В супроводі трьох аґентів мене везли до місця, де орудували «герої» сконтрреволюціонізованої революції, і вмирали справжні герої.
Їхали поволі, як поволі падав лапатий сніг. Їхали всі мовчазно, так ніби всі ми зійшлись і стоїмо над труною покійника, мовчазно стоїмо, бо не годиться розмовляти. Мені було однаково. Поволі дістав цигарку, запалив, і з цигаркою мене запровадили до кімнати чергового коменданта. Там роздягали догола, підіймали руки, розставляли ноги, роззявляли рота, оглядали, немов коня на ярмарку, і нарешті наказали одягатися. А далі два конвоїри провели мене в камеру ч. 67 і грюкнули дверима. Я ліг на ліжко, знову запалив цигарку і… заснув. Спокійно заснув, бо мені було однаково. Так, не по-пригодницькому, банально почалися мої пригоди на Чернишевській вулиці 1933, чорного для нашої нації, року.
67 камера була фешенебельною оселею. Там було 5 ліжок, паркетна підлога, а на ліжках були матраци, ковдри і навіть подушки. Мої соузники, що вночі не звернули на мене уваги, вранці росповіли мені про себе, та подали перші інструкції, як себе тримати на допитах, бо від того буде залежати — або я буду недостріляний, або мене розстріляють.
— Не признавайтесь, хоч навіть речеві докази дадуть, нізащо не признавайтесь. Буде легше, — казали мені мої сокамерники. — Пам'ятайте, що в писанії сказано: «У многоглаголанії несть спасенія», — нагадував мені Бондаренко, начальник плянового відділу наркомзему, мила, симпатична людина. Я дякував за поради і рихтував люльку. «Люлько моя, люлько, — думав собі, — куди ми ще з тобою потрапимо».
«До вбиральні!» — і всі пішли. А далі події розгорталися нормально, я їх ані форсував, ані затримував і, коли мій слідчий вирішив, що саме тепер мене найкраще викликати, мене привели до нього.
Мушу сказати на честь слідчих, правіжних і коридорних Чернишевської, що все це були люди дуже симпатичні і інтеліґентні. Вони, напр., в мої часи (бо пізніше було інакше) різко розмежовували всіх в'язнів на дві категорії — інтеліґентів і неінтеліґентів. Оскільки я належав до категорії першої, то мене кликано на «ви» і по імені й по-батькові. Абсолютно не бито: ані кулаками, ані яким іншим живим чи мертвим предметом. Не прищімлювано мені пальців дверима, і ні про який парашут навіть не згадувано та взагалі не вживано щодо моєї персони жадного з тих способів і методів слідства, що належали в той час до компетенції неінтеліґентної, робітничо-селянської категорії. Всі вибиті зуби, поламані ребра, відбиті печінки, прищімлені пальці і т. д. і т. п. — не належали інтеліґентній частині УСРР, а лише пролетаріятові і трудящому селянству, крім поодиноких випадків, коли інтеліґент «неінтеліґентно» себе поводив. Щождо інтеліґентів, то нас з огляду на наші тендітні шлунки передовсім тримали на строгій дієті і вимагали постійно «бодрствувати». Мовляв, ви люди богеми, спати багато не звикли, завсіди пломенієте жаром творчих шукань, і нічого страшного не станеться, як ви не будете спати. Для певности, щоб я, наприклад, стоячи не заснув, коло мене сідав такий симпатичний дядяша з ґвинтівкою, і він мене щоразу, як тільки я плющив очі, інтеліґентно лоскотав дулом під носом і злегка прикладом по ногах торкав. Я просив пробачення і далі «бодрствував». Потім, коли вже «бодрствування» переходило на ступінь галюцінаційну і повільного напівбожевільного знепритомнення, інтеліґентові, здаля, показували ридаючу з дітками дружину і пояснювали йому: якщо він не підпише того невинного папірця, що склав слідчий, то в наслідок такого дурного вчинку, ГПУ примушене буде розстріляти не тільки його, але рівно ж і його ні в чому неповинних дітей і дружину. Тут же інтеліґента переконувалось, що виходу немає, що ніхто в цілому світі його не врятує, що життя і смерть його і його дітей в руках слідчого, і як тільки він підпише все, — буде якнайкраще. Інтеліґент розгублено дивився напівбожевільними очима, кивав головою і підписував всі, які тільки давав йому слідчий, папери.
Симпатичний і завжди лагідний слідчий тепер ставав янголом. Сам всовував в зуби інтеліґентові прекрасну цигарку, той з подякою тягнув в легені приємний дим, і його вели до камери. Там він падав на ліжко і спав добу або й більше.
Потім він прокидався, починав щось пригадувати, раптом підхоплювався, ридав, бився головою об стіну або одвірок, грюкав щосили в двері, всіх слідчих іменував назвиськами, що до лексикону інтеліґента не належать і вимагав прокурора. «Прокурора мені,
Последние комментарии
3 часов 58 минут назад
9 часов 43 минут назад
10 часов 50 минут назад
11 часов 48 минут назад
12 часов 2 минут назад
21 часов 12 минут назад