Українська Державність. 1917-1920 [Петро Мірчук ] (fb2) читать постранично

- Українська Державність. 1917-1920 991 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Петро Мірчук

Настройки текста:






Передмова

"Чому згадується все це? Пощо це самобичування?

Тому, що — без усвідомлення цього — немає майбутнього"

(Е. Маланюк: "Листки з щоденника")

Історія є учителькою життя, але користь з її науки має лише той, хто вивчає її критично, хто шукає в досліджуваному минулому правди.

Такий підхід до пізнання історії має особливе значення для народу, що стоїть у боротьбі за відновлення своєї держави. Бо свою боротьбу він мусить спирати на досвіді попередніх етапів державницьких змагань. А для нього й конечно йому знати всю правду про те минуле: всю правду про те, що сприяло досягненню успіхів, а що спричинювало невдачі; котрий шлях зближував до мети, а котрий віддалював від неї, або зводив на манівці; що було правильним, а що було помилкою; хто — котрий політичний рух, діючий внутрі нації, котра партія, організація, група, чи "середовище" — виявили себе дійсно будівничими власної державності, а хто її руїнником. Сам факт, що якась особа чи група були к даний момент при кермі уряду не означає ще, що вона була творцем, чи хоча б співтворцем позитивних досягнень народу в даному періоді. Примхувата доля дуже часто висуває на чоло власне руїнників. І навпаки: дійсних ініціяторів, а то й дійсних керівників позитивного, творчого будівництва нерідко зіштовхує примхлива доля в низи, оподалік від керівних постів, де їх на перший погляд не помічається. Шукач правди не сміє допустити, щоб сповиди закрили перед ним правду, як і не сміє він дозволити, щоб якась апріорна настанова відвертала його увагу від дійсності. Таке ото завдання — знайти правду про наше недавнє минуле, про визвольну боротьбу українського народу в періоді 1917-20 років, правду про те, хто тоді дійсно будував українську державність, а хто її руйнував, — ми й ставимо оце перед собою. Не тільки для того, щоб діючим у тому періоді внутрішньо-українським рухам та окремим особам справедливо признати в нашій історії те місце, на яке вони собі своєю поставою і своєю дією дійсно заслужили. Але насамперед для того, щоб завдяки пізнанню правди про наше минуле ми і сьогодні, і на майбутнє мали перед очима помилки, зроблені в минулому, і їх не повторяли і щоб бачили позначений в минулому шлях до нашої мети і ним нестримно йшли вперед.

Коротко: Пишучи працю, що її оце даємо до рук українському читачеві, ми поставили собі ясно уточнене завдання: Проаналізувати події в Україні в 1917-20 роках як вислід настанови і дій внутрішньо-українських сил в аспекті державного будівництва і знайти правду про те, хто тоді українську державність будував, а хто її руйнував.


Д-р Петро Мірчук

Перша частина НАПЕРЕДОДНІ

1. Відродження великої ідеї

Батьком українського національно-політичного відродження був Тарас Шевченко. Правда, він не написав ні одної політично-програмової брошури, ні статті, як це роблять сьогоднішні ідеологи, а тільки — писав вірші й поеми; та це не міняє факту, що в своїх поетичних творах він дав завершену систему політичної ідеології.

Свої політичні погляди виклав Шевченко в поемах: "Сон", "Великий Льох", "Кавказ", "Посланіє", "Заповіт", написаних в 1844 і 1845 рр. під впливом тих вражень, що їх дала йому безпосередня зустріч з усіма верствами українського народу під час його поїздок по Україні в тих роках та основне пізнання тодішнього стану й умовин суспільно-політичного життя в Україні.

В поемі "Сон", написаній літом 1844 р. в Петербурзі по повороті з першої поїздки в Україну, Шевченко з глибокою вдумчивістю та з надзвичайною відвагою аналізує стан, в якому тоді перебувала Україна: прибувши з Московщини в Україну та оглядаючи її, він захоплений красою й багатством української землі. Та при тому бачить він важке соціяльно-політичне положення українського народу:…"У тім раї… латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, — бо нічим обуть панят недорослих. А он розпинають вдову за подушне, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають, бо його, бач, трохи… А он-де під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне". Бачучи це, поет застановляється: чи ж справді вже ніхто не реагує на цю страшну соціяльно-політичну несправедливість? Та ні, він бачить їх, неустрашимих борців за правду і за волю, але — на Сибірі, закутих в кайдани, на засланні, між звичайними злочинцями… Хто ж спричинник того, що в сповитій пшеничними ланами країні її населення обдерте, із голоду мре, а ті, хто в обороні правди стали, заслані на каторгу? Поет знаходить правдиву відповідь і не вагається показати її: спричинником того є Московщина з усім своїм гидким суспільно-політичним ладом. Тому на Петербург Шевченко дивиться не очима землячків-малоросів "з цинковими ґудзиками", але — "так, мов я читаю історію