Ашкинази Владимир [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Ашкинази Владимир [Справочник-дайджест] 23 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

АШКІНАЗІ Володимир Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, перекладач, фейлетоніст. Псевдоніми – В. Азов, Пек.

З лікарської родини. Брат, Ашкіназі М., – прозаїк, поет, журналіст, фейлетоніст.

Народився 19 червня (1 липня) 1873 р. у м. Керчі Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна Республіка Крим України).

Помер 7 листопада 1948 р. в м. Парижі (Франція).

Закінчив восьму Петербурзьку гімназію, слухав лекції в університетах Берна, Парижа, Цюріха.

Працював у газеті «Новини дня», редагував сатиричний журнал «Благий мат», був перекладачем видавництва «Всесвітня література» (1918-1921), скарбником петроградського Будинку письменників (1921), завідуючим літературною частиною кабаре «Балаганчик» (1921-1924).

Друкувався в газетах «Російське слово», «День», «Мова», журналах й альманахах «Театр і мистецтво», «Театр. Росія», «Бабка», «Будильник», «Олівець», «Блискавиці», «Глядач», «Сатирикон», «Новий сатирикон», «Ілюстрована Росія».

Як літератор дебютував у московському журналі «Цикліст» фейлетоном «Чому він придбав велосипед» (1895).

Видрукував книги «Істинно руські народні казки», «Кольорові скельця» (обидві – 1911), «Поїздка в Росію» (1912), «Колючки без троянд» (1916 ), «Не бути щастю, якби нещастя не допомогло».

А. також писав п’єси, фарси, скетчі, які неодноразово ставилися у театрах. Наприклад, «Чотири тури вальсу» мало тривале сценічне життя.

Перекладав О. Генрі, Л. Керролла, П. Бенуа, Д. Прістлі, Г. Уеллса, К. Дойла, Д. Конрада.

З владою відносини у А. не складалися. Так, вихід його журналу «Благий мат» за публікацію листа Є. Сазонова «Як я вбив Плеве» царська цензура заборонила уже після першого номеру. Не сприйняв наш земляк і прихід більшовиків, роблячи протягом десятиліття усе, аби покинути межі Країни Рад. Нарешті вдалося виїхати в Париж (1926).

На чужині А. продовжував писати, був конферансьє. До останньої хвилини життя співпрацював з емігрантськими друкованими виданнями.

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Чорний, Н. Теффі, П. Мілюков, К. Чуковський, Є. Сазонов, А. Аверченко, Л. Василевський, В. Рудич, К. Чуковський, Т. Щепкіна-Купернік та ін.


***

ДОПОМОЖЕ НЕЩАСТЯ, з життєвого кредо В. Ашкіназі

Не бувати б щастю, та нещастя допомогло.


РУСЬКИЙ РУСЬКОМУ ОЧІ ВИКЛЮЄ, з фейлетону В. Ашкіназі «Професія без назви»

Іван Савович хлюпнув у чарку залишок горілки, подивився, примружившись, всередину карафки, випив, заїв самотньою горошиною, що бовталася в його тарілці, і сказав:


– Ось ви, пане літераторе, часто наводите вислів так званої народної мудрості або спостережливості, чи що. Так вам, напевно, теж доводилося говорити: «Ворон ворону очей не виклює». Але повинен вам сказати, що, за моїм досвідом, цей вислів стосовно нас, руських, вважаю нісенітницю. Погляньте, ось на розі араб стоїть, килими продає. То спарвді йому інший араб очей не виклює. Підійде до нього інший араб з таким же товаром, цей скаже:


«Хурди-мурди, я на цьому місці торгую!»


І другий араб норовитися не стане і ахінею розводити, що, мовляв, ніякі місця нікому не замовлені, не буде. Скаже: «Шалтай-балтай, вибач, братику», – і піде собі інший ріг шукати.


Але якби ці два конкуренти виявилися руськими, зовсім би інша була картина. Не тільки прибулець не пішов би, а нагнув матюків, а ще б неодмінно поряд з ним став би.


Тому що руський «кращий за нього». Жоден руський не може допустити, щоб якийсь Іван Іванович, такий же, як він, біженець, утер йому носа.

Ні, руський руському завжди очі виклює і себе при цьому аніскільки не пошкодує.


ДЕМОН ЗБОЧЕНОСТІ, з оповідання В. Ашкіназі «Одруження Сиволдаєва»

Естет Єрмил Сиволдаєв якось зненацька для самого себе закохався в дівицю Гусєву, Раїсу Миколаївну. Сталося це, звичайно, улітку, коли Купідон, немов з ланцюга зірвавшись, палить з луку, мало турбуючись про те, куди й у кого вцілить його стріла. Будь Єрмил Сиволдаєв просто Єрмилом Сиволдаєвим з цього нічого дурного, крім гарного, не вийшло б. Узяв би він з дівицею Гусєвою законний шлюб, одержав у придане тисяч двісті грошей і зажив би з молодою дружиною душа в душу – батькам на розраду, церкві й батьківщині на користь. Проте Єрмил Сиволдаєв, як я вже сказав, був естетом і навіть написав дві книжки віршів, присвячених сатані та антихристу, в яких визнавав власні що ні на є протиприродні вади і неперевершено оригінальні смаки.


В «Календарі письменника» Єрмила Сиволдаєва інакше й не називали як «наш знаменитий (чи «наш симпатичний») збоченець».

…За таких умов, погодьтеся, Єрмилові Сиволдаєву, естетові і збоченцю, незручно було одружуватися, як одружуються прості смертні – з боярами і півчими, з каретами і закускою. І це жахливо бентежило Сиволдаєва, котрий закохався в Раєчку самим натуральним і нітрохи не перекручений спосіб.


Раїса Миколаївна була дівицею позитивна і не схильна до емпіреїв. Вона не проти була послухати вірш, присвячений сатані, але вимагала, щоб до чаю обов’язково були рогалики з маком та круглі булочки з кмином. Вона нічого не мала проти збочень Месаліни, але шлюбу без батьківського благословення не уявляла. Можете здогадатися, як кепсько почував себе Єрмил Сиволдаєв на самому порозі раю. Він любив Раєчку, як сорок тисяч братів любити не могли б, але настільки ж міцно любив він свою репутацію збоченця. Сорок тисяч молодих естетів не могли б любити так сатану і все сатанинське, як Єрмил Сиволдаєв.


У «Календарі письменника» уже промайнула погроза поки що у вигляді коротесенької замітки про те, що Сиволдаєв одружується по коханню. …Це все рівно, якби Нерон зробився попечителем дитячого притулку, так ще з християнської любові до малечі.

…Бідний естет клявся Астартою, що в гіршому становищі йому ще бути не доводилося.


Перед самим весіллям у нього відбулася з Раєчкою така розмова.


– Раєчко, – сказав Сиволдаєв, – я згодний заради тебе з усім. Згоден з фраком, з боярами, з каретою і навіть закускою. Згодний навіть, як це мені не огидно, прийняти від твого батька на 200000 карбованців акцій Мамалигінської мануфактури, хоча, не приховаю, волів би отримати грішми. Бачиш, на які жертви я готовий! Я згодний навіть на придане! Але, у свою чергу, молю тебе про одне-єдине: дозволь мені описати наше одруження у вірші, озаглавленому: «Наречена Люципера».


– Твоя ласка, – сказала Раєчка, – але тільки щоб рідні не впізнали в нареченій Люципера мене. Ти ж знаєш: мої рідні – люди богомільні.


– Не турбуйся, Раєчко. І ще молю тебе про одне: дозволь мені дати замітку в «Календар письменника» про наш шлюб.


– Як бажаєш, – мовила Раєчка, – але тільки з рідними моїми сам вже порозумійся: ти ж знаєш, вони люди відсталі.


Весілля зіграли пишно. Лише півчим Бог знає скільки заплатили, – зате вони й співали в святкових жупанах. Закуска дорівнювала будь-якому обіду. Гості зібралися перший сорт: були присутні навіть голова біржового комітету та член ради одного з міністерств.

А в «Календарі письменника» з’явилася така замітка:


«Вчора наш симпатичний збоченець Єрмил Сиволдаєв, засновник культу Люципера й Астарти (Іштар), вступив у містичний шлюб з дівицею Р. Г., однією з найвизначніших російських жриць хтивої фінікійської богині. Подробиці одруження ми не зважуємося передати, побоюючись переслідування за ст. 1001-ю та 63-ю. Після весілля молоді виїжджають в Індію».


Рідні Раєчки вжахнулися, але Єрмил Сиволдаєв їх заспокоїв:


– Господи, ну уявіть собі, що ви б видали Раєчку за офіцера. Повинні ви були б рахуватися з думкою офіцерів? Точно так само ви повинні рахуватися з думкою естетів, раз ви видали вашу доньку за естета.


Матуся Раєчки подивилася на двоспальне ліжко молодих, перевела погляд на лампадочку, запалену перед образом, і сказала:


– Боже ти мій, усі в них, як у людей. Усе добропристойно, шляхетно. То нехай собі пишуть. Може, Єрмилові заради його справи потрібно, щоб на нього наклепи зводили.


Через два місяці після весілля Раєчка почала шити льолі, а Єрмил Сиволдаєв сіл за нову книгу віршів, присвячену… демонові збоченості.


СТОРОННЄ РУКОДІЛЛЯ, з розвідки Г. Титової «Меєрхольд і Комісаржевська: модерн на шляху до умовного театру»

За звичаєм іронічний Волод. Азов описав єдність виконавської школи цілком вражаюче: «Він (Меєрхольд – авт.) розгубив хороших акторів і актрис, а ті, що залишилися, втратили під його керівництвом здатність жити на сцені». «Зате, – продовжував Азов, – набули балетних манер і акробатичних звичок, навчилися, як пані Мунт, яка грає роль Вендлі, обертатися навколо власної вісі і, як п. Давидовський, складатися навпіл і навіть втроє».

Далі Азов перераховує і деякі інші особливості виконавської техніки, засвоєної меєрхольдівськими акторами, – відсутність перевтілення, відсторонення побутової фактури мови (те, що іронічно назване критиком «наслідування голосу Петрушки»). Шкода, що він не розшифрував і «багато інших, цікавих, проте сторонніх для театру рукоділь» акторів.


ВЗЯВ З СОБОЮ П’ЄСУ АЗОВА, з листа С. Маршака К. Пєшковій від 28 липня 1915 р.

Новий Двір, Веліж, Вітебської губ.

Дорога Катерино Павлівно,

Пишу Вам з маєтку Вітебської губ., куди я приїхав після довгої подорожі – залізницею, пароплавом і кіньми. Живу я у милих моїх друзів, людей дуже хороших, і відпочиваю на славу. Захопив з собою Блека, а на додачу, до моєї скорботи, довелося захопити п’єсу Азова.

Я посилаю Вам і Максимові пару віршів. Я переписав би інші, проте забув захопити з собою зошит, а по пам’яті записувати важко: пам’ятаю лише приблизно.

Ось про що я хотів попросити Максима: до виходу книжки Блека нікому не давати моїх віршів, які я посилаю. Якщо мені вдасться тепер як слід попрацювати, я постараюся видати книжку взимку.

Чи не зберетеся Ви на різдво до нас до Фінляндії?

Ще раз прошу Вас прийняти мій найсердечніший, найдружніший привіт, дорога Катерино Павлівно.

Ваш С. Маршак.


ЦЬКУВАННЯ ВОВКІВ, з статті В. Розанова «Кривдник і скривджені»

Ще трохи, і, мабуть, Чуковський змусить замовкнути навіть великого Волод. Азова. Просто жах. А хотів би я подивитися єдиноборство Чуковського з Азовим. У обох зуби... не потрібно ходити на цькування вовків.


САТИРИК ВИСОКОГО ГАТУНКУ, з статті Р. Соколовського «Володимир Азов. Літературні фейлетони»

За свідченнями «Ілюстрованої Росії», в Парижі Ашкіназі з’явився 1928 року, з чим пов’язана публікація оповідання «Заява Васі Зяблого» – першого виступу його в емігрантській пресі.

...Ознайомитися з творами Азова можливості немає: вони не перевидавалися, а ті п’ять оповідань, що поміщені в антології «Сатирикон» і сатириконівці», уявлення про письменника не дають: вони не найхарактерніші для нього.

Перш за все, Володимир Азов не «тяжів до сатири», а був сатириком, про що свідчить книга «Кольорові скельця». Головним об’єктом викриттів письменника було грубе знехтування цивільних прав і свобод, які дарував цар Маніфестом від 17 жовтня, розгул мракобісся чорносотенців.

З’явися у читачів можливість заглянути в «Кольорові скельця», вони переконалися б, що зовсім не тверду владу висміює сатирик, а всесилля «Союзу російського народу». Якийсь маляр з цього «Союзу» здатний звалити своїми доносами самого губернатора. Не стільки манія загальної підозрілості, скільки патологічна ксенофобія «істинно російських патріотів» викривається в оповіданні «В палаті № 6», пацієнт якої одержимий комплексом націоналізму: для нього навіть кури кохінкінки і корови симентальської породи – інородці.

Всесильною фігурою виглядає звичайний городовий, перед бляхою якого схиляються навіть сильні світу цього («Городового бляха № 76 в міністерстві народної освіти»).

Правове беззаконня висміяне у фейлетоні «Жертва фантазії»: Іван Іванович Іванов, підрахувавши якось, скільки разів його незаконно позбавляли свободи, робить для себе висновок, що в якійсь Австралії, наприклад, він швидко б розбагатів за рахунок відшкодування морального збитку, завданого незаконними арештами.


СУМНО, БО ВЕСЕЛО, бувальщина

Якось Володимир Азов читав трупі театру «Криве дзеркало» свою п’єсу. Читав добре – з почуттям, з толком, з розставлянням, підкреслюючи найсмішніші і найдотепніші, на його думку, місця. Актори слухали з напруженою увагою.

Коли він кінчив, зненацька повисла зловісна тиша. Народ мовчав...

– Ну, що ж, панове, як вам подобається моя п’єса? – не витримав Азов і перервав обтяжливе мовчання.

Піднявся актор Н. В. Грановський:

– Я не знаю, чи пристануть товариші на мою думка, але мені хочеться сказати про вашу п’єсу словами поета: «Мені сумно тому, що весело тобі».

Вибухнув дружний, гомеричний регіт...