Українська Державність. 1917-1920 [Петро Мірчук] (fb2) читать постранично, страница - 2

міста, бо при кожному погляді в ньому озивається свідомість, що все те збудовано коштом поневоленої України, на кістках замучених українських політичних засланців. Читаючи звичайний напис на пам'ятнику царя Петра 1-го: "Первому Вторая", Шевченко бачить усю трагічну історію московського гніту в Україні: "Це той Первий (Петро Великий), що розпинав нашу Україну, а Вторая (цариця Катерина друга, що казала зруйнувати Запорізьку Січ) докопала вдову-сиротину". З глумом і сарказмом змальовує поет московський суспільно-політичний лад, спертий на деспотизмі, гніті та рабстві, де від п'яного царя почавши аж до "недобитків православних" вищий чином нижчого гнобить і зневажає, а гноблений та зневажаний, замість спротиву, гнеться в рабській покорі і вихваляє свого ката. Шевченко дорікає всім тим своїм землякам, що свої сили віддали на службу московським тиранам та дає вислів своїй вірі, що прийде час, коли сини України на ворога стануть і вся та московська система гніту завалиться "мов під землю". Віру в перемогу висловлює поет закликом до України: "Годуй діток: жива правда у Господа Бога".

В містерії "Великий Льох" Шевченко різко підкреслює злочинність супроти України й українського народу всіх тих, хто в який-небудь формі помагає московським наїзникам: душу української дівчини Прісі не впускають до раю за те, що Пріся несвідомо побажала Хмельницькому успіху тоді, коли він їхав в Переяслав Москві присягати". Так само карається душа української дівчинки-недолітка за те, "що цареві московському коня надоїла в Ватурині, як він їхав у Москву із Полтави", та душа української дитини-немовлятка, що усміхалася до розмальованої галери московської цариці Катерини, що плила Дніпром після зруйнування Січі. У формі містерії Шевченко вказує в цій поемі своїм землякам на те, що переяславська злука України з Московщиною була найбільшим нещастям для українського народу, що повстання гетьмана Мазепи проти московського царя було святою боротьбою українського народу за свої права, та що сліпе захоплення деяких українців російською культурою, за яким, очевидно, піде їх вірна служба їй, становить грізну небезпеку не тільки для таких нещасних одиниць, але й для української справи взагалі.

"Я щасливий, що очей не маю, — що нічого того в світі не бачу й не знаю"… — каже осліплений в турецькій неволі герой Шевченкової поеми "Невольник" (написаної кілька днів перед поемою "Великий Льох"), слухаючи про злочинне руйнування Січі москалями, які навіть церкви не жаліли, про незаконну грабіж козацьких земель московською царицею, яка посміхалася вдоволено, дивлячись на пожар козацької церкви, про закріпощення українського люду московським "бахурям і байстрюкам" та про те, що деякі українці в той сам час, як вона руйнувала та закріпощувала Україну — "в цариці мов собаки патинки лизали".

В поемі "Посланіе" Шевченко дає, так сказати б, начерк програми політичної дії. Вже в заголовку дає поет історіософічну дефініцію нації, як сукупности людей, зв'язаних кровними зв'язками і територіяльним походженням ("земляки"), спільною традицією, і спільними культурними надбаннями ("мертві" як символ їхніх змагань і їхнього вкладу в національну скарбницю духовости й культури), спільними стремліннями ("живі", які їх репрезентують в даний час) та ідеєю збереження своєї національної окремішности й змаганням до самоздійснення нації ("ненароджені", які продовжуватимуть діло минулих і теперішніх поколінь в дусі їхніх ідей). Згідно з тією дефініцією нації Шевченко подає своїм землякам й основні напрямні національно-політичної праці. В різкому протиставленні до панівних тоді серед української інтелігенції інтернаціоналістичних тенденцій Шевченко підкреслює, що: "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля", тобто, говорячи політичними термінами, — що тільки існування своєї власної, самостійної держави дає змогу розв'язувати всі проблеми згідно з бажаннями власного народу ("своя правда"), не лякатися чужого насилля ("своя сила") і вільно розвиватися. Так дуже тоді модні соціялістичні кличі про міжнародне "братерство братнє" і "добре добро" це тільки баламутна фразеологія; українським патріотам треба розкуватись з кайданів всіх отаких модних тоді політичних поглядів, "полюбити щирим серцем велику руїну", свою батьківщину, і в українській традиції та в українській духовості шукати коріння і вказівок для своєї дії. Минуле України треба вивчати не за чужими вказівками, ні за одним шабльоном перехвалювання всього, що своє, але основно, не минаючи "ніже титли, ніже тії коми" і критично, щоб добре збагнути: "Хто ми? чиї сини? яких батьків? ким, за що закуті"?

Так само різко, як у політичній ділянці протиставив Шевченко інтернаціоналістичним концепціям ідею національної правди і національно-державної суверенності, так протиставляє він теж у соціальній ділянці кличам клясової боротьби — ідею всенаціонального єднання: в спільній боротьбі за кращу долю матері України: "обніміте ж брати мої, найменшого брата,