Не сміши мене [Богомил Райнов] (fb2) читать постранично

Не сміши мене

Розділ 1

Мабуть, бог того пам’ятного дня, коли роздавав долі, зовсім не згадав про фотографів. Нічого дивного, якщо взяти до уваги, що фотографії тоді ще не було. Тож, цілком природно, бог волів, щоб його малювали, а не фотографували. Взагалі того дня, видно, панував жахливий безлад, бо все живе й досі скаржиться на безталання.

Ну, а особисто я, хоч сам і фотограф, не маю жодних претензій до бога. Мені завжди щастило. Не скажу, що манна з неба падала, однак щастило. Доказом може служити хоча б те, що я живий. А якщо того мало, додам: і вільний. Бути живим і вільним — це зовсім, не дрібниці, коли навколо аж кишить від людей, які так і дивляться, аби затягти тебе в якусь халепу.

«ВМИРАЮ. ПРИЇЗДИ. ТІТКА»

Ця коротка телеграма могла б стати епіграфом до всієї подальшої історії. Я одержав телеграму на роботі й трохи занепокоївся. Що, тітка не вмирає,- це зовсім певно: коли люди вмирають, їм не до телеграм. Але що з нею не все гаразд — також очевидно. Вона така скупа, що не витратила б грошей навіть на цю коротку телеграму, якби не припекло. Я ніколи не був її улюбленцем. Гадав, тітка давно вже мене й; забула, тож якщо тепер несподівано згадала, значить, я справді їй потрібен.

— Певно, доведеться їхати, — кажу я Златеву, який сидить за столом і не зводить з мене очей.

На того, хто читає телеграму, завжди пильно дивляться.

— Хтось помер? — питає Златев.

— Поки що ніхто, але незабаром… Тітка.

Златев байдуже чухає підборіддя. Воно надто випинається й схоже на носок черевика. Носок задерся вгору, тимчасом як горбкуватий ніс дивиться вниз, і здається ніби ніс і підборіддя охоплені шаленим бажанням з’єднатися і злитися в одне..

— Їдь, — здвигає плечима Златев. — За рахунок відпустки.

— А як не вистачить?

— Візьмеш іще за власний рахунок.

Златев — мій безпосередній шеф. Це досить милий чоловік років під сорок. Звичайно млявий, він сповнюється енергією, коли випадає нагода очорнити підлеглого перед вищим начальством. Добре ще, що сам він не в найкращих стосунках з начальством, хоча це, природно, також позначається на мені.

— То я лишу про всяк випадок заяву, — кажу я.

Златев знову чухає свій черевик, не забуваючи й носа.

— Лишай. Чи ти тут, чи тебе немає — все одно.

Я мовчу, але він переконаний, що я навіть своєю мовчанкою протестую.

— Нема чого посміхатись. І без тебе перебудемо.

Посміхатися? Дивак. У мене тітка вмирає, а він гадає, що мені смішки.

Я біжу до ощадкаси по свої скромні заощадження, вдома кладу у валізку дещо з одягу, а більше фотографського причандалля, і їду трамваєм на вокзал.

Трамвай такий переповнений, що я ледве втискаюся між вікном і огрядною жінкою, яка по-материнському підпирає мене спиною, не даючи впасти. Полудень. На календарі нібито весна, але в місті це не відчувається: тротуари переповнені, машин аж кишить, і кожен намагається бодай чимось порушити правила руху, наче за це дають премію. В місті пори року існують лише для дітей і пенсіонерів, бо тільки вони гуляють у парках. Для решти населення спілкування з природою обмежується прогнозом погоди.

Поїзд виявився ще переповненішим, аніж трамвай. І все ж я притулився в тамбурі, біля самого туалету, стоячи на одній нозі. Не знаю, як вам, а мені нема кращого, як їхати на одній нозі: поки одна стоїть, друга відпочиває.

Поїзд вагається, їхати чи ще постояти. Зрештою моя голова раптово грюкає у фанерну стінку туалету, підказуючи, що вибір зроблено на користь руху. Ось колеса вже виспівують знайому всім нам з дитинства пісню. Я повертаюся до рідного дому через стільки років, стільки років, боже мій…

Тітчин будинок досить далеко від центру, зате зовсім близько від кладовища; дуже зручно: вродився, чоловіче, пожив — та й повертайся собі в небуття без зайвої тяганини. Будівля в глухій вуличці невелика, двоповерхова, зведена чи не перед першою світовою війною, але за західним зразком і з претензією на розкіш. Зараз, побачивши, як вона пташкою присіла на зеленому горбі, невиразно біліючи в ранкових сутінках серед ніжної зелені дерев, я подумав, що хата стала меншою, наче змаліла від часу, як ото маліють старі люди.

Обережно прочиняю хвіртку на подвір’я, щоб не повалити і її й посірілий від дощів паркан, бо й хвіртка, й паркан ледве стоять, і йду до хати.

Стежка колись була посипана піском, а тепер нерівна й кам’яниста. До весняних пахощів свіжої зелені й вогкої землі додається ще й запах яєчні. Аромати кухні, напевно, йдуть від сусідів, а не від нашого будинку, який облупленим від часу фасадом і темними високими вікнами швидше нагадує дім для привидів, ніж місце для проживання яєчні.

Я натискаю кнопку дзвінка біля дверей, ізсередини чути деренчливий тремкий звук, мовби сигнальний пристрій заіржавів від бездіяльності. Мені відчиняє стара жінка. Але не тітка.

— Я Люба, сусідка ваша, — пояснює вона, пропускаючи мене досередини. — Ти, мабуть, мене забув.

— Чому ж.