Репетиція хребта [Василь Рябий] (fb2) читать постранично

- Репетиція хребта 67 Кб скачать: (fb2)  читать: (полностью) - (постранично) - Василь Рябий

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Василь Рябий
РЕПЕТИЦІЯ ХРЕБТА

I


Їхали всі. Поїхав і я. Без задньої думки, що там буде і як. А що могло бути? Тут так вже осточортіло, що тільки й чекав нагоди змінити дійсність. Нудота звичності, одноманіття. Якісь равлики навколо. А моєму здоровому організму, в якому іржали кінські сили, снилися гострі пригоди, наповнені тривогами, ризиком, сміхом, плачем, всілякою всячиною. Серце рвалося на волю, що була фактично сваволею і тому приваблювала своїм тягучим, запашним до одуріння медом. Ось чого не вистачає людині — спокуси невлаштованості, таємниці першовідкриття, страху невідомого, випробувань, аби відчути: живу, дихаю на максимальну кубатуру легень, вміщаю в очах цілий світ, почуваюся фараоном або імператором, королем або царем — володарем долі й часу, і куди схочу, туди й покочуся.

Авто, завантажене кукурудзяними качанами, в яких поховалися клієнти, вимчало на межу. Тонкі залізні щупи проштрикали вантаж, вколовши ногу, і ми поколесували далі. А коли прибули, водій розгріб качанову масу і наказав швидко вилазити, сідати на фіру, поки ніч, нічого не видно — і пензлювати до місця перепочинку, що на околиці екзотичного містечка. «Чао бомбіно!» — і пофуркотів як у прірву.

Колеса допотопного воза стогнали і пищали, гупали довбнею у ямки, вибиралися на горбки, хиталися, кривуляли, наче зійшли з осі, накручували на себе пітьму й години, терпіння й дрімоту, зрештою, тонкі нитки нервів, якщо вони ще у когось були. І нарешті, як лише почало видніти, стали. Ми почули незнайому мову: «Чуп, чуп, чуп!» Здогадалися, що треба покидати транспорт. Позіскакували на землю, що здалася пухкою периною, і тут же, на землі, полягали спати, блаженно всотуючи тілами довгожданий спокій.

Мені щось снилося, але що саме не запам’ятав, бо почався навколо галас, перемішаний з собачим гавкотом.



II


— Авсай! — кричав не своїм голосом напівголий темношкірий волосатий чоловік, копаючи недбало кожного з чотирьох прибульців у стопи. Його очі блищали синіми білками. Горів червоним полум’ям довгий язик у пса на повідку. Таке враження, мовби щось сталося, нам відведено роль свідків. Поруч зі мною мій супутник чхнув з потужністю розірваної гранати, аж собака присів і загарчав, а наш будитель озвірився не на жарт і вдарив буком чхальника по шиї, щось просичавши, мов змія. Той скривився, махнув рукою і розправив плечі, в яких ховалися форми бичачої істоти. Так, це таки був Бик, я роздивився, масивні ратиці, морда, хребет, руда шерсть, грубі повіки з рясними віями — все виявляло дорідну худобину, що звикла до знущань і зверхності, гарячого канчука, інакше до нього не підступишся жодним ласкавим словом. Тож Бик зіп’явся на ноги, засопів, як ковальський міх, і штовхнув сплячого Осла, що був схожий на велику вагітну козу. А той розбудив Горилу з більшими передніми, ніж задніми кінцівками, і дуже пожмаканим обличчям.

Нас привели до конюшні, замкнули на кілька годин, кинувши пару перепечених коржів і пляшку квасу. Потім з’явився у ярмурці нотаріус з Огиром — купцем і рабовласником, кожен розписався у подвійних документах і всіх порозвозили в різні сторони, щоб, бува, не гуртувалися і не ділилися думками. Я потрапив на свинарник, де вирощували кнурів з надзвичайно довгими рийками і крученими хвостами. Ці клоновані монстри шалено жерли, і коли їм вчасно не давали їдла — гризли бетонну долівку і дубові перегородки, скріплені металевим каркасом. З-під іклів бризкали іскри, свинарник наповнювався пекельними ревіннями, від чого, помітив, я почав втрачати нормальний слух і зриватися серед ночі від кошмарів.

Про явну недугу я доповів Огирові в надії, що переведе на іншу роботу. Огир кудись подзвонив і невдовзі мені натягнув на спухлі вуха навушники, щоб я тільки бачив, але не чув. І справді стало легше. Свинячий вереск перестав звучати, а очі звикло оглядали свинячий світ, ніс нюхав їхній сморід кнурячий, що знову довело до психічного розладу.

— Гм-м-м? — звів злі очі Огир.

Я на мигах показав пальцем на свого носа, поморщив його, скривився, плюнув гидко, мовляв, смердить, хоча в навушниках і тихо, та погано, що і тихо, бо вуха мусять щось чути. Огир відчинив сейф, вийняв з нього респіратор з балончиком і натягнув це причандалля на мій писок і поплескав по плечу, що означало: йди, тепер повний порядок. Так, стосовно запаху — проблема вирішена, але мордувало те, що час від часу в голові від надмірної тиші бамкав дзвін, і щораз частіше він лунав. Наприклад, стежу за свиньми, підливаю їм рідкого корму — і раптом бам-бам-бам. При цьому свідомість ловлять памороки, ноги підтинаються і я падаю на коліна. Одного дня знепритомнів, зі сходинки звалився у корито. І щастя, що кнуряки задрімали на хвилину, набивши свої бездонні шлунки, бо були б з’їли разом з брезентовим одягом. Прийшов до тями, коли свиняча паща рвала чобіт, вчепившись за міцну підошву. Вдарив каблуком по зубах, кнур заверещав, а я, мов метеор, скочив