Аверченко Аркадий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

АВЕРЧЕНКО Аркадій Тимофійович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Видавець, драматург, театральний критик.

З купецької родини.

Народився 15 (27) березня 1881 р.* в м. Севастополі Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна Республіка Крим України).

Помер 12 березня 1925 р. в м. Празі (Чехія). Похований на Ольшанському цвинтарі.

Маючи поганий зір, освіту отримав вдома, закінчив два класи Севастопольської гімназії.

Працював молодшим писцем у севастопольській транспортній конторі (1896-1897), чиновником акціонерного товариства «Брянські кам‘яновугільні копальні» (1897-1900), редактором сатиричних журналів «Багнет» (1906) , «Меч» (1906-1907), кореспондентом, редактором журналу «Бабка», якого було перейменованого в «Сатирикон» і «Новий Сатирикон» (1907), завідуючим літературною частиною «Будинку актора» (1918-1919), керівником театру «Гніздо перелітних птахів» (1920).

Друкувався в газетах «Приазовський край», «Південь», «Південний край», «Харківські губернські відомості», «Вільні думки», журналах «Бабка», «Сатирикон», «Багнет», «Меч», «Новий Сатирикон».

Як літератор дебютував в газеті «Південний край» та «Журналі для всіх» оповіданнями «Як мені прийшлося застрахувати життя» й «Праведник» (1903).

Потім настала черга «Оповідань», «Зайчиків на стіні», «Веселих устриць» (1910), «Оповідань для них, хто видужує», «Кіл на воді» (обидві – 1912), «Про маленьких для великих» (1916), «Подходцева та двох інших» (1917), п’єси «Гра зі смертю» (1920), «Відпочинку на крапиві» (1924), «Оповідань циніка» 1925).

Перу нашого земляка належить гумористичний роман «Жарт мецената» (1925).

А. – автор блискучих рецензій, які вийшли окремим виданням під назвою «Нотатки театрального пацюка» (1926).

Ще за царського режиму влада принаймні двічі забороняла вихід заснованих нашим земляком сатиричних журналів (1906). Неодноразово зазнавав він і судових переслідувань (1908). То ж вітав Лютневу революцію. А от Жовтнева до вподоби не припала. Настільки, що її вождь В. Ленін за памфлет «Дюжина ножів у спину революції» публічно назвав А. «розлютованим майже до нестями білогвардійцем».

Письменнику не залишилося нічого, як швидше переїхати з «червоної» півночі (Петербург) до «білого» півдня (1918).

Однак душевного спокою не знаходить і там й емігрує до Константинополя (1920).

У 1922 р. переїздить до Праги, де незабаром лікарі змушені будуть видалити йому око. Потім дало себе взнаки серце.

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Блок, О. Купрін, П. Потьомкін, Е. Кроткий, І. Василевський, О. Димов, Н. Теффі, П. Манич, М. Кушнер, Є. Зозуля, В. Полонський, Л. Лісова, Й. Оршер, В. Хенкін та ін.

* Дати тут і далі наведені в старому і новому стилі (переведення з старого на новий стиль здійснюється шляхом додавання до дати старого стилю 11 днів для XVIII ст., 12 – для XIX і 13 – для XX ст. – включно до 14 лютого 1918 р.).

***

ДИВЛЮСЯ НА УСЕ ЗИЗО, з творчого кредо А. Аверченка

Дивлюся я скоса в дзеркало – і немає більше простодушності у виразі мого обличчя.

ХТО Ж КОГО ПРИКРАСИВ РОГАМИ, з оповідання А. Аверченка «Неправда»

Читання п’єси призначили опівночі. Я приїхав небагато раніше і, палячи сигару, вбивав ледачий час у балаканині з господарем будинку адвокатом Лязговим.

Незабаром після мене в кабінет, де ми сиділи, влетіла розжарена, жвава дружина Лязгова, яку годину тому я мигцем бачив у театрі: вона сиділа поруч з нашою спільною знайомою Танею Чорножуковою.

– Що ж це таке коїться, – весело закричала дружина Лязгова. – Майже дванадцята, а публіки ще немає?!

– Підійдуть, – сказав Лязгов. – Відкіля ти, Сімочко?

– Я... була на ковзанці, що на Басейній, з сестрою Тарського.

x x x

Приїхав студент Конякін. Привітавшись з нами, він повернувся до дружини Лязгова і запитав:

– Ну, як сьогоднішня п’єса в театрі... Цікава?

Серафіма Петрівна здивовано стинула плечами:

– З чого ви взяли, що мені про це відомо? Я ж не була в театрі.

– Як не були? А я заїжджав до Чорножукової, так мені сказали, що ви з Тетяною Вікторівною поїхали до театру.

Серафіма Петрівна нахилила голову і, розгладжуючи спідницю на колінах, посміхнулася:

– У такому випадку я не винна, що Таня така дурна; коли вона їхала з будинку, то могла збрехати що-небудь інше...

Лязгов, зацікавлений, подивився на дружину.

– Чому вона повинна брехати?

– Невже ти не здогадуєшся? Напевно, поїхала до свого поета!

Студент Конякін жваво повернувся до Серафіми Петрівни.

– До поета? До Гагарова? Та цього не може бути! Гагаров днями помандрував до Москви, і я сам його проводжав.

Серафіма