побачив, як пані Софроницька зайшла до приймальні пані Ведель, де він мав звичай перебувати під час перерви, й оскільки вона була в жалобному вбранні, він усе зрозумів, перш ніж вона заговорила. Вони були самі-одні в кімнаті. Софроницька пригорнула до себе Бориса, й вони змішали свої сльози. Вона могла лише повторювати: «Мій бідолашний хлопчику... мій бідолашний хлопчику...», ніби жаліти треба було насамперед Бориса й ніби забувши про своє материнське горе перед величезним горем цієї дитини.

З’явилася пані Ведель, яку попередили про візит, і Борис, усе ще тремтячи від схлипувань, відійшов, щоб не заважати розмові між двома дамами. Він хотів би, щоб про Броню більше не згадували. Пані Ведель, яка її не знала, говорила про неї як про звичайнісіньку дитину. Ті запитання, які вона ставила, здавалися Борисові украй неделікатними через свою банальність. Він хотів би, щоб Софроницька не відповідала на них і страждав, бачачи, як вона виставляє напоказ своє горе. Своє горе він заховав глибоко в собі й беріг його там як найдорожчий скарб.

Звичайно ж, Броня думала про нього, коли за кілька днів до своєї смерти запитала в матері:

— Мамо, я хотіла б стільки знати... Скажи мені, що таке ідилія?

Ці слова пронизали Борисові серце, й він хотів би, щоб ніхто про них, крім нього не знав.

Пані Ведель запропонувала чай. Принесли й філіжанку для Бориса; він швидко випив її, бо перерва закінчувалася. Потім попрощався з Софроницькою, яка завтра мала вирушити до Польщі, куди кликали її справи.

Світ перетворився для нього на пустелю. Його мати була далеко від нього, завжди відсутня; його дід був надто старий; не було поруч із ним навіть Бернара, до якого він відчував довіру. Така ніжна душа, яка була в нього, має потребу в людині, котрій вона може принести в дар свою шляхетність і чистоту. Йому бракувало гордости, щоб у ній знаходити втіху. Він любив Броню надто сильно, аби сподіватися, що зможе коли-небудь віднайти ту силу Любови, яку втратив разом із нею. Він так хотів побачити янголів, але тепер, без неї, як він може в них вірити? Навіть його небо тепер спорожніло.

Борис повернувся в клас із таким відчуттям, ніби провалюється в пекло. Звичайно, він міг би подружити з Ґонтраном де Пасаваном. Це славний хлопець, і вони з ним приблизно одного віку. Але ніщо не могло відвернути Ґонтрана від його праці. Філіп Адаманті теж ніби не лихий. І він би, мабуть, був не проти заприятелювати з Борисом. Але він так піддався впливові Ґериданісоля, що не наважується на жодне почуття особистого порядку. Він сліпо наслідує всі повадки Ґериданісоля, а Ґериданісоль терпіти не може Бориса. Його музикальний голос, його грація, його дівоче личко, усе в ньому дратує Ґериданісоля, вриває йому терпець. Можна сказати, що коли він його бачить, його опановує та інстинктивна ворожість, яка, у стаді тварин, примушує сильного нападати на слабкого. Можливо, він просто наслухався повчань свого кузена, і його ненависть має дещо теоретичний характер, набуваючи в його очах форми осуду. Він знаходить причини для того, щоб шукати собі втіху в ненависті. Він дуже швидко зрозумів, який вразливий Борис до тієї зневаги, з якою він до нього ставиться. Він утішається цим і вдає, ніби про щось змовляється з Жоржем та Фіфі, з єдиною метою побачити, як у очах Бориса з’являється вираз якогось тривожного запитання.

— Ти бачиш, йому цікаво, — кидає тоді Жорж. — Сказати йому?

— Не варто. Він не зрозуміє.

«Він не зрозуміє». «Він не наважиться». «Йому не треба знати». Йому весь час кидають в обличчя такі фрази. Він гірко страждає через те, що його виключили з товариства. Він не розуміє, чому його наділили образливим прізвиськом Це-не-я й обурюється, здогадуючись про його зміст. Чого він тільки не віддав би, аби довести, що він не такий нікчема, за якого його вважають.

— Я терпіти не можу Бориса, — казав Ґериданісоль Струвілову. — Чому ти вимагаєш, щоб я дав йому спокій? Він не заслуговує на те, щоб йому давати спокій. Він завжди дивиться в мій бік. Недавно він страшенно нас розвеселив, бо подумав, що «жіноча шерсть» росте на підборідді. Жорж тоді мало не подавився сміхом. А коли Борис зрозумів, що дав маху, то мені здалося, він зараз почне рюмсати.

Потім Ґериданісоль засипав свого брата в перших запитаннями. Зрештою цей останній передав йому талісман Бориса й пояснив, як ним користуватися.

Через кілька днів Борис, увійшовши до класу, знайшов на своїй парті папірець, про який уже майже забув. Він викинув зі своєї пам’яти все, що стосувалося «магії» його дитинства, якої він сьогодні соромився. Спочатку він не зрозумів, що це таке, бо Ґериданісоль ретельно обвів чаклунську формулу

«ГАЗ... ТЕЛЕФОН... СТО ТИСЯЧ РУБЛІВ...»

червоно-чорною рамкою, що була прикрашена маленькими безсоромними чортенятами, намальованими досить таки майстерно. Усе це, як вважав Ґериданісоль, надавало папірцеві фантастичного, «інфернального» вигляду, що мав, на його думку, приголомшити Бориса.

Можливо, то був тільки жарт; але жарт, який призвів до непередбачених наслідків. Борис густо почервонів, нічого не сказав, подивився праворуч і ліворуч, але не побачив Ґериданісоля, який спостерігав за ним, ховаючись за дверима. Борис не запідозрив його участи в цій витівці й не міг зрозуміти, яким чином талісман опинився там. Здавалося, він упав із неба чи, радше, вилетів із пекла. Борис був у тому віці, коли міг би просто знизати плечима у відповідь на цю школярську витівку; але вона розбудила його тривожне минуле. Борис узяв талісман і засунув його собі за пазуху. Весь той день його невідступно переслідував спогад про практику його «магії». До самого вечора він боровся проти поклику тьми, потім, не маючи ніякої підтримки в цій боротьбі, він визнав себе переможеним, як тільки повернувся до своєї кімнати.

Йому здалося, він провалюється кудись у темряву безодні, усе далі й далі від неба; але він знаходив втіху у своєму падінні й любостну радість — у своїй погибелі.

А проте він зберігав у собі, попри свій розпач, на самому дні своєї самотности, такі резерви ніжности, він так тяжко страждав від тієї зневаги, яку виявляли до нього товариші, що був ладен наразити себе на будь-яку небезпеку, на будь-який абсурд, щоб завоювати бодай трохи поваги.

Нагода йому незабаром випала.

Після того як Ґериданісоль, Жорж та Фіфі мусили відмовитися від комерції з фальшивими монетами, вони не залишалися тривалий час без діла. Дрібні безглузді витівки, до яких вони вдавалися першими днями, були лише інтермедією. Невичерпна уява Ґериданісоля незабаром вигадала щось значно пікантніше.

Спочатку «Братство сильних людей» було створене лише задля втіхи не прийняти в нього Бориса. Але незабаром Ґериданісоль вирішив, що набагато порочніше буде прийняти його туди; це надасть їм змогу примусити його взяти на себе такі зобов’язання, за допомогою яких його можна буде потім штовхнути на якийсь страхітливий вчинок. Відтоді ця думка заполонила Ґериданісоля. І як то часто трапляється в таких випадках Ґериданісоль думав не стільки про саму цю витівку, скільки про те, як успішно її здійснити; це нібито дрібничка, але вона може пояснити чимало злочинів. У глибині свого єства Ґериданісоль був лютим хижаком; але він відчував потребу принаймні перед Фіфі, приховувати свій звірячий норов. Фіфі не мав у собі нічого жорстокого; він до останньої миті думав, що йдеться тільки про гру.

Кожне братство має свій девіз. Ґериданісоль, який мав своє на думці, запропонував таку формулу: «Сильна людина не чіпляється за життя». Цей девіз було схвалено й приписано Цицеронові. Як знак належности до Братства Жорж запропонував татуювання на правій руці. Але Фіфі, який боявся болю, сказав, що доброго татуювальника можна знайти лише в портовому місті. Крім того, Ґериданісоль заперечив, що татуювання залишає невитравні знаки, які потім можуть завести їх у халепу. Зрештою, можна було обійтися й без знаку; члени Братства вирішили задовольнитися проголошенням урочистої присяги.

Коли йшлося про реалізацію фальшивих монет, треба було вносити якийсь заклад і саме з цією метою Жорж показував листи свого батька. Але тепер таку вимогу не було поставлено. На щастя, діти не відзначаються великою послідовністю у своїх задумах. У кінцевому підсумку, вони не висунули майже ніяких обмежень щодо «умов прийому», крім вимоги «володіти необхідними якостями». Невідомо, який був у цьому сенс, адже всі вони й без того знали, що всі троє такими якостями володіють, а Борис — ні. Натомість було проголошено, що «той, хто злякається, вважатиметься зрадником і буде назавжди виключений із братства». Ґериданісоль, який втовкмачив собі в голову прийняти в братство Бориса, особливо наполягав на цьому пункті.

Треба визнати, що без Бориса гра була нудною, а високі переваги членів товариства не знаходили собі застосування. Щоб обманути Бориса, Жорж володів ліпшими якостями, ніж Ґериданісоль. Цей останній міг пробудити в нього підозру; що ж до Фіфі, то він був не досить спритний і визнав за ліпше триматися осторонь.

Що особливо вжахнуло мене в тій моторошній історії, то це та комедія дружби, яку Жорж погодився зіграти. Він удав, ніби відчув несподівану прихильність до Бориса, хоча раніше навіть не дивився на нього. І я навіть схильний припускати, що він сам утягся у свою гру, що почуття, які він удавав, могли стати майже щирими, принаймні від того моменту, коли Борис на них відповів. Він підійшов до нього із запевненнями ніжної дружби; навчений Ґериданісолем, він не шкодував для нього приязних слів... І почувши їх, Борис, який тужливо прагнув здобути бодай трохи поваги й любови, відразу був переможений.

Тоді Ґериданісоль опрацював свій план, який він відкрив Жоржеві та Фіфі. Ішлося про те, щоб винайти «випробування», якому мав бути підданий той ізчленів Братства, на якого випаде жереб; і, щоб заспокоїти Фіфі, він дав йому зрозуміти, що жереб неодмінно випаде на Бориса, він, мовляв, зуміє це влаштувати. Випробування мало на меті довести його хоробрість.

У чому полягатиме випробування, Ґериданісоль поки що не розкрив. Він слушно припускав, що Фіфі вчинить певний опір.

— Е, ні, я в цьому участи не беру, — і справді заявив він, коли згодом Ґериданісоль почав натякати, що пістолет Дідуся-Лапера міг би знайти собі застосування в їхньому задумі.

— Ну й дурний! Це ж тільки жарт, — сказав йому Жорж, який відразу погодився.

— А потім, щоб ти знав, — докинув Ґері, — якщо тобі подобається корчити з себе ідіота, роби як знаєш. Ми обійдемося й без тебе.

Ґериданісоль знав, що такий аргумент завжди впливав на Фіфі. Він наперед підготував письмовий текст присяги, під яким мусив підписатися кожен член братства.

— Тільки я тобі відразу скажу. Відмовляйся відразу, бо коли підпишешся, буде пізно.

— Гаразд! Не гнівайся, — сказав Фіфі. — Подай мені текст.

І він підписався.

— Я, хлопче, цілком на твоєму боці, — сказав Жорж, ніжно обіймаючи Бориса рукою за шию. — Але Ґериданісоль тебе не хоче.

— Чому?

— Бо не довіряє тобі. Каже, ти не витримаєш.

— Як це, не витримаю?

— Він вважає, що ти відмовишся вже від першого випробування.

— Побачимо.

— Ти й справді погодишся тягти жереб?

— Чом би й ні?

— Але ти знаєш, до чого це зобов’язує?

Борис не знав, але хотів знати. Тоді Жорж йому пояснив:

— «Сильна людина не чіпляється за життя».

Це було не абищо.

Борис відчув, як у нього пішла обертом голова. Але він опанував себе й сказав, намагаючись приховати свою тривогу:

— А ви й справді всі підписалися?

— Авжеж. Дивись.

І Жорж подав йому текст присяги, під яким Борис міг прочитати три імені.

— А вони... — почав він боязко.

— Що, вони? — урвав його Жорж так брутально, що Борис не наважився говорити далі.

Жорж чудово зрозумів, що саме Борис хотів запитати. Він хотів запитати, чи й інші взяли на себе те саме зобов’язання і чи можна бути певним, що вони від нього не відступлять.

— Та нічого, — сказав він.

Але від цієї миті у нього виник сумнів щодо інших. Він почав підозрювати, що інші щось задумали й не грають із ним у відкриту гру.

«Тим гірше для них, — подумав він відразу. — Яка мені різниця, якщо самі вони збираються ухилитись від того, що пропонують мені. Я доведу їм, що маю більше мужности, ніж вони».

І подивившись Жоржеві просто у вічі, промовив:

— Скажи Ґері, що на мене можна розраховувати.

— То ти підпишешся?

О, яка в цьому була потреба? Адже він дав своє слово. Він відповів просто:

— Якщо ти так хочеш.

І під іменами трьох «сильних людей» на тому проклятому аркуші він написав своє ім’я, великим акуратним почерком.

Жорж, тріумфуючи, поніс показати аркуша двом іншим. Усі троє погодилися, що Борис виявив хоробрість. Вони стали радитися.

Звичайно ж, вони не зарядять пістолет. Та й патронів до нього немає. Фіфі боявся лише того, що він чув, ніби іноді велике хвилювання могло спричинити смерть. Його батько, сказав він, одного разу розповідав про симуляцію страти... Але Жорж його урвав.

— Твій батько з Півдня, — сказав він.

Ні, Ґериданісоль не збирався заряджати пістолет. У цьому не було потреби. Той патрон, який Лаперуз одного дня в нього заклав, він так звідти й не вийняв. Ґериданісоль переконався в цьому, проте остерігся сказати про це двом іншим.

У капелюх поклали чотири імені. Це були чотири однакові й однаково згорнені папірці. Ґериданісоль, який мав «тягти», подбав про те, щоб написати ім’я Бориса на п’ятому, якого тримав у руці. І ніби випадково витяг саме його. Борис запідозрив шахрайство, але промовчав. Який сенс протестувати? Він знав, що приречений, але не зробив найменшої спроби, щоб захистити себе. Бо навіть якби жереб випав на когось іншого, він запропонував би його замінити, таким великим був його розпач.

— Не поталанило тобі, старий, — визнав за потрібне сказати Жорж, але голос його прозвучав так фальшиво, що Борис подивився на нього сумними очима.

— Справу зроблено, — сказав він.

Після чого вирішили провести репетицію. Та оскільки їх могли побачити, то домовилися поки що зробити це без пістолета. Вирішили дістати його з коробки в останню мить, перед самим початком «справжньої гри». Не можна було давати привід для тривоги.

Отже, задовольнилися тим, що в цей день домовилися про годину та місце, яке позначили крейдяним кругом на підлозі. Його вибрали в навчальному класі, праворуч від кафедри, в кутку, який утворювали забиті двері, які, проте, можна було відчинити під аркою входу. Що ж до години, то її обрали на час уроку. Це мало відбутися на очах у всіх учнів; це добре їх приголомшить.

Провели репетицію в порожньому класі, єдиними свіцками якої були троє змовників. Але пуття з цієї репетиції було мало. Просто з’ясували, що від місця, де сидів Борис, до накресленого крейдою кола було рівно дванадцять кроків.

— Якщо ти не тремтітимеш від страху, ти не зробиш ні на крок більше, — сказав Жорж.

— Я не тремтітиму від страху, — відповів Борис, якого ображав цей постійний сумнів.

Твердість цього хлопця стала справляти враження на трьох інших. Фіфі вважав, що на цьому слід зупинитися. Але Ґериданісоль виявив рішучість довести їхню витівку до кінця.

— Ну, то гаразд! До завтра! — сказав він із дивною посмішкою, що скривила лише куточок його губів.

— Обіймімо його! — у захваті вигукнув Фіфі.

Він згадав про посвяту в лицарі доблесних воїнів минулих часів і рвучко стиснув Бориса в обіймах. Борис ледве стримав сльози, коли Фіфі вліпив на його щоки два лункі дитячі поцілунки. Ні Жорж. ні Ґері не наслідували приклад Фіфі. Поведінка цього останнього здалася Жоржеві не досить гідною. Що ж до Ґері, то йому було на все наплювати!..

XVIII

Наступного дня увечері дзвоник скликав до класної кімнати всіх учнів пансіону.

Борис, Ґериданісоль, Жорж і Філіп сиділи на одній лаві. Ґериданісоль дістав свого годинника, якого поклав між Борисом і собою. Годинник показував тридцять п’ять хвилин на шосту. Урок почався о п’ятій і мав тривати до шостої. Вони домовилися, що Борис зробить те, що вони замислили, за п’ять хвилин до шостої, якраз перед тим, як учні посунуть до виходу. У ці хвилини їм буде легше якнайшвидше вшитися звідси. І незабаром Ґериданісоль сказав Борисові, упівголоса й не дивлячись на нього, що надавало його словам, як він вважав, фатальнішого характеру:

— Старий, тобі лишилося не більш як чверть години.

Борис згадав роман, який він читав недавно, де бандити, перед тим як убити жінку, запропонували їй помолитися, щоб належно підготуватися до смерти. Як ото чужоземець на кордоні країни, яку він збирається покинути, готує свої документи, так і Борис став шукати молитви у своїй душі та своїй голові й не знайшов жодної; але він був такий стомлений і водночас такий напружений, що його це стурбувало не вельми. Він зробив зусилля, щоб подумати й не зміг подумати ні про що. Пістолет важко відтягував його кишеню; він не мав потреби доторкатися до нього рукою, щоб його відчути.

— Не більш як десять хвилин.

Жорж, який сидів ліворуч від Ґериданісоля, стежив за цією сценою кутиком ока, але вдавав, ніби нічого не бачить. Він гарячково трудився. Ніколи ще урок не минав так спокійно. Лаперуз не впізнавав своїх шибеників і вперше зміг відітхнути. Проте Фіфі відчував неспокій; Ґериданісоль уселяв йому страх; він не мав певности, що ця гра не закінчиться погано; серце йому боляче стискалося, й час від часу він глибоко зітхав. Наприкінець, не можучи більше витримати, він відірвав півсторінки внизу аркуша від свого зошита з історії — бо мав готуватися до іспиту; але рядки стрибали в нього перед очима, а факти й дати в його голові — й швидко написав на цьому папірці: «Ти принаймні певен, що пістолет не заряджений?», потім простяг записку Жоржеві, а Жорж передав її Ґері. Але той, прочитавши записку, здвигнув плечима, навіть не глянувши на Фіфі, потів скачав її в кульку й щигликом відправив її в обведений крейдою круг. Після цього, задоволений своєю влучністю, посміхнувся. Ця посмішка, спочатку умисна, не сходила з його губів до самого кінця сцени; вона ніби закарбувалася на його обличчі.

— Ще п’ять хвилин.

Він сказав це майже на повен голос. Навіть Філіп почув. Його опанувала нестерпна моторошна тривога й хоч урок уже закінчувався, прикинувшись, що йому треба негайно вийти, чи й справді відчувши гострі кольки, він підняв руку і клацнув пальцями, як мають звичай робити школярі, коли просять у вчителя дозволу покинути клас; потім, не чекаючи відповіді Лаперуза, підхопився з лави. Щоб дістатися до дверей, він мусив проминути кафедру вчителя; він майже біг, але хитався.

Майже відразу по тому як Філіп вибіг за двері, Борис, у свою чергу, підвівся. Малий Пасаван, який напружено трудився позад нього, підвів очі. Він згодом розповідав Серафіні, що Борис був «смертельно блідий», але це завжди кажуть у таких випадках. Проте він майже відразу перестав дивитися й знову поринув у свою роботу. Згодом він дуже докоряв собі за це. Якби він тоді зрозумів, що відбувається, він неодмінно цьому перешкодив би, розповідав він згодом, плачучи. Але він ні про що не здогадувався.

Отже, Борис рушив до окресленого крейдою кола. Він ішов повільними кроками, наче автомат, тупо дивлячись прямо перед собою. Радше, він ішов як сновида. Його права рука схопила пістолет, але він тримав його схованим у кишені курточки; він дістав його звідти лише в останню мить. Фатальне місце було, як я вже згадував, навпроти забитих дверей, які утворювали закутень, праворуч від кафедри, й учитель міг бачити його, лише нахилившись зі своєї кафедри.

Лаперуз нахилився. І спочатку не зрозумів, що робить його онук, хоча дивна врочистість його рухів не могла не стривожити старого. Своїм найгучнішим голосом, якому він намагався надати авторитетности, він почав:

— Пане Борис, я прошу вас негайно повернутися на своє...

Але несподівано він упізнав пістолет. Борис саме приставив його собі до скроні. Лаперуз усе зрозумів і нараз відчув страшний холод, ніби кров умить замерзла у нього в жилах. Він хотів підхопитися на ноги, підбігти до Бориса, утримати його, закричати... Глухе хрипіння зірвалося з його губів; він залишився нерухомий, паралізований, судомно здригаючись.

Пролунав постріл. Борис упав не відразу. На мить тіло його завмерло, ніби зависло над окресленим крейдою кругом. Потім, голова, впавши на плече, потягла його вниз; усе провалилося в чорну порожнечу.

Коли трохи згодом поліція почала розслідування, на загальний подив пістолет біля Бориса не знайшли, тобто, я хочу сказати, не знайшли біля того місця, де він упав, бо маленький труп майже відразу перенесли на ліжко. У безладі, який відразу зчинився, й поки Ґериданісоль сидів на місці, Жорж, перестрибнувши через свою лаву, зумів заволодіти зброєю, причому цього ніхто не помітив; спочатку він відкинув пістолет ногою назад, коли всі інші нахилилися над Борисом, потім швидко схопив його, заховав собі під курточку й нишком передав Ґериданісолю. Увага всіх була прикута до одного місця, тому ніхто не звертав уваги й на Ґериданісоля, що дало йому змогу добігти непоміченим до кімнати Лаперуза й покласти револьвер туди, звідки він його взяв. Коли згодом, під час обшуку, поліція знайшла револьвер у його коробці, то можна було б засумніватися, що його звідти хтось діставав і що Борис скористався ним, якби Ґериданісоль здогадався забрати з собою гільзу. Безперечно, що він трохи втратив голову. То була тимчасова розгубленість, за яку він потім собі дорікав, хоча так і не розкаявся у своєму злочині. Але саме ця розгубленість і врятувала його. Бо коли він спустився сходами, щоб змішатися з іншими, то, побачивши труп Бориса, який переносили, він пережив гострий нервовий напад і затремтів так сильно, що всі це побачили, але пані Ведень та Рашель, які відразу прибігли, побачили в цьому лише вияв надмірної емоційности. Можна припустити все що завгодно, тільки не те, що така юна істота спроможна на нелюдський учинок; і коли Ґериданісоль заявив про свою невинність, йому повірили. Записка Фіфі, що йому передав Жорж, яку він потім відправив щигликом у куток кімнати і яку згодом знайшли під лавою, допомогла йому вийти з води сухим. Звичайно ж, він був винний, як і Жорж та Фіфі, у тому, що взяв участь у цій жорстокій грі. Але він ніколи не став би цього робити, запевняв він, якби знав, що пістолет заряджений. Один Жорж залишився переконаний у його цілковитій відповідальності.

Жорж не був настільки зіпсутий, щоб його захоплення Ґериданісолем не поступилося місцем жаху. Коли того вечора він повернувся до батьків, він кинувся в обійми матері; і Поліна пережила порив глибокої вдячности до Бога, який, через цю жахливу драму, привів до неї її сина.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Я не намагаюся пояснити, нехай там що, але все ж не хотів би подавати жодного факту без достатньої мотивації. Саме тому я не використав у своїх «Фальшивомонетниках» самогубство юного Бориса — я й без того пережив чимало прикрих хвилин, намагаючись зрозуміти його причини. А крім того, я не люблю «незаперечних фактів». Вони мають у собі щось безапеляційне, неспростовне, брутальне, категорично реальне... Я згоден, що реальність повинна підтримувати зусилля моєї думки як доказ; але вона не повинна випереджати її. Я не люблю, коли мене захоплюють зненацька. Самогубство Бориса здалося мені «непристойним нахабством», бо я цього не чекав.

Є щось підле в кожному самогубстві, попри думку Лаперуза, який, безперечно, вважає, що його онук виявив більше мужности, аніж він. Якби цей хлопець міг передбачити лихо, яке його жахливий вчинок накличе на родину Веделів, його не можна було б пробачити. Азаїс мусив розпустити пансіон — і негайно, як заявив він. Але Рашель боїться, що їх чекає цілковитий крах. Чотири родини вже забрали своїх дітей. Я не зміг переконати Поліну відпустити Жоржа від себе; хоча цей малий, глибоко приголомшений смертю товариша, виявляє явний намір виправитися. До яких прикрих наслідків призвела ця трагічна подія! Навіть Олів’є вона глибоко схвилювала. Арман, попри свої цинічні вихватки, глибоко стурбований банкрутством, яке загрожує його родині, пропонує допомагати в пансіоні в ті години та дні дозвілля, які захоче надати йому Пасаван. Бо старий Лаперуз став вочевидь неспроможний виконувати обов’язки, які на нього поклали.

Я пішов навідати його з певним острахом. Він прийняв мене у своїй кімнатці, на третьому поверсі пансіону. Він відразу взяв мене за лікоть і з таємничим виглядом, майже усміхаючись, що неабияк здивувало мене, бо я чекав лише сліз, сказав:

— Той шум, пам’ятаєте?.. Шум, про який я вам раніше розповідав...

— То й що?

— Він припинився. Кінець. Я більше його не чую. Хоч би як напружував увагу...

Я прилучився до цієї дитячої гри.

— Я ладен об заклад побитися, — сказав я йому, — ви тепер жалкуєте, що його не чути.

— Ой ні! Ой ні!.. Це такий відпочинок! Мені дуже потрібна тиша... Знаєте, що мені спало на думку? Що в цьому житті ми ніколи не зможемо довідатися, що таке справжня тиша. Адже навіть наша кров створює безперервний шум; ми просто не чуємо цього шуму, бо звикли до нього з дитинства... Але я думаю також, що є речі, яких у цьому житті ми не зможемо почути, гармонії... бо шум перекриває їх. Атож, я думаю, що тільки після смерти ми зможемо по-справжньому чути.

— Ви ж сказали мені, що не вірите...

— У безсмертя душі? Хіба я вам це казав?... Так, ви, мабуть, маєте рацію. Але я не вірю, зрозумійте мене, і в протилежне.

А що я мовчав, то він провадив повчальним тоном, хитаючи головою:

— Чи помітили ви, що в цьому світі Бог завжди мовчить? Лише диявол говорить. Чи принаймні... чи принаймні... — провадив він, — хоч би як ми напружували увагу, нам щастить почути лише диявола. Ми не маємо таких вух, які могли б почути голос Бога. Ви ніколи не запитували себе, яким може бути цей Божий голос?... О, я кажу не про той, який проник у людську мову... Ви пам’ятаєте початок Євангелії? «На початку було Слово». Я часто думав про те, що слово Бога — це все творіння. Але диявол ним заволодів. Його гарчання покриває тепер голос Бога. О, скажіть мені: чи вірите ви, що все одно останнє слово залишиться за Богом?.. І якщо час після смерти перестає існувати, якщо ми відразу входимо у Вічність, то як ви думаєте, ми зможемо тоді почути Бога... безпосередньо?

Його опанувало щось подібне до бурхливих емоцій, він затремтів, ніби в нападі лютої лихоманки й несподівано залився слізьми:

— Ні, ні! — закричав він, похлинаючись словами. — Диявол і добрий Бог — це одна й та сама істота. Вони добре розуміють один одного. Ми віримо, що все погане на землі походить від диявола; але ми вважаємо так тільки тому, що інакше ми не змогли б простити Бога. Він грається з нами, як кіт зі спійманою мишею... І після цього він ще вимагає, щоб ми дякували йому! За що дякували? За що?..

Потім нахилився до мене й провадив:

— А ви знаєте, що він зробив найжахливіше?.. Він віддав у жертву власного сина, щоб нас спасти. Свого сина! Свого сина!.. Отже жорстокість — одна з головних характеристик Бога.

Він упав на своє ліжко і обернувся до стіни. Ще кілька хвилин він трусився у спазматичних корчах, потім мені здалося, що він заснув, і я покинув його.

Він не сказав мені жодного слова про Бориса. Але я думаю, що саме в цьому містичному розпачі він виразив свій біль, надто Грандіозний, щоб його можна було споглядати зблизька.

Я довідався від Олів’є, що Бернар повернувся до батька; і я переконаний, що нічого кращого він зробити не міг. Довідавшись від малого Калуба, якого він випадково зустрів, що старий слідчий занедужав, Бернар не став слухати нічого, крім голосу свого серця. Ми маємо побачитися з ним завтра ввечері, бо Профітандьє запросив мене на вечерю, де будуть також Моліньє, Поліна та обидва їхні сини. Мені дуже цікаво буде познайомитися з Калубом.

Андре Жід Банкетна промова

Оскільки лауреат не зміг бути присутнім на Нобелівському банкеті у Стокгольмській ратуші, який відбувся 10 грудня 1947р., то його промову зачитав Габріель Пюо, посол Франції.

«Думаю, марно говорити про те, як мені шкода, що я не зміг бути присутнім на цих урочистостях і особисто висловити свою вдячність, але, на жаль, мені довелося відмовитися від цієї подорожі, що обіцяла бути і приємною, і цікавою.

Як вам відомо, я завжди уникав почестей, принаймні тих, що їх я як француз міг би сподіватися від Франції. Мушу признатися вам, панове, що в мене трохи пішла обертом голова, коли так несподівано ви присудили мені найвищу нагороду, яку може одержати письменник. Протягом багатьох років я мав таке враження, ніби волаю в пустелі, потім дістав змогу звертатися у своїй творчості до людей, але їх було дуже мало, проте сьогодні ви мені довели, що я мав слушність, коли вірив у чесноти невеликої кількості і в те, що рано чи пізно їхня думка стане вирішальною.

Мені здається, панове, ви віддали свої голоси не так за якість моєї праці, як за той незалежний дух, що її оживляє, дух, який у наші часи мусить відбивати атаки зусібіч. Те, що ви помітили його в мені, те, що відчули потребу схвалити його й підтримати, сповнює мене впевненістю та глибокою втіхою. Я, проте, не можу не думати, що зовсім недавно ще одна людина у Франції репрезентувала цей дух навіть ліпше, ніж я. Я думаю про Поля Валері, захоплення чиїм талантом постійно зростало в мене протягом нашої півстолітньої дружби і чия смерть позбавила вас можливости обрати його замість мене. Я часто говорив про те, з якими почуттями дружби та глибокої шанобливости я постійно й незрадливо схилявся перед його генієм, перед яким я завжди почував себе «звичайною людиною, занадто людиною». Нехай пам’ять про нього буде присутньою на цій церемонії, пам’ять, яка в моїх очах стає все осяйнішою, мірою того як згущується темрява. Ви сприяєте тріумфові вільного духу й через цю показову винагороду, яку ви мені присудили, знехтувавши гострі розбіжності в думках, які часто мають тимчасовий характер, ви надали цьому духові несподівану нагоду засяяти ще осяйнішим блиском».

Перед цією промовою Арне Тиселіус, заступник голови Нобелівської фундації, зробив таку заяву: «На жаль, пан Андре Жід, з огляду на слабке здоров’я, мусив відмовитися від свого первісного наміру взяти участь у цій церемонії. Ми висловлюємо йому з цього приводу щире співчуття і ще раз підкреслюємо свою пошану та глибоку симпатію до славетного майстра французької літератури, чий геній так глибоко вплинув на нашу сучасність».

Нобелівська премія з літератури 1947 р.

Презентаційна промова Андерса Естерлінґа, Постійного Секретаря Шведської академії:

«На першій сторінці чудового журналу, який Андре Жід видавав протягом півстоліття, ми бачимо автора, якому було тоді двадцять років, на сьомому поверсі будинку в Латинському кварталі. Він шукав місце, де могли б зустрічатися «Символісти», група юнаків, до якої він належав. З вікна він дивився на Сену та Собор Паризької Богоматері. Була осінь, сонце вже закочувалося за обрій, і він почував себе як герой бальзаківського роману Растиньяк, готовий підкорити місто, яке лежало в нього під ногами. «Тепер ми завжди будемо вдвох!» Проте амбіціям Жіда довелося просуватися вперед довгими й покрученими стежками; та й перемоги, які вони здобували, виявилися дуже й дуже нелегкими.

Сімдесятивосьмирічний письменник, якого ми сьогодні увінчуємо Нобелівською премією, завжди був суперечливою постаттю. Від самого початку своєї кар’єри він ішов у перших рядах сіячів духовного неспокою, але це не завадило йому сьогодні завоювати славу одного з найвидатніших літераторів Франції і здобути вплив, який не послаблювався протягом життя кількох поколінь. Його перший літературний твір з’явився в 1890-х рр.; останній датується весною 1947 р. У його творчості окреслений надзвичайно важливий період у духовній історії Європи, період, який заклав драматичні підвалини під його тривале життя. Можна запитати себе, чому важливість його творчого внеску була належно оцінена лише зовсім недавно. Причина, безперечно, в тому, що Андре Жід, поза всяким сумнівом, належить до тієї категорії письменників, справжня оцінка яких вимагає тривалої перспективи і простору, який міг би адекватно вмістити всі три етапи діалектичного процесу. Більше, аніж будь-хто з його сучасників, Жід був людиною контрастів, справжнім Протеєм постійно змінюваного напряму думок, що невтомно трудився на протилежних полюсах, розбризкуючи навколо себе сліпучі іскри. Ось чому його праця має вигляд безперервного діалогу, в якому віра постійно бореться проти сумніву, аскетизм — проти любови до життя, дисципліна — проти потреби у свободі. Навіть його зовнішнє життя минало в постійному русі та в перемінах, і його знамениті подорожі до Конґо в 1927 р. та до Радянської Росії в 1935 р. — якщо ми згадаємо лише про ці дві — дають нам достатньо переконливий доказ, що він не хотів належати до мирних, домашніх стовпів світової літератури.

Жід походить із протестантської родини, суспільне становище якої дозволило йому вільно віддатися своєму покликанню і присвятити значно більше уваги, аніж це можуть дозволити собі інші, вихованню своєї особистости та своєму внутрішньому розвитку. Він описав своє родинне середовище у знаменитій автобіографії, назву якої «Якщо зерно не гине» (1924 р.) він запозичив у святого Іоанна, котрий говорив про те, що зерня пшениці мусить загинути, для того щоб прорости й дати плоди. Хоча Жід досить енергійно бунтував проти свого пуританського виховання, він, проте, побудував усе своє життя на фундаментальних засадах моралі й релігії і часом із дивовижною чистотою вмів виразити послання християнської любови, зокрема у своєму короткому романі «Вузькі ворота», який може витримати порівняння з трагедіями Расіна.

З другого боку, ми зустрічаємо у творчості Жіда ще сильніші вияви тієї знаменитої «аморальности» — концепції, яку його супротивники нерідко тлумачили хибно. Насправді вона означає вільний акт, «добровільний акт», визволення від усіх обмежень, що придушують свідомість, почуття, яке американський відлюдник Торо виразив словами: «Найгірше — бути работорговцем душ». Нам треба пам’ятати про те, що Жід завжди переживав певні труднощі, коли намагався подати як чесноту те, що складалося з відсутности загально визнаних чеснот. «Страви земні» (1897 р. ) були юнацькою спробою, від якої він потім відвернувся, й усілякі втіхи, що їх він так натхненно оспівував, нагадують нам про ті прекрасні плоди південних земель, які не витримують зберігання. На заклик, із яким він звертається до свого учня та читача: «А зараз викинь мою книжку! Залиш мене!», — він сам таки перший і відгукнувся, у своїх пізніших творах. Але найсильніше враження залишає те, що в «Стравах земних» — і не тільки! — звучить могутня поезія розлуки, повернення, поезія, яку він так майстерно вмів уплітати у флейтову мелодію своєї прози. Цю поезію ми вгадуємо часто, наприклад, у короткому щоденниковому записі, зробленому пізніше, біля мечеті в Брузі, одного травневого ранку: «О, почни знову, почни все спочатку! Лагідно доторкнися до ніжних і чутливих клітин, крізь які почуття проціджуються, як молоко. Кущ у густому саду, чиста троянда, лінива троянда в затінку густолистих платанів, хіба не з вами я зустрічався у своїй далекій юності?.. Колись давно... Чи не у своїй пам’яті я нині перебуваю? Чи справді я сиджу в цьому куточку біля мечеті, я, який дихаю і люблю тебе?.. Якби я справді був реальним, хіба ця ластівка підлетіла б до мене так близько?»

За дивним і безперервним зміщенням перспективи, яке пропонує нам творчість Жіда, у його романах і в його есе, у його подорожніх нотатках або в його аналізах сучасних подій ми завжди знаходимо той самий гнучкий інтелект, ту саму непорочну психологію, виражені мовою, яка за допомогою найпростіших засобів досягає цілком класичної прозорости та найделікатнішого розмаїття. Надто не заглиблюючись у подробиці його творчости, згадаймо щодо цього знаменитих «Фальшивомонетників» (1926 р.), де дається сміливий і проникливий аналіз настроїв та поведінки групи молодих французів. Через новизну своєї техніки цей роман започаткував цілком новий напрям у сучасному мистецтві оповідного жанру. Тут же можна назвати вже згадуваний том мемуарів, де автор намагається правдиво розповісти про своє життя, не додаючи нічого, що могло б дати йому якісь переваги, й не приховуючи нічого неприємного для себе. Русо керувався тими самим намірами з тією різницею, що Русо говорить про свої вади, будучи переконаним, що, позаяк усі люди так само порочні, як і він, ніхто не наважиться ані судити, ані звинувачувати його. Проте Жід просто відмовляється визнати за своїми друзями право судити його в хай там який спосіб; він звертається до Вищого суду, до ширшої перспективи, де він постає перед суверенним поглядом Бога. Так значення цих мемуарів віддзеркалено в таємничій біблійній цитаті про зерня пшениці, яке репрезентує тут особистість; доти, доки остання залишається чутливою, поміркованою та егоцентричною, вона живе сама-одна й неспроможна щось породити; лише ціною своєї смерти і перетворення, вона набуває життя і стає здатною плодоносити. «Я не думаю, — пише Жід, — що можна подивитися на моральні та релігійні проблеми життя або діяти з огляду на них, якось інакше, аніж я дивився та діяв бодай в один із моментів мого життя. Насправді я прагнув їх усі примирити, тобто примирити найсуперечливіші погляди, нічого не відкидаючи, і будучи готовим довірити Христу розв’язання суперечки між Діонісом та Аполлоном».

Це висловлювання проливає світло на інтелектуальну балакучість, за яку Жіда часто звинувачують і якої не розуміють, але яка ніколи не примушувала його зрадити себе. Його філософія спрямована до відродження за будь-яку ціну й ніколи не зазнає невдачі у своїх спробах розбудити чудесного фенікса, який зі свого вогняного гнізда зривається в новий політ.

За нинішніх обставин, коли, сповнені захватом і вдячністю, ми споглядаємо багаті мотиви та сутнісні теми цієї творчости, цілком природно, що ми обминаємо своєю увагою критичні закиди, які сам же таки автор із видимою втіхою намагається провокувати. Бо навіть у своєму зрілому віці Жід ніколи не прагнув домогтися, щоб його досвід та його висновки приймалися повністю й без застережень. Те, чого він прагне насамперед, — це розворушити та порушити проблеми. Навіть у майбутньому його вплив, безперечно, буде реалізований не через цілковите сприйняття, а через жваві дискусії навколо його творчости. І саме в цьому закладені підвалини його справжньої величі.

Його творчість містить сторінки, які викликають майже почуття протесту, з огляду на ні з чим не зрівнянну зухвалість його зізнань. Він прагне завдати поразки фарисеям, але в такій боротьбі дуже важко не зачепити досить вразливі сторони людського характеру. Але ми повинні пам’ятати, що такий спосіб дій — це форма неупередженої любови до істини, яка, від часів Монтеня й Русо, стала аксіомою для французької літератури. Пройшовши через усі фази своєї еволюції, Жід виявив себе як переконаний захисник літературної цілісности, заснованої на правах особистости та на обов’язку говорити про всі проблеми рішуче й чесно. З цього погляду його тривала й розмаїта діяльність, стимульована в так багато способів, має незаперечну ідеалістичну цінність.

Оскільки пан Андре Жід, який із великою вдячністю прийняв запропоновану йому почесну нагороду, на жаль, не зміг прибути сюди, з огляду на проблеми здоров’я, його нагороду буде вручено Його Екцеленції французькому Послу».

Примітки

1

Розумію (англ.).

(обратно)

2

Позазаконним (англ.).

(обратно)

3

Нічого зайвого (лат.).

(обратно)

4

Природа не робить стрибків (лат.).

(обратно)

5

Людина справедливих і незмінних помислів (лат.).

(обратно)

6

Тут, либонь, це можна перекласти, як «Не сип сіль на рану» (лат.).

(обратно)

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ

  I

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

  XIII

  XIV

  XV

  XVI

  XVII

  XVIII

ЧАСТИНА ДРУГА СААС-ФЕ

  I

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ

  І

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

  XIII

  XIV

  XV

  XVI

  XVII

  XVIII

Андре Жід Банкетна промова

*** Примечания ***