наполохано зиркає довкола — його бентежать незвичайні, аж надто голосні, звуки. Я збавляю звук, питаю:
— Навіщо так голосно?
Ігор не відповідає. «Мауглі» найулюбленіша його платівка — я подарував йому рік тому. Раптом Ігор запитує:
— Коли приїде мама?
Виявляється, він чув, як я розмовляв по телефону з Марчуками. Чув і мовчав, майже дві години. А я гадав, що він думає про джунглі.
— Поїзд приходить о четвертій… Він зіскочив з крісла.
— Та вже ж чотири!
Наполоханий папуга злетів і сів на клітку.
— Треба її зустріти. Чого ми не поїхали на вокзал? — пхикає Ігор.
— Бо ти кволий. Тільки сьогодні я забрав тебе з лікарні.
Ігор дивиться на мене докірливо і насторожено. В погляді помічаю ще щось таке, від чого мені до горла підкочується важкий клубок. Син, попри свої дев'ять років, уже багато чого розуміє.
— До того ж мені на роботу треба, — брешу я.
Подумки прикидаю, що вона мусить приїхати хвилин через п'ятнадцять, коли їхатиме на таксі.
Ігор знову вмощується в кріслі і папуга, як за командою, пурхає і сідає в нього над головою.
«Бум-бум-бум! — А де ж твоя міць, що пишався ти нею? — Ох, витекла, брате, із кров'ю моєю. — А зараз спішиш по чиєму сліду? — Ох, брате, в барліг помирати іду». — Лине з радіоли.
Я ховаю в портфель свої речі нишком, щоб не помітив Ігор. Нарешті все зібрано. Ставлю портфель у коридорі під дзеркалом. Поглядом стороннього дивлюся на худорлявого високого чоловіка з довговидим сірим лицем і помічаю, як його голубі очі стають ніби матовими, а потім поблискують вологою. Мені його зовсім не шкода, цього чоловіка в дзеркалі. Сам винен.
Біля будинку заскіглило гальмами таксі. Водій повагом виходить і відкриває багажник, а Раїса виймає з машини пакунки, яскраві коробки, весь час позираючи на наші вікна. В неї кругловиде гарне лице. Мене вона не бачить, бо я стою за фіранкою віддалік вікна. Водій ставить на брук чемодан і валізу, тоді, хряпнувши багажником, несе їх до під'їзду. Раїса з пакунками в обох руках поспішає слідом. Я іду в кімнату, і, поцілувавши Ігоря в чоло та притиснувши його до грудей, кажу:
— Мені час на роботу.
Ігор злякано дивиться на портфель. В нього не очі, а два джерела смутку.
— Не хвилюйся, — заспокоюю його. — Зараз мама приїде.
Мені боляче дивитись на це худеньке капловухе створіння, і я поспішаю причинити за собою двері. Чую, як повзе вгору ліфт. Я чимдуж поспішаю, перестрибуючи через дві-три сходинки. «Чому людина мусить тікати від того, що їй найдорожче?» пронизує мене гірка думка.
Последние комментарии
7 часов 50 минут назад
8 часов 3 минут назад
8 часов 37 минут назад
9 часов 9 минут назад
1 день 39 минут назад
1 день 49 минут назад